Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка6/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Частина друга. Меа maxima culpa…[17]

Він їх ненавидів. Кожну зокрема й усіх разом. Причина? Вони ненавиділи його. Навіть коли казали, що люблять. Одного разу він дуже обпікся, наївно повіривши, що його люблять, а насправді його просто використовували у власних цілях. Відтоді він чітко собі закарбував, що всі вони завжди і всюди брешуть. АЛЕ ВІН ЗНАЄ СПОСІБ, ЯК ПОСТАВИТИ ЇХ НА МІСЦЕ…


Вона не знала, чому її назвали Марією, але за двадцять три роки настільки звиклася з цим ім’ям, що не проміняла б його на жодне інше, вишуканіше чи модніше. А от білий будинок, до якого вона прийшла на правах господині два — всього два! — тижні тому, чомусь уперто відмовлявся визнавати за нею право на це ім’я: спочатку вона жила тут безіменною, тепер її ім’я завзято змішували з багном. Чимось не вгодило цьому дому її ім'я… Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було. Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»
…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає. БУЛА Б ЙОГО ВОЛЯ, ВІН ТРИМАВ БИ ЇХ УСІХ НА ПРИВ’ЯЗІ…
Усі казки схожі одна на одну. Берете героя — душевного хлопця з накачаними м’язами і шляхетними звичками, даєте йому до рук шаблю чи автомат, чи газонокосарку, бо герой без знаряддя вбивства — не герой, а так, півгероя, — і посилаєте його на боротьбу зі злом. «Замочивши» зло, він по коліна у крові повертається до своєї коханої, і хоча за ним тягнеться шлейф трупів, кохана зі сльозами на очах кидається йому на заляпані кров’ю груди, — кого там хвилюють якісь плями, коли є «Аріель» та «Індезіт»? — і живуть вони після цього звичайно ж довго й безумовно щасливо, народжують дітей, навчають їх бути добрими і розумними… а дітям по горло будете, що дорослим було по коліна… Овва. Не виходить у неї казка. Проситься стати трилером. Марія вмостилася зручніше. З казки слів не викинеш, що є, те є. Він тероризував її настирливо й невідступно, вдень і вночі, у сні й наяву. Вона будувала одну барикаду за іншого, зводила довкола себе високі мури, не помічаючи, що давно перетворилася для всього світу на неприступну фортецю, але тільки не для нього, він одним поглядом примудрявся руйнувати її оборону, і вона знову й знову запитувала себе, а може, найкращим для неї виходом буде капітуляція?
…Жінки створені тільки для того, щоб служити чоловікам. І якщо вони цього не розуміють, треба їм пояснити. Так доступно, щоб до них дійшло. Взагалі-то він терплячий, він може довго чекати, що його зрозуміють без слів, але якщо не доходить, що ж, він не винен. Він і так довго стримувався. Сьогодні його терпець увірвався. Цього вона аж ніяк не сподівалася, — він прочитав це в її очах. ВОНА НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВІН ЗАВЕДЕ СОБІ КОХАНКУ…
Час минав, списані уявним чорнилом аркуші стосами лягали на уявному столі, а вона все одно просувалася вперед дуже повільно, півкроками, немовби вперше взяла цю казку до рук… взяла, відкрила і зрозуміла, що досі читала не там і не те, що слід було, зумисне пропускаючи одні сцени і домальовуючи інші, і коли таких помилок назбирувалося надто багато, зі злістю шпурляла казку в кут і починала писати дурниці. …На місто опускається ніч, героїня розбиває шибку у вікні, ховає за пазуху уламок скла, вміло прикидається мертвою, а коли вони приходять і перелякано схиляються над нею — вжик! — перерізає їм горлянки. А що? Коли трилер, то трилер.
…Він згадав той час, коли кружляв навколо неї, не наважуючись наблизитися, обережно пробуючи ручку дверей і зітхаючи, коли двері знову були чимось ізсередини підперті. Який він був смішний. Вона зовсім не краща за оту шалено вродливу жінку з пшеничним волоссям, яка дозволила собі сміятися над ним, п’яно похитуючись при цьому. Ця теж вирішила над ним посміятися. Чому вони ніяк не хочуть зрозуміти, що він зовсім не такий, яким видається? Що з ним треба бути обережним? Усі вони дурні й ні про що не здогадуються, поки не стає запізно. Хоча ні. Вона давно знала про нього правду. АЛЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВПОРАЄТЬСЯ САМА.
Марія схопилася за голову. Вона ніяк не могла придумати закінчення для своєї неписаної казки. За законами жанру Добро мало б надійно, стовідсотково і щонайменше назавжди перемогти Зло, але хіба його можна здолати шаблею, автоматом чи газонокосаркою? Ні, для вирішальної битви потрібна НАЙБІЛЬША зброя на землі, а де її взяти? І хто сказав, що Добро погодиться брати до рук зброю, — хто б його питав, звісно, але яке ж воно після цього добро, і що з таким смертоносним добром потім робити? Навряд чи воно захоче, побувавши у шкурі Зла, відчувши смак влади, сили і вседозволеності, добровільно прошити себе стрілами, кулями чи ще якоюсь гидотою, щоб потім гарно впасти в багно, захлинаючись власною кров’ю, бо так, бачите, йому призначено жанром. А раптом — вона ж пише трилер, а в трилері словосполучення «а раптом» має траплятися дуже часто, — так ось, а раптом Добро з’явиться звідти, звідки його зовсім не чекають — із найглибших глибин Зла, і що тоді? Зав’язувати йому очі, щоб не видно було, кого вбиваєш?.. Ніколи не починайте писати казку, якщо не впевнені, що вона добре закінчиться. Був, щоправда, один варіант, який і овець залишив би цілими, і вовків ситими: замість фіналу поставити трикрапку, мовляв, далі буде, але трикрапка її не влаштовувала. Дуже вже відгонила страхом і безсиллям, які протримали її у в’язниці довгі роки. Тепер вона вільна… принаймні набагато вільніша.
…Їй він, звичайно, міг би пробачити багато чого, але не все. Не зраду. А в тому, що вона любить іншого, він більше не сумнівався. Усі ці два тижні він уважно за нею стежив, і його найгірші підозри справдилися. Вона думає про іншого. Безперестанку. Навіть коли він поруч. Хоча — треба віддати їй належне — досить уміло це від усіх приховує. Нарешті він наважився зробити те, про що давно мріяв, хоча до того, що вигадала його коханка, він би ніколи не додумався. Жінки завжди винахідливіші й витонченіші у своїй жорстокості. ЗАДУМ ВДАВСЯ, АЛЕ У РОТІ З'ЯВИВСЯ І НЕ ЗНИКАЄ ГІРКИЙ ПРИСМАК… Відступ у минуле

Тобі більше не снилися сни. Зовсім. А можливо ти просто забувала їх іще до того, як прокидалася. Бо сни нагадували про рай, а довкола вже два роки палало пекло, і ти ніяк не могла звикнути до цих змін. Змінилось усе: кольори, запахи, звуки, змінився навіть смак твоїх улюблених страв. Сонце, яке раніше водило тебе в золотому човні під золотими вітрилами до золотих берегів, тепер немилосердно палило або навпаки — плавало бляклою камбалою у хмарах; вітер, твій улюблений веселий вітер, то лютував, то безсило шаргав ногами по асфальті… ти почувалася воїном, останнім зрячим воїном у галактиці сліпих. Усі довкола вважали, що світ залишився таким, як був, — «і чого вона біситься, і що їй не так?», — але ти добре бачила, що змінилось УСЕ. Вже не кортіло стрибати на одній нозі знайомими гвинтовими сходами, а навпаки — хотілося розтягти підйом якомога надовше; вже не треба було ставати навшпиньки, щоб натиснути на чорний ґудзик біля дверей, бо ти виросла й носила із собою ключі; вже не було до кого забігти після школи, бо у квартирі тьоті Ніни оселилася зовсім чужа сім’я. Єдине, що залишилося незмінним із тих давніх часів, це правила гри: завжди і всюди тримати очі відкритими і виконувати свої обіцянки, хоч би як сильно тобі хотілося забрати їх назад. Поруч із тобою в пеклі жила твоя мама. Пекло змінило її, і замкнувшись увечері у своїй кімнаті, — спочатку ти зачинялася лише на гачок, потім почала підпирати двері тумбочкою, для надійности, але не це важливо, — залишившись сама, ти запитувала у померлого бога, чи не з твоєї вини сталося те, що сталося, але хоч як дослухалася, не могла почути відповіді. Мабуть тому, що забула його голос. Зате добре пам’ятала обіцянку, яку він у тебе взяв перед тим, як піти: допомагати мамі, коли вона залишиться сама. І ти робила, що могла. Ти мила, прибирала, прала, ти ходила купувати продукти й готувала їсти, ти робила те, що зазвичай роблять усі мами, але напевно щось ти робила не так, бо твоя мама тебе ненавиділа. З кожним днем усе дужче. Коли ти згадувала відмінницю з першої парти, яка тепер зовсім не відмінниця і в якої недавно померла мама, то інколи… зовсім нехотячи… просто якось так виходило… ЗАЗДРИЛА їй. «Більше ніколи нікому нічого не обіцятиму», — по десять разів на день зарікалася ти, твердо вірячи, що в жодному разі не порушиш цієї обіцянки, і якби тобі хтось сказав тоді, що через шість років ти знову необережно потрапиш у сіті чужого голосу й добровільно присягнеш йому в любові та вірності, ти б скинула того брехуна зі сходів.


Мама все частіше приходила пізно вночі, ледве тримаючись на ногах і весело оповіщаючи весь будинок, що в неї сьогодні зарплата, і вона накупила повно гостинців… «Де ж вони… ага… я, здається, забула їх на роботі». Ти готувала міцний-міцний чай, додавши до нього одну чайну ложку холодної м’яти, товкла на порошок десять таблеток активованого вугілля — роки спілкування з медсестрою не минулися даремно — і пробувала змусити маму все це проковтнути. Інколи вдавалось, інколи ні. Але жодного разу мама тобі не пробачала цього. «Чого ти лізеш до мене, ну чого ти до мене лізеш?!!» — кричала вона на другий день, тримаючись за голову і навпомацки збираючи розкиданий по кімнаті одяг… тобто це вона гадала, що одяг розкиданий, а ти збирала його докупи після того, як уночі вкладала маму спати, щоб прокинувшись зранку, вона мала чим шпурляти в тебе. «Забирайся з моїх очей, щоб я тебе більше не бачила!» Але і ти, і вона знали, що нікуди ти не можеш піти, бо дім фактично тримається на тобі. Коли мама не пила, було ще гірше. Вона довго спостерігала, як ти викручуєш білизну, або миєш підлогу, або готуєш їсти, і врешті-решт тебе починало тіпати. Тобі здавалося, що вона ось-ось щось скаже, щось страшне і паскудне, схоже на монстра з фільму «Чужий», і це щось тут же проковтне тебе, але мама мовчала й дивилася тобі під руки, і ти не витримувала і починала горланити якусь ідіотську пісню: про е-не-ло, яке по небу пливло, чи про українця, який їхав і ніяк не міг доїхати до Югославії… «Ненормальна…» — казала тоді мама і йшла у вітальню. Ти давно викинула звідти темні штори і крісло-качалку, але в такі моменти вони неначе воскресали — і маму огортала темрява. Пекло тим і відрізняється від раю, що йому до світла ой як далеко, навіть коли зняти всі штори з вікон. Світло оминає домівки, вражені темрявою.
А ще у пеклі жив чорт. Він був малий і товстий, як повітряна куля, мав чорні зуби й ходив перевальцем, як Вінні-Пух. Усі знали його, як «того дурника з третього поверху», котрий жив із своєю мамою, «теж не зовсім розумною», і з маминим залицяльником, «дебільним цілком і повністю». Але вся ця сімейка була тиха й нікого не чіпала, тому мешканці будинку звикли до них, як до необхідного атрибута. Коли Саша завів дружбу з дурником, усі здивувались. Окрім тебе. Вже два роки ви не розмовляли між собою. Тобто раніше Саша був готовий порушити мовчанку в будь-яку хвилину, він невідступно лазив за тобою, мов сновида, заглядаючи тобі в очі й щосили намагаючись розговорити тебе, але — обіцянка є обіцянка — ти стискала зуби й відверталася, щоб не дай Бог якесь слово не зірвалося з твого язика, і з часом він змучився і відступив, і тепер тримався на віддалі, тільки його очі нагадували пса, якого колись на вашому майданчику побили злі діти. А недавно Саша став дружити з дурником. Що тут дивного? Проте мама нічого не розуміла: — Чому ти так до нього ставишся? Він твій брат. Ти мила підлогу й мовчала. — Ви повинні любити одне одного. Ти стискала кулаки. — Коли мене не стане, до кого ти підеш по допомогу? Ти вибухала: — До коханця! Коли тебе не стане, я заведу коханця! Або двох! Чи трьох! Мама поверталась і йшла геть. І приходила пізно вночі.
Але найбільше змінилася ти сама, Марійка-Марічка-Марусенька, і дивлячись у дзеркало, інколи ставила собі запитання: а чи впізнав би тебе тато, якби повернувся? І сама відповідала: ні, не впізнав би. Ти перестала вірити в казки з хорошим закінченням. «Люди, не будьте сліпими й наївними і не розповідайте своїм дітям брехливі історії, бо діти теж виростуть сліпими й наївними. Діти, не вірте, що Змій Горинич поліг смертю хоробрих у битві з Котигорошком, а маленький Івасик-Телесик мав стільки сили, щоби вкинути Бабу-Ягу в піч. Швидше за все Змій розтринькав свій вогонь на смаження ковбасок і шашликів і здох десь під плотом від раку шлунку, а Телесик прожив на шиї Яги багато років, вибився за її гроші в люди, відростив за її кошт черевце, а коли вона стала зовсім немічною, здав її у дім престарілих». Так ти написала у творі на вільну тему, за який тобі поставили «трійку», хоча там була всього одна помилка, але вчителька не наважилася поставити тобі «чотири». Відтоді ти більше нікому своїх творів не показувала, а збирала їх у теку й ховала, як найбільший на землі скарб. Життя в пеклі змінює людей. Ти стала нестриманою, злостивою і мстивою, ти зривалась від одного косого погляду, і кидалася, як очманіла, на тих, хто посмів тебе образити. Ти грубіянила вчителям і демонстративно жувала жуйку, коли тебе викликали на середину класу і вичитували за повною програмою, ти курила в туалетах і билася на фізкультурі до крові за право володіти м’ячем… ти стояла одна посеред пустирища і бачила, що калиновий міст давно зогнив, хатинка на курячих ніжках пошкандибала до лісу, ліс облягли тумани, і тільки зірки — чи ліхтарі? — тьмяно просвічували крізь сіру мряку забутими спогадами про рай. Ти боролася всіма доступними тобі засобами, але чорна тінь не зникала.
Твоїм порятунком була неділя. У неділю ти брала тайм-аут. Двадцять чотири години свободи. Цілодобова лафа. …Ти викинула недопалок, скуйовдила рукою волосся — стрижка «аврора», останній крик моди у твоїй тусівці, — підморгнула хлопцям з охорони і пройшла на територію хаосу. Хаос привітав тебе оглушливим ревіння. Море тіл, які живуть, рухаються, дихають у єдиному шаленому несамовитому ритмі; темрява, яку розстрілює сліпучими розрядами світломузика, а вона, ця темрява, все не вмирає, вона втикається цвяхами у твої м’язи, твоє серце, твій мозок, і ти забуваєш, хто ти і навіщо ти є… Ступивши на вузьке лезо бритви, заплющивши очі й розчинившись у безмежному океані блаженства, ти танцюєш, немов востаннє. Це дискотека. Твоя територія безумства. Як ти сміялася з тих дівчат, які несміливо тупцювали попід стінами, чекаючи на запрошення кавалерів! Дурні, а не лікуються. Життя закоротке, щоб витрачати його на зітхання, водіння за ручки, стояння у під’їздах і плачі в подушку; смерть не за горами, а ще нічого в житті не зроблено, — думала ти у чотирнадцять років і відшивала всіх своїх кавалерів. Може, тому вони не давали тобі проходу. Тому що ти їх не потребувала. Сопливо-сльозлива Шатуновська туфта про білі рози і яблука на снігу викликала у тебе бажання вирядитися у шкірянку з металевими заклепками і рвонути на мотоциклі подалі від такої музики. Через це ти пересварилася з усіма своїми подружками, які ставали на вуха, ледве зачувши перші акорди модної попси. Стосунки з хлопцями теж змінилися: не погіршились, ні, — просто припинилися. Ну скажіть, про що можна говорити з малолітками? Твоя компанія розпадалась. …Ти затоптала недопалок, вкинула до рота жуйку, засунула руки поглибше в кишені й увійшла у свій під’їзд. Це й була найгірша мить — мить повернення до свого дому, ні, до двоповерхового будинку зі старими облізлими балконами, маленьким квадратним двориком, високими вузькими вікнами та почорнілими від кіптяви димарями. А дім — це зовсім інше слово.
Пекло не було б пеклом, якби у ньому не жив, ховаючись від усіх під личиною ангела, князь пітьми. У казці, яку тобі розповіла в давні часи тьотя Ніна, він мав подобу змія з яблуком у зубах, а насправді був удавом, який тільки й чекав, коли мишка загається й попадеться на гачок його погляду… Вони були студентами-медиками й завсідниками твого улюбленого данс-клубу, але завжди приходили в компанії й окуповували столик у глибині залу. Ти ніколи з ними близько не стикалась, але для біди багато не треба: якось ти пробивалась у клуб і ніяк не могла пробитися — у день студента клуб завжди переповнений, добре, що син директора клубу вчився з тобою в одному класі й тебе пускали сюди з дванадцяти років навіть у час пік, але до каси треба було ще дістатися — і раптом хтось своїми могутніми плечима розсунув натовп: — Фіт віа ві,[18] — загадково мовив він і показав рукою на вільний прохід, — не тобі, звісно, а своїм друзям, але ти встигла заглянути йому в очі, і твоє серце шарпнулося так, неначе потрапило в мишоловку. Схожий на бога, сильний, світловолосий, блакитноокий, старший від тебе на багато років, він був найвродливішим чоловіком на Землі. Та що там Земля — у всій галактиці. Ти зазирнула йому в очі й потонула.
З того часу він постійно приходив до тебе у сни, а наяву дозволяв собі тебе не помічати. Ти готова була знищити кожну дівчину, з якою він танцював, ти не зводила з нього очей, намагалась опинитись у натовпі якомога ближче до нього, гризла нігті, коли він не з’являвся, і сміялась, як дурна, коли він був не в гуморі й приходив просто, щоб напитися. Ти жити без нього не могла і вмирала, коли його бачила. Чорними стали дні, безсонними ночі, вічністю — кожна хвилина без нього, а коли він з’являвся у клубі — вічність спресовувалась у мить. Ти не хотіла знати його ім’я — а навіщо? Раптом його звуть Іваном, Васею чи Стьопою, що тоді робити? Ні, його ім’я мало бути особливим і неповторним — і крапка. …Того дня він прийшов з другом — сіреньким типчиком без жодного натяку на оригінальність. Ти зловила мить, коли він залишився сам, і відважно сіла за його столик. Минуло два роки, і ти більше не могла мовчати. Два роки зітхань, чекання, виглядання, ходіння навколо нього колами й плачу в подушку. Два роки німого обожнювання. — Добрий вечір. Уперше в житті ти хотіла вимкнути музику. А ще хотіла, щоб він не дав тобі договорити, обняв тебе і сказав, що давно мріяв до тебе підійти, але не смів. Мама попереджала, що мріяти шкідливо для здоров’я, але хто б то слухав маму у шістнадцять років! Ти весь вечір малювалась і змивала макіяж, і переміряла гардероб, і готувала довгу промову, і скорочувала цю промову до трьох сакраментальних слів, а світ крутився довкола тебе, де-не-де зблискуючи зірками… Він відповів матом. Видно, був не в гуморі. Перед ним стояла пляшка горілки, і він втупився у неї посоловілими очима. Ніколи не сідайте відважно за чужий столик, якщо за ним сидить не ваш бог… Але ти сказала собі: шлях справжнього кохання завжди тернистий, і провадила далі, тремтячи мов осінній листок: — Я б хотіла з вами зустрічатися. Ви… ви мені дуже подобаєтесь. Його відповідь мало чим відрізнялася від попередньої. Буває. Він просто забагато випив. Але ти кохатимеш його і таким, бо твоє кохання велике і безкрає, і… і жертовне, як серце солов’я, котрий співає у терні. Тільки тебе чомусь усе сильніше морозило. — З тебе штраф, — прозвучало над головою. Ти машинально звела очі. Його друг стояв поруч і тримав у руці… шоколадку. — Прошу вибачити мого друга, в нього зараз черговий напад пошуку істини. Яке він мав право втручатись у вашу розмову? — Коли ми зможемо з вами зустрітись, але щоб наодинці? Ти виразно подивилася на нахабу, котрий стовбичив поруч, заважаючи вашій розмові, а коли знову перевела погляд на коханого, той… той уже спав, звісивши голову на груди і похропуючи, а з кутка його рота текла слина. Нічого, ти сильна, і твоє кохання сильне, воно все… все стерпить… — Не плач, не треба плакати. Візьми. Винувато посміхаючись, його друг простягнув тобі шоколадку. Так тебе ще ніхто не принижував. — Забери її! — крикнула ти так голосно, що на вас почали оглядатися. Твоє кохання намагається вижити, а він… він… — Ти не маєш права! Хто ти такий, щоб… щоб… — тобі не вистачало слів. — Я цього тобі ніколи не забуду! Ми ще зустрінемось і я…я розмажу тебе по стіні! Спалахи мертво-білого світла, від якого люди стають схожими на роботів, не дозволяли прочитати відповідь на його обличчі. А може, то сльози винні? Ти вибігла з клубу і дременула світ за очі. Додому ти прийшла над ранок. Тобі здавалося, що мама цього не помітить, бо завжди спить, коли ти повертаєшся з дискотеки, але вона раптом вибігла назустріч і кинулася обмацувати тебе з усіх боків: — З тобою все гаразд? Чому так пізно? Що сталося? Ти плакала? Маріє, не лякай мене… Ти навіть уявити собі не могла, що твоя мама може так за тебе хвилюватися. Ти збиралася спокійно пояснити їй, що ти доросла людина і маєш право ходити всюди, де тобі заманеться, але натомість розревілася, як та мала дитина з дитячої лічилки, яка впустила в річку свій м’ячик; мама запитувала, що сталося, тормосила тебе, гладила, обіймала і притуляла до себе, лякаючись усе сильніше й сильніше, а ти стояла на березі річки і дивилась, як відпливає від тебе твій м’ячик, твоє дитинство, і тобі було так гірко від того, що ти більше ніколи не візьмеш цей м’ячик в долоні і не притулишся до нього щокою, що ти знову і знову починала ревіти. Як добре ти тепер розуміла, чому жодні запевнення, буцімто мама купить новий м’яч, не могли втішити Таню з дитячої лічилки! Бо Таня перестала бути дитиною. Мама дала тобі чаю з медом, закутала тебе в ковдру, заколисуючий спокій кухні ніби повернув тебе у давні часи… Ковтаючи слова, ти почала розповідати про те, про що так багато передумала, чим жила останні роки, чим марила; мама не перебивала тебе, але ти все одно поспішала, бо тобі так багато треба було встигнути їй розповісти… та коли ти підійшла до найголовнішого, найгіршого, найстрашнішого, навіть не підійшла, а тільки спробувала підійти, мама так голосно поставила горня на стіл, що прокинувся Сашко. Він вийшов із кімнати, потираючи сонні очі: — «Що сталося?» Мама відправила його у ліжко: «Йди, золота моя дитино, йди спати…» А потім сама до себе: «Я напевно поїду звідси, я більше так не витримаю… Мене давно вже кличуть до Італії, там і місце для мене тримають, без роботи не залишуся. Ви вже великі, набагато менших дітей залишають…» Ти мовчала. Може, якби ти заперечила, мама б не поїхала, вона ніби чекала твоєї реакції. Вона чекала до останку, навіть коли була відкрита віза, зібрані речі, призначена година й місце збору… а ти мовчала. Вона чекала й тоді, коли ви поїхали разом із нею на вокзал, і обнімаючи тебе, чекала, і сідаючи в бус… чекала, що ти скажеш «ні», що попросиш: «не треба, мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», і якщо б ти тільки відкрила рот, вона одразу б відмовилася від поїздки, вона махнула б рукою на витрачені гроші й залишилася б із вами… і все могло піти по-іншому. Бус від’їхав, а ти довго ще стояла на площадці, тобі здавалося, що це сон, що це неправда, що мама ось-ось зупинить бус і вибіжить звідти, і скаже, що вірить тобі, бо як можна не вірити своїй дитині… ти шепотіла: «мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», але водночас ледве стримувалася, щоб не стрибати і не плескати в долоні. Відтепер ти вільна, — геть обітниці! — ти робитимеш усе, що забажаєш, гулятимеш усюди, де тобі заманеться, ніхто відтепер не зможе тобі наказувати. …Десь через місяць пекло нагадало тобі, що ти живеш не в Раю і що тут не прийнято стрибати й плескати в долоні.
Ти поверталася зі школи до будинку своєї нової подружки — колишньої відмінниці з першої парти, до якої ти переселилась одразу після від’їзду мами, — і шлях твій, як завжди, проходив через Цитадель — старовинну, збудовану австріяками на горі оборонну споруду з чотирма бастіонами й великою казармою в центрі, яка тепер зовсім не казарма, та й бастіони не бастіони, але ж можна собі уявити, яким усе тут було раніше, і написати про це твір. І ти уявляла, і замість того, щоб культурно обходити гору, простувала навпрошки, добре, що в дротяній огорожі був отвір. У листопаді швидко темніло, але ти на це не зважала: будинок подружки був майже поряд, рукою подати. Цього дня ти дісталася до нього аж під ранок.
У квартирі, де ти тепер мешкала, вся сім’я була на ногах: тато обдзвонював лікарні й морги, бабця пила валер’янку, колишня відмінниця пиляла нігті й доводила всім, що Марина — так вона тебе називала — доросла «женщіна», і якщо вона вирішила провести ніч поза домом, то це «її бізнес», і нема чого «капати їй на мозги». Був тут і Сашко, з яким зв’язалися насамперед, коли зрозуміли, що школа вже давно замкнена, а тебе нема. Коли ти нарешті прийшла, твоя нова подружка одразу взяла тебе за руку й завела до своєї кімнати: «Кіна не буде, народ, розбігайтесь». Посадовила на свій диван: «Калісь, Маринка, хто він і скільки він тобі забашляв, ну не жмись, ми ж з тобою друзья з першого класу…» Ти монотонно заговорила: — Я побігла… а потім перелізла через стіну… знаєш, як спускатися від Цитаделі, там на розі є монастир Святого Лазаря… я просиділа там дві години… а потім… не знаю, я не могла знайти до вас дорогу… поки не почали їздити трамваї… було темно, ми бачились тільки мить, але я його впізнала, і він… здається, він теж мене впізнав. — Ти що мені тут втираєш про монастирі і святих? Я тебе про що питаю? З-за дверей несміливо прозвучало: — Може, їсти будете? — і подруга потягнула тебе на кухню. — Уболтали. Перекусимо і ти мені все розкажеш, але з подробницями. Ти кивнула, вирвалася з її рук і побігла в туалет. Через хвилину ти зрозуміла, що блювати не маєш чим, і, похитуючись, вийшла. До тебе підбіг Саша і зашепотів: — Ходімо звідси, Маш, це недобрі люди, вони стільки всякого про тебе говорили, поки тебе не було. А я… я так боявся, що з тобою щось сталося… Добре, що ти жива. Що я сказав би татові, якби з тобою щось сталося? Я ж чоловік, я мушу тебе охороняти. Мама вчора дзвонила, казала, що доїхала добре, що має роботу, хотіла з тобою поговорити… Знаєш, Маш, — він узяв твої холодні руки у свої: виріс, змужнів за ті кілька років, коли ти не звертала на нього уваги, — ми разом упораємося з усім, ми — сила, я тобі все допомагатиму робити, серйозно… пам’ятаєш, як ти носила мені пісочок у відеречку? Я нічого не забув. Нас… нас тільки двоє залишилося… Бабця твоєї подружки вийшла кликати їсти, але побачивши вас, відвернулася, витираючи очі. Її онука не мала брата, який міг би охоронити її від біди. Ти пішла збирати речі. — Марино, ти куди? А, це ти її намовив, братєльнік? Вали звідси, вона лишається зі мною… — Хто тобі таке сказав?.. Ти запхала у сумку свою теку з творами, замкнула сумку, випросталась і… одним рухом перекинула письмовий стіл, на якому валялися розкидані абияк книжки і зошити твоєї подружки. На підлозі вони утворили одну велику купу. Усі замовкли. — Так краще, — сказала ти і перекинула сумку через плече. Це був твій останній відкритий протест. Ти сказала собі: досить, я нічого не досягла, виступаючи одна проти всіх. Ти вирішила, що треба до пори до часу сховатися і зброю сховати, бажано у скриню під великий замок; ти подумала, що краще бути живою мишею, яка тихо-мирно снує вздовж плінтусів, аніж мертвою кицькою, бо від миші ніхто не сподівається пастки, а дику кішку, навіть мертву, безпечніше роздерти на шматки; ти постановила не битися даремно головою об лід, а залягти на дно в очікуванні відлиги… мабуть, ти справді подорослішала, хоча серед буденних клопотів, інколи, забувшись, ти згадувала себе справжню і стискала кулаки. З плином часу люди можуть одягати на себе все нові й нові капустяні листки, але їхня серцевина залишатиметься незмінною. Через шість років, коли видалася нагода втекти, ти не задумуючись вхопилася за неї. Але так і не втекла.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка