Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка5/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ОСЬ, ВИПИИ, ВОНО И ВІДКОТИТЬСЯ ВІД душі. Це я собі зварила, та, думаю, і тобі не завредить. Слухняно, мов дитина, вона перевзулася і випила бабині ліки. А Степанида заходилася подавати на стіл вечерю. Олена зніяковіла. — Не турбуйтеся. Вам і так із нами важко. — А кому на цьому світі легко? Краще сідай та поїж тепленького, — глянула сумними очима на Олену. — Народився — мусиш жити. То сьогодні темно. Завтра розвидніється — не печи свою душу. — Але чому? Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі? — на очах в Олени заблищали сльози. Степанида подивилася на неї і відповіла не відразу: — Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між нами різниця, бо як інакше навчити — де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добра від зла, — то ми ж самі у цьому винні. Сідай, бо вечеря вичахне. Олена слухняно сіла до столу, вмочила ложку в борщ що за день упрів у бабиній печі, але їсти не хотіла. Думала про те, як їй завтра йти на роботу, чого іще чекати. Замислено дивилася у тарілку, поки Степанида не гримнула: — Або їж, а не хочеш, то он лізь на піч, відігрівайся! Не додавай мені мороки зайвої. Приїхала мати. Степанида була у хаті з дітьми, коли Наталка переступила поріг. — Чи я сюди, чи не сюди? — запитала несміливо, зачиняючи за собою двері. — Бабо! — Іван сплигнув із печі, босими ногами полопотів по підлозі, уткнувся Наталці головою в живіт. — Унучечок мій, — стомлена дорогою жінка не стримала сліз. Із другої кімнати вийшла Степанида з дівчинкою на руках. Наталка глянула на неї і ще дужче заплакала. — Чужа людина няньчить моїх онуків, а я їх і не бачу. — То ви будете Оленина мати? — Степанида зраділо посміхнулася. — Проходьте, чого його плакати? Іванко, не держи бабу в порозі. Коли повернулася з роботи Олена, мати вже заспокоїлася, гойдала рукою колиску і про щось неголосно розмовляла зі Степанидою. Глянула на дочку, й на очах знову виступили сльози. — Яка ж ти змучена. Чого це ти така — чи не хвора? — Та ні, мамо, — Олена скучила за домівкою, за рідними й тепер сама ледве стримувала сльози. — Як же ви добралися, хоч би листа написали, я б вас зустріла. — Отож і воно, — схлипнула Наталка. — Як добралася? Заїхала на край світу, наче тобі вдома місця не було. Скривдила ти, дочко, нас із батьком. Ой, як скривдила, — похитала докірливо головою і долонею витерла сльози. — І лягаю, і встаю, а з думки не сходить — як ти сама, серед чужих людей, та ще й з такими крихточками? Іван дивився на бабу і собі скривився плакати: — Бабо, не плач. Бабо... Наталка гостювала недовго. За два дні збиралася додому, і Степанида бачила, що вона знову ледве стримує сльози. — Ну, як не хочеш вертатися, — сказала дочці, — то віддай мені Івана. Хлопець на той рік до школи піде, що ти з ним робитимеш? І нам із батьком веселіше буде. — Ні, мамо. Нехай Іван коло мене росте. — Зрозуміла, що ображає матір, і додала швидко: — Ми ще трохи тут поживемо, а там видно буде, може, й додому приїдемо. Не переживайте за мене. Баба Степанида — як рідна, я й сама не знаю, чому вона так мене жаліє. Мати аж кинулася з надією від доньчиних слів: — Добра людина, то і її заберемо. Наймемо машину, приїдемо — у нас місця на всіх вистачить. І не треба відкладати у довгий ящик, — з надією подивилася на Степаниду, яка діставала з полотняних рукавців сухі трави і в’язала у вузлики. Посміхнулася на Наталчині слова: — Нехай тобі, Наталко, Бог здоров’я пошле. Тільки я тут умиратиму, у своїй хаті. А ти мене, коли твоя ласка, пом’яни у церкві, як умру. За хату Олені не думай — вона у своїй хаті, поганенькій, та своїй. Он там, — підвела голову до старої, під склом, полиці, — документи — я їй відписала: нехай скільки хоче, стільки й живе, а не захоче, хай як хоче. Наталка вражено дивилася на Партизанку, Олена й собі розгубилася, тільки Степанида ніби цього не бачила і продовжувала розважливо: — Марійку трохи підрошу, правда, небагато. Ну, та скільки вже Господь відміряв. А оці вузлики забери з собою, занедужаєш коли, будеш пити, та не лінуйся, заварюй. Оцей, — подала обережно Наталці зовсім маленький вузлик, — як зайдеш у хату, перехрестися тричі на ікони і поклади за котрою. Є ж у тебе вдома ікони? — запитала ще й досі розгублену Наталку. Та мовчки кивнула головою. — Поки він лежатиме, нічого лихого у твоїй хаті не трапиться. А через сім років, як помру, спали його у печі, та щоб не викинула на смітник, бо тобі на цьому світі, а мені — на тому гріх великий буде. Наталка глянула спочатку на дочку, потім на Степаниду, взяла гостинець, подякувала. Наступного дня, коли рано-вранці Олена проводила її до автобуса, якийсь час мовчала, потім промовила, ніби подумала вголос: — А ця Степанида — людина непроста. Нічого тобі про себе не розказувала? — Розказувала, мамо. Але то таке... Не знаю, що б я тут робила, коли б не вона. — Ну й ти жалій бабу Такі люди нечасто трапляються. — Наталка озирнулася, та Степанидиної хати вже не було видно. — їй, мабуть, теж ні до кого голову прихилити на старості. А я хоч знатиму тепер, що мої внуки в порядку, а ти прибіжиш із роботи у теплу хату, доброю людиною обігріту. Випав сніг, та Олена не змогла привезти паливо, поки Степанида одного разу не сказала: — Ти сьогодні не йди із самого ранку на роботу, а побудь удома, а я сама сходжу до того сучого сина, поговорю з ним. — Відчинила скриню, накриту скатертиною, що разом служила і за стіл, дістала звідти чорного жакета, на якому блиснули проти світла ордени й медалі. — Ого! — вигукнув вражено Іван. — Ви, бабо, що — в солдатах були? Степанида посміхнулася: — Була, внучок. — І воювали? — хлопчик захоплено дивився на військові нагороди. — Трохи. — І у вас справжнісінький автомат був? — Не було, внучок. — Степанида проти світла з усіх боків обдивлялася жакет, чи не постраждав від молі. — А чим же ви, бабо, воювали? Можна мені побачити? — обережно торкнувся пальчиком нагороди. — А чим? Словом і травичкою. — Е-е, — розчаровано протяг Іван, — то ви не по-справжньому воювали. — Може, й так, — погодилася Степанида і накинула на плечі жакет. Нагороди весело брязнули і знову заблищали проти світла. — Зараз ось іще піду, повоюю, бо вимерзнемо за зиму. Олена вперше побачила Партизанку не в старому домашньому одязі та звичній для сільської жінки плюшці. Степанида надягла темно-синє пальто, пов’язала на голову пухову хустку На ногах були майже не ношені теплі чобітки. У такому вбранні жінка мовби помолодшала відразу на багато років. И Олена відчула в ній щось іще більш глибинне, що важко роздивитися за буденністю життя. Навіть очі посміхалися по-іншому, так само лагідно, але трохи насмішкувато, мовби говорили: «А ти як думала?» Олена, зацікавлено не менше від Івана, дивилася на бойові нагороди, поки Степанида одягалася, потім промовила з прихованим захопленням: — Такі даром у війну не давали? — і пильно глянула в обличчя Степаниди. — Даром — ні, — відповіла Партизанка несподівано суворим голосом. — Особливо — у лісі, коли у строю підлітки й діди. У такій війні треба було не тільки вміти вийти з лісу, а й повернутися. Стріляти мені й справді, Олено, не доводилося, а виводити людей із пекла доводилося, і не раз. — Замовкла, якось дивно глянула на Івана, потім промовила, ніби сама до себе: — Чужих людей рятувала, а свого синочка не змогла... — Важко зітхнула і застібнула останній ґудзик на пальто. — Бабо, — попросився Іван, — і я з вами хочу. — Тільки тебе ще там не вистачало! — гримнула на нього мати. — А чого? — Степанида подивилася на хлопчика. — Одягайся, внучок, підемо удвох завойовувати тепло у хаті. На вулиці взяла Івана за руку, і вони удвох пішли засніженою вулицею. Олена у вікно бачила, як хлопець раз у раз із гордістю поглядав на Степаниду, а та йшла з якоюсь особливою суворістю, не тільки у поставі, а і в ході. Такою вона не була вдома, й Олена подумала про те, що так мало знає цю жінку і чи пізнає коли до кінця? Степанида зайшла у контору, зняла перед кабінетом голови колгоспу пальто й повісила на вішалку Постукала у двері, зайшла до кабінету і завела з собою хлопчика. — Ну, здрастуй, Петре Семеновичу, — промовила з тією ж суворістю, з якою ішла по вулиці. — Здорова була, Степанидо Яківно, — привітався голова здивовано і перевів погляд із жінки на хлопчика. — Сідай он на стілець. Степанида сіла й посадила поруч Івана. Петро Семенович чекав, поки Партизанка заговорить першою, але та мовчала, мовби забулася, чого прийшла сюди. — Ну, що скажеш? — запитав нетерпляче. Степанида глянула йому в самісінькі очі довгим поглядом, від якого голова аж засовався на стільці, і промовила не поспішаючи: — Таке і скажу Якщо я завтра поїду в район, то чи будеш ти післязавтра сидіти в оцьому кабінеті? Петро Семенович із несподіванки почервонів і відвів погляд, потім утупився очима у нагороди на чорному жакеті. — Ми наче з тобою мирно жили до цього часу, — пробурмотів, насупивши брови. — Я наче тобі ні в чому ніколи не відмовляв. Несподівано Степанида посміхнулася: — А я наче в тебе нічого особливого й не просила. «Чортова відьма», — лайнувся подумки Петро Семенович, а вголос промовив: — Хіба я винен, що з транспортом туго? Буде тобі машина, так би зразу і сказала. Паливо привезли на третій день після відвідин Степанидою кабінету голови колгоспу. Брикет висипали на вулиці, звідки його довелося носити до старої клуні, в якій тепер лежали дрова. Носила Олена, а Степанида накладала у старі відра та корзини. Поспішали, щоб унести до смерку. Останні відра Олена ледве несла — заболіла рука. Коли зайшли до хати, хотіла дістати з печі чавуна з теплою водою, але впустила рогача і тихо зойкнула. — Чого це ти? — затурбувалася Степанида. — Та... рука трохи заболіла. — Відступила від печі. — Краще ви дістаньте воду, а то я ще переверну. — А ну ж покажи, котра болить, — Степанида взяла обидві Оленині руки у свої, легенько посмикала вліво-вправо. Потім похитала головою, дістала з печі теплу воду. — Мийся, а я пізніше. Олена слухняно помила руки, чорні від брикетного поро^, вмилася і стомлено сіла на стілець. — Посидь трохи, а я теж змию це страхіття, а то он дитину налякаю, — помацала пальцем воду. — Гаряче. Унучок, полий бабі водиці, — попросила хлопчика, що грався з Марійкою, поки вони працювали. — От молодець, бач, який ти у нас хороший, — похвалила Івана, утираючись старим полотняним рушником. — Зараз іще допоможеш руку мамі полікувати. — Як? — зрадів хлопчик. — А я тобі буду розказувати, а ти за мною повторюй, тільки треба в оцьому місці, — взяла Оленину руку, — погризти зубками легенько. Отак погризеш, потім плюнь на сучок у дверях. Бачиш? — Іван кивнув головою. — А далі казатимеш за мною: «Сучище, сучище, забери моє гризище та йди лісом, віддай бісам. І згинь, пропади, де взялось, туди і йди». Зрозумів? От і добре. Іван старанно гриз руку, плював на сучок і повторював за Степанидою слова стільки, скільки та казала. За останнім разом Олена відчула, що біль у руці трохи зменшився, і здивовано запитала: — Дивно, що робив Іван і вийшло. Як це? — І я б змогла, — посміхнулася Степанида. — Але від нього більше помочі, бо він у народженні перший. А помагається краще від першого й останнього. Може, ще і в пам’ятку що залишиться від бабиної науки — її ж за плечима не носити. Уже після Нового року Марійка сама сиділа на ліжку, обкладена подушками, і голосно вимовляла: — Баб, баба, баба. — Щебетушка ти моя, — озивалася до неї Степанида, — ач, як гарно виходить. Олена була на роботі, коли рипнули двері й Степанида почула, як хтось чужий увійшов до хати. — Здорові були, — по голосу пізнала недалеку сусідку, трохи молодшу від неї, що жила з сином та невісткою і нечасто переступала поріг цієї хати. — Доброго здоров’я, — відповіла притишено на привітання — розкинувши рученята, на ліжку спала дитина. Іван ще зранку взяв санчата і побіг на гору. Влітку то був невеликий горбок у березі, порослий травою. А коли випадав сніг, там галасувала дітвора з усього кутка. Санчата летіли з гори у берег, до річечки, яка промерзала мало не до самого дна. Сусідка обвела поглядом хату, хитнула головою, ніби з чимось погоджувалась. — Воно ж і самому на старості літ важко, але й чужа чеплея в хаті... — промовила неголосно. — У Костючкової Тетяни позаторік жили, так ледве здихалася. Казала — вік тепер нікого не пустить. Пройшла і без запрошення сіла на стілець. Підсліпуваті очі зацікавлено дивилися на Степаниду, яка слухала її не сідаючи, мовби чекала, щоб непрохана гостя швидше пішла. Спитала тим же притишеним голосом: — Ти, Ганно, щось хотіла чи так, провідати? — Бач, уже у своїй хаті й говорити не вільно. Чи це твоя рідня, чи як? — здавалося, жінка не чула, про що її тільки-но спитали. Але побачила, як Степанида незадоволено стисла вуста, нетерпляче обсмикнула фартуха на собі й відразу перевела мову на інше: — Біда у нас, Степанидо. Син мій спивається зовсім. Сама знаєш, який він трудяга, і вивчився, не якийсь там... А тепер щодня п’яний додому приходить. Невістка лає і його, і мене на чім світ стоїть. — Шморгнула носом, в очах заблищали сльози. — Хоч із хати тікай. Може б, ти чим помогла? — з надією глянула в обличчя Степаниді. — Кажуть, Іллі Бешкиному помогло ся від тієї трави, що ти давала. Може б, і мій синок наладився. Степанида зітхнула: — Немає у мене вже тієї трави. Як захочеш, сама у кінці весни пошукаєш у лісі копитняку. Назбираєш, а я навчу, що з ним робити. Тільки не копитняк твоєму Олексію треба, — вона дивилася кудись за вікно, мовби виглядала кого. — А що ж йому ще треба? У нас, слава Богу, наче все є, — промовила Ганна, аж хизуючись. — Не гірше від інших живемо. Степанида перевела погляд на сусідку, похитала головою, та нічого не встигла сказати, бо в цей час у сінях почувся плач Івана. — Що таке? — Степанида відчинила двері й сплеснула в долоні. Хлопець стояв увесь у снігу. На пальтечку був лише один ґудзик, а вухо у шапці трималося на тоненькій смужці. — Що воно з тобою таке? А ну, цить, не плач, бо дитя мені розбудиш. Іван глянув на чужу бабу, потім — на ліжко, де спала Марійка, але плакати не перестав. — Мене хлопці побили-и, — потяг крізь сльози. — Які хлопці? — Степанида почала знімати з нього мокрий одяг. — Ті, — махнув рукою кудись убік. Ганна підвелася: — Я піду, Степанидо. — Іди з Богом, — Партизанка накинула на плечі куфайку і провела гостю за поріг. Ганна вийшла на вулицю, глянула на засніжену дорогу, потім — на свою хату, що виднілася за високими, в інеї деревами, і подумала вголос: — Видно, рідня, бо чого б ото вона над ними трусилася? — Якийсь час обережно ступала протоптаною у снігу стежкою, потім знову підвела голову й глянула на свою хату. — Не копитняку, дак кої ж мороки йому треба, щоб не пив? З того вечора, як Олена відштовхнула Петра Семеновича, він перестав її помічати. А коли доводилося щось вирішувати, говорив грубо, мовби роздратований уже тим, що мусить із нею спілкуватися. Вона теж намагалася обминати його де тільки можна. Інколи їй страшенно хотілося кинути цей занедбаний колгосп, чуже село й повернутися додому І так хотілося, що, коли б не страх перед Любою, може б, і поїхала. Та ще стара Партизанка. Після роботи поверталася до натопленої затишної хати, і ставало жаль не тільки себе, а й цю дивну жінку, яка любила її, наче рідну. Одного разу Степанида сиділа на маленькому стільчику і тримала на руках Марійку. Дівчинка совалась у баби на колінах, потім ковзнула на підлогу. Степанида спочатку підтримувала її попід руки, потім відпустила. Дитина простягла до Олени руки, зробила крок, другий. Степанида підхопилася до столу, швидко взяла ножа, яким різали хліб, і махнула ним між ногами дитини, ніби щось розсікла. — От і розрізали путечка нашій дівчинці, — промовила до Олени, коли та, щаслива, підхопила доньку на руки. — А що воно таке? — Олена дивилася трохи здивовано на ножа у руках Партизанки. — Ет, Олено, ти вже й такого не знаєш. Розрізала путечка, нехай бігає. Тепер вона не боятиметься ходити, бо немає у неї вже страху. Немає, Олено, путечок, які часом довго не дають дитині навчатися ходити. А наша побачиш, як буде тепер бігати. Зима минула, а Марійка жодного разу не захворіла. Степанида купала її у травах, що сама варила у печі. Навіть Івана намагалася помити у великих дерев’яних ночвах, але той соромився баби й мився неохоче. Інколи вночі Олена прокидалася від того, що чула тихий шепіт Степаниди. Та стояла на колінах перед іконами й подовгу молилася. — Ви так застудитесь, — казала їй уранці. — Хіба можна стільки стояти на холодній підлозі? Степанида запалювала у печі, питала, що сьогодні будуть варити. Олені здавалося — жінка не чула її, і вона продовжувала: — Не стільки тих гріхів, щоб отак не спати, себе мучити. Партизанка посміхалася на її слова: — Е-е. Скоро так засну, рада б прокинутися, та вже не дадуть. А гріхи... — Помішала ложкою в горщику, де варився сніданок, підсунула ближче до полум’я. — Якби то одні гріхи й ніщо більше не мучило. Олена здивовано підняла очі від картоплини, яку чистила. Степанида дивилася на полум’я й мовчала. В її чорних зіницях відбивалося червоне мерехтіння, і від того здавалося, що в очах цієї жінки відбивається не полум’я з печі, а вогонь її власної душі. — Буває, ляжеш, стулиш

чі, наче б спати. Де там. Як подумаєш, скільки горечка на цьому світі... Аж учувається, мов хто стогне. Почну молитися, наче стихає той стогін... — То ви не за себе молитеся? — Олена дочистила картоплину, кинула обережно у воду, взяла другу. — Чого ж? І за себе молюся. Але що там я — оджила, одгрішила. Моє життя вже все у торбі, закидай на плечі й неси на Божий суд. Із ліжка сплигнув Іван. Натягнув на босі ноги валянки, підійшов до печі й несподівано притулився до Степаниди. Та погладила його по голівці. — Лізь, унучечок, на піч, а то ще в хаті холодно, — підштовхнула до полика, провела його довгим поглядом. Олена перехопила той погляд, повний несподіваної туги. А Степанида замовкла, взяла з підлоги поліно, щоб кинути у піч, але рука затремтіла й поліно з гуркотом упало додолу. Прокинулася й заплакала Марійка, а в Степаниди капнули з очей сльози. Весна була того року холодною. У лютому потепліло, де-не-де вже й трава проклюнулася зеленими голочками, потім несподівано вдарив мороз, замело, за^рделило, тільки перед Великоднем сніг почав танути. Дивно Олені було самій у хаті, коли перед святом Степанида зібралася і поїхала на кілька днів до якоїсь родички аж в інший район. Донька весь час гукала бабу, Іван теж нудився. Нудилася й Олена, хоча і сама не розуміла — чому. Щось непокоїло її, особливо вночі, коли діти засинали і тиша поглинала маленький простір старої хати. Несподівано відчула в душі порожнечу, і знову їй душно було у цьому світі. Не вмикаючи світла, виходила на вулицю, до чогось прислухалася і, здавалося, чула щось незбагненне для неї — чи то говорив світ навколо неї, чи у ній самій. Поверталася до хати й до самого ранку лежала з розплющеними очима. — Христос воскрес! — Степанида приїхала вранішнім автобусом — Олена тільки розпалила у печі. — Воістину воскрес! — жінки мовчки дивилися одна на одну. — Як ви тут без мене? Ти наче змарніла, бува, не занедужала? — першою озвалася Степанида й поклала на стіл вузлик із гостинцями. — Скучила я за домівкою так, мовби рік не була вдома. А ти, справді, Олено, змарніла. — Нічого наче, — посміхнулася Олена й відчула несподівану хвилю тепла, яка піднімалася у неї в грудях із появою Партизанки. — Без вас у цій хаті ніби сама з собою розминулася. Степанида глянула на неї уважно, дивна тінь майнула на обличчі, але вона нічого не сказала. Розв’язала вузлик, виклала на стіл велику паску, кілька крашанок і пакуночок із цукерками. — Прийди завтра раніше з роботи, — попросила несподівано. — Я тебе кудись поведу. Іван теж просився, коли мати наказала йому сидіти з Марійкою, а сама взулася у гумові чоботи, пошукала маленького кошика на горищі, навіть не питаючи у Степаниди, куди вони збираються. Хлопчик хотів заплакати й передумав — баба пообіцяла: як буде слухняним, то щось принесе йому від зайчика. Ішли до річки. Коло броду, де влітку череда корів переходила на той берег, Степанида зупинилася. — Не перебредемо, видно. Ще глибоко. — Подивилася на Олену. — Треба йти до мосту, сонце наче високо, встигнемо. За невеликим дерев’яним мостом повернули туди, де віддалік було видно піщану косу, що, ніби велика рибина, лежала мало не поперек усієї річки. Підійшли ближче, Степанида задоволено посміхнулася: — Є. — Що? — озирнулася Олена. — А он подивися, — показала на безлисті коричнево-чорні трубочки з довгими гострими шапочками, що росли біля самої води. — Петрів Хрест. — Я не чула про таку рослину. — Олена здивовано розглядала поодинокі стебла. — Хто про неї чув? Мало таких. — Степанида не приховувала задоволення. — Чекай, не зривай, — зупинила Олену, що присіла коло стебла, — спочатку перехрестися тричі на схід сонця. — И сама повернулася обличчям на схід, тричі перехрестилася, за кожним разом низько кланяючись і торкаючись рукою землі. — Тепер ти. Олена слухняно перехрестилася. — Дивись, роби отак. — Пальцями розгорнула біля стебла вологий пісок і вирвала чорний корінець. — Оце воно, те, що нам треба. Тепер будеш знати, де його шукать. Але пам’ятай, Олено, — Петрів Хрест виходить із землі після Великодня й росте до Вознесіння. Потім шукай, не шукай — не знайдеш. І не всюди росте. Бачиш, — показала рукою на берег річки, — там не буде. А лише у тому місці, де вже прибувна вода починає спадати. Ану, йди до мене ближче, тільки тихо стань... — підгукнула до себе Олену, що за кілька метрів копала корінці. На сухому піску проти сонця грілася чимала гадюка. Олена вжахнулася, а Степанида легенько притримала її за лікоть. — Не бійся, слухай і дивися, що буде. — Знову перехрестилася й тихо почала говорити: — ...Золоте поле, на золотому полі золота яблуня стояла. На тій яблуні сім золотих кігтів. У тих золотих кігтях сім золотих цариць сиділо. Перша — Домна, друга — Хівря, третя — Уляна, четверта — Мар’яна, п’ята — Кулина, шоста — Марина, а сьома — Домаха. Ти дома домувала, нащо ти своє військо розпускала?.. Широко розкритими очима Олена дивилася, як гадюка повернула у їхній бік маленьку голівку, якийсь час дивилася прямо в очі Степаниді, потім, ніби нехотя, поповзла до берега й довгою стрілою пірнула у воду. — Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить, — промовила Партизанка, дивлячись на те місце, де щойно лежала гадюка. Ішли додому, не поспішаючи. Олена уважно прислухалася до Степанидиної розповіді про дивовижну силу кореня Петрового Хреста, про те, скільки за свій вік їй доводилося рятувати людей і худоби від укусів гадюк. Розповідала Партизанка поволі, так, як розповідає учитель учневі, коли хоче якнайбільше передати своїх знань. Уже коли підходили до хати, сказала: — І тебе, Олено, навчу всього, що сама вмію, бо мені не можна його з собою на той світ забирати. Хіба не захочеш? — зупинилася, глянула в очі Олені. — Але це важкий тягар, дитино. Не кожному по силі. Не захочеш, не ображусь. — Захочу, — відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася. — Тільки якось воно дивно, не віриться, коли б своїми очима не побачила. Я так не зумію, — запитливо подивилася на Степаниду. Та й собі посміхнулася: — У нас ще є час повчитися. Коли зайшли у двір, почули з хати голосний плач Івана. — Бабо, я впав, — прикульгав хлопчик до Степаниди, як тільки переступили поріг. — Через неї все, — показав рукою на ліжко, з-під якого визирало замурзане личко Марійки. Вона мене вкусила, як я... — І замовк. — Що ти? — замість Степаниди суворо запитала мати. Хлопчик не відповів, тільки винувато опустив голову. — Ну, що ти робив таке, га, Іване? — Але й без відповіді зрозуміла, коли глянула на перевернуті стільці, що лежали по хаті. — Плигав зі стільця на стілець, чи не так? — Бабо! — обхопив Іван Степаниду за коліна і знову заплакав. — Цить, не голоси, — заспокоювала його Степанида. — Я ось зараз роздягнуся й подивлюся твою ногу, тільки сяду, а то натомилась я, внучечок, — подивилася на трохи розпухле коліно, похитала головою. — Буде нам робота на сьогодні. Закип’ятила воду на електроплитці, гукнула Олену. — Дивися. Це — живокіст. Хоч і немає в Івана нічого такого, але попити тиждень цієї трави не завредить, бо з-під удару все може бути, та ще й на коліні. Багато трави не кидай, а потрошку. Влітку я покажу тобі, де вона росте. — Заварила, накрила кришкою. — Нехай настоїться, а на ніч і нап’ється. А тепер іди сюди, внучечок. Сядь біля мене на стільчику. І ти, Олено, теж сядь та візьми дитя на руки, воно зараз і засне, як я почну говорити, — перехрестилася, глянула уважно спочатку на Івана, потім на Олену. — Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся, Пречистая Мати прийде помагати хрещеному молитвенному Івану удару шептати... Ішов сам Ісус Христос ялиновим островом, за ним три брати. Сіклись, рубались... — Олена слухала молитву, мов казку, Іван теж дивився на бабу зачаровано. А Марійка притулилася голівкою до материних грудей, і її оченята поволі почали заплющуватися... — Кров з кров’ю, жила з жилою, кісточка з кісточкою... — молилася Степанида і раз у раз хрестилася, піднімаючи очі на ікони, що стояли над столом, а лівою рукою торкала Івана. Молитви Олена запам’ятовувала швидко і з часом почала усвідомлювати силу слова, зібраного в окремий текст. Відчувала, як перейняті від Степаниди знання впливають на неї саму. Почала розуміти Партизанку більше і вже не дивувалася, коли вона молилася за всіх «грішних і праведних, стражденних і нужденних». А одного разу та розбудила її опівночі. — Іди за мною, — наказала тихо. Олена хотіла накинути халат і взути капці, але Степанида не дала. — Іди, як я. Стань босими ногами на землю, дивися на небо. Тепер підніми руки як можна вище і повторюй за мною: «Я, раба Божа Олена... чую і почую, хто в лісі ночує, хто по воді бродить... стану я орлицею, стану я вовчицею...» — Відьма. Наша агрономша — відьма, така ж, як і Степанида, — котилося селом. — Мій Василь раз ішов пізно, аж вони зі Степанидою вдвох у самих сорочках. Дак Степанида ще нічого, а ця — розпатлана, ручищі довгі, а очі такі страшнючі. Казав, і здалеку видно було, як вони світилися. Тепер жінки замовкали, тільки-но Олена підходила до них. Увечері Партизанчину хату минали підбіжка, а вдень озиралися, мовби хотіли побачити щось незвичайне. — Люди будуть говорити, аякже. Але ти, Олено, на їхні балачки не зважай. Вони розумні, коли все добре, а як лихо трапиться, швидко хвоста піджимають. А тобі науки за плечима не носити. І це таке, що не кожному дається. А якщо ти до чогось прийшла, щось вистраждала, то не думай, що тебе всі зрозуміють чи оцінять. Ні. І не прислухайся до людського поговору, прислухайся до себе, тоді почуєш усе. Не я тебе обрала, ти з цим сама у світ прийшла. Я тільки передала, що мусила. Часто Степанида говорила подовгу, немов боялася щось забути. До дрібниць пояснювала дію на людський організм кожної відомої їй рослини. А інколи просто показувала: «Роби отак». З кожним днем Олена все більше дивувалася, як легко можна прочитати людську долю по долоні, вгадати по картах, інколи здригалася від того, що відчувала лихо, яке стукало у чиюсь хату. Навколишній світ побачила так, мовби прозріла від довгої сліпоти, і з жалем думала про те, наскільки обмежені людські пізнання і наскільки пізнання безмежні. Колгоспне поле родило. Олена любила його саме тоді, коли спекотне сонце випивало останню вологу з дозрілих колосків, коли стиха шелестіли сухі стебла на гарячому вітрі, немов питали: «Чи скоро вже?» — «Скоро, скоро», — відповідали синім поглядом волошки. «Скоро», — хитав повними голівками дикий мак, розсіваючи навколо невидимі зернятка. Земля репалась, віддаючи останню силу колосу, і, переповнений, той важко хилився до неї, прощаючись. Ще одні жнива минули. За ними другі й треті. Степанида зовсім постаріла. — Час уже додому збиратися, — казала не раз Олені. — Нажилася, слава Богу за все. Від цих її слів у Олени починало щеміти біля серця, але вона мовчала. Інколи з докором дивилася на Партизанку, а та тільки хитала головою і говорила, ніби сама до себе: — Воно, як розібратися, то смерті й немає. Наче стару одіж із себе скинеш, оце старе тіло. Не треба боятися вмерти, треба боятися жити погано. — І, забуваючись, укотре питала: — Я тобі, Олено, казала, щоб на своїх дітей не ворожила? Добре, що казала. Не смикай долю зайвий раз. Хату не жалій кидати, як прийде час. Ну, да ти за мене краще вже все знаєш. Ось тут грамотка на покуті, поминатимеш. Скоро церкви повідкривають, буде тобі куди ходити, ще й нові понабудовують. А скільки всього наруйнують... — важко зітхала і замовкала. А одного разу Олена накладала у піч дрова, коли Степанида запитала: — Як ти думаєш — я цю зиму перезимую? — Олена розігнулася від печі, опустила руку з поліном. — До весни б дожити, щоб глянути останній раз... — Доживете, я постараюся, — відповіла, тамуючи біля серця сльози. І старалася. Варила трави, розтирала немічне тіло настоями, прислухалася ночами, коли стара жінка стиха стогнала на печі, вставала з ліжка, сідала скраєчку на теплому черені, брала
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка