Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!



Сторінка2/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Я її знайду. І знайшла, та Данило Павлович розсердився на неї й на головного агронома, коли вони заговорили з ним про яру пшеницю. — А де я вам грошей наберуся? Сійте своє, що он у коморі лежить. І що, мені хтось у конверті вишле десять тонн насіння? — Даниле Павловичу, — не здавалася Олена, — у нас багато пропало озимини, особливо — пшениці. Знову будемо пересівати ячменем, а він самі знаєте, як уродить, та ще й коли дощі весною не підуть. А люди давно яру пшеницю сіють, і за нею не потрібно їхати за кордон. У тій же Харківській області можна закупити не десять, а сто десять тонн, аби ваші гроші. — Отож то й воно — аби ваші гроші, — ще більше розсердився Данило Павлович. — А наші гроші там, де й ваші. Морочиш мені голову, сама не знаєш чим. — Можна й без грошей, — самими куточками вуст посміхнулася Олена. — А де це даром дають? — запитав Данило Павлович уїдливо. — Так ми ще наче не при комунізмі живемо, чи уже, а це я один відсталий за оцим столом сиджу? — їм ліс потрібен. — Олена глянула на Тита Феодосійовича, шукаючи у нього підтримки, але той сидів і дивився кудись за вікно, немов сторонній у цій розмові. — Вони можуть за ліс обміняти пшеницю. А в нас його он скільки лежить... — Не твоє діло, — грубо обірвав її голова. — Я людям житло роблю. І тобі, між іншим, як не задереш хвоста і не чкурнеш із села. — Там того лісу на десять хат, а ви ж стільки не збудуєте відразу. Самі ж казали — через рік-два другу вулицю розбивати будемо. — Знаєш що, Олено Миколаївно, ти людина молода — я тебе розумію, але під тюрму мене не підводь. Як я оформлю той ліс? Тобі добре казати, а ти знаєш, як я його добивався? Та в голосі Данила Павловича звучала поступливість, потрібно було ще пару аргументів, щоб він поступився повністю. Олена їх не знайшла і промовила з гіркотою в голосі: — Наче я для себе прошу. Пожалкуєте весною, та пізно буде. — Не завадило б спробувати, — нарешті озвався і головний агроном. — Ми їм КамАЗом ліс і тим же КамАЗом назад пшеницю привезли б. Як ніхто нас не продасть, то дерево й списати трохи можна, сам знаєш, як це робиться. Може, воно діло б і пішло з пшеницею, тоді б увесь район шапку ламав перед нашим колгоспом. Добре насіння всім треба. Данило Павлович якийсь час мовчав, потім провів долонею по сивому волоссю аж до потилиці, немов перевірив, чи добре голова тримається на в’язах, і промовив так, наче уже підставляв ту голову під сокиру: — Паняйте. Тільки якщо підведете, то з мене сім шкур здеруть, а не з вас. За насінням Олена їздила сама, привезла і раділа з того. — Посіємо на полі, де торік була картопля, — говорила Титу Феодосійовичу. — Наче у мене одна твоя пшениця... На картоплищі виросте що хочеш, — подивився задумливо кудись поперед себе, — тільки б поліття не підвело. І ще, Олено. Про пшеницю поки мовчи. І той, — кашлянув у кулак, — у звіті не треба показувати. Сорок гектарів — це небагато, щоб у рай заїхати, але досить, щоб наші голови з оцими шапками, — кивнув на свою кролячу шапку, що висіла на вішалці, — полетіли. — Ай, Тите Феодосійовичу, вічно ви з Данилом Павловичем перебільшуєте. — Оленка сиділа за своїм робочим столом у кабінеті агрономів і підраховувала, скільки потрібно мінеральних добрив і на які поля. — Наша земля, ми нею й розпоряджаємося. Про це навіть у колгоспному статуті написано. А ви всього боїтеся. — Записано, звичайно, — погодився головний агроном, наче з малою дитиною, якій важко щось осмислити. — Тільки сіємо на ній і садимо те, що нам звер^ накажуть. І скільки сіємо, стільки здаємо. Спробуй зроби інакше, тоді узнаєш, хто цією землею розпоряджається і хто у неї справжній хазяїн. — Посміхнувся невесело, глянув на Олену крізь окуляри. — Ото наша земля, що коло хати. Добре ж, коли не прийде до влади ще один Хрущов і не одчикрижить її по саму призьбу. А решта — побрехеньки для тих, кому й досі кортить відчути себе хазяїном. Олена мовчки слухала, подавляючи у собі протест, який викликали слова головного агронома. Відчувала правду в його словах. І та правда лякала. — Аз побрехеньок, Олено, теж користь, — Тит Феодосійович посміхнувся уже веселіше. — Вони нам брешуть, а ми їм. Я, думаєш, оце б горбатився у колгоспі, якби не Павлович? Ти подивися. У нас колгосп відсталий, а техніки повно, і всякої. Хатки у людей нові, і в кожного у дворі повно ^доби. А поїдь у сусідній колгосп, передовий, — п’ять тисяч голів стоїть у тваринницьких комплексах, уже мільйонер, а у них і досі одна дорога на все село заасфальтована і півсела хат соломою вкриті. Ще й корови у лісі пасуться, бо луг переорали. Ти, Олено, вже доросла людина, і я дивлюся — не дурна. Ще трохи попрацюєш отут — сама в усьому розберешся. Думаєш, чого Данило Павлович із тобою панькається? — Олена здивовано підняла брови. — Нас не сьогодні-завтра на пенсію кишнуть, і хгозна, хто сюди прийде. А тут свої кадри, — помовчав, подивився кудись убік. — А ти права — ми не якусь там абстрактно-колгоспну землю обробляємо — це земля наших дідів і прадідів. Оте картоплище, Олено, про яке ти сьогодні казала, було полем мого діда Терешка, що в Сибіру згнив. Може, чула? — Олена заперечливо хитнула головою. — Ну, та ладно. Провів я з тобою сьогодні політзаняття, за яке можна й по шапці получить. На ці його слова Олена посміхнулася, бо чула їх надто часто, ніби засторогу від двох людей, які десятки років слухали чужих команд, але сповідували команду власної совісті, вдаючись при цьому до різних комбінацій, одна з яких була досить ризикованою та безславною і називалася — відстаючий колгосп. Коли його керівництво критикувалося на всіх районних конференціях і нарадах, у районній газеті, а борги прощалися державою, яка однією рукою давала, іншою — віднімала. Та у відстаючого колгоспу, віднімала часом менше, ніж у тих господарствах, де керівники мріяли про славу і нагороди, заради яких роками пеклася на сонці й тріщала від непосильної роботи покірна спина селянина. З початком весни Оленин мотоцикл, як тільки сонце піднімалося над селом, уже гурчав вулицею. — Чужі заміж рвуться, — ворочалася Наталка у ліжку, — а наша убереться у штани, наче мужлан, і гайсає на тому чортові. Дитяти тижнями не бачить, мало того, що без батька росте... Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у віддалений гуркіт мотоцикла, аж поки той і зовсім не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом із тим батьківське серце тепліло гордістю за дочку, яка з кожним роком упевненіше стояла на землі. На своїй землі, а не десь у чужих світах. — Не будемо орати картоплище, — доводила Олена на черговому наряді, — дисками пройдемо у два сліди, й вистачить. — Та хгозна... — сумнівався Тит Феодосійович. — Може, й так. — А ти їй більше потурай — вона скоро не тільки тобі, а й мені на шию вилізе. Ти, Олено Миколаївно, носишся з тією пшеницею, наче куриця з яйцем, ніби її одну треба сіяти. Скільки он іще всього треба сіяти й пересівати. На ці слова Данила Павловича Олена посміхнулася й опустила очі. Голова вдав, що не помітив тієї посмішки, сердито перевів розмову на інше: — А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого півдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз техніка ламається? Бригадир тракторної бригади мовчав. — Я тебе питаю чи когось? — Та то не трактор, — виправдовувався ніяково Тихонович, — то Андрій перевтомився, задрімав трохи. — Ага, перевтомився, значить... — Данило Павлович у ті хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. — Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму. — А кош я на трактор посаджу? — Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці. Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі. — Що ти там довбешся — я що, перший рік орю? — Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага. — Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе. — Щось ти дуже розумна стала. Це не... Та Олена різко обірвала його: — Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш. Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця: — І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця? Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив: — Корчить із себе... Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й під’їхала туди мотоциклом. — Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю. Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену: — Думаєш, я їх змушу краще орати? — А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?! — Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так... Сама бачиш— всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо — і з оранкою, і з посівною. — Але ж і так не можна. — Олена озирнулася по двору — там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем: — Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає. Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів: — Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний талант. Є таке слово? — запитливо дивився на неї. — Немає, то придумаємо, аби хліб добрий ростила. Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворі, біля купи жінок, що чекали машину їхати полоти буряки, привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Одна з жінок, яка жваво розповідала сільську новину, немов аж радісно заходилася переповідати й Олені. — Ти знаєш, Миколаївно, кого я бачила сьогодні? Не повіриш. Я й сама не повірила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша. Олена зацікавлено подивилася на жінку, встала з мотоцикла й підійшла ближче. — Вона мені каже: «Здрастуйте, тітко Варко». Я кажу: «Доброго здоров’я», а сама ніяк не впізнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дуніна... Олені здалося, що її ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жінку, потім рвонулася до мотоцикла. — Чого це вона? — здивувалася та. — Наче я нічого такого й не сказала. Олена навіть шолома не надягла. На великій швидкості виїхала з колгоспного двору і мало не врізалася у зустрічний самоскид, що віз на ферму зелену масу. Водій автомобіля спинився, блідий вийшов із машини, лайнувся вслід мотоциклу, сів на підніжку кабіни й тремтячими руками дістав із кишені цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не їхав, а летів сільською вулицею. Спинилася біля свого двору. Не увійшла, а вбігла до хати. — Мамо, де Іван? Мати глянула на дочку і впустила віника, яким намагалася зняти у куточку павутину. — Що з тобою? — Мамо, де Іван!? — закричала Олена. — Що з тобою? — ще більше розгубилася Наталка. — Де йому бути — батько у дитячий садочок повіз. І я ось зараз на роботу йду. А що таке? Олена не відповіла. Вибігла з хати и навіть дверей не зачинила. Під’їхала до дитсадка. Малеча ще не пішла на сніданок і гралася на подвір’ї. — Синок! — Олена здалеку побачила хлопчика. Підбігла, підхопила на руки й притулила до грудей. — Я заберу, — сказала виховательці. Зняла курточку, наділа на нього й посадила перед собою на мотоцикла. Виїхала далеко за село і зупинилася. Сіла на траву й затулила обличчя руками. Хлопчик деякий час мовчки дивився, потім ковзнув із мотоцикла. — Мамо, — торкнув її за плече і сам скривився плакати. — Синок! — Олена обняла хлопчика, пригорнула до себе. — Я тебе нікому не віддам. Нікому. Тільки пізно увечері приїхала додому. Однією рукою тримала сонного Івана, другою — руля. Внесла дитину на руках у двір. Наталка зустріла їх на ґанку. — Ти, Олено, що — здуріла? Що це ти видумала? Дитя кудись забрала, ми з батьком місця собі не знаходимо. Ніч надворі... Олена мовчки зайшла до хати, поклала дитину на ліжко й обережно почала роздягати. — Чого ти мовчиш? — допитувалася мати. — Не чіпайте мене — я спати хочу, — промовила дочка стомлено. — Іди лягай, я тобі що — не даю? Але щось же воно трапилося? — стояла на своєму Наталка. — Нічого. — Як же нічого — хіба я не бачу? — зітхнула сумно. — Не хочеш, то й не кажи, тільки кому ти ще розкажеш, як не матері. А новину чула — Люба Дуніна приїхала? — При цих словах Олена впустила дитячий черевичок і втупилася поглядом у матір. — До нас аж двічі заходила. Тебе питала, хотіла побачити. — Дочка напружено чекала, що вона скаже ще, але Наталка замовкла, здивована, що та, здавалося, ніяк не відреагувала на новину. — Люба щось казала? — нарешті ледь ворухнула обвітреними губами. — Хвалилася, як добре живеться, — мати зраділа, що дочка таки зацікавилася новиною. — Оце в Крим їде, на курорти, так до Дуні по дорозі заїхала. — Надовго? — Олена роздягнула дитину, накрила ковдрою. Наталка чекала, що вона піде вмиватися чи вечеряти, але та стояла коло хлопчика і дивилася на сонне личко. — Та ні, ненадовго. Може, днів на два-три. Попутньо ж їде. Там така пава, — промовила трохи заздрісно. — У золоті вся. Каже — гроші добрі заробляє. Про тебе розпитувала. Не повірила, що у нас хлопчик, побачити хотіла. Жаліла, що ти у село вернулася. А Дуня така ходить — землі під собою не чує... — Годі тобі, — перебив дружину Микола, — не бачиш, що вона з ніг падає. Наталка ображено замовкла, а донька взяла рушника й пішла на вулицю до умивальника, що висів на стовпчику, під старою шовковицею. Вранці Олена зібралася на роботу й почала будити сина. — Нащо це ти його будиш? — Наталка підвелася й собі. — Так треба, мамо. Вставай, синку, — будила тихенько, але хлопчик не хотів прокидатися. — Миколо, вставай! — гримнула Наталка на чоловіка, який теж не спав, та ще лежав у ліжку. — Подивися, як вона над дитям знущається. Микола підвівся, взяв зі стільця штани й сорочку, мовчки одягнувся. Потім промовив до дружини: — Нехай бере, раз хоче. А ти до неї не чіпляйся. — Вас обох у дурдом треба! — зірвалася на крик Наталка. — Вона переведе його на тому мотоциклі, цілий день гайсаючи. Люба знову заходила кілька разів. — Вона не хоче мене бачити, — нарешті сказала Дуні. — То й на врага тобі здалося те нещастя, — промовила мати запобігливо. — Її завидки беруть. Ти он яка у мене... А вона... Коли б ти її побачила — ^де, у штанях, ганяє на мотоциклі з ранку до вечора, наче скажене, ще й людьми командує. Ть^, та й годі. З тим байстрюком носяться усі троє. Микола цяцьки усякі струже, возить на велосипеді. Не встигне штани загидить, а вони уже перевдягають, немов на показ. А що там показувати? Одне слово — байстрюк. При цих материних словах Люба змінилася на обличчі й підійшла до вікна, з якого було видно Оленин будинок. — Мамо, а скільки тому хлопчику? — запитала трохи дивно, хоча Дуня з першої хвилини відчула напруження у поведінці дочки. Бачила, як іноді тривога майне у погляді, а в голосі чути невпевненість. Ось і зараз запитала, а сама відійшла до вікна, немов чогось боялася. — Та хіба я знаю. Може, три чи чотири. Я ж у метрики йому не дивилася. А нащо воно тобі? — Так, — здвигнула дочка плечима. — Інтересно. Скромниця була, а бач, — посміхнулася, повернулась обличчям до матері. Дуня й собі посміхнулася і додала: — Ще й до Києва пхалася, а її так відшили, що аж у колгоспі опинилася. Люба поїхала на третій день, не зустрівшись із Оленою. А вона хотіла і боялася тієї зустрічі. Зрозуміла, що подруга не бажає з нею бачитися. Щось між ними було не так. Що? «Чорт з нею, — подивилася на сусідський будинок, коли виходила з дому. — Головне, що нікому не розляпала. От тільки... — подумала про хлопчика, якого їй дуже хотілося побачити. — Ну й що?» — заспокоювала себе подумки. Не могла вона його забрати. Хто б їй віддав? І навіщо він їй — чужий? Олена повеселішала, як тільки мати сказала: — Люба образилася дуже. Привіт тобі передавала, як ішла на автобус. І за що ти на неї сердишся? Олена тільки підхопила на руки сина і закружляла по хаті. Іван часто бігав до сусідського двору. Не гратися, а подивитися на вишні. Вони звисали аж на вулицю, достиглі й цілими китицями. Хлопчику страшенно кортіло тих вишень, бо вдома таких не було. Якось у неділю не втримався, заліз на тин і почав рвати ягоди. Дуня у вікно вгледіла злодія, тихенько вийшла на ґанок, підкралася й потягла за штанці. Іван злякався, закричав і впав прямо у її двір. — Ах ти ж, злодюга, — боляче вхопила його за вухо. Наталка почула несамовитий крик онука, вийшла з хати — Дуня так і тягла хлопця за вухо по вулиці. — За що це ти, Дуньо? — Наталка підбігла, відштовхнула її від дитини. — Здуріла, чи що? — Це я ще й здуріла? Ти мене ще й штовхаєш? Подивіться, люди добрі! — закричала на всю вулицю. — Материне молоко на губах не обсохло, а вже по дворах полізло, а вона ще й штовхається. — Хто поліз? Як тобі не соромно знущатися з дитини? — промовила неголосно Наталка. — Це мені ще й соромитися! Обідрав усю мою вишню, а мені соромся! Сама його соромся і своєї дочки, що привела байстрюка. На мою Любу он усе село завидує, а з твоєї регоче. Наталка заплакала, підняла хлопчика на руки й пішла до своєї хати. Десь перед самими жнивами приїхав журналіст. Данило Павлович стояв під конторою схвильований і розгублений. — Не балувала нас ця братія, — говорив ніби сам до себе, вдивляючись на дорогу, звідки мала показатися райкомівська машина. — Хіба з району, як когось полаяти треба. А цього чорти аж із Києва принесли. І до нас райком везе. Це не просто. — Провів п’ятірнею по сивому волоссю, промовив тихіше: — Як узялися заїдать, то вже з’їдять, не тепер, то у четвер. Прогримим на всю Україну на старості літ. Олені жаль було дивитися на цього швидко старіючого чоловіка, який усього себе до останку віддав селу, а тепер хвилювався так, що аж піт на чолі виступив. — Хоч би вчора були подзвонили, — докинув Тит Феодосійович. — Ми б якось ферму примарафетили, а то... — Завідуючий фермою стояв поруч похнюплений: уже два дні, як доярки вручну вичищали гній із корівника — зламався транспортер, електрик ніяк не міг дати йому раду. І хоча корови ходили на пашу, гною назбиралося чимало. Віддалік на центральній вулиці показався новенький райкомівський «уазик». Усі, хто стояв під конторою, почали поправляти на собі одяг. Данило Павлович, немов перед боєм, обвів поглядом свою команду і враз посміхнувся. — Та чого ви, — махнув рукою, — двом смертям не бувати. Не таке бачили, а тут перед якимось писакою здрейфили. Автомобіль зупинився перед конторою, і з нього вийшли другий секретар райкому партії та молодий чоловік із чорною шкіряною сумкою через плече. Олена глянула на нього і відчула, як їй хочеться кудись сховатися, зникнути у цю хвилину, вона аж відступила крок і стала позаду головного агронома. У грудях защеміло зрадливо, й Олена розсердилася на себе. А журналіст вихопив її поглядом серед гурту чоловіків і привітно посміхнувся. Секретар райкому, високий плечистий чолов’яга років сорока п’яти, привітався з усіма за руку й представив молодого чоловіка: — Мельниченко Володимир Аркадійович, кореспондент. Завітав до нас із Києва. Цікавиться господарствами, які... — обвів поглядом присутніх, глянув на кореспондента, — ну, можна сказати, відстаючі. Видно було, що йому самому ніяково за цю місію і він хоче швидше звідси поїхати. — То... може, пообідаємо спочатку? Ви ж з дороги... — Данило Павлович почервонів і замовк. — Ні, ми вже пообідали. — Секретар райкому бачив розгубленість голови і промовив із притиском: — Ведіть нас у контору й покажіть Володимиру Аркадійовичу, що у вас там виходить за півроку: по надоях, приросту м’яса. А потім ферму побачимо і все інше, щоб чоловік міг зробити аналітичний матеріал. Усі рушили до дверей, тільки Олена повернулася й пішла до мотоцикла. — Ти куди, Олено Миколаївно? — зупинив її голова. — А що мені робити у кабінеті? — відповіла різко, сердито глянула на журналіста. — У мене он пшеницю треба обкосити. Завтра-післязавтра комбайни підуть. — Ви у поле? — журналіст ступив за Оленою. — Можна і я з вами? Документи пізніше подивлюся. Дякую вам, — повернувся до секретаря райкому і потиснув йому руку. Олена завела мотоцикла й сіла, молодий чоловік і собі усівся позаду неї. Вона з місця увімкнула третю швидкість, мотоцикл рвонув, і журналіст, махнувши руками у повітрі, ухопився за жінку. Біля контори всі мимоволі посміхнулися, а Данило Павлович промовив повеселілим голосом: — Ну, то що — в контору чи за журналістом? — Привезете завтра в район, — другий секретар посварився пальцем. — Та глядіть мені. — І пішов до машини. — Та ми його до самого Києва відправимо вищим класом, — промовив Данило Павлович услід від’їжджаючому УАЗу. — Ну, Олена, ну й молодця. А ти, Сергійовичу, давай швиденько організовуй ланку на ферму, примарафетьте її, скільки встигнете. Думаю, вона журналіста до вечора на ферму не повезе. Олена виїхала за село, звернула вліво і вже трохи тихіше поїхала польовою дорогою. Минули невеличкий гайок, потім — лісосмугу, за якою відкривалося чимале пшеничне поле. Спинилися, молодий чоловік зіскочив із мотоцикла, Олена так і залишилася сидіти, тільки вимкнула двигун. — Гарно! — вигукнув той, озираючись навкруги. — Це ваше поле? — Тут усі поля наші, — відповіла непривітно. — А ви? Ви ж агроном, коли я не помиляюся? — згадав, як її представляли. Олена, здалося, не почула запитання, дивилася кудись поперед себе, потім повернула голову, зняла шолома й повісила на руль. — Агроном, та не зовсім — я ще не закінчила академії. — Ви вчитеся? — аж зрадів журналіст. — Розкажіть мені про себе. Дістав із сумки блокнот і ручку. — Сідайте, — Олена кивнула на сидіння позаду себе. — Чому ви така непривітна? Я все-таки запитую не з особистої цікавості, — сховав блокнот і сів на мотоцикла. — Я хотів би написати про красиве хлібне поле... Олена не дослухала, увімкнула двигун. їхали поволі. По обидва боки дороги гойдалося на вітрі дозріле колосся. Гречане поле ще доцвітало й біліло, мовби усипане снігом. — Та спиніться ви! — сердито крикнув журналіст на вухо Олені. — Мені ж працювати треба, а ви граєтесь зі мною. — Я не граюся. — Мотоцикл зупинився, Олена першою злізла із сидіння. — Хочеться більше вам показати. У нас же не тільки ці поля. — Добре. Тільки давайте спочатку поговоримо про те, що бачили. — Він знову дістав блокнота й ручку. — Те, що я бачив, мене трохи дивує. У вас такі прекрасні поля, аж не віриться, що ці поля відстаючого колгоспу. Може, щось поясните? Олена здвигнула плечима: — Курчат по осені раюють, а урожай — коли він у засіках. — Але ж... — глянув на Олену. — Цікава відповідь, стільки у ній фактажу, хоч зараз сідай і пиши матеріал. — Відійшов і вбрів у гречку, що пінилася солодким цвітом. Монотонно гули бджоли, перелітаючи зі стебла на стебло. Маленькі крильця вигравали проти сонця золотистими барвами. — Тут десь пасіка? — спитав, обернувшись до Олени. — За отими дубами, — показала вона рукою, — дев’яносто вуликів. Хочете — поїдемо? Він подивився на неї насмішкувато: — Нарешті заговорили, а то я вже думав до контори проситися. Поїдемо до вашої пасіки, тільки зараз дещо запишу. Сів на порослому волошками й диким маком узбіччі й почав писати. Олена підійшла до мотоцикла і зазирнула у люстерко, пригвинчене на рулі. Сонце припікало, й вона зняла куртку. Володимир підвів голову і завмер. Агрономша розчісувала волосся, яке спадало нижче пояса. У білій блузі з широкими рукавами й вузькими манжетами, заправленій у потерті джинси. Олена помітила, як журналіст дивиться на неї, і швидко зібрала волосся. Під’їхали до старих дубів, за якими у видолинку стояла колгоспна пасіка. Олена підвела мотоцикл у затінок дерев і попередила журналіста: — Тільки не розмаюйте руками, бо покусають, і подивіться, щоб у кишенях не було нічого солодкого. Той слухняно вивернув кишені, потім зазирнув до сумки. Ішов до невеликого дерев’яного куреня і зі страхом дивився на вулики, які, ніби маленькі хатиночки, стояли між колоніями польових квітів. — Здрастуйте, дядьку Кириле, — ще віддалік привіталася Олена. Пасічник поклав рамку, яку ремонтував, підвівся із саморобного стільчика, витер долоню об штани, по-свійськи кивнув Олені й простяг руку незнайомцю. — Це журналіст із Києва, — представила та Володимира Аркадійовича. Дядько Кирило трохи зніяковів, а потім пожартував: — Ось, нате, надіньте маску, бо бджоли не розбираються. Інтересуєтесь пасікою, може, й у вас є? Мельниченко заперечливо хитнув головою, глянув на Олену, і та пояснила: — Ні, ми тут на поля дивимося — журналіст цікавиться нашим колгоспом, то й до вас по дорозі заїхали. — А-а, тоді заходьте до мого куреня, — запросив пасічник привітно, — перепочиньте трохи у холодку. Усередині куреня і справді було прохолодно. На саморобних нарах лежала пасічникова постіль, біля невеличкого вікна — стіл. На ньому — металева кружка і кілька таких же мисочок. У кутку, на ослінчику, стояло відро із криничною водою. — Сідайте до столу — я вас медком пригашу. Тільки вчора викачав — ось трохи для гостей залишив, — дядько Кирило дістав зі саморобної невеличкої скриньки глиняного глечика. — Так зберігається краще. А ти, Олено Миколаївно, наріж хліба, — дістав зі скриньки ще й паляницю. — Моя Христина пече. Домашній хлібець — не те, що лавошний. — І багато меду берете? — поцікавився журналіст. — Та є... — пасічник налив темного гречаного меду в одну миску, потім — у другу — Спробуйте, саме бджола із гречки носить. Бачили, яка у нас гречка? — підсунув мисочки ближче до гостей. Володимир умочив хліб у мед і ствердно хитнув головою. Намагався їсти охайно, але мед стікав на пальці й капав у миску. Ніяково скосив очі в Оленин бік — та сиділа й про щось зосереджено думала. — їжте, їжте, — припрошував пасічник. — Медок — їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось? Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед. — Ваша тітка Христина не хліб, а паску пече, — промовила згодом. — Він і без меду смачний. Пасічник задоволено посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл. — І багато здаєте державі? — Мельниченко намагався повернути розмову на своє. — Та... — зам’явся дядько Кирило. — Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше... Пасічник із Оленою переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше: — Давно коло бджіл? — А-а, — здавалося, що дядько зрадів запитанню. — Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й... — Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. — Я вам ще наллю. — Ні-ні, дякую. — Мельниченко відсунув миску. Запитливо подивився на пасічника, чекаючи подальшої розповіді, але той дістав пачку махорки, акуратно згорнуту газету. Журналіст запобігливо відкрив сумку й дістав пачку цигарок. — Е, ні — я свою, — відмовився дядько. — То забавка для молодих. А ви ж як, критикувати нас будете чи по-хорошому? Журналіст зам’явся, глянув на Олену і зрозумів, що не знає, про що писатиме. — Я вам так скажу, — пасічник не дочекався відповіді й сам продовжив розмову. — Воно як по ділу, то і критика нужна, а, скажімо, аби комусь догодити та зря людей висміяти, уже наче й некрасиво, — густі брови зійшлися на переніссі, м’яке, добродушне обличчя посуворішало, і пасічник глибоко затягнувся самокруткою. — Я колись у війну снаряди підвозив кіньми, — прочинив рукою двері, щоб дим від цигарки ішов на вулицю, — під Харковом це пекло було. Я до батареї везу снаряди, а фашист б’є, а він лупить... Одного коня у мене убило, ледве я його витяг зі збруї. В голоблях слабший кінь залишився. Я і нокаю, і сам позаду воза пхаю, а він стоїть. Солдата нашого стільки набило — вся земля услана: хто ще є і стогне, хто санітарів кличе. Яке тобі... Мучуся я з тим конем, хоч випрягай і сам ставай. А тут лейтенантик сопливий підскакує, ні, щоб допомогти коня з місця зрушити, він до мене: «Я тебе, — кричить, — розстріляю! Чого став, таку твою...» Кажу йому: «Кінь не йде». А він мене по морді, тицяє в лице пістолетом. Коня угрів, той рвонувся і знову став як укопаний. Так він вистрілив у коня. Довелося хлопцям на собі ті ящики носити. Скільки їх через ту падлюку пропало... — А як же ви вціліли? — журналіст зацікавлено подивився на дядька. — А я й не вцілів, — посміхнувся той невесело. — У мене ось під лопаткою осколок, — поворухнув плечем, немов хотів показати того осколка, — і дві дірки у нозі. Одна, правда, нічого, а друга й зараз мучить, як на погоду, — замовк, дивився кудись у двері, де у променях сонця снували бджілки. Олена першою підвелася, подякувала за пригощання й пішла до мотоцикла, а журналіст затримався біля пасічника. Витяг блокнот і знову став швидко записувати. Він не бачив, як Олена щось дивилася у мотоциклі, потім відвела його далі, зірвала трубку, відкрила краник, і бензин потік із бензобака у невеличку ямку. Знову закрила краник, надягла на місце трубку, глянула на курінь і носком черевика засипала вологу ямку. Потім повела мотоцикла на дорогу. — їдемо? — у журналіста був гарний настрій, і він весело сів на заднє сидіння. — Та... — зам’ялася Олена. — Може, їдемо, а може, й ні. — А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. — Володимир встав із сидіння. — Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри. І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися. — Приїхали. — Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав. — Що тепер? — спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце. — Якщо не боїтеся — ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться. — Кілометрів сім-вісім? — перепитав розгублено журналіст. — І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити? — Буду вести мотоцикла. А як інакше? Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася: — Таки справді далекувато. — Тоді я буду тягти, — журналіст подав Олені свою сумку, — а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода? Олена здвигнула плечима: — У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі — я сама з цим не справлюся. Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч. — Вас теж проведу — тут недалеко, — сказала натомленому журналісту. — А ви хіба мене до себе не заберете? — вдавано образився той. — Я ж он скільки тяг вашого дурня. — Я за те вам казки розказувала, — засміялася Олена. — Теж мені — Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? — сказав уже серйозніше. — Не колгосп, а якийсь партизанський загін — ні в кого нічого допитатися не можна. — Було у конторі лишатися — я вас із собою не кликала, — відрізала йому Олена. — У мене теж день пропав. Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося. — Тут, у тітки Дусі, переночуєте. Всі приїжджі у неї ночують, бо готелю у селі немає, — сказала холодно й відчинила хвіртку. Постукала у двері. — Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, — зраділа тітка. Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», — і пішла. Зайшла до контори — там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері. — Проходь, а де?.. — голова поглянув на двері. Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася. — Ти, — посміхнувся й собі голова, — ти що, його у житі загубила? — Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх ніг. Він у мене, Даниле Павловичу, майже від самої пасіки мотоцикла тяг на собі. — Чого? — здивувався той. — А, бензин закінчився — я краник відкрила. Ну, просився чоловік, щоб помилуватися нашими полями. Не могла ж я йому відмовити. Голова дивився на Олену й не знав, що сказати. — Чортова дівка, — почухав потилицю. — Тож і додумалася. Хай йому що... Виручила. Та Володимир Аркадійович не спав. Сидів за столом і їв зварений у печі борщ. Перед ним стояли смажена курка, вареники із сиром і миска густої сметани. — Ну, хоч одну чарочку, — підносила тітка гостю чарку «казьонної», яку Данило Павлович завіз іще раніше. — Гляди ж, Дусьо, щоб усе було на вищому рівні. Догоди йому, Степанівно, — попросив, як виходив із хати, — бо осоромить на старості літ на всю Україну. Тепер жінка стояла за столом навпроти журналіста й умовляла: — Ну, давай, синок, зі мною вип’ємо? Га, давай. Той глянув у благальне обличчя жінки, потім — на чарку, взяв і швидко випив. — От молодець, — зраділа тітка й сама пригубила. — І добренна ж, зараза. Журналіст тільки посміхнувся, а Степанівна швиденько знову наповнила чарку: — Це щоб удома не журилися. Батько ж і мати є? Володимир ствердно кивнув головою. — От і вип’ємо за них. Гість поглянув на неї повеселілими очима, випив і поставив чарку трохи далі від себе. Доїв борщ узяв вареника і вмочив у сметану. — А ця ваша агрономша, вона місцева? — Аякже, — тітка ще долила горілки. — Своя. І батьки її тут живуть. Хороша людина, та доля у неї нехороша. Молодий чоловік перестав жувати, втупився поглядом у тітку Уже сам, без запрошення потягнувся за чаркою. — Бачиш, — зраділа та, що він випив іще, але м’ялася з розповіддю. — Ну, як його сказати. Хлопчика вона собі знайшла по молодості літ, ну, у нас, по-сільському, кажуть — байстрючка. Хто ж його знає, чиє воно. Заміж не виходить, а на неї багато находилося непоганих хлопців. І вивчитись, на кого хотіла, не вдалося, так ото у колгоспі й залишилася. А у вас же є жінка, діти? — Немає. — Гість відчув, що добре сп’янів, і попросив: — Я б уже спати ліг, стомився дуже. Тітка відвела його у другу кімнату, до розстеленого високого ліжка. Він роздягнувся, ліг і потонув у м’яких подушках. Олена довго не могла заснути. Перебирала в пам’яті минулий день і то посміхалася, то супилась. Потім розсердилася на себе, повернулася на бік і заснула. Прокинулася рано, але з ліжка не вставала. Лежала із заплющеними очима, поки мати не прочинила тихенько двері. — Чи ти сьогодні йдеш на роботу, чи ні? Вона підвелася і в сорочці підійшла до великого дзеркала, довго розчісувала волосся, заплела косу, закрутила на голові й приколола шпильками. Поснідала неквапно й пішла за мотоциклом. «Якась сьогодні не така, — подумала Наталка про дочку. — Може, що на роботі?» На тракторному стані Олена залила у мотоцикл бензину і довго стояла, роздумуючи, куди їхати. На наряд запізнилася, але все ж поїхала до контори. У кабінеті голови сиділи спеціалісти й журналіст. Олена привіталася, сіла на крайнього стільця. — Тут ми без тебе говорили, Олено Миколаївно, — підвів на неї очі Данило Павлович. — Учора трапилася неприємність — і все через твою халатність. — Олена почервоніла й опустила голову — Так от, сьогодні треба показати товаришу журналісту все. Хочете, — звернувся до нього, — я сам покажу господарство? — Звичайно, — кивнув той головою, — я б хотів якомога більше напрацювати матеріалу. У мене є ряд запитань і до вас, і до спеціалістів, — говорив офіційно, натягнуто й ні на кого не дивився. А коли вийшли з контори, відразу пішов до автомобіля голови колгоспу, що вимитий, як ніколи, виблискував склом, мов новенький. Зачинив дверцята й ніби ненароком наткнувся поглядом на Олену, яка стояла біля свого мотоцикла й насмішкувато дивилася у його бік. Данило Павлович сам сів за кермо, а позаду — головний агроном і завідуючий фермою. Ті перезирнулися між собою, ховаючи посмішки, коли автомобіль поїхав не прямою дорогою, а Вівчарівкою — там уже стояли зруби нових хат для колгоспників. На ферму приїхали майже по обіді, там було чисто й пахло ще свіжою крейдою. Із тракторного стану прогуркотіли на дорогу два комбайни, Мельниченко побачив їх, зацікавився: — Жнивувати починаєте? — Та ні, сьогодні обкосять поля, які через пару днів будемо убирати. Хочете, ось подивимося ферму й туди проїдемо? — запропонував Данило Павлович. — Я вже вчора бачив, — посміхнувся ніяково журналіст. — Але... можна проїхати. Здалеку здавалося, що комбайни пливуть по хлібному полю, один за одним. Володимиру Аркадійовичу хотілося думати про велич картини, яка відкривалася перед ним, але він глянув на червоного мотоцикла, що самотньо стояв на узбіччі, й зовсім збився з думок. Самої Олени не було видно. Перший комбайн наближався, і журналіст побачив, що вона стоїть за кабіною комбайна і про щось перегукується з механізатором. Коли комбайн зупинився, швидко зійшла по східцях униз. — Добра пшениця. їй-богу, добра, Даниле Павловичу. Коли б така вся, то... — глянула на Мельниченка й замовкла. — Ет, Олено Миколаївно, не забігай наперед із висновками, — промовив голова байдуже, — ще ж яка погода... — Поїдемо далі? — запитав у Мельниченка. — А куди? — журналіст тримав у руках блокнота й ручку. — Взагалі-то, я б хотів побачити, як комбайни жнуть і чи багато втрат. Тут п’ять хвилин об’їхати. — Тоді я краще занотую дещо у блокнот і почекаю вас. Він швидко писав, раз у раз кидаючи погляд на лан, що поволі хитався на вітрі. Бачив Олену, яка вбрела у пшеницю і щось там роздивлялася. Нараз перестав записувати, зірвав яскраву квітку дикого маку, підійшов до неї, мовчки витяг шпильки з волосся, і воно хвилями розсипалося на плечах. Олена розгубилася, а він устромив квітку у волосся й відійшов. Стояв і дивився на неї, спантеличену, потім посміхнувся: — Польова царівна. Ви справжня Польова царівна. Олена мовчки витягла квітку, зібрала волосся у вузол, повернулася й повільно побрела жовтими хвилями. Він не бачив, як під темними віями блиснули сльози, й не міг зрозуміти, чому вона бреде так далеко, немов хоче загубитися у цьому колосковому царстві, що горнулося до неї, хилило повний колос, злітало з-під ніг сполоханим жайворонком. Коли під’їхали голова колгоспу і Тит Феодосійович, він сів у машину і попросив: — Розкажіть мені про вашого спеціаліста, що так захоплюється оцими полями й зовсім не здається на виробничі розмови. — Про Олену? — перепитав Тит Феодосійович. — Так, щоб ви знали — вона оцю пшеницю виняньчила. І не тільки оцю. Вона землю відчуває не так, як ви думаєте — земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило. На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл. Олену ж у селі почали звати — Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів...» Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина. — Всю, до останнього зерняти, на насіння, — розпорядився Тит Феодосійович. Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії: — Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш? — Дак а скільки її там — жменя, — упалим голосом промовив той. — Хотіли розвести, щоб... — А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, — голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано. — А мені до них не звикати, — відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. — Сучий син, — промовив, дивлячись на телефонний апарат. — Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він... Уперше за роки навчання в академії Олена хвилювалася, збираючись на чергову сесію. Намагалася обдурити себе, що їй байдуже, зустрінеться чи ні у Києві з Мельниченком, але серце починало схвильовано битися, коли уявляла ту зустріч. Подовгу розглядала одяг, що брала з собою, міряла, прискіпливо роздивляючись у дзеркалі. — Мамо, і мене візьми, — просився Іван, дивлячись, як материні речі одна за одною лягають у невеличкий чемодан. — Я теж хочу до Києва. — Лягай і ти в чемодан, — жартувала з нього Олена. — Ага, — знічувався хлопчик, — я ж не спідниця. Я хочу ногами. Візьми, мамо, — благально дивився їй в очі. А коли зрозумів, що не допроситься, заплакав і пішов шукати діда, щоб той пожалів. Перші дні Олена підходила з надією до академічного корпусу, вдивлялася у студентів, але знайомого обличчя не було. Хоча й чекала, все ж розгубилася, коли почула знайоме: — Привіт, Шахразада! Я тебе ледь розшукав у цій альма-матері майбутніх голів колгоспів. Він був зовсім іншим, ніж тоді, влітку. Вишуканий одяг, насмішкуватий погляд, упевненість у кожному русі. Побачив розгубленість Олени, спитав: — Ви, здається, зовсім не чекали бідного журналіста? — А чому я мусила вас чекати? — вона трохи оговталась, і його самовпевненість здалася неприємною. Хотіла йти, та він заступив дорогу. — Ого, які ми. Але повинен вам нагадати, що ви не на своєму полі й отой тролейбус — не ваш мотоцикл, який ви змусили мене, мов ішака, тягнути на собі стільки кілометрів. Олена засміялася. — Хто ж вам винен? Надіюсь, ви не прийшли мститися і змушувати мене упрягатися в тролейбусні голоблі? — Ні, — відповів Володимир без усмішки. — Я просто скучив. Давайте вашу сумку. — Він простягнув руку за сумкою, у якій лежали конспекти і книги. — Я пропоную, — перейшов знову на жартівливий тон
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка