Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка7/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
худим кістлявим тілом. — Не спиться їм, бачиш ти... — Надовго? — спитав батько Олену, коли діти позасинали і в хаті стало тихо. — Іван із Марійкою нехай побудуть усі канікули, а я, може, завтра й поїду. — Помовчала, потім: — Тату, хлопець від рук відбивається — я не знаю, що мені з ним робити. Видно, і справді батьківська рука в такому віці треба, — промовила винувато. — Батьківська рука ніколи не завадить, — замість Миколи обізвалася мати. — Не бійся, дочко, переросте. Хто не був малим, той не був дурним. Чи, може, вже скоїв що? — Наче ні. Та горілку спробував і цигарки. — Ну, то ще невелике горе. Он людські, такі, як наш Іван, уже по хатах лазять, а увечері страшно й по селу пройти... — Людські нехай як хочуть, — перебив дружину Микола, — а нашого треба в руки брати. Ти, дочко, не бійся. Воно, звичайно, без батька... Але й дід кой-що значить. Добре, що привезла. У мене не закурить. А закурить, то я йому покажу, на чому собака хвоста носить. Уранці Наталка прокинулася раніше звичайного. Запалила в печі, подоїла корову. Хотіла розпалити грубу, щоб у хаті стало тепліше, взялася за поліно, друге покотилося. — Чого ти розходилася ні світ, ні зоря? — тихенько гримнув на неї Микола. Взяв із рук поліно, яке Наталка хотіла покласти в грубу, і легенько поклав на підлогу. — Нехай хоч вдома виспиться. Не бачиш?.. — махнув рукою, немов не знав, що іще сказати, щоб переконати дружину. Наталка слухняно відійшла від груби, глянула на Івана, що спав, розкидавши руки, на дивані, поправила ковдру й хотіла відійти, але стала и задивилася на його мужніюче обличчя. У сінях тихо зронила до чоловіка: — Іван наче на когось і схожий із наших, сільських. На кого — не придумаю. Тільки щось знайоме дуже. Видно, весь у батька пішов, бо на наш рід зовсім не схожий. — Ага, — перебив її сердито Микола. — Тільки вреднющий, як його баба Наталка, та ще клишоногий, як вона. Я бачив його чоботи, то лівий так всередину скривлений, наче то ти носила. — Уже й сказати нічого не можна, — образилася дружина. — На себе краще подивися — цигарку з рота не випускаєш, то це теж хлопець у мене вдався? Я, як малою була, матір свою з півслова розуміла, а тебе батько не раз віжками вчив. Думаєш, не знаю? У бабу вдався... — перекривила чоловіка. — Наче дід кращий. — Замовкла, підняла відро, щоб винести поросяті, потім поставила, глянула на чоловіка. — Воно ж то так, ми вже, які є, але ж десь живуть й інші дід та баба. Хтозна, що за люди і в кого хлопець удався. Добре ж, коли нормальні. І як це вона надумалася дітей на всі канікули привезти? То ж приїде, переночує й назад, наче тікає від кого. А може, тікає? Як ти думаєш, Миколо? — Думаю, Наталко, — промовив чоловік серйозно, — наша дочка знає, що робить. Не лишала дітей, значить, на те була причина. Прийшов час — ось і привезла. Радій, що вони є у нас. Із самого ранку, як тільки поснідали, Іван одягнувся і вибіг у двір. Якийсь час його не було, а потім зайшов, трохи ображений. — Діду, а ви що — викинули ту пилочку й сокирку, що мені малому колись зробили? — запитав, не обтрусивши з чобіт снігу, й Олена сердито показала йому на віник, який стояв у кутку. Такий, тільки старіший, стояв і на вулиці, на ґанку. Хлопець повернувся, щоб іти, але Микола спинив його: — Десь є точно. Тільки тобі вже велика пила треба. Підемо потягаємо сьогодні трохи, нехай мороз спаде. А сокиру, я наче знав, що ти приїдеш, купив недавно, лише топорище підберем. Будеш, хлопче, помагати. Бо нам з бабою вже ніяк без тебе. Олена теж намагалася щось робити в хаті, але мати не давала. — Хіба не наробилася в колгоспі, та ще й вдома з дітьми? Сядь, хоч я на тебе надивлюся. Раз на рік приїдеш, наче з-за кордону. Чого його сидіти у тому селі, у чужій хаті, коли своя є? — Дочка мовчала, ніби думала щось. — І нам самим важко, — не вгавала мати. — Сьогодні дітей повна хата, а завтра з батьком удвох, як сироти ті. Хоча б іще пару днів побудь та відпочинь удома. — Ні, мамо, — Олені й самій не хотілося їхати у нетоплену хату. Але та хата була її домівкою. Мов жива істота, потребувала тепла і догляду, сумувала темними вікнами, коли у сусідніх горіло світло. — Як не заїде по мене сьогодні машина, то ще переночую, а завтра вранці вже й поїду. — Що воно за машина? — зацікавилася Наталка. — Земляк наш, із Андріївки, у районному начальстві ходить. — А чий, не знаєш? — Мамо, я його вдруге бачу. Він каже, що мене знає, — здвигнула плечима, — може, й знає, — замовкла, серце билося рівно, спокійно. Та Олені хотілося заплющити очі й не дивитися на матір, адже відчувала, що не сьогодні-завтра у тих очах спалахне вогонь, у якому горітиме її душа, палатиме, мов страсна свічка у руках грішника. Вона боялася того вогню, бо він завжди приходить незваний, вихором вривається у серце, примушує його заходитися в аритмії, і тоді мозок, переповнений шаленістю серця, п’яніє, безрозсудно спалює вчорашній день і день завтрашній. — Я, мамо, привезу Марійку вам на літо. Тільки щоб не балували дуже. — Марійку? А Івана? Ти ж бачиш, як він до діда горнеться. Хлопець батька не знає, то хай хоч коло діда погріється. Ти, дочко, не права. За дітей не права, наче ховаєш від нас чи від людей. Чого ховатися, як вони є? Он які рідні та дорогі. Зелений легковик під’їхав до двору, коли вже почало сутеніти. Микола, що ніс воду з колодязя, поставив на сніг відра, привітався. — Заходьте до хати, — запросив водія ввічливо. — Та ні — я тільки-но з хати. Я в машині почекаю, — Віктор Сергійович прочинив трохи дверцята. Із хати вийшли Олена з Наталкою. Іван теж вибіг, на ходу застібаючи ґудзики дідової куфайки, перший підійшов до автомобіля. — Мамо, сідай спереду — там краще, — обернувся до матері. — Я, бабо, всю дорогу їхав спереду, — похвалився Наталці, глянув на діда й відступив від автомобіля, даючи матері дорогу. Вже коли машина рушила, на вулицю вибігла напівроздягнута Марійка. — Мамо! — гукнула вслід машині й заплакала. — Чого ти, внучечко моя? — притулила її до себе Наталка. — Ходімо в хату, а то застудишся. Хіба можна роздягнутою на вулицю вибігати? А мама скоро приїде, не плач. Дівчинка, схлипуючи, ще раз обернулася на дорогу, але автомобіль зник за рогом вулиці. Виїжджали з села, коли у вікнах подекуди вже світилося. Олені було сумно й самотньо. Хотілося повернутися до хатнього тепла, до дітей. Та засніжена дорога з кожною хвилиною віддаляла її від батьківського дому. — Вам не холодно? — запитав Віктор Сергійович, аби порушити мовчанку. — Ні. — Олена дивилася на дорогу, але раз у раз відчувала на собі його погляд. — Треба було мені раніше виїжджати, тепер приїдемо пізно, — сказав трохи винувато, а вона подумала про те, що їй однаково, коли приїжджати. Віктор Сергійович ще обізвався, потім і собі замовк. Через якийсь час попросив: — Олено Миколаївно, говоріть зі мною, а то я засну за кермом, — посміхнувся ніяково. — Натомився дуже. Олена заговорила не відразу, вдивляючись крізь скло на дорогу, де у світлі фар мерехтіли сніжинки. Здавалося, ніби думає, про що саме говорити, та несподівано промовила: — Зупиніть машину. — Що? — водій з’їхав на узбіччя й зупинив автомобіль. Увімкнув у салоні світло, здивовано подивився на Олену. По її обличчю ковзнула посмішка. — Вимкніть світло, — сказала тихо і, як здалося Віктору Сергійовичу, ніяково. Світло потухло. — Поверніться до мене, — попросила з відчутним внутрішнім хвилюванням. Чоловік повернувся, глянув на Олену, але у темряві не міг нічого побачити на її обличчі. — А тепер покладіть руки собі на коліна, долонями вгору, і заплющіть очі, — уже впевненіше промовила вона. — Що ви хочете? — Віктор Сергійович трохи розгубився, та слухняно робив усе, про що просила, тільки очей не заплющував, дивився на жінку й посміхався. — Ви будете чаклувати? — запитав несподівано весело. Олена засміялася вголос: — Зараз оберну вас на сірого вовка, а сама сяду на мітлу й полечу над лісом. — Чому ви мене обернете на вовка, невже я такий страшний? — голос Віктора Сергійовича звучав нарочито ображено. — Краще — на орла, щоб і я полетів. Серйозно. — Коли серйозно, то заплющіть очі й сидіть тихенько, поки я не скажу, — промовила і замовкла. Він заплющив очі й через якийсь час відчув, як у кінчики пальців поколює невидимими голками, а в центр обох долонь, мовби ЗЗОВНІ, струменіє тепло. Не спав, та коли почув: «Розплющіть очі», — здалося, що добре виспався, — від сонливості не залишилося й сліду. — Що ви зі мною зробили? — запитав здивовано й увімкнув у салоні автомобіля світло. Обличчя Олени було ще зосередженим. Погляду не відвела і дивилася на нього так, мовби думками ще була не тут. Нарешті посміхнулася самими лише куточками вуст і промовила трохи стомлено: — Тепер можна їхати, навіть мовчки. Він увімкнув мотор, і машина повільно рушила з місця. Коли трохи проїхали, запитав ображено: — Не хочете розмовляти — чому? Хоча б розкажіть, що ви зі мною тільки-но зробили. — Нічого особливого я з вами не зробила, — голос Олени звучав розважливо, та Віктору Сергійовичу здалося, що вона й справді уникає розмови з ним. — Ви були стомлені, я вас трохи підтримала, і все. — Не хочете, то й не розповідайте. Тоді я буду думати про вас так, як... як чув. Тільки ж ви зовсім не схожа на відьму. Ще проблема у тому, що я в них не вірю, — намагався жартувати, але збивався на докір. — Невже ваші знання — такий великий секрет, що ви мовчите, мов партизан на допиті? Он Кашпіровський на екранах усіх телевізорів, дивіться, як пропагує себе. — То — Кашпіровський, — озвалася Олена. — Він і справді працює на рівні своєї агітації і ще невідомо, чого там більше... А я вам просто дала власної енергії і все. — І все... — повторив за нею Віктор Сергійович. — А де ви самі її берете? — Думайте про мене так, як вам понарозказували. Наш голова, напевне, виклав про мене всю інформацію, — промовила трохи роздратовано. Потім спохватилася. — Ми з вами так і посваримося, а я хотіла, як краще. Ну, не можу ж я ось так просто викласти те, що ваш мозок зовсім не готовий сприйняти. І не маю права, — додала тихіше. Замовкла. Віктор Сергійович теж більше не озивався, здавалося, що він дійсно образився, й Олені хотілося щось змінити у цій неприємній мовчанці, коли обом кортіло пізнати більше одне одного. «І ближче», — подумала, крадькома глянула на зосереджене обличчя, відчула, як хочеться дивитися на нього знову і знову. З кожним кілометром дорога ставала складнішою, в деяких місцях її зовсім перемело снігом. До того ж і транспорту їхало мало — дві чи три машини зустрілися за кілька годин, на якісь хвилини прорізуючи білу стіну заметілі жовтими променями. По обидва боки шля^ починалися старі ліси. Великі сосни засніженим гіллям спала^вали у світлі фар, ніби казкові чудовиська. Гілля звисало над самим шляхом, немов намагалося перехопити автомобіль. Вітер гойдав його, шарпав снігові шапки верхівок, від того здавалося, що й самі дерева ідуть на шлях і ніяк не вийдуть. — Краса яка! — захоплено вигукнула Олена. — Уявляєте, як зараз у лісі? — Думаю — страшно. У цих краях вовки водяться і, можливо, лісовики. — Віктор Сергійович промовив нарочито серйозно, як лякають малих дітей. Додав, посміхнувшись: — А вам не страшно? — Я ніколи не була у такому лісі зачарованому, — у її голосі несподівано прозвучав смуток. — Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо. «Ти сама диво», — промайнуло в голові Віктора Сергійовича, і, посміхнувшись цій думці, він несподівано запитав: — Хочете, я зупиню машину? — не чекаючи відповіді, загальмував. Вітер ударив снігом в обличчя, коли вона відчинила дверцята і вийшла з машини. Ліс і справді ворушився, немов жива істота. Гомонів сотнями голосів. Ні — тисячами. Олена чула ті голоси, відчувала цього велетня всім своїм єством і ставала його крихітною часточкою. Ступила кілька кроків, немов назустріч, і спинилася. Стояла нерухомо із заплющеними очима, потім повернулася до свого супутника і промовила з жалем: — Треба їхати? Той мовчки кивнув головою. Не обертаючись, підійшла до автомобіля, а коли він рушив, їй здалося, що дерева біжать за ними, потім спиняються по коліна в снігу, а маленькі сосонки грузнуть по пояс, здивовані й ображені її втечею. Село зустріло сонною тишею і поодинокими вогнями у вікнах. Коли під’їжджали до її будинку, Олена відчула жаль, що ця подорож скінчилася, можливо, єдина така за багато років. «Дякую, до побачення» прозвучало трохи офіційно. Швидко відчинила дверцята, мов тікала. Не обертаючись, слухала, як машина рушила з місця, і звук мотора поволі розтанув у заметілі. Уперше у Степанидиній хаті їй було так самотньо. До болю захотілося відчинити двері й побачити стару Партизанку на звичному місці — маленькому стільчику біля груби, відчути запах трав, які вона завжди готувала для неї, коли поверталася з роботи натомленою, перемерзлою на холоді. Зустрітися з мудрим поглядом і почути заспокійливе: «То — сьогодні. Завтра розвидніється, не печи свою душу». Як нестерпно хотілося, щоб глянула у її душу й побачила, що там діється тепер. Що там діється? Увімкнула світло, зняла пальто й надягла стару куфайку — в хаті було холодно. Присіла на стільчик коло груби й почала накладати дрова. Підпалила старою газетою. Треба було зачекати, поки ці дрова перегорять, вкинути брикету. Олена прихилилася спиною до полика і заплющила очі. Відразу перед очима зринуло чоловіче обличчя. Вона аж головою хитнула, немов хотіла відігнати, та обличчя не зникало. Якийсь час дивилася перед собою, але у себе. Стомлене тіло просило відпочинку. Вона ще підкинула у грубу дров, наверх поклала кілька брикетин, потім зняла куфайку і полізла на піч — черінь під великою Степанидиною подушкою ще не вичахла, і приємне тепло м’яко огорнуло все тіло. За якусь мить перед очима захиталося лапате гілля сосон, і вона ступила у зачарований ліс. Ішла прямо по верху наметеного снігу і зовсім не грузла. Щось кликало її далі й далі, у самі хащі. Спочатку то була ніби тінь, потім дивне світло, потім... Олена вдивлялася у птаха, у якого замість пір’я переливалися різнокольорові язички полум’я. Здавалося, що коли розгорне крила, все спалахне у вогні, але птах крила не розгортав, тільки дивився на Олену звичайними людськими очима і поглядом кликав за собою. Сніг не танув навколо нього, та Олена відчувала і віддалік його незвичайне тепло. Коли наблизився, той дивний вогонь охопив усе єство жінки. Вона спинилася і крикнула: — Ні! Я пізнала тебе. Це ти! Це ти! — Я дам тобі крила, — зринули тихо слова. — І ти полетиш. Не борися зі мною, бо я уже у твоєму серці. — Ні! — крикнула Олена й прокинулася. Боячись знову заснути, поволі злізла з печі. У грубі ще тліло вугілля, треба було підкинути дров і брикету, та вона ніби не наважувалася, вдивлялася в іскорки вогню, що ні-ні й спалахували, часто востаннє, і гасли. Нарешті поклала трохи дров, більше — брикету, підвелася, вимкнула світло, постояла у темряві, притуливши обидві руки до грудей, потім промовила тихо: — Ти справді уже в моєму серці. Але не думай, не думай... Кохання буває перше й останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку — бути переможеним чи переможцем? Уранці Олена піймала себе на думці, що чогось чекає. Глянула на телефон, посміхнулася. Увечері взяла карти, не ті нові, що сама купила у райцентрі, а потерті Степанидині. Перетасувала й поволі почала розкладати. Потім довго дивилася, згребла рукою докупи, знову перетасувала і ще раз розклала. — Від долі не втечеш, — промовила вголос. — І не треба тікати — я й так скільки років ховаюся, наче злодійка. Через кілька днів на нараді голова попередив її: — Там телефонограма — завтра районний семінар, поїдеш замість головного агронома, — чекав, що Олена про щось запитає, та вона лише промовила: «Добре». Біля будинку РАПО уже стояло чимало легкових автомобілів, коли під’їхала колгоспна «Нива», у якій сиділа Олена. Під’їжджали ще «Волги», УАЗи, «Ниви» зі спеціалістами. Вони весело віталися між собою, радіючи, що хоч на день вирвалися із сірих буднів. У коридорі, біля актової зали, Олена побачила знайоме обличчя. Розмовляючи з начальником РАПО, Віктор Сергійович обводив поглядом тих, хто заходив. Побачив її, посміхнувся і привітався кивком голови. Під час семінару сидів на сцені за довгим столом, кілька разів Олена ловила на собі його погляд, серйозний, що швидко ковзав на інші обличчя, зустрівшись із її поглядом. А коли став за трибуну, захвилювалася й опустила голову Не чула, про що говорив, просто слухала голос. На продовження семінару в одному з найближчих до райцентру колгоспів їхали автобусом, щоб не гнати туди два десятки машин. Віктор Сергійович і ще кілька чоловіків не сиділи, а стояли біля водія і щось жваво обговорювали. Щоб весь час не дивитися на нього, Олена сіла зручніше й заплющила очі. Відразу ж відчула на своєму обличчі невидимі промені його погляду. Ті промені проникали до самого серця, яке то солодко завмирало, то починало шалено битися. Вона так довго стримувала у собі бажання кохати, що тепер її невилюблене серце бурхливо корилося цьому почуттю, поневолюючи свідомість, душу і тіло. Ранні зимові сутінки швидко наповнили

ату. Олена попоралася і сіла до груби. Поліно за поліном клала дрова, потім поклала кілька трісок. Смолові тріски відразу спалахнули. «Бо вони мусять горіти, — промовила вголос. — А я хочу любити. Хочу і буду», — хитнула вперто головою, мовби з кимсь сперечалася. Чекала, коли задзвонить телефон, знала, що задзвонить, але так чекала, що тіло почало тремтіти, мов на холоді. І коли пролунав дзвінок, здригнулася, простягла руку до слухавки — та рука тремтіла. — Алло, — промовила тихо. — Алло, — обізвалася ще раз, бо на іншому кінці проводу мовчали. — Це я. Добрий вечір, — і голос замовк. Олена теж мовчала, тільки трубку притулила до самого обличчя. — Ви мене чуєте? — озвалося нарешті з того кінця. — Чую. Я слухаю, Вікторе Сергійовичу, — опанувала себе Олена. — Я не спитав вас, коли поїдемо по дітей. Я буду їхати, мені потрібно до батьків, — виправився на ходу, — а вам теж треба... Ви чуєте мене? — він помітно хвилювався. — Я чую. Поїдемо, може, перед вихідними? — ледь приховувала хвилювання у голосі. — Добре, тоді я ще раз передзвоню. А як вам сьогоднішній семінар? Олена посміхнулася. — Було цікаво. Мені... Знову обоє замовкли, Олена наважилася і першою промовила: — До побачення. — Не кладіть трубку, — несподівано попросив Віктор Сергійович, — зачекайте. — Але нічого не говорив, потім промовив із тугою в голосі: — Ви справжня чаклунка. До побачення, — і поклав слухавку. Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові. Вона не дозволила йому заїхати за нею додому, сама вийшла за село на шлях. Вийшла раніше призначеного, щоб прийти першою, не змушувати чекати, але зелений легковик уже стояв на домовленому місці. Олена хотіла сісти на заднє сидіння, та Віктор Сергійович відчинив передні дверцята. — Сідайте, — запропонував, посміхнувся, глянувши їй в очі. Від того погляду вона зашарілася, потім засміялася: — А я замерзла. Бр-р, який вітруган за селом, — поклала сумку на заднє сидіння, сіла зручніше і, коли машина рушила, подумала — добре було б отак їхати цілу вічність поруч із ним. — А я про вас думав, — першим озвався Віктор Сергійович. Помовчав. — Весь час думав. В Олени серце закалатало, пурхнуло пташкою з грудей і боляче вдарилося об реальність, ніби об лобове скло, за яким під колеса автомобіля мчала засніжена дорога. — Не міг дочекатися, коли знову вас побачу. Що ви зі мною зробили? Вона поволі зняла з голови >утряну шапку, поклала собі на коліна, зазирнула у дзеркальце над склом, посміхнулася. — Бачите, хочу вам подобатися. Машина зіскочила зі шля^ і різко спинилася на узбіччі. — Ви мені й так подобаєтеся. Дуже. — Віктор Сергійович схилив голову на кермо. — Так подобаєтеся, що... — підняв обличчя, взяв Олену за руки, подивився в очі. — Здається, я захворів вами, а не закохався. Олена не забрала руки, не сахнулася, коли він торкнувся її вустами, спершу несміливо, потім так шалено, що запаморочилося в голові, але вона не противилася цьому шаленству — Як ми розминулися з тобою... тоді, вдома? Чому розминулися? — Чому? — Ні, ти скажи, ти знаєш. — Я не знаю, але ж ми зустрілися... Так зустрічаються двоє на перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На плечі тисне багаж пережитого, у кожного — свій. І от вони зустрічаються. Чому? Навіщо? Доля зводить їх, немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути обличчям до обов’язку, до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці. — Говори. — Мені добре мовчати поруч із тобою. — А я хочу твій голос чути. — Чому сьогодні зовсім немає машин на шля^? — Уявляєш, ми самі у цьому безкінечному білому просторі. — Ми не самі. Вона поцілувала його під двором батькової хати, тихо промовила: — їдь. Я завтра чекатиму. Хотіла йти, але він притримав її за руку: — Скажи щось. — Я люблю тебе. Його рука здригнулася, мов по ній вдарило струмом. Олена швидко вийшла з машини, відчинила хвіртку, зачинила за собою і прихилилася до неї спиною. Машина різко рушила з місця, і вже за хвилину гуркоту мотора не стало чути. А вона ще стояла і відчувала, як на вустах поволі зачахає поцілунок. Удома її чекали, бо в хаті спалахнуло світло і батько відчинив двері. — Це ти, Олено? — запитав у темряву. — Я, тату, — голос дочки зрадливо тремтів щастям. — Мамо, — за батьком вигулькнув Іван, — ти бачила, скільки ми з дідом дров напиляли? — Ще ні, завтра побачу. Марійка спала, щічки рожевіли теплом і спокоєм. Олена обережно поцілувала доньку. — Куди з морозу, — смикнула її за пальто Наталка. — Ще застудиш дитя. Роздягайся, будеш вечеряти. Олена несподівано обняла матір, тихенько засміялася: — Я не хочу їсти, мамо. Лежала у темряві з розплющеними очима і думала про те, що буде завтра. «Завтра я знову його побачу. Знову. Ну, й що, що крадене, — повернулася на бік, мов відверталася від нав’язливої думки. — А мене хто пожалів? Хто рахувався з моїм болем? Мене розтоптали. Роздавили й не озирнулися, що там від Олени залишилося. Кохали, як і я? Але ж я нікому не хочу завдавати болю. Боже ж мій, я ще нікого так не любила! — до серця несподівано підкотилася туга, така сильна, що Олена ледь не застогнала. — Степанидо, що ти зі мною наробила? — крикнула подумки. — Я не хочу нічого знати, я хочу бути щасливою! Чуєш, Степанидо? Де ти? Стань ангелом-хранителем мого кохання. Я знаю, ти чуєш мене, знаю, що розумієш Степанидо, тільки ти», — зітхнула так важко, що мати запитала з іншої кімнати: — У тебе, дочко, щось болить? — Ні, мамо, так, не спиться. — А ти «Отче наш» перекажи, може, й заснеш. — Добре, мамо. Вона заснула з солодким щемом чекання завтрашнього дня. Коли вже засинала, дві сльози покотилися по скронях на подушку. Година щастя, дві, три. Олена крала їх в іншої жінки, про яку намагалася не думати. Пізно увечері йшла за село, не спиняючись перед негодою, йшла на зустріч із коханим, коханням. І, здавалося, у цілому світі не було такої сили, яка могла б її спинити. Весну Олена спочатку відчула душею — бурхливу й неминучу. «Хіба можна стримати весну? — посміхалася, оглядаючи поля з чорними латочками ріллі між снігом. — Хіба можна обійти долю? Нехай хтось спробує». Про людей не думала зовсім, кохала, не озираючись ні на кого, хоча знала, що селом ідуть розмови про неї. Бачила, як не одна жінка зустрічала її настороженим, а то й ненависним поглядом, і знала, що не одна подумки казала: «Суча дочка, відьма». Але до кого ночами бігає Олена, не могли дізнатися, перебирали сільських чоловіків, губилися у здогадках. А вона світилася щастям. Її обличчя стало ще більш жіночим, а тіло, що лише тепер пізнало до кінця справжню силу любові, розцвіло, мов та квітка, на яку після довгої спеки пішов теплий дощик. Інколи оглядалася на своє минуле, але безболісно. Здавалося, що саме так і повинна була повестися з нею доля заради того, щоб в оцьому глухому віддаленому селі вона відчула насолоду від життя. Тільки про Любу згадувала з тривогою, адже та не лишилася у минулому. На початку літніх канікул Іван став проситися до діда. — Як ти не розумієш — вони там самі. Нас у тебе аж двоє, а вони самі. Я ж їду не гуляти — я їм допомагати буду, — доводив гарячково, бо мати не казала «так» і не казала «ні», а лише посміхалася у відповідь, немов подразнювала. Та одного разу сказала йому й Марійці: — Лаштуйте свої речі, завтра до діда поїдемо. — На все літо? — не повірив хлопець. — А це вже побачимо, як будете поводитися. Іван не стримав радості й штовхнув Марійку до матері, показав дівчинці язика і вибіг із відрами до колодязя. Люба ще не згадала про сина. На літо Дуня даремно виглядатиме дочку. Олена знала про це, і на якийсь час страх перед колишньою подругою відступив, хоча вона розуміла, що ненадовго, як розуміла і те, що одного разу син стоятиме перед вибором, кому з них сказати «мама». Тільки тепер, коли любов переповнила її життя, вона не так часто думала про це. Не так часто образ Люби проступав у звичках, Івановому обличчі, навіть у голосі. Підліток копіював у всьому діда: як той їсть, ходить, одягається. Як і Микола, носив шапку, застібав комірець на сорочці, а коли приїжджав у село, то й зовсім носив його одяг, ще трохи завеликий. — Підростеш, вивчишся, — говорив йому Микола, — і ми з тобою почнемо нову хату зводити. — А де, діду? — хлопець зацікавленим поглядом обводив подвір’я. — Ну, думаю, у саду. Стару яблуню викорчуємо, однак уже не родить. Тепер он мода двоповерхові виганять, то ми теж такого утнемо. А що? — незадоволено дивився на дружину, яка тільки скептично посміхалася і не підтримувала розмови. — Хай дитя спочатку виросте. — А він що робить? Не бачиш, як уже виріс? — замовк, трохи здивовано подивився на дружину, хотів запалити цигарку і передумав. — Може ж, його літа вгору йдуть, а не так, як наші з тобою. А про хату я серйозно. Треба ворушитися, поки подужаємо, бо хто йому допоможе на ноги звестися? Наталка, хоча в душі й згоджувалася з чоловіком, уголос заперечувала: — Ой, Миколо, не пхай воза попереду коней. Може, йому твоя хата у селі й не треба буде. Може, він у місті захоче жити. — Ну, не йому, так Марійці. Слава Богу, є кому пожити, аби було що. Он бачиш, Дуня скоро віку доживатиме, а онуків і на колінах не тримала. Одне спилося, друге по світах потяглося, а наша Олена хоча й настраждалася, а людина, бо у неї, Наталко, душа в порядку. Дружина не чекала такого повороту розмови, у свою чергу здивовано глянула на чоловіка, пожартувала: — Це ти вже, видно, на рік уперед виговорився? — Ет, — махнув рукою Микола, — з тобою поговориш Коли б Олена почула батькові слова, напевно б, знітилася, адже зовсім не відчувала каяття за те, що робилося у неї в душі. Хотіла бути щасливою і була, не думаючи про ціну щастя. Переночувала, а на другий день під вечір за нею заїхав знайомий легковик. Спочатку їхали звичною дорогою, потім... Олена давно мріяла про таку ніч, із коханим і зорями. Тільки з одного боку до невеличкого, круглого, мов блюдце, озера не підступали дерева. Там і зупинилися. Олена зачаровано дивилася на озеро спочатку крізь скло, потім відчинила дверцята. Туфлі лишила в машині й босими ногами ступила на мокру траву. Повний місяць завис над самим озером, і здавалося, що він проступає з глибини, а не з висоти. Зірки гойдалися на легеньких хвилях, ніби купалися у теплій водиці. Віктор Сергійович теж вийшов з автомобіля, підійшов до Олени. — Гарно, — обняв за плечі, пригорнув до себе. — Це наша ніч і наше озеро. — І тут, моє серце, ти тільки мій, — промовила закохано Олена. — Мабуть, я, Оленко, вже всюди тільки твій. Вона засміялася щасливо, несподівано прошепотіла: — Давай купатися. — Серед ночі? Якось воно... — хотів спинити її Віктор Сергійович, та Олена легенько зняла зі своїх плечей його руки. — Хочеш відчути цей світ більше, глибше? Хочеш маленького дива? Тоді роздягайся і не бійся іти у воду, — голос Олени звучав загадково. — Роздягайся. Віктор Сергійович слухняно розстебнув кілька ґудзиків на сорочці й спинився. Олена зняла весь одяг і стояла перед ним у місячному світлі зовсім шла. Підвела обличчя до неба, підійшла майже до самого берега, підняла руки, заплющила очі й так завмерла, тільки обличчя у неї було натхненним. Йому здалося, що небесний простір над озером став не темно-синім, а рожевим, відчув, яка несподівана тиша наступила навколо, навіть листя на деревах перестало тріпотіти. У нього перехопило подих, коли він побачив, як Олена ступила крок, другий по воді й так дійшла майже до середини. Потім її тіло гойднулося, вона махнула руками, мов крилами, і пірнула, здалося, на самісіньке дно цього зачарованого озера. Якусь мить Олени не було, тільки широкі кола розходилися аж до берега. Потім, наче біла лебідка, вона з’явилася на поверхні й легко попливла до берега. — Іди до мене, боягузе! — гукнула Віктору Сергійовичу, який так і стояв у сорочці з наполовину розстебнутими ґудзиками. Олена вийшла на берег і закохано подивилася на нього. — Невже боїшся води? — запитала трішечки насмішкувато. — Скажи мені — ти земна істота? — у голосі Віктора Сергійовича, крім захоплення, звучало і потрясіння, яке відчув хвилину тому. Олена глянула йому в обличчя, посміхнулася: — Земна і вже замерзла. Він швидко зняв із себе сорочку й накинув на її мокре тіло, потім відчинив дверцята автомобіля, взяв із заднього сидіння покривало і, наче малу дитину, загорнув у нього Олену. — Так тепліше? — Тепліше, але ж я ніби зв’язана. — От і добре, — узяв два кінці покривала і жартома зав’язав їх за її спиною великим вузлом. — Тепер ти моя полонянка і повинна признатися — у що я мушу зараз повірити, у яку надприродну силу? — Татарине, — промовила Олена жартома, — спочатку повір у мене і в те, що пізнання безмежне, а безмежність непізнанна. — Звідки це все у тебе — невже від старої баби-селянки? — Від баби-селянки? — перепитала трохи ображено. — А ти знаєш... Ні, Вітю, ти нічого не знаєш, бо стоїш спиною до світла, як і більшість на цьому світі, і бачиш лише свою тінь. А Степанида дивилася на нього не очима, а серцем. Не треба заперечувати те, чого не можеш зрозуміти. Ти побачив тільки крихточку можливостей людини, але твоя свідомість навіть цю крихточку не сприймає інакше, як щось нереальне. — Ти хочеш сказати, що кожен може отак пройти по поверхні води, тільки потрібно тих знань, що маєш ти? — Ні, — Олена замовкла, потім запручалася. — Звільни руки, а то якось... — Оленко, — промовив Віктор Сергійович з ноткою суму в голосі, — невже я такий невіглас, що не зможу тебе зрозуміти? — Зможеш, — вона закохано подивилася йому в очі, — але для цього твоєї вищої партійної школи замало, треба хоча б трішечки тієї мудрості, що мала баба-селянка Степанида. Ти звільниш мене чи ні? Невже ми приїхали сюди, щоб улаштувати дискусію, замість того, замість... Звільни і краще поцілуй мене, — прошепотіла схвильовано. — Не звільню, нізащо не звільню, — зняв рукою з її чола мокре пасмо, провів пальцями по обличчю. — Хочу мати тебе за свою полонянку хоча б на цю ніч, — пригорнув до грудей так міцно, що Олена зойкнула. — Будеш кричати, гукати на допомогу? — він легенько торкнувся її губ, але не поцілував, а мовби вдихнув жіночі вуста. — Будеш? — Не буду, — прошепотіла, — тільки звільни руки, бо мені страшенно хочеться тебе обнімати. Чуєш? Вузол на спині подався, кінці покривала розійшлися в різні боки, оголивши плечі й груди. Олена не закривала їх, навпаки, підвелася, і покривало ковзнуло на землю. — Обніми, — попросила тихо. — Нам правда удвох не холодно? — пригорнулася до нього й завмерла, прислухаючись, як солодко забилося серце. — Удвох не холодно, — мов луна, повторив за нею Віктор Сергійович. — Удвох, удвох, удвох, — зашепотіло над ними листя, а вітер підхопив той шепіт і поніс над полем і луками, щоб розгубити його маленькими краплинами і напоїти любов’ю завтрашній ранок. Ніч огорнула закоханих темним простирадлом і на сторожі поставила тишу, тільки місяць самотньо блукав по небу, немов і собі шукав пари, але не знаходив. — Що буде завтра? — Зійде сонце. — Я серйозно, — що з нами буде завтра? — Не знаю. — Ти ж — чаклунка. — Хотів сказати — відьма. — Не хотів. — Ні — хотів. — Оленко, я не можу більше без тебе, чому ти уникаєш серйозної розмови? — Не хочу думати про завтрашній день, хочу жити сьогоднішнім щастям. — Але ж світає, і нам треба їхати. Олена не відповіла, тільки ще міцніше пригорнулася. — Я не можу без тебе жити — нам потрібно бути разом. Чи, може, ти... — Припини, — лагідно взяла його руку, поклала на своє серце. — Чуєш, як б’ється? Воно любить, де ти, з ким ти — воно любить. І не хоче, щоб ти страждав. Ти все знаєш сам. І знаєш, що для тебе означає бути разом зі мною. — Мені однаково, Оленко. Я знаю, що буде. Але що буде зі мною, коли у мене не буде тебе? — Не кажи так. Я тільки тепер полюбила життя, і тільки тому, що у ньому є ти. У нас попереду ще багато... Віктор Сергійович чекав, що вона скаже щось іще, та Олена мовчала. — Треба їхати, — промовив із жалем. — Поцілуй мене. Він узяв її обличчя у свої долоні, жадібно припав губами до губ, немов і не було цілої ночі кохання. Увечері Олена чекала дзвінка і хатні двері лишала відчиненими, коли виходила на подвір’я. Але телефон мовчав. Спати не лягала, шукала рукам роботи, щоб і голову задурити, аби не думати весь час про нього. А воно думалося, тривожилося. Глянула на годинник — за північ. Розстелила ліжко і почала роздягатися. Легенький стукіт у вікно не почула, а відчула ще до того, коли Віктор Сергійович торкнувся пальцями шибки. Вибігла у самій сорочці у сіни, відчинила двері і впала йому на груди. — Суча дочка, — вона не чула цих слів, зронених сусідкою у темряві, а коли б і почула, то не впустила б їх до свого серця, у якому не було місця ні для зневаги, ні для ненависті. — Чому ти приїхав — я чекала тільки телефонного дзвінка? — запитала трохи стурбовано. — Боявся, що умру до ранку, якщо тебе не побачу, — глянув їй в очі. — Правда. Що воно робиться зі мною, Оленко? Я ніколи навіть не здогадувався, що так буває. — Не з тобою, а з нами, — посміхнулася у відповідь. — Проходь, бо ти ж уперше в моїй хаті. Бачиш, як живу, — промовила, ніяковіючи. — І ця хата не моя — Степанида залишила. Віктор Сергійович глянув, здвигнув плечима, взяв обидві жіночі руки й по черзі почав цілувати пальці. — Не треба, — Олена ще більше зніяковіла. — Мої руки селянські. Грубі. — Що ти кажеш? Твої руки прекрасні. — Але як ти? Де твоя машина? — Олена таки забрала руки й тривожно подивилася йому в обличчя. — Залишив під селом, у якійсь балці. Може ж, виїду вранці. — Вранці? — Так, дружина здогадується, — посміхнувся винувато. — Вірніше, про все знає. Хтось її добре проінформував. Що буде? Щось буде. Вона рішуча, хоча, мабуть, страждає. Але я їй нічого ще не казав про розлучення. — Розлучення? — промовила, відчуваючи, як давній біль ворухнувся у ній, нагадав про дні приниження і страждання. — А невже ти хочеш, щоб я все життя ночами крався до тебе, наче злодій? — У його голосі прозвучав неприхований докір. — Мусиш сказати сьогодні — «так» чи «ні». Олена нічого не відповіла, надягла домашній халат, мовчки сіла на краєчок ліжка, підняла на коханого очі: — Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш... — Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, — посміхнувся, глянув їй в обличчя, — на край світу? — Поїду. Тільки... — підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. — Вітю, край світу скоро може бути отут. — Що ти кажеш? — Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася. — Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті. Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену. — То — Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. — Олена й собі задивилася на фотографію. — Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені — повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни — розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато... — Оленко, — перебив її Віктор Сергійович, — ти щось не те кажеш. Такого не може бути. У нас відпрацьована десятиліттями система, економіка, ідеологія. Я б радий повірити тобі і їй, — показав поглядом на фотографію Степаниди, — але такого не може бути. — Через якихось п’ять-шість років, — промовила Олена з болем, мов і не чула його слів, — наша земля почне заростати бур’яном. Віктор Сергійович схопився з місця. — Ти при своєму глузді? — взяв її за плечі. — Такого не може бути! Олена тільки похилила голову, ніби відчувала вину за те, що сказала. Якийсь час мовчали обоє. Потім підвела на нього погляд: — Ти хочеш бути зі мною разом, але ж ти не знаєш, як я живу і як у мені болить увесь оцей світ. Інколи здається, що мозок відчуває все, що робиться від землі до неба, переповнюється людською мукою. Я не живу своїми почуттями, бо інколи не можу зрозуміти, де мої, а де чужі. Ні, — побачила здивування у його очах, — моє кохання — тільки моє. І воно справжнє. Коли я з тобою, все це відступає, мовби відпускає мене. Та часом нестерпно жити серед людей, які страшні невігласи у ставленні до себе, до інших. Приходять у життя і не живуть, а до самої смерті лише збираються жити. Зі мною буде важко, — додала з ноткою вини у голосі. — Я не боюся бути з тобою, я боюся бути без тебе. — Віктор Сергійович знову сів на стілець, прихилився до спинки. — Олено, — пильно глянув їй в очі, — ти знаєш, що буде з нами завтра, але весь час уникаєш про це говорити. — Завтрашній день принесе нам багато болю. — Вона сама взяла його руки у свої і притулила до грудей. — Я це відчуваю, — посміхнувся сумно. — Ми надто були щасливі. — Ми ще будемо щасливі, Вітю, — зазирнула йому в очі, немов хотіла переконатися, чи він їй вірить. — Тільки треба знайти сили пережити те, що доведеться переживати. Все минає, вір мені. — Ти сильна, Оленко? — Віктор Сергійович нахилився до неї, щоб поцілувати. — Сильна, сильна, — несподівано засміялася, обняла його й почала цілувати обличчя. — Ти теж сильнии, наисильнішии у світі... Літні ночі короткі, особливо для закоханих. Віктор Сергійович виїхав на дорогу, коли на сході починав тремтіти ранок. Зупинив автомобіль на узбіччі й дивився, як поволі, одна за одною, на горизонті гаснули зорі. Потім поклав голову на кермо, заплющив очі й відчув у грудях несподівану тугу. Треба увімкнути мотор і їхати далі, а він не міг. Якби ж то можна ні про що не думати, а жити лише серцем, не відчувати себе негідником перед дружиною, не відвертатися від її погляду, в якому останнім часом проступало щось незнайоме досі. Як їй сказати? Боявся сліз, боявся завдати болю, але несила була зректися кохання. Несила, бо серце ладне було розірватися від самої думки, що цей день проживе без Олени, без її голосу й очей. «Що ти зробила зі мною, Оленко? — підвів голову — переднє скло густо вкрилося росою. Поклав долоню зліва на груди, посміхнувся: — Злодійко, ти вкрала моє серце». Увімкнув мотор, і машина плавно рушила з місця. Дивився на дорогу й подумки переконував себе поговорити з дружиною сьогодні, нехай що вже там не буде. Цього разу не боявся зустрічі з Тетяною, не думав про те, що може зіштовхнутися з нею, коли зайде до хати. Але не зіштовхнувся, пройшов до свого кабінету, ліг на диван і став чекати, поки вона прокинеться, хоча був упевнений, що не спала й чула, як він повернувся. Висока повновида жінка, з коротко стриженим волоссям, в елегантному костюмі, грубо обірвала його, коли він, хвилюючись, почав розмову. — Я не дам тобі розлучення, можеш і не розраховувати, — сказала затято. — Я чекала, чи вистачить у тебе мужності сказати, чи ти ще довго будеш тремтіти переді мною, як заєць. Це вже їй прикортіло, тій, твоїй... — Таню... — Що — Таню? Мало їй коханця, захотілося чоловіка, але вона його не матиме, бо я просто так не здамся, і не думайте. Я вже була у Павла Миновича. — Ти ходила у райком? — Віктор Сергійович вражено глянув на дружину. — Ти ходила у райком? Таню... — Ходила, і не тільки ходила. Він тебе поставить на місце, а не те — попрощаєшся з партквитком. Це не я кажу, це він сказав, — говорила твердо, та підборіддя зрадливо тремтіло. — Не думай, я ту лярву теж на місце поставлю. Я батькові й брату подзвонила — вони приїдуть на днях, — глянула у поблідле чоловікове обличчя, — а ти думав як? Думав, я просто так тій відьмі віддам свого чоловіка? Вона матиме справу не тільки зі мною, а й з моїм братом, а той потягає по селу за довгі патли. — Тетяно, ти при своєму розумі? — Віктор Сергійович підвівся з дивана, підійшов до дружини. — Ти думаєш, про що говориш? Я тобі не дозволю зачіпати її, не дозволю, — промовив, іще більше змінившись на обличчі. — І не варто переступати межу... — Ніби я у тебе питатиму, — дружина засміялася йому в обличчя, недобре засміялася. — Ти у мене питаєшся, коли їздиш до неї ночами? До речі, машину більше не тронь, то мій батько купував, і не для того, щоб його дорогий
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка