Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка3/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

— для ближчого знайомства поблукати трохи містом. — Скажіть, — запитала, коли сиділи за столиком маленької кав’ярні, — чому ви написали інший матеріал, а не той, за яким приїхали? Володимир відповів не відразу Кілька разів відпив гарячої кави, потім поставив чашечку на стіл. — Я мало розуміюся на сільському господарстві, та дещо побачив за вашими побрехеньками. В газеті я ще недавно, небагато їздив, але село ваше якесь особливе. — Помовчав, знову відпив каву, глянув Олені в очі. — Може, тому, що в ньому живете ви? Олена зашарілася. — Мене просили у райкомі розкритикувати ваш колгосп, — продовжував дивитися Олені в обличчя, — але, як бачите, не зміг. А вам сподобався мій матеріал? — Він не про мене, — сумно посміхнулася Олена. — Я інша. Ви побачили тільки красиве поле й мене на ньому, а скільки всього... — Замовкла, подивилася за вікно кав’ярні, за яким сюди-туди снували перехожі. — Там важка праця. І жити у селі важко. Хліб ростимо, а до нас його завозять раз на тиждень, і хто не хоче день стояти у черзі, ніби після війни, той пече свій. Ковбасою та маслом у Києві завалені магазини, а що бачать селяни? Ржаві оселедці, старі консерви, залежалий товар. Ви були у наших магазинах? — Володимир заперечливо хитнув головою. — Отож. Після столичного багатства не завадило б зайти та подивитися, що від того багатства залишається селу. Та про це чомусь не прийнято писати. Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував: — Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати. Розмова не в’язалася. Олена подумки картала себе за відвертість. Потім подивилася на годинник: — Мені час, а то не пустять у гуртожиток. Ішли теж мовчки — хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна: — Я ніколи не жив у гуртожитку — там, мабуть, весело? Звичайно, весело, — відповів замість Олени. — Давайте зустрінемося завтра, — запропонував несподівано. Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула: — До побачення, — і пішла до дверей. Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою. На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а коли підходили ближче до трибуни, Володимир показав туди рукою: — Дивися, у третьому ряду, неподалік від Щербицького, мій батько. — Як? — Олена розгубилася. — Ти ж казав, що він робітник? — Не зовсім. Он отой, у пижиковій шапці. Бачиш? Олена віддалік не могла роздивитися, тим більше що майже всі, хто стояв на трибуні, були у таких шапках. Але вона кивнула головою. На площі закричали: «Ура!» Володимир теж закричав. Високо підняв руку й махав, повернувши обличчя до трибуни. Коли минули плошу, гордо пояснив: — Мій батько — передовик. Знаменитий. Його фотографія не сходить із міської Дошки пошани. Потік людей розкочувався по вулицях і провулках. Вони теж пройшли пішки кілька кварталів і на якійсь зупинці стали чекати тролейбуса. — А куди ми їдемо? — Олена відчувала свято не тільки навколо, а й у собі. — Секрет, — Володимир загадково посміхнувся і міцно стиснув її руку у своїй долоні. їхали довго, майже на околицю міста. На п’ятому поверсі якогось висотного будинку він дістав із кишені ключа й відімкнув квартиру Взяв Олену за плечі, легенько підштовхнув у двері. У квартирі нікого не було. — Це твоя? — спитала, розгублено озираючись. Юнак засміявся: — Коли б моя. На жаль, позичена. — Зняв із неї пальто, повісив неподалік дверей. Узяв за руку й провів до кімнати, де на журнальному столику стояла пляшка вина, цукерки і ще щось у маленьких паперових пакетах. — Не соромся, господарюй, бо я голодний, наче вовк. Візьму і з’їм тебе. Він жартівливо клацнув зубами, взяв Олену за плечі й притягнув до себе. Цілував жадібно вуста, шию — нетерплячі губи обпікали. В Олени запаморочилося в голові, й вона легенько відштовхнула його: — Годі, а то й справді з’їси. Випите вино ще більше запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир — перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати? — Про що ти думаєш? — юнак узяв дівочі руки у свої долоні, зазирнув їй в очі. Оленка почервоніла, відвела погляд, немов боялася, що він прочитає думки. — Не хочеш казати? Але ж ти думаєш про мене? Оленко, кохана, скажи, що ти думаєш про мене, а не про когось іншого. — Замість ніжності в голосі несподівано прозвучали нотки ревнощів. Олена посміхнулася: — Про тебе. Я думаю тільки про тебе. Вона мріяла про таку любов. Зневірювалася й часто подовгу лежала без сну, з болючим відчуттям самотності. И тепер молоде дівоче тіло, що не знало любовної жаги і пристрасті, спалахнуло гарячою хвилею, відгукуючись на кожний поцілунок, кожний дотик. Довго не розплющувала очей. Лежала і вслухалася у себе, аж поки не почула несміливе: — Чому ти мені нічого не сказала? Вона не знала, що відповісти, ще міцніше стулила повіки, та Володимир підвівся на лікоть і нахилився над її обличчям, легенько торкнувся губ, провів гарячими пальцями по чолу, заплющених очах. — Царівно ти моя польова, я люблю тебе, а ти соромишся своєї чистоти. Я не... — Він замовк і жадібно припав до її вуст. Вечоріло. Молода жінка підвелася на ліжку, хотіла встати, але гарячі руки обхопили її: — Не пушу. Я тебе нікуди не відпущу від себе. Не йди. Оленко, не йди. Будь моєю... Не тільки сьогодні. Вона поїхала додому наступного дня, а Володимир сказав батькам, що хоче одружитися. — Не рано? — батько сидів перед телевізором, а мати неподалік — у м’якому кріслі — й гортала журнал. — Торік лише з університету, про кар’єру треба думати, а не про одруження. — Що ти кажеш? — мати докірливо подивилася на батька. — Хоч би розпитав спочатку — хто вона і що за людина? Одне другому не завадить, а може, ще й допоможе. Хто вона, синок? Звідки — киянка? — Ні, мамо, — Володимир сів навпроти матері. — Може, я трохи тебе розчарую... Мати голосила на всю хату, а батько нервово ходив по кімнаті. — Я не допущу такого. Знай, не допущу. Поріг мого дому не переступить те бидло. — Зупинився перед сином, втупився у нього очима. — Ти подумав про нас із матір’ю? Я що, на роботі жили рву, кожному чортові догоджаю — для себе? А ти знаєш, як на тебе дивитимуться твої колеги? Я тебе в університет упхнув хіба для того, щоб ти потім голову втопив у багнюці? Ні, я не допущу. Ти забув, що ти член партії, і я завтра подзвоню у партком. Чого ти мовчиш? Думаєш, я жартую? — Робіть, що хочете, — Володимир підвівся й пішов до своєї кімнати. — А я йду з дому. І дружину, тату, буду вибирати собі сам, а не ти й партком. — Сопляк! — крикнув батько. — Писни мені ще щось подібне, я тебе сам у порошок зітру. Іди, йди, — гукав услід, коли за сином зачинилися двері, — ти ще до батька на колінах приповзеш! Жнива давно закінчилися, але з райкому майже щодня йшли указівки — план вимагав здати все, що зібрали на полях. Данило Павлович повертався з району злии на весь світ. «Знову буде, хоч сам лягай худобі в ясла. Не дам, — вирішив для себе ще тоді, коли отримав телефонограму — негайно приїхати до райкому партії. — Нехай викручують руки, але більше не вивезу з колгоспу й тонни». Мовчав у приймальні, мовчки зайшов до кабінету першого. Був не сам — із інших колгоспів теж приїхали керівники, такі ж похмурі і злі. Нараз його думки обірвалися. На стерні, де вже зібрали жито, стояла заскиртована солома. Крізь ще негусті вечірні сутінки Данило Павлович побачив, як кілька копичок сунулися від стогу в бік села. Він звернув із дороги й поїхав по полю. Жінки покидали в’язки з плечей, важко дихаючи, перелякані стояли посеред поля. Маринка Цвірина стріляла на голову злими чорними очима, а стара Пріся Сотничка заплакала вголос. Данило Павлович нічого не сказав, повернувся й пішов до машини. А вранці викликав Олену і наказав, щоб прийшли всі чотири жінки, що вчора крали солому. Жінки прийшли, боязко стояли у коридорі, мовчки переглядаючись між собою, їм було чути, як у кабінеті голова лаяв бригадиршу. — Чого в тебе люди солому крадуть?! — А що я їм зроблю? Може, мені ще й солому стерегти? — сердилася й собі Олена. — Нащо її стерегти? — Данило Павлович докірливо подивився на дівчину. — Я думав, ти розумніша. Щоб я цього більше не бачив. Клич жінок у кабінет. Олена відчинила двері, сказала, щоб заходили. Ті несміливо, одна за одною, зайшли й стали біля дверей. — Сідайте, — кивнув голова на стільці, що стояли під стіною. — А ти, Олено Миколаївно, поклич головного бухгалтера. Жінки сиділи рядочком, поскладавши натруджені руки на коліна. Раз викликає бухгалтера, та ще й головного, значить, оштрафує, думала кожна, і складочки в куточках вуст гірко опускалися. Данило Павлович по черзі глянув на одну, на другу — перед ним сиділо четверо вдів. У Прісі чоловік з війни не прийшов, у моложавої на вигляд Вусті Колодочки тільки й того, що прийшов у сорок шостому на милицях. Два роки пожив, дитину нажив та й помер. У Маринки недавно розбився на мотоциклі, а Тетяна Білочка й досі ходить у чорній щетині, хоча вже роки минули, як поховала чоловіка. Важко зітхнув, перевів погляд на папери, що лежали на столі, але нічого не читав, тільки заховав туди винуваті очі. У двері зайшов головний бухгалтер, за ним — бригадирша. Жінки й зовсім розгубилися, а стара Сотничка почала витирати очі краєчком темної ^стки. — Семеновичу, почім солома у нас? — запитав бухгалтера, як тільки той переступив поріг кабінету — Так ціна різна... — бухгалтер глянув на жінок, потім — на свого керівника, що сидів темний, як ніч. — Самі ж знаєте, для колгоспників — одна, а для... — Яка найнижча? — перебив його голова. — Півтора карбованця за центнер. Уже пенсійного віку бухгалтер намагався зрозуміти, куди гне Данило Павлович. — Так, оцим жінкам, — кивнув той на стільці, де сиділи вдови, — випиши по три центнери кожній, — подумав трохи, — по карбованцю, а то ще урвуться, кравши. А так, може, ще котра й дитя приведе. Жінки не відійшли від переляку й не посміхнулися на жарт, бо знали, що за крадіжки голова не попускав нікому. Тільки Маринка задиристо повела очима й підштовхнула до дверей Тетяну, яка хотіла чи щось сказати, чи спитати, але подруга їй не дала. — Дають — бери, а б’ють — тікай, — промовила за дверима неголосно. — Дивак наш Данило, ніколи не знаєш, що у нього на думці. І правда, від таких в’язок можна урватися. У кабінеті голова зупинив Олену, яка теж хотіла йти. — Ти поки що сядь. На ось, почитай, — і подав їй списаний аркуш паперу. — Що це? — Олена взяла, глянула на незнайомий почерк. — Що, що? Анонімка, не знаєш що. Можеш не читати, але я думаю — для тебе краще буде, коли знатимеш. Олена здивовано глянула на папір і почала читати. Там йшлося про те, що студентка-заочниця сільськогосподарської академії під час сесій займається не навчанням, а розпустою. Олена прочитала раз, вдруге, потім підвела на Данила Павловича повні сліз очі. — Ти чого? — розсердився той. — Мало життя било, що через якусь паскуду плачеш? Я міг би порвати й тобі не показувати, тільки ж мусиш знати, що хтось уже випустив пазурі, аби добряче пошкрябати. Хоча й анонімка, але ти подумай, чия то робота, бо через таких «доброзичливців» іще заплачеш не раз. Подзвонив Володимир, сказав, що приїде познайомитися з батьками й Іваном. — Ти ж хоч гарбуза не піднеси, — попросив жартома. — А то як я його понесу через село? Випав сніг Іван побачив у вікно біле подвір’я і попросив дістати санки. Олена дістала, одягла хлопчика й відпустила на вулицю. — Далеко не йди! — гукнула вслід. — І дивися мені там... — А ти йому сказала про дитя? — допитувалася мати. — І без мене сказали, коли приїжджав у село. — А батьки, видно, проти, бо не Їдуть. — Наталці дуже хотілося, щоб усе було як у людей: і свати, й весілля. Та вона розуміла, що доньці не судилося ні біле вбрання, ні бояри з дружками. Добре ж, коли київські свати захочуть прийняти її дитину. — Нічого він тобі не говорив за своїх батьків? — Не говорив, — Олена згадала про анонімку, й біля серця ворухнулася підозра. «Вони не можуть, — намагалася переконати себе подумки. — Тоді хто, якщо на конверті стоїть київський штамп? Він же сказав їм, не міг не сказати». Через якийсь час Іван боязко просунув у двері голову. — Бабо, — покликав жалібно. — Що таке? — Наталка глянула на онука й сплеснула долонями. — Боже мій, куди це ти вліз? У хлопчика навіть із шапки капала вода. Баба роздягала біля печі й сварила: — Куди тебе нечиста сила оце внесла? — У Галузцину копанку санками в’їхав, — схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину — Чого ж ти туди поїхав? — Наталка виливала з нових чобіток воду. — Утопився б, і ніхто не почув би й не побачив. — Там гора. — Хлопчику здалося, що лозину не діставатимуть, і він посміливішав, тільки скоса позирав на матір, бо та могла й без лозини вибити бубна. — А де санки? — Олена суворо дивилася на хлопця, хоча самій хотілося посміхнутися з кумедного шибеника, який намагався уникнути покарання. Іван опустив голову. — Я тебе питаю чи кого? — У копа-анці, — потяг хлопчик жалісливо. — Утопив? — Наталка все ж полізла рукою під припічок. — Трохи! — заревів Іван на всю хату, побачивши у бабиних руках лозину. — Чого це ви наробили плачу, аж на вулиці чути? — До хати зайшов Микола, заніс дрова, які ще пахли свіжою хвоєю. — Діду! — зрадів хлопчик і без штанців кинувся до нього. Баба таки дістала лозиною по голому заденяті, але тільки зачепила, бо малюк сховався за діда. — Ви вже тільки що за лозину хапаєтесь, — дорікнув Микола обом. — Так він же санки утопив, — Наталка невдоволено глянула на чоловіка. — Просилося його — не лізь туди... — Добре, що сам не втопився, — перебив її чоловік. Увечері, перед тим як лягати спати, Олена посадила Івана на ліжко й сама сіла, погладила сина по чорнявій голівці, легенько смикнула за вухо. — Ти хоч завтра слухайся, коли татко приїде. — Чий? — не зрозумів хлопчик. — Твій. У дитини широко розкрилися очі. — Ти ж казала — у мене немає тата, — недовірливо глянув матері в обличчя. — Тепер є. — Олена посміхнулася, обняла малюка й пригорнула. Та Іван запручався, скочив із ліжка: — А який він? Бабо! — закричав на всю хату. — Мій тато завтра приїде! — полопотів босими ногами в іншу кімнату. Наталка й Микола тільки мовчки перезирнулися між собою, а хлопчик нетерпляче смикнув бабу за спідницю: — Ти чула? Довго не міг заснути. — Мамо, а він тепер нікуди не поїде? — допитувався в Олени. Не встигала вона відповісти, як знову питав: — А де він так довго був? Мамо... — Спи вже, а то тата завтра проспиш. Хлопчик замовк і з головою заліз під ковдру. Вранці схопився, коли Наталка ще тільки розпалювала у печі. — Приїхав? — Горе ти моє, — баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула. — Чого ти, бабо? — здивувався хлопчик. — Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося. — Не плач, бабо, — маленькою рукою погладив Наталку по голові. — Я і вас із дідом заберу. Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни. — Куди ти? — спинила його баба. — Тата виглядати. Володимир приїхав перед обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й побіг назустріч. — Татку! — закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився. — Ну, здрастуй, — Володимир поставив сумку на сніг і сам підійшов до Івана. — Здрастуй, ого, який ти вже великий, — підняв на руки, а хлопчик обхопив його за шию. — Татку, — прошепотів у саме вухо. — Я так довго тебе виглядав. Наталці майбутній зять сподобався відразу, а Микола більше мовчав, подовгу дивився на Володимира, той аж ніяковів під його уважним поглядом. Іван від нього не відходив і ображався, коли мати просила не набридати або йти погуляти на вулицю. У карих оченятах виступали сльози, хлопчик соромливо ховав очі, щоб татко не побачив і не подумав, що він плаче, як маленький. Наступного дня Олена й Володимир пішли до сільської ради, щоб подати заяву про одруження. Секретар сільради Віра Максимівна, ще молода жінка з привітним обличчям, запросила їх сісти. Новина летіла попереду, і все село вже знало, що Олена виходить заміж. — Будете весілля справляти чи як? — запитала Віра Максимівна, шукаючи зразок заяви. — Ні, — Олена зніяковіла. — Розпишемося, і все. Скільки нам місяців потрібно чекати? — Та як таке діло, то й... не потрібно чекати. Паспорти у вас із собою? Пишіть заяву. Коли вони написали, уважно перечитала. — Ви добре обдумали? — спитала обох, але дивилася на Володимира. — Так, — відповів наречений за себе й за Олену. — Тоді давайте ваші паспорти. Поставила штампи, зробила записи й виписала посвідчення про укладення шлюбу. Встала зі стільця, привітала. Володимиру потисла руку, Оленку ж обняла й поцілувала. — Ти заслужила щастя, — промовила, несподівано розхвилювавшись. — Будьте обоє щасливі. Молодята й собі настільки розхвилювалися, що дорогою не знали, про що говорити: кидали одне на одного здивовані й щасливі погляди. Зайшли до хати, Олена стала біля дверей. — Привітайте нас, мамо, — промовила до Наталки. — Ще рано вітати. Чого ви постали у порозі? — мати й батько заради зятя не пішли на роботу. — Ні, мамо, не рано, — донька дістала з маленької сумочки паспорти. — Ми вже одружені. — Як це? — Наталка глянула на штамп в Олениному паспорті, руки у неї дрібно-дрібно затремтіли. — Миколо! — гукнула чоловіка з подвір’я. — Іди сюди, батьку. — А у самої по обличчю покотилися сльози. Вона відвернулася, витерла їх долонею, потім зняла на покуті ікону. Зайшов Микола. — Іди до мене, стань поруч, — попросила його схвильована дружина. — А ви, діти мої, опустіться на коліна. — Олена й Володимир слухняно опустилися перед батьками. — Благословляємо вас... — голос у Наталки зірвався, й Олена відчула, як і в неї зарізало в очах. Але то були сльози щастя. До Києва Володимир поїхав сам. Домовилися, що він спершу знайде квартиру, а потім забере Олену. Та квартири без господарів здавалися мало, а ті, що здавалися, були дуже дорогі. Ще вчора упевнений у своєму рішенні, тепер жалкував, що спочатку не вирішив питання з житлом. У батьків розкішна трикімнатна квартира, але не могло бути й мови, щоб привести туди Олену. Разом із Володимиром жив менший брат, який працював із батьком на заводі й зі старшим братом спілкувався мало. Коли Володимир збирав у кімнаті свої речі, той запитав насмішкувато: — Вона у тебе хто — свинарка чи доярка? Мати каже, у неї байстрюк від якогось колгоспного бугая. Володимир зблід, хотів ударити брата, але тільки штовхнув його на диван. Той швидко схопився на ноги: — Зараз як умажу, то й із сьомого поверх вилетиш! — замахнувся, та Володимир перехопив його руку. — Яка ж ти сволота, братику, — промовив тихо, — а ще хочеш до медінституту вступати, людей лікувать. У тебе жодної клепки в голові. — Тю-тю-тю. Які ми правильні стали, — закривлявся перед ним юнак. — Із клепками, а влізли у колгоспне лайно. А в медицинському я буду наступного року точно — батько вже про все домовився. Так що не дуже дери кирпу, ще побачимо, хто з нас буде вище. — Ти точно високо залізеш, особливо коли батько буде знизу підпихати, — кинув йому зневажливо Володимир. — А що тут поганого? — мати підслуховувала під дверима, потім не витримала, зайшла до кімнати. — І тебе б підпихнув, аби не зв’язався з тією повією. — Вона, мамо, не повія, — промовив син із притиском. — Вона — моя дружина. — Аркадій! — гукнула мати до батька, що сидів у залі й не хотів розмовляти з сином, який збирався йти. — Послухай, що він каже. — Що він хорошого може сказати? — батько таки зайшов до кімнати. — Каже, що вже розписався з тою... — хапала ротом повітря дружина. — Покажи паспорт, — батько дивився на сина, немов на ворога. — Не покажу. — Володимир зібрав речі й закрив чемодан. — Але я справді одружився з жінкою, яку люблю. Що іще? Аркадій Петрович розгублено глянув на дружину, його смугляве обличчя поволі вкривалося червоними плямами. — Тоді — геть із мого дому! — крикнув на всю квартиру і вказав рукою на двері. — Запізнилися, — син криво посміхнувся, — я вже й так іду. Через кілька днів друзі допомогли йому влаштуватися у гуртожиток, де він згодом домовився про окрему кімнату. Зателефонував Олені, сказав, що приїде за нею. Олена хоча й знала, що скоро доведеться їхати з села, все ж розгубилася і замість радості відчувала несподівану тугу. Принесла у контору заяву на звільнення, віддала голові. — Я так і знав, що цим закінчиться, — промовив той невесело. — Ростиш вас, ростиш, а ви... ех, — махнув рукою, підписав заяву. — І де він узявся на нашу голову? Із тебе б спеціаліст вийшов — пошукати треба. І хату б власну через рік мала, таку, як дзвін. Будеш тепер ходити по чужих кутках у тому Києві. Мати часто зітхала, а хлопчик притих, і годинами його не було чути. Олена чекала приїзду чоловіка. Чомусь здавалося, що її кохання наснилося і що реальні тільки син, село й земля, яка не хотіла її відпускати. Олена відчувала. Так відчувала, що часом здавалося: чує у собі її голос. Тоді вона сідала на мотоцикла, який ніби теж розумів зміни у своїй долі и то не заводився, а то рвався з місця на великій швидкості. — Розбитися хочеш чи застудитися? — дорікала мати. — Хто тепер на мотоциклі їздить? Івана вирішили забрати пізніше, коли обживуться й Олена знайде роботу. Хлопчик довго плакав і мав найнещасніший у світі вигляд, особливо коли всі речі були запаковані й такий довгожданий татко пішов до автобуса без нього. Не радів ні цукеркам, ні новим іграшкам. — Значить, він маму любить, а мене — ні, — сказав уголос, коли в хаті зробилося тихо й порожньо. Наталка лише глянула на нього й нічого не відповіла. Іван знову заплакав: — Якби він мене любив, то забрав би з собою, а маму тут залишив. — Годі вже рюмсати, — не витримала баба. — Такий великий, а киснеш, наче дощ набридливий. Заберуть і тебе, почекай трохи. — Але від цієї думки їй і самій захотілося плакати. Перші дні Олена ні про що не думала, була настільки щасливою, що аж лякалася свого щастя. Поволі почала звикати до великого міста. Вдень залишалася сама, часто блукала вулицями Києва, намагалася відчути себе часточкою цього дива, витвореного людськими руками. Хотіла увібрати у себе його дух, злитися з ним, як зливалася душею з рідним селом. Читала об’яви, шукаючи для себе роботи, але всюди потрібна була київська прописка. Олену в гуртожиток не прописали й навіть не пообіцяли. Після великого навантаження роботою у колгоспі її нинішнє безробіття було надто обтяжливим — однієї любові виявилося мало, щоб заповнити нею все життя. Коли Володимир ішов на роботу, вона ловила себе на думці, що день починається з єдиним бажанням — аби швидше наступив вечір. Одного разу до неї зайшла комендант гуртожитку літня повновида жінка із суворим обличчям, на якому різко виділялися чорні розкосі очі. Обвела кімнату поглядом, сіла на стілець, що стояв неподалік від столу. Олена трохи розгубилася, адже добре розуміла, що вона з чоловіком тут живе тільки з ласки цієї жінки. Не знала, чи запропонувати їй чаю, чи просто чекати, що скаже. Жінка трохи помовчала, потім запитала: — Як тобі живеться у цих хоромах? — Добре, уже звикаю, — Олена взяла стілець і теж сіла. — Але з роботою не виходить — прописки немає, — додала невесело. — З пропискою я тобі не допоможу — сама розумієш, що ви тут живете нелегально, а ось із роботою — можу. Але не знаю, чи захочеш. У тебе яка спеціальність? — Я ще не закінчила академію, але працювала агрономом. — І все? Не густо. — Жінка хитнула головою, немов хотіла додати більшої ваги сказаному. — З такою професією в Києві навряд чи тобі поталанить десь влаштуватися, хіба у якийсь дослідницький інститут, але то... — безнадійно махнула рукою. — Я ще прибиральницею в лікарні колись працювала, — промовила Олена, ніяковіючи, — хотіла заробити стаж, щоб вступити до медінституту — Це вже ближче до справи, хоча... — вона посміхнулася, — саме місце прибиральниці у нас звільнилося. На третьому поверсі. — Прибиральниці? — у голосі Олени звучала розгубленість. — Принизливо, чи не так? — комендантша насмішкувато глянула на молоду жінку. — Та ще й коли чоловік — журналіст і ти їхала сюди з рожевими мріями. А я тобі скажу так: знайдеш собі краще — за руки ніхто не триматиме. А там, дивись, як хочеш У мене знаєш, скільки бажаючих? — А як же я влаштуюся без прописки? — Олена побачила, що обличчя у комендантші не таке вже й суворе, як здавалося з першого погляду. — Тобі й не потрібно буде влаштовуватися. Оформимо на мою знайому. їй треба стаж, а тобі гроші. Так що недовго думай. Якісь дві години помиєш — і вільна. Я чула — у тебе дитина, повір мені — свій кусень хліба ніколи не зайвий. Олена погодилася. Спочатку нічого не казала чоловікові. Як тільки той ішов на роботу, піднімалася на третій поверх і починала прибирати. Але Володимир скоро дізнався, і вони вперше посварилися. — Ти розумієш, що ти робиш? — чоловік обурено ходив по кімнаті й кидав на Олену презирливі погляди. — Моя дружина за всіма прибирає. Невже тобі самій не гидко? — він аж скривився, уявивши, як Олена прибирає туалети. — Ти подумала про мене? Ти ж мене позориш. Чи тобі наплювати на все? — Але ж без прописки ніде на роботу не беруть. Думаєш, приємно тягати ганчірку по коридору? Та якщо немає іншого виходу... Це ж тимчасово. — А що завтра зміниться? Із твоєю професією і прописка не поможе. Не могла щось інше вибрати. В Олени на очах виступили сльози. — Це вам отут, у столиці, можна вибирати, та ще й коли татусі впливові, а нам можна вибирати, та тільки з того, що від вас залишиться, — кинула з болем. — Думаєш, я одна ні з чим повернулася з Києва? Скільки моїх однокласників, які хотіли вчитися у вузах, залишилися без вищої освіти! — То вони так хотіли, — кинув Володимир зневажливо. — І твої однокласники мене хвилюють менше за все. З роботи тобі доведеться звільнитися, якщо ти ра^єшся з моєю думкою. — Яз твоєю думкою ранюся і з роботи піду, — промовила дружина тихо. — Але тоді, коли у мене буде інша. Кілька днів вони жили, ніби чужі. Одного разу Володимир вийшов із редакції і відчув, як йому не хочеться сідати в метро і довго потім добиратися до гуртожитку, де на нього чекала дружина. І чи справді чекала? Адже замкнулася, мовчки подавала вечерю й сама не сідала до столу. Щось робила на кухні, де завжди було гамірно, і він туди майже ніколи не заходив, а то брала в руки книжку й читала, аж поки не лягали спати. Відвернувшись одне від одного, мовчки лежали у ліжку. Кожен прислухався до своїх думок, до серця, яке суворо стукало у свідомість розчаруванням, спочатку легенько, потім — настирливіше. Володимира потягло додому. Тепер уже не такими образливими здавалися батькові слова, ставало жаль матері — та ледь не щодня дзвонила на роботу, умовляла повернутися, тільки «без селючки». Олена більше не була Польовою царівною. Він здивовано відчував, що жалкує за нею, тією, яку побачив серед квітів і моря колосків, незвичайною ще й тим, що це море було її творінням. У Києві вона йому здавалася звичайною жінкою, настільки звичайною, що Володимир соромився, коли хтось на роботі запитував: «Ну, як дружина?» Інколи хотілося, щоб час повернувся до їхньої першої зустрічі й Олена залишилася у пам’яті тільки згадкою про диво з квіткою дикого маку. Але час не повертався і не зупинявся, а невблаганно відраховував день за днем подружнього життя. І перша сварка розтанула, немов грозова хмара, яка не переросла у зливу, кинула кілька крапель і зникла за горизонтом. Та за нею насунулася друга, більша і загрозливіша. Кожного разу, коли приїжджали у село, Іван плакав і просив забрати його з собою. Олена чекала, що чоловік запропонує забрати хлопчика, але той мовчав. Тоді вона сама зайшла до коменданті й попросила ще одне ліжко, хоча б невеличке. «Хочу забрати сина», — відповіла, коли жінка запитала — навіщо? І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любов’ю, без якої життя часом здається прісним. Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти. — Ти щось хотіла? — підняв на неї очі Володимир. — Іван тебе татком зве, — промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина. — Ну й добре. Хіба я проти, — чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним. — Розумієш... — голос Олени затремтів. — Я б хотіла... Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько. — Ну, й що? — незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку. — Ти міг би його усиновити, — Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. — Так багато хто робить. Володимир поклав ручку, відсунув від себе недописаний матеріал. По його обличчю пробігла тінь, і він неголосно промовив: — Але ж ти мені про цю дитину нічого не розповіла. Скільки я намагався поговорити з тобою, ти не хочеш розповісти елементарного — звідки взявся Іван у твоєму житті? Схоже, що батьки теж не знають правди. Олено, коли ти хочеш, щоб я його усиновив, розкажи мені все. — Немає особливо чого розповідати — ця дитина моя, — промовила жінка з ноткою болю в голосі. — Дай ще трохи часу, тоді, можливо, я тобі розповім. — А зараз мені не довіряєш, так, Оленко? — по обличчю Володимира ковзнула крива посмішка. — Але хочеш, щоб я взяв на себе батьківську відповідальність за хлопця. А ти знаєш, що це таке? — Знаю. Я знаю, що це таке, — вона глянула йому в очі холодним поглядом. — І дуже жалкую, що затіяла цю розмову, — підвелася, роздягнулася і лягла у ліжко, відвернувшись обличчям до стіни. — Олено, — Володимир пересів зі стільця на ліжко. — Не ображайся. Та я не хочу всиновити дитину якихось негідників, з якими у тебе невідомо які стосунки. Олена нічого не відповіла. По її обличчю потекли сльози. — Олено, — погукав її ще раз, але вона знову не обізвалася. Тоді він підвівся і пішов дописувати матеріал. Наступний день був, як інші, тільки Олена почала помічати те, чого не помічала раніше, — чоловік ніколи не грався з Іваном, ніколи ні про що не розпитував, хоча той кожного дня чекав його з роботи чи то на східцях гуртожитку, чи й зовсім біля входу. Інколи йшов аж до тролейбусної зупинки, коли Володимир затримувався на роботі, подовгу вдивлявся у людей, що виходили з тролейбусів. Олена сварила, наказувала не йти від гуртожитку, хлопчик обіцяв, та любов до тата була сильніша від материної заборони. Володимир інколи купував дешеві іграшки чи солодощі, й тоді щасливішої людини, ніж Іван, не було у цілому світі. Хлопчик міг подовгу стояти на одному місці й дивитися, як Володимир працює чи їсть, йому вистачало й того, що у нього був татко. Весна, здавалося, прийшла у місто, щоб здивувати. Мало не за тиждень сірі вулиці зазеленіли, висохли калюжі, й Олену потягло додому. Ночами снилося, що мчить на мотоциклі полем, без кінця і без краю. Прокидалася з відчуттям провини і порожнечі у душі. Чоловік швидко снідав і йшов із дому, а її чекали засмічені кухні, довгий коридор зі старою підлогою, яка невідомо коли фарбувалася і весь час мала вигляд брудної. Вона скучала за селом, за своїми полями й за мудрим Титом Феодосійовичем. У кінці травня не витримала і з Іваном поїхала на кілька днів додому. Від почутого довго ходила приголомшена — Данила Павловича таки зняли з голів, а Тит Феодосійович сам написав заяву. — Добре, що ти не в колгоспі, — раділа мати. — Там таке робиться... День і ніч їдуть, гребуть, що потягнуть. Бичків почали різати, а половина землі ще не засіяна. Новий голова продав ліс, той, що закупили на будівництво житла, пригнав якусь дорогушу машину й тепер катається щодня із села до райцентру. Олена слухала матір і відчувала тугу за тими днями, коли її життя було наповнене турботами про посівну, потім — про зазеленілі ниви, які просили то добрив, то вологи, то захисту від бур’янів. Тепер ті поля були не її, на них господарювали інші спеціалісти, які приїхали у село разом із новим головою. Олена здавалася собі зрадницею і довго по тому намагалася зрозуміти, чому доля кидає під ноги одному негідникові село, район, державу Конкретні люди й цілий народ стають заручниками якогось недоумкуватого лідера, якому бракує елементарного відчуття власної нікчемності, через що летять у прірву роки й десятиліття розвитку держави або ж маленького села, безхарактерного, заляканого війнами, голодом, злиденним життям. Через рік вона отримала диплом, але від того в її житті нічого не змінилося. Батьки Володимира так і не змирилися з його одруженням, хоча той інколи й навідувався до них. Часто їздив у відрядження, подовгу затримувався на роботі. Олена не нарікала. Чекала, що життя зміниться на краще і через якийсь період знайде іншу роботу і власне затишне житло. Тим жила, коли часом хотілося кинути все, забрати сина й повернутися назад, у село. Найщасливішим почувався Іван. Йому подобався великий гуртожиток, подобалися дорослі, які весь час посміхалися до нього і чимось пригощали. Подобалося жити у маленькій кімнаті, де є тато й мама. Вранці прокидався і, якщо нікого не було поруч, злазив із ліжка, взувався у маленькі капці й виходив у коридор у самих трусиках та майці. — Мамо! — гукав на весь поверх. — Я вже наспався. Часто у дворі гуртожитку грався з дітьми, що жили неподалік у багатоповерхових будинках. Одного разу, коли Володимир з Іваном удома був сам, до них постукала незнайома жінка. За руку вона тримала хлопчика, ровесника Івана, а в іншій руці — розірвану куртку. Іван побачив її, злякався і сховався за Володимира. — Оце ваш син зробив, — простягла жінка через поріг куртку. — Або ви по-хорошому заплатите мені, або я звернуся до міліції. Володимир узяв куртку й розгублено подивився на відірвану кишеню і дірки на місці ґудзиків. Потім запитав, скільки коштує така куртка, вийняв гроші й віддав жінці. Вона взяла, перерахувала, кивнула головою. — Добре, що без скандалу обійшлося, — промовила зраділо, — та вашу дитину треба вчити, бо хіба ж діло, щоб малому отак битися. А що з нього завтра виросте? Володимир вибачився, закрив за жінкою і її теж переляканим хлопчиком двері. Іван стояв біля столу й винувато дивився на нього. — Знімай штани, — промовив суворо вітчим і почав витягувати зі своїх штанів шкіряного паска. Хлопчик злякано позадкував до вікна, але штанів не знімав. — Не чув? Хочеш, щоб я сам зняв? В Івана на очах виступили сльози. — Він перший до мене поліз, — схлипнув, не зводячи погляду з паска. — Я тебе не питаю, хто перший почав бійку, ну! Хлопчик глянув у суворе чоловіче обличчя й ще більше злякався — на нього ніколи ніхто не дивився таким дивним поглядом, від якого похололо десь усередині, й він швидко почав знімати пгганці. Не встиг покласти їх на стілець, як пасок обпік його нижче спини. Він закричав і скочив на ліжко. Вдруге і втретє заносилася над ним важка вітчимова рука, і хлопчик, мов звірятко у клітці, бігав по ліжку, невміло закриваючись руками, але пасок хльоскав і по руках. — Що це ти робиш? — Олена зайшла в кімнату, кинула на підлогу сумки з продуктами, підскочила до чоловіка і заступила собою Івана. — Учу, не бачиш? — Володимир важко дихав і сердито дивився на дружину. — Мамо! — хлопчик кинувся до Олени, обхопив її за шию. На голому тілі, на руках і навіть на шиї виступили червоні пруги. Олена обняла дитину й сіла на ліжко. — Панькайся з ним. А ти знаєш, що він натворив, чи тобі однаково? — здавалося, у цю хвилину Володимиру хотілося, аби дружина почала сварку. Та Олена тільки мовчки підняла на чоловіка очі, у яких стояли сльози. — Ага, так, — сердито швиргонув пасок на підлогу, — я вам іще й винен? Тоді роби з ним, що хочеш... Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Коли пізно увечері повернувся, Іван уже спав. Уві сні часто схлипував і весь час намагався натягнути на голову ковдру. — Я знаю, що ти скажеш, — першим до Олени заговорив чоловік. — Я не батько і не маю ніякого права... — Ти сам не захотів стати йому батьком, — обірвала його дружина. — І знаєш що? Свого сина ти б не побив так — рука б не піднялася. А може б, і піднялася, але не така звіряча. Вона навмисно промовила це слово, хоча й знала, як відреагує на нього чоловік. А той змінився на обличчі, перевів погляд із дружини на сплячого хлопчика і промовив зовсім тихо: — Ці звірячі руки його поки що годують, хоча я ніяк не можу зрозуміти, чому ти раніше про це не думала, а тільки заговорила тоді, коли хлопця потрібно учити, щоб у нього справді не виросли звірячі руки, судячи З ТОШ, що він сьогодні зробив. — Так, Володю, учити, а не прибивати, — її очі були вже сухі, але якісь... Володимир намагався у них не дивитися. — А ти... Скажи, невже Іван тобі зовсім чужий? — говорила спокійно, та голос звучав ніби надламаний. — Ну, чого? — ковзнув очима по стіні. — Я ж люблю тебе й Івана... Замовк, Олена теж мовчала, і та мовчанка була красномовнішою за всі слова. Полягли спати чужими, а над ними весь час звучала музика і сміх сусідського свята. Олена довго вслухалася у шаркання, веселі голоси, немов хотіла увібрати у себе якусь його часточку, аби не думати про власні будні, що нагадували сірі негожі дні, які нічого вже не обіцяли. Діти швидко забувають образи на дорослих. Зійшли сліди від паска, й Іван, як і раніше, радів, коли Володимир приходив із роботи. Його серце пробачило пережитий біль і страх — він вірив у татка і любив так, як люблять сироти вимріяних батьків. Тільки Олена дивилась без ілюзій на стосунки між чоловіком і сином. Часто ловила себе на тому, що слідкує за Володимиром, за його словами, рухами, коли був поруч із Іваном. Тепер помічала й дрібниці. У тих дрібницях танули надії на завтрашній день. Для Володимира батьківська роль виявилася обтяжливою, і він часто відшгов^вав дитину від себе, коли та намагалася заволодіти його увагою, сердився, що Іван заважає працювати, чи не дає відпочити, або просто є у кімнаті і в його житті. Хоча інколи ловив себе на думці, що несправедливий із хлопчиком, якому так хотілося батьківського тепла. Тоді купував цукерки, іграшки, наперед знаючи, як засяють щастям дитячі очі, як вдячно дивитиметься на нього дружина. Тільки тепер Олена, здавалося, байдуже ставилася до його намагання показати свою любов Іванові. Все частіше думала про себе, про те, що нічого в її житті не змінюється. прибиральницею Працювати було безперспективно й дешево. У чоловіка ж — престижна робота, коло друзів і знайомих, з якими він спілкувався сам, а її туди не вводив. Жінка розуміла, що Володимир соромиться такої дружини. Прописка у Києві змінила б її стан, та дати прописку могли Володимирові батьки або ж гроші. Але гроші великі. Таких грошей в Олени не було, не було їх і в чоловіка. Володимир і сам відчував себе винним, що Польова царівна перетворилася на прибиральницю старого гуртожитку, не маючи ні власного житла, ні надії на нього. Гуртожиток вечорами ставав гомінким вуликом, у якому сміялися, сварилися, вмикали голосно музику, заважали не тільки працювати, а й просто відпочивати. Іван теж давав спокій тільки тоді, коли засинав. Одного разу Володимир сказав, що піде до батька і спробує умовити прописати її. — Може, підемо удвох? — несміливо запропонувала дружина. — Візьмемо щось. Вони ж мене зовсім не знають... Володимир сумно посміхнувся: — Не будь дитиною. Це добре, що так обійшлося... — Замовк і винувато відвів погляд. — Про що ти? — не зрозуміла Олена. — Про те, що ми живемо тут нелегально і нас ніхто не зачіпає. Запам’ятай: мій батько нічого не прощає. Аркадій Іванович завжди радів синові, коли той заходив додому, але робив нарочито байдужий вигляд. І зараз надто уважно дивився телевізор, прислухаючись до розмови сина з дружиною. — Здрастуй, тату, — обізвався син і до нього. — Здоров, — відповів, не повертаючи від телевізора голови. Син також присів на стілець неподалік батька. — Я не хочу, — відмовився від обіду, яким намагалася нагодувати його мати. — Ну, чого ж не хочеш? — та докірливо дивилася на свого старшого сина, який, на відміну від меншого, був у всьому поступливим, мало засмучував її хлопчачими витівками і от... утнув. Вона ніколи й подумки не вживала слова «одружився», а завжди говорила й думала про синове одруження як про непорозуміння, у якому звинувачувала тільки Олену. — Батько он купив торт «Київський», а я курку засмажила. Мабуть, уже й відвик від нормальної їжі. — Ні, мамо, Олена непогано готує. Мати при цих словах злякано глянула на чоловіка і швиденько вийшла на кухню. — А як у тебе, тату, на роботі? — син намагався зав’язати з батьком розмову, відчуваючи при цьому себе приниженим, але відступати уже не хотів. — Нормально. Несподівано Аркадій Іванович підвівся і вимкнув телевізор. — Ну, а ти як? — сів навпроти. — Ще не одумався? Володимир нічого не відповів, тільки опустив голову. Зрозумів, що батько не поступиться, й пожалкував, що зіпсував собі вихідний. Хотів підвестися й піти, а натомість запитав: — Навіщо ти так? Ти ж її зовсім не знаєш — Чому? — Аркадій Іванович закинув ногу на ногу, а руки склав на животі. — Я її бачив. Володимир здивовано глянув йому в очі. — Здається, я вас не знайомив. — Наче це мені потрібно, — батько насмішкувато дивився на сина. — Мати он твоя просить інколи прогулятися до гуртожитку, хоча й дорогувата прогулянка, та на таксі ми поки що заробляємо, — промовив, хизуючись. — Бачили твою кралю, й не раз. Нічого особливого — жінка, як жінка, таких у Києві тисячі, й без причепів. А хлопець на неї зовсім не схожий. Мабуть, у свого батька вдався, — слово «свого» промовив із притиском і, не встиг Володимир щось відповісти, швидко перевів розмову на інше. — Читав твій останній матеріал — непогано, але по-дурному. Ти що, синок, у правдолюбці поліз? Не знаєш, чим це може обернутися не тільки для тебе, а й для мене? А я все життя горбом добивався того, що сьогодні маю. І не тільки горбом. Я знав, де треба було вкусити, а де лизнути. А ти ще у пір’я не вбився, а вже починаєш кукурікати. Проти кого кукурікаєш? Невже хочеш дописатися, щоб разом зі своєю... отією туалети чистить? При цих батькових словах Володимир несподівано почервонів і опустив очі. Потім підвівся: — Я піду, — промовив тихо до матері, що вийшла з кухні й стала у дверях. — Да ти сядь, — зупинив його батько. — Ти ж не просто так прийшов. Володимир відвів очі й стиха промовив: — Скучив, от і прийшов. Ви теж он ходите коло гуртожитку... — Наробив ти, синок, і собі, й нам, — заплакала вголос мати. — Треба слухатися батька — може, вона й хороша людина, тільки ж не пара тобі. — Чого ти вищиш, як сучка в ступі, — розсердився на неї чоловік, — наче воно поможеться. Дружина закліпала мокрими віями й злякано затихла, тільки витерла долонею на обличчі сліди від сліз. Аркадій Іванович підвівся і несподівано дістав пляшку колекційного вина та святкові кришталеві келихи. Сіли за стіл, і Володимир побачив, як батько з особливою гордістю розливає вино, немов збирається пити його за чиїсь успіхи. Не чекав від нього такого жесту і мовчки спостерігав. — Ну, за тебе, синок, — промовив із робленим пафосом, — щоб ти не забував нас, батьків своїх. Першим випив, за ним випила й дружина, тільки Володимир довго смакував. Вино було добрим, а материна їжа — смачною, як у дитинстві, коли приходив зі школи зголоднілий, наче те вовченя. По тілу покотилася легенька хвиля приємного тепла, відчув, що й на душі потепліло, ніби вино розтопило у ньому щось холодне й тривожне. — Я тобі, синок, не ворог. — Аркадій Іванович знову наповнив келихи. — Думаєш, батько поганий, що дибки стає? Ні, батько добра тобі хоче. Хіба я оце для себе наживав? — повів рукою по кімнаті, де стояли дорогі меблі з кришталевим і фарфоровим начинням. — Для вас із Олегом старався, а не для чужих дітей. Знову випили, й Володимир відчув, що трохи захмелів, та батько був тверезим, лише очі блищали, немов намазані розтопленим жиром. — Хіба я проти, щоб ти оженився? Женися, раз так вийшло. Нехай буде й вона. Я прошу, — замовк, немов давав можливість сину оцінити сказане, глянув на дружину, яка дивилася на нього широко розкритими очима. — Да, нехай приходить і живе — місця у мене вистачить. Он кімната порожня. Переходьте. Тільки чужих дітей у хаті не треба. Чужі діти... — розвів руками, — рідними не стануть. Будете жити по-хорошому, там щось придумаємо — я не остання людина у Києві. Про себе, синок, подумай: рік-два — й ти заввідділом, тільки не треба лізти на рожон. Без тебе знайдеться кому критикувати й правду шукати, а ти краще про вишу партійну школу подумай. Я допоможу, аби твоє бажання. З вищою партійною не будеш ходити у рядових журналістах. Тільки не будь дурнем. У тебе такий батько, а ти... е-ех. Не забувай — партійні кадри вирішують усе, — легко ляснув долонею по столу, боячись перекинути вино. — І не обов’язково сидіти в газеті, можна й далі пролізти, тільки жити треба правильно. З дому Володимир вийшов окриленим. Несподівана батькова пропозиція викликала у його душі бурю почуттів. Жити у нормальних умовах, а не у тому блощичнику, у майбутньому — вища партійна школа. Подумки картав себе за те, що раніше неправильно повівся з батьком, і все через Олену. Мусить тепер оцінити, що для них робиться, адже скоро почнеться зовсім нове життя. А коли вона не погодиться? Він аж спинився від цієї думки. Не сміє не погодитися, якщо любить. Іван і в селі виросте, нічого страшного. Олена слухала його мовчки. Чоловікове захоплення майбутніми перспективами жінці не передалося, та Володимир не помічав. — Знаєш, батько з часом і квартиру нам виб’є. Прекрасно, правда? — говорив голосно, обводив гуртожитську кімнату поглядом і презирливо кривився. — Іван... — глянув на сплячого хлопчика. — Йому і в діда з бабою чудово, тільки не роби з цього трагедії. Потім колись заберемо, коли власне житло буде. На наступні вихідні відвеземо в село і відразу ж розраюємося з гуртожитком. Чого ти мовчиш? — Думаю, — здавалося, Олена дивилася не на чоловіка, а крізь нього і невідомо що бачила. — Про що тут думати — Івана відвозимо й переходимо до моїх. — Я не про те, — Олена хитнула головою, немов відганяла від себе щось набридливе. — Думаю, чого батько раніше не спробував тебе купити? — Перестань! — Володимир крикнув так, що хлопчик прокинувся і злякано сів на ліжку. Олена підійшла до нього. — Спи, спи, мій маленький. Отак, лягай, — поклала дитину, погладила по голівці. Хлопчик слухняно ліг і знову заснув. Олена так і сиділа й замислено дивилася на сонне личко. Думала про завтрашній день, у якому поруч із нею не було місця Івану. Мусить вибирати, платити за те, щоб змінити свій нинішній принизливий стан. Але якою ціною? Підвела очі, глянула на чоловіка — той сидів за столом, підперши обличчя стиснутими у кулаки руками. Недобрим поглядом дивився кудись поперед себе, ковзнув по Олені, коли та сіла навпроти, й тихо промовив: — Не роби з мене негідника, а подивися на життя реально — ти в ньому ніщо, коли не маєш підтримки сильніших від себе. Казявка, яка півжиття порпається у купі сміття, щоб вибратися нагору. А у нас є шанс. У тебе є шанс, вдруге такого не буде. — Ні, — Олена хитнула головою. — Ні, Володю, я хочу, щоб син ріс поруч зі мною, і нікому не нав’язую ні його, ні себе. А твій батько справді знає, чого хоче, — посміхнулася сумно. — Далекоглядний він у тебе. Два кулаки упали від підборіддя на стіл. — Ти зробила вибір. Ти сама зробила вибір. — Кожне слово ніби рубав сокирою. — Тоді й нарікай на себе. Тільки ж ти, — кинув колючий погляд на ліжко, де спав Іван, — наше майбутнє приносиш у жертву йому. — Він — дитина, Володю. Тільки дитина. — Чия? — мало не крикнув дружині в обличчя. Батькові слова глибоко запали у свідомість, і він думав, як багато втрачає через Олену. Хіба то велика жертва — Іван, який тільки й того, що ріс би в селі? Не в дитячий будинок його здавали й не залишали напризволяще. Тепер уже не допитувався, звідки хлопець узявся. Знав, що чужий, і тим чужим вона не хотіла поступитися заради нього, заради них обох. Цього він їй не пробачив. Із кожним днем смуга відчуження між ними збільшувалася. Володимир звинувачував у цьому тільки Олену. А та страждала, бо любила і сина, й чоловіка, й боялася втратити і того, й того. Добре розуміла, що Люба приїжджатиме до матері і її зустріч з Іваном неминуча. Хтозна, чи не заманеться повернути сина? Віддати дитину тоді, як вона стала часткою її життя? Як віддати? Як втратити? Сама лише думка про це змушувала стискатися серце. Часом Олена прокидалася серед ночі, простягала руку до ліжка, де спав Іван, із жахом думаючи про те, що його може там не бути. Усвідомлювала, що батькове благополуччя для Володимира було тим середовищем, якого він прагнув, і саме вона тепер стояла на перешкоді. Але вірила, що час таки змінить щось у їхньому житті. Мов дитина, чекала дива, яке могло б стулити докупи ті черепки, що залишилися від їхнього кохання. Та чи було то кохання, а не звичайне захоплення? Про це не раз думав Володимир, коли в його життя несподівано увійшла інша жінка. Він знав, що у редакцію взяли нову журналістку, цьогорічну випускницю факультету журналістики. Молодих випускників, та ще й випускниць, у столичні редакції брали нехотя, а коли й брали, то лише тих, за чиєю спиною стояли впливові покровителі. Часто такі кадри виявлялися бездарними й назавжди зникали з журналістики у кабінетах чиновницьких установ. Із новою колегою він зустрівся, коли зайшов у відділ листів щось запитати. Вона сиділа за старим редакційним столом і жваво розмовляла по телефону. В одній руці тримала телефонну трубку, в іншій — цигарку. — Ірина, — дівчина поклала цигарку до попільнички і впевнено простягла йому руку. Надто коротко стрижене волосся, зі смаком підфарбовані очі, трохи ластовиння на обличчі робили її схожою на невинне звірятко, яке можна погладити, знаючи, що воно іще не кусається. Володимир це підмітив відразу і подумки посміхнувся. — Ви палите? — Ірина простягла пачку з дорогими цигарками. — А ще в нас зараз буде кава. Володимир залишився пити каву. Олена відразу помітила у чоловікові зміну. Бачила, як він часом ніби вдивлявся у самого себе. Подовгу сидів за столом, над чистими аркушами паперу і за вечір не написав жодного рядка. Вранці довше, ніж завжди, голився, прискіпливо себе обдивлявся у дзеркало й раніше звичайного йшов на роботу, нічого їй не пояснюючи, бо вона нічого й не питала. Чекала, що ось-ось між ними розтане лід відчуженості. На те була причина — Олена завагітніла. Ще не мала впевненості й тому чоловікові не казала, хоча їй часто хотілося пригорнутися до нього, зазирнути в обличчя і побачити лагідну посмішку. Вірила, що коли він відчує батьківське почуття до власної дитини, Іван перестане йому бути чужим. Та Володимира захопило інше почуття. Коли б хто раніше сказав, що за першим коханням приходить друге, часом іще сильніше, він би не повірив. А тепер думав про свої стосунки з дружиною, порівнював її з Іриною — Олена програвала. Здавалася буденною і надто приземленою зі своїми невдачами, чужою дитиною, наївним бажанням бачити світ іншим, ніж тим, яким він був насправді. Ірина була не такою. Вона добре знала, чого хоче від життя, і брала від нього не тільки те, що їй належало. Маленьке звірятко швидко випустило пазурі й міцно вчепилося ними у Володимира. Не минуло і тижня після їхнього першого побачення, як вона запросила його додому, і в той же вечір сказала, що не уявляє його нічиїм чоловіком, тільки своїм. Володимир спочатку розгубився, але міцне вино й шалені поцілунки змусили забути про все. Олена зі своїм замисленим обличчям дратувала більше й більше. Мусив лягати з нею в ліжко — іншого у тісній кімнаті не було, мусив відчувати тепло тіла, тепер чужого і байдужого. Дивитися в очі, розмовляти, брати з її рук їжу. Думав, як швидше покінчити з цим щоденним примусом, і вагався. А одного разу не прийшов з роботи додому. Олена не спала усю ніч, даремно намагаючись умовити себе, що він ночує у батьків, — жіноче серце чітко вистукувало чоловікову зраду, удар за ударом. Ранку чекала, як вироку, та Володимир не прийшов і не подзвонив. Тоді вона сама подзвонила йому на роботу. — Я поки що поживу у батьків, — почула у відповідь на своє вимучене «Що трапилося?». Через тиждень прийшов, щоб сказати, що не може з нею жити, бо кохає іншу. Чекав сліз, істерики, але дружина лише зблідла і мовчки сиділа на ліжку, навіть не намагалася про щось запитати. Тільки в очах застиг біль, наче від смертельної рани. Володимиру на якусь мить стало жаль її, та він швидко опанував себе і спокійним голосом запитав: — Ти даси мені розлучення без скандалів? Ми ж цивілізовані люди, і нам нічого з тобою ділити. Олена мовчки кивнула, і він швидко вийшов з кімнати. Назустріч по східцях біг Іван, який грався десь на вулиці. — Татку! — зрадів хлопчик і кинувся до Володимира, але той мовчки відсторонив його і пішов. Перше, що відчула, коли чоловік зачинив двері, — бажання вмерти. Воно було таким гострим, що підійшла до вікна і відчинила, та їхній поверх був тільки другим і під самим вікном, на клумбі, виблискувала проти сонця кучугура снігу. Олена вдихнула морозне повітря і ще більше відчинила вікно. В цей час до кімнати забіг Іван. — Мамо! — гукнув крізь сльози. — А татко... — Але не встиг договорити, Олена кинулася до нього, в нестямі ухопила за плечі й міцно стисла. — Це ти! Це все через тебе! Де ти взявся на мою голову?! — Мамо! — закричав злякано хлопчик. — Ти задушиш мене! Деякий час вона дивилася на нього такими очима, немов і справді збиралася задушити. Потім відштовхнула й опустилася на підлогу. Прихилилася до стіни й застогнала вголос. Володимир не сідав ні в автобус, ні в тролейбус. Навмання йшов містом, нічого не помічаючи навколо. «Я ще її люблю. Боже мій, я ще її люблю! — вигукнув подумки. — Що я наробив? Неправда, я не люблю, а лише жалію. — Перед очима випливло бліде жіноче обличчя. Хитнув головою, намагаючись відігнати його від себе. — Я люблю Ірину. Ні, я люблю їх обох». Аж спинився, збентежено обернувся, немов за ним ішли дві тіні. Довго стояв посередині тротуару, ніби розмірковував, куди тепер іти. Нараз побачив, що стоїть неподалік зупинки, до якої наближався тролейбус. Навіть не глянув, за яким маршрутом їздить, швидко заскочив у двері, сів на вільне місце й полегшено зітхнув, коли тролейбус рушив. За кілька днів Олена стала схожою на хвору людину. Обличчя с^дло, поблідло, під очима з’явилися темні кола. Прибирала в гуртожитку, ходила до магазину, готувала Іванові їсти, жила, як і раніше, та їй здавалося, що життя зупинилося. Зупинилося на тому дні, коли Володимир пішов до іншої жінки. Якої? Олені було однаково. Вона її не уявляла і не намагалася уявити. Годину за годиною чекала, що прокинеться від цього страшного сну і що ось-ось чоловік відчинить двері кімнати. Безсонними ночами відчувала його поруч, здавалося, чула, як він дихає, ходить. Не засинала, а падала у провалля, у якому деякий час спочивав її виснажений мозок. Але наставав ранок, порожній ранок, і схожий на вічність день. Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши на рану цю маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі. Побачити, зустрітися ще раз, просто побути з ним поруч... Олена не витримала і подзвонила Володимиру на роботу. Переконувала себе, що має право на зустріч, адже носила під серцем його дитину і мусила розповісти йому про це. Десь у глибині душі жевріла надія, що нове кохання чоловіка — лише тимчасове захоплення і що він отямиться й повернеться до неї. Вона б простила зраду — кохання прозріває лише тоді, коли його остудить час. Відвела Івана до сусідів і спочатку ходила по кімнаті, марно намагаючись опанувати себе. Боялася, що в якусь хвилину не витримає і перетвориться на жебрачку, яка випрошує любов. Потім зупинилася біля вікна. Довго вдивлялася у ярмарок сіро-жовгих багатоповерхівок, аж поки не почула у коридорі знайомі кроки. Він прийшов після роботи, як приходив завжди. Трохи невпевнено постукав у двері, прочинив, глянув на Олену, і роблено-веселе «привіт» застигло на вустах. Перед ним була тінь жінки, яку він знав. Захоплений новим почуттям, мало думав про неї. Розумів, що страждає, але ж не так. Вражений, нукав якісь слова і не знаходив, тільки промовив: — Я прийшов. Олена з силою стримувала сльози. Мовчки показала на стілець, а сама так і стояла біля вікна. Нарешті спитала, стримуючи зрадливе тремтіння в голосі: — Ти у батьків живеш? Він кивнув головою, пройшов і сів на стілець, як сідають чужі — ненадовго. — А вона? — сльози таки виступили, і Володимир побачив ті сльози. — Не муч себе, — озвався винувато. — Тобі б краще було поїхати звідси. — Куди? Покажи мені те місце, де мене чекають із двома дітьми. Ще більше зблідла і важко обперлася рукою об підвіконня, немов боялася упасти. — Чому з двома? Ти ще одного десь підібрала? — пожартував, намагаючись силувано посміхнутися. — Не підібрала, — глянула йому в обличчя. — Ця дитина наша з тобою. У кімнаті запала гнітюча мовчанка. Володимир дивився на Олену, й розгубленість поволі переростала в презирство, яке він і не намагався приховати. — Не думав, що ти на таке здатна, — посміхнувся криво. — І тобі не соромно опускатися до мерзенного шантажу? — Я не шантажую. — Сльози одна за одною потекли по обличчю. — Я кажу правду. Володимир підхопився зі стільця, підійшов до Олени, потім ніби злякався чогось, відступив до столу. — Ти не смієш, — промовив тихо. — Не смієш, чуєш. Ти хочеш знову мене захомутати, як тоді у своєму задрипаному селі? — у цю мить він ненавидів Олену — Чуєш, забирайся з Києва, забирайся по-хорошому — На його смаглявому обличчі проступали червоні плями. — Ти й так мені багато чого зіпсувала, більше у тебе не вийде. Олені здалося, що вікно гойдається. Злякалася, що може впасти, і вже обома руками обіперлася на підвіконня. Але й підвіконня гойдалося. Її занудило. Володимир проступав нечітко, мов із туману, і слова не доходили до свідомості. — Іди геть, — промовила тихо і так несподівано для чоловіка, що той спочатку и не зрозумів, що його виганяють. — Я дам тобі розлучення, хоч завтра. Ще вона побачила його збентежений погляд, почула, як за ним м’яко, ніби нехотя, зачинилися двері. Але кроків у коридорі вже не чула. Від підвіконня поволі посунулася униз, опустилася на коліна й уткнулася в ліжко головою. — Господи! — зойкнула подумки. — Навіщо тепер мені його дитина? Куди я з нею подінуся? Навіщо, Господи? Мені б померти разом із нею, щоб припинились оці муки. Крізь туман свідомості почула, як тихенько рипнули двері. Підвела голову й побачила перед собою жінку: не стару й не молоду, у довгому полотняному одязі. На голові — дивний вінок. Жінка опустилася на коліна поруч із Оленою і, ніби крило, поклала їй на плече свою руку. — Не плач, — прошелестіло тихе. — Мусиш жити — і ти, і твоя донька — я її уже благословила і дам своє ім’я. — Ім’я? Доньці? — Олена тільки ворухнула губами, не розуміючи, чи це відбувається уві сні, чи наяву. Відчувала руку на своєму плечі, але не відчувала її ваги, лише незвичайне, заспокійливе тепло розходилося по всьому тілу. — А тобі віддам свій вінок — носи його, — зняла з голови, й Олена з жахом побачила, що той вінок терновий. Гострі колючки, мов голки, стирчали в усі боки. Зойкнула, коли ті колючки лягли на чоло — біля неї нікого не було. Здивовано озирнулася по кімнаті, перемагаючи слабкість у тілі, підвелася на ноги і враз відчула, як у багатьох місцях на голові заболіла шкіра, ніби покололи чимось гострим. Іще в тілі була слабкість, але на душі ніби розвиднілося. Відчай поступово змінювався спокоєм. Вона вперше за багато днів посміхнулася: «Донька. Тепер у мене буде син і донька. Але ім’я? Як я дізнаюся?» За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч. — Татку, чого ти не живеш із нами? Я дуже-предуже тебе люблю. І мама любить — я знаю. — Бачиш, — Володимир присів перед хлопчиком, дістав із кишені невеличку шоколадку. — Ми з твоєю мамою розлучаємося. Ти ще маленький і нічого не розумієш, тому рости здоровий. — Як це — розлучаєтесь? — Іван узяв шоколадку, але й не глянув на неї. — А я? Ви мене теж розлучаєте? — в його очах забриніли сльози. Володимир мовчки підвівся, відчинив шафу, щоб позбирати свої речі, але їх там не було. Побачив за шафою свій чемодан і сумку. Спочатку відкрив чемодан, передивився все, до шкарпеток, потім переглянув речі у сумці. — Мені треба йти, — трохи винувато сказав до хлопчика, що розгублено стояв посеред кімнати. — Ні! — крикнув Іван, підбіг до нього й обхопив за коліна. — Татку, не йди! Володимир спочатку поклав дитині на голову руку, потім відсторонив і подивився в обличчя. — Я, Іване, не твій тато, — промовив, ніяковіючи під повним горя поглядом. — Хіба ти не здогадувався — ти ж дорослий хлопчик? Іванове личко скривилося, маленькі плечі згорбилися, мов у старого діда. Володимир не витримав, відступив і відвернувся до вікна. — А де тоді мій тато? — спитав Іван боязко. — Хіба я знаю, — відповів, не повертаючись, щоб не зустрічатися з дитячим поглядом. — То вже нехай тобі мама скаже. Йому хотілося швидше вийти з цієї кімнати і зовсім нічого не залишити після себе, мовби його тут ніколи й не було. З робленою посмішкою повернувся до Івана. — Ну, будь здоров, — по-чоловічому подав руку, та хлопчик відступив і сховав свою руку за спину. — Як хочеш. — Узяв чемодан, сумку і вийшов із кімнати, дякуючи долі, що не довелося зустрітися з Оленою. Коли двері за ним зачинилися, Іван ще довго стояв на одному місці, потім кинув до порогу шоколадку, сів на ліжко, обхопив руками коліна і так сидів, аж поки не прийшла мати. А коли побачив Олену, стиснув кулачки й кинувся до неї: — Ти надурила мене! Він не мій тато! Він — не тато! Через два місяці Олену й Володимира розлучили. На суді вона нічого не сказала про вагітність і не пред’явила до колишнього чоловіка жодних претензій. Чужими прийшли до приміщення суду і ще більш чужими вийшли. Володимир не обізвався до Олени жодним словом, немов боявся, що вона передумає і не дасть йому розлучення. Лише здивувався її спокою, навіть — байдужості, з якою дивилася на нього, відповідала на запитання судді. Полегшено зітхнув, коли сів у тролейбус і подумав про те, що ніколи в житті їхні шляхи уже не перетнуться. Невдовзі після розлучення в кімнату зайшла комендант гуртожитку Олена здивувалася, бо та завжди при потребі викликала її до себе у кабінет. Комендантша обвела кімнату прискіпливим поглядом і промовила трохи застудженим голосом: — Непогано живеш Затишно у тебе й чисто. Жаль. Олена чекала, поки та скаже, за чим прийшла, потім спохватилася і запропонувала стілець. Жінка сіла, обіперлася ліктем на стіл, на якому стояла дешевенька ваза з весняними квітами. — Якась падлюка накапала, що ти живеш у гуртожитку незаконно, ще й працюєш. Не знаєш хто? — Здогадуюсь, — Олена теж сіла і приречено подивилася на літню жінку. Мусила б сама подумати про те, куди подітися, адже знала, що заважає колишньому чоловікові вже тим, що просто живе у цьому великому місті. Певно, боїться, що десь, колись вона стане йому на перешкоді. — Добре, що здогадуєшся, — комендантша співчутливо глянула на Олену. — Твої «доброзичливці» хочуть, щоб я тебе виселила за двадцять чотири години. Не самі вони про це мені сказали, а директор заводу. Видно, добре постаралися. У тебе є куди дітися? — Немає. Хіба до батьків, — відповіла і злякалася самої думки, що з’явиться у село з новим соромом, невдахою, нездатною утвердитися у цьому житті. — А той твій?.. — Уже розлучилися, — сказала так, мовби йшлося не про неї, а про когось іншого. — Що ж мені з тобою робити? — коменданти^ не дуже хотілося виселяти Олену, яка працювала старанно, ні на що не нарікала. Мовчки розписувалася за гроші під чужим прізвищем і навіть не раювала. Анастасія Гнатівна ставилася до Олени з незрозумілою їй самій теплотою. Скільки в гуртожитку жінок і молодих дівчат, та в Олені було щось таке, що змушувало суворе серце лагіднішати навіть тоді, коли та попадала їй під «гарячу руку». — А ти не знаєш? Олена тільки заперечливо похитала головою, потім стисла долонями скроні й опустила голову. — Не панікуй, — жінка торкнула її за плече. — Тиждень якось відбрешуся, а там видно буде. Ну, чого ти, наче придуріла! — гримнула на Олену. — Отак і даси себе з’їсти якійсь сволоті. У тебе ж он дитина. Чи ти справді така селючка забита, чи прикидаєшся? Так наче ж диплома про вишу освіту маєш Олена підвела голову, сумно посміхнулася: — Селючка. Тут, у Києві я перетворилася на забиту селючку. Тепер ось не знаю, куди себе діти. Чуєте, Гнатівно, а як через тиждень змусять вас мене вигнати? — Тоді поїдеш додому, раз не можеш за себе постояти. — Ні, — Олена заперечливо хитнула головою. — Додому я не поїду. Іван попросився спати, й Олена розстелила йому ліжко. — Гарний хлопчик, — похвалила комендантша, коли той заліз під ковдру і слухняно повернувся до стіни. — Гарний, — повторила за нею Олена. — І не жалко йому? — Кому? — Та твоєму ж... — Він не його батько, — промовила так, немов у цю мить зраділа, що Володимир не батько Івану. — Он воно що? — гостя зацікавлено подивилася на Олену. — А як же батько? Олена здвигнула плечима: — Я не знаю, хто його батько. — Таке скажеш, — Гнатів

а зніяковіла. — У тебе що їх — ціла рота була? — У мене нікого не було, — Олена подивилася на сплячого хлопчика й несподівано для себе промовила: — Я його усиновила. — Це ж як? — не повірила Анастасія Гнатівна. — Ти ж тоді ще дівчам була незаміжнім — хіба не так? — А, — махнула рукою Олена, — довго розповідати. Комендантша підхопилася зі стільця і мало не вибігла з кімнати. Через кілька хвилин повернулася, поставила на стіл пляшку горілки: — Закуску давай твою, бо у мене в холодильнику так пусто, що й миша повісилася з голоду. Побачила, як Олена знітилася, глянувши на пляшку. — Чого ти — наче перший день на світі живеш? Посидимо удвох, поговоримо. Нам тепер ніхто не допоможе, як самі собі не допоможемо, а може, щось та й придумаємо. Відкрила пляшку, пошукала склянки. Олена приготувала закуску. — Сідай уже, — запросила її Гнатівна до столу, мовби то не вона, а сама Олена була у неї в гостях. Випили по чарці й стали мовчки їсти, ніби дуже зголодніли. — Розповідай, Олено, — обізвалася комендантша після другої чарки. — Мене не бійся, я — могила. — А потім напружено вслухалася у кожне слово, піддакувала, супила брови, обурюючись, і часто подивлялася на сплячого Івана. — То ти й батькам нічого не сказала? Треба було сказати, — осудливо похитала головою. — Тепер уже пізно, — згоджувалася з нею Олена. — І піжону своєму не розповіла? — посоловілими очима, у яких була не тільки відверта зацікавленість, а й співчуття, комендантша дивилася на Олену. — Боялася. У колгосп на мене його батько написав анонімку — більше нікому. Такі люди здатні на все. Він і Любу знайде, щоб Івана відняти. Думаєте — ні? — запитливо глянула на Гнатівну. — Правильно зробила. Вони такі, щоб спливти наверх, кого хочеш утоплять. А хлопчика жалко, хоча я б ніколи й не здогадалася, що він тобі не рідний. Це ж добре, що своїх іще немає. — Ох! — зойкнула Олена. — Коли б то! Невже ви по мені нічого не бачите? — Та, — розгубилася комендантша, — хіба я до тебе придивлялася? Вагітна? От пришелепкувата, і мовчить вона. Я тепер їм швидко пельки заткну. Тю-ю, дурна. Я б на твоєму місці не їх боялася, а зробила б так, щоб вони мене боялися. Не тільки б синочку, а і його батечку руки вкоротила, — жінка повеселішала, налила собі чарку. Олені сказала: — Тобі годі, а то доп’єшся. Треба було з цього й починати, а не панікувать. Чесне слово, я їм покажу тепер... Опівночі в Олениній кімнаті почулася пісня. Обнявшись, обидві у сльозах, жінки тужливо виводили «Цвіте терен». Сусіди обурливо загрюкали у стіну, хтось зазирнув у кімнату, але побачив там комендантшу і швидко зачинив двері. Днів через два Анастасія Гнатівна покликала до себе Олену і з лукавинкою в голосі повідомила: — Живи спокійно поки що, а далі побачимо. І не бійся за те, що мені розповіла, — я тебе не підведу, а помогти — поможу. І справді допомогала. Брала до себе Івана, коли потрібно було піти кудись Олені, дібрала в кімнату кращі гуртожитські меблі, навіть десь узяла плетене з лози дитяче ліжечко. Олена прибирала до останнього дня. — Слухай, — сердилася Гнатівна, — яка комісія — мене за тебе не тільки з роботи попруть, а ще і в тюрму посадять. Олена тільки посміхалася: — Не посадять. Я ж у вас ніде не числюся. А що днями робитиму? Помаленьку помию, і нічого зі мною не трапиться. Мені так легше, — умовляла комендантшу коли та забороняла працювати. Того дня Олена прокинулася рано. У кімнаті було душно, і вона відчинила вікно. Довго дивилася на сонне місто, оповите серпанком. «Це вдома вже жнива почалися, — подумала з тугою. — А я отут онучу по коридору тягаю». їй нестерпно захотілося у поле, туди, де для її серця воля. Уявила, як мчить на мотоциклі між високими хлібами, що аж дзвенять достиглим колосом. Глянула на свій живіт і сумно посміхнулася. Хотіла раненько, поки всі у гуртожитку сплять, піти й прибрати, щоб ніхто не заважав, але почула у животі легкий біль. Чомусь розхвилювалася і заплакала. «Доню моя, це ти вже на світ просишся, — промовила подумки, — яким він буде для тебе, цей світ, без батька? — глянула на Івана і розсердилася на себе. — Діточки мої, не бійтеся — у вас є мати, а я нікому не дам скривдити вас». Пізніше, коли перейми почастішали, постукала у кімнату до комендантші, яка більше жила у гуртожитку, ніж у власній квартирі, десь далеко на околиці міста. — Гнатівно, ходіть до мене — я вам покажу пелюшки дитячі і все... там у мене готове. — Що, вже? — комендантша схвильовано шукала ключа зачинити кімнату, не знайшла, махнула рукою і пішла за Оленою. — Іван буде в порядку, — говорила заспокійливо. — Нічим не переймайся — я сама приїду й заберу тебе. Уже в кімнаті запитала: — А може, тому... твоєму подзвонити? — Не треба, Гнатівно, — Олена аж заперечливо хитнула головою, — у нього тепер своє життя. — Ага, — комендантша розв’язала вузлик, перебрала малесенькі сорочечки. — А то ти, — показала на великий живіт, — сама нажила? До пологового будинку приїхали, коли вже Олена почала від болю кусати губи. — Треба було довше вдома сидіти, — дорікнула їй акушерка. — Може б, тоді й на вулиці народила. Ще сонце не піднялося й до полудня, як в Олени знайшлася дівчинка. — Тобі можна хоч десятеро народжувати, — сказала лікар, розповніла жінка з сивим волоссям, яке ледь вибивалося з-під білої шапочки. — Перша дитина, а так легко обійшлося. Ач, яка гарна дівчинка, — вправно оглянула немовля, — наче на замовлення. — І в день хороший, — додала санітарка, що прибирала навколо пологового столу. — Який? — Олена повернула голову до санітарки, що чимось нагадувала черницю: запнута по самі очі хустка, високий комірець виднівся з-під халата, і смиренність не тільки на обличчі, а і в голосі, рухах, усій її худенькій постаті. — Сьогодні ж четверте серпня, день Марії-Магдалини, — промовила жінка з лагідною посмішкою. — Марії? — перепитала схвильовано Олена. «Значить, он хто дав моїй доньці своє ім’я», — подумала, але вголос нічого не сказала. У палаті уже лежало п’ять породіль, і в усіх народилися хлопчики. — Ех, дівчата, — жартувала сусідка по палаті, — з невісточками нам буде сутужно. Одна на п’ятьох, а в мене ще й удома два луцмани. Думали, хоч третю купимо дівчинку, аж воно як не везе, то не везе. Попід вікнами ходили чоловіки й родичі жінок, які вже стали мамами, і тих, що збиралися ось-не-ось. Тільки за Олену ніхто не хвилювався і не гукав під вікном. Анастас ія Гнатівна принесла передачу й написала записку, що з Іваном усе добре. Олена на якийсь час повеселішала, потім знову відчула, як до серця підступає туга. Десь у глибині душі ворушилася надія, що Володимир дізнається про доньку, прийде по-людськи, адже вона йому не ворог. Та він не прийшов, ні до пологового будинку, ні до гуртожитку. Іван гуляв у сусідів, коли йому сказали, що приїхала мама з сестричкою. Прибіг, несміливо просунув голову у двері, подивився на жінок, що стояли біля дитячого ліжечка. — Синку, — Олена підійшла до хлопчика, обняла, потім взяла за руку й підвела до ліжечка. — Ось твоя сестричка. Поглянь, яка лялечка. Іван вчепився за материну руку, подивився на маленьке зморщене личко немовляти й голосно заплакав: — Я не хочу такої. Вона мала й негарна. Віднеси її назад — я ж у тебе вже є. — Дурненький ти, — погладила його Олена по голові. — Через рік вона тебе за чуба смикатиме, а потім буде бігати, що й не здоженеш. Жалій її, синок, бо ти старший брат, мусиш захищати й не кривдити. Але Іван насупився, відійшов і дістав із ящика свої іграшки. Тільки коли мати розповила дівчинку, щоб поміняти мокрі пелюшки, зацікавлено став збоку. Потім попросив: — Мамо, дай я її потримаю. Олена поклала немовля йому на руки, він завмер і так стояв, поки мати не забрала сестричку. Деякий час дивився, як дитина спить, і запитав: — А вона знає, що я її брат? — Ні, ще не знає, — посміхнулася Олена. — Але скоро узнає. Приїхала Наталка з села. Довго і мовчки стояла біля дитячого ліжка, потім сіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала. — Де він узявся на нашу голову? Жила собі, й добре було. А тепер знову лупай очима перед людьми, знову стидайся по селу пройти. — Мамо, — Олена сіла біля Наталки, відняла від обличчя руки. — Мамо, не плачте. Буду якось жити. Я, мамо, не пропаду, — умовляла матір, а сама ледве стримувала сльози. Наталка зняла зі спинки дитячого ліжка пелюшку, витерла обличчя. — Батько казав, щоб я тебе з дітьми додому забрала. Нічого жити по чужих кутках. Уже нажилася у цьому Києві. Вчилася, вчилась, а тепер наче остання яка. Лаштуйся додому. Олена мовчала, потім підвелася, взяла маленьку доньку на руки. — Ще мені документи на неї потрібно оформити. І не поїду я, мамо, додому. Мушу пошукати себе в іншому місці. — Як це? — не зрозуміла Наталка. — У чужі люди з оцією крихіткою? — У чужі, мамо. До вас я завжди зможу вернутися, якщо у мене не вистачить ні сили, ні розуму прожити самій. — І куди ж це ти надумала їхати? — злякалася мати. — У які світи? — Які там світи, — посміхнулася Олена. — Буду проситися десь на роботу у свою область. Оце і всі мої світи. — А як же ми з батьком? — не здавалася Наталка. — Ми отако й будемо виглядати тебе в усі вікна до самої смерті? — Не одну мене, а ось Івана і Марійку — Марійку? То ти вже й ім’я дала? — Наталка зазирнула в личко немовляти. — А як же тато — не йде на доню подивитися? — І сама відповіла: — Не йде. Щоб він так по світу ходив... — Мамо! — обірвала її Олена. — Не мамкай. Як мені важко дивитися на цих дітей, а у них, таких клятих батьків, душа й не теленькне. Ну, нічого, — трохи заспокоїлася, — Бог із ними, як вони такі. Другого дня Олена залишила дітей на матір, а сама пішла до районного РАЦСу взяти на доньку свідоцтво про народження. Декілька зупинок проїхала тролейбусом, потім вийшла. По дорозі купила собі темно-червоні троянди, які дуже любила. Подумала про те, що у її житті сьогоднішній день — свято, адже Марія стане повноправною громадянкою. Прізвище доньці вирішила дати своє, щоб коли підростуть з Іваном, то не чужинилися через таку різницю. У РАЦСі сказала, що хоче оформити дитину як мати-одиначка. Привітна жінка з карими уважними очима взяла в Олени документи, якийсь час вивчала. Потім подала назад. — Ми не можемо так оформити вашу дитину, бо вона народжена у шлюбі. — Але ж ми розлучені, — здивувалася Олена. — Так, розлучені, — підтвердила жінка, — та дитина, народжена навіть через одинадцять місяців після розлучення, вважається шлюбною, а ваша — тим більше. — Як же мені бути? — розгубилася Олена. — Приходьте разом із батьком дівчинки, і ми її зареєструємо, як положено. — З батьком? — перепитала, мало не з відчаєм у голосі. — Але ж... — Деякий час мовчки сиділа біля столу й дивилася на телефон, потім наважилася. — Можна від вас зателефонувати? — Будь ласка, — жінка підсунула їй телефонний апарат. Хвилюючись, Олена набрала робочий номер Володимира. Привіталася, потім неголосно промовила: — Я дзвоню тобі з РАЦСу. Приїдь, будь ласка, бо без тебе не можна зареєструвати дитину. По той бік проводу мовчали. Вона вже подумала, що роз’єдналися телефони, й хотіла передзвонити заново, коли почула глухе й вороже: — У мене поки що немає дітей, а твої мені не цікаві. І більше не дзвони. — Як це? — промовила пошепки, коли у трубці почулося часте пілікання. Широко розкритими очима глянула на працівницю РАЦСу, що сиділа навпроти за столом. Підвелася зі стільця, але хитнулася. — Ви сядьте, — заспівчувала жінка. — А то на вас лиця немає. Олена слухняно сіла, піднесла руку до грудей, мов намагалася затамувати несподіваний різкий біль у серці. — Як же мені тепер бути? — промовила враз ослаблим голосом. — Треба звертатися до суду, — пояснила жінка. Олена підвела на неї повні муки очі. — Так, до суду. Не ви перша, й не ви остання. Напишете заяву на встановлення батьківства. Встановлять — у дитини буде батько, хоч на папері. Відмовлять — ми зареєструємо вас як матір-одиначку. У суді заяву на встановлення батьківства прийняли, розповіли, що робити далі, й порадили найняти адвоката. Але вона не хотіла наймати, адже сама думка про те, що Володимир насильно буде визнаний батьком її доньки, здавалася принизливою. Наталка пожила в гуртожитку кілька днів, звиклася з онучкою і ще кілька разів намагалася умовити дочку повернутися додому. А коли зрозуміла, що не вмовить, довго плакала і, плачучи, пішла на вокзал. Якось Олену покликали до телефону на перший поверх до вахтової. Голос був незнайомий. — Це ти, царівна із Задрипанців? — почула грубе. — Забери заяву із суду — інакше буде погано. Шукай в іншому місці батька для своїх байстрюків. Не встигла вона отямитися, як трубку поклали. Зі сльозами на очах піднялася сходами, зайшла до кімнати й стала біля дверей — у дитячому ліжку, поруч із донькою, лежав Іван і відданими очима дивився на дівчинку. — Ти чого туди забрався? — гримнула на сина. — Того, — відповів хлопчик винувато. — Маня сама боялася лежати й плакала, коли ти пішла. — Горе ти моє, — Олена взяла його на руки й підняла з ліжка. — А якби перекинув? — Ні, мамо. Я обережненько. А вона, мамо, уже знає, що я її братик, бо відразу затихла, коли я ліг біля неї, тільки ротиком плямкала. — Більше так не роби, — Олена пригорнула хлопчика й погладила по голові, — а то ще скалічитесь обоє. Чекала суду, а сама думала, куди б його подітися від того суду, від зустрічі з людьми, які ненавидять не тільки її, а й дітей, ладні перекреслити їхнє життя, щоб самим почуватися у цьому світі надійно і зручно. Хотілося поїхати світ за очі, туди, де ніхто не дорікне дітьми без батька. Та чи є таке місце? Знала наперед, що немає і що, де б не довелося жити, побачить і почує всього, на що здатна людина у хвилини роздратування, а то й ненависті. Але написала листа в обласне управління сільського господарства, попросилася на роботу, у який завгодно колгосп. Відповідь прийшла швидко — там було декілька пропозицій. Вона трохи повеселішала і, коли б не суд, жодного дня не затримувалася б у місті. Єдиним її свідком була Анастасія Гнатівна, коли вони удвох зайшли до судового залу засідань. Тут Олена вперше побачила батьків Володимира і його нову дружину Та була вагітна і, хоча термін вагітності ще малий, нарочито одяглася, щоб живіт якомога більше випинався з вузької сукні. Олена спинилася у дверях і відчула, що не може ступити далі, немов наткнулася на невидиму стіну. Бачила, як зацікавлено-вороже дивилася на неї протилежна сторона, оцінюючи бойові можливості. Потім почула смішок — сміялася Володимирова мати, надто масивна жінка, з широко скулим обличчям, на якому не виділялися ні очі, ні брови, лише нафарбовані яскравою помадою губи. Те обличчя було ніби тінню справжнього обличчя, без виразу, без кольору. Батько ж, навпаки, мав густе чорне волосся, чорні брови, а під ними виразні карі очі — повна протилежність дружині. Тільки рот псував портрет чоловіка, надто жіночий, яскравий, що весь час рухався, смикаючись у посмішці. Володимир сидів поруч із дружиною і тримав її руку у своїй. Олена побачила, як він нервово перебирав тонкі жіночі пальці. На неї не дивився, тільки змінився на обличчі, коли вона стала у дверях. — Ну, чого ти? Проходь, — підштовхнула її Гнатівна і сама пройшла слідом. Перед тим як сісти, Олена ще раз обвела поглядом зал і міцно стисла вуста, намагаючись пересклити у собі огиду до всього, що мусить пережити у цьому залі. Коли розпочалося засідання, майже спокійно відповідала на запитання судді й адвоката, найнятого Володимиром. Та коли підвівся він сам, знову розхвилювалася, відчула, як важко стримати сльози. Неймовірним зусиллям вона задушила їх у самому серці. Дивилася на колишнього чоловіка й не впізнавала його. — Я заперечую все, сказане цією громадянкою, — почав свій виступ так, мовби Олена була у цьому залі підсудною, а він звинувачувачем. — Ми й справді були одружені, але разом жили зовсім мало.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка