Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка14/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
Частина ІV
Впасти у політ





Я померла навесні в місті, де виросла й де лишалася чужою. Виявляється, можна померти, продовжуючи жити. Це ніби роздвоєння. Світ звужується до рамок фізичного тіла, що дихає й рухається, а решта тебе припиняє існувати. Я не зобов’я-за на була мати душу, та і яка душа в товару? Віднині я була саме ним. Погано пам’ятаю перші дні, тижні, навіть місяці свого нового існування, не пам’ятаю першого клієнта, другого чи десятого, вони всі були без облич, самі голі інстинкти, навіть не знаю, чи відчувала бодай щось, немов хтось ластиком начисто витер все зі свідомості. Очевидно, це зробила сама, намагаючись таким способом врятуватися, зберегти хоча б якусь частинку минулого й себе поза тілом. Отямилася одного дощового дня, вірніше, остаточно зрозуміла, що померла для решти нормального світу, бо в цих стінах він був свій власний. Так, це не просто дорослі ігри, купівля та продаж, це окремий вимір реальності, частина життя суспільства, яка може на перший погляд здаватися чимось прихованим, тінню, однак перший погляд – всього-на-всього перший, і вже з другої спроби розумієш: все складніше, аніж здається. Проституція має свою чітку структуру, ієрархію, закони та правила, вироблені не за один день, рік, десятиліття, навіть століття. Це живий організм, він розвивається, змінюється, вдосконалюється відповідно до умов, що диктує сучасність, і кожна з нас – тимчасова деталь гігантського механізму, що рухатиметься стільки, скільки існуватиме попит на любов, звідси, напевно, вічно. Нас було п’ятеро. Ми жили на другому поверсі, в одній із двох квартир, хоча обидві однаково були борделем. Очевидно, так було простіше: нема сусідів по майданчику менше сторонніх очей. У принципі, жильці здогадувались, дехто навіть знав, що відбувається за вхідними дверима, однак усе було схоплено, скарги й заяви до правоохоронних органів лягали рівним стосиком, аби припадати пилом. Кожен щось мав із цього бізнесу, всі, але найменше – самі жриці кохання. Я починала не на самому дні, однак десь зовсім поруч, правда, даний аспект аніскілечки не хвилював. Яка різниця, де себе ховати? Дехто з дівчат думав так само, деякі мріяли видертися вище, хтось не боявся впасти нижче, однак усі однаково вимагали твердої руки та жорсткого контролю, принаймні, в останньому були впевнені ті, хто намагався усім цим керувати. Роман ненавидів, коли його називали сутенером, таточком, начальником чи якось ще. Він ненавидів, коли його називали просто Ромкою, ненавидів нас і все жіноцтво разом узяте, однак обійтися не міг, тому ненавидів і себе включно. Ненависть була невід’ємною частиною чоловіка, який посміхався, немов маленький хлопчик. Узагалі він був загадкою, напевно, найперше для себе самого. Ми боялися його, як бояться речей, які неможливо спрогнозувати. Роман міг бути ніжним та лагідним, а вже за десять хвилин перетворював жіноче тіло на відбивну. Видужувати доводилося тижнів два, а то й більше, працювати ти не могла, зате відшкодовувала простій із власної кишені. Тому ми намагалися виконувати всі вказівки й зайвий раз не провокувати пробудження вулкана. Георгій був інший, протилежний. Як знімок і негатив, вони відображали одне й те саме, тільки в контрастних кольорах. Йому було абсолютно все одно, називайте хоч матінкою Терезою; обличчя стовідсотково відповідало роду занять; та й весь був на долоні – прогнозований і зрозумілий. Він також міг відгамселити так, що іноді доводилося викликати «свого» лікаря, а потім довго зализувати рани, однак усе одно з ним було простіше. – Чого розсілась? Вставай, клієнт прийшов, тебе хоче. Давай-давай. Червона вільна. Я відвела очі від вікна, за яким вирувала весна, кивнула головою, слухняно піднялась і пройшла в спальну кімнату, де все було червоного кольору, навіть секс. Цікаво, чому всі думають, що любов обов’язково має бути червоною? От якби вона в кожного була своя, а ще краще – аби не була продажною. Коли все закінчилось і клієнт почав одягатись, з кишені штанів випав гаманець і розкрився. У ньому було фото маленької дівчинки, десь одного віку з моїм Славою. Усередині щось обірвалось, я обережно підняла гаманець і ніжно провела пальцем по дитячій посмішці, вони всі так схоже посміхаються. Чоловік завмер, а потім рвучко забрав гаманець, ніби я доторкнулася до святині брудними руками, потім, заспокоївшись, посміхнувся. – Донечка, Полінка моя. Правда, красуня? Я кивнула, ковтаючи непрохані сльози. – Хворіє часто, дружина все по лікарнях із нею, ось я і… А так би ніколи, вона в мене справжня жінка, вона – мати, не те, що ви всі тут, самиці. Він пішов. Я ще довго сиділа в кімнаті кольору крові й плакала, мабуть, уперше за ці кілька місяців. Самиці теж тужать, тужать за своїми дітьми. * * *

– Це ж треба, як хочеться жити, як же хочеться – ніби й не жив зовсім. Дивно, правда? Такий старигань сивий, а як дитина. Лариса сиділа на стільці поруч із ліжком і тримала зморшкувату руку у своїх долонях. – Може, ще не ваш час, дядьку Федоре, га? Ще б подивились, як маленький Федько перші кроки робить. Старенький посміхнувся куточками вуст і просіяв – якби ж. До будинку зайшла захекана Марія Степанівна, з порогу почала роздягатись і діставати якісь пакуночки. – Ось, тут знайшла дещо в себе. Чи допоможе, не знаю, та спробувати варто. Господи, де ж та «швидка»? Згубились, чи що? Дід Федір змучено відкрив очі й подивився у вікно, де вже починав сіріти новий день. – Ви дочці подзвоніть, онукам, – попрощатися хочу. А «швидка»… хіба до таких спішити треба, нехай до молодих поспішають. Баба Марія поправила подушку так, щоб старенький напівсидів, і заходилася поїти якимись настойками з маленької ложечки. – Ось так, сусіде, ось ще трошечки. Диви, доки дочка приїде, ти вже підстрибувати будеш. Це тобі я кажу, чуєш? Не розкисати. – Та хіба б я не радий, якби тільки встати. Лариса спостерігала за виснаженим обличчям старенького й думала, чому люди не можуть обирати свій час смерті, тоді вона вибрала б свій багато років тому. – Ви почекайте, дядьку, полежте, танцювати пізніше будемо. – Ой, дитино, чи будемо, – старенький надовго замовк, важко дихаючи, а потім прошепотів, – Невже цієї весни саду свого не побачу? Невже без мене цвістиме? У Марії Степанівни по щоках поповзли солоні струмочки, кілька сльозинок впали на біле простирадло. Приблудний пес припинив скиглити біля порогу, зайшов до кімнати, підійшов до ліжка, сів і подивився на господаря довгим поглядом друга. Собака лизнув долоню старенького, опустив очі. Лариса не витримала й вийшла, відчинивши настіж вхідні двері, впустила до будинку перші кроки нового дня. Поруч почулося виття сирени, жінка полегшено видихнула – «швидка», дочекався. * * *



Як страшно малювати нулі, до цього я не підозрювала, що нуль – це так багато, ніби ніщо і все одночасно. Нуль. Нуль. Нуль. Суцільні нулі – моє майбутнє, моє теперішнє, Я. Скільки коштує все це? Багато, ще більше нулів у кінці, а на початку… Що на початку – не так і важливо, яка різниця, коли стільки їх глипає оком у кінці. Справжнє чудовисько з безкінечним рядом очей – ціна життя мого сина. Я боялась уявляти собі суму, яку була винна, та й не вийшло б, адже стільки в житті одночасно не бачила. Зате здавалось, що за ці кошти можна злітати на Місяць, наприклад, хоча чого там треба? Мені не треба Місяця, тільки сина, але зараз це ще далі, адже Місяць я принаймні можу бачити у вікно вночі. Сюди приходили рідкісні звісточки, і ті мені передавали не завжди, однак я знала, що моє сонечко живе, проходить реабілітацію після операції, приймає хімію й робить перші кроки. Дізнавшись про останнє, я плакала й сміялася водночас, немов схиблена. Дівчата крутили пальцем біля скроні й кидали підозрілі погляди. Дурненькі, моя крихітка вчиться ходити, нехай у лікарняній палаті, але він це робить, ще каже «ба-ба», «тьо-тя» й навіть «ма-ма». Цікаво, кому він говорить «мама»? Лєра пише, що поставила на Славину тумбочку моє фото в рамці, але маленький так любив стягувати його звідти, що вони збільшили фотографію в декілька разів, вставили в рамку з-під якоїсь картини та повісили на стіні – вийшов справжній портрет. Славуня діловито показує на нього пальчиком і всім лікарям, медсестрам та прибиральницям із дорослою серйозністю повідомляє, що це «Ма-Ма». У мене ж тут довго не було навіть маленької фотографії сина, бо ляльки для дорослих не можуть мати власних дітей, клієнтам це навряд чи сподобалося б. Проте дещо згодом вдалося випросити дозвіл ховати у власних речах маленьку фотографію, крихітну, найменшу з усіх можливих. Мені вислали її Лєра й Тамара Павлівна, і щоразу, коли всі відключались у грішному раю, я діставала фото, присвічувала ліхтариком під ковдрою та подовгу вдивлялася в обличчя мого рідненького, вивчаючи кожну лінію, крапочку, згин – ніби бачила вперше, потім ретельно ховала свій найцінніший скарб. Дивно, але іноді навіть виникала ілюзія, що він поруч, що я можу торкнутися дитячої шкіри, вдихнути запах волосся, поцілувати й почути оте довгоочікуване «Ма-Ма». Після такого залишатися в реальності було ще нестерпніше, хотілося одним махом її знищити, вийшовши з вікна в хмільні обійми весни, однак усі ті нулі хапали за руки й втримували, залишали, я продовжувала дихати, дивлячись на весну тільки крізь віконне скло цього страшного раю. – Слухай, тут дзвонять на стаціонарний, просять тебе. Швидко тільки. Я піднесла слухавку до вуха, відчуваючи, як у грудях калатає серце, ще трошки – й або вистрибне, або застигне на місці. Хто це може бути? Сталося щось страшне. Десь далеко, ніби на іншій половині земної кулі, почувся Лєрин «привіт». – Що сталося? Слава… – З ним усе добре, не рахуючи синця на лобі. Підступні двері, не захотіли розминутися з бігуном. Уявляєш, він вже ледь не літає. Тамара Павлівна не завжди встигає, такий пустун. – Як він переносить хімію? – Нічого, тільки поголили дитину, то став схожий на колобка. Загалом Неля Євгеніївна задоволена. Я дзвоню через інше. Мені гроші потрібні, можливо, не так багато, як тобі знадобилось, проте… – Почекай, ти про що? Слухавка замовкла, потім Лєра видушила із себе: – Дім згорів там, у мене. Менша сестричка з опіками, потрібні пересадки, жити нема де, мати в лікарні з нервовим зривом, решта – по сусідах, хтось із селищної ради вже став казати про інтернат. А я ж не можу дозволити їх туди… я… Розумієш? Лариса застигла біля телефону. – І що ти… Що ти збираєшся… – Не знаю, тобі ж відомо, скільки отримують санітарки. Я намагалася знайти щось інше, Тамара Павлівна пропонує привезти до себе, однак зрозуміло, що таку кількість ротів у столиці теж неможливо прогодувати. Словом, словом, не лишається нічого, окрім… – І не думай. Чуєш? Навіть не думай. Лєра замовкла, а потім видихнула: – Все вже вирішено, ти нічого не вдієш. Одне тільки, забери мене сама, га? Я вже про все домовилась, тебе відпустять. Мені все одно, до кого вербуватися, до твоїх чи ще куди, а так зможеш Славу побачити, назад уже обидві… ну, ти сама розумієш. Я мовчала. – Ларисо, ану завершуй базар, телефон потрібен. І теє, швидко пакуй речі, по мінімуму, бо за три дні назад. Квитки вже взяли, назад – два. Чого застигла? Рухайся давай, доки не передумали. І без самодіяльності, сама розумієш, що знайдемо й під землею, не тебе, так рідних. Ну? Давай-давай. Немов зомбована, я таки поїхала назустріч своєму триденному щастю. Цікаво, хто змішує його з мукою й навіщо? Щоб відчувалося гостріше? – лезом по артеріям, і дихати боляче, страшно й не дихати. Пам’ятаю, як навшпиньки зайшла до лікарняної палати й застигла на порозі. Переді мною мирно спав найкрасивіший хлопчик у Всесвіті, просто іншого в моєму Всесвіті бути не могло. Як же він виріс. Смішні завиточки лоскотали щічки, бровенята супились уві сні, кирпатий носик натхненно сопів про щось ласкаво-хороше, а ротеня привідкрилось, щоб спіймати невидимі для інших солодкі скарби. І це була моя дитина, мій син. Я не втрималася й кинулася його цілувати, міцно притисла до себе, міцно-міцно, як тільки могла, аби не зробити боляче. Сльози лились і лились, мій маленький схопив пальчиками мої пальці, як робив це завжди, і продовжував спати. Іншого щастя бути не могло, сильнішої любові – теж, решта – дрібниці, великі й малі дріб-ни-ці. – Ма-ма! Он, – він відкрив оченята й здивовано показав то на мене справжню, то на портрет на стіні. Я розридалась. Так. Ма-ма. Якщо смерть – це зупинка часу, то я воліла б померти, застигнути в одній миті, або помножити кожну секунду тих трьох днів на безкінечність. Час – цінність, у якої немає ціни. Трохи дивно звучить, але так воно і є. Кожну мить із сином я проживала так, як останню, не могла відірватися від нього бодай на долю секунди, навіть уночі, притиснувши до себе, подовгу не спала, слухаючи його подих. Ми все робили разом: прокидались, їли, гралися, проходили процедури, малювали птахів і машинки, читали книжки, мріяли, сміялись, навіть встигли запустити в небо повітряного змія. Славко ніби теж відчув, що це раптове щастя недовге, бо весь час боявся випустити мою руку зі своїх. Діти прив’язуються до тих, хто поруч, хто їх любить, і я бачила, як він радів Тамарі Павлівні, однак мама для них – це щось набагато змістовніше, аніж просто догляд, мама – це мама, бо це частина тебе. – Ого, а я й не думав, що подібні красуні живуть серед нас. Гадав, картина і все, а тут раптом оригінал. Слава, це хто? Славчик посміхався лікарю й щебетав своє «ма-ма». – Пощастило ж тобі, козаче. З такою мамою ніякі хвороби не страшні. Правда? Маленький щасливо кивав головою, навіть не розуміючи, про що ми, однак хвороба таки відступала, неохоче, поволі, та все одно йшла. Неля Євгеніївна показувала знімки, зроблені вже після операції, на них пухлини не було. – Ви просто щасливчики, правда. Я ще не спостерігала таких темпів одужання в подібних випадках. Молодці. Тепер би тільки, щоб Ви поруч були, сумує без мами маленький. Я кивала й міцно стискала руки в кулаки, повинна бути поруч, і якомога скоріше. * * *

Зранку Шавко допитливо вивчав кущ кульбаби, якому заманулося вилізти прямо з-під собачої будки. Він був ще зовсім маленький, та й важко назвати кущем два тоненьких пагінці, але це була перша зелень цієї весни, яка, до того ж, вмостилася прямо в нього під носом. Ще тижнів два, і чого доброго зацвіте жовтими кульками, ото вигляд він матиме – пес у кульбабі, тьху. Навіть Рудик, мале кошеня, і те засміє, а нічого не вдієш, бо весна. Рипнула хвіртка, пес нашорошив вуха й загавкав. Молода жінка пройшла до будинку, де її вже з порогу закидали питаннями. – Ну, дочко, як він? – Нічого, не гірше й не краще. Лікарі гарантувати одужання не беруться, кажуть, що вік, а батько все додому проситься, аби сад побачити свій у квіту. Як мала дитина, сад та сад, не переконати. Марія Степанівна посміхнулась, впізнаючи свого сусіда. – Сад той, донечко, для нього – що сім’я, дитина й друг. Ніби сам він той сад, бо весь, до останнього дерева, своїми руками саджав, підгодовував, поливав, щепив, сіяв, словом, жив ним. А як яблуньки його навесні зацвітають, краса неземна. От і сумує старий. – Та я й сама вже зрозуміла, що треба, треба його забирати з лікарні сюди. Тут – дім, тут проживе довше, і як… якщо… Старенька закивала головою: – Якщо помиратиме, то легше. – З понеділка й привезу, візьму відпустку й сюди. – Та ти, дитино, не турбуйся, ми придивимося за старим, можеш і відпустки не брати. Він нам за стільки років – рідний вже. Жінка вдячно посміхнулась: – Та й мені не чужий. Чекайте в гості. Лариса не впізнавала своєї копанки. Хтось забрав дзеркало велетня, або воно змінило своє наповнення. Біля ніг хлюпала весняна вода. Так-так, саме весняна, у неї голос інакший, такого дзвінкого в іншу пору не знайдеш. Ось ніби сміється, радіє, що прокинулась і скинула нарешті крижану ковдру. – Ларисо! Дочко! А ходи-но до хати. Гості в нас. Біля будинку підстрибувала на одній нозі Ніна. Її було не впізнати, очевидно, у цьому винна теж весняна вода. Цікаво, невже море теж буває весняним? Жінки на радощах обійнялись, а потім допитливо подивились одна в одну. – Ну, як ти? Ніна посміхалась, на вже засмаглій шкірі обличчя зацвіло ластовиння. – Скучила за всіма вами страшно, зате відпочила, відійшла. – Де ж Сергій? – Помчав порядок у холостяцькому гнізді наводити, а мене сюди закинув, щоб речі зібрала, я ж до вас першим ділом. Дивись, що привезла. Жінка дістала з кишені красиву мушлю дивовижної форми – закручену у загадкових вигинах. Лариса притулила до вуха – шумить, шумить море. – Красива. – Рідкісна, кажуть, унікальна у своєму роді, та я думаю, що вони всі такі, хоча можуть здаватися однаковими, а придивишся та прислухаєшся – різні й шумлять по-різному. – Ти в дім заходь, зараз домашньої їжі скуштуєш, а то в дорозі, мабуть, самі бутерброди. Забирай, Ларисо, німфу нашу морську, ходімте. Увечері Рудя заліз на підвіконня, де відтепер лежала дивна гостя, довго обнюхував її, боячись торкнутися лапкою, а коли наважився прислухатися, почув шум, розгублено труснув мордочкою і ще раз прислухався. Такого коти в тутешніх краях ще не чули, та й не дивно, адже це голос моря. * * *

Вони були всі однакові, ми – теж, клієнти та жриці кохання, навіть товар, який купувався, був один. Але ні. Це як із мушлями, у кожній шумить своє море, хоча всі вони з однієї води. Я поверталась назад не сама й поверталась іншою. Уже не боялася багатоокого звіра з нулями замість очей, навпаки – збиралася його приручити, просто надто багатьох людей він у мене вкрав. Сина, від якого я відірвалась, немов по-живому: Слава довго не відпускав, відчайдушно хапав за руки, кликав «ма-ма», але мама знову вмістилась у звичайний портрет на стіні. Ще була Лєра. Моя сміхунка Лєра, яка повільно помирала на очах, поступаючись місцем іншій – цинічній і зневіреній жінці. Вона припинила дивитись у дзеркало взагалі, намагаючись викреслити з пам’яті, як виглядає її тіло, огида до себе тілесної зводила з розуму. Після одного з клієнтів її довго трусило, навіть довелося вводити заспокійливе. – Як ти… як ти витримуєш це? Їх тіла, задоволені пики володарів світу, ці потворні бажання. Ненавиджу. Як же я їх ненавиджу! Я закутала її щільніше в ковдру. – Відключаюсь: свідомість окремо, тіло окремо. Мене нема, залишається машина, яка виконує все, що від неї вимагають, тільки натисни клавішу тут, там, хочеш – вимкни, все одно. Так було раніше, до тих трьох днів щастя, тепер же я повинна була втримати свідомість у тілі. Страшно, раптом зірвусь, впаду туди, звідки не злетіти, та й не буде кому розправляти крила, бо я припиню існувати. Але іншого шляху з цього раю не було. Уже першого разу знудило прямо на ліжко, мене товкли обличчям у це місиво, а я знову і знову вивертала себе зсередини. Другого разу було простіше, третього – ще, за десятим я вже змогла спостерігати осмислено. Хочете мистецтва, шановні? Ви його отримаєте, і кожен – своє власне, як з отими мушлями, коли в кожній шумить своє море. Я зачаїлась, завмерла, розчинилась. У природі здобич здатна перетворитися на мисливця, рідко, однак таке може статися. Потрібно тільки вивчити його, пропустити крізь себе, зрозуміти, відчути, знайти місце, де він найуразливіший, найслабкіший, щоб тиснути, тиснути, тиснути, доки мисливець не стане здобиччю. Я оголосила про відкриття полювання, потрібно тільки знайти зброю. Обличчя, погляди, слова, звички, бажання – вони осідали десь усередині, збирались, накопичувались, доки не утворювали групи, така собі класифікація інстинктів, і я шукала серед усього цього щось, до кінця не знаючи, що саме, однак продовжувала шукати. Пізніше зрозуміла, що інстинкти не мають законів, вони не підпорядковуються правилам, це просто природа, що потребує одного – реалізації. Усі ці чоловіки, несхожі й схожі, прагнули одного – втіхи, але отримували її по-різному, і головне – знати, як саме. У цьому й був ключ. Так-так, вони приходили за чимось конкретним і брали бажане, а якщо це дати їм першою, одягнути секс у потрібний фантик, нате, милі мої, їжте. Вгадала? Молодці, ось іще. Подобається? Подобається. Хочете додаткову порцію? Звичайно. Прийдіть завтра й прийдіть до мене, тієї, хто знає, яка цукерка вам до смаку. Очевидно, це було в мені завжди, від народження. Не знаю, як назвати такі здібності. Інтуїція? Дар? Покликання? Усе не те. Я просто робила це. Ні, думок не читала, та й навіщо, коли можна читати бажання, відчувати їх одразу ж, як тільки черговий клієнт переступає поріг, один погляд – і все зрозуміло. Цей хоче бути звіром, цей – погратися в невинність, ось мрійник, ось убивця, комусь потрібно кричати, для когось плакати. Кажете, тіло – храм, у якому живе душа? У моєму храмі ви її не побачите, лише віддзеркалення себе справжнього, того, якого боїтесь оголити у звичному світі. Беріть, нате, беріть – ще, ще, ще. Мало? Вибачте, у храмі аншлаг, його не розірвати. Гена ошаліло виставив за двері ще одного клієнта, очевидно, можна ставити їх у чергу. – Здуріти! Ти що з ними робиш, мала? Може, там медом помазала? Як очманілі, летять. Я накинула на плечі халатик, уважніше вдивляючись у це знайоме чоловіче обличчя. Він теж чоловік, у нього теж мають бути бажання. Чого ти хочеш, ковбою? – Час підвищувати ціну. Якщо хочуть – будь ласка, тільки ті, кому по кишені. Його очі загорілись, значить, знову вгадала. Ось так, він теж отримав свою цукерку. Хочеться гратися з папірцями? Хочеться, хочеться, і щоб побільше нулів. – Це ти добре вигадала, мала. – Тільки ось що, відсоток не піднімати, інакше – самодіяльність завершена. Скільки винна, стільки й відроблю – не більше й не менше. Роман не чекав бунту. Він грізно зиркнув з-під брів і звично заніс кулак для удару, але опустив. Бити мене – вже дороге задоволення. * * *

Лариса сиділа надворі і слухала, як ворушиться повітря. Воно ожило, наповнилося рухом та звуками. Тисячі живих істот прокинулись і заходилися танцювати від радості. Весна. Шавко роздратовано спостерігав за нахабною мухою, що ось-ось норовила приземлитися прямо на ніс. Мало того, що порядний пес уже сидить по вуха в кульбабі, то ще й ці крилаті, неподобство. Кошеня зістрибнуло з ґанку й, швидко перебираючи маленькими лапками, опинилося прямо біля собачої будки, повело жовтими очицями й раптом підстрибнуло в повітря за мухою, однак ціль не спіймало, ще й приземлилося прямо на лапи дворовому псу. Шавко мотнув головою, щось прогарчав крізь зуби й заліз у будку. Чому це всім заманулося випробовувати його терпіння? Завели дрібноту, то й наглядайте за ним, гав. Лариса покликала малечу, і Рудя радо побіг до господині, терся біля ніг і знову ловив якихось жуків. З будинку вийшла баба Марія, постояла поруч, вдихаючи в себе повітря, що ворушилось. – Ну от, дасть Бог, скоро і бджоли загудуть, коли сади розпустяться. Піду я, провідаю сусіда. Лариса пішла зі старенькою. На подвір’ї господарювала Марина. Побачивши делегацію, зраділа та оживилась. – Як добре, що ви зайшли. Я тут уже геть розгубилась. Не знаю, де, що і як потрібно робити, а батько попросив баньку свою протопити, каже – застоялась, старенька. – Нічого, дочко, це з усіма так, коли з міста сюди приїжджають, а потім, дивись, і немов завжди жили. – Ой не знаю, я тут – як дитина безпомічна. Води нема гарячої, та й холодної з криниці не наносишся, дрова рубай, грубку топи. Що в ній відкривати, коли? Ще й їсти на плитці електричній години дві варити потрібно. Як ви тут усе встигаєте? Марія Степанівна обійняла, посміхнулась. – Встигаємо, дитино, ще й часу лишається – більше ніж у вас. Ану, Ларисо, проінструктуй. Через три години всі справи були завершені, навіть обід на плиті парував, уже готовий. Дід Федір допитувався, як там його банька, то Марія Степанівна ледь не повела паритися старого, аби відчепився. Він довго визирав у вікно, потім заспокоївся й заснув біля нього. Марина кивнула на нього й посміхнулась: – Боїться свій сад проґавити, навіть уночі визирає. Ще каже, що дім відписав, спадок, мовляв. Мені ж – аби жив. Нащо без нього це все? Коли зайшла Ніна, привела в гості неспокій, посадила на стілець біля себе і ще трохи помовчала. – Не виходить у мене в місті тому, все сюди тягне, у батьківську хату, а тут… Марія Степанівна відірвалася від печі й присіла поруч. – Ану, розповідай, дитино, що сталося. Жінка тільки махнула рукою. – Нічого. Батько об’явився, не сам – з тією… новою своєю. Заходжу, а вони в хаті, речі розкладають, якісь меблі із собою привезли. Жити збираються. – Почекай, як жити? – Ось так, жити. Начебто в жінки тієї, у місті, син оженився, онученята пішли, вона на пенсію вийшла, батько – теж. От і приїхали, аби молоді не заважати. – Отак взяли та приїхали? А ти? – Що я? Батько каже, що вже влаштована, бо з чоловіком у квартирі живу, от. А я, тітко Маріє, я навіть роботи тут не хочу лишати. Сергій нову знайшов, у магазині поруч із домом, а не можу себе пересилити, тисне на мене місто, на простір тягне, ось із ним на роботу їздити і збираюсь. Сергій лаяв, потім ніби погодився, щоб сюди назовсім, а тут… І голов не, як батько зміг після матері в цей дім… Та вона ж так за ці стіни хапалась, життя перекреслила мені, щоб він так просто… свою… свою нову привів? Жінки приголомшено замовкли. От і маєш спадок.
Брудні сходи, недопалки цигарок та уривки чужих розмов. Я не палила, однак іноді виходила на майданчик просто так, щоб вийти у світ. Того разу біля вікна сиділа Таня, дівчина з кімнати поруч, і диміла в прямому та переносному сенсі. – Бовдур. Старий бовдур. Покидьок та егоїст. Я стала поруч, розганяючи димову завісу. Таня зраділа. – Ні, ну ти тільки послухай, який дурень мій старий. Такого навіть я від нього не очікувала. Ти уявляєш, я тут гнию заживо, роздаючи себе наліво-направо, щоб бодай щось заробити. І для чого? Щоб ті кляті борги за квартиру виплатити, бо таточко вже років зо два взагалі ні за що не платив. Та ти б бачила ту квартиру. Стіни, і ті скоро падати почнуть, ремонт думала зробити – теж гроші потрібні. А він ні копійки, каже, під міст піду. Я б його зараз не під міст, а… І тут одружився, старий хрич, доки дочка тут… йому любові захотілось, падлюці. Знайшов собі зечку, Сєтку якусь. Вона дитину власну продала. Уявляєш? А він ще щось про любов! Та ну їх, придурків, заклинило в одному місці, що зробиш. Прикол не в тому. Ця батькова фіфа дім мала, не тут, правда, так вони його продали миленько, у мою квартиру перебрались і за два тижні пропили все, все до копійчини. Тепер батько заявляє, що його «дружина» житиме тут, навіть прописати погрожує. Ідіот! Вбила б своїми руками, задавила б гниду, обох. Наволоч. Від цигаркового диму запаморочилось у голові. На підвіконні лежала порожня пачка, однак Тані від цього нітрохи не легшало. Лариса, похитуючись, зайшла до квартири. – Що вислухала, спасибі. Радій, що в тебе такого таточка нема. Я засміялася до себе. Нема, сестричко, зате є матуся. За що, цікаво, вона так рано звільнилась? За зразкову поведінку? Це ж треба, навіть у раю дістала. Що ж, світ тісний, місцями по швах розходиться. Як же їй вдалося будинок продати, коли там і батько, і я прописані? Дім із примарами. Скільки їх там? Того самого дня Лєрі подзвонила нарешті мати, їй стало легше, й обидві півгодини оплакували згарище. Від їх дому не лишилося нічого, самі головешки, від колишнього життя – і того менше. Я дивилась у сіре небо й думала, що так само зроблю зі своїм минулим. Як тільки зароблю достатньо, щоб викупити будинок із примарами, спалю його, аби не лишилося нічого, навіть примар. – До тебе клієнт – постійний, а тут кімнати всі зайняті. З такими темпами треба швидше в нову квартиру переїжджати. Гена шукає, треба підігнати, а то втрачаємо бабло на рівному місці. Ну, чого дивишся так? Як тільки знайдемо щось підходяще, новосілля справляти будеш. А зараз до сусідок веди клієнта, нехай там потісняться. Нове житло – це ще не завжди нове життя. Для мене поки що це був лише інший рівень раю, вищий. Хоча хіба в пеклі може бути високо? Навряд. І я знала, однак так само хотіла вірити, що це – перший крок до свободи, до сина, до мого життя, тому чекала, чекала, чекала.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка