Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка8/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
5. П’ятниця

Його дружина направду швидко сп’яніла, але — що дуже дивно — його друг також. За компанію, чи що? Одне слово, ангели в білих халатах знайшли їх двох у стані, м’яко кажучи, далекому від тверезості. А він… а що він? Вийшов на подвір’я — і пошкодував, що врятувався. — І часто ви її б’єте? — таким було перше запитання травматолога після огляду його дружини. — Спитайте в неї. — Трапляються випадки, коли жінки вигороджують своїх чоловіків. Дивуюся таким жінкам. — Я можу забрати її? — Тиск ми стабілізували, але, як видно з кардіограми, у вашої дружини порушення процесів реполяризації міокарда. Іншими словами, серце починає сигналізувати, що воно не справляється з підвищеними навантаженнями. Зверніться до кардіолога, він призначить курс зміцнюючої терапії. А моя порада — більше свіжого повітря, повноцінне харчування й позитивні емоції. Після цієї розмови Влад ще дужче пошкодував, що вцілів. Але поруч трапився Олег і наказав негайно відвезти його на море: «Але щоб вже, яс-сно?», — на що жінка, у якої проблеми із серцем, запротестувала: — «А я хочу до річки, або в ліс». — І треба було їх мирити, і везти туди, куди він вважав за потрібне, а після того знову сідати за кермо і їхати назад до лікарні: Ілону обіцяли швидко виписати, мала обпечені тільки кисті й стопи, Сашу поклали в реанімацію, — «80 % тіла уражено, опіковий шок, самі розумієте — шансів дуже мало» — і довелося бігати по аптеках, купувати ліки, перев’язочний матеріал і кровозамінники… а його дім лежав у руїнах і оживленню не підлягав. Буде в нього інший дім, може, кращий, може, гірший, але такого вже не буде. Несподівано серед ночі подзвонив завідувач, сказав, що мав охоту його звільнити — «Володимире, ще раз ти підеш на лікарняний… ні, до кінця тижня можеш не виходити, але ще раз… ти маєш де жити, бо якщо ні, то їдь до мене?» Зате зранку на нього навалилися всі нараз: міліція, начальники з газової контори, представники мерії, інспектори з техніки безпеки, журналісти, просто знайомі і… втома, безмежна і безжальна, як… як його бабця. «При чому тут це?.. Усе, треба йти спати, і негайно».


Марія прокинулася від дріботіння дощу по карнизу. Рука машинально потяглася до шиї… і не знайшла там ніякого нашийника. «Мабуть, це був тільки сон». — Сліди на шиї за кілька днів зійдуть, синці теж. Марія розплющила очі. «Отже, не сон…» — Випийте зі мною чаю, Маріє. — Я не п’ю чаю. — Ви й горілку не пили… Тримайте горнятко, беріть сухарі для початку. — Де я? — У мене вдома. Пийте. — Де мій чоловік? Боже, а Саша?.. — Влад телефонував: усі живі. Більше я вам нічого не скажу, поки не вип’єте свій чай. — Я не хочу. — Не будете пити, будемо глюкозу у вену вводити. — Ще що вигадали? — Ви коли останній раз їли? — А вам яка різниця? — Дати вам дзеркало? Дзеркало… Щось невловиме ковзнуло в пам’яті й щезло, світ хитнувся, коли вона сіла на ліжку і простягла руку до горнятка, дощ застукотів гучніше. — Це ж солодкий чай… Як можна пити солодкий чай? — Уявіть, що це гіркі ліки, і випийте. — Цей чай — іще більша гидота, ніж горілка. Олег сидів за невеличким столиком біля ліжка й дивився на неї так безтурботно, ніби все, що сталося, справді було сном. — Я вас одразу впізнав. — Де мій спортивний костюм? — Ви його викинули. — Я його що? — Через балкон. Ви казали, що давно мріяли викинути цей жахливий спортивний костюм… Я вас впізнав одразу, як тільки побачив. Пам’ятаєте, як ви стояли посеред вітальні й не знали, куди заховати порізані руки, а я, нічого не підозрюючи, зібрався випити з Владом пива, і тут ви. З обручкою на пальці. У домі мого найкращого друга. Так нечесно. — А де я взяла цей халат? — У моєї красуні. Добре, що вона зараз на морі, бо ви досить неделікатно повикидали весь її одяг із шафи, шукаючи, у що б вам зодягнутись. І ніби небагато вчора випили… Я так часто приходив до Влада тільки для того, щоб на вас подивитися. Я не міг повірити, що ви мене не впізнали. А ви ні словом, ні жестом не виказали свого здивування. Сухарі смакували, як найкращі в світі ласощі. А дощ тарабанив у шибки, немов теж хотів покуштувати висушену скибку хліба. — А що я вчора ще… робила? — Окупували мою ванну, і я мусив півночі грюкати в двері, причому — своєю мобілкою, вона на ранок мала такий самий пожмаканий вигляд, як і я. І ніби теж небагато вчора випив. Та ви не хвилюйтеся, сусіди в мене лояльні, виселяти мене не стануть, надіюся… За шість років ви зовсім не змінилися: відчувається та ж сила у м’язах і той самий вогонь в очах, тільки тепер ви навчились їх приховувати… — Скажіть, а до вас я вчора не чіплялася? — А мали такий намір? — Так чи ні? — Чому всі красуні зранку такі войовничі?.. Ні, ми поводилися напрочуд порядно. — Дуже добре. — І що тут доброго? Марія відкинулася на подушку. Дивно було лежати і не думати про те, що треба встати й забарикадувати двері спальні. — Я вилікувалася. — Від чого? — Від вас. — От і вір після цього у вічне кохання! А мені здавалося, що це назавжди. Ви були таким трагічно серйозним підлітком, довкола вас крутилося стільки кавалерів, а ви нікого, крім мене, не помічали, ви так віддано заглядали мені в очі і стільки разів за вечір проходили повз мене, що тільки ідіот міг цього не помітити. Особливо я любив запрошувати когось до танцю: о, на вас тоді страшно було дивитись. — Уявляю. — Знаєте чому я постійно ходив на дискотеки? Мені цікаво було, чи прийдете ви. Як я над вами потішався, не повірите. — Повірю. Ви дали мені добру науку. — Ні, це ви мене провчили. Два роки ви ходили довкола мене колами, а тут раптом рішуче попростували до мого столика. Я, чесно кажучи, перелякався. Розіграти п’яного — перше, що спало мені на думку. Ну не мав же я залазити під стіл! Скільки разів я після того вечора приходив у клуб, та жодного разу вас там більше не бачив. І не бачив, щоб хтось іще танцював так несамовито, як ви… Ви не могли вигадати нічого іншого, як вийти заміж за мого друга? — У шістнадцять років я була не набагато розумніша, ніж у два рочки. Справжнє кохання — це трагедії, сльози, кинжал у серце, отрута в чаші… Мене так рідко жаліли, що я до цього не звикла, жалість — ну що ви, це принизливо, як можна, де ваша гідність? — а ваш друг мене пожалів. Ви… ви не такий. Ні, ви розумний, навіть дуже, але ви жорсткий, а десь навіть жорстокий. Ви ніколи б мене не жаліли. А я сита по зав’язку безжальними людьми. Саша… так він просто жити без мене не міг. Як наркоман. Коли мене довго не було, у нього починалася «ломка». Я повинна була перебувати у зоні його досяжності й чітко виконувати всі його вказівки, тільки так він міг спокійно жити. О такій-то годині зробити сніданок, о такій-то винести сміття… Він щотижня складав меню, давав мені певну суму на закупівлю, скрупульозно рахував здачу. Фізично він був слабшим за мене, добре розумів це і боявся нападати на мене відкрито, але безперервний шантаж зробив свою справу: я забула, що можна просто так виходити на вулицю, я так призвичаїлася постійно оточувати себе барикадами, що ледве сама не задихнулася в замкнутому просторі. І головне, я нікому не могла нічого розповісти: ти кажеш, що твій брат?., та ти що? І пішло-поїхало… Тільки мамі одного разу я спробувала щось пояснити, але вона не захотіла… чи не змогла мене почути… Тому, коли місяць тому тьотя Ніна познайомила мене з вашим другом, коли я знову його побачила, коли згадала, як він простягував мені шоколадку, то зрозуміла, що ось він — мій шанс. Утекти, заховатись у його домі й сидіти тихенько, як мишка, до кінця свого життя. Повірте, при найменшому натяку на почуття я б тут же розірвала наші стосунки, але він був такий спокійний, далекий від цього всього, а мені так потрібен був перепочинок… Марія відставила порожню чашку. Дивно було згадувати сон, завдовжки в життя, і переконувати себе, що то була реальність. — Одне мене тоді тривожило: а що, коли він згадає оту шістнадцятирічну ненормальну, яка накинулася на нього, мов фурія, і наговорила стільки дурниць, якщо він її згадає, незважаючи на те, що було темно й багато років минуло, і вижене зі свого дому, куди тоді піду?.. Як думаєте, він мене впізнав? — Думаю, що інакше він із вами б не одружився. Жінки-фурії — це його слабкість. Підозрюю, що він довгий час жив у очікуванні якоїсь підлості з вашого боку… Маріє, чому б нам не згадати те, що було?.. Адже було, чи не так? Давайте надолужимо згаяний час, забудемо на годинку, хто ви, хто я?.. — Хто він?.. — Чому нас повинні стосуватися вигадані кимось правила гри? Більше такої нагоди може не трапитися, ми обоє потребуємо розрядки, нічого не зміниться, абсолютно нічого!.. Ви жахливо виглядаєте, але усмішка вам пасує. — Розкажіть мені краще ще щось про вашого друга. — Отакої. Моя пропозиція навіть не була допущена до першого читання. — Яка пропозиція? — Зрозуміло… Що вам розказати? — Що хочете. — Я бачу, вам приємно про нього говорити. — Не те слово. — Маріє, ви можете усміхатися не так… відверто? — Не можу. Хто б міг подумати, що все так обернеться… Він щоразу мене дивує. Коли я ляжу спати, він намагається ходити дуже тихо, коли помічає, що мені холодно, тут же зачиняє вікно; приїжджає якомога швидше, бо знає, що я вдома сама… Він жаліє мене постійно, не роблячи перерв на перекур чи там на пиво… Коли я думаю про нього, мені хочеться стрибати і плескати в долоні. — Чому ви не називаєте його на ім’я? — Я? — Так. Я жодного разу не чув, щоб ви назвали Влада на ім’я. — Це нелегко пояснити. Мені здається, що це не його ім’я, що воно якесь… штучне, ніби спеціально вигадане для… не знаю для чого, але мені здається, якщо я називатиму його так, як ви всі, я погоджуся з існуючим станом речей і він погодиться з тим, що я погодилася, і тоді буде неможливо щось змінити. Незрозуміло, правда? — Не зовсім. — Принаймні він поки що не робив мені зауважень. — Влад не вміє робити зауваження. Тому йому так не щастить із жінками. — Менше треба їх жаліти? — Аякже. Вилізуть тобі на голову — і… далі латинською. — Кожна з них рано чи пізно пошкодувала, що втратила його, я впевнена в цьому… І я пошкодую. — Ви хочете, щоб я захлинувся цим чаєм? Що за песимістичні настрої? — Самі подумайте, з якої я сім’ї: мама настільки любить свого чоловіка, що вбиває його, брат настільки любить сестру, що переслідує її в день і в ночі… А якщо це в нас у генах? Я не хочу зашкодити йому. Розкажіть мені краще щось про нього хороше-хороше…
Влад обережно прочинив двері: його жінка лежала в ліжку, підклавши під щоку руки і усміхаючись від вуха до вуха, а його друг сидів біля неї з горнятком чаю і щось однозначно веселе їй оповідав. Помітили його, швидко перезирнулись. — Ти не тільки гроші в мене поцупив, а й ключ? — Я не хотів вас будити. Вони знову швидко перезирнулися, не перестаючи усміхатися при цьому. Йому, звісно, було не до сміху. «Ні, спати, і ще раз спати». — Владе, ти куди? — У ванну. Олег шаснув за ним до ванни й зачинив двері. — Владе, ти її спеціально до мене привіз? У тебе стільки знайомих жінок, а ти її до мене… — Якби ти знав, який я змучений… — Ні, ти мені скажи, навмисно? І ключ узяв: мовляв, нагрянемо, подивимося, чим ви тут займаєтеся. Ти мені не довіряєш? — Ти коли на чергуванні не спиш усю ніч, тобі дуже хочеться на другий день на дурні запитання відповідати? — Скажи тільки — так чи ні, і я вимітаюсь. Влад сів на ящик для білизни і вперся долонями в коліна. — Я не найкращий для неї варіант: хати нема, меблів нема, грошей нема — нічого нема. Мені доведеться тепер працювати удвічі більше, або взагалі поїхати на заробітки, до тещі наприклад. Та й із головою в мене, сам знаєш, не все в порядку. Навіщо їй ненормальний та ще й на додачу бідний чоловік? — Знаєте що? Ви одне одного варті.
Марія повільно підійшла до дзеркала. І побачила там…
Гаряча ванна розморила його остаточно, голова обважніла, в очі ніби насипали піску, а він щосили намагався пригадати, куди ж поділась ота остання цигарка, яку він так необачно спробував припалити у переповненій газом кухні, — ось ніби вона була у нього в руках, і ось її немає, — він щосили намагався ошукати свою пам’ять, але вона вперто транслювала саме те, чого він не хотів бачити; вимушений заново переглядати моторошні кадри загибелі свого єдиного пристановища на цій землі, він запитував у себе, чи скінчиться коли-небудь його затяжний траур… а повіки злипались, і сон обіцяв бути таким солодким, яким ніколи ще в житті не був… …Вода піднімалася все вище і вище, а над водою плакали-стогнали палаючі тополі, і від того крику волосся на голові ставало дибки. «Я так довго тебе кличу, а ти все не йдеш і не йдеш-ш-ш…» У двері гарячково затарабанили. Влад отямився і тут же вхопився рукою за край ванни: вода встигла дістатися до ніздрів, ще кілька вдихів — і він уже не прокинувся б. — Я хотіла запитати, чи робити тобі сніданок?.. Ти мене чуєш? — Я не хочу їсти! — гаркнув він, відкашлюючись і відпльовуючись. «Не дадуть навіть у ванні поніжитися. Що за життя настало?» Підвівся Влад лише з третьої спроби. Підвівся, відкрутив кран — і спробував не відсахнутися, коли крижані струмені вдарили в обличчя. Є, звичайно, екстремали, які полюбляють холодний душ і на його місці зараз із задоволенням фиркали б, але він до них не належав. Просто примусив себе стояти, не рухаючись, аж поки не посиніли лунки нігтів. Тільки тоді дозволив собі закрутити кран і вилізти з ванни. Був на кілька вдихів від смерті, а відчуття точнісінько таке, як у ту кляту п’ятницю, коли стояв за кілька кроків від спокуси. Стояв, курив і дивився на вікна, за якими жила жінка з пшеничним волоссям. І згадував слова, які вона кинула йому в спину п’ятнадцять років тому: ТИ ЩЕ ПРИБІЖИШ ДО МЕНЕ, ЯК ПЕС НА ШНУРКУ! І щиро дивувався, чому він досі цього не зробив, якщо навіть через стільки років від нетерпіння сверблять кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування… Якби він піднявся тоді у її квартиру, забувши свою відчайдушну обіцянку ніколи більше цього не робити, якби переступив через себе, то втрапив би в яму, любовно викопану Зоряною, обов’язково втрапив би, тому що не вмів не робити того, чого вона хотіла. І Зоряна вкотре тріумфувала б, і жодний виродок її тоді б не скривдив, але, але, але… що сталося б з отією кішкою у мишачій шубці, задля якої власне й готувалася сцена зустрічі двох постарілих, але все ще повних енергії коханців? Повернулася б назад у свою нору і хтозна чи наважилась би вдруге звідти вилізти. Він невесело усміхнувся й уявив собі, як це було, як блискуче виглядала Зірка, як вона пригощала гостю своїм улюбленим каберне і як вишукано й майстерно тероризувала її весь час, поки вони сиділи й чекали його приходу. А він у цей час сидів у машині при виїзді з міста і чекав Божого змилування. «Хоч як крути, хоч як верти, куме, а ми все одно всюди винні, одна нам дорога…» Рука сама потягнулася до крана. Вода вкотре радісно полилася у ванну. «Досить просто почекати, поки річка вийде з берегів…» Марія кинула погляд на замкнені двері ванни. Тривожили вони її, сильно тривожили. Дві години минуло, а звідти не чулося жодного звуку, окрім плюскоту води. Це лякало більше, ніж повна тиша. Олег тільки підсміювався: «Тепер бачите, які в мене були думки, коли ви там так довго сиділи?» Позичивши у його дружини косметику і гребінець, вона намагалася причепуритися, але погляд знову й знову повертався до замкнених дверей. Є, звичайно, жінки, які вміють тримати себе у формі за будь-яких обставин. Такі й на похорон прийдуть елегантно вбрані й підретушовані за всіма правилами візажу. Вона до них не належала. Просто змусила себе хоч трохи загримувати синці під очима і підвести бліді, як смерть, губи, щоб не так лячно було дивитися на себе у дзеркало. Її чоловік вийшов з ванної несподівано, без попередження, вона ледве встигла відскочити, бо якраз у цю мить рішуче підійшла до дверей, щоб постукати.
Вони зустрілись обличчям в обличчя. Обоє — на чужій території, в чужому одязі, в синцях і латках, якими нашвидкуруч прикрили свої рани, обоє — по вуха у своєму минулому, з лантухами гіркого досвіду за плечима, все ще не готові назвати одне одного на ім’я. — Ти… щось хотіла? — Твоя жінка хотіла втекти. — Неправда. Мені просто треба з’їздити в одній терміновій справі, а твій друг мене не пускає. Я вкрала у його дружини сукню. — Найкращу, до речі. Владе, чому ти не спитаєш, куди так поспішає твоя жінка? — Тебе підвезти? — Ні, це неблизько, а ти не спав усю ніч. Я дістануся на маршрутці. — Жодних маршруток, я тебе відвезу. — Це небезпечно. Ти можеш заснути за кермом… — Зараз вип’ю каву і… — Є просте й геніальне рішення, пані та панове. Я можу підкинути вас, Маріє, куди ваша душа запрагне. Головне — випросити у вашого чоловіка авто, але щоб він ні про що не здогадався, — і вперед.
Падав рясний дощ, спрагла земля встотувала його кожною своєю клітинкою… притулившись до шибки, Марія думала про все і про ніщо. Її чоловік сидів на сидінні поруч з водієм і, видно, почувався не в своїй тарілці. — Ти можеш не дивитися мені під руки? — вкотре роздратовано кинув Олег. — Я, як і ти, вмію їздити і, уяви собі, навіть права маю… — Усім відомо, як це робиться: права купив, машину купив, їздити не купив. Я тебе вб’ю, якщо ти нас угробиш. — Я знав, що ти оптиміст, але щоб настільки! На виїзді з міста чоловік згадав, що забув техпаспорт. — Нічого, прорвемось… — Олежику, я не звик їздити без документів. Повертай… — Висадіть мене тут, я зупиню маршрутку. Зараз багато ходить маршруток… — Обійдемося без маршруток! Суворий тон йому ніколи не вдавався, дощ рясно кропив землю, яка так за ним скучила, поля, дерева, дорога — все раділо життєдайній волозі. — Можна запитання? — підняв руку Олег. — Хтось знає, куди ми ідемо? Марія зауважила, як її чоловік втупився в нього, хвилину так посидів, потім потер око, а тоді перевів погляд кудись у далечінь. — Здається, прямо, — бовкнула вона. Треба ж було щось відповісти. — Здається?! — Я ніколи там не була, але мені пояснили, як туди доїхати. — Туди — це куди? Шурхіт шин по мокрому асфальті, бризки потривожених калюж із-під коліс, монотонний шум двигуна… Марія зраділа, що за кермом не її чоловік. І зітхнула. Олег чекав відповіді. — Я точно не знаю. — Владе, твоя жінка каже, що ми ідемо туди, не знаємо куди. — Відколи ти почав вірити жінкам? І от що, давай поміняємося місцями: дорога слизька, а в мене як-не-як більший досвід, я не хочу, щоб знову щось сталося. З мене досить неприємностей… Марія рвучко озирнулась: їй раптом здалося, що за ними біжить біда. «Дорога слизька, слизька… слизька,» — заспівав двигун. У дзеркалі заднього огляду вона спіймала погляд водія і замотала головою. Олег заспокійливо кивнув. Добре, коли ті, кого любиш, мають розумних друзів. При умові, звичайно, що ці друзі на вашому боці. — Прошу пасажирів не відволікати водія дурними зауваженнями. А загалом, Владе, я викликався везти твою дружину, а не тебе. Тобі не обов’язково було їхати. — Дякую, — коротко відповів той. Марія усміхнулась і на секунду притулилася до його плеча — щоб переконатися, що чоловік на пасажирському сидінні справжній, а не вигаданий. Чоловік здригнувся… і втупився у вікно. Не міг він їй ні в чому відмовити, й інколи вона безсовісно цим користовувалася. Вдалині замаячив суперсучасний мотель. — Оця споруда наводить нас на думку про Америку, чи не так? — відмітив Олег. — Але оця дорога не дає нам забути про Батьківщину. Хай живуть наші рідні дороги, які змушують нас постійно пам’ятати, в якій країні ми живемо. — Віват ностра цівітас, віват, крескат, фльореат![22] — підхопив чоловік, Марія, як завжди, нічого не зрозуміла, але їй дуже подобалася ця дивна мертва мова… і голос мовця теж подобався, вона могла слухати його дні й ночі. — Піду куплю цигарок. Олег натиснув на гальма. Їх усіх жбурнуло вперед. Думка, що вони можуть не доїхати, пробилася-таки крізь завісу заколисуючих звуків і стисла серце. Влад оторопіло подивився на водія. — Ти що? Забув, що ти людей везеш? На відміну від неї, Олег отямився досить швидко. — Які цигарки, Владе? Ти хотів вийти. Ти відчинив дверцята. Я їхав майже сто кілометрів на годину! Владе!.. Замість відповіді чоловік повільно повернувся до неї. Марія спромоглася тільки головою кивнути… він різко вийшов із машини, хряснув дверцятами, постояв під дощем і не знайшов нічого кращого, як узятися за цигарки. — Нічого не розумію, — знизав плечима Олег. З його очей зникла дитяча безтурботність і наївність — більше не потрібно нічого приховувати — але натомість з’явився сум, дивний як для такого вродливого й сильного чоловіка. — Влад знає, куди ми їдемо і не хоче туди їхати? Чому ж він нічого не каже? Чому ви нічого не кажете?! — Бо я нічого не знаю. Я тільки відчуваю, що є якийсь підводний камінь, об який ми рано чи пізно розіб’ємось. — І ви вирішили, що краще розбитися раніше, ніж пізніше? Зоряна мені щось таке говорила… вона теж намагалася до чогось там докопатись і нічого доброго з цього не вийшло. Чому жінки, якщо вже до когось доберуться, то обов’язково хочуть заволодіти ним цілком і повністю? Що за манія така? — А що кажуть психотерапевти? — Там теж зазвичай самі жінки. — Не щастить чоловікам у цьому світі. — І не кажіть.
Влад відчинив дверцята й похмуро зиркнув на людей, які сиділи в його машині й невідомо чому сміялися. Йому, наприклад, було не до сміху, краплі дощу стікали на чоло, в очі, за комір і неприємно холодили тіло, від цигаркового диму натщесерце паморочилося в голові, терпли ноги від думки про те, куди вони зараз їдуть. — Вас не можна лишити самих ні на хвилину. Поїхали. Я покажу дорогу. — Ого, як грізно. Далі їхали мовчки. Здається, він на хвилю провалився в сон і прокинувся від того, що об лобове скло вдарилась якась комаха, а може, від того, що дощ перестав. Він поглянув на дорогу і змінив гнів на милість. Добре, що поруч Олег. Від нього самого зараз толку мало. Сам він зараз неспроможний розвеселити навіть клоуна. Десь на двадцятому кілометрі Влад дістав цигарку, пом’яв її в руці й жбурнув за вікно. — Зупини. — Ми вже приїхали? Я бачу тільки дорогу. — Ні, ми… ми проїхали потрібний поворот. — Та-ак. І хто ти після цього?
Марія відчинила дверцята і в лице війнуло такою свіжістю, такою невимовною насолодою, що вона, не задумуючись, вийшла з машини; вона пішла назад уздовж траси, дощ перестав, а машини ще не встигли забруднити повітря; вона вдихала і вдихала кришталеву синь, змішану з ароматом щойнозораної землі, вмите листя, подекуди помережене золотом, шурхотіло, радіючи їй, немов своїй… захотілося роззутись і зробити те, чого ніколи не робила: пройтися босоніж по траві. — Ти що, образилася? — чоловік схопив її за руку й потягнув до машини. — Зараз ми будемо на місці, зараз. — Я така рада, що ти мене сюди привіз… Він витріщився на неї, як на дивовижу. — Ну… і я радий, що ти рада. — Не підходь так близько, я жахливо виглядаю. — Хто тобі це сказав? — Дзеркало. — Ти справді жахливо виглядаєш. — Дякую, у тебе теж не найкращий вигляд. Тут, на узбіччі, вони немов зависли у вакуумі: того, що було — вже нема, а те, що буде, — якщо вони, звісно, до нього дістануться, — невідомо як їх зустріне. Дорога, в яку вони вирушили, була містком, хистким містком через прірву, і, щоб не помічати в себе під ногами цю прірву, вони говорили й говорили, проте ніхто не заводив мову про головне… — Відсьогодні починаємо вести здоровий спосіб життя. Ні, відзавтра. — Домовились. — Яка в мене безвідмовна дружина! — Сама собі дивуюся… …На пагорбі стояв цвинтар. Біля нього вилискували бані церкви, а до пагорба тулилися хати, причому не низенькі, одноповерхові, як вона собі уявляла, а справжні кам’яниці. І все потопало в зелені. Але дощ чомусь обійшов цю місцину стороною. «От і приїхали,» — подумала Марія. Десь там був і її дім, тільки він про неї ще нічого не знав.
«Невже приїхали?» — подумав Влад. Фізична втома раптом знову дала про себе знати, боліли ноги, спина й шия, нестерпно пекли очі, — сон був занадто коротким, щоб тіло й мозок могли відпочити, у кожному м’язевому волокні накопичилося стільки молочної кислоти, що м’язи затверділи і кричали не своїм голосом при найменшому русі, через кожне нервове з’єднання пройшло стільки імпульсів, що їх почало заклинювати, — Влад спробував вилізти з машини і застогнав, спробував відкрити дверцята машини і відчув, що не може ні зігнути, ні розігнути пальці, спробував випростати спину і… заробив солідний штраф за кількістю не перекладених на латину допоміжних слів. Він усвідомив, що всю дорогу був жахливо напружений, такий напружений, що тепер, коли вони доїхали, коли нема більше сенсу стискати кулаки й можна розслабитися, тіло забуло, як це робити. Десь там удалині, за селом, текла річка, на берегах якої густо росли тополі. Десь там, під цими тополями лишився дванадцятирічний хлопчина із чудернацьким ім’ям, двадцять років чекаючи, коли його звідти заберуть. Але по нього треба було йти не до річки й навіть не до села. Йти треба було на цвинтар.
— Ми з нею всюди були разом. Батьки пропадали на роботі, та й після роботи їх часто кликали в село, то до одного, то до другого хворого, ніч не ніч, свято не свято, вони нікому не відмовляли. Дід любив собі полежати, а ми з нею… Ми були нерозлучні, — куди вона, туди і я. Дід помер, коли я був ще дуже маленьким, помер тихо, я навіть не знав, що він мертвий… заснув і все. А вона… вона мала цукровий діабет і, коли мені виповнилося дванадцять років, злягла. До лікарні їхати відмовлялася, лежала у світлиці, з почорнілими ногами… вона завжди була така моторна, робота горіла в її руках, і мені було дуже незвично бачити її такою. Вона хотіла, щоб я був біля неї, щоб щось розказував, хоча б про те, яка погода надворі… вона швидко втрачала зір, але як тільки я, користуючись цим, намагався тихенько вийти з кімнати, вона одразу казала мені: «Швиденько повертайся, Харитоне»… так вона мене називала. Чесно кажучи, мені скоро набридла роль доглядальниці, та й хлопці сміялися: «Ходи поб’ємо м’яча, чи ти записався у няньки?..» У неї було нетримання сечі, батьки постійно міняли простирадла, але все одно цей запах… думаю, він їй теж дошкуляв. Вона казала: «Хотілось би ще пожити, але не так…» Водночас вона дуже багато пила води, і в мої обов’язки входило приносити їй воду. Я дратувався: чому вона так багато п’є? І от одного дня, коли батьки, як завжди, пішли на роботу, я вирішив, що й так засидівся в хаті, і тихенько вислизнув із кімнати. Навздогін мені лунало: «Я чекаю, Харитоне,» але я тільки рукою махнув. Я лишив біля неї збан із водою і побіг грати у футбол. Тоді якраз цвіли тополі, й тополиний пух устеляв землю… Десь під обід мені чомусь захотілось додому, дуже захотілося, але всі побігли до річки, і я побіг із ними… Все, веселитися я більше не міг… я нудився, не знаходив собі місця, мене тягло в село, мов магнітом, я дивувався і злостився на себе, та що ж це таке, врешті-решт?.. Це був найдовший день у моєму житті. Під вечір я побачив батьків. За моїми підрахунками, вони мали вже давно повернутись, але по дорозі вони, як завжди, до когось зайшли і… Одне слово, вони теж побачили мене й запитали, як там… бабуся. Я невиразно щось мугикнув, і ми всі пішли до хати. Вона лежала на боці з простягнутою рукою, очі були відкриті, шкіра синя, аж чорна… збан валявся на підлозі в калюжі води. Мабуть, вона хотіла напитися, але напівсліпа, перевернула збан і… і вода вилилася. Тоді ж, мабуть, вона й покликала мене. А я не прийшов. Я думаю, це сталося в обід, думаю, вона переконувала себе, що я ось-ось повернуся, думаю, вона довго мене кликала, перш ніж… померла. Я втік із дому, не з’явився на похорон… я почав жити так, неначе цього всього не було. Просто не було — і все. А через кілька років, уже в інституті, я вперше відчув, що життя не має сенсу. Немов хвиля накрила мене з головою — і викинула кудись на безлюдний острів. Я не знав, що зі мною діється, не знаходив собі місця, забув про навчання, перестав з’являтися у компаніях… аж поки не сів у поїзд і не поїхав світ за очі. Зійшов на якійсь цілком незнайомій станції, поблукав, несподівано вийшов до цвинтаря і тільки тут заспокоївся. У психіатрії є таке поняття — дромоманія, нестримний потяг до мандрів. Принаймі раз на рік я мусив кинути все, сісти чи то в потяг, чи в авто і їхати, їхати, їхати… Не злічити цвинтарів, на яких я побував, мені подобалося ходити поміж могилами, відчувати під ногами землю, в якій лежать мертві, я почувався у їхній компанії, немов свій серед своїх. Тільки після цього я віднаходив у собі сили повернутися до повсякденности. І головне, я уявлення не мав, звідки в мені ця нездоланна тяга. Я не мав права тебе залишати, ось так, без жодних пояснень, але я не вмів це пояснити… Двадцять років, як цієї людини нема, а вона досі мене кличе. Скажи мені, тільки чесно, як тобі вдалося мене сюди затягти? І чому я завжди мушу тобі все розказувати, якщо ти мене ні про що не запитуєш?.. Його жінка — Марійка-Марічка-Марусенька — змахнула сльози й подивилася на розкидані в долині хати. І він докінчив свою розповідь: — Мою бабцю звали Марія. Мабуть, тому мені було так важко називати тебе на ім’я. — А в мене цвинтар асоціюється з найгіршим періодом мого життя. Я десять років не була на могилі тата. Якби не ти, я б не наважилась сюди прийти. — Вона усміхнулася крізь сльози. — І прошу нарешті познайомити мене з вашою сусідкою, Харитоне Бармак, мені так давно хочеться з нею поговорити… Влад перевів погляд на могилу: рясно цвіли чорнобривці, загородка виблискувала охайно помальованими зубчиками, поряд стояла вбита в землю маленька, але міцна лавка. «Цікаво, наша хата завалилася, чи Микитиха і їй дала раду? Здається, то вона її купила. Шпарівна бабка, однієї хати замало, один город — то не город. Цікаво, яку ціну загне за нашу хату? Яку б не загнула, грошей усе одно нема. Але ми щось придумаємо. А може, послати вперед Олега, йому навіть рота не треба розкривати, сама комплекція чого варта? Мовчу, мовчу, бабцю, це ж твоя колєжанка, хіба можна про неї погано говорити, але мусиш признати, що такої вредної людини ще світ не бачив, кому, як не тобі це знати. — Влад підняв голову до неба. Над його селом збиралися хмари. — Ну що ж, ми, мабуть, підемо додому. Ти тут дивись… не скучай.» У цю ж мить на могилу впали перші краплі дощу.
Меа кульпа! Меа максіма кульпа! — Моя вина! Моя найбільша провина! (Слова каяття в латинському обряді).
Січень 2002 р. — квітень 2003 р. notes

Примітки


1

Моя вина… (лат.) 2


Curvatura (лат.) — кривизна. 3


Тверда оболонка спинного мозку (лат.) 4


Смертельний кінець (лат.) 5


Двоголовий м’яз плеча (лат.) 6


Ключиця(лат.) 7


Нижня щелепа (лат.) 8


Любов, як сльоза — виникає в очах, а потрапляє в серце. (лат.) 9


Ділянка грудей (лат.) 10


Ділянка живота (лат.) 11


У вині — правда, у воді — здоров’я. (лат.) 12


Те, що ліки не лікують, те залізо лікує; те, що залізо не лікує, те вогонь лікує… те, що навіть вогонь не лікує, слід вважати невиліковним. (лат.) 13


Водогін мозку (лат.) 14


Я є людина, ніщо людське мені не чуже. (лат.) 15


сіра речовина (лат.) 16


Канал кореня зуба (лат.) 17


Моя найбільша провина… (лат.) 18


Дорога прокладається силою. (лат.) 19


п’ятий палець кисті (лат.) 20


Небезпека в затримці (лат.) 21


Людина прикрашає місце, а не місце людину. (лат.) 22




Хай живе наша держава, хай живе, росте, цвіте. (лат.).
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка