Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка6/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
худі руки у свої і так тримала, поки Степанида не казала: — Годі вже, а то сама вранці не піднімешся. І так усю силу віддала. Хіба мені два віки жити? Два деньки, і то слава Богу. Весна не забарилася. Розбудила землю і розбудила в душі Олени тугу. Одного разу вранці вона побачила, як на покуті під іконами сама загорілася свічка, почула в хаті тихий спів церковного хору. Злякано кинулася на піч. — Не бійся, — озвалася Степанида слабим голосом. — Грій воду, помиєш мене й надягнеш чисту сорочку. Я сьогодні вже піду. Не плач, — побачила на очах в Олени сльози, — я ж тебе не зовсім покину. Дай мені твою руку. Олена подала. Партизанка піднесла її до губ, торкнулася, потім ледь чутно прошепотіла: — Бачу. — Що? — Олена нахилилася ближче до ужовклого обличчя. — Терновий вінок на тобі й зірку, але вона далеко... Кілька днів після похорону жила у повній порожнечі. Нічого не відчувала, немов усі почуття умерли в ній разом зі Степанидою. Інколи ловила себе на тому, що вголос вимовляла її ім’я, ніби намагалася повернути для себе хоча б на хвилину. — Уже нічого, — сказала одного разу, — відпусти мій біль. — І застогнала, ніби від глибокої рани. Тепер Олена відчувала себе, наче птах, що має потужні крила, та загубив орієнтир і не знає, куди летіти. Світ, відкритий Степанидою, горнув до себе, наче малу дитину. І вона горнулася до нього. Але той світ був недосяжний для інших людей, і вони сторонилися Олени, як Степаниди колись. Одного разу поверталася з роботи й побачила біля свого двору літню жінку. — Здрастуйте, — привіталася першою. — Доброго здоров’я, — відповіла жінка запобігливо. — А я оце до тебе, побачити... — зам’ялася, озирнулася на вулицю, чекаючи, що Олена запросить до хати. Але та не запрошувала. — Наче невдобно на дорозі, — розгубилася жінка, — така розмова... Олена посміхнулася, махнула рукою і пропустила її поперед себе у хвіртку. В хаті жінка якийсь час боязко мовчала, потім на очі несподівано навернулися сльози. — Ти не сердься на мене, що я прийшла. Думаю, у лоб не вдариш, як спитаю. Онучка моя колись собаки злякалася. Невістка ж, дурна, нікуди не кинулася тоді, а тепер дитя таке тороплене... І вже чимала дівчинка, а вночі у постіль мочиться. Зі школи прийде — мокра, плаче. Невістка її у лікарню возила, да з тим і привезла. Я на днях до діда одного їздила, то дід той каже, щоб я ніде нікого не шукала, каже: «Чого ти приїхала? У вас у селі своя така є, ще і в сто разів сильніша». Я всіх сільських жінок передумала, більше ніхто, як ти, Олено... Може б, подивилася мою онучку? Олена не відповіла, здавалося, думала щось своє або не почула запитання. Потім так уважно подивилася на жінку, що та засовалася на стільці. — Я дам вам сухі стебельця подорожника, не листя, а кукурузку. Будете самі заварювати й поїти дівчинку чотири рази на день. Через тиждень приведете — я подивлюся. Жінка довго дякувала, беручи з Олениних рук вузлик із сухим подорожником, а коли вийшла з хати, кинулася до хвіртки, немов за нею хтось гнався. Якось за колгоспним садом, де жінки сапали городину, зупинився легковик. Петро Семенович вийшов із машини, до нього підійшла Олена. — Ну, що? — кивнув у бік поля. — Будуть цей рік огірки? — Будуть, — відповіла жінка стримано. — Хоча хгозна, яке поліття... — Таке, — насмішкуваті очі ковзнули по Олені. — А я думав, що ти все знаєш. Чув, що й стару Степаниду переплюнула. Молодця. Я тебе коли перший раз побачив, щось таке у мені ворухнулося — ти справді страшенно схожа на відьму, — засміявся вголос. Деякі жінки порозгиналися і зацікавлено стежили за ними. Інші вдавано завзято взялися за роботу. На обличчі Олени нічого не відбилося, її погляд блукав десь у полі, байдужий до колючого слова. — А я оце дивлюся на тебе, — Петро Семенович примружив очі проти сонця, намагаючись перейняти погляд жінки, — і ніяк не зрозумію — чого ти, Олено, собі ніякого чоловіка не приворожиш, живеш, наче та монашка? Аж жалко... Несподіваний легкий сміх обірвав його слова. Усміхаючись, Олена глянула в очі голові. Від того погляду у Петра Семеновича тенькнуло біля серця, а по спині забігали великі мурахи. Він аж руку підняв, немов хотів захиститися від двох лазерів, що проникали у його душу. — Е-е, ти не грайся, — відступив на крок. — я ж не про себе кажу. Когось іншого причаровуй, а я людина сімейна. На ці його слова Олена засміялася, повернулася й пішла стежкою навпростець до села. Петро Семенович якийсь час дивився їй услід, потім промовив сам до себе: — А таки люди не бредуть. Хотів сісти у машину, та біля самих дверей згадав, чого сюди приїхав, спересердя плюнув і пішов до жінок, які вже стояли купками і про щось жваво розмовляли. Уранці на наряді намагався не дивитися на Олену, але щось, сильніше від нього, притягувало погляд, і він раз у раз ловив себе на тому, що бачить перед собою тільки її обличчя. — Такого не може бути, — переконував себе подумки. — Я не піддамся на ці дурниці. Врешгі-решг, я людина партійна, а не якась там баба забобонна. Та його ЖЗ усе частіше спинявся там, де працювала Олена. Здалеку пізнавав знайому постать і не знав, чого в його душі більше: ненависті чи якогось іншого почуття, того, що примушувало шукати її очей, плутатися думкам, вносило сум’яття у звичне й давно вже розміряне життя. Ночами лежав поруч із дружиною і мріяв, як володітиме Оленою, бачив її безсилу і покірну, але вранці, коли зустрічався з нею поглядом, скрипів зубами від власного безсилля. Серце потроху починало боліти досі не знаним болем, та він з упертістю приреченої людини подумки повторював: — Ні, це все дурниці. Я не піддамся якійсь там... Відчував, що почав боятися. Страх находив на нього, коли треба було думати про щось важливе, а він ловив себе на тому, що думає про Олену. Кілька разів намагався з нею поговорити, але жінка уникала розмови, поки одного разу мало не силоміць посадив її в машину і помчав полем до невеличкого березового гаю, з якого починався старий ліс. Пригальмував на початку, а потім передумав і повів автомобіль вузенькою дорогою, що губилася між могутніми соснами, плутала у гущавині, мовби нарочито заманювала у самі хатці. Олена ніколи тут не була, і в неї аж подих перехопило, коли нарешті машина зупинилася й вона ступила на м’який килим зеленого мо^. — Краса яка! — вигукнула захоплено. Деякий час напружено вслухалася у подих лісу, вбираючи у себе його могутню силу. Петро Семенович теж дивився зачаровано, та не на ліс. Хотів запалити цигарку, але зім’яв у пальцях і кинув собі під ноги. Несподівано ударив кулаком і уткнувся чолом у кору старої сосни. Потім підвів голову і зовсім тихо запитав: — Навіщо ти мене мучиш? Мстиш? Скажи, Олено? Ні, не кажи нічого, — ступив до неї і з силою обняв, — ти люби мене. Люби, чуєш?! Я для тебе все... — Хотів поцілувати, та Олена відвернулася від його поцілунку, намагаючись звільнитися й від рук. — Не хочеш любити. Тоді чого ти хочеш? — стиснув за плечі ще міцніше. — Чого? Хочеш, щоб я на коліна став перед тобою? Ну, на! — відпустив плечі жінки й опустився перед нею на коліна. Олена злякано відступила. — Не треба, Петре Семеновичу. Встаньте, — ще відійшла, немов боялася цього чоловіка з божевільним поглядом і враз поблідлим обличчям. — Ви все самі придумали. Самі. Я нічого такого не робила. І мені від вас нічого не потрібно. Петро Семенович поволі підвівся, обтрусив коліна, до яких прилипли голочки глиці, озирнувся, немов злякався, що його хтось міг побачити. — Ще перед жодною, чуєш! — крикнув, і луна того крику загрозливо покотилася лісом. — Перед жодною, — процідив крізь зуби. — Ти про це ще пожалкуєш. Сів у машину, завів мотор. Олена так і лишилася стояти на місці. — Ну, чого вирячилася? Сідай! — крикнув крізь скло. — Я двічі повторювати не буду. На другий день, із самого ранку, дзвонив начальнику райвідділу міліції: — Я не знаю, як там за радянськими законами, тільки наведи у моєму селі порядок, а то обидва будемо стояти на килимі у першого. Олену забрали наступного дня біля колгоспної контори, відразу після наряду. Два міліціонери вийшли із заґратованого У^Зу, спитали її прізвище і, нічого не пояснюючи, на очах людей заштовхнули в машину. У райвідділі їй теж нічого не пояснили, завели у підвал і там замкнули. У маленькій порожній камері зовсім не було сонячного світла. Підсліпувата лампочка горіла під сірою цементною стелею, освітлюючи такі ж сірі стіни, кілька збитих докупи дошок, які служили за ліжко, угвинчену в підлогу дерев’яну табуретку. Олена спочатку приголомшено стояла посеред камери, потім сіла на табуретку й заплющила очі. Думала про дітей. Іван забере доньку з дитячого садка, потім вони удвох виглядатимуть її з роботи. До самої ночі. І ніхто не зайде в хату, хоча була впевнена, що село уже гуло новиною. Але ж діти... У легкому літньому платті їй стало холодно. Вона зіщулилася, потерла голі руки, намагаючись зігрітися, потім підвелася з табуретки й почала повільно ходити по камері. Через кілька годин зазирнув черговий, якось дивно посміхнувся, нічого не сказав, тільки покрутив на пальці ключа і замкнув двері. У неї не було годинника, але вона відчула, що день минув. А через якийсь час погасло світло і камеру заповнив густий морок. Ще у порожньому коридорі не чулися кроки, та жінка знала, що за хвилину-другу їх почує. Знала, що знову спалахне під стелею світло і незнайоме обличчя нахабно обдивиться її з ніг до голови й накаже вийти з камери. Олену завели на другий поверх. У вузькому коридорі стояла напівтемрява, вона навіть не розгледіла напису на табличці, що висіла на дверях, у які підштовхнув черговий міліціонер. У кабінеті за столом сидів чоловік у цивільному одязі, розглядав перед собою папери. Кивком голови наказав черговому виити и мовчки втупився поглядом у жінку Олена теж мовчала, намагаючись не дивитися у круглі совині очі, які ніби щойно вийняли з птаха, поставили людині й вони не встигли адаптуватися на обличчі, виглядали чужими й безтямними. — Отут, — чоловік нарешті підвів погляд і тицьнув пальцем у папери, — про тебе все. Добра штучка. Ще й вишу освіту маєш — радянська влада тобі дала безплатно. Добра вона, наша влада, тільки ж не терпить тих, хто підриває її, — лупнув очима на Олену й замовк, ніби переконувався, яке враження справили його слова. Але на трохи зблідлому обличчі жінки не відбилося нічого, що б говорило про її душевний стан, тільки очі дивилися насторожено і холодно. — Значить, так — займаєшся шарлатанством, замість того щоб вирощувати високі врожаї у колгоспі й приносити державі користь. Негативно впливаєш на психологічну атмосферу в селі, займаєшся... Чим ти там займаєшся? На відьму щось мало схожа, надто молода... — Примружив очі. — Невже й справді умієш щось таке? — Олена мовчала, тільки відступила ближче до дверей. Господар кабінету це помітив і підвівся з-за столу. — Двері ми, наприклад, замкнемо, — повернув двічі ключем, — щоб менше було різних спокус. Ти завжди така мовчазна? А тут потрібно говорити. — Навіщо мене забрали? Що я зробила протизаконного? — нарешті промовила, дивлячись у совині очі. — Що зробила — будемо виясняти. У нас із тобою часу багато. Ти ж не хочеш, щоб я тебе відправив на ніч у холодну камеру? Не хочеш? — підійшов, узяв Олену за підборіддя. — Зі мною краще — правда? — Вона відштовхнула руку, відступила до стіни. — Ви... — і приречено замовкла. Нараз у її погляді майнула несподівана тінь, яка змусила совині очі насторожитися, а тонкі губи скривилися у посмішці. — Так-так, ану, почаклуй. А ми отак, — удар долонею в обличчя відкинув Олену на середину кабінету, потім — ще удар. Жінка хитнулась і схилилася на спинку стільця, що стояв біля столу. — То чиї чари сильніші? — почула над собою. Волохата рука спочатку лягла на плече, потім, мов гадюка, поповзла до грудей. Олена рвонулася, та сильний удар по голові збив її з ніг. Вона скрикнула, але та ж рука затулила їй рота, потім ковзнула по нозі вище коліна, нетерпляча й огидно спітніла. Важке тіло придавило до підлоги, шматуючи душу так, як голодний хижак шматує свою здобич, не відчуваючи при цьому нічого, окрім тваринного бажання насититися. Олена не пам’ятала, скільки часу минуло, сиділа на підлозі, прихилившись спиною до стіни. Її нудило, хотілося пити. На вікні стояв графин із водою і склянка. Вона дивилася на ту воду, намагаючись пере сил ити спрагу. Поволі почала підводитися, в голові запаморочилося, та вона ступила крок до вікна. — Сядь! — її кривдник щось писав за столом, швидко схопився зі стільця і крикнув іще раз: — Сядь, я сказав! — Мені води. Я хочу пити, — попросила ослаблим голосом. — До стіни! Обличчям до стіни! І не смій, суко, поворухнутися, поки я не скажу Від такого стояння почали тремтіти коліна. Олена відчувала, що ось-ось не витримає і впаде, коли почула: — Іди й розпишися. Вона мовчки підійшла, взяла на столі ручку. — Що це? — спитала, намагаючись прочитати списану кострубатим, нерозбірливим почерком сторінку. — Протокол. Підписуй, і ось що я тобі скажу: мотай у село й сиди тихо, як миша під віником, коли не хочеш опинитися там, де Макар телят не пас, а твої байстрюки щоб не виросли в інтернаті. Коли її виводили з кабінету, Олена зупинилася і в мороку прочитала табличку на дверях: «Начальник відділу по політроботі». Кілька днів боялася виходити з хати. Боялася не людей — себе. Розуміла, що мусить щось робити, аби знову повернутися до звичного життя, а що — не знала. Вечорами ставала на коліна молитися, але тільки мовчки дивилася на ікони, шукаючи в суворих поглядах тієї сили, яка б допомогла їй прокинутися завтра вранці і з жахом не думати, що мусить прожити ще день. Іван майстрував із проводів і старих схем якийсь радіоприймач, донька сама гралася з ляльками. Вона сказала, що скоро прийде, і вийшла з хати. Відчула, як нестерпно хочеться кудись іти, тільки б іти. Йшла навмання, не розбираючи стежки, йшла по землі й не відчувала землі, лише прохолодний вітер, що, здавалося, намагався остудити її біль. Зайшла далеко від села, коли побачила, що небо затягло хмарами й десь віддалік покотилося відлуння грози, яка з кожним наступним ударом наближалася до неї. Олена спинилася і зрозуміла, що стоїть на полі, чомусь недавно зораному. Навколо все зеленіло, п’ялося до сонця, тільки ця невеличка нива, ніби рана, чорніла голою ріллею. Вона присіла, торкнулася рукою землі й нараз відчула, як хочеться злитися з нею, увійти у цей ґрунт маленькою грудочкою, щоб нікого і нічого навкруги, тільки небо та оця земля. Заплющила очі й лягла грудьми прямо на ріллю, широко розкинувши руки, немов хотіла обняти всю землю. Небо довго плакало разом із нею, погрожуючи комусь громовими ударами. Аж поки не виплакалися обоє. У розпал жнив за нею знову приїхала машина, але не до контори, а додому. Низенький літній чоловік виишов із райвиконкомівської «Волги», зайшов до хати, коли вона збиралася на роботу. Чемно привітався. В Олени похололо в грудях, і жінка тільки мовчки кивнула головою. Незнайомець побачив Марійку, мацнув рукою по кишенях і розгублено мовив: — Не знав, що така гарна дівчинка тут живе, без гостинця приїхав. А ну ж, як тебе звати? Марійка засоромилася, глянула на матір, відповіла боязко: — Маня, а це мій братик, — показала пальчиком на високого ^дорлявого хлопця, який чомусь насупився і спідлоба глянув на незнайомця. — І братик у тебе гарний, — посміхнувся чоловік, потім сказав до Олени: — Я за вами. Поїдемо у райцентр, ненадовго. Я і назад привезу, — побачив, як жінка нервово поправила на столі скатертину й тривожно глянула на дітей. — Не бійтеся — вас ніхто не скривдить. — А чого ми їдемо? — спитала, і голос зрадливо затремтів. — Якщо чесно, то я толком і не знаю — я тільки водій, — помовчав, ніяково посміхнувся, — але, думаю, до хворої дитини. Олена полегшено зітхнула: — Тоді я перевдягнуся, а то ніби незручно у робочому їхати до людей. Автомобіль зупинився недалеко від центру міста, біля високого, пофарбованого у зелений колір паркану, за яким стояв добротний, не схожий на інші, будинок. Трохи старша від Олени жінка вийшла на ґанок, привіталася першою і запросила Олену до хати. У якійсь маленькій кімнатці подала стільця й сама сіла навпроти. — У нас хлопчик... — запнулася, мовби не з того почала, глянула на Олену. — У нього на оці щось росте. Уже й до Києва возили, а там кажуть — операцію потрібно робити, але гарантії не дають. Мабуть, іще й до Одеси повеземо, в інститут Філатова, та... чули про вас... — зніяковіла і на якусь хвилину замовкла, тільки запитливо вивчала Олену, — подивіться, будь ласка, мого сина. Діма, Діма, йди сюди, синок! — гукнула у прочинені двері. Хлопчик років тринадцяти, в імпортному спортивному костюмі, видно, чекав, швидко зайшов до кімнати. Недовірливо глянув на Олену і криво посміхнувся. — Сядь сюди, синок, — показала мати на стілець поруч із собою, — нехай тьотя тебе подивиться. — Так, сядь, — промовила й Олена до підлітка, що безцеремонно оглядав її з ніг до голови. Хлопець сів, трохи насмішкувато глянув їй в обличчя. Вона теж довго і мовчки дивилася на нього. — Тобі в око щось ударило, — промовила ніби сама до себе, — навіть не вдарило, а встромилося. — Так, так, — заговорила замість хлопця мати. — Ми його відразу відвезли до лікарні, але там подивилися, закапали й сказали, що немає нічого страшного. А тепер от... — Я спробую, — промовила Олена заспокійливо. — Тільки треба, щоб він мене слухався. І щоб ви теж робили, що скажу. Зараз принесіть сюди, якщо у вас є, ікону Божої Матері. Жінка зніяковіла: — Бачите — ми атеїсти, мій чоловік, — наткнулася на Оленин заглиблений у себе погляд і підхопилася зі стільця. — Я зараз подивлюся, десь повинна бути. Але шукала недовго. За кілька хвилин принесла невеличку ікону. Олена взяла, поставила перед собою на столику. — Тепер поки що вийдіть, — попросила. — Ні, почекайте. Ваш син хрещений? — Хрещений, — зніяковіла мати, глянула на сина. — Але у нас не прийнято про це говорити. — Я вас потім покличу, — сказала їй Олена. — А ти, Дмитре, дивися на мене и нічого не ошся. По неї приїжджали щодня. Зранку й увечері промивали сину очі травами, які привозила Олена. Хлопчик не розумів, що з ним відбувається, коли ця жінка клала йому на голову руку, від якої йшло незвичайне тепло. На якийсь час у ньому щось заспокоювалося, мовби засинало, а потім він відчував бадьорість у всьому тілі й питав у матері: — А вона що — чаклунка? Де вона живе — у лісі? — Не в лісі, а в селі, — відповідала мати. — А чаклунка чи ні — не знаю. Головне, щоб вилікувала тобі око, а яка нам різниця, хто вона. Через два тижні, на третій, око хлопчика перестало боліти і велика, схожа на більмо, пухлина, що вже розрослася на добру частину білка, почала зменшуватися. Щодня на наряді Петро Семенович з тривогою дивився на Олену, мовби чогось чекав. Потім, коли її поїздки до районного начальства припинилися, полегшено зітхнув. Намагався зайве не зачіпати, навіть інколи хвалив, на що Олена відповідала похмурим, непривітним поглядом. Тепер її часто почали посилати на різні наради й семінари у район, навіть нагородили почесною грамотою, коли святкували в колгоспі обжинки. На те свято приїхали й гості. Олена трималася осторонь, хоча її душа раділа і веселій музиці, й урочистим обличчям, і цьому лагідному дню, який підсумовував тривоги й надії ще одного хліборобського року. Чи не останнього для українського селянина відносно спокійного і благополучного. Далі, рік за роком, власна держава, псевдовожді штовхатимуть його до прірви, знедолюючи і знекровлюючи свого годувальника. Але того вересневого дня біля сільського Будинку культури зібралася чи не вся Вербівка: співала, пила казенну горілку, закуплену колгоспом у магазині, їла запашний хліб із нового врожаю. Серед підлітків, що стояли окремою купкою, Олена помітила Івана з цигаркою в руці. Хлопець не побачив, коли вона підійшла, й від несподіванки розгубився. — Що це таке? — материн голос звучав суворо, незважаючи ні на кого. — Зараз же кинь. Я про це з тобою вдома поговорю. Іван кинув цигарку й затоптав черевиком, боязко поглядаючи на матір, а та повернулася йти і відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до Будинку культури стояло колгоспне начальство і гості, що обідали окремо, десь у приміщенні. Вони жваво розмовляли, неголосно сміялися. Олена озирнулася і наштовхнулась на зацікавлений погляд. Швидко відвернулася, хотіла йти додому, але почула: — Олено Миколаївно, — гукав захмелілий голова, — ти куди? Тобі честь і шана сьогодні, а ти нас цураєшся. Негарно так. Вона зупинилася. Її очі не ховали зневаги, та Петро Семенович удавав, що цього не бачить, чи то хміль ударив у голову, підійшов, обняв жінку за плечі й підвів до гурту. — Люди, Олено Миколаївно, цікавляться, чого така гарна агрономша нехтує товариством, поважним товариством? Ось Віктор Сергійович каже, що тобі за пшеницю не грамоту, а орден потрібно давати. Над цим подумаємо. Ти знайома з Віктором Сергійовичем? — Олена заперечливо хитнула головою. — Таке, — голова міцніше стиснув її за плечі, — начальство треба знати. Хоча ти у нас людина безпартійна — який із тебе спрос? А, до речі, Віктор Сергійович, наш новий другий секретар райкому партії, каже, що він твій земляк. — Не пригадую, — усміхнулася Олена високому, на вигляд трохи старшому від неї чоловікові, карі, трохи суворі очі якого глянули їй кудись глибоко в душу, куди вона давно вже нікого не пускала. Розгубилася, відчуваючи, як тенькнуло серце, потім завмерло, немов зовсім перестало битися. Несвідомо повела плечем, на якому ще й досі лежала спітніла чоловіча рука. — А я вас пригадую, — він теж посміхнувся, але стримано, і ковзнув поглядом по руці на її плечі. Петро Семенович перехопив той погляд і швидко забрав руку. — Я тоді у райкомі комсомолу працював, комсомольську характеристику в академію вам готував. Ви — Польова царівна, я не забув. Посмішка зникла з обличчя Олени, вона розгублено кивнула «так», якийсь час постояла мовчки, потім вибачилася й хотіла йти, та голова знову зупинив її, нагнувся до самого обличчя і тихо промовив: — Так ти — царівна? А я все думаю — звідки у тебе стільки гонору? Думав, у Степаниди набралася, аж ти з цим приїхала... Додому не тікай, — додав голосніше. — Зараз ось підемо, ще за стіл сядемо, молодість згадаємо. Так, Вікторе Сергійовичу? Забирайте вашу землячку, а то вона трохи дивакувата — начальство не поважає. А ну, Олено Миколаївно, доведи, що я брешу, — і підштовхнув її до дверей поперед себе. За столом секретаря райкому й Олену посадив поруч, а сам усівся навпроти, із усієї сили намагався догодити начальству, а разом годив і Олені: то наливав горілку в її чарку, то припрошував до їжі, жартував, часто невдало, але більшість за столом сміялася, бо насправді було весело від самого відчуття свята, якого кожна людина прагне хоча б іноді. Олені теж передавався цей настрій, і вона більше не хотіла помічати на собі посоловілий погляд голови, не хотіла насторожено вслухатися у свою душу, яка, мов індикатор, реагувала на все й на всіх, однаково відчуваючи добре й лихе. Сміялася з іншими, разом з іншими піднімала чарку за те, щоб і далі ростити на своїй землі хліб. — Я ще мало знаю район, — нагнувся до її обличчя Віктор Сергійович, — але мені тут уже подобається, може, тому, що зустрів вас? Ви давно сюди приїхали? — Давно. — Олена поклала виделку, зацікавлено глянула на сусіда. — А ви коли з рідних країв? — Ще й місяць не минув. — Підвищення? — Так. Олена посміхнулася: — Я рада, хоча й не пам’ятаю вас, та мені приємно зустріти людину, що знає моє село, мій район. — Ще б не знав... — Віктор Сергійович дивився Олені в обличчя зовсім по-іншому, ніж тоді, коли голова підвів її до нього. Очі не приховували несподіваної радості. — Я через ваше село до батьків їжджу. Можу й вас коли завезти — у мене є машина. — Дякую. — Олена замовкла, байдуже глянула на стіл, на якому стояли наїдки й напої. Чомусь подумала, що дуже близько сидить біля цього чоловіка і їй приємно відчувати тепло його тіла. Зніяковіла від такої думки й трохи винувато промовила: — Я мало їжджу до батьків, зовсім мало. — Чому? — здивувався Віктор Сергійович. — Адже це не тисяча кілометрів? — Так. — Здвигнула плечима, потім додала: — У мене ще донька мала. З нею важко їздити. — Тим більше, Олено Миколаївно, — промовив трохи жартома. — Я беру над вами шефство. Наступного разу, коли їхатиму, передзвоню і заберу. Олена засміялася: — А в мене телефону немає, так що... Віктор Сергійович і собі засміявся, потім подивився на голову колгоспу й докірливо похитав головою: — Бачу, Петре Семеновичу, ти мою землячку не жалуєш. Червоне й до того обличчя голови, на якому виступили дрібні крапельки поту, ще більше почервоніло. — Нікак нєт, — відповів по-військовому, жартівливим тоном. — Ми всі її любимо, вона це добре знає, — багатозначно глянув на Олену, яка при цих словах трохи змінилася на обличчі, але того ніхто не помітив. — Телефон — справа кількох днів, було б бажання. Сутеніло. Біля Будинку культури лишилася тільки молодь, тож і музика звучала молодіжна. Застілля потро^ розходилося, Олена й собі підвелася. За нею підвівся і сусід, промовив притишено: — Я не проти танців, але... — розвів руками, немов вибачався. Олена нічого не відповіла, тільки посміхнулася: — До побачення, — подала руку, навіщось відвела очі, щоб уникнути його погляду. Швидко висмикнула руку з широкої м’якої долоні й пішла до дверей. Дві пари очей провели її: одні — несподівано збентежені, інші — з ледь прихованою досадою. — Гарна у мене агрономша, правда? — Петро Семенович по-панібратськи обняв за плечі секретаря. — І спеціаліст непоганий, от тільки... Давайте ще по одній — за дружбу. Сіли за уже спорожнілий стіл. Петро Семенович налив гостю й собі, підняв чарку і першим випив. Потягнувся рукою за розрізаним, трохи прив’ялим помідором і ніби між іншим промовив: — Коли вона до нас приїхала, я й не знав, що робити, — двоє малих дітей, без чоловіка, якась така, ну, не можу сказати — яка. Я її тут до однієї баби поселив, з житлом, самі розумієте — скрутно, — плямкнув, розжовуючи помідор, і потягнувся за другим. — А та баба... Одне слово — справжня відьма. Ну, не те щоб, але... Чорт його знає — я на цьому не розуміюся, та щось таке уміла, ну, шептати, травами лікувала. Олена Миколаївна з нею душею зрослася, наче з рідною, замість того щоб свідомо над цим усім піднятися. Вища освіта, могла б і в партію вступити — я б їй сам рекомендацію дав. Так ні, і вона у те вдарилася, чим стара Степанида займалася. Така молода — самі бачили, а до неї вся Вербівка ворожити бігає, ще й з інших сіл їдуть. Ні щоб там про особисте життя подумати, скільки у селі самотніх чоловіків! Живе — не розбери як. Люди он кажуть — уночі гола по двору ходить. Я, звичайно, не вірю, але ж диму без вогню не буває. Ну, й діти невідомо від кого — ні аліментів, ні батька, — замовк, подивився на Віктора Сергійовича — той як поставив чарку, так і сидів мовчки, тільки дивився кудись поперед себе. — Ще по одній? — запропонував голова. — Ні, досить. Ми вже їдемо. Дякую за гостинність, — секретар райкому підвівся, офіційно потис руку господарю свята, вийшов на вулицю й пішов до автомобіля. Петро Семенович вийшов за ним, а коли машина рушила, промовив: — Зачепила, і цьому гаплик. А я, дурак, розбалакався, наче совєцьке радіо. Через два дні телефон Олені провели за ра^нок колгоспу, але ніхто не дзвонив, хіба що Іванові друзі, і то нечасто. Осінь, неначе стара баба, придибала на землю з дощем, дихнула на сади холодом, і вони посивіли за одну ніч. Лупаті зорі здивовано озирали холонучу землю, яка так швидко перетворилася на сіру й опустілу. Олена пізню осінь не любила. Вона їй здавалася людиною, що готувалася до смерті. Відродила, відлюбила, тепер була порожньою і незатишною. Не могла сама зігрітися і зігріти когось. Додалося роботи у хаті. Треба було щодня топити грубу, виносити попіл, уносити чимало дров і брикету. Іван, який раніше сам брався за цю роботу, тепер нехотя навіть воду вносив, і відра часто стояли порожні, коли стомлена Олена поверталася з роботи. — Мені що — за лозину братися? — сердилася на хлопця. — Відра порожні, в хаті холодно, а ти й дров не вніс. Іван нижче нахилявся над книгою, робив вигляд, що читає, і, здавалося, не чув материних слів. — Я до тебе чи до стовпа оце говорю? В кого ти тільки й вродилося таке... — Я б і сам хотів знати, — підвів голову Іван. — І мені цікаво, мамо. — Що? — Олена розгубилася, збентежено глянула на сина. — Що ти сказав? — Що ти чула? — відповів затято хлопець і подивився на неї, як здалося, зневажливим поглядом. Підборіддя матері смикнулося, вона відвернулася від того погляду. Накинула на плечі стару, ще Степанидину, куфайку і взяла порожні відра. На мить їй здалося, що чує за вікном жіночий сміх. Так сміялася лише одна жінка у світі, ім’я якої Олена намагалася не згадувати всі ці роки, але тінь того імені ні-ні та й зринала то в Івановому погляді, то якомусь руху, від якого в Олени починало тривожно битися серце. Вона вийшла у сіни, притулилася спиною до стіни, намагаючись опанувати себе, та сміх звучав то тихіше, ніби віддалік, а то зовсім близько. Нарешті взяла відра і стомлено пішла до колодязя. Принесла воду, поставила в хаті, пішла до повітки по дрова, унесла ще й брикету. Уже поночі мовчазна сиділа біля груби, в якій поволі розгоралося полум’я. — Мамо, я їсти хочу, — озвалася до неї несміливо донька. — Яв Івана просила дістати мені борщику з печі, а він каже: «Лізь сама і діставай». А я боюся, бо в печі темно і сажа чорна. — Іван не погодував тебе? — Мати відірвала погляд від полум’я і здивовано подивилася на доньку. — Ні, — хитнула головою дівчинка і боязко озирнулася на брата. Олена підвелася зі стільця, підійшла до сина, промовила тихо, але чітко: — Я тебе сьогодні не битиму, та коли й завтра таке повториться — шкуру спушу. — Тоді я з дому втечу, — відповів хлопець нарочито голосно. — Не думай — утечу. — Можеш тікати хоч сьогодні, — сказала твердо й пішла до печі. Дістала горщик із борщем, налила дві тарілки — доньці й собі, а на Івана більше не глянула за вечір. А перед тим як лягти, довго стояла на колінах перед старими Степанидиними іконами. З того дня все частіше відчувала у грудях безпричинну тугу. Хоча розуміла, що глибоко у свідомості носить страх, якого неможливо позбутися. Варто було найменшого поштову, і той страх виповзав, мов отруйний гад, щоб мучити. Чи боялася вона втратити Івана? Коли думала про це, відчувала себе маленькою і безсилою перед чимось дужим і жорстоким, що могло зруйнувати її життя в одну хвилину. То була правда, від якої вона і Люба ховалися ось уже багато років. Чи не передумає Люба? Чи не зажене її життя у такий кут, із якого, щоб вибратися, їй доведеться глянути правді у вічі? І не тільки їй. Що тоді буде з Іваном? Що тоді буде з нею? Бралася то за карти, то за Планетник, але чула тихе: «Я тобі, Олено, казала на своїх дітей не ворожити». Напружений мозок і схвильоване серце не давали відчути хоча б якусь дещицю того дня, від якого вона довго тікала. Тікала і знала, що він обов’язково прийде. Поведінка Івана з кожним днем ставала зухвалішою. Зі школи він не йшов додому, десь байдикував, а коли мати бралася за лозину, кричав: — Ну, на, бий! Думаєш — допоможе? Бий, чого ти? Одного разу його не було до пізньої ночі. Олена довго не лягала спати, намагалася щось робити, але робота падала з рук. Хлопець прийшов на світанку, від нього тхнуло горілкою. Мов у німому кіно, мовчки дивилася, як він роздягався, лягав у ліжко. А вранці спочатку розбудила доньку, відправила на піч, потім стягла ковдру з Івана — в її руках була дитяча скакалка. — Прокинувся? — спитала, коли хлопець розплющив очі. — Тепер я тобі розкажу, як пити й коли приходити додому. — І скакалка свиснула над підлітком. Той спочатку зарепетував, потім скочив із ліжка, та скакалка діставала його всюди, лишаючи на тілі червоні смуги. Він кинувся до дверей і босоніж вибіг у двір. Віддалік стояв у самій майці й трусах, злякано дивився на матір. — Ти казав, що коли я тебе ударю — підеш із дому. Іди. Прямо зараз. — Повернулася й пішла до хати. На печі злякано принишкла донька. — Мамо, я буду тебе слухатися, — промовила крізь сльози, коли мати зазирнула на піч і сказала, щоб вона злазила. — Я буду воду носити й дрова. — Не треба, — усміхнулася сумно Олена, — підрости ще трохи. Кілька днів Іван зовсім не обзивався до матері, вчасно приходив зі школи, допомагав поратися, а потім попросив: — Відвези мене до діда. Я хочу жити з дідом і бабою. — А зі мною чим тобі погано? — Олена теж ці дні мало говорила до нього. — Я хочу до діда, — вперто повторив хлопець. — Я теж хочу додому, — промовила мати з такою тугою, що Іван здивовано запитав: — Тоді чому ж ми живемо тут? Чому, мамо? Та глянула йому в обличчя довгим поглядом, посміхнулася. — Ми поїдемо туди, сину. Обов’язково поїдемо, але не тепер. За кілька днів до Нового року задзвонив телефон увечері, коли вона вже попоралася й сіла переглядати Іванові зошити. Взяла телефонну слухавку, почула незнайоме: — Добрий вечір! Не впізнали? Привіталася стримано й замовкла. На тому кінці проводу теж мовчали, потім: — Отакі ви безпам’ятні до земляків. А я оце на днях буду їхати до своїх батьків, думаю, може, й ви захочете заїхати до своїх. Я ж колись обіцяв. Олена глянула по черзі на Івана і Марійку, які понастовбурчували вуха й прислухалися до материної розмови, посміхнулася: — Та тут бажаючих хоч відбавляй, усі й у машину не помістяться. — Помістяться, бо їхатиму сам, — обізвався у слухавці привітний чоловічий голос. — Нехай готуються. До побачення. Олена якийсь час розгублено тримала в руках слухавку, потім поклала. Взяла учнівський зошит і почала переглядати. — Мамо, — смикнув її за рукав Іван, — ти цей зошит уже перевіряла. Ми поїдемо до діда чи ні? Чого ти не кажеш? — Поїдемо, — промовила тихо. — Поїдемо. — І я поїду? — сині оченята доньки світилися радістю. — Ні, — замість матері відповів їй Іван. — Тебе залишимо на хазяйстві. — То тебе залишимо, — губи дівчинки скривилися. — А я поїду. Правда ж, мамо? На другий день, після обіду, діти сиділи одягнуті біля великої сумки, тримали в руках власні торбинки, немов біженці. Дивилися то на годинник, то на матір, яка, здавалося, не помічала їхньої нетерплячки. — Ну, коли він приїде? — вже вкотре питала донька. — Може, він забувся про нас? — Не забувся, — заспокоювала мати. — А от ми можемо когось забутися, якщо він буде таким нетерплячим. Зелені «Жигулі» під’їхали до двору тихо. Марійка вчула першою і першою кинулася до вікна. — Мамо, приїхав! — закричала радісно. Олена й собі глянула у вікно і відчула хвилювання. Потім, коли виходили з хати, захвилювалася ще більше. Намагалася думати, що хвилюється, бо кидає на сусідів хазяйство, хоча знала — себе не обдуриш. Іван попросився сісти спереду. Гордий з того, усю дорогу обертався до матері й сестри, щасливо усміхаючись. Захоплено дивився на водія, на дорогу, а коли вже під’їжджали до села, спитав у Віктора Сергійовича: — А ви й назад нас заберете? Мати зніяковіла і штовхнула його легенько в спину, відповіла замість господаря автомобіля: — Назад — автобусом, а то звикнете їздити у машині, що я тоді з вами робитиму, — пожартувала, намагаючись сховати ніяковість за сина. Побачила, як Віктор Сергійович посміхнувся, глянув на неї в дзеркальце, що висіло над переднім склом, і ще більше зніяковіла. — Я завтра вертатимусь — заберу, — промовив до Івана. Хлопчик розгублено обернувся до матері: — А ми на скільки днів їдемо до діда? — На всі канікули, сиди спокійно, лихо ти моє чубате. — А у вас теж канікули? — Віктор Сергійович знову глянув на Олену в дзеркальце. — На жаль, ні, — посміхнулася у відповідь. — Тоді, коли хочете, я за вами заїду, — промовив, дивлячись на дорогу, й Олена відчула, як їй страшно вимовити: «Так». Повертатися до батькової хати — чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» — щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова. Олена з дітьми вийшла з машини, Іван ухопив сумку й потяг у двір. У хаті ще світилося. Хлопець зупинився посередині двору, поставив сумку на сніг і, мов зачарований, дивився на вікна. — Чого ти став? — підштовхнула мати легенько. — Іди, стукай у двері. — Хто там такий? — обізвалася у сінях Наталка. — Це я, бабо! — гукнув Іван. — І мама, й Марійка. — Господи! — двері швидко відчинилися. — І не думали, й не гадали, — обнімала по черзі онуків, потім глянула на дочку. — І як це ти надумалася? — теж обняла й не стримала сліз. — Наша баба, видно, плаче з переляку, що завтра снідати доведеться на таку компанію готувати, — у дверях стояв батько. — Таке скажеш, дурне, — дорікнула йому дружина. — А чого ж ти кислі попустила, замість того щоб радіти? Іч, які вони у нас великі, іч які... — і замовк. Сусідка Дуня, якій довго не спалося, позирала на світло у Миколиній хаті й дивувалася: — Чого це вони роззяпилися на всю ніч? Мо’, що трапилося? Що там у них може трапитися, — ходила по хаті, вслухаючись у тишу, а коли лягла, ліжко рипіло, немов постогнувало під
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка