Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка8/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ЗЯТЬОК ПО б... X їздив. Він ударив її. По обличчю. Уперше в житті. Потім із жахом дивився в очі, повні ненависті, й відчував себе злочинцем. — Таню, пробач, я не хотів. Давай з тобою поговоримо, по-людськи, — взяв її за руку, але дружина з силою вирвала. — Я тобі цього ніколи не подарую! І їй! Та не надійся, що відступлюсь. — Таню, я не зможу з тобою жити, — Віктор Сергійович дивився на дружину винувато. — Я іншу люблю. — Люби кого хочеш, але живи вдома! — закричала, та голос зрадив її, і вона заплакала, безсило опустилася на диван. — Я, може, теж люблю тебе. А ви удвох топчете мою любов, дев’ятнадцять років подружнього життя. Як ти думаєш — спиться мені, коли ти з нею любишся? Ти не думав, як воно мені? Не думав? А як буде нашій дитині, коли її татко рідну доньку на байстрюків, невідомо чиїх, проміняє?! — Тетяно... — Що — Тетяно? Може, я неправду кажу? Ти цікавився, від кого у неї діти? Отож. Увесь район знає, одному тобі повилазило. Отямся, Вітю. То — не любов, то її відьомські штучки. Заморочила тобі голову і водить, мов бичка на мотузці. Нічого, не на ту натрапила — вона у мене ще пожаліє, що на світ народилася. Віктор Сергійович слухав дружину і думав про те, що не знає цієї жінки. На ще й досі гарне обличчя мовби хто надів чужу маску. Та маска плакала, говорила, кривилася, але не викликала у нього ніяких почуттів. Навіть голос був чужий: то жалісливий, а то холодно-мстивий. — Так ми з тобою далеко зайдемо, — перервав її. — Звідки уже вороття не буде. — Я дійду, куди зможу! — крикнула затято дружина. — Хоч до самого Горбачова. Віктор Сергійович сумно посміхнувся на ці її слова: — І що, Горбачов примусить мене тебе любити? — Може, любити й не примусить, але покарає, скрутить роги й тобі, і їй. Не думай, я не тільки тебе, а й її на весь район, на весь світ знеславлю. Я не дам вам жити, от побачиш! — сльози давно уже висохли, та білки очей були червоними, що додавало її погляду ненависті. — Ти хочеш моєї смерті? — запитав тихо, дивлячись прямо у ті очі. Жінка не відвела погляду, відповіла майже спокійно: — Мені легше побачити тебе в труні, ніж віддати тій сучці. На роботу Віктор Сергійович не поспішав, хоча секретарка першого вже двічі дзвонила йому, нагадувала, що той чекає. Байдуже зайшов у двоповерхове чимале приміщення. З правого боку, за дверима, на стіні висіло велике, на весь зріст, дзеркало. Глянув на себе, провів долонею по обличчю, чомусь посміхнувся, кивнув, мовби привітався сам із собою. Потім якийсь час вдивлявся у відображення, наче щось шукав у ньому. Втупився очима у свої очі й не помічав, як ті, що проходили по коридору, кидали на нього здивовані погляди. Перший секретар райкому партії не запропонував йому сісти, а змусив стояти перед масивним полірованим столом, немов школяра, котрий провинився. Це була людина з крупними рисами обличчя, на якому особливо виділявся м’язистий, у червоних прожилках, ніс. Надмірність у їжі й малорухомий спосіб життя зробили його тіло важким і неповоротким. І він усе більше керував районом із кабінету, сидячи у м’якому шкіряному кріслі. Любив викликати «на килим» керівників, які чимось провинилися, і замість вітання у нього все частіше звучало: — Я сімнадцятий рік сиджу в цьому кріслі, і ще не було такого... — Але сьогодні замість звичної фрази прозвучало: — За тобою що, літака треба висилати? Довго спиш. А-а, я й забувся — це ж ти у нас погано висипаєшся, по бабах бігаєш ночами, — витягнув шию, яка обвисла на білий комірець, і аж вивищився над столом. — Ну й бігай, чорт з тобою, як воно тобі бігається. Не ти перший і не ти останній. Але роби так, щоб не йшли розмови по району і твоя жінка не голосила отут переді мною й не писала отакі петиції, — ляснув великою долонею по столу, на якому лежали папери. — А не вмієш, то підкрути хвоста і сядь, бо я за такі речі по голівці не погладжу Тебе прислали у мій район не для того, щоб авторитет партії підривав. Зв’язався з ким? Тобі що — інших баб мало? Хочеш, щоб про наш район Америка заговорила чи Європа? Другий секретар райкому, партійний ідеолог зв’язався з якоюсь шептухою, чи відьмою, чи чорт її тобі нехай знає з ким. Віктор Сергійович несподівано посміхнувся, Павло Минович побачив ту посмішку, і його обличчя побуряковіло. — Тобі смішно? Я тобі щось смішне кажу? — Ні, — ще раз посміхнувся Віктор Сергійович, — просто я не думав, що ви вірите у відьом і чортів. — Що-о? Ти ще й знущатися? — він знову витягнув шию і знову трохи підвівся за столом. — Я думав з тобою по-хорошому. Аж так... Завтра на бюро партійний квиток покладеш — я сьогодні в область доповім. У мене на це є всі підстави. За таке при Сталіні стріляли, а не те що з партії гнали, і я з тобою панькатися не буду. І її, твоє стерво, теж викличем. А там побачимо, що з нею робити. Бліде і без того обличчя Віктора Сергійовича ще більше зблідло, він аж хитнувся, наче від удару. Павло Минович побачив це, якусь мить вдивлявся у його обличчя, ніби намагався щось зрозуміти, та метал в очах не пом’якшав, і він суворо кинув, коли Віктор Сергійович пішов до дверей: — У тебе ще є час для роздумів. Той відчинив двері, обернувся і зовсім тихо відповів: — У мене вже немає часу. Ви... — але не докінчив, тільки хитнув головою. — Дурак, — промовив Павло Минович, коли за його найближчим помічником зачинилися двері. — Через бабу квиток втрачати і кар’єру. Це все одно, що самому собі петлю на шию надіти. Віктор Сергійович не відчиняв кабінету, а відразу вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди свіже повітря й повільно пішов у напрямку свого дому Дружина була на роботі, а донька училася в інституті. Він зайшов до її кімнати, обвів поглядом. На стіні висів невеличкий портрет усміхненої дівчинки з білим бантом на голові. Непоспіхом зняв портрет, погладив рукою, довго дивився на доньчине личко, потім знову повісив фотографію на місце. Вийшов, кілька разів відчиняв двері спальні, але не переступив порога. У письмовому столі, що стояв у його кабінеті, переглянув папки з паперами, потім переодягнувся у святковий костюм, вийшов із будинку і замкнув двері. Всупереч дружині взяв автомобіль і поїхав у Вербівку. Знайшов Олену на колгоспному току, куди звозили з полів зерно нового врожаю. Вона побачила його, зашарілася, а Віктор Сергійович підійшов, привітався і тихо промовив: — Поїхали. Скажи, що тебе сьогодні вже не буде, і завтра, й післязавтра. — Чому? — здивувалася Олена. — Так треба. Я відвезу до дітей, по дорозі все розкажу. — Я не можу, Вітю, — жнива. Я не можу просто так, серед білого дня кинути роботу. У мене будуть неприємності. Він сумно посміхнувся: — Нічого не буде, Оленко. Повір мені. — Що з тобою? — запитала стурбовано біля машини, уважно глянула в обличчя. — Щось трапилося? — Нічого не трапилося, — посміхнувся веселіше, — буду з’ясовувати стосунки з дружиною і партією, тому хочу, щоб ти ці дні побула у батьків. Заїдемо до контори, напишеш заяву на свій ра^нок, і гайда звідси, тільки надягни найкрасивіше плаття, яке у тебе є. Добре? Легке літнє плаття туго облягло її стан, а босоніжки на каблучку ще більше підкреслювали жіночність. Сідала у машину, посміхнулася, глянула у дзеркальце, потім на коханого, і щось боляче кольнуло біля серця. — А чому сьогодні ми такі святкові? — показала очима на новий костюм, білосніжну сорочку й краватку. — Бо ми — закохані, — усміхнувся їй у дзеркальце Віктор Сергійович. — Сьогодні свято закоханих — Віктора й Олени, — промовив урочисто. — І вони його святкуватимуть на всю котушку. — Тобто як це? — Як у цивілізованому світі: з шампанським, музикою й квітами. У місті він купив величезний букет червоних троянд. — Боже мій! — зойкнула Олена, коли він розсипав їй на руки квіти. — Що таке? — Віктор Сергійович ніжно дивився на неї, а вона притулила до вуст одну троянду і легенько поцілувала. — Еге, так не піде, — засміявся, сів у машину поруч, — не квіти цілуй, а мене. — Потягнувся до її обличчя, спочатку довго дивився в очі, потім припав до губ. — Мені ніхто ніколи не дарував таких квітів, — промовила з легким сумом, коли автомобіль зупинився у центрі міста. — Винен, виправлюсь, — пожартував, притуливши долоню до скроні. — А тепер, пані Олено, запрошую вас до ресторану, кращого, який є у цьому обласному центрі. Першим вийшов із автомобіля, відчинив дверцята і подав їй руку. Олена ніяково посміхнулася, простягла назустріч свою руку. Він узяв і поцілував, потім притулив до грудей, немов дорогоцінний скарб. У залі ресторану майже зовсім не було відвідувачів, тільки музиканти знічев’я награвали популярні мелодії. Вони сіли за столик біля вікна. Віктор Сергійович простягнув меню: — Вибирай. — Ой, ні, — посміхнулася Олена розгублено. — Я не вмію. Вибирай сам — мені смакуватиме все, що ти любиш. — Шампанське — так? — Так, — погодилася жінка, — але ж ти за кермом. — Нічого, — махнув рукою, — сьогодні всі ДАІшники — мої друзі. Швидко принесли шампанське і набір із кількох страв. — Я сам, — Віктор Сергійович зупинив офіціанта, який хотів налити вино у фужери. Налив по самі вінця. Вино пінилося через край, а він намагався ще долити. — Годі, — зупинила його Олена. — Вип’ємо, кохана, за нас, за те, що ти подарувала мені таке щастя. — Яке? — на очі Олени несподівано навернулися сльози. Він відповів не відразу, а якусь хвилину вдивлявся в обличчя. — Велике щастя, Оленко. Та воно, на жаль, називається одним словом, ні, двома — справжнє кохання. Справжнє, чарівнице моя. — Ти сьогодні дивний, Вітю, — Олена проковтнула сльози, що підкотилися до горла. — Я боюся за тебе. — Дурненька, — посміхнувся. — Я тобі про неземне кохання, а ти... За нас, — і першим підніс до губ келиха. Олена теж випила. Відчула, як її тривоги кудись зникають, простягла свій фужер: — Давай вип’ємо ще. — Давай, — Віктор Сергійович знову першим випив. Потім підвівся, підійшов до музикантів, щось їм сказав, витяг із кишені гроші й поклав одному в долоню. У залі відразу повеселішало — музиканти заграли так, мовби до них несподівано прийшло натхнення. — Дозволь запросити тебе на танець, — галантно уклонився і подав їй руку. Тільки для них звучала музика, тільки вони танцювали. Віктор Сергійович нахилився до самого обличчя Олени й прошепотів: — Знаєш, чого мені найбільше хочеться? Олена запитливо глянула на нього. — Чого? — Щоб ми не тільки у цьому залі, а і в цілому світі були самі, — легенько притулив її до грудей, потім — міцніше. — Тільки ж ми не самі, — зашарілася вона. — І мені тут з тобою так хороше. — Правда? — зрадів. — Але ж ти дозволиш мені цілувати кохані очі, оці губи, — й несподівано для жінки поцілував її довгим поцілунком. Провів до столу і знову налив у фужери. Олена тонула в чоловічій любові й ніжності, такій відвертій і такій відкритій. Він ніколи так багато не посміхався, ніколи так часто і подовгу не зупиняв на Олені свій погляд. Запрошував на танець ще і ще, обнімав і цілував прямо на людях, яких із кожною годиною ставало більше. — Поїдемо вже? — запитав, коли за вікном повністю стемніло. — Тільки давай купимо дітям гостинців. Виїхали за місто, несподівано Віктор Сергійович зупинив автомобіль. — Оленко, я хочу любити тебе. Ще хоча б годину. Захмеліла, вона сама потяглася назустріч його бажанню. Сама зняла з нього піджак, розстебнула ґудзики на сорочці й почала цілувати. З чоловічих грудей вирвався приглушений стогін, і він обняв її так міцно, немов хотів задушити у своїх обіймах. Олена не зойкнула, тільки відчула, як боїться відірватися від оцих грудей, тіла, поди^. Мов плющ, обвила руками шию, знайшла гарячими губами його губи. Коли вже під’їжджали до села, він знову зупинив авго. — Оленко, — промовив тихо. — Я до тебе через два дні приїду, а коли не приїду, повертайся сама — значить, мені добре перепало від моїх босів, — пожартував невесело. — Тобі справді було зі мною сьогодні добре? — І вчора, і тоді, й тоді... — відповіла закохано. — Я люблю тебе, Вітю, і я така щаслива з тобою. Я буду думати про тебе. — Не треба про мене думати, кохана. Обіцяй, хоча б ці два дні. — Смішний ти, — Олена взяла його руку в свою. — Як я можу не думати про тебе, коли воно само думається? Хіба ти не відчуваєш, що ми навіть на відстані одне ціле? — Як ти сказала? — перепитав. — Одне ціле? — Взяв її долоні й закрив своє обличчя. Біля будинку Олениних батьків подав пакунок із гостинцями. — Оленко, — зупинив її, коли вона уже хотіла вийти з машини. — Ні, нічого, йди. Йди, — повторив нетерпляче. Він повертався додому на найнижчій швидкості. Часом на кілька хвилин зупиняв автомобіль, потім знову рушав. У райцентр приїхав, коли вже на сході починала бліднути ніч. Як тільки зайшов у свій будинок, дружина увімкнула світло, вийшла до нього у нічній сорочці. — Я тобі казала не чіпати машину. Завтра приїде мій батько... — Добре, Тетяно, — перебив її. — Я більше не візьму машину... твою. І добре, що батько приїде. А тепер дай мені спокій. Пройшов до себе, зачинив двері й увімкнув світло. Довго щось писав, потім склав написане, заклеїв у конверт і знову вийшов із будинку. Повернувся, коли дружина почала збиратися на роботу. Бачив, як вона кілька разів запитливо глянула на нього, але не озвався. Знову зайшов до себе, стоячи написав на аркуші: «Ти цього хотіла». Дочекався, коли за дружиною зачинилися двері, взяв аркуш, відніс у спальню й поклав на її ліжко. З шафи свого кабінету дістав мисливську рушницю, витяг із чохла, обдивився. Пошукав патронташ, узяв патрон, зарядив рушницю. Коли пролунав постріл, нікого поблизу будинку не було, тільки невпинно дзвонив телефон. Захмеліла від вина і любові, Олена заснула швидко. Вранці Наталка не будила її і дітям наказала, щоб у хаті поводилися тихенько. Розбудив Олену різкий поштовх у серце. Вона злякано розплющила очі, але від болю у грудях не могла поворухнутися. Перед очима попливли жовті кола. «Мабуть, учорашнє вино», — подумала, намагаючись обдурити себе, щоб не думати про інше. Прислухалася до того болю і подумки запитала себе: «Що з ним?» Та несподівано серце перестало боліти, й вона відчула у грудях і у свідомості порожнечу. «Може, то справді було вино? Не вино! Не вино!» У цей час двері кімнати тихенько відчинилися і в них просунулася доньчина голівка. — Мамо, ти вже не спиш? — запитала пошепки. — Не сплю, доню, біжи до мене. Дівчинка зраділо кинулася до матері, обняла її за шию, пригорнулася. — А ти будеш з нами чи ми вже поїдемо? — Поїдемо, — Олена погладила доньку по голові. — Через два дні. — А я бабі картоплю помагала вибирати, — похвалилася дівчинка. — А ти будеш помагати? — Буду, хороша моя. Ось зараз встанемо, умиємося, спитаємо, чи баба дасть снідати. Як ти думаєш — дасть? — посміхнулася доньці. — Дам, дам, — до кімнати зайшла Наталка. — А ти, безсовісна, уже тут, — докірливо глянула на онучку. — Нехай би мати поспала, так за вами, видно, поспиш. — Ні, мамо, годі лежати. Марійка права — будемо картоплю копати. — Мало тобі своєї роботи. Там тієї картоплі лишилося... Відпочинь трохи. Але дочка вже підвелася з ліжка, накинула старенький халат, що завжди висів на спинці ліжка, мовби чекав на неї. Копати картоплю Олена любила. Ніколи не надягала гумових рукавичок — хотіла відчувати землю руками. Любила стомлено нести з городу повні корзини. Ще коли й сонечко лагідне, передосіннє, тоді й зовсім відчуваєш, як земля дихає до тебе теплом. Перший день вона і справді ні про що не думала, розмовляла з матір’ю, батьком та дітьми. Неподалік самотньо працювала Дуня, вона часто розгиналася, клала руку на спину і подовгу дивилася на дорогу. — Любу виглядає. Про неї вже давно ні слуху ні духу. Раніше хоча б раз на три роки приїжджала, а тепер зовсім не їде і не пише. Може, у щось вляпалася, бо то така, — у голосі матері Олена вловила співчуття до сусідки, але сама не співчувала. — Явиться, — сказала байдуже. — Як життя трохи притисне, про матір швидко згадає. — Може, й так, — погодилася Наталка. — Але Дуні голову ні до кого прихилити, а воно нам, старим, слово добре, і то дорого стоїть. На другий день Олена теж часто розгиналася, дивилася на дорогу, коли чула, як вулицею проїжджала машина. І кожного разу серце завмирало, потім починало потихеньку щеміти. Під вечір вона зробилася мовчазною, і мати стурбовано запитала: — Стомилася, дочко? — Ні, мамо, — заспокоїла матір. — Просто їхати треба... — Що — автобусом? — Наталка розігнулася, подивилася на дочку. — А хіба Віктор Сергійович не заїде за вами? — Ні, мамо, не заїде, — промовила спокійно, а у самої сльози здавили горло. — А наче ж позавчора він тебе підвозив? — Він, — Олена замовкла. Мати побачила, що далі розпитувати не слід, і собі замовкла. Відчуття порожнечі не відпускало Олену, і коли пізно увечері повернулася у Вербівку. Щось не так стало у цьому світі, вона боялася думати — що? Часто підходила до телефону, але подзвонити не наважилася. Всю ніч намагалася заснути, дурила себе, що нічого особливого не трапилося і зранку в телефонній трубці почує рідний голос. У пам’яті перебирала кожну дрібницю останньої зустрічі. — Боже мій! — нараз скрикнула вголос. — Тож він зі мною прощався. Схопилася з ліжка, босоніж вибігла на вулицю, відчула, як, мов у лихоманці, тремтить усе тіло. Намагалася заспокоїтися, перехрестилася на чотири сторони й підняла над головою руки. Але в цю мить у хаті голосно заплакала донька. — Мамо, де ти? Мені страшно. Олена опустила руки, зайшла до хати. — Я тут, — обізвалася неголосно, — спи, — і сама лягла поруч. «Степанидо — це ти? Я відчуваю тебе, — промовила подумки. — Від чого ти мене оберігаєш? Невже все так страшно? Ти блокуєш мене, але я однак відчуваю біду, а ти не даєш мені дізнатися — яку?» Думки поволі почали плутатися, і на світанку Олена заснула. На роботу йшла, як завжди. У кабінеті голови колгоспу вже зібралися спеціалісти й керівники на наряд. Про щось жваво говорили, та коли зайшла Олена, там запала мовчанка. Всі чомусь дивилися на неї, мов на прибульця з космосу. — Чого це ви? — Олена привіталася й сіла на своє звичне місце неподалік від дверей. Ніхто не відповів, і голова сидів, немов чимось вражений. — Щось трапилося? — знову запитала жінка. — Ти що — з місяця впала? — у голосі Петра Семеновича була не тільки зневага, а й слабо прихована зловтіха. — Через тебе люди стріляються, а вона робить вигляд, що нічого не знає. — Що? — Олена повільно підвелася зі стільця. У мить її обличчя зробилося білим. — Хто стріляється? — запитала майже пошепки. — Той, кому ти заморочила голову своїми штучками. С-сука, ти справжня сука. Мотай із нашого села туди, звідки приїхала, поки люди не забили тебе палками. Нічого не кажучи, вона вийшла з контори. Земля гойдалася під ногами, а сонце боляче різало в очі. Ішла вулицею, нічого не помічала навколо, немов осліпла й оглухла в одну хвилину. — Олено Миколаївно, — гукнула її майже біля самого дому листоноша. — Зачекайте, ось вам лист. Я з учорашнього дня ношу... Олена автоматично простягла руку, взяла. І закричала. Закричала так боляче, що листоноша злякалася і відступила від неї. А вона упала на коліна прямо на дорозі, притуливши лист до грудей. — Встаньте, Олено Миколаївно, встаньте, — намагалася підвести її жінка. — Люди он дивляться. Встаньте, я вас до хати проведу. Ви нічого не знали? Кажуть, вас у селі не було, коли він застрелився. Його вчора ховали, але не в райцентрі, а батьки забрали додому. Там таке робилося... Ідіть у хату, — завела, підтримуючи під руку, посадила на стілець. — Ось, водички... — Що? — глянула на неї безтямними очима Олена. — Нічого. Я кажу — піду. — Вийшла, зачинила за собою двері. «Отак побиватися за чужим чоловіком, — подумала за порогом. — Видно, велика там любов була». — То ти, Павлівно, чого з нашою відьмачкою панькалася? Довела чоловіка до ями, а тепер ще й голосить, — уже немолода Оленина сусідка з гострим довгуватим носом, маленькими, мов у тхора, очима, придивлялася за Оленою день і ніч і довго аж сердилася на неї, що не могла дізнатися, до кого вона бігала ночами і хто приходив до неї. Тепер жаліла, що так пізно дізналася. — Ні стиду, ні сорому... — Та листоноша не дослухала, швидко пішла далі. Олена піднесла конверта до обличчя і знову закричала. Щось рвалося у ній, рвалося живцем. Вона сповзла зі стільця і лягла грудьми на підлогу. — Мамо, вставай, — зайшов до хати Іван. В очах хлопчика стояли сльози. — Дядя Вітя застрелився? Мамо, — витер сльози, — мамо, це правда? Всі у селі говорять. Чого ти лягла тут? — мало не силоміць підняв її з підлоги й провів до ліжка. Олена безтямно дивилася на сина, а в руках був затиснутий конверт. Іван хотів узяти його, але вона з жахом крикнула: — Ні! Кілька годин лежала нерухомо, потім з очей потекли сльози. Іван заборонив Марійці чіпати матір, сам попорався, нагодував сестру. Вже коли о смеркло, підійшов до ліжка. — Мамо, може, що з’їси? Олена тільки заперечливо хитнула головою. Хлопець рано поклав дівчинку спати, наказав лежати тихенько, бо мама захворіла. Сам спати не ліг, вийшов на вулицю і довго блукав по подвір’ю, немов охороняв його від чужих людей. Уночі Олена підвелася з ліжка, тихо пройшла в кімнату, де стояла піч. Зачинила за собою двері й увімкнула світло. Пошукала у шухляді стола ножиці, щоб розрізати конверт, і передумала. Взяла олівця й обережно відкрила там, де був заклеєний. Довго не наважувалася дістати листа, нарешті тремтячою рукою дістала, розгорнула, та літери стрибали перед очима і вона не могла нічого прочитати. Прихилилася до спинки стільця і довго так сиділа. Нарешті почала читати: «Кохана, прости. Ще раз прости. Я цілую твої заплакані очі. Не плач, — лист знову затремтів у руках, сльози застелили очі, Олена приглушено заридала. Вона тримала в руках часточку його і свого життя, його душі, наповненої мукою останніх хвилин. Це були його слова, його думки, його любов. І все це належало тільки їй одній. Витираючи сльози, щоб не заважали бачити літери, знову почала читати. — У мене не було вибору, адже я б не зміг тебе захистити і розлюбити теж не зміг. Розумнице моя, ти ж усе чудово розумієш — вони б не лишили нас, цькували б і переслідували, немов диких звірів. А я не міг допустити, щоб ти страждала через мене, не міг навіть уявити, що тебе привезуть у цей триклятий райком і почнуть судити, немов злочинницю. Я люблю тебе на цьому світі і любитиму на тому. Добре, що ти послухалася мене і найстрашніші для тебе дні будеш далеко звідси, серед рідних людей. Пробач, що підпоїв тебе. Ти була прекрасна. За той прощальний день і вечір я віддав би й друге своє життя, коли б воно у мене було. Оленко, кохана, я не хочу, щоб хтось бачив твоє страждання, не хочу, щоб на тебе показували пальцем, — кидай це село і повертайся додому. Ти будеш зовсім близько від мене — я написав, щоб поховали у рідному селі. Будеш у тих краях — заходь. Жартую. Бачиш, я жартую і не боюся ранку. Тільки так хочеться ще хоч раз доторкнутися до тебе, дивитися у твої прекрасні очі, чарівнице ти моя кохана. Не плач, ще раз прошу тебе — я пізнав на цьому світі щастя, яке варте, щоб за нього віддати життя. Признайся: жоден чоловік не любив тебе так, як я. Може, ще любитиме — ти варта того, кохана. Хочу, щоб ти знала — я ні про що не жалкую, благословляю кожну хвилину, що був поруч із тобою. А ти помолися за мою грішну душу. Помолись, Оленко. А ще — я призначаю тобі побачення, адже колись ми знову будемо разом. Я вірю в це. З цією вірою і йду з життя, і прошу тебе — будь сильною, Оленко. Прощай і прости. Твій Віктор». Слово «твій» було підкреслене двічі. Олена перечитала листа ще раз, потім — ще. Встала, вимкнула світло і вийшла на вулицю — небо було усіяне зорями. Вона підвела голову і довго дивилася у небесну глибочінь, ніби намагалася щось побачити. Нараз відчула, як їй страшенно хочеться бути зараз там, де він: хоч на небі, хоч під землею, хоч у самому пеклі, аби з ним. Посміхнулася думці, що якихось кілька хвилин — і їхні душі можуть зустрітися, відчинила двері в повітку, навпомацки пошукала мотузку. Не знайшла, повернулася до хати, взяла сірники. Виходила, зачепила порожнє відро біля дверей. Відро загриміло, й Олена постояла, прислухаючись, чи не розбудила дітей. Із сірниками знайшла мотузку. Присвітила, щоб побачити, куди її можна зачепити, і світло сірника вихопило у дверях синове обличчя. — Мамо, що це ти робиш? — спитав хлопець злякано. — Нащо тобі мотузка зараз? — Іди спати, синок, — попросила Олена. — Іди! — крикнула нервово. — Мамо! Мамо, не роби нічого! — Іван підбіг до неї, обхопив руками. — Мамко, не роби нічого, бо ти ж у мене одна. Мамко... Олена кинула мотузку на дрова, погладила сина по голові. — Який ти у мене дорослий, скоро вже мене переростеш, — і її плечі знову здригнулися від ридання. На роботу більше не пішла, хоча й заяви про звільнення не носила у контору Знала, що можуть звільнити за прогули, та їй було однаково. Все, що існувало поза домівкою, Олену не цікавило. Серйозно думала над тим, щоб повернутися жити до батьків, написала їм листа. І скоро отримала відповідь від матері. Та раділа, що вона повернеться. А в кінці ділилася новиною: «...Дуніна Люба озвалася нарешті, написала, що теж скоро приїде. Надовго чи накоротко — не знаю, але Дуня ніби заново на світ народилася і носиться з тим листом по вулиці, наче дурень зі ступою». Олена прочитала і голосно засміялася. — Дочекалася: і тут життя немає, і додому зась. Господи! Чим я у тебе так завинила? — глянула на старі Степанидині ікони. — Ні жити не даєш, ні вмерти. Одного разу почула, що у райцентрі Народний Рух організовує мітинг. На власні очі їй хотілося побачити, як захитається, а потім і провалиться земля під тими, хто знищив її кохання. Хотіла стояти близько і бачити переляк на самовпевнених обличчях. Що так буде — не сумнівалася. Івану сказала, що приїде додому пізно, тепло одяглася і пішла на шлях. До початку мітингу було ще далеко, але у містечку відчувалося щось схоже на беззбройну революцію. То там, то там чималими купками стояли люди. По площі ходили міліціонери з гумовими киями і кобурами. Під вечір площа була переповнена народом, не вміщала всіх бажаючих, і вони стояли у найближчих вулицях і провулках. Нараз її освітили потужні прожектори, й люди побачили, що оточені щільним міліцейським ланцюгом. — Не бійтеся, нічого не бійтеся, — біля мікрофона, на високому ґанку районного Будинку культури стояв інтелігентного вигляду чоловік без шапки. — Дотримуйтеся порядку і не піддавайтеся на можливі провокації. Шановні громадяни! — пролунав упевнений голос, і майдан затих, заспокоєний його впевненістю. — Сьогодні для нас важливий день — запам’ятайте його. Цього дня ми нарешті усвідомили, що ми — люди, ми — українці. І не тільки ми, а й вони, — показав рукою на невеличку купку райкомівців, що стояли між засніженими ялинами неподалік приміщення райкому партії. — Вони теж усвідомлять, що ми великий народ, коли об’єднаємося. Єднаймося, браття! Нехай живе вільна незалежна Україна! — підняв руку, і над його головою у світлі прожекторів замайоріло жовго-блакитне полотнище. Площа завмерла. Міліцейське кільце напружилося, чекаючи якоїсь команди. Та команда не надходила. Один за одним до мікрофона йшли люди. Кожен розповідав про безчинства районної верхівки. І в кінці мітингу могутньою хвилею над майданом пролунало: — Геть! У цю хвилину Олена хотіла ближче підійти до тих, кому народ кричав: «Геть!» Здалеку бачила їхні темні постаті — прожектори не освітлювали місце, де вони стояли, — але підійти не могла. Все ж поверталася додому із забутим почуттям піднесення у змученій душі. Другого дня знову поїхала до райцентру, адже там знову мав відбутися мітинг. І знову майдан був переповнений. Народ вимагав відставки названих учора, що зранку зайняли свої робочі крісла, ніби нічого не трапилося. Коли розпочався мітинг, вони, як і вчора, стояли між райкомівських ялин. Тепер Олена була неподалік і бачила розгубленість, погано прихований переляк на їхніх обличчях. Задивившись, прослухала останні слова виступаючого на мітингу сивого чоловіка. Він зааплодував, за ним зааплодував увесь майдан. Олена дивилася, як площа, де не було місця яблуку впасти, розступилася і по тому живому коридору інша середнього зросту жінка, ще молода, але з суворими складками на високому чолі. Олена впізнала її — то була журналістка місцевої районки. Жінка йшла, ніяковіючи від аплодисментів і тисяч поглядів, посміхалася тим, хто вигукував її ім’я. Поблизу східців, де стояв мікрофон, було зовсім тісно, але й тут люди розступилися. Жінка легко піднялася на ґанок і стала перед мікрофоном. Перше, що сказала: «Дякую», — і люди знову зааплодували. А вона посміхнулася, підвела руку, просячи уваги. Олена на собі відчула магнетизм того голосу На відміну від попередніх ораторів, слова її були виваженими, без емоцій, а звинувачення місцевої влади у корумповано сті — аргументованими. Діяльність райкому партії вона назвала злочинною, заплямованою кров’ю. При цих словах Олена здригнулася, на очах виступили сльози. Крізь сльози вона дивилася на ораторку і несподівано відчула нестримне бажання підійти ближче, вдивитися в обличчя. Те, що побачила, змусило ще раз здригнутися — замість берета увидівся терновий вінок на голові жінки, що впинався колючками у чоло. Позаду стояв великий не струганий хрест. Олена голосно зойкнула — і видіння щезло. Разом щезла й ейфорія, викликана мітингами, цим несподіваним протестом, що, подібно до вулкана, вирвався нагору лавою народного обурення, зривав одну маску за одною з бездарних акторів лицемірної п’єси, гаслом якої було — рівність, братерство, свобода. Перелякані піднесенням народного ду^, вони на деякий час притихнуть, зникнуть із політичної арени, аби потім вийти на сцену під новими масками демократів. І ці новоявлені демократи знову стануть біля влади, щоб зруйнувати не тільки систему, яка їх зростила. Багатство цілої держави розповзеться по їхніх кишенях, а що не вміститься, проковтнуть бездонні пельки закордонних глитаїв, які з часом ковтатимуть усе більше й більше, аж поки не зазіхнуть на святая святих кожного народу — його землю. Олена боялася думати, що буде далі. Вона протиснулася з натовпу, ще раз із болем глянула на жінку, на її натхненне обличчя, на якому світилася безмежна віра у народ, перед яким вона стояла сьогодні і який завтра розіпне її на не струганому хресті, нацькований тими, хто і в останні хвилини свого життя не простить їй цього прилюдного викриття їхньої злочинності. Наступний мітинг був організований тими, що вийшли з тіней райкомівських ялин. Вони били себе в груди, запевняючи людей у самовідданій любові, переконуючи у своїй безгрішності, нагадуючи власні заслуги, й не тільки свої, а й батьків та дідів. І народ прощав, віруючи невірним, добровільно віддаючи себе на поталу новітнім іудам, можливо, найстрашнішим за всю історію, яких уже вкотре народжував для себе сам. Ще мітинги не затихли, а голова колгоспу викликав Олену в контору. Він довго не бачив її, з того самого дня, коли, помертвіла від почутого, покинула його кабінет Петра Семеновича вразило змарніле обличчя, потухлі очі, в яких не відбивалося жодне почуття. Байдуже глянула на нього, сіла віддалік на стілець, втупилась кудись у стіну. — На роботу виходь, — сказав нарочито грубо. — Напишеш на ті місяці, що прогуляла, заяву за власний рахунок, і все. На ось ручку і папір, — поклав на край столу аркуш паперу і ручку, — сідай, пиши. Олена мовчки підійшла, мовчки сіла за стіл, мовчки написала і так же мовчки підвелася. — Щоб завтра мені була на роботі. На ці слова вона глянула йому уважно в очі, так глянула, що Петро Семенович засовався на стільці. — Ну, чого ти? Іди вже й менше тиняйся по тих мітингах, а то ще в політику попхаєшся, мало тобі... — і замовк, бо Олена посміхнулася. Посміхнулася презирливо, самим лише ротом, який більше скривився, ніж видобув посмішку. То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі — ще не весна у душі. Жила мовби осторонь від життя. Читала людям їхні долі по долонях та по картах, інколи відкривала Степанидин Планетник, але у свою долю не заглядала — їй було однаково, що принесе завтрашній день, наступний рік. Тільки останніх днів серпня чекала. В один із таких днів надягла своє найкрасивіше плаття, босоніжки й пішла на шлях, за село. У місті найняла машину. До батьків не заїжджала, навіть сіла на заднє сидіння, щоб у селі ніхто її не впізнав, і закрила обличчя величезним букетом червоних троянд. Приїхала у невеличке сусіднє село, розпитала, де кладовище. Зайшла за огорожу і спинилася. Віддалік побачила чорний мармуровий пам’ятник і несміливо ступила до нього. З пам’ятника до неї усміхалися до болю рідні очі. Здалеку вони здалися Олені не викарбуваними у камені, а живими, і вона аж спинилася, щоб довше не розвіювати те враження. Потім пройшла ще кілька кроків, зняла взуття і босими ногами стала на покошену траву. — Здрастуй, — зупинилася біля могили, на якій росли кущик барвінку і півонії. — Здрастуй, коханий. Я приїхала до тебе на побачення, адже сьогодні день закоханих Олени й Віктора, наш із тобою день, — в одній руці тримала вазу з водою, в іншій — квіти. — Такі? Пізнав? Казав, мені даруватимеш, а виходить — навпаки. — Голос її надломився, вона опустилася на коліна й обняла руками нагрітий на сонці мармур. Приглушене ридання раз у раз виривалося з грудей, гарячі сльози капали на камінь, і сонце відразу випивало їх, немов хотіло відчути на смак таке кохання. Вона плакала і говорила. Дорікала і знову плакала, аж поки не стомилася й не затихла. Віддалік нетерпляче засигналила машина. Олена чула, але у неї не вистачало сили підвестися. Підвестися й піти звідси. їй хотілося прожити безодню відпущених днів без коханого отут, поруч із ним. — Я знову приїду до тебе, — нарешті підвелася. — Я приїду в цей день, Вітя, бо я люблю тебе. Ти знаєш це? Ти знаєш. Того дня до матері Віктора Сергійовича зайшла сусідка і переповіла новину: — Кажуть, якась жінка на кладовище приїжджала до твого Віті. Улянчин Степан траву косив — на власні очі бачив. Казав — може, невістка твоя? Так плакала, так побивалася... А троянди привезла, що він таких вік не бачив. — Невістка? — здвигнула плечима сива, передчасно постаріла жінка. — Невістка не приїде: у неї кожен місяць новий чоловік — унучка приїжджає, розказує. То, може, та? — запитала сама себе. — А кому ж іще сюди забиватися? — і на її очі навернулися сльози. — Припекло душечку, видно, як оце й мою. Наступного року в той самий день Олена знову приїхала на кладовище, у тому самому платті й босоніжках. У руках у неї був такий же розкішний букет троянд, а в очах — та ж сама мука. Тихе «здрастуй» промовила з такою ніжністю, мовби обізвалася не до портрета на мармурі, а до нього живого. Бачитимуть Олену в тому селі і ще через рік, і ще... Звикнуть і не дивуватимуться. Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув: — Що ти від мене хочеш — щоб я в інститут пішов? Для чого — аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть! Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина: — Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть. — Отож, мамо, — губи хлопця насмішкувато скривилися. — Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, — промовив твердо. — Я хочу жити інакше. Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила: — Однак треба трудитися, а щоб трудитися — потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра? — Туди, де люди гроші заробляють, — у голосі Івана звучала самовпевненість. Мати сумно посміхнулася: — Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо — великі. Без таких грошей краще обійтися. — У тебе без усього можна обійтися! — несподівано юнак зірвався на крик. — Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала — ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла — у тебе не виходило? — відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине. — Могла б, ти правий, — голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати не тільки образу, а й гнів, що наростав і не давав спокійно говорити. — Але коли ви вже народилися, то не потрібно за це мене робити злочинницею. Я жила, як уміла, як у мене виходило... — Хто з тебе робить? — Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. — Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, — глянув Олені прямо в очі. — Сама. Бо скажи: хіба не злочин — народжувати байстрюка? — Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. — Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова — незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, — з гіркотою торкнув себе в груди, — наче з космосу з’явився. Хотів іти, ступив до дверей, та Олена зупинила. Дивилася на нього широко розкритими очима, але не могла вимовити й слова. По її обличчю пробігла судома: — Ти назвав мене злочинницею? Це за те, що я... За те, що я... Тоді ти достойний син... — і замовкла. — Кого, мамо? — відверто знущався хлопець. — Може, ти нарешті назвеш мені ім’я мого батька? — Ні! — крикнула Олена. — Я назву тобі... Я назву тобі.. Іди геть. Іди геть! Увечері обізвалася до нього сухо, немов до стороннього: — Якщо не збираєшся вчитися, то восени підеш в армію, а я переїду до своїх батьків. Немає мені потреби жити й справді в оцих злиднях. — А хто тебе до цього часу тут тримав? — в’їдливо спитав хлопець. — Ти, — відповіла різко, немов хльоснула юнака по обличчю. — Ти. Вчитися Іван нікуди не поїхав, першим його «вузом» стала тракторна бригада і робота «старшим куди пошлють». Через кілька тижнів хлопцю набридли засмальцьована спецівка, гайки й мастило, жалкував, що не послухався матір, та вголос нічого не казав, тільки заздрісно дивився на однокласників, які вступили до інститутів і, щасливі, чекали від’їзду на навчання. Часто думав про матір. Вона, на перший погляд, поводилася з ним, як і раніше, але щось у їхніх взаєминах було не так. Іван боявся того «щось», інтуїтивно відчуваючи за ним значно більше, ніж звичайну образу. Думав, щоб вибачитися, та не знаходив підходящого моменту, надіявся, що, може, само все стане на своє місце, але мати з кожним днем віддалялася від нього, часом ходила замислена, немов її мучила якась нав’язлива думка. Не раз намагався завести розмову про те, що скоро піде в армію, та вона відповідала байдуже: «Підеш». Або й зовсім мовчала. І лише тоді, коли з військкомату прийшла повістка, він наважився і попросив: — Прости мені, мамо. Я образив тебе. Прости. Бо мені важко буде думати, що я тебе образив, а ти не простила. Як же мені с лужитим еться? Замість відповіді Олена пішла в другу кімнату, уткнулася обличчям у подушку на ліжку й заплакала. Іван підійшов і сів коло неї. — Мамо, не плач, — торкнув рукою уже сивіюче волосся і схвильовано забрав руку, немов тільки зараз побачив материну сивину. — Нехай усе знову буде, як раніше. Добре? А вчитися я обов’язково поїду, коли відслужу Атестат у мене непоганий. Після армії легше вступити до інституту, правда ж? — хотів почути материну відповідь, але та не озивалася. — Мамо, ти не їдь поки що жити до діда, дочекайся мене тут — разом поїдемо. Півтора року — це ж небагато. Бо мені хочеться приїхати сюди ще раз, хочеться повернутися сюди, мамо. Чи ти як? — голос його був розгублений і винуватий, а підборіддя зрадливо затремтіло. — Добре, — промовила тихо Олена. — Я проведу тебе і чекатиму отут. І... прощаю. Вона й справді прощала, хоча десь у душі слід від тієї розмови лишився, мов рубець. Як не намагалася стерти його, а він ні-ні й проступав у свідомості, тоді починала думати про своє життя, у якому стільки місця займав Іван. Інколи намагалася глянути на нього, як на чужого, але не виходило. Туга підступала до серця, і вона почувалася зрадницею. Думала про завтрашній день, підходила до сина і, немов маленького, то мовчки гладила по голові, а то пригортала до грудей, тамуючи сльози. Перед від’їздом на службу Іван поїхав до діда й баби. Наталка часто схлипувала, а Микола раз у раз палив, подовгу дивився на онука і вже кілька разів повторював одне й те ж: — Ти матері пиши і нам. І дивись там, не нароби дурниць. — Яких? — перепитав його хлопець, коли вкотре почув настанову. — Усяких там, — промовив Микола, дивлячись на онука. — Ви ж, хлопці, широкі біля материної спідниці, а в армії соплі розвішуєте. — Ні, діду, — посміхнувся онук. — Я не нароблю дурниць, не хвилюйтеся за мене. — Еге, не хвилюйтеся, — замість чоловіка озвалася Наталка. — Тепер аби ж армія, як армія, а то дідівщина всяка. Не солдати стали, а босяки. Проводили до вранішнього автобуса обоє. Дуня стояла у своєму дворі й заздрісно дивилася, як вони йшли дорогою — Іван посередині, а Наталка з Миколою по боках. Зітхнула, коли сховалися за рогом вулиці, і промовила сама до себе: «Нехай би й мені привезла, хоч і байстрюка. Он же бач... Я б теж виростила не гіршого. Була б на старості якась радість, а то сам

, як палець. Нікого ні провести, ні стріть. Мотається по світу, як перекотиполе. І доки вона буде мотатися?» — ще раз глянула на дорогу, знову зітхнула і пішла до хати. Наталка йшла поруч із онуком і часто позирала на нього. Хлопець був високим, стрункии, наче молоденький дуб. Чорне волосся відтіняло його смагляву шкіру. На верхній губі проступали вуса — хлопець спеціально не голив їх, коли збирався їхати сюди. Брови темні, над однією — родимка. Наталка вже кілька разів думала про те, що вона колись бачила подібну, але ніяк не могла згадати, у кого, бо перебирала у пам’яті чоловіків, ровесників дочки. Хоча тепер то для неї зовсім не мало значення. Вона гордо піднімала голову, коли хтось зустрічався їм на дорозі. Миколині очі теж світилися радістю. Іти отак із дорослим онуком... Усе намагався знайти потрібні напутні слова — і не знаходив. — Ми ж, унучечок, день і ніч будемо виглядати, а ти там начальників слухайся, може, і відпустку дадуть. Інші ж он приходять, — чи то повчала, чи просила Наталка, коли підійшов автобус. Іван слухняно кивнув головою, несподівано обняв їх обох і пригорнув до себе. — Я люблю вас, — промовив тихо. — Чекайте мене, а я напишу. Заскочив у автобус, махнув рукою у вікно. Наталка не стримала сліз. І довго ще удвох із Миколою стояли й мовчки дивилися на дорогу. А через день колгоспний автобус повіз із Вербівки кількох призовників із рідними. Олена сиділа поруч з Іваном, а попереду — сама Марійка. Вона раз у раз оберталася до брата, щось казала. А коли вийшла з автобуса, взяла його за руку, як колись, коли він вів її до школи, закинувши за плечі обидва портфелі. Біля військкомату на них чекав інший автобус. Іван бачив, що мати ледве стримує сльози, хотів їй щось сказати, та не знайшов потрібних слів, попрощався і пішов. Глянув на них із вікна. «Які вони самотні, — подумав несподівано. Поруч купками стояли рідні інших хлопців. — Мамо», — притулився чолом до вікна. В цей час автобус рушив, і він побачив на обличчі матері сльози. Вона теж хотіла йому щось сказати, але тільки підняла руку і кілька разів махнула. У своєму першому листі Іван писав про те, що буде служити в Криму, у десантних військах. І що усіх новобранців уже підстригли «під нуль» і видали військову форму, чомусь старі «афганки». Писав, що один раз наснилася баба Степанида, яка гладила його по голові й щось говорила. Що? Він не запам’ятав. Просив Олену швидше відповісти на його листа, бо вже дуже скучив. Олена чекала синових листів. Із хвилюванням розкривала кожен конверт, розгортала лист, який завжди починався: «Здрастуйте, мамо і сестричка Марійка». Листи були нарочито бадьорі, заспокійливі. Лише через два місяці прийшов лист, несподіваний за своїм змістом: «... Мамо, я тільки тут зрозумів по-справжньому, що означає слово “мама”. Лише тут починаю відчувати, який я у тебе невдячний син. Прости мені, мамо. Прости, що я колись тебе образив. Тільки на далекій відстані почав розуміти, що у нашому житті щось не так. Правда ж, мамо? Ти тоді сказала, що через мене живеш там. Я спочатку не звернув уваги, а тепер весь час думаю про це. Мамо, невже ти через мене страждала? Я хочу знати. Напиши мені, мамо, правду». В Олени затремтіли руки. Дочитала листа і довго сиділа на стільці, нерухомо, наче закам’яніла. Потім її обличчя скривилося, немов від болю, і вона застогнала вголос. — Що таке? — запитала злякано донька. — Іван щось погане написав? Олена мовчки простягла їй листа, підвелася й пішла до груби, у якій уже перегоріли дрова. Відкрила дверцята, ще вкинула дров. Дивилася, як вони швидко спалахнули й почали горіти. Відчула, що вогонь пече в обличчя, закрила дверцята. — Мамо, про що це Іван пише? — Марійка з листом стояла посеред хати й розгублено дивилася на матір. — У нього що — не всі вдома? — покрутила пальцем коло скроні. — Не знаю, — відповіла стомлено Олена. — Я вже нічого не знаю. — Тоді я сама йому напишу. Я ось напишу, — обличчя дівчинки зробилося серйозним. — Йому там в армії погано, то він і пише що попало. Мамо, ти не хвилюйся, ти ж знаєш нашого Івана — у нього ще й досі вітер у голові. Олена посміхнулася на ці доньчині слова, промовила сумно: — Не вітер. Просто йому там, мабуть, і справді важко, то й лізуть різні думки у голову. Ти напиши йому, але про щось хороше, і я теж буду писати. У два різні конверти покладемо листи й через день повідправляємо, щоб не відразу обидва отримав. Тоді він аж двічі зрадіє, бо там це дуже потрібно. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, потім нарешті вивела стомленою рукою: «Здрастуй, синок. Так радію кожному твоєму листу, що, здається, живу тільки від листа до листа. Не треба, синок, ні про що думати — ти для мене найкращий і найдорожчий. У нашому житті справді багато запитань, але час дасть відповідь на всі — і твої, і мої — запитання. Я знаю, що тебе цікавить, хто твій батько. Ти малим часто мене запитував про це. Думаю, колись ти дізнаєшся. А поки що спокійно служи, а ми з Марійкою за тобою вже дуже скучили...» Перечитала написане і знову почала писати про сільські новини та свою роботу. Минув рік. Іван написав, що, можливо, його пустять у відпустку. Олена раділа. Прибирала у хаті, в колгоспі виписала продуктів у рахунок зарплати, що ось уже півроку, як перестали виплачувати, коли одного дня у двері постукали. До Олени приїжджали люди з навколишніх сіл, особливо у вихідні. Вона за звичкою гукнула: — Заходьте! Стояла на столі й вішала на вікно занавіску. Обернулася на двері — уже повішена на кілька гачків занавіска з тріском обірвалася, а сама ледь утрималася на ногах. — Ти? — запитала тихо. — Ти, — відповіла сама собі. Перед нею у коричневій норковій шубі й такій же шапці стояла Люба. Її важко було впізнати й не впізнати. Розповніла, з яскраво розмальованим обличчям, вона мало нагадувала ту Любу, яку знала Олена. В очах здивування і замішання. — Можна зайти? — спитала в порозі, не наважуючись ступити далі. Олена випустила з рук шовкову занавіску, і вона ковзнула на підлогу. Мовчки злізла зі столу і мовчки стала перед тією, зустрічі з якою боялася й чекала майже двадцять років. — Здрастуй, — першою озвалася Люба, зняла шкіряні рукавички, немов збиралася подати Олені руку. — Здрастуй, — та відступила, бо ноги зрадливо затремтіли у колінах, і, щоб не впасти, сіла на стілець. Люба обвела поглядом хату, посміхнулася. — Отак ти живеш? — глянула на Олену. — Іван тут виріс? Олена мовчала, тільки руки, що лежали на колінах, ворушилися. Нарешті промовила холодно: — Чого ти приїхала? Люба так і стояла в порозі, озирнулася, чи немає поблизу стільця. Сама, без запрошення, пройшла до столу, взяла стілець і, розстебнувши верхній ґудзик на шубі, сіла. Глянула на Олену, яка, здалося, вже опанувала себе, і відповіла так же холодно: — Не каятись. А дати сину те, чого ти не зможеш дати. При слові «сину» Олена здригнулася: — У тебе є син? — запитала з іронією. Люба, здалося, не почула іронії. — У мене немає інших дітей, крім Івана. Не нажила. А ти, я бачу, постаралася, — обернулася до Марійки, що зацікавлено визирала з другої кімнати. — Гарна дівчинка і на тебе схожа. Олено, я хочу поїхати до сина, хочу побачити його. — Ти хочеш їхати у військову частину? — жахнулася Олена. — Ти хочеш... — Хочу, — перебила її Люба. — Вибач, Олено, та настав мій час — я мушу повернути сина. Не думай, що все так просто, — я ніколи... Тобі цього не зрозуміти, бо ти весь час була поруч із ним, зі своєю донькою. А я, може, не одну подушку змочила сльозами. Хоча здогадувалася, що Іван у тебе, але ж не була впевнена. — Ти плакала ночами? А ти знаєш, як я плакала, переносячи твій сором?! А ти знаєш, як він плакав?! Що ти знаєш? Приїхала: «Здрастє — я твоя мати». Не ти його мати, а я, бо це я його підібрала, коли ти викинула, мов щеня. Я вистраждала за тебе, коли він хворів. І на оцих руках він виріс, — підвела руки, тицьнула Любі мало не до обличчя. — Оці руки його водили, коли він учився ходити. І оці руки, не такі, правда, пещені, як у тебе, вели його по життю. Іван — мій син, і я тобі його не віддам нізащо! Іди, звідки прийшла, — підвелася, даючи зрозуміти непроханій гості, щоб забиралася з хати. Обличчя її в цю хвилину було рішучим, і, коли б Люба продовжувала сидіти, вона могла б силою підняти її і виштовхати на вулицю. Але та підвелася і стала за спинкою стільця. — Заспокойся, Олено, — промовила трохи з острахом. — Я тебе добре розумію. Та давай розсудимо по-хорошому. У тебе є ще донька, але, я бачу, за душею — ні копійки. Що ти даси Івану? А в мене інших дітей немає, але є гроші. Я хочу, щоб мій син став людиною. — Такою, як ти? — Олена насмішкувато глянула в обличчя колишньої подруги. — Уявляю, скільки дітей виросте без батька. — Кажи, що хочеш, думай, що хочеш, — ти маєш на це право. Але і в мене є права. Олена, що ступила була до дверей, щоб відчинити їх перед непроханою гостею, вражено спинилася: — У тебе є права на мого сина? — Ти не хочеш мене зрозуміти, — промовила Люба з жалем. — Даремно. Я говорю не про ті права, що ти подумала. Та я маю право подбати про його майбутнє. — Це не тобі вирішувати. За рум’янцем і фарбами Олена побачила вже в’януче обличчя. Такі ж очі, як і в сина, але без виразу, без внутрішньої глибини, немов у розфарбованої ляльки. Лише, як і раніше, часто смикалися кутики вуст не тільки, коли говорила, а й коли мовчала. Через це Олені завжди здавалося, що Люба не закінчила думку і хоче ще щось сказати. І тепер спіймала себе на тому ж. — Дай мені Іванову адресу, — попросила Люба. — Якщо ти мати, то не заважай хлопцю дослужити. Приїжджай, коли повернеться. — Олена намагалася говорити спокійно, але голос затремтів. — Ні, я заберу тепер. — Як забереш — із армії? — Олена розгубилася, очі її наповнилися страхом, немов уже втрачала сина. — Я ж тобі сказала: у мене є гроші, а гроші сьогодні роблять усе, — промовила Люба упевненіше. — Гроші, подруго. Гроші. — То ти за гроші хочеш купити сина? — Олена ледве стримувала сльози, і Люба відчула свою перевагу над нею. Ще як переступила поріг, вразило змарніле, зі слідами внутрішньої скорботи обличчя, бідний одяг, бідна хата. Що ця старчиха має ще? Навіть чоловіка собі не нажила. І вона промовила зверхньо: — Побачимо. Йому вирішувати — жити в оцих злиднях чи мати красиве життя. Олена, здавалося, не слухала, думала про щось своє. Несподівано запитала: — Любо, мене Іван часто запитував — хто його батько. Я не знала, що йому відповісти, — глянула в Любині очі. — Хто його батько? Люба не чекала такого повороту розмови, відвела погляд, покрутила рукавички, потім знову глянула на Олену, трохи ніяково посміхнулася: — А ти не здогадувалася? Олена заперечливо хитнула головою. — Віслюкуватий Андрій, за якого ти колись так чіплялася. — Андрій? — перепитала недовірливо Олена. — Андрій? — засміялася вголос, немов заридала. Люба знітилася від того
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка