Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка7/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Через шість років
Понеділок, 23 червня 2000 року

Погода втратила залишки сумління: звідкілясь узяла велетенську духовку, засунула всередину місто з усіма тельбухами і причинила дверцята. Хотіли тепла — маєте! — тішила людей погода. — Що хочете з ним робіть: консервуйте, складайте у льох, сушіть, соліть, маринуйте, бо взимку такого добра не діждетесь. Поспішайте запастися на зиму, — радила погода.


Марія перевернулася на один бік, потім на другий, лягла прямо, нарешті сіла й подивилась угору. Усього два тижні й два дні живе вона у цьому будинку — а світ, що не мінявся цілих десять років, почав стрімко змінюватися до невпізнаваності. І одна сіра мишка згадала, що, крім плінтусів, на світі існує ще небо, і тепер дивилася на нього й не могла надивитись. Крізь ґрати проглядав соковитий місяць, довкола нього збиралися чорні зловісні хмари, десь далеко гавкав пес, шелестів шувар, промайнули тінями кажани… Дурниці! Від такого драматичного опису в усіх нормальних людей розболиться живіт. Якщо вона збирається написати трилер, то принаймні початися він повинен тихо і мирно… наприклад, весілллям. Їй стало смішно. Небо у відповідь підморгнуло їй зірками, немов своїй давній добрій знайомій, воно знало її ще дикою кішкою, яка гуляла під його склепінням одній їй відомими шляхами, і сліпим кошеням пам’ятало воно її, тому мало право сказати їй: не бреши! Насправді місяць був тоненьким, мов серпик, оточували його яскраві, фантастично красиві зірки, і під цими зірками хотілося вигадувати не трилери, а казки, та щоб у цих казках було все, що має бути: лицарі й лиходії, дракони і печери, принцеси і замки, золоті ключики і двері, за якими сховане «щастя для всіх і кожного», але в голову вперто лізла суцільна полова, і розшукати в ній зерно було нереально. Все. Треба спати. Марія лягла і… рвучко сіла. Їй здалося, що на неї хтось дивиться з темряви. Дивно. Вона так давно мріяла нічого не робити, а тільки лежати, розкинувши руки, і дивитись у небо, а тепер її мрія здійснилася, та щось не хочеться їй стрибати і плескати в долоні. «Вбережи нас, Боже, від здійснення наших мрій…» …Учора стався перелом: вона нарешті спромоглася приготувати каву. Вперше за весь тиждень. Чоловік увійшов до кухні й здивовано підняв брови: — Я чую запах кави? Не дивно: увесь тиждень каву робив він. І решта теж, від застеляння ліжка до прання. А вона цілими днями тинялася по хаті — вмикала й вимикала телевізор, незрозуміло для чого перекладала речі у серванті, проводила пальцем по меблях, дивуючись, як багато на них пилюки, і безперестанку гадала, коли ж увірветься терпець її чоловіка і яку тоді кару він для неї приготує. Відтоді, як він запросив її на власноруч приготовану вечерю, відтоді, як вона зрозуміла, що їй НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО постійно поратися по господарству, відтоді не могла примусити себе взятися до роботи. Переконувала себе, що повинна, що це входить у її обов’язки, та не могла. А її чоловік залишався спокійним, мов удав, ніби у їхньому домі все йшло, як завжди, ніби йому зовсім не хотілося штурхнути її кулаком так, щоб аж стіна загула. Вона постійно приглядалася до нього, сподіваючись, що робить це не дуже помітно, виходила зустрічати його увечері і вставала проводжати зранку, вона раптом почала згадувати своє напівзабуте життя у раю і лякалася, що все повториться спочатку. Знати б, про що він думає…
Увесь минулий тиждень Влад думав про те, що його жінка щось підозрює. Проводжає його переляканими очима й зустрічає, пильно вдивляючись у кожен його порух, чекаючи… чого? Щоб не бачити цих очей, він знову і знову цілував її… Хотів би, дуже хотів би мати можливість сказати їй: «Я ніколи тебе не скривджу», але, але, але… Пір’їну підняти важче, аніж скривдити жінку. Скільки їх було, скривджених ним жінок?
Марія знову і знову поверталася до вчорашнього дня. Ранок. Повільно сповзши з ліжка (яка зарядка, ви що?), кутаючись у простирадло — їй навіть ліньки було перевдягатися, а може, вона просто зненавиділа свій спортивний костюм, а купити щось інше ще не наважувалася, бо не можна за тиждень розсунути горизонти до безмежности, ті горизонти, які довго були звужені у чорний тунель, — так от, вийшовши у коридор і зрозумівши, що ванна зайнята, вона повільно посунула далі, зайшла знехотя в кухню, і, потираючи очі та щохвилі позіхаючи, засипала в кавоварку каву. Ну от. А вона боялася, що цього вже ніколи не станеться. Минув усього лише тиждень — і її руки затужили за роботою, її рукам не сподобалося неробство, вони прагнули творити, прагнули довести свою незайвість; якщо подумати, то її руки могли гори перевернути… якщо ніхто не стояв над ними з батогом. Вона засміялася. Не робіть нічого із власної волі, раптом вам це сподобається! Зайшов чоловік: — Я чую запах кави? Вона взялася руками в боки: — Ти все робиш неправильно, Бармак, ти це знаєш? Його губи були пекучі й солоні. Взяв за звичку цілувати її, коли йшов і коли повертався, і просто так, коли вони сиділи увечері у вітальні або йшли до кав’ярні, за розмовою і за переглядом фільму… неначе щохвилі мусив переконуватися, що вона біля нього. Так було вчора, у неділю, а сьогодні… Ні, вона ще трохи побуде у вчорашньому дні, ще трішки, ще трішечки…
Перелом стався учора. Влад відкрив двері спальні — за давньою доброю звичкою без стуку, бо тільки ідіоти стукають у двері власної спальні і… — Я йду… на це, як його… на пиво. Він застряг на порозі, і так само застрягли всі його думки. Навіть ота сакраментальна, про пиво. Потер око. Поліз до кишені за цигарками. Закашлявся. Його жінка повернулася до Зоряниної дочки і мовила: — Йому не сподобалося. На що Зорянина дочка розпливлася від вуха до вуха. — А по-моєму сподобалося. Вона тримала в руках десь із п’ять помад. Гори косметики вкривали трюмо. У спальні кружляв запах… тополі. Перед дзеркалом сиділа… Влад поквапливо вийшов, на ходу вибиваючи цигарку з пачки. Підведені зеленим чорні очі, темно-вишневі губи, звільнене від пут волосся… Та що ж це коїться у його домі… дігітус квінтус манус?!![19] Куди домовики дивляться, повиздихали, чи що?! Дійшовши до тераси, зрозумів, що усміхається сам до себе. — Може, підемо на пиво? — надійшов Олександр. Взяв за моду навідуватися до них майже щодня. — Запросто, — весело відказав Влад. — За чий рахунок? — За твій. — Олег правильно каже: мене завжди використовують усі, кому не лінь. — Тоді за Олегів. — Думаєш, він погодиться? — А хто його буде питати? Це було вчора, а сьогодні… а що сьогодні? Понеділок. Зрив програми. Вихід у відкритий космос. Рано чи пізно це мало статися, хоча він і так протримався цілих два тижні і два дні, особистий рекорд спортсмена Бармака, вражаюче досягнення, нудьга могла зі страху кинутися навтьоки. Не кинулась. …Влад подзвонив шефові й вимкнув мобільник, не дослухавши відповіді. Не треба було його жінці заводити розмову про село, зовсім непотрібною була ця розмова, все йшло так добре. Кожному потрібно якось розслаблятись у цьому житті, де так мало любові. Кожен має своє хобі, свої пристрасті і звички. Його спосіб не є найгіршим, але чомусь опісля завжди залишається гіркий присмак на язиці. Він надіявся тільки, що вона не дуже страждатиме. 2. Вівторок

Ілона вирішила прийняти ванну. Липень як-не-як. Вибухова спека. Від цієї думки мороз пішов поза шкірою, і, щоб зігрітись, вона швидко збігла білими сходами на перший поверх. Цьому будинку, на її думку, не вистачало яскравості. Прикинувши, в яких кольорах вона б оформила тутешні стіни, Ілона постукала пальчиком до дверей ванни. — Вилазь, Котя, твоя мишка скучила за тобою… — А я й не замикав дверей, — долинуло з того боку. Ілона усміхнулась і ходою манекенниці увійшла до ванної кімнати. Знову морозна хвиля пройшлася по хребті, і знову паскудне відчуття дряпнуло її загостреним уламком глечика, але у ванні сидів її Котя, розрівнюючи руками пухнасту, саме таку, як вона любить, піну і вказуючи на місце поруч із собою, і вона випустила хрестик із рук. Те, що він задумав, дедалі більше приваблювало, причаровувало, прив’язувало її до нього, і навіть страх приємно лоскотав нерви. Вона почала розуміти свою маму, яка все життя шукала в чоловіках саме таку родзинку. — Коли ми підемо в підвал? — зашепотіла вона йому на вухо, обвиваючи руками шию. Знала, що цей жест йому дуже подобається. Відчувала, що з них вийшла б неперевершена пара… — Ти кудись поспішаєш? — Ні, але в мене руки сверблять від нетерплячки. Я ніколи раніше ТАКОГО не відчувала. Це ж недобре — те, що ми робимо? — Ти ще маленька. Добре і погано — це казки для дітей, а я вже, як ти помітила, дорослий. Думаю, година її не врятує, як скажеш? — Ти тут режисер…


Марія прокинулась і хвилину лежала, втамовуючи биття свого серця. Уві сні було багато перевертнів, вони водили танок довкруж вогню, а вогонь розгорявся все дужче і дужче, аж поки не проковтнув місяць і зірки. «Це всього-на-всього сон», — сказала вона собі, не розплющуючи очей. Приємно було лежати у своєму ліжку й думати про вчорашній день… ні, вже позавчорашній. Невже минула ціла доба? Марія набрала у груди повітря і розплющила очі. Віконце було заґратоване вигнутими, закрученими на кінцях металевими прутами — мабуть, для захисту від злодіїв. Крізь прути проникало багато світла — аж забагато, як на підвальне приміщення. Власне, не підвальне, а напівпідвальне, — у таких приміщеннях колись полюбляли влаштовувати майстерні й підпільні друкарні.
Ілона торкнулась губами його губ і пірнула під воду. Все йшло, як по маслу. Маруська навіть не встигла зрозуміти, що сталося. Випірнувши, Ілона обтерла руками волосся і всім тілом притулилася до свого Коті. — Що з тобою, Лялю? — Зігрій мене. Надворі липень, а вона чомусь постійно мерзне.
На стінах підвалу — шпалери, стилізовані під обвиту плющем цеглу. Досить реалістична ілюзія — поки не торкнешся її рукою. А якщо дивитися на ці шпалери другу добу поспіль, починаєш тихо ненавидіти цеглу, гарно обвиту плющем. Двері кількох комірчин ховаються під цією несправжньою кладкою так старанно, ніби зберігають за собою небачені скарби, тільки круглі ручки видають їх місцерозташування. Перевірити, що ховається за тими дверима, нема змоги. Та й нема бажання. «Що робити, коли нема роботи?..» — крутилося в голові, а вона ніяк не могла згадати, звідки взялися ці слова. «Зарядку, треба робити зарядку. А ще треба чистити зранку зуби. І вмиватись. І…» …Це сталося у понеділок зранку. Вони обоє сиділи у кухні: чоловік докінчував сніданок, вона — миття посуду. — Я б хотіла поїхати до твоїх батьків. Що ти на це? — Поїдемо, аякже… при нагоді. — Я б хотіла, щоб вони мене познайомили з тією жінкою… пам’ятаєш, вона приходила до нас на весілля. Здається, ваша сусідка із села? Мені б дуже хотілося з нею поговорити. Її чоловік одразу змінився на виду. — Колишня сусідка. Батьки давно переїхали у райцентр. А… навіщо тобі? — Розумієш, вона сказала тоді щось дивне, а я не можу згадати що. Це застрягло у мене в голові й не дає спокою… Він мовчки вийшов із кухні, не допивши кави. Не попрощавшись. Просто вийшов, немов із порожньої аудиторії. Вона взяла губку для миття посуду і… жбурнула її у раковину: так далі не могло тривати. Вибігши з кухні, швидко спустилася сходами вниз і… наштовхнулась на свого ворога в передпокої… і глянула йому в очі — ХОДИ СЮДИ — й одразу помітила, як знайомо змінився його погляд, як проглянув крізь його зіниці удав. Вона одразу провалилась у ніч хижаків і їхнього вірного слуги вітру і позадкувала — одна сходинка, друга, третя, — а він, немов прикутий до неї ланцюгом, посунув слідом. Ось вони заходять у підвал, ось напівтемрява огортає їх, — майже як тоді, у листопаді, в якому швидко темніє, — але цього разу вона не біжить, їй осточортіло втікати, треба нарешті з’ясувати, чи хоче вона того самого, чого хоче він… Цього разу вона дозволяє йому наблизитись і прошепотіти їй на вухо: «Я дурію без тебе», але коли він спробував, коли тільки спробував її поцілувати… Сміялася вона, щоб не збрехати, хвилин із десять. Так вона сміялась останнього разу в далекому дитинстві. Вона НОРМАЛЬНА і їй подобаються НОРМАЛЬНІ чоловіки. Треба ж було стільки часу зволікати, щоб дізнатися про себе таку просту істину! Інколи ключ до свободи варто пошукати в собі. А це особливо важко зробити, якщо сам себе переконуєш, що ніякого ключа в очі не бачив. …Марія озирнулась і пирснула від сміху. Світ звузився до розмірів мишоловки, дверцята якої давно і надійно замкнулись; ось-ось надійде її ворог, щоб поглянути, як там поживає одна недолуга сіра мишка, — або не надійде, що є гіршим із варіантів, — а вона верзе щось про свободу… дуріє, мабуть…
— Ну що, ходімо побавимось у більярд? — мовив Котя, взуваючи капці й одягаючи махровий халат. Як він міг так просто про це говорити? — А подати дівчині рушник? — грайливо простягнула Ілона руку з ванни. Він одразу змінився на лиці. — Ти знаєш, що я цього не люблю. Що-що, а рушник дівчина може собі взяти сама. Підперезався і вийшов у коридор. — Ти йдеш, чи ні? — Так завжди! Але вона вилізла, витерлась і одягнулася. Іншому вона б цього не пробачила, а йому… Вляпалася по вуха. А цікаво, мам, ти когось любила зі своїх чоловіків по-справжньому, чи ні? Трохи подумавши, Ілона вирішила натягнути поверх сукенки светер. Чи так у всіх хатах зимно, чи тільки у цій?
У центрі підвалу стояв більярдний стіл; зелене сукно подекуди протерлося і мало на собі пропалені цигарками мітки. Кий, там, де його найчастіше брали до рук, потемнів і втратив глянц, кулі тулилися одна до одної неправильною купкою, і хотілося схопити цей кий і розтрощити цю купку на окремі атоми, і загнати ці атоми в лунки на віки вічні. «Піти у ванну? Чи спочатку поїсти? А може, поспати?» Від такої широти вибору замакітрилось у голові. «Від харчів товстішають, а надмірне спання вкорочує життя». Марія подумала й вирішила прийняти ванну. «Тверезе рішення,» — похвалила вона себе і встала. А сонце пхалося крізь ґрати, неначе йому було мало половини земної кулі, неначе воно поставило собі за мету освітити всі темні закутки планети і йшло на них в атаку з ранку до ночі. За мільярди років це сонце знахабніло настільки, що лізло навіть туди, куди його не просили. …Вони прийшли, коли сонячні рейки стали коротшими, повітря — гарячішим, а її мрії про ванну — майже нестерпними. Мрії про їжу й ліжко бовваніли поки що на задньому плані. Вони прийшли вчасно. — Як ти тут? — спитав він, беручи кий і торкаючись ним її підборіддя. — Які будуть побажання, зауваження, говори, я уважно слухаю. Мав на собі махровий халат і капці на босу ногу. Значно повеселішав із того часу, як вона його бачила востаннє. Від учора. Як мало треба людині для щастя. — А може, ти хочеш вибачитися? Вчора ти поводилася не найкращим чином. Наді мною не можна сміятися. Кий почекав хвилю, а тоді з розгону вдарив по кулях — білі розлетілися, червона гойднулась, але лишилася на місці. Дівча аж підскочило. Сукенка на бретельках, светер і шкіряне сабо. Трималося на відстані, але очі захоплено стежили за всім, щоб бува чого не пропустити. Тому, напевно, він її не чіпав. Людям подобається, коли ними захоплюються. І не подобається, коли над ними сміються. Ось і маємо результат. — Лялю, не стій стовпом. Винеси відро і принеси їсти. — Мені здається, Котя, що їй потрібна ванна. Дали один одному прізвиська і не відступали від них. Правильно. У таких справах краще замаскуватися. Навіть від себе самих. — Тобі потрібна ванна? Мовчить. Отже, не потрібна. Лялю, я кому сказав?! Дівча схопило відро і побігло нагору. Так не хотілося нічого пропускати, а доводиться. Він присів перед нею навпочіпки. Його голос був тихий, заколисуючий. — Невже ти мене зовсім не ревнуєш? А я так бісився, коли бачив вас разом. Ну чому ти мовчиш? Ображаєшся? Як довго, по-твоєму, я мав терпіти твоє ставлення до мене? Ти подумала, що я теж маю право ображатися? Сонце тупцювало навшпиньках під самим вікном. Полудень. Підвальні стіни оббиті теплоізоляційним матеріалом, тому трохи зберігають прохолоду. Але не в липневий полудень. На сходах затупотіли кроки. Він одразу випростався і заходився грати в більярд. Мовчки. Удар ішов за ударом, паузи коротшали, темп наростав, уже не мали значення якісь там правила гри, — як часто вони псують людям життя, оті вигадані кимось правила, як приємно порушувати їх, коли ти кий, і наскільки меншою стає приємність, коли ти раптом опиняєшся на місці куль і правила починають порушувати А щодо тебе, — кулі перелякано розбігалися, сліпо натикались одна на одну, безцільно рикошетили, ховались у лунках і… настала мить, коли стіл спорожнів. Її ворог уперся долонями в зелене сукно, постояв хвилини з три, знову взяв кий, і повернувся до неї. Не варто було його нервувати. …Вони залишили підвал, коли сонячні струни видовжилися, повітря охололо до стерпних температур, мрія про ванну відійшла на другий план. Марія взяла пляшку з мінеральною водою і зробила ковток. Тепла. «Що ж…» Вона перевернула пляшку над головою і вилила всю воду на себе. «Як ті люди живуть у республіці Чад?..» — сплило в пам’яті, але вона ніяк не могла пригадати, звідки ці слова.
Біда підповзла ближче, старанно оминаючи плями світла на підлозі. Ще зовсім недовго чекати. Навіть могутні фортеці падали від облоги, а що порівняно з ними людина?
Влад потягнувся всім тілом так, що хруснули суглоби, подивився з-під руки на сонце — вже вечір, цілий день за спиною, перший день, який він прожив небезцільно, хоча й не розумів своєї цілі, але якщо чогось не розумієш, то це не означає, що його нема, — усміхнувся власним мудруванням, постояв і… зітхнув: «Знаєш, хто ти? Ти НЕНОРМАЛЬНИЙ». 3. Середа

Підлогу підвалу застеляв зелений із сірою мжичкою ковролін. Приємний, нічого не скажеш, хоча справжні килими, панове євроремонтники, — традиційні, натуральні, з ворсом — набагато приємніші, а головне — м’якші від нього. Але від добра добра не шукають. Марія змусила себе сісти. Сонце тягнулося до більярдних куль і ніяк не могло дотягнутися. Учора їх акуратно поскладали трикутником на місце, і ніщо не нагадувало про вчорашній розгром. Спина затерпла, думки розповзалися, мов гнила капуста… а союзник блукав світами Божими, геть забувши про неї. Марія скоса глянула на миску з учорашнім супом і відсунула її ногою так далеко, щоб уже не можна було дістати. Учорашній суп тому так і називається, що його треба було їсти вчора, а не сьогодні. Сьогодні скислий суп може з’їсти хіба що дуже голодна людина, а вона… зовсім вона не голодна, просто не має чим зайнятися. Ну не звикла вона їсти суп без ложки! Доведеться звикати. Чує її серце, що дівчаткові сподобалася ця гра, і сьогодні їй знову підсунуть чергову порцію супу без ложки. Марія пройшлася вперед-назад. Вона переоцінила свої сили і недооцінила силу почуттів п’ятнадцятирічної панни. Ілона, яка весь тиждень тихо жила собі особняком на другому поверсі, нагодилася саме вчасно й побачила, як господиня сміється з її коханця, — виявляється, вони вже тиждень жили разом, просто тут, у неї над головою, а вона нічого про це не знала, — і запалала «праведним» гнівом. Не смійтеся відважно в лице ворогу, якщо перед тим не перевірили, чи не причаїлось у вас за спиною дурне мале мишеня. Воно ще прозріє, біда в тому, що прозрівши, воно може накоїти ще більших дурниць. …Від ходіння туди-сюди замакітрилося в голові, а світла в кінці тунелю все не було. Цікаво, що вони брешуть тим, хто запитує про неї? Кудись поїхала, коли буде — не сказала… Марія прислухалась. У цьому підвалі було дуже тихо. Звукоізоляція винна чи ще щось, але здавалося, ніби підвал міститься у чорній дірі поза часом і простором. В епіцентрі смерчу. Вони прийшли вчасно. Ще хвилина самотності — і вона кинулася б їм до ніг. «Випустіть мене звідси…» А може, й ні. Ніколи точно не знаєш, де пролягає твоя остання межа. Ілона спохмурніла.


Маруська сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, притулившися спиною до стіни, а згори, з вікна, яке висіло просто над її головою, падав стовп світла і вкривав її собою з голови до ніг. Спокійна, як двері, а після вчорашнього мала б шизіти, падати їм до ніг і благати: випустіть мене звідси… — Чому ти нічого не їсиш? — Котя присів на край столу, постукуючи києм по мисці з супом. — Я не хочу, щоб ти захворіла. Ти повинна їсти. Він теж поводився не так, як мав би. Дивився до неї, як ідіот… а кий заворожував, притягував зір, хотілося знову відчути в руках його силу і міць. — Ти сподіваєшся, що він прийде і врятує тебе, так? Ми теж сподіваємося, але він усе не йде і не йде. Лялю, ти весь час забуваєш про свої обов’язки… «А ти міг би не бути таким щасливим, коли дивишся на неї…» — Вже біжу! Вона побігла нагору, знову залишивши їх сам на сам, і думка, від якої мороз ішов по шкірі, переслідувала по п’ятах. «Він якийсь ненормальний».
Влад усміхнувся і сів зручніше. Радість розпирала його — непояснима, ірраціональна, НЕНОРМАЛЬНА радість, розумів, що так не можна, але нічого не міг з собою вдіяти. «Боже, як добре…» Була б його воля, зупинив би час і залишився б тут назавжди, але десь у закапелках свідомості вже визрівала думка, що скоро все скінчиться, і він знову перетвориться на звичайну, трохи нудну, хоча загалом непогану людину. Поки що гнав цю думку подалі. Може, є десь ліки від його хвороби, але номера тієї аптеки нема в жодному довіднику.
Сьогодні був невдалий день. Ілона зрозуміла це, побачивши, як до їхнього дому наближається орангутан-альбінос. Від одного його вигляду Ілону пересмикнуло. — Котя! — Бачу! Не бійся: у підвалі подвійні двері, ніхто нічого не почує. Та не трясись ти. — Зимно. — Я вийду через терасу. Постарайся його не розізлити. … — Що робить Зорянина дочка у домі мого друга? — Володимир Григорович мені дозволив. Запитайте у нього… — Де він? — А я звідки знаю. — На роботі його нема, мобілка не відповідає… — Поїхав звідси у понеділок увечері, куди — не сказав. — А де його жінка? — Я їм що, нянька? Альбінос обійшов усі кімнати, але знайшов один великий пшик. Так йому й треба! Зимно було тут, так зимно, що ноги відмовлялися йти.
Зі стелі підвалу звисала люстра у формі зрізаного конуса. Коли нагорі хтось гучно ходив, вона тихо гойдалася, немов протестувала. Коли її вмикали, вона матово освітлювала більярдний стіл і невеличке коло навкруг нього, дозволяючи всім, хто поза колом, насолоджуватися темрявою. Але її рідко вмикали. …Перша вечірня зірка великою краплею срібла повисла на фіолетовому оксамиті неба. Вона припала до ґрат обличчям, і світло далекої зірки відбилося у її зіницях… «Правильно. Трохи романтики навіть трилеру не зашкодить. А насправді ніяких ґрат нема. Ти сидиш на терасі, попиваєш вино і додумуєш закінчення до свого невдатного трилера». Марія вчепилась у металеві прути руками. Вперше за багато років у її ніч нарешті заглянули зірки, а вона не мала з ким поділитися своєю радістю. Довкола одного з металевих прутів обвивався кінець ланцюга, скріплений невеличким, але міцненьким висячим замком. Другий кінець за допомогою такої самої колодки кріпився до нашийника — шкіряного, добротного, з металевими заклепками. І ніби ланцюг не дуже дошкуляв, і нашийник охоплював шию достатньо вільно, а так хотілося кричати, що в голові макітрилось. Марія вхопила ланцюг і рвонула його на себе. Потім ще раз і ще. Брязкіт і скрегіт металу заполонили підвал, а вона ніяк не могла зупинитись. У першу ніч усе виглядало інакшим: здавалося, ось-ось надійде її союзник і врятує її, а зараз… Третя ніч — це як третє бажання, треті півні, третя голова змія. Доки її не відрубаєш, доки не загадаєш останнє бажання, доки не дочекаєшся тих найголосистіших півнів — не дізнаєшся, хто ти і навіщо ти є… Двері рипнули, клацнув вмикач і — зірка згасла, засліплена штучним світлом. Не можуть співіснувати разом зірки й ліхтарі, вона помилялася. Кожен обирає собі світло до смаку. Кий легко і радісно ліг у руку нічного відвідувача. Марія здмухнула пасмо волосся, яке впало на очі. Була привчена тримати очі відкритими, навіть якщо понад усе хочеться замружитись і відвернутися до стіни. Щось схоже на повагу майнуло в очах навпроти.
Біда лизнула свою жертву в руку. Її радості не було меж. 4. Четвер

— Ти знаєш, мені здається, що я одужую. Серйозно. Я став помічати інших людей, мені цікаво, що діється довкола, а раніше для мене важливо було тільки те, що діється в мені. Я спокійно сплю, вже третю ніч мені не сняться жахи, а вони снилися мені завжди, — навіть якщо я їх не пам’ятав, я прокидався з гірким присмаком у роті… Уявляєш, минуло лише три доби, а що буде далі? І все тому, що ти не відвертаєшся від мене, не закриваєшся і не підсовуєш під двері меблі; невже ти думаєш, я не помічав, як ти на мене дивилася, ні, ти нічого не казала, але ти дивилася так, ніби я якийсь вовкулака, а не людина; ти здригалася, коли я підходив до тебе, ніби я збирався на тебе накинутись, а коли ти подавала мені на стіл їжу, мені здавалося, що це отрута; хоч би що я робив для тебе, хоч би як я старався, ти все одно мовчала і думала про своє. Ти ніколи-ніколи не питала мене, як я почуваюся, як минув день, які в мене плани на майбутнє, ти завжди чекала від мене найгіршого… Знаєш, мені інколи хотілося роздерти тебе на шматки. Серйозно. Але хіба я хоч пальцем тебе колись зачепив? Пам’ятаєш, як ти плакала, а я хотів тебе втішити, але ти… я досі пам’ятаю твої слова… ти мусиш забрати їх назад, бо ти не мала права так зі мною говорити. Це ти в усьому винна. Якби ти не втекла тієї ночі, я б тобі пояснив, що я нікого не збирався кривдити, просто… просто так треба було. Ти була така… недосяжна, тому я мусив шукати когось іншого… Ти знаєш, ти зовсім по-іншому тепер на мене дивишся, зовсім не так, як тоді. Але я ще не готовий тебе випустити, я боюся, що ти знову втечеш і в нас більше не буде можливості поговорити. Я ще дещо маю тобі сказати… Він сидів на підлозі за два кроки від неї, привалившись боком до стіни, і сльози котились у нього по щоках. Порошинки танцювали у снопах світла тільки їм відомий танок. «Треба ж… — ні з того ні з сього подумала Марія. — Треба ж…»


Звільнений від тягаря, Влад почувався себе так, ніби стояв на найвищій вершині світу, а під ним розстелялися безкраї зелено-блакитні простори… На краю цих просторів сірою мишкою шаруділа тривога, але він був занадто щасливий, щоб звертати на неї увагу. Набрав у груди повітря і з насолодою почекав, поки легені відберуть з нього увесь кисень. На душі плюскотіла тепла погожа днина. Він увімкнув мобільник і той одразу затьохкав, щоб помститися господарю за довгі дні вимушеного мовчання. Почалося. — Ти де? — Привіт, Олежику. — Сьогодні у нас четвер, я видзвонюю тобі з понеділка, а ти говориш мені привіт?!! — Ну гаразд. Радий тебе чути, Олежику, як ся маєш, що нового? Це годиться? — Мені не подобається твій тон. — А що з моїм тоном? — У моєї малої з’являється такий тон, коли вона щось накоїла, а я про це ще нічого не знаю, і вона старається наперед мене улестити, мовляв, усе спокійно, таточку, я найчемніша дитина у світі. Правда, що ти поселив у себе Зорянину дочку? — Правда, а що? — Вона дуже схожа на свою маму… — Я помітив це, дякую. — А що твоя дружина каже? Вона вам не заважає? — Ти про що? — Владе, ми ніколи не втручалися в особисті справи один одного, але недавно один дебіл приставав до моєї малої, і знаєш що? Якби я його наздогнав, я б його прибив. Ти мене чуєш? — …Я тебе добре чую. — Де ти був, коли тебе не було? Я вчора заходив. — Може, тобі звіт скласти, у двох примірниках? — Я зараз приїду. Якщо я тебе не застану… краще, щоб я тебе застав. — Олежику, давай краще я до тебе… Ти вже вдома? — Мої красуні поїхали на море. Чекаю. «А може, спалити цей телефон і завести собі замість нього поштового голуба, екологічно чистий крилатий зв’язок, вліт і виліт безкоштовно. Чому мовчите, куме? Пальцем біля скроні крутите? Ну, крутіть, крутіть…» Але тривога зашурхотіла гучніше, зводячи голос радості нанівець.
Ілона знову визирнула у вікно: білий «Опель» стояв під будинком уже досить довго, але водій чомусь не спішив відчиняти дверцята. Ілона озирнулася. Смерть тихо шипіла, виповзаючи відразу з пятьох відкритих на повну котушку пальників газової плити. Дверцята духовки для кращого ефекту були опущені донизу, і ніщо не заважало смерті — невидимій і невгамовній — наповнювати собою закритий з усіх сторін простір. Швидко сіла за стіл, не спускаючи очей із запальнички, яка лежала просто перед нею і чекала, коли ж нарешті викрешуть із неї довгожданий вогонь. А ворог усе не йшов і не йшов… Ілона знову й знову поверталась у п’ятницю шістнадцятого червня — дата, яку вона пам’ятатиме до кінця життя, тим більше, що до цього кінця не так уже й далеко. Мама була як ніколи схвильована, і постійно поправляла ідеальну на її погляд зачіску і не менш ідеальний макіяж. Її мама була шалено вродливою жінкою, і це не тільки її судження. Скільки Ілона себе пам’ятала, мама завжди кудись ішла, одягнена в нереально-яскраві кольори, намальована, напарфумлена, а дівчинці так кортіло дізнатися, куди ж це мама йде без неї. «Я шукаю собі зірку до пари,» — відповідала вона на її запитання. І от цього дня мама, здається, чекала когось особливого. Ілона не збиралася нічого пропускати, хоча мама ще зранку попередила, що з восьмої години квартира має бути повністю в її розпорядженні. Зачаївшись на сходах поверхом вище, Ілона приготувалася чекати. …Запах газу заважав їй, хотілося негайно від нього відгородитися, заховатись у мишачу нірку і зацементувати її ззовні… Ілона присунула запальничку поближче до себе, щоб схопити її одразу, як тільки він прийде. «Не можна бавитися з вогнем», — товкли дівчинці у школі і вдома, а не розуміли премудрі дорослі, що робити те, чого не можна, — найбільший кайф… Яке ж було її здивування, коли о восьмій годині до їхніх дверей підійшла якась жінка! Мама відкрила їй і з радісною посмішкою впустила досередини. Яке розчарування! А де чоловік маминої мрії? Ілона почекала ще майже з годину і, нічого не вичекавши, пішла на вулицю. Коли зайшла за ріг будинку, з-за повороту виїхав білий «Опель» і зупинився просто перед їхнім під’їздом. Ілона звернула на нього увагу, тому що водій, вийшовши з машини, жадібно вхопився за пачку цигарок — якби міг, викурив би їх усі нараз, — дивно, що він витягнув, не витягнув, а вибив із пачки лише одну цигарку, сперся ліктем на кузов і так, щосекунди затягуючись, стояв і дивився на вікна їхнього будинку. Чекав на свою союзницю! Тепер Ілона була в тому певна. Вони змовилися знищити її маму, щоб вона не перешкодила їхньому одруженню. Першою пішла ота кікімора, яка мізинця маминого не варта, пішла, щоб споїти маму, а тоді передати естафету своєму чоловікові, а вже він… Ілона мерзлякувато зіщулилася. Вона не могла собі пробачити, що покинула свій пост і не перешкодила їхнім задумам. Зате тепер вона збиралася влаштувати їм справжній Армагедон. «Ти будеш вдоволена, мам. Твоя дочка зробила все, що могла». …У ту п’ятницю, вдосталь поблукавши містом, Ілона повернулася додому близько дванадцятої, не збираючись ночувати у старушенції зі сморчком. Татові батьки дратували її до нестями. Спочатку вона чемно подзвонила і досить довго чекала на площадці: якби мама була зайнята, вона б вийшла і сказала про це. Відчинивши двері, Ілона побачила, що світло увімкнене, обережно пройшла у вітальню і… завмерла: підлога довкола столу була всіяна потрощеним посудом, ваза з ікебаною перевернута, килим зсунутий з місця, на столі, притиснута підсвічником, лежала записка: «Я полетіла до сестри у Владивосток. Зв’яжуся з тобою, як тільки зможу. Мама». Ілона гарячково обнишпорила всі закутки: під батареєю знайшовся мамин хрестик із гематиту, на кріслі, прикритий скатертю, тому напевно забутий мамою, лежав старий потертий зошит — «Увага! Це щоденник Зоряни Короленко! Хто його візьме без дозволу, того спіткає страшна кара!»… мамина сукня, розкішна чорна сукня, яка так пасувала до її пшеничного волосся, шматою валялась у смітнику. …Від газу розболілася голова, Ілона стиснула запальничку в руці, а другою витягла пачку «Бонду». Нехай її ворог трохи попітніє, коли вона почне сигарету виймати… Машина стоїть під будинком, мав би вже піднятися сюди. Боїться? Щось відчуває?.. Вона справді зробила все, що могла. Розшукала власника білого «Опеля», — номер авто був досить простим, а вона мала відповідні знайомства в УВС, таточко її рідний там працює, урод з уродів, але щоб позбутися настирливої доці піде на все; вона навідалася спочатку в поліклініку в стоматологічне відділення — інкогніто, прицінюючись до майбутньої жертви, прилаштовуючи свій палець до спускового гачка; потім вона прийшла до його домівки, озброєна по вуха, готова перетворити його життя на пекло, але дім цей, як виявилося, вже мав свого охоронця, і довелося терміново змінювати стратегію й тактику; тоді вона побігла до тренажерної зали, де весь вечір займалася так посилено, що другого дня все її тіло вкривали синці, сфотографувала себе у різних ракурсах і підсунула бабулі ідейку про шантаж; коли ж і цей задум провалився — стоматолог заплатив, не моргнувши оком, причому стільки, скільки вважав за потрібне, та ще й лікером її пригостив і за цигарками послав, не боячись, що вона втече, — тоді вона зіграла роль бідної падчірки і майже законним шляхом переселилась у дім ворога, щоб знайти шпарку в його обороні… Але спочатку треба було знешкодити його дружину. Минув цілий тиждень, перш ніж їй це вдалося. «Ти своє дістала, кікімора, — замерзаючи від однієї думки про майбутній вогонь, прошепотіла Ілона. Руки до цього часу відчували тепло кия, серце досі стискалося від пережитого задоволення. — Тепер на черзі твій коханий чоловік. Я розмажу його по стіні, будь певна». Хай згорить він у нещадному полум’ї, хай усе, що може горіти, згорить!
Коли Влад нарешті відважився вийти з машини і відімкнути двері свого дому, на нього війнуло тишею, яка мала в собі дивний присмак. Що за присмак, він зрозумів, коли відчинив двері кухні. Газ бухнув йому назустріч, в’їдаючись в очі і в легені, але він не кинувся рятувати свій дім від смерті, він став на порозі і втупився в Зорянину дочку. — Тобі привіт від Зірки. Я закурю, ніхто нічого не має проти? — усміхнулося дівча. — Вона почала багато курити. Твій вплив, Володимире Григоровичу, — Олександр надійшов ззаду, підштовхуючи його до столу. — Та ти проходь, не соромся, як-не-як дім твій. Зорянина дочка сиділа з поки що не запаленою цигаркою в одній руці і поки що не працюючою запальничкою в другій. Поки що у нього був шанс. Невеличкий. Менший за найменшу мишку. «Про мишок потім». — Я теж закурю, гаразд? Влад неквапом сів на диванчик, поплескав себе по кишенях, витяг свої улюблені, вибив із пачки одну цигарку — останню, треба збігати купити, хоча навіщо мерцю цигарки? Для приколу хіба, — взяв цигарку в зуби, знову поплескав себе по кишенях і… зітхнув. — Хтось мені дасть припалити? Треба визнати, що якийсь час вони заворожено стежили за його маніпуляціями: дівчині вже паморочилося в голові, тому вона час від часу стріпувала нею, а хлопцеві нічого, тільки от частенько поглядає на терасу, — прикидає, чи встигне добігти? Наївний. — Засохни, урод. Зараз ти попрощаєшся з життям, але перед тим відповіси за все зло, яке ти зробив, поняв? У якому фільмі вона це вискіпала? «Скільки часу йде газ? А яка різниця?..» — От тільки візьму сірники… — Сидіти! Не думай, що встигнеш раніше, ніж я клацну запальничкою. — О, в тебе ж є запальничка. Позич. Усім засудженим до страти дозволяють викурити останню цигарку. Принаймні у фільмах. — Ти що мелеш? Думаєш, я жартую? Ну давай, починай лахати, а я подивлюся, — провадило своєї дівча. А хлопець потихеньку-помаленьку потягнувся до виходу. Перікулюм ін мора.[20] Латини не вчив, а знає. — Не встигнеш, — зронив Влад. — Що? — Не встигнеш подивитися. Не доживеш. Холодильник увімкнений, пробіжить іскра — і все. До запальнички справа не дійде. Олександр за спиною дівчини витріщився на невинний холодильник і враз опинився біля дверей на терасу. — Лялю, давай закругляйся. — Він згвалтував мою маму. Я не випущу його живим. Влад потер око. Дівча піднесло запальничку до цигарки, яку елегантно тримало двома пальчиками, і хижо усміхнулося. Принаймні думало, що хижо. Насправді — вимучено і посинілими від перенапруження губами. «Добре, що Олег не приїде, рано ще йому робити свою жінку вдовою. Годилося б передзвонити і перенести зустріч». — Чи ти хочеш сказати, урод, що я брешу? — Ні, не брешеш. — То ти її згвалтував? — Аякже ж… ти все правильно говориш, але тобі не обов’язково через це вмирати. Залиш мені запальничку й біжи звідси. — Чекай, я хочу знати, як це було. Я бачила, як у п’ятницю шістнадцятого, близько дев’ятої години вечора ти під’їхав на білому «Опелі» до нашого будинку, що було далі? — Як що? — Я тут ставлю запитання! Відповідай. — Ну, я піднявся до вашої квартири, твоя мама відчинила двері, запросила увійти, а далі… ти сама можеш уявити, що сталося, твої синці виглядали досить правдоподібно. — Тут ми говоримо про тебе і тільки про тебе! Я хочу почути, як ти це робиш. Я читала мамин щоденник: ти і п’ятнадцять років тому був не зовсім нормальний. «Запізно ми його спалили, куме. А може, справді, рукописи не горять?» — Коли я все розповім, ти побіжиш на вулицю, гаразд? Швидко побіжиш, не озираючись. — Говори, урод. — Дай згадати… Я вдарив її, точно, вдарив. — Як? Скільки разів? — П’ять… чи шість, не пам’ятаю. Як? Звичайно. У багатьох детективах це детально змальовано, я не письменник, я не вмію… — За що? За що ти її? — Розумієш, вона мені дуже подобалася, вона гарна жінка і… — Брешеш! Вони обоє здригнулися. Олександр, про якого вони й забули, стояв біля дверей на терасу, і очі його, такі невиразні раніше, набули якогось особливого блиску. — Він бреше! Влад навіть образився б, якби вмів ображатися. — Я не брешу, вона мені справді подобалася, вона… — Брешеш! Хочеш виглядати крутим за чужий рахунок? Не вийде! Ти не зміг би її вдарити, навіть якщо б вона живіт надірвала, сміючись із тебе. Що з того, що вона гарна? Всередині вона така, як моя мама, як усі вони: монстр, упир, який висмоктує з чоловіків кров, а потім викидає їх, як подерту ганчірку! Зорянина дочка повільно поклала свою зброю на стіл. Але все ще сиділа прямо, не обертаючись. Ну давай, хлопче, давай. — Котя, ти… ти не кажи такого, бо я… повірю… — Слухай, Лялю, що було — минуло, твоя мама сама винна, вона була п’яна, сміялася з мене, казала, що моя сестра мізинця її не варта, хвалилася своїми подвигами, читала свій щоденник… вона й про тебе дещо прочитала, Володимире Григоровичу… Вона казала, що ти мав приїхати, а не приїхав, злякався. — Звідки… звідки ти знаєш мою маму? — Нізвідки. Я побачив, що Маша кудись іде, і пішов за нею. Нас тільки двоє залишилось, я мусив її охороняти. Що вона стільки часу робила у тій квартирі? Я мусив це з’ясувати. Я подзвонив, а твоя мама відчинила. Я міг щось вигадати, але я сказав правду, я сказав, що я брат тієї дівчини, яка щойно сюди приходила. Вона сама мене впустила! Усі жінки страшенно тупі… Тоді я вперше почув про ваше весілля, але я не повірив у це. Маша, як завжди, була вдома, нічого не змінилось… А в суботу… в суботу вона вийшла нібито в магазин, вийшла і не повернулася. Ви не мали права так мене кинути! Я всю суботу її шукав! Я бігав по місту, як ненормальний! Добре, що я додумався піти в ЗАГС і знайти фотографа, який вас фотографував, і взяти у нього твою адресу, стоматолог… До речі, Лялю, я бачив, як ти сиділа в той день на сходах, я був біля ліфта, ти на мене не звернула жодної уваги. Ніхто на мене не звертав уваги… Дівча повільно повернулося до тераси… і Влад схопив зі столу запальничку. — Забирайтеся звідси, бігом! Він не пам’ятав, як подолав відстань до газової плити, а звідти до вікна, як закрутив пальники і розчахнув віконниці, — вибило ті хвилини з пам’яті, немов пробки з мережі, — але очі, вкриті червоною сіткою судин, і шерхлі губи, так схожі на Зорянині, пам’ятатиме, мабуть, до кінця життя. Бо слова, які злетіли з тих губ, змусили його сягнути по цигарки — жест механічний і водночас магічний, що обіцяє заспокоєння в критичні моменти життя, жест, відпрацьований роками до досконалости… і лише в останню мить, вже схилившись над запальничкою, він завмер, усвідомивши, що робить. — У підвалі. ВОНА У ПІДВАЛІ, — сказала йому… Ілона, так, Ілона. Зоряна тут ні до чого. То була його помилка — бачити у цій дівчині своє колишнє кохання. Чуже ім’я з самого початку мов жалюзі закривало від нього її суть. Усе й усіх треба називати своїми іменами. Усе й усіх. «Я, Володимир, беру собі тебе, Маріє, за жінку і присягаю…» Як просто. Чому ж він досі не може назвати її на ім’я? І чому йому так важко спускатися зараз у свій підвал?
— Я такий радий, Лялю, такий радий. Маша знову зі мною говорить. Ти знаєш, скільки років вона зі мною не говорила? Десять. Серйозно. Маша сказала, що ти їй одразу сподобалась, що вона в п’ятнадцять років була такою самою, як ти, і що ти мене любиш, це одразу видно, так вона сказала… Я подумав… Лялю, переїжджай жити до мене. Просто зараз. Я живу біля самого Високого Замку. Тобі там сподобається. Що скажеш? — Іди, Котю, йди. Я… я тебе дожену.
Страх робить із людьми жахливі речі — потьмарює розум, відбирає мову, підтинає коліна; поки він дійшов до підвалу, страх сто разів устиг сказати йому: «не йди туди, не йди, ну не йди…» А в підвалі на нього накинувся Олег. — Я тебе приб’ю, виродку! Я усе тут перевірив, окрім підвалу, твого улюбленого підвалу. Я стільки часу ламав голову над тим, що ти зробив Зоряні, але це… це… Яка ж ти все-таки скотина! «І чому вони всі мене обзивають? — знову спробував образитися Влад, але Олег так відчутно трусонув його, що охота ображатися пропала. — Та нехай обзивають, нехай… аби лиш усі були живі». Остання думка страшно його розсмішила, але він не встиг розсміятись. Їх обох кинуло на землю. — Сашо-о-о!!! Вона закричала так несамовито, що він не відразу зрозумів, що означав короткий, майже безневинний вихлоп у них над головою. Зате коли почала обвалюватися стеля, потреба в поясненнях відпала сама собою.
Вона все-таки це зробила. Розмазала його по стіні. Обеззброєна, посаджена на прив’язь, кинута союзником напризволяще… «Якщо ти хочеш повернути мою любов, Сашо, забудь, що ти маленький хлопчик, якого мама не пускає гуляти, і він — мамі на зло — потайки насипає у всі шафи і шухляди пісочок, за що, звичайно, карають мене, бо то я приносила тобі той пісочок із пісочниці. Так от, я не можу любити будь-кого. Мені потрібен бог — ні більше, ні менше. Чи зробив ти в житті щось, гідне бога?» Чому він не кинувся навтьоки, як радив господар дому? Ще зранку він так би й зробив, але тепер… — Йди, Котю, йди. Я… я тебе дожену. Він відчинив двері на терасу і… зачинив їх, а Ляля, напевно, вирішила, що він пішов. Вона встала, взяла з полиці коробку сірників і одним рухом добула з неї вогонь, а тоді підпалила решту сірників. Коробка спалахнула, а він, замість того, щоб утекти, стояв, мов заворожений, і невідривно дивився на вогонь у її долонях. І раптом помітив, що всі п’ять пальників газової плити знову відкриті. А ще помітив, що він, виявляється, стоїть не біля дверей, а біля вікна, і власноруч зачиняє розчахнуті віконниці… бо вона його про це ПОПРОСИЛА, а він не зміг їй відмовити. Як відмовити комусь, якщо ти бог? Отямившись, Олександр машинально зробив крок до виходу. Ще можна було втекти. …Коли він вибив із рук Лялі маленький смертоносний факел, коли впав разом із нею на підлогу, перевертаючи стіл і ховаючись за ним, коли накрив її собою, втекти вже не було жодного шансу. Вона пробувала відбиватись, але він міцно притискав її до підлоги, аж поки не відчув, як страшна сила підхопила їх, закрутила, вдарила об щось, понесла і нарешті жбурнула невідомо куди, а у вуха вдарив приголомливий гуркіт. Він не відпустив її й тоді, коли згори посипалося щось велике й важке, і навіть тоді, коли відчув, що з голови до ніг горить. Тепер він знав, яка найбільша у світі зброя. Не вогонь, не ніж, не куля, і навіть не атомна бомба.
— Сашо-о-о! Увесь світ був заповнений білим пилом. Коктейль із диму, гару, розтертих на порох фарб, клею і цементу виїдав очі й легені. А де ж стеля? Влад, кашляючи і задихаючись, роззирнувся довкола. Великий кавалок штукатурки, лежав поряд, сама ж стеля… Влад підняв голову. Тріщини вкривали її, мов гігантська павутина, а в одному місці крізь них просочувалася вода. Знову пласт штукатурки полетів донизу, відкриваючи дріт, до якого кріпилася колись лампа, а тепер він оголено стирчав зі стелі, очікуючи, коли ж до нього добереться вода. «Що ж ви наробили?» Влад пішов у напрямку розмитого світла крізь білий туман і надсадний крик, аж тут на нього знову налетів Олег. Стовп куряви одразу побільшав. — Ти куди… не наближайся до неї… Хрипів, як астматик, але хватку мав таку ж міцну, як завжди. Під руку, немов на замовлення, потрапив кий, і Влад навмання вгатив ним у напрямку звуку. Олег відстав. Молодець. Але несамовитий крик затих, і страх знову завів своєї: не йди туди, не йди… Влад закашлявся, що не дивно, коли дихаєш пилом замість кисню, помахав рукою перед носом, розганяючи білу млу і… нарешті побачив її. Скулившись під вікном, задихаючись, вона беззвучно ворушила губами, і він звідкілясь знав ім’я, яке вимовляли ці губи. Помітивши його, відвернулася до стіни й затулилась обома руками. — Не чіпай її, — знову захрипів Олег, сунучи на них, немов гусеничний трактор по курній дорозі. Треба було поквапитися. Влад охопив її попід руки, притис до себе і поставив на ноги, намагаючись, щоб її обличчя опинилось навпроти вікна: крізь розбите скло линув подих свіжого вітру… вітру, який літав над руїнами його дому. «Потім про це.» — Відійди від неї, — прошипіло над самим вухом. Влад заперечливо похитав головою. Він стискав її так сильно, що в якусь мить вона навіть перестала дихати. Олег спробував відірвати його від неї, але… дзеленькнув ланцюг — і вони обидва завмерли. — ЩО ЦЕ ТАКЕ? — спитав Олег. У цю ж мить вона відняла руки від лиця і торкнулася ними його рук: він одразу послабив обійми. — Ти про що? — А ти не бачиш, Владе? Він добре його бачив, цей звичайнісінький ланцюг, яким прив’язують собак і худобу, — не можна не бачити речі, які є просто перед очима, — але мозок відмовлявся визнавати те, що бачили очі, мозок категорично заперечував реальність, називаючи її абсурдною. — У таких… — вона кашлянула, прочищаючи горло, але все одно її голос залишався тріскучим, надірваним, — у таких випадках істеричок зазвичай б’ють по лиці. Принаймні у фільмах. — Із завтрашнього дня почну тренуватися… Виявляється, його голос був нічим не ліпший. Сирени пожежників заголосили на всю вулицю. Його жінка взялася обома руками за металеві прути і притулилася лицем до ґрат. — Побудь тут, — сказав він Олегові і відпустив її. Хитнулась, але втрималась на ногах. — Я зараз. — Чекай, Владе. Ти можеш пояснити?.. — Ні. Усі інструменти вивалилися з шафки, щойно він її відкрив. Довго, занадто довго шукав обценьки, ще довше йшов назад до вікна, — по коліна в пилюці, під заплаканою стелею, вздовж уцілілих, але все одно ні до чого більше не придатних стін… серце його дому билося з кожним кроком усе повільніше. Коли остання людина покине підвал, це серце затихне назавжди. Олег щось схвильовано говорив його жінці, але що саме, він не чув, і вона, як йому здалося, теж. Обценьки попалися норовисті й ніяк не хотіли перекушувати кляту дужку замка. Олег спробував втрутитись, але, глянувши Владу в обличчя, відступив. І тут вона стрепенулась — аж біла курява здійнялась із її волосся й повисла на мить ореолом довкола голови. Вхопивши його за руку, вона повернулася до нього й гарячково зашепотіла: — Не бійся, вони нічого мені не зробили… чесне слово нічого… я все життя прожила з ним поруч, я знаю, як поводитися, щоб… щоб уціліти… Він навіть вдарити мене не зміг… Вона тримала його руку в своїх долонях і, здається, не збиралась відпускати. І, як завжди, брехала йому в очі. «Він навіть вдарити мене не зміг». А звідки синці на передпліччях? — Я що, маю такий страшний вигляд? — спитала вона в нього. Біле волосся, білі брови, білі вії, білий спортивний костюм… втома, яка в’їлася в шкіру давніше й глибше, ніж пилюка. — Не плач, не треба плакати… — сказала вона йому. Влад міцно замружився, а коли відкрив очі — одразу натрапив на дужку замка. Нашийник упав їм до ніг, а вона все ще не випускала його руку зі своєї. — Де ти так довго був, Бармак? Чекав цього запитання, але сподівався, що оглухне й не почує його. Або оніміє. — Як ви гадаєте, скільки років я запитую в нього це саме? — озвався Олег. — Наступного року виповниться п’ятнадцять. Відчуваю, що хтось із нас точно не доживе до наступного року: або я, або він. Олег стояв, притулившись до стіни, весь білий з голови до ніг, і не зводив з нього своїх ангельських очей. — А так, між іншим, ти мене вибачиш? За вікном почулися кроки. — Є там хто живий?! — Ви що, з Марса летіли? — весело відповів їм Олег. — Чому з Марса? — здивувалися надворі. — Ну, деякі ангели живуть на Місяці й тому прилітають швидше, а вам, бідненьким, аж із Марса довелося чишкати. Давайте сюди півлітри і летіть собі далі! — Бомжі якісь?.. — забурмотіли по той бік вікна. — Хіба так можна? Ангели, а пляшку зажали. — Не маю я ніякої пляшки, — ледь не плакали за вікном. — Тоді помремо тверезими. Владе, то що ти надумав? Може, все-таки вибачиш, як-не-як п’ятнадцять років, ювілей? Ні, мовчи. Спочатку я знайду порядну пляшку — мінімум літр, а тоді ти скажеш мені все, що ти про мене думаєш. Маріє, ви приєднуєтеся до нас? — Я не п’ю. — Ха. Якби той марсіанський ангел не зажав пляшку… — Не скигли. У мене там має бути… у сховку, ще з весілля. — Іти мовчав?!! — Ти сам мені наказав мовчати. — Прошу всіх відійти від вікна, — почулося знадвору, і ангел з автогеном, опустивши забрало, заходився орудувати біля ґрат. — Тут оголені дроти, ви вимкнули струм? — тільки тепер здогадався запитати Влад, але ангел його вже не чув. Зате на весь підвал лунало: — Ти диви, так шарахнуло, а пляшка ціла. Мабуть, якийсь совісний ангел з лікеро-горілчаного робив. Правду кажуть старі люди: гомо орнат льокум, нон льокус гомінем.[21] Олег сів на підлогу, вхопився за ніжку стола й одразу ж присмоктався до «Первака». — Тепер я розумію, чому ви дома не ночуєте, — бадьорим дзвінким голосом озвалася жінка і, вислизнувши з Владових рук, заходилася кружляти по підвалу. Смог трохи осів, і тільки маленькі смерчики бігали за її ногами. — Кому сподобається, коли чоловік обіймається зі столом. — Ви це на що натякаєте? — заусміхався Олег. Десь щось падало, сипалося, грюкало… небезпечними звуками був заповнений навколопідвальний простір, а його друг і його жінка балакали між собою, немовби на кухні за чашечкою кави. — Взагалі-то я рідко п’ю. Під настрій. — Є настрій — п’єте, нема — теж п’єте? — А що робити? Вона розсміялася, не припиняючи свого кружляння. Влад підійшов до Олега і видер із його рук пляшку. — Куди, я тільки почав! Зробив довгий обпікаючий ковток, перш ніж наблизитися до своєї дружини. — Правильно, Владе. У потерпілої еректильна фаза шоку. Виражене психомоторне збудження… Вона дивилася на нього безтямними очима. — Ти знаєш, що мені сьогодні Саша сказав? Він сказав, що бачив, як мама нібито щось вколола татові, від чого він помер. Ні-ні, я не п’ю. Хіба так можна? Тобто, хіба можна щось вколоти таке, щоб одразу вмерти? Так тільки у фільмах буває, а в житті ні, правда? — Правда. Пий. — Але все сходиться… я не хочу!.. Боже, яке воно гидотне. Я весь час запитувала себе, чому мама так мене не любить, а вона, напевно, думала, що я все знаю, що це я за нею підглядала, а не Саша, що… Я більше не буду цього пити!.. Ти деспот, Бармак!.. Вона весь цей час думала, що я її ненавиджу, і чекала, коли я нарешті скажу це вголос. Може, їй тоді полегшало б? Боже, як вона це пережила? Все сходиться. Тьотя Ніна про все здогадалась і перестала до нас приходити, але якщо ти кажеш, що це неможливо… Не ходи за мною, ти мене навіть не слухаєш! — Я слухаю тебе і повторюю, що це неможливо. — Нема таких ліків? — Нема. Брехати в очі не дуже важко, принаймні не так, як ходити під руїнами свого дому і думати про тих, хто залишився нагорі. Вона в одну мить побіліла, як порох у її волоссі, і вчепилася в нього обома руками. Він підхопив її й посадив біля другої ніжки столу. — Торпідна фаза шоку. Падіння тиску, блідість, прискорене дихання… — Олежику, помовч. — Не хвилюйся, ангели в білих халатах зараз доберуться до нас… Куди, куди ти таку дорогоцінну рідину виливаєш? Влад, розтираючи горілкою її руки, холодні, як лід, мовив: — Гаразд, я тобі вибачаю. — Серйозно? — Серйозно. — А я на твоєму місці ніколи б не вибачив. — Як добре, що ти не на моєму місці.
Біда нервово била хвостом по землі. Вона була дуже близько до мета, їй залишалося тільки простягнута лапу — і жертва власноруч віддала б їй своє серце. А людина, серце якої з’їла біда, навряд чи колись підніме очі до світла. Вона була так близько до мети!
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка