Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка9/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
сміщ на якусь мить їй стало жаль колишню подругу. Але на мить. У наступну хвилину захотілося додати ще болю до того, що бачила в її очах. — Він не любив мене, хоча то не так було й важливо у наших стосунках, коли б ти не вплуталася. Ти була настільки дурна, що не хотіла нічого помічати... — Боже мій! — Олена закрила обличчя руками. — Як ви обоє познущалися над моїм життям! І він... він ще мене й звинувачував, зневажав, коли я підібрала його дитину. Мерзота. Тільки тепер я до кінця розумію, яка він мерзота. — Він не знав, — перебила її Люба. — Правда, тепер знає. — Знає? А хто ще знає?! — очі Олени наповнилися жахом. — Хто в селі ще знає? — підскочила до Люби, ухопила її за комір дорогої шуби й так трусонула, що шуба затріщала на швах. — І мої батьки знають?! Люба з силою відірвала від коміра Оленині руки, відштовхнула її від себе і відступила до дверей. — Дай мені адресу сина, і я піду. — Не дам! Іди геть! — крикнула Олена і ступила крок до неї. — Я не віддам тобі сина, ти прийшла по нього дуже пізно! — Помиляєшся, — Люба взялася за ручку дверей. — Я прийшла саме вчасно. У мене є що дати сину, не те що у тебе. Я маю власну справу і навчу його заробляти гроші. А що можеш дати йому ти — оце? — зневажливо повела очима по хаті. — Ні, я дам йому оце, — Олена підняла і притулила до серця обидві руки. Люба засміялася: — Господи, Олено! Ти така ж наївна, як і була колись. Кому вони потрібні, твої почуття? Подивися навколо — глянь, у який час ми живемо. Про почуття сьогодні говорять ті, хто не здатен пристосуватися до нового життя. Не чіпляйся за Івана, краще подумай про свою дочку. У тебе є заради чого жити. Я вдячна тобі за сина, — промовила так, мов офіційно виносила подяку. — Вдячна, що виріс не у дитячому будинку Вийшла, зачинила двері й, не обертаючись, пішла з двору на дорогу, де її чекала розкішна іномарка, за кермом якої сидів іще досить молодий чоловік у шкіряній куртці й без шапки. Олена у вікно бачила, як Люба сіла в авто, сказала щось водієві і машина рушила з місця. Довго ще стояла біля вікна, поки не почула, як голосно схлипує у другій кімнаті донька. — Не плач, — Олена хотіла погладити доньку по голові, але та відхилилася. Мати з болем глянула на неї. — Ну, чого ти? Дівчинка ще кілька разів схлипнула, потім промовила крізь сльози: — Мамо, скажи правду — я твоя чи ти мене теж, як Івана, десь підібрала? Олена обняла доньку і пригорнула до себе. — Моя, доню. Ти — моя! Іван теж наш, — замовкла, відчуваючи, як морозом потягло біля серця. Умовляла себе, що Іван не відмовиться від неї, що її материнська любов дорожча за гроші, та, коли лягала спати, промовила сама до себе: «Він не повернеться. Він завжди хотів більшого, ніж я могла дати. Звісно ж, що я можу дати тепер? Тепер є вона, з грошима і рожевою перспективою». Перед очима знову і знову спливало Любине обличчя. Розплющувала очі, щоб прогнати його, або ж намагалася міцно заплющити. Обличчя справді на деякий час зникало, потім знову проступало у свідомості. «Вона — рідна кров, ще Степанида казала. А хто я? Чужа тітка. Як він переживе, коли дізнається? Хоч би була почекала... — важко зітхала, ворочалася з боку на бік, але не могла заснути. — Треба повертатися додому, нема чого мені уже ховатися». Згадка про батьків боляче кольнула серце. Вони любили онука, чи простять тепер обман? «Вітя! — погукала подумки. — Як мені важко! Тебе відняли у мене, а тепер віднімають і сина». Повернулася обличчям у подушку і заплакала тихо, щоб не розбудити доньку. Через кілька днів біля її будинку знову зупинилася машина, звичайна сіра колгоспна «Волга». Олена побачила, як із «Волги» вийшли батько і ще двоє літніх людей, яких вона не відразу й пізнала, — за батьком до хати йшла у чорній плюшці й нових бурках Параска Микитівна, за нею — колишній головний агроном Тит Феодосійович, теж у новій куфайці й такій же кролячій шапці, як ходив і раніше. Олена пройшла кілька кроків назустріч і спинилася. — Ну здрастуй, дочко, — першим обізвався батько. — Здрастуйте, тату, — Олена впала батькові на груди й заплакала. — Цить, цить, не плач, — розгубився Микола. — Ось ми тут до тебе цілою делегацією, а ти нас сльозами зустрічаєш, ще й на мороз вибігла роздягнута. У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку «Столичної», а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці. — Не йти ж перший раз у хату з порожніми руками, — промовила до розгубленої Олени. — Дай, Боже, щоб і останній раз у цю хату прийшли. — Чого це ви так? — Олена намагалася вгадати, з чим приїхали ці дорогі її серцю люди. — Так, а чого ж, — не стала тягнути Параска Микитівна. — Ми, Олено, по тебе. Оце ось посидимо, поговоримо. Сідайте, хлопці, за стіл, — розпоряджалася, мов у себе вдома. — І ти, Олено, теж сідай. Кому говорити — мені чи ти будеш, Тите Феодосійовичу? — Вже, Микитівно, як узялася командувать, то спершу по чарці налий, — зауважив їй колишній агроном, — а то добряче перемерзли за дорогу. Миколо, ти менший, сходи за шофером, гукни, чого він так довго колупається? Микола слухняно надягнув шапку й пішов за шофером. — Дак, Іван пише? — спитала тим часом Параска Микитівна. Олена глянула їй в обличчя і тихо промовила: — Пише. Писав... — Да, наробила Люба дєлов, — зітхнула сива жінка. — Там Дуня, мо’, стеряється. Проклинає дочку день і ніч, із хати вигнала й сама на люди очей не показує. Мати твоя теж плаче, боїться, що Люба Івана відніме, — замовкла, бо зайшли Микола з шофером. — Ну, сідайте, будемо тепер говорити. А ти, Олено, чарки дай, а то стоїш, наче не в своїй хаті. — Тут же он і мати передала, — Микола заніс важку, накриту рушником кошолку. Випили по чарці, і Тит Феодосійович заговорив першим. — Справа така, Олено Миколаївно, — помовчав, кахикнув у кулак. — Уже немає чого тобі отут жити — Люба всіх просвітила. Е-е-ех, дура, — махнув рукою. — Ладно. Ми тут усі свої — як воно з Іваном буде, так і буде, а ти повертайся у село. Причина не тільки у твоєму особистому, а і... — попукав потрібне слово і не знайшов. — Отут, Миколаївно, я, батько твій і ще багато нас таких, не думай, що самих стариків, а й молодших — із колгоспу виходимо. — Олена здивовано глянула спочатку на батька, потім на Тита Феодосійовича. — Да, виходимо, — продовжував той. — Не можемо дивитися, як воно все валиться, все, що руками оцими зводилося, — поклав на стіл дві великі долоні. — По цеглині, по досточці. Після війни жінки собою землю орали, щоб тільки не запустіла. А тепер он трактори які, техніка, а земелька... — голос його затремтів. — Такого ще не було, скільки себе пам’ятаю, щоб кращі поля бур’янами заростали. Що наш народ їсти буде — німецький чи американський хліб? Так ті нагодують, що і в горлі стане. Уже бачили ми їхній хліб, — замовк, глянув на Параску Микитівну. — Налий іще по одній, чи що. Думаєш, легко воно ото... Жінка слухняно налила всім у чарки, тільки водій свою відсунув убік. — Правда, тобі не положено, Хведя, а то не подовозиш нас додому, їж ось, — ближче підсунула тарілку зі смаженим м’ясом. Тит Феодосійович випив чарку, взяв шматочок хліба, подивився на нього, похитав головою і надкусив. Прожував, поклав на стіл. — Свій хлібець, і сила в ньому своя, бо вона під нашим сонцем визріла і зі своєї земельки взята. Чортового батька, чужого хліба наїмося. Душа не витримує більше такої наруги. Будемо, Олено Миколаївно, ділитися з колгоспом. От, — рубонув рукою повітря. — Хто ж вам дозволить, Тите Феодосійовичу? — недовірливо запитала Олена. — А ми ні в кого й питатися не будемо. Не треба нам нічий дозвіл — паї маємо? Маємо. Думаєш, ми одні на таке підемо — більша половина села. Уже загальні збори пройшли. Є, правда, й такі, кого влаштовує нинішній розгардіяш, — крадуть і п’ють, п’ють і крадуть. Такі були й будуть, але вони погоди не роблять. А ми як не заберемо зараз самі свою землю, то завтра її від нас заберуть — швидко знайдуться спритники з товстими гаманцями. Спеціалісти нам треба, Олено Миколаївно, поки нових виростимо, світлі голови. Ми, старики, теж не станемо осторонь — є ще порох у порохівниці, рано нас іще списувати з рахунку. Техніку поділимо, поки всю ще не пропили й не розікрали, ^добу — все. Головне — до весни встигнути. Замовк, глянув на Олену. Вона теж мовчала. Параска Микитівна ковзнула поглядом на пляшку, але не взяла, перевела погляд на Миколу, що сидів за доньчиним столом невеселий і мовчазний, сама почала говорити: — Не думай, Олено, що це тільки розмови. Уже створили комісію — я, ось Тит Феодосійович, батько твій теж у комісії. Поділимо, як положено, а то люди уже зневірилися, село вимирає, бо нікому не потрібне, тільки кров із нас п’ють кровопивці прокляті. Розорили таку державу, і ми, наче овечки ті, — женуть на заріз, слухняно йдемо, хоча й кричимо. Що толку з того крику — справу потрібно робити. А ти ж як тут живеш? — ніби схаменулася. — А то ми, бач, усе тільки про своє. — Не бачиш, як живе? — відповів за неї Тит Феодосійович. — Колгосп хороми збудував спеціалісту, зарплату добру щомісяця платить. Давно, Миколаївно, гроші в руках тримала? — Давно, — сумно посміхнулася Олена. — Отож-то й воно. А літечко від зорі до зорі на роботі. Я, Олено, оце не раз думав — навіщо такі люди, як ти, я ось, приходять у цей світ, у якому вони мусять тяжко заробляти собі шмат хліба і ще потім совіститися його з’їсти? Чи ми народ якийсь ненормальний, чи нас такими зробили? Замовк, чекаючи відповіді на свої слова, та всі теж мовчали, тільки Олена уважно подивилася на старого агронома і посміхнулася. Потім промовила з теплотою в голосі: — Щоб зрозуміти, що воно таке — світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені. — Воно ж то так, — погодився агроном. — Та скільки його вже блукати у тій темряві, посліпнемо скоро або ще гірше — звикнемо до такого болота і будемо думати, що ми у Царстві Небесному живемо. — Ви щось не про те заговорили, — устряла в розмову Параска Микитівна. — Краще скажи, Олено, поїдеш додому чи як? Ти не думай — приженемо КамАЗа з нашими хлопцями, все забереш, хоч і оці стіни. — Не треба КамАЗа, — посміхнулася Олена. — Немає чого на ньому перевозити, вистачить звичайного грузовика. Хата нехай селу залишиться. Тільки ж я поки що нікуди не поїду. — Це чому, дочко? Чого ти не хочеш додому? — чи запитав, чи дорікнув Микола. — Я, тату, — Олена замовкла, обвела всіх поглядом, — я Івана буду чекати. Він просив, щоб тут... У хаті запала мовчанка, і ніхто не наважувався першим заговорити. — Так йому ж іще до весни служити, — нарешті озвався батько. — До весни, тату, служити, а у відпустку не сьогодні-завтра пустять. — А як не приїде? На ці батькові слова обличчя в Олени потемніло, і вона зіщулилася. — Олено, — Микола встав із-за столу, підійшов до неї, поклав руки на плечі. — Подивися правді в очі. Думаєш, у нас із матір’ю душа не болить? Ще й як болить. Наче розумом і знаємо, що чужий, а серце не вірить, не хоче чужиниться, болить за ним, як і боліло. Нехай уже що буде, а тобі потрібно до домівки прибиватися. — Тут іще таке діло, — обізвався Тит Феодосійович. — Ми збори свої провели, ну, нового колгоспу. Обговорюємо, що треба, думаємо, кого керівником обрати, так люди, Олено Миколаївно, тебе хочуть. Молода ще, спеціаліст, ну і, бачиш, з довірою до тебе люди. — Як це? Я ж уже стільки років не в селі, а якщо не повернуся? — голос Олени схвильовано затремтів. — От ми й приїхали умовити, — вперше за час зустрічі посміхнувся Тит Феодосійович. — Тиждень-два, як треба, побудь тут, а потім уже разом із нами починатимемо нове життя. Ну, чого ти? — помітив посмішку на обличчі Параски Микитівни. — Да, нове. А як тобі не хочеться, то чого ти у «Волгу» попереду всіх пхалася, аби тільки покататися? Іще, Миколаївно. Ця машина, що ми до тебе приїхали, можна сказати, вже наша. Не бійся, буде тобі на чому в люди виїхати, а може, з часом і краще наживемо. Наживемо, не таке бачили на своєму віку, аби тільки чорт поснідав розорителів наших — і чужих, і домашніх. З дня на день Іван чекав відпустки. Нестерпно хотілося додому. Зайти отак у хату, зненацька, щоб мати щось робила, підкрастися... Посміхнувся подумки, уявляючи, як вона зойкне, кинеться до нього. Серце солодко завмирало від тієї материнської любові, від майбутньої радості зустрічі з домівкою. Думав, що його купити на ті солдатські копійки, які вдалося зекономити. «Куплю квітів, — нарешті вирішив. — Бо хто їй іще купить? А Марійці?» На подарунок сестрі грошей не вистачало, і він сумно зітхав. Одного разу, під час розводу, командир роти сказав йому, щоб ішов на КІШ, бо приїхала мати. Іван нерозуміюче дивився на командира, потім перепитав: — Моя мати приїхала? — Твоя. Що тобі не ясно? Іди, вона чекає. Іван приклав руку до шапки, промовив: «Єсть» — і пішов. Потім побіг, задихаючись від того, як шалено билося від хвилювання серце. Добіг до КПП, на ходу поправив шапку, шинелю, зайшов. Біля дверей стояла жінка у розкішній шубі. Він озирнувся, виглянув за двері — Олени ніде не було. Іван розчаровано повернувся, щоб іти назад, але незнайома жінка, що надто уважно придивлялася до нього, несміливо обізвалася, коли він узявся за ручку дверей: — Іван? Він зупинився, здивовано глянув на незнайомку: — Так. Люба якийсь час мовчки дивилася на сина. По-солдатському підтягнутий, з відкритим обличчям, на якому різко виділялися карі очі, в цю хвилину схвильовані. Високий, широкоплечий. Вона уявляла його таким і не таким... дорослим. Треба було говорити, і Люба шукала слова. — Це я до тебе приїхала, — посміхнулася, але несміливо. — А-а, — розчаровано відповів Іван, — а я думав, мати. — Думав, мати? — Люба, яка і без того стояла бліда, ще більше зблідла. — Я і є твоя мати. Іван тільки здивовано подивився на неї і взявся за ручку дверей: — Вам, мабуть, не до мене. Я зараз піду, скажу... — Не треба, — зупинила його Люба. — Ти ж Іван Самойлюк? — Самойлюк, та моя мати... — Олена Миколаївна — так? — Так. — Іван відчув, як тривожно ворухнулося біля серця. Слова незнайомої жінки ще не дійшли до свідомості, але серце, що ніяк не хотіло пізнавати у ній матір, защеміло почуттям втрати, такої болючої, що аж важко дихати. — Ні, не так, — уже впевненіше промовила Люба. — Твій командир сказав, що дасть тобі звільнення на цілий день. Піди, візьми. Не будемо ж ми отут стояти. — Я щось не зрозумів — де моя мати? — голос хлопця прозвучав уже сердито. — Мені сказали, що приїхала моя мати. — Іване, — Люба ступила до сина, хотіла торкнутися його руки, та він заховав руку в довгий рукав шинелі. — Це не можна пояснити двома словами. Повертайся швидше, ми поїдемо з тобою в місто, і я тобі все розповім. — Сідай сюди, — запобігливо відчинила перед ним темно-сині дверцята автомобіля, коли він вийшов із військової частини. — Поїдемо до якогось ресторану і там про все поговоримо. — Нам не можна заходити до ресторану, — Іван сів на м’яке переднє сидіння, провів очима по приладах. — Класна машинка. — У мене таких дві, — невідомо чому зраділа Люба. — Одна стоїть іще зовсім новенька, приїдемо, я тобі подарую. А в ресторан ми поїдемо, може, комусь і не можна, тільки не нам. У ресторані вони сиділи в окремій кабіні, Люба замовила розкішний обід і сухе вино. Поки чекали офіціанта з їжею, обоє мовчали. Тільки коли випили по бокалу вина й Іван почав їсти, Люба розламала в руках шматочок хліба і промовила: — Ми з твоєю... — замовкла, глянула на хлопця, що перестав жувати й підвів на неї очі, — ти їж, їж. Я хотіла сказати, що ми з Оленою — подруги. Були колись, коли ще разом до школи ходили. Тітку Дуню знаєш, що її хата по сусідству з батьками Олени? — Що живе коло діда й баби? — перепитав здивовано Іван. — Так, — сумно посміхнулася жінка. — Я — її дочка Люба, може, чув? Іван перестав їсти, хитнув головою: — Чув. — Іване, не одна я винувата перед тобою. Думаєш, я тебе кинула назовсім? Ні. Я тільки хотіла влаштувати своє життя, а вона... Хто її просив? — взяла пляшку з вином, налила собі й Івану. — Пий, синок, — при цих словах хтось ніби штовхнув у груди юнака, він втупився у Любу, мов тільки зараз почав розуміти, хто сидить перед ним. — Я приїжджала, а вона ховала тебе від мене, потім зовсім з’їхала — я ледь знайшла тебе. — Ви — моя мати? — запитав здивовано і глянув на Любу. — Рідна, — зраділа Люба. — Я — твоя рідна мати. — Моя мати? — промовив юнак сам до себе. — А мати? — Олена? Вона зовсім тобі ніхто. — Люба впевнено взяла бокал і стала поволі пити вино. — Погралася у благородство, і досить. Я, синок, за тобою. Ось, — витягла з сумочки й поклала на стіл пачку доларів, — заплачу, і кінець твоїй службі. Через пару днів поїдемо додому. — Додому? — тихо перепитав Іван. — Ну, ні, — посміхнулася Люба. — Звісно ж, не у ту задрипану Вербівку. У мене в Томську своя фірма, квартира у європейському стилі. У мене є все. Я недаром прожила на світі. Мені є що тобі дати. Ти їж, їж. В армії вас так не годують, бач, який худющий. — А батько — він де? Іван більше нічого не їв і не доторкнувся до вина. Люба почервоніла, мовчки зробила кілька ковтків і поставила на стіл бокал. Мовчала, немов думала — казати чи ні, потім глянула на сина й промовила: — У селі, де твоя баба Дуня живе. — Моя баба Дуня? — чомусь перепитав Іван. — Ми заїдемо до неї по дорозі, якщо захочеш. А твій батько, Іване, не вартий того, щоб про нього говорити. — Він знав про мене? Хто він? — в очах юнака промайнув давній сум, та Люба не помітила цього. — А, так, тракторист один, — махнула зневажливо рукою. — Колись був хлопець, як хлопець, поки не спився. Ні, він про тебе нічого не знав. Тепер знає. Тепер усі знають. Ти — мій син, моя рідна кров, а не її, — останнє промовила з легким роздратуванням у голосі. — Усі? Ви й діду з бабою сказали? — До горла хлопця несподівано підкотився важкий клубок. Він намагався проковтнути його і не міг. Взяв бокал і випив до дна, немов його мучила спрага. — Мені ж треба було тебе знайти, довелося поспитати. А тебе це хвилює? — глянула в обличчя сина. — Невже ти ніколи не відчував, що вони тобі чужі? — Ні, не відчував. Я цього ніколи не відчував, розумієте ви?.. І зараз не відчуваю, — Іван дивився Любі прямо в очі. Щось знайоме було у тому погляді. Так і Олена дивилася на неї кілька днів тому. — Ти куриш? — несподівано запитала Люба. — Ні, — хитнув головою у відповідь. — А я закурю. Офіціанте! — гукнула зверхньо. Ще звільнення не закінчилося, а Іван сказав, що йому потрібно повертатися у частину. В тому ж автомобілі вони під’їхали до КПП. Він вийшов, за ним вийшла Люба, провела до дверей. — До завтра, синок, — хотіла поцілувати в щоку, та хлопець відхилився, швидко повернувся й пішов. Після відбою довго лежав із розплющеними очима. Відчував, як нестерпно хочеться вдарити себе. Бити й бити... Щоб до крові, нехай потече з нього її рідна кров. «Мамо! — гукнув подумки. — Чи простиш ти мені за те?.. Мамо, мамо, мамо», — шепотів ще і ще, ніби хотів переконатися, що у цьому слові нічого не змінилося. На другий день до нього знову підійшов командир роти, старший лейтенант Слєпцов, зміряв трохи зневажливим поглядом, кивнув головою в бік КПП — Там знову твоя мати. Я й не знав, що ти такий крутий, думав — нормальний хлопець. Грошовита, мабуть, у тебе матуся, — сказав насмішкувато. — Іди, наказано тебе знову відпустити. — То не моя мати, — Іван подивився в обличчя лейтенанту. — Я не вийду до неї. Будь ласка, скажіть їй, нехай їде. — Не зрозумів, — лейтенант здивовано обернувся у бік КІШ. — Від такої мамусі відмовляєшся? — Слово «мамуся» прозвучало з відвертим глузуванням. — Такі сьогодні намагаються підім’яти під себе весь світ. То що сказати? — Товаришу старший лейтенанте, — промовив Іван, як належить за статутом. — У мене є інша мати, справжня. Дозвольте іти? У печі потроху згасало полум’я. Олена розбудила доньку, поставила на стіл сніданок, глянула на годинник. — Щось ти мнешся довго, знову запізнишся на уроки? — зауважила Марійці, яка й собі глянула на годинник, що немилосердно цокав хвилину за хвилиною. Швиденько вмилася, підійшла до дзеркала і почала розчісуватися. Волосся у неї довге, і вона мало не щоранку, коли брала гребінець, починала: — У всіх дівчат у класі стрижки. В однієї мене коса, наче знарочне, щоб хлопці смикали. Мати на це тільки посміхалася, інколи сердилася, коли донька починала дуже напосідатися. — Як набридло, то відріжемо хоч зараз при самій шкірі. Дівчинка на такі материні слова замовкала, швиденько запліталася, і деякий час Олена не чула скарги на довге волосся. Сьогодні Марійка робила все мовчки, бо стрілки годинника показували, що вона таки запізниться на урок. Ледь поснідала й почала швиденько одягатися. — Треба раніше вставати, — дорікнула мати. — Тоді б нормально поснідала й не надягала б светра задом наперед, ще б матері й відро води внесла, а то ніжишся у ліжку по півгодини. Донька тільки мовчала, переодягаючи заново светр. Олена глянула на неї, безнадійно махнула рукою, взяла порожні відра й сама пішла по воду. Біля колодязя було слизько — намерзла розхлюпана вода. Олена обережно поставила на лід відра, подивилася на Марійку, яка в одній руці тримала портфель, а другою на ходу застібала шубу. Послухала, як порожнє відро вдарилося об поверхню води, потім, наповнене, смикнуло ланцюга. Набрала одне відро, друге. Підняла і, щоб не підковзнутися, обережно ступила від колодязя. Хтось ішов навпроти, але вона дивилася собі під ноги, боячись упасти. Нараз зупинилася, підвела голову — за кілька метрів стояв Іван, не наважуючись підійти ближче. — Синок! Ти приїхав? — таки підковзнулася, упустила відра, та Іван устиг підхопити її, пригорнув до грудей. Так і стояли мовчки, немов прислухалися до своїх сердець. Нарешті юнак легенько відсторонив Олену. — Знаєш, мамо, що ти наробила? — Що? — Олена з тривогою глянула в синове обличчя. — Пом’яла у мене за пазухою всі троянди, а я ж тобі їх із самого Криму привіз. Мена, листопад 1996травень 2000 рр.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка