Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка4/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
4. Вівторок

Марія прокинулася за хвилину до сьомої. Як в останні… шість, так, шість років. Завжди о сьомій плюс-мінус п’ятнадцять хвилин. Інколи вона порівнювала себе з механізмом, час якого чітко розподілений, обов’язки чітко визначені, він не має права збитися з ритму чи втнути щось своє, не передбачене інструкцією з експлуатації. Одягнулась у спортивний костюм, зв’язала волосся в пучок. Рухи відпрацьовані до автоматизму. Тепер — ранковий туалет і зарядка. Ось вам зразковий початок робочого дня, відомий усім із підручників іноземної мови. Я встаю о сьомій нуль-нуль, застеляю ліжко, вмиваюся, чищу зуби, зачісуюсь, роблю ранкову зарядку і т.ін. — і все це по-ненашому. Яким дітям цікаво читати про ідеального школяра, якому їсти не дай, а дай встати о сьомій нуль-нуль? Та не вірять діти в таких школярів! Але зазубрюють те, у що не вірять, і старанно відтарабанюють на уроці. А дорослі потім дивуються, звідки брехуни беруться. Вона теж колись не вірила в зразкових учнів, і їй теж було б нецікаво читати про себе теперішню, якби хтось узяв і з якогось дива написав про неї книжку. Сіра мишка, забарикадована у чотирьох стінах, зранку до вечора порається по господарству… Нудьга чорна. А книжки пишуть про гордих, волелюбних, незалежних, фантастично вродливих і нечувано розумних жінок. Амінь. Згадавши, що жодної тарілки в кухні не лишилося, та й з горнятками дефіцит, Марія завернула до вітальні. У фотелі, розкинувши руки і привідкривши рота, у майці, парусинових штанах і бейсболці спав… як же його звати? А навіщо їй це? Треба. У кожного є ім’я. Ім’я — закодований ключ до людини, без імені людина ніхто, інколи, окрім імені, у людини нічого не залишається, а коли ім’я не пасує людині, його замінюють прізвиськом… У нього, напевно, гарне ім’я, — коротке, як поворот голови, і ритмічне, як… Мужчина у фотелі відкрив очі й повернув до неї голову. — Бачу, у вас знову термінові справи до мого чоловіка, — промовила вона, прямуючи до модерної меблевої стінки і запізніло згадуючи, що спочатку пасувало б привітатися. А, хай там… — Навіть іще терміновіші, бо тепер ви прийшли ще раніше, ніж у неділю. — І вам доброго ранку, — видихнув він, розминаючи рамена після сну. — Ви читаєте мої думки: справи дуже серйозні… одна справа. А прийшов я ще звечора. — Настільки термінова справа? Вибачте, що розбудила. Він розсміявся. — Ви нікому не робите поблажок? — Тільки вам. Марія знайшла те, що потрібно, і рушила у зворотному напрямку. Тарілки й келихи дзеленчали в її руках. Його дитячий погляд і усмішка зрілого чоловіка не відступали від неї ні на йоту. — Допомогти? — Ні, дякую. До серйозної справи треба серйозно готуватися, не можна відволікатися на дрібниці. — Зранку я не здатен відбиватися від нападів красунь, ваша взяла. Бувають розмови, у яких слова не мають значення.


Влад вилив каву з кавоварки у фужер. «Ну, вибач, шампанське зранку п’ють тільки аристократи і дегенерати, а прості стоматологи — гірку чорну каву». Увійшла жінка, яка не пила ні кави, ні чаю. — Доброго ранку, — привіталася, розставляючи тарілки й келихи. Темне волосся на прямий проділ, райдужка майже зливається кольором із зіницею, у шкірі мало меланіну й капіляри залягають глибоко, тому, мабуть, така бліда. Але ж до червня місяця могла трохи засмагнути. Або хоча б підмалюватися! А під цим мішкуватим костюмом ні регіонес пекторалєс,[9] ні регіонес абдоміналєс[10] не побачиш. — Кава, — мовила вона. — Що? — Каву розливаєш. На столі розтікалася брунатна пляма. «Йдіть ви, куме, зі своєю латиною знаєте куди?..» Поки він роззирався за губкою, вона вже все витерла, відчинила холодильник, повитягувала якісь огірки, помідори, зелень, усе помила, нарізала… так швидко він навіть пальця собі не вріже… поставила на стіл, тоді накраяла хліб, повкладала у тостер — подарунок колег, але навіщо хліб смажити, коли можна з’їсти так? — одне слово, він сів, поставив кавоварку собі на коліна і лише тоді згадав, що забув відповісти на привітання. Коли живеш сам, якось відвикаєш зранку вітатися. — Гм… Як спалося? Тобто, я хотів спитати, як самопочуття? Але що сказано, те сказано. Був би живий Фрейд, — знайомий психотерапевт час від часу його просвіщає, — втішився б із його обмовки. За Фрейдом — він хотів запитати саме те, що спитав, і нема чого викручуватися. — Дякую, добре. Цікаво, на яке запитання вона йому відповіла? — Почекай. Ти куди? Вона зупинилася на порозі і здивовано озирнулась. — Я? До себе. — A-а сніданок? — Я потім поснідаю. — Тобто як потім? — Ти йдеш на роботу, а я цілий день удома… — Тому ти не хочеш зі мною поснідати? — Та ні, не в тому річ. — А в чому? «Або нас не розуміють, куме, або не розуміємо ми». — Я б хотіла ще поспати. Вона нагадала йому школярку на іспитах, відповідала швидко, коротко і стримано. Що думала — невідомо. — Тоді не треба було вставати, я обійшовся б кавою з бутербродом. А якщо ти вже тут, можна й перекусити. Для спання в тебе цілий день. — Ні-ні, я не збираюся спати цілий день, — поспішила заперечити вона. — Чому б і ні? Вона спантеличено втупилася в нього. Зуби лагодити значно легше, ніж розмовляти з жінками. — Я на твоєму місці так би й зробив, весілля здорово вибиває людину з колії. Але поїсти ніколи не завадить. Ну то як, домовилися? — Про що? Є така естрадна мініатюра: «Авас» називається, де тупий доцент і студент заплутуються в трьох словах. От у них виходило щось подібне. Хто з них був тупим доцентом — неважко здогадатися. Влад підвівся, підійшов до неї і жестом запросив до столу. — Прошу скласти мені компанію. …Вона сиділа навпроти нього, не піднімаючи очей, і про що вона там думала, невідомо. Олег навідався якраз вчасно: вони з’їли всі тости й увесь салат. — Смачного. — Дякую, — це жінка відповіла, беручись до миття посуду. У нього з Олегом набагато простіші стосунки. — Почувайся як дома, але не забувай, що ти в гостях. — Підкинеш мене до перехрестя? — На Стрийській? Гаразд. …Зупинившись перед світлофором, Влад у котре подумав, що треба купити авто з кондиціонером. — Владе, якщо так моя красуня й сьогодні буде не в гуморі, можна я знову прийду на ночівлю? — Признайся, що тебе вигнали. — Ми вирішили взяти відпустку одне від одного — так звучить набагато краще. — А як море? — А ніяк. Самому їхати нема бажання… Ну то як — домовилися? Буквально на кілька ночей. — Питаєш. — А твоя жінка що на це скаже? — А чому б вона мала бути проти? Ти мій друг. — Ти все-таки запитай її, ніколи не відомо, що вони собі там думають…
Марія ходила колами по кімнаті й думала про мишоловки для сірих мишок.
На вечерю був борщ, плов, салат і компот. — Я стільки всього нараз зроду не їв, — проказав Влад, розглядаючи накритий стіл. Його жінка витерла руки й рушила до дверей. Добре, що він передбачливо зайняв там позицію. — Як на рахунок вечері? Вона дивилася кудись убік. — Я недавно їла. — Тоді посидиш за компанію. — Мені ще треба прибрати нагорі. Влад роззирнувся. Кухня не просто виблискувала, вона лускалася від чистоти. Ця ж сама біда сталася з коридором, вітальнею, ванною і спальнею. Він у такій хаті зроду не жив. Ні, про «Доместос» і «Комет» він, як людина освічена, чув, звісно, але від теорії до практики дорога, як відомо, ого-го яка далека. — А може, я не хочу плову. — Тоді що тобі приготувати? — М-м… деруни. Вона одразу, не роздумуючи, повернулась і витягла з-під мийки мішок з картоплею. «Це хто ж її отак вимуштрував?» Влад спритно відібрав у неї ніж і підштовхнув до столу. — Прошу сідати негайно, бо я зараз умру з голоду поряд із такими смаколиками. Сівши, вона насторожено провела його поглядом до диванчика. Сама сідала винятково на стілець. Усе найкраще — чоловікові. І де він тільки таку дружину вискіпав? — У мене є кілька правил, з якими я хотів би тебе ознайомити, — почав Влад, беручи окраєць хліба і намащуючи його маслом. Вона напружилась і приготувалась уважно слухати. «Погомоніти б з отим її… учителем щиросердно». — Перше правило, — він відкусив шматок хліба і зачерпнув ложкою борщ. — Не існує жодних правил. Вона все ще зосереджено дивилася йому в тарілку. — І друге правило: коли хтось пробує встановлювати правила, дивися перше правило. Шикарний борщ. Минула секунда, друга… різко спершись ліктями на стіл, вона сховала чоло в долонях. І знову розпочали свій відлік довгі німі секунди. — Мені здається, я такою була завжди. Але це неправда. Слова нагадали обвал, раз — і секунди посипалися з кручі. Відповіді вона не вимагала, тому Влад промовчав, не забуваючи вправно орудувати ложкою. Вовкулака на прізвисько Нудьга вимагав байдужості до всього, — і до цих слів, і до цього схиленого обличчя, але борщ — холодний літній борщ із кваском — несподівано тепло ліг на груди. Захотілося щось зробити, щось таке, чого ніколи досі не робив… Стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом… розгромити барикади, які ця дівчина набудувала довкола себе. Чомусь згадалася Людмила. От вона нічого не вимагала. І чому він із нею не одружився? — Як я виглядаю збоку? Влад якраз зібрався перейти до другої страви, але це запитання на секунду його зупинило. — Ну… непогано… Вона зблиснула на нього чорним оком. — Так зле? Він закашлявся. Рис потрапив у гортань… Але Фрейд, якби дожив, втішився б незрівнянно. Вона схопилась і почала бити його по спині. Ні, щоб по писку… — Гаразд… уже все гаразд. — Коли їси, говорити не можна. Він підняв догори вказівний палець. — Нагадаємо пункт перший. — Пункт перший? — Ну-ну? — Правил не існує. — О! — Ліпше вдавитися? Її обличчя почало роз’яснюватися. — Ліпше — не ліпше, але що доброго сидіти в мовчанці? Вона шарпнулась і завмерла. Усі барикади стали на свої звичні місця. — Я піду… приберу нагорі. Вечерю він доїдав на самоті… 5. Середа

Лункий дзвінок прокотився будинком. Влад устав із ліжка й відчинив. На порозі стояв хтось у новорічній масці зайця і простягував до нього долоню: «Пода-а-а-йте бідному закарпатцю…» Влад хряснув дверима. Знову дзвінок. Треба буде викинути цей дзвінок геть! Хай стукають. Знову заєць із простягнутою долонею: «Після наводнє-є-є-нія ми… хати нема, їсти нема…» Влад знову грюкнув дверима. Третій дзвінок. От зараз ви в мене дістанете… чого просите! На порозі, простягуючи руку, стояв хтось із вишкіреною, всіяною гострими зубами пащею. …Ось так. Вовкулака вже добрався і до його снів. Хтось дзвонив у двері. А бодай йому… як там латинською краще сказати? — Ти знаєш, котра година? Олег стояв на порозі з винуватими очима. — У мене є ключ, але я не наважився серед ночі залізти до тебе в хату. — Тому ти вирішив усіх побудити… О Господи, третя година ночі. Мені ж завтра на роботу. — А мені — ні. — Я знаю. Егоїст ти. Довго ще там стирчатимеш? — Ти мене не запрошуєш. — Може, до тебе ще з короваєм і оркестром вийти?!! — Не сердься, Владе. Може, твоїй жінці не сподобається, що ти серед ночі якогось мужика запрошуєш до хати? Скінчилося твоє вільне життя. — Поки що я ніяких утисків не помітив. — Поки що. Ти запитував її? — Про що? A-а, ні. Не було як. — Обов’язково запитай. Якщо я знову розміщу своє тіло отут… — Тільки залиш язика за порогом. — А я сподівався, що ми у шахи зіграємо… Одну партію. Чого дивишся? Хочеш дві? Хіба людина не може мати настрій о третій годині ночі? — Ні. — Ти не романтик. — Що питимеш, романтику? — Ти подивися, подивися мені у вічі: хіба там є хоч крапля етанолу? Сьогодні я щасливий без вина. — Ну? — Звідки такі чорні думки. Ось. Виграв у казино. На журнальний столик лягли зелені купюри. — Лікарям теж інколи гроші не зашкодять. Я маю на увазі звичайних лікарів. Стоматологи — окрема привілейована секта. — Бачу, хочеш ночувати на сходах. — Тільки три партії, поки мій азарт не вистиг. На всі ці гроші. У друга і виграти не шкода. Та виспишся ти, ми швиденько.


Хтось легенько покрутив ручку дверей. У хаті було темно й тихо, тільки біда несамовито терлась об ноги. Двері були чимось підперті зсередини.
— Мені тільки каву, — заявив її чоловік з порога, прикриваючи рукою очі. — Міцну-міцну. Три літри бажано. Марія залила кавоварку. — У тебе буває відчуття, що ти автомат, який виконує програму, але нічого в ній не петрає? — Буває. Марія приготувала фужери. І тільки потім зауважила, що їх два. Вона починає звикати їсти й пити удвох. — Нагадай мені, що я повинен був у тебе запитати, — він відсьорбнув каву. — З кришталю кава теж п’ється непогано. У-у, як я хочу спати… і як добре, що мені самому не довелося робити цю каву. Але що я, — він широко позіхнув, прикриваючи рота, — що я робитиму на роботі? — Те, що завжди. — Точно. Ти що п’єш? Воду? Правильно, ін віпо верітас, ін аква санітас.[11] Щось я мав у тебе… Ото, я вже запізнився. І хто повірить, що вночі в мене була партія в шахи?
Допивши каву і прикриваючись рукою від світла, Влад вийшов із-за столу, а проходячи повз неї, звичним жестом скуйовдив їй волосся… Тобто зібрався це зробити… Тобто він цілком забув, що це не Людмила… безсонна ніч… якось так вийшло… Його жінка рвучко відхилилась… А потім… потім подивилася на його руку, немов на волохату лапу звіра, схопила мітлу й заходилася підмітати абсолютно чисту підлогу. Влад моргнув і остаточно розгубився. Навіть латина не допомогла. — Сідай, будь ласка, я маю в тебе щось запитати, — повільно, немов дитині, сказав він і собі сів. Цього разу на стілець. Вона змушена була сісти на диванчику, стискаючи мітлу, аж пальці поблідли. Щоб то таке її спитати… мудре? — Чому ти… не любиш каву? Мудрішого не можна було вигадати. — А за що її любити? Слушно. — І чай нема за що любити, — здогадався він. — Нема. — А воду? Вона знову зблиснула на нього чорним оком. Певно, із захопленням перед мудрістю його думок. — Людина мусить щось пити. Он як. Не придерешся. Влад печінкою відчув, що запізнився добряче. Може, взяти відгул? Ні, ще не сьогодні. Не за горами день і час, коли все існуюче затопить одна остання хвиля нудьги і він більше не здатний буде пручатися, і зануриться в цю хвилю з головою, а в його серце вгризеться вовкулака, — і дарма він у п’ятницю не послухався своєї спраги, а повернув додому, дарма-дарма-дарма, ну і що, що весілля, — відклав би, знав же, що однієї п’ятниці вочевидь замало, — щоб зійшла повінь, потрібно два-три дні, — п’ятниця ж тільки роз’ятрила рану, субота посипала її сіллю, а неділя залила спиртом. Але рана досі залишалася відкритою… Дарма вона вийшла за нього заміж… Шкода її.
Чоловік пішов, не попрощавшись. Не мав звички ні вітатися, ні прощатися, як вона не мала звички дозволяти гладити себе по голові. Голову треба захищати перш за все, — цього їх навчав фізкультурник, хоч і давно було — пам’ятає. — Доброго вам ранку. Багаторічна звичка пригодилася й зараз. — А чоловік щойно пішов, ви ще застанете його в гаражі — термінові справи не люблять зволікань. — Що це ви пили з самого ранку? Каву? — Ви завжди говорите натяками? — Тільки з вами. — Радійте, я сьогодні добра. Сідайте, не соромтеся, я теж, мабуть, вип’ю. Вам яку? — Чорну й без цукру. — А я люблю солодку і з вершками. — Ви завжди подаєте каву у фужерах? — А ваша жінка хіба ні? Дивно, всі п’ють каву з фужерів. — А ми п’ємо з філіжанок, уявляєте? — Та що ви кажете? Та не може такого бути.
— Ви щось хочете сказати? — Тільки те, що ви знову виграли! Вранішні баталії з чужими красунями стопудово не для мене, — це, моя мала так каже: тату, а я завтра сто пудів не піду до школи, навіть якщо не буде температури! — І що ви відповідаєте? — Якщо буде температура, сто пудів не підеш. Щось не чути голосу знайомого «Опеля» — треба йти перевірити, що там до чого. — Термінову справу заодно залагодити. — Її так з ходу не залагодиш… — Особливо зранку. — Я вже здався п’ять хвилин тому, нечесно мене добивати. Дякую за каву. Ні, нічого не говоріть, здатися тричі — це поганий знак.
На роботі пані Ніна одразу ж направила його до завідувача: — Ідіть-ідіть, казав, що терміново, а я збрехала, що у вас блатний клієнт. — Хто б мене прикривав, якби не ви, Нінок. У завідувача — набурмосеного, але спритного чоловіка, який не вантажив надмірно, але й не попускав віжок — сиділи відвідувачі. «Блатні клієнти…» — подумав було Влад і вкляк. — От бачите-бачите, він її впізнав! У кабінеті завідувача сиділа парочка років за шістдесят: дідуля — сухорлявий, верткий, коли викрикнув свою фразу — спурхнув з крісла, тепер крутився на ньому навсібіч, не опускаючи спрямованого в бік Влада вказівного пальця, і бабуля — хоч і сутула, але виріз у сукні досить відкритий, та й прикрас багато, а на голові стародавній капелюшок із малесенькою вуаллю, — таких бабуль не зустрінеш у селі, там, у селі, бабусям не до капелюшків з вуалями, але чого він раптом згадав про село? З нудьги, чи що? — Володимире, — завідувач усіх називав на ім’я, — ти її знаєш? Він показав рукою на третю особу. Поміж двох дорослих, як поміж стражів, сиділо тихеньке дівча в панамці, футболці в горошок, джинсовому сарафанчику поза коліна, біленьких шкарпеточках і пласких босоніжках, — сиділо зіщулено, вклавши долоні між коліна, схиливши набік голову з дрібнохвилястим волоссячком і виглядаючи років на дванадцять. — Котру з них? — Не викручуйся: справа серйозна. Певно, що серйозна, останнім часом у нього не буває несерйозних справ. То весілля, то траур… — Нехай зізнається, нехай… — знову дідуля. Бабуля нахилилася поза спиною дівчинки і щось їй прошепотіла. — Бо ми подамо заяву в міліцію. — Володимире, ти краще сядь. Е ні, курити я тобі тут не дозволю. Панове Єрмоленки звинувачують тебе у… ти сидиш, Володимире, добре сидиш? — у розбещенні їхньої малолітньої онуки. І в них є докази. Завідувач кинув Владові пачку фотографій. — Так-так, докази надійні, надійніших не буває, ми були б одразу подали заяву… Влад одним ударом вибив цигарку, припалив і затягнувся. — Ти оглух? Тут не можна курити, — нагадав завідувач, підсуваючи до нього попільничку. — Я теж, поки тебе чекав, не втримався. — А дитина? Про дитину ви подумали? — Спокійно, панове, зараз ми з усім розберемося. Галинко, принеси нам кави. — Ви нас кавою не годуйте, ми… — Я сказав — спокійно. Вони нарешті замовкли. Влад струсив попіл у попільничку і взявся за фотки. На них — професійних, цифрових, п’ятнадцять на двадцять один, з позначенням дати й часу зйомок — були зафіксовані оголені ділянки тіла: окремо плечі, зап’ястя, шия, груди, сідниці, стегна з внутрішнього боку, — і на кожній ділянці цього тіла — синці, де більші, де менші… Влад відклав фотки і струсив попіл просто на килим. — Ти мені не нароби тут дір. Килим дорогий. — У нас іще є висновок від лікаря, так-так… Бабуля знову нахилилася до діда — одразу видно, хто керує парадом, — вислухавши її, дідуля знову почав підскакувати: — У нас є все, що потрібно, щоб засадити його за статтею, не подумайте, ми теж спочатку не повірили, але лікар підтвердила, що синці з’явились у понеділок, і все зафіксувала… У понеділок. А сьогодні що? Середа. — Де ти був у понеділок між п’ятою і шостою, — не раджу тобі викручуватися, Бармак? — Тут, у своєму кабінеті. — Усе сходиться, бачите-бачите?.. — Панове, давайте по порядку. Де була твоя медсестра у цей час? — Я її відпустив. Відвідувачів не було… — Зрозуміло. Чому ж ти сам залишився, тільки не кажи про робочий час? — Чекав. До мене мали прийти… під кінець дня. — Хтось іще був із тобою? — Ні. — Бреше, вона там була, наша онучка! — Дякую, Галинко, прошу пригощайтесь, я лише хочу все перевірити. Ніхто не підходив, не заглядав, ні прибиральниця, ні..? — Він замкнувся у кабінеті разом із нею! Ми посилаємо дитину до зубного, а вона приходить із плачем! А ви його тут іще кавою пригощаєте! Дідуля був природженим промовцем, дати б йому ще трибуну, пару слухачів і бабулю під трибуну посадити — такий би мітинг вийшов, пальчики оближеш… — Володимире, скажи мені щось утішне.
— Не хочеш, тоді я тобі скажу. Панове Єрмоленки стверджують, що ти запросив їхню онуку до кабінету, замкнув двері на ключ, посадив її у крісло і почав пояснювати деякі особливості функціонування жіночого тіла, — ось тут написано конкретніше, якщо бажаєш, можеш ознайомитись, якими ти поясненнями там займався, — це тривало півгодини, потім за дверима почулися кроки, дівчинка вирвалася, підбігла під двері й сказала, що буде кричати, якщо ти її зараз же не випустиш… Попереджу твоє цілком закономірне запитання: увесь цей час вона не кричала, тому що ти її залякав… — Він сказав, що повириває їй зуби, якщо вона закричить! Влад відставив каву — досить йому чорноти й гіркоти на сьогодні — і вибив із пачки наступну цигарку. Казав йому вовкулака: зникни на пару днів, — тепер у нього були б свіжі сили й бажання щось доводити. А так… — Ти хоч вираз обличчя можеш зробити іншим, Володимире? Не таким жалібним. — Проти правди не попреш! І хай він припинить стільки диміти! — Віддай пачку, не виводь мене… Молодець. А тепер скажи, як було насправді. Чи бачив ти цю дитину, що ти їй казав, що робив? Ну? «Ця дитина» за весь час не вимовила ні звуку, не змінила пози, ніяк не відреагувала на те, що діялося довкола. Шкода її… — Скільки? — видихнув Влад, гасячи недопалок у попільничці. — Скільки ви хочете? Дідуля став на диби. — Що він собі дозволяє?!. Ми бачимо, що правди тут не доб’ємося! Ми підемо в органи! — Ось мій номер телефона, зателефонуйте, як вирішите… Коли сімейка нарешті вийшла з кабінету завідувача, завбачно прихопивши з собою номер його телефона, запала набундючена тиша. — Володимире, якщо ти не залагодиш цієї справи, я тебе прикривати не стану. Допивай каву і вимітайся. Володи-и-имире… — Слухаю. — Не спи на роботі. — Дома не спи, на роботі не спи. Знущаєтеся? — Це ти в нас знущаннями промишляєш. А що, хто тебе знає? У всіх детективах збоченці — тихі й непомітні обивателі.
Марія відклала ручку. Ніяк не могла зосередитися, слова плуталися, не хотіли гладко лягати на папір, опиралися. Вперше чекала, щоб хтось прийшов і відірвав її від улюбленої справи. А хтось барився.
Вони передзвонили аж під вечір, коли у нього вже закінчилися цигарки, а йти до кіоска бракувало снаги, тому він просто сидів і чекав, а жінка ненав’язливо снувала неподалік, — подала йому вечерю до вітальні, забрала брудний посуд, — ні про що не розпитувала, він нічого не пояснював… Вони зателефонували — і нудьга волохатою лапою мазнула по обличчю. — Три, — видихнув дідок, але в трубі явно чути було шурхотіння мозкових звивин бабулі. — Чого три? — Ну як це чого, самі маєте здогадатися… — Три гривні? — Ви що? Штук. Умовними, — конспіраторним шепотом гукнули у трубку. — Завтра ми вийдемо на зупинку перед нашим будинком… — Так, слухайте уважно. Ні, краще дайте слухавку вашій дружині. Даю вам двадцять хвилин. Устигнете приїхати до мене — матимете три тисячі, не встигнете… — Нині? — Негайно. Одна умова — привезіть із собою онуку. — Це ми маємо ставити умови… — Тоді можете більше сюди не дзвонити. Час пішов. Він вимкнув мобілку і тільки тепер помітив жінку у спортивному костюмі, яка стояла біля дверей і дивилася на нього. Ходила дуже тихо, — він навіть не почув, як вона підійшла. Коли довго живеш сам, то одного чудового вечора виявляється, що в тебе не виробилася корисна звичка прикривати рукою слухавку чи зачиняти двері під час секретних розмов. Ну от, зараз почнеться допит, треба щось терміново вигадати…
Марія дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вона ніколи б не подумала, що він уміє розмовляти з таким їдким сарказмом, що здатен так чітко й рішуче давати вказівки, вона неначе наштовхнулася на прихований усередині нього стержень, зовсім не помітний у повсякденності. І те, що він подумав глянувши на неї, зрозуміти було неважко. — Вибач, що я підслухала. — Це було досить легко зробити. Він знову сів у фотель, у якому просидів увесь вечір. Його друг спав учора в іншому фотелі, — таке враження, ніби вони поділили місця під сонцем. — Я зараз. Його жінка миттю згинула з-перед очей. А час ішов. Приїдуть — не приїдуть. Надвоє бабка ворожила: або вмру, або буду жила. — Ось. Вона з’явилася так само раптово й нечутно, поклала перед ним пачку грошей, перев’язаних гумкою, і відрапортувала. — Тут було всього дві тисячі в доларах і сімсот у гривнях. Я витратила сто тридцять ві… — Стоп, — Влад підняв руки, — не так швидко: я не банкір. — Це гроші з весілля. — Бачу. Ти могла б сісти? — роздратовано кинув він, вкотре пересвідчуючись, що пачка «Мальборо» порожня. Вона сіла на диванчик, хоча до вільного фотелю було ближче. Знову його вовкулака чіплявся до дрібниць! — І я не податківець, щоб мені складали список доходів і видатків. Зосереджено торкнулася чола. — Я так… звикла. — Зараз сюди приїдуть двоє… гм… шантажистів, — вирвалось у нього проти волі. «Партизанами нам, куме, вочевидь не бути». Чорні очі уважно зупинилися на ньому і вже не квапилися ховатись. Заведіть собі персональних шантажистів — і увага жінки вам гарантована. — Я правильно зрозуміла: вони хочуть три тисячі? Отже, вона, значить, все зрозуміла. Чудово! А він саме зібрався нічого не пояснювати. Пожартував, мовляв… — Гроші я маю: усе збираюся купити нову машину, і ніяк не зберуся. Але, думаю, тисячі їм буде аж забагато. — Шантажисти не зупиняються на досягнутому. — Я теж дивлюся американські фільми і в курсі, хто такі шантажисти і з чим їх їдять… — Ти стикався хоча із одним? Вона щось не про те питала. Та ще й усміхалася при цьому. Хіба нормальна жінка не повинна засипати його запитаннями на кшталт: та ти що, а хто, а за що, а що ти знову накоїв, скотино, а де ти гроші збираєшся взяти, бо я з весілля вже всі витратила? Хіба не повинна сплескувати в долоні і йойкати раз за разом: я так і знала, що твоя поведінка до добра не доведе! — і бігти обдзвонювати всіх своїх подружок: ти уявляєш, що сталося?.. Цікаво, чи шантажисти хоч уявляють, яку посмішку викликали у його дружини? — Ну, поки що не стикався… — Ти збираєшся торгуватись? — Я не збираюсь торгуватись. Я збираюся віддати їм цю тисячу і… все. — Це добре. Що для неї добре? І чому вона не запитає про головне? — У будь-якому разі ініціатива залишиться за мною. — Вільний простір… — Що? — Ти маєш на увазі вільний простір, яким у жодному разі не можна поступатися. Хоч би що сталося. Щось не про те говорила, а час минав. — Можна й так сказати… Мене звинуватили у зґвалтуванні. Не треба було говорити, але він не міг стриматися, слова пхалися на поверхню, кортіло спробувати їх на слух, а ще дужче кортіло перевірити її реакцію, бо ламати двері у власному домі якось не випадало. Вона стисла кулаки, щосили втискаючи їх у диван, і… поблідла, чи що? Не розумівся він на всіх цих тонкощах жіночої натури. — У згвалтуванні неповнолітньої. Хотів добити — себе чи її? — Ти… Ну ж бо! — … впевнений, що треба платити? Не про те питала, не про те. А чи робив ти це, Бармак, — ось про що мала б запитати. — Мушу платити. У них є докази. Кивнула головою, немов погоджуючись. Із чим погоджувалася, що про нього зараз думала?.. А часу майже не лишалось. — Ці докази вагомі? Я маю на увазі… засудити за ними можуть? — Ну, аналізу ДНК вони не мають. Але… є стаття про розбещення неповнолітніх… не знаю, я не юрист. У двері подзвонили. Вона швидко глянула на нього, він заперечливо хитнув головою і встав. Жінка залишилася чекати у вітальні, і він був певен, що не побіжить за ним, не втрутиться, не сплутає йому карти… ця певність додавала йому відваги. За дверима не ховався вовкулака, але відчуття було таке саме, як у сні. — Вони у вас? — дідуля аж горів нетерплячкою, крутився на сходах, мов дзига, стріляючи поглядом навсебіч, зате бабуля стояла твердо, як скеля, міцненька, непохитна… стояла і тримала за лікоть свою онуку. — А фотокартки, висновки лікаря? — Ось, — він крадькома висунув із-під поли піджака великий конверт. — Але спочатку… — він простяг руку. «Пода-а-айте бідному закарпатцю, після наводнє-є-єнія ми…» — А компакт? — Що за… компакт? — Компакт-диск, з якого були видруковані ці фотографії. Зйомки проводились цифровим фотоапаратом і зараз можуть гуляти в інтернеті, який сенс мені вам платити? — Що? Ви хочете нас обдурити? — Запитайте у того, хто знімав. Парочка синхронно повернулася до дитини. Дитина дивилася собі під ноги, панамка затуляла обличчя, джинсовий сарафанчик висів, як на вішалці… вся немов зменшилась удвічі відтоді, як він її бачив востаннє. Не хотіла, певно, сюди йти, примусили… — Беріть гроші й давайте її сюди, — рвучко сказав Влад, беручи дитину за руку й одночасно простягаючи їм десять сотенних купюр. У дідулі заблищали очі й, забувши про обережність, він вчепився в гроші сухими пальцями, Влад у цю мить потяг дитину до себе. Вона була важливіша, аніж тисяча гривень. — Дуже добре. — То знімки вам не потрібні? — нагадав дідуля, аж бабуля вп’ялася в нього спопеляючим поглядом. Нічого не петрав цей дідок у справжньому шантажі. — Покажіть. Короткий рішучий тон діяв на нього, як на мишку — погляд удава. — Ось. Тут усе. — Ми вже йдемо, — скомандувала бабуля, спритно відбираючи у своєї половини гроші й жвавенько повертаючись у напрямку воріт… залишаючи свою рідну онуку в руках ґвалтівника. — А й справді, навіщо вони мені… — раптом мовив Влад, простягаючи їм конверт із доказами. Бабуля завмерла, а її щелепа повільно опустилася донизу — два мостики і три золоті коронки ще радянського відливу — він міг у цю мить легко відібрати гроші, але передумав. — А загалом нехай будуть у мене… на всяк випадок. І ще одне. Щоб духу вашого тут не було за п’ять секунд. Раз… Так рідко випадає нагода по-справжньому побавитися! Коли вони підтюпцем добігли вимощеною каменем доріжкою до вулиці, він відчинив двері й мовив: — Заходь. Заходь-заходь, тебе продали за штуку, а я тебе купив, тому нема чого з надією дивитися їм услід. Дитина увійшла. А що їй залишалось? У його жінки, коли вона їх побачила, зробилося, мабуть, таке саме обличчя, як у нього, коли він сьогодні зранку зайшов до завідувача. Дитина висмикнула лікоть, метнулася кімнатою, немов мишеня у мишоловці, зрозуміла, що нема куди втікати, впала на диван, аж пружини заскрипіли, і прошипіла: — Чого витріщилися? Побережіть очиці. Зорянина дочка без косметики і супермодного одягу виглядала, м’яко кажучи, блякло. Влад згадав, як у понеділок вона в цьому ж одязі сиділа під його кабінетом, чекаючи своєї черги, і розглядала свої сандалі. А потім… — Ну, що ви зі мною зробите? — вона демонстративно схрестила руки на грудях, переводячи злісний погляд з нього на жінку і навпаки. — Доб’єте? Не дивно, що він її не впізнав, коли повернувся того ж дня додому. Одяг, зачіска й косметика здатні змінювати людину до невпізнаваності. І погляд. Цей погляд він теж уже бачив одного разу, — зацькований погляд відважного мишеняти, яке все-таки ризикнуло прийти сюди знову, хай навіть під конвоєм. — Хто що питиме? — вхопився Влад за соломинку, яка дозволяла йому протриматися на плаву ще певний час, перш ніж потонути остаточно. — Ти хочеш мене напоїти, а потім докінчити те, що не зміг докінчити в себе в кабінеті? Влад дивився у надра шинквасу й намагався відігнати згадку про світлини, які до цього часу тримав у руці, не знаючи, куди їх подіти. — Я не можу сказати, що мені геть чисто не сподобалося те, що ти витворяв там зі мною, — провадила далі дитина, — просто обстановочка була непонтова, тому я й прийшла потім сюди, щоб ми змогли з тобою як слід відтягнутись… Ти розповідав про це жінці, ні? Вона нам обом здорово мішає, тобі не здається? Ми б з тобою зараз на цьому диванчику… — Лікер, думаю, якраз підійде, — нарешті спромігся вставити свою репліку Влад. — Сам зробив. — Якраз підійде, — перекривила його… «Цікаво, як її звати, Зоряна любила екзотичні, оригінальні імена…» — Ти подивись на нас: тільки горілка нам зараз допоможе. Розставляючи скляночки, Влад краєм ока глянув на свою жінку і здивувався, що вона ні на йоту не змінилася в обличчі. Навіть, якщо йому вдасться виламати двері, впоратися з нею буде непросто.
Марія непорушно спостерігала, як тягуча вишнева рідина перетікала з пузатої пляшки у скляночки, і так само в’язли-перетікали її думки: ось і воскресло її минуле, але що вона повинна робити із цим воскреслим минулим — бити на сполох чи ховатися у найдальшу мишачу нірку, а може, втекти на другий кінець світу, але що тоді буде з оцією дівчинкою, хто її тоді обереже, і як її оберегти, якщо вона, мов мишеня, вперто суне назустріч удаву?.. Потрібен союзник, терміново, просто негайно, але ж не обклеювати оголошеннями стовпи: шукаю союзника для боротьби з удавом, і міліція не годиться, там ніхто її не послухає без доказів, а докази, можна вважати, вже знищено… а той, кого б вона хотіла бачити своїм союзником, може запросто відвернутися від сірої мишки, якщо довідається правду… Навіть якщо припустити, що вона все-таки роздобуде омріяного союзника, хто сказав, що цей союзник нагодиться саме тоді, коли вона його найбільше потребуватиме? Проклята невпевненість, дошкульна, як завивання вітру в дротах…
Влад тільки вмостився у фотелі, як… — Що за дискримінація! — вибухнула дитина — мала в собі щось від дідулі. — Ми що, маленькі діти, що ти нас цією солодкою гидотою поїш, а сам — так горілку дудлиш! Влад вирішив обійтися без тостів і влив усі п’ятдесят крапель до горла. І лише опісля згадав, що не приготував ні грама закуски. Вдихнувши повітря, неначе воно було насичене ароматами малосольного огірочка, він різко видихнув. Не допоможе горілка вирішити його проблеми, але всі довкола в один голос стверджують, що їхні проблеми як рукою знімає, от він пробує ще і ще раз. Неправильний він якийсь, або проблеми його неправильні… Жінка дивилася на його порожній келишок і думала про своє. Вона має рацію, і Олег також: час переходити до здорового способу життя. Хоча б спробувати перейти. — О! — дитина, розпробувавши лікер, миттю спорожнила свою склянку і зиркнувши на сусідню, спитала: — Ти не будеш? Жінка підсунула свою скляночку до неї. — М-м… лікери ти робити вмієш. І молоденьких дівчаток також, — звузила вона очі, точнісінько як Зоряна. До речі, щодо здорового способу життя, коли зайшла про нього мова… Влад витяг із портмоне дві гривні. — Піди купи «Мальборо», знаєш, як вийти на Топольну? Там одразу на зупинці є кіоск «нон-стоп». П’ятдесят крапель спиртного завжди хочеться доправити краплею нікотину. — А на моро-о-озиво, коханий? — і розреготалася.
Клацнула у дворі брама. Вони залишилися самі. Чоловік налив їй лікеру — в’язкої розплавленої магми, по вінця. Світла ніхто не вмикав, вечір, яким був надворі, таким і заліз у вітальню: не знімаючи капелюха, не вітаючись, не питаючи про справи… теплий літній вечір сів у вільний фотель і прикинувся людиною.
Жінка рвучко піднесла келих до губ і випила, заплющивши очі — келих незадоволено дзенькнув, стукнувшись об скляну поверхню столика. — Я зараз сп’янію. — Від лікеру? — Я не пам’ятаю, коли останнього разу пила щось міцніше за воду. — Усміхнулася, крутячи в руках невинний келих. — Така собі зразкова учениця. — Ну, не зовсім зразкова, — почали свої спільні дії горілка і брак закуски. — Я щось роблю не так? — серйозно запитала вона, стуляючи на мить губи, щоб злизати з них залишки лікеру. У напівтемряві вже не виглядала такою блідою. А келих волав, щоб його знову наповнили солодкою звабою. Цікаво, яка вона, коли п’яна? — Ще? — Ні, дякую. — Ну, наприклад, ти не так сидиш. Ось як треба сидіти, — Влад розвалився у фотелі, розкинув руки, виклав ноги на прозорий столик… Вона вперлася випростаними руками в диван. — Правил нема? — Принаймні у цьому домі. За весь світ не ручуся… Вона роззирнулася. Чому б не спробувати зараз?.. — Я приберу, — рвучко встала й заходилася дзенькати склянками. Чув, що в жінок є шосте чуття, але якось не дуже в це вірив. — Тобі не подобається мій дім? — Мені… треба звикнути. Сходи і цей білий колір… Ти ще питимеш? Що за дружина, не дружина, а мрія, — не подобається їй, що чоловік п’є, а вона добавки пропонує. Споїти його хоче, чи що? — На сьогодні — досить. Ти гадаєш, вона повернеться? — Хто, Ілона? Все залежить… від усього. — То її звати Ілона… Впізнаю маму. — Її мама дуже гарна… Усередині щось незадоволено дзенькнуло. — Звідки… ти знаєш її маму? Жінка промовила вже від дверей: — Я суджу по дочці. У цій темряві не розбереш, казала вона правду чи ні. Якщо припустити, що вони знайомі… Вигадки! Цікаво все-таки, як там Зоряна?.. Можливо, він зробив у п’ятницю найбільшу в своєму житті помилку… А може, й ні.
Ілона йшла Збоїщами, дивуючись, що всі ліхтарі світяться — а ще називають цей район циганським — і гадаючи на цигарках, що рядочками позирали на неї з розпакованої пачки: — Вертатися — не вертатись, вертатися — не… — Привіт. Ілона підскочила від несподіванки і випустила пачку на тротуар. Він нахилився і підняв пачку, але віддавати не квапився. — Куди йдеш і чому така зла? — А що таке? — Може, підемо разом? — А нам по дорозі? — Розкажеш, чому ти така зла, потім я розкажу, чому я злий, а там подивимось.
Олег заскочив його на порозі підвалу. — Я дозволив собі відкрити своїм ключем. Що ти там шукаєш? — Міг і подзвонити. — Тебе не зрозумієш: то дзвони, то не дзвони. Знайшов щось? Влад зачинив двері. — Навіть тари нема. — Якої? Тої, що з весілля? Не хвилюйся, може, хто вкрав. — Знаєш, яку б я за неї виручку мав? — Здогадуюсь. А відколи у стоматологів безгрошів’я? — Вгадай, що мені найбільше подобається у моєму будинку? Підвал. — Ти говориш, як маніяк. — Дякую. — Прошу. Якщо ти надумав заховати там труп, то яко сім’янин зі стажем тобі кажу: нема в домі такого сховку, який би жінка не знайшла! — І що тоді робити? — Звертайся до найближчого великого банку. — З трупом? — Наскільки я знаю, ти їх не вбиваєш. — Кого? — Своїх коханок. Ти дозволяєш їм жити далі з відчуттям непоправної втрати. — Тепер я не дивуюсь, чому жінка тебе вигнала. — Спочатку ти для них бог, потім стаєш непоганим хлопцем — «Знаєш, ти непоганий хлопець, але ти не розумієш…», — мине якийсь час — і тебе понижують до звання простого смертного, а коли народжується дитина — все, тебе забули, ти просто добувальник харчів і шмотків. — Тоді навіщо діти? — Ти серйозно? — Олег всівся на своє місце і з насолодою випростав ноги. — У тебе вічно якісь проблеми з малою. — Проблеми приходять і відходять. А бути свідком її перших слів і кроків, бачити, як вона росте, чути, як репетує на всі заставки: татусю, я хочу до тебе на руки і хочу, щоб ти купив мені оте й оте… Чи є щось краще в цьому світі? — Що питимеш? — Влад вирішив, що для одного дня забагато розмов про велике і вічне. Йому б із буденним розібратися. — Те, що й ти. — Я сьогодні пас. — Починається. Чи не твоя красуня часом доклала до цього зусиль? Дивись, Владе, не дай собі засохнути. Влад подумав, що «на сьогодні — досить» зовсім не схоже на обіцянку, таке собі звичайне рішення, яке було актуальне годину тому, а зараз горить світло, сидить поруч друг і актуальним буде інше рішення… — Силу волі виховуєш, — з розумінням усміхнувся Олег, коли Влад завернув з півдороги до шинквасу. — Та ні, Олежику, просто це не допомагає, розумієш — не допомагає, — він швидко-швидко потер голову долонями. — Я тебе знаю з першого курсу, Владе. Я вивчив усі твої звички, але ти залишаєшся для мене загадкою. Серед повного штилю в тебе раптом трапляються якісь незрозумілі напади… туги — не туги, безсилля — не безсилля… нудьги? Я навіть навчився вловлювати їхні провісники: коли ти відставляєш келишок, ледве його пригубивши, я можу спрогнозувати, чим це скінчиться: ти кудись зникнеш, а повернувшись, будеш відмовчуватися на всі мої запитання. Тобі Людмила не казала, що ти її потенційний клієнт? — Казала. Але кожному потрібно якось… розвіюватися. Давай краще подивимося телевізор. — Влад клацнув пультом і втупився в екран. — Людмила не вміє тримати язика за зубами. — Така вона є. Але вона нічого нового мені не розповіла, та я й не дуже вірю в її психотерапевтичні здібності. А Зоряну ти даремно образив, вона тебе чекала, у неї до тебе було якесь особливе ставлення… — Олежику, давай просто подивимося телевізор. — Признайся, ти все-таки отримав її запрошення… — Чомусь ти останнім часом усі розмови переводиш на неї. Нема її, виїхала… на другий кінець світу. — Я просто хочу дещо з’ясувати… — Забудь! — Скажи мені, що з тобою все гаразд, і я відчеплюся. — …Гарна передача. — Як казав наш славнозвісний колега Гіпократус: кве медікамента нон санат, е ферум санат; кве ферум нон санат, е ігніс санат… Як там далі? — …кве веро ігніс нон санат, е інсанабіліа репутаре опортет.[12] — До речі, ти запитав у жінки, чи вона не проти мого перебування тут? — Забув. — А я думаю, яка в тебе хвороба? А в тебе склероз!
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка