Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка2/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Через десять років. Субота, 7 червня 2000 року

Нічна гроза не принесла полегшення: вся вода зі сходом сонця миттєво випарувалась і наситила собою кожний кубічний міліметр повітря; можна було спокійно вбивати в нього цвяхи — настільки загус простір між атомами кисню, водню й азоту, загус і зацементувався тридцятьма п’ятьма градусами тепла, утворивши пекельний коктейль. Погода підсовувала цей коктейль людям: дихайте, якщо зможете.


Марія спробувала зосередитись, але фотограф клацав так завзято, що вона ледве стримувалася, щоб не затулитися від сліпучих спалахів руками. Не звикла вона фотографуватись. Останній раз робила знімки в шістнадцять років, на паспорт, — страшненька вийшла світлина, людям її краще не показувати.
Влад крадькома зиркнув на годинник, подумав, що треба було заплатити цьому священикові за скорочений варіант обряду, машинально облизав губи, які пошерхли від спеки, і здивувався несподіваному присмакові на язиці. Потім згадав, як у ЗАГСІ пані у перуці, сяючи штучною усмішкою милостиво дозволила йому поцілувати дружину, і ледве стримався, щоб не сплюнути на рушник, який розстеляли перед молодою парою дружба з дружкою: «І що за гидоту додають у ці помади?»
…Вона з’явилася, коли попереду замайоріло довгоочікуване закінчення, і свіжозаручений чоловік подав руку своїй дружині, гадаючи про себе, чи завжди вона така повільна, чи тільки коли треба поквапитися. З’явилась у храмі, як на базарі, — в розтоптаних мештах, подертих капронах, спідниці, защіпнутій аграфкою, ситцевій блузці й хустині з ружами. Увійшла з клунками, які опустила просто посеред церкви, стала навпроти молодих, відхекалася, витерла кінчиком хустки лице, сплеснула в зашкарублі долоні й видихнула: — Біда, Харитоне… біда. Григоре, Касуню, біда.
Біда мала червоні очі й висолоплений язик. Вона увесь цей час чатувала під церквою, як старець на мідяки, як діти на цукерки, — чатувала на душі.
— Зайнялася ваша стодола. Ну, пам’ятаєш, Харитоне, на вашому обійсті була стара-престара стодола, ви все поривались її знести, та руки не доходили? Гроза вночі була, блискавка як ударить, а вона ж уся геть мохом поросла, от і тліла покрівля, поки не зайнялася. Ну, сусіди збіглися та й погасили, але ж це недобрий знак. Біда. Той, хто збудував стодолу, гнівається, що ти не приїхав і не попросив благословення. Не можна одружуватися без благословення, синку. Я все кинула, побігла на поїзд, думала — встигну. Шкода, не встигла. Не буде вам життя у цьому шлюбі, ой не буде, це вам стара Микитиха каже. Касуню, Григоре, хоч ви йому скажіть. A-а, ви нігди ні в шо не вірили…
Незважаючи на повідкривані навстіж вікна, у салоні «Опеля» задуха стояла — хоч бритвою ріж. Лінивий протяг, мов розвідник, закинутий у тил ворога, тихенько, по-пластунському пересувався від одного вікна до іншого, намагаючись нічим не виявити свого існування, а стрічки, кокарди й надувні кульки, що мали б прикрашати автомобіль, надавали йому дурнуватого вигляду солідного академіка, якому забаглося серед міста побавитися цяцьками… Марія відчувала, як піт стікає між лопатками, а нижня спідниця сплутує ноги: «Громи б побили цю тафту!» Про зачіску вона боялася навіть згадувати. Поки вона пробивалася крізь затор, що утворився на порозі церкви, коли батьки нареченого ледве не з кулаками кинулися на свою сусідку, і всі запрошені дружно посунули за ними, щоб бува чого цікавого не пропустити, а в цей час гості нової, щойноприбулої пари молодих, голосно протестуючи, намагалися пробитися всередину, бо кудись там не встигали і щось там у них збилося у напруженому графіку церемонії одруження; поки вона пробиралася поміж двох течій із протилежними векторами руху, опинившися далеко позаду молодого, котрий схопив непрохану гостю за лікоть і, не звертаючи уваги на батьків, з кам’яним обличчям повів її геть; поки вона, сподіваючись, що про неї от-от згадають, торувала собі шлях назовні, фата разів з десять за щось чіплялася, об нижню канву сукні двісті разів хтось витер підошви, а довгі, по лікті, рукавички, якими вона необережно взялася за кам’яне поруччя, що оточувало церкву, виявилися геть у голубиному посліді. Однак усе-таки вона встигла наздогнати весільний кортеж, який у поспіху залишав церковне подвір’я, встигла заскочити на ходу в потрібну машину, і якщо врахувати, що на ній була пишна, навмисне зроблена непридатною для бігу і стрибків сукня, у руках — пишний, ось-ось готовий випасти з грандіозної упаковки букет, а на ногах — туфлі, які вона б із задоволенням натягнула на ніс продавцю, котрий гарантував, що її ногам у них буде так класно, як у раю; якщо приплюсувати до повного рахунку абсолютну безхмарність на небі й безсоння у ніч на сьогодні, якщо все це зібрати воєдино, то можна починати складати сценарій до трилера з нею у головній ролі. «Як я почала вбивати» називається. Автомобіль підскочив на вибоїні й колюча діадема з’їхала набік. Марія підняла руки, щоб поправити її, і знову вжахнулась від вигляду своїх рукавичок. Швидко стягнула їх і жбурнула за вікно. Грушевський на своєму кріслі-троні вдавав, що нічого не помітив. Чоловік, який сидів поруч, не мусив нічого вдавати, бо справді нічого не помітив. Звичайний чоловік, без особливих прикмет, не повний, але й не худий, тільки волосся помережене сивиною. Мовчить, дивиться у вікно… насуплений незнайомець. «Чоловік, — виправила вона себе. — Законний чоловік. Мій законний чоловік». Але нічого не змінилося. Далі хотілося завити не своїм голосом, щоб усі, хто почує це виття, не змогли його довго забути. Втім, це почалося не сьогодні. І не вчора. Це почалося… «Годі! Я починаю нове життя. А минуле нехай залишиться у минулому.» І тут згадалося пророцтво дивної сільської жінки: «Не буде вам життя…» І Марія зрозуміла, що її минуле зібралося чвалати за нею слідом, а дорогу в майбутнє зорали й засіяли блекотою… Вона спробувала знайти серветки, щоб витерти лице від поту, потім спробувала згадати, чи взагалі брала їх у машину, не згадала і не знайшла, облишила згадки і знахідки до кращих часів і, притулившись щокою до сидіння водія, стала свідком, як спиною до неї повернувся Шевченко, не бажаючи бути свідком її ганьби. «Громи б побили це весілля!»
Володимир-Харитон Бармак — Влад, як називали його друзі й недруги, — відкинувся на спинку сидіння, відчужено подумав, що є і у нього нарешті штамп у паспорті і є жінка, яку віднині всі називатимуть його дружиною, але навіщо люди здіймають довкола цієї події стільки галасу, чим конкретно він повинен тішитися і що від цього змінилося — він не розумів і тому одразу припинив про все це думати і склепив повіки. Учорашня п’ятниця настирливо лізла в думки. «…Моя адреса… Сподіваюсь, ти її не забув… не забув… не забув.»
Біда бігла за ними, як пес із висолопленим язиком. 2. Неділя

Від грому задеренчали вікна й увімкнулася сигналізація на кількох автомобілях. Під це пронизливе верещання дощ навалився на землю по-хижацьки пожадливо, як гвалтівник, своїм холодним, мокрим, могутнім тілом. Земля заплакала-заголосила, але струмені-батоги били й били її без спочину, безжально перетворюючи на брудне, розгасле місиво. Марія відсахнулась од вікна, обійшла по широкій дузі розпластану на килимі геть прив’ялу сукню, поламану корону і подертий вельон, згадала, як годину тому зривала з себе це осоружне вбрання, і, немов до останнього причастя побрела до ванни, до омивання, до спасіння. Спасіння, як вона й очікувала, не настало. І не скоро настане. Он і світанок теж сьогодні забарився. Черговий удар грому заскочив її з паперами в руках, які невідомо чому першими витяглися з поважних розмірів сумеги, де були складені її пожитки з дому. Витягнулися з-під споду, з потаємної кишеньки, стрибнули їй до рук, неначе тільки й чекали, коли вона почне розпаковувати валізу, коли розсуне замок-змійку… Краще б учорашньої п’ятниці ніколи не було. Чи вже позавчорашньої? Зігнорувавши нічну піжаму, Марія забарикадувалась у перший-ліпший спортивний костюм, позастібала всі «змійки» — на кишеньці, торбі й куртці — й відважно лягла на нерозстелене ліжко. Святкування не вийшло. Орендована шкільна їдальня, навіть прибрана гірляндами й паперовими сніжинками, відгонила совковим харчоблоком для малолітніх злочинців. Нецензурні написи на стінах чомусь уперто потрапляли на очі, розлізле від спеки олів’є викликало стійкий блювотний рефлекс, а музики крутили саму попсу, намагаючись сфальшивити на кожній ноті. Безперервні усмішки до незнайомих людей, танці з партнерами з пітними долонями й незграбними ногами, вислуховування банальних вітань і п’яних тостів, споглядання за процесом відривання від серця і кидання на тарілку кровних доларів, позування перед камерами й фотооб’єктивами, вимушені поцілунки під масненькі вигуки «гірко», пошуки тверезого шофера, котрий би міг довезти її до нового дому… Не лягайте відважно на чуже нерозстелене ліжко, бо можете несподівано пошкодувати за своїм рідним, звичним, ненависним.


Поки грім розстрілював досвітню планету, Влад пив. Теж заняття, — відповів би він, якби був тверезим. Нудьга витинала довкола нього гопки, шкірячись гнилими пеньками, а він сидів і заливав у себе первак. І чесно намагався не згадувати. І коли від цих чесних намагань ставало зовсім кепсько, брав і перехиляв келишок. А нудьга, радіючи, шкварила перед ним вихиляси.
Тієї ночі дім чекав світанку, як месії. І він прийшов. Світанок. Марія зірвалася на рівні ноги, повернула ліворуч і… не знайшла дверей, які знаходила на тому місці двадцять два роки поспіль. Вона потерла долонями очі. Стіна, обклеєна шорсткими сріблястими шпалерами, була цілковито чужою стіною. Сіла на застелене білим ворсом ліжко. Заставлена громіздкими меблями кімната, яку від світу відгороджували білі двері й білі жалюзі, була цілковито чужою, але Марія вже все згадала. Від цього кімната не перестала бути чужою. І холоднющою, як підвал. Вікно прочинене. Мабуть, вітер… Боже, та це ж хтось дзвонить у двері!
Хтось поторсав клямку дверей. Від нетерпіння свербіли кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування. Біда сиділа біля його ніг і з цікавістю роззиралася довкола. Це й не дивно, — їй тут жити.
Вона спала півтори години. Краще було б не лягати зовсім. Важко було не те що рухатися, важко було дивитися на білий світ, який перебував нині в чорній смузі. І не тільки нині. Знову зачувши настирливе «день», вона застогнала й полізла під покривало: «Спати я хочу… спати… і гарячого вина, чуєте?!» Але ні того, ні другого їй не випало скуштувати. Втім, усе як завжди. За третім дзвінком вона піднялась і попленталася до дверей, ще до пуття не знаючи, де вони і як до них дістатись. У коридорі вона необережно натрапила на дзеркало і мимохідь глянула на себе. Жах! Терміново потрібні ромашка, пудра і багато-багато води. Якщо не допоможе, то й не зашкодить… утопитись. Відведена для неї кімната містилась у торці коридору, оббитого рельєфними бежевими шпалерами, з протилежного боку виднілося вікно, також закрите жалюзями, у коридор виходили ще кілька строгих білих дверей, ліворуч — білі дерев’яні сходи, що вели на другий поверх. Цього разу дзвінок угвинтився в мозок і просвердлив його наскрізь. Вихід був десь зовсім поруч. Та ось же він! Марія здивувалась, як вона відразу його не помітила. Ліворуч за сходами були ще одні сходи, які вели вниз, до передпокою, спустившись якими, треба було знову йти повз дзеркало, а потім розбиратися з чужими дверними замками. Може, все-таки гукнути господаря? Їй стало смішно. Ненадовго, звісно. Коли вона спустилась у передпокій, то помітила ще одні сходи, що, певно, вели до підвалу, — ну не звикла вона, щоб у хаті були сходи, все життя жила у квартирі, котра вміщалася на одній горизонтальній площині, тому, мабуть, помічає їх із запізненням… Марія побачила, як ручка підвальних дверей крутиться в різні боки: мабуть, хтось ніяк не міг звідти вибратися. А тут при вході знову сердито задзвонили. Які двері слід відчинити першими? А яка їй різниця?
Відкривши білі дерев’яні двері, вона поморгала, звикаючи до зміни освітлення, автоматично відступила назад, щоб пропустити того, хто був за дверима, зібралася щось сказати, ПРОЗРІЛА, із силою грюкнула дверима, повільно, немов раптово розтратила всю свою силу, посунула нагору, дорогою схопилась за квадратне, в плетеній оправі дзеркало, — знову дзеркало, вона ж мала обминати дзеркала і десятому заказувати, щоб обминали, але хто ж її послухає, якщо вона сама себе не слухається, якщо до одуріння вдивляється в блискучу каламуть і бачить там темну вітальню без вікон… Дзеркало зірвалося зі стіни і впало на підлогу. Дзенькнуло, розкололося, бризнуло каламуттю. Стихло.
Біда встигла проскочити в двері й тепер діловито принюхувалася, обживаючись на новому місці. Влад зрозумів, що поспати йому не дадуть. Застреляться, а не дадуть. То видзвонюють, мов на пожежу, то товчуться гірше від землетрусу. О, знову дзеленькають! Скільки ж він спав? Скільки ж він випив? І як звідси вибратися, скаже йому хтось, чи ні? Коли він нарешті відчинив білі дерев’яні двері підвалу й побачив за ними сходи, теж білі й теж дерев’яні, й уявив, як він тими сходами зараз підніматиметься, а потім на п’яну голову порпатиметься у замку, то гірко пошкодував, що не завів служницю саме для таких випадків. Або дружину. Як завжди, все довелося робити самому. Світло лезом шаргнуло по очах. Він автоматично відступив назад і швидше відчув, ніж побачив свого друга, котрий боляче тицьнув у нього мобілкою. — Чому твоя «Моторола» завжди в інтерфазі, коли тебе найтерміновіше потрібно знайти? Викинь і купи «Сіменс». — Тс-с… — Що тс-с? Я стільки часу дзвоню, а тут неподалік вештається якийсь підозрілий хлопчак, думаю, зараз як дасть чимось по голові… О-о-он воно що, привіт телепузикам! Допилися до білих конячок із гривками-косичками… — Я в підвалі… був… не брало… — А я бачу, що взяло, ще й як! Ні-ні, тільки не треба йти назад до підвалу, там темно, щурі… І падати не треба, боронь Боже поріжешся, тут у тебе море скла під ногами… — Зем-ле-трус. — Гониш! — За базар… ну, ти мене знаєш. — От тому, що я тебе знаю, я зараз стану заїкою. Від здивування. Ти ніколи за моєї пам’яті не напивався до свинського стану, а я тебе знаю бозна-стільки. Пам’ятаєш, як ми в гуртожитку… та де пам’ятаєш… тоді на заклад кожен випив по… м-м… точно, по літру оковитої, — і що? Ти ще нас усіх розштурхував, бо треба було йти на футбол. Ми… обережно, поріг. Ми потім вирішили, що твій організм… Ну куди!.. Що він виробляє надлишок алкогольдегідрогенази і… — Які щурі?.. — Що? — У мене в підвалі… нема щурів… — Телепузики поступаються місцем пікемонам. Це моя дитина просто втрачає голову від них. Надіюся до осені пік їхньої популярності спаде, і вона перестане канючити гроші на цих чудиськ. До речі, коли я повернуся з пивом… — М-м… — Так ось, коли я повернуся, раджу тобі знайти розумну відповідь на одне запитання… — Не кричи… Де пиво?.. — Я кричу тільки у двох випадках: коли м’яч після класної передачі пролітає повз ворота і коли бачу свого друга на килимку при вході, хоча він мав би в цей час допомагати своїй красуні прокинутись. А взагалі я спокійний, як труп. — Якій до біса красуні?.. Пиво… де? — У неділю зранку? Яке пиво, прокинься і співай! — Паскуда… — Вже несу, несу, не плакай, як каже моя дитина. Беру ключі, щоб тебе не тривожити, бачиш, який я чуйний… Нарешті стихло. Влад обережно зітхнув і спробував прилаштувати свою голову так, щоб вона йому не заважала. Перед очима послужливо з’явилася невеличка, але цілком вправна сокирка.
Нарешті стихло. Марія прислухалася, тоді вибралася з-за шафи, стала посеред спальні, подивилася на свої порізані пальці, роззирнулася за бинтом, згадала, що він у все ще не розпакованій валізі, уявила, як вимастить речі кров’ю, якщо полізе туди, нікуди не полізла, а залишилася розгублено стояти посеред спальні… згадуючи, не вірячи і жахаючись своєї реакції. Вона сховалася за шафу… Це кінець! Знову їй на очі потрапило дзеркало і знову зазирнуло їй у вічі. І віддзеркалило там осколки. Ні, брешеш, дзеркало, і ви брешете, незвана госте на моєму весіллі! Нема добрих чи поганих прикмет, є те, у що ми хочемо вірити, а віра гори верне. Знаю, що не буде мені щастя, несамовита бабо з клунками, дивна сільська віщунко, але не тому, що розбилось якесь скло, покрите сріблом, щастя не буде, бо воно не може з’явитися там, де його поховали. Тому більше жодних пророцтв, дзеркало. Я сама собі провидиця віднині, не треба мені ворожити, жінко у хустці з мальовничими ружами, я сама кому хочете поворожу… якщо вцілію. Але мене більше ніхто не зажене за шафу… сподіваюся. Змивши з рук кров, Марія вийшла з ванни, побачила, що двері навпроти прочинені, хотіла закрити їх, але почула, як повертається ключ у вхідному замку, і забігла до кімнати. Дзеркальний піднос, поставлений сторчма у нішу чорної, захаращеної кришталем меблевої стінки, з готовністю вловив її відображення. Вона зрозуміла, що хоче стерти це відображення з лиця землі раз і назавжди, віддавна хоче, але нічого в неї не виходить. «А ще я хочу заплющити очі й повірити, що моєю єдиною проблемою в цьому житті є шалено вродлива жінка з пшеничним волоссям, а моїм єдиним бажанням є бажання видряпати їй очі… Як просто живеться героям телесеріалів і як шкода, що декому так важко заплющити очі й повірити у дурні вигадки». Чоловік, що лежав на дивані і тримався за голову, скосив очі в її бік і одразу перевів погляд назад у стелю. І все. Ніщо не міняється із заміжжям, — ті самі сни, ті самі передчуття, і дім… такий самий, чужий і холодний, як той, звідкіля вона прийшла. І тут їй теж доведеться боронитися самій.
Влад скривився і, якщо б не тримався за голову, то зараз мав би привід за неї схопитися. Він цілком про неї забув! У перший же день після весілля! Щоб цю горілку шляк трафив! І Микитиху туди ж! Влад чесно пошкодував, що не впився до смерті. Але ніхто не скаже, що він не старався. «Ну скажіть, куме, чому вона вирячилася на нас і мовчить? Прочищає горло перед скандалом? Бідна моя голівонько, зараз на тебе посипляться каменюки». Марія повернула до дверей, але коридором уже лунало: — Ну то як там поживає твоя красуня? Де вона і чому ти її не будиш, як належить справжнім чоловікам? Бо пива не дістанеш, не че… І вона відчула, як шарпнулося серце, хоч як його тренували, хоч як його вчили не шарпатися. Прохід загородив могутніми плечима чоловік класичної породи вікінгів, — такі обожнюють геройствувати на сторінках романів і так рідко трапляються в житті, — і сконфужено втупився у неї, не знаючи, що робити з трьома пляшками «Львівського». У погляді — нічого, крім дитячої наївності. Боже, як часто він приходив до неї у сни! А коли прийшов наяву, вона вже виявилася заміжньою. Та й у нього обручка на пальці. Але хіба від цього щось змінюється? У всьому світі — тільки вони двоє, сам на сам… — Доброго дня вам… Гм… Ми тут зібралися з Владом… — Бачу. Що ж, біда може мати різні личини, у тому числі потужньощелепне лице білявого вікінга. — То хто вам сказав, що вона гарна? — клацнув, вмикаючись найд ревніший захисний механізм — агресія — і дозволивши йому врешті-решт увімкнутись, Марія відчула полегшення. Недовготривале, певна річ. — Не зрозумів. — Вас не було на весіллі і в мене немає фотографій, щоб ви могли мене бачити. То хто вам сказав, що я красуня? А раптом я горбата, крива і кульгава? — …Ну… Влад сказав. Знаєте, чоловіки люблять хвалитися своїми жінками, от і він не виняток. Не бачу нічого поганого в цьому… — І тому ви у неділю з самого ранку вирішили переконатися, чи Влад вам не збрехав? Розуміла, що не може зупинитись, і раділа з цього. Право здіймати сутички — найдревніше право гомо сапієнс. Обмеження цього права породило в’язниці. А що таке в’язниця — знала не з чуток. — Скажімо, у мене є певна приватна справа до вашого чоловіка… — …у яку я не повинна втручатися? Так би одразу і сказали. У мене теж є одна приватна справа до мого чоловіка, але що ж, вона почекає. Ви ж гість. Гість ніяк не міг второпати, за що впав у немилість, і Марія, розминаючись з ним у дверях, нутром відчула це нерозуміння, але не збиралася нічого пояснювати. Як пояснити тому, хто не знає рабства, оте почуття, що примушує вас рватися з ланцюга й кидатися на огорожу, за якою ходять собі, куди хочуть, вільні створіння? Як це пояснити? Треба спитати у прикутих до буд псів, — у кварталі, де вона від учора мешкає, їх повно, вони різних мастей і порід, та все більше непородисті, — може, пси знають відповідь?
— …Давай сюди це пиво… але якщо воно тепле… — Спочатку скажи мені, що тут сталося? — Викладачі анатомії всі такі… курватурні?[2] Олег засміявся. Влад розумів чому. Студентами вони затіяли гру, яка тривала до сьогодні: у ній матюки в обов’язковому порядку замінювались латинськими термінами. Хто забував це правило, платив до спільної каси п’ять копійок. Виходило смішно. У теперішній ситуації він нічого смішного не бачив. Алкоголь поступово вивітрювався, а нудьга займала його місце у кровоносній системі… і як від неї звільнитися — він не знав.
Марія швидко переодягнулась і, набравши у груди повітря, вийшла за поріг. Неділя — законний вихідний, і вона не для того колись відвойовувала право на цей день, щоб сьогодні від нього відмовитися. Навіть якщо понад усе хочеться впасти в ліжко і проспати все життя. Але їй конче треба забратися з цієї хати. У неї ще є надія, що вона помилилась.
Брат чекав на неї біля помпезного триповерхового будинку з великочарунковою огорожею, чекав, поглядаючи на скаженого від люті вовкодава на товстому ланцюгу, який стрибав і стрибав на сітку, намагаючись дістати людину з того боку. Марія згадала слова зі старого доброго мультика: «Ми з тобою однієї крові, — ти і я». Слова-цеглинки, з яких вона вибудувала довкола себе потужні барикади. І все одно залишилася беззахисною, мов немовля.
— Я йду до ванни. — Бачу. Візьми трохи правіше. — Олежику, я сказав: я йду до ванни, а не ми йдемо… Б..! Понароблювали кутів… — Я ж казав, правіше треба брати. З тебе п’ять копійок штрафу. — Мій дім: де хочу, там і розбиваю лоба. Я тобі цілих десять заплачу, тільки заберися звідси. — Вже не твій. — Що? — Півтора метра за тридцять дві секунди. Б’єш рекорди, як дурний. — Я думав, я один тут з глузду зсунувся. Бр-р! Ненавиджу холодну воду. — А ще кого ненавидиш? Влад перестав пирхати, оперся руками на чорний умивальник і, не повертаючись до гостя, прохрипів: — Ненавиджу причепливих. — Не причепливих, а в’їдливих. Влад кивнув головою і вирішив, що коли протверезіє, обов’язково розіб’є оте дзеркало над умивальником, бо воно вперто транслює якусь пожмакану набряклу фізіономію замість людського обличчя. Та раптом, ставши добрим, як пінгвін, він припав до нього щокою. Надворі потроху відкривала свою пащеку задуха, і він зрозумів, що коли протверезіє і детально пригадає, що витворяв учора, — доведеться терміново напитися знову. А як отій дівчині у спортивному костюмі — яким їй видається вчорашній день? Владові почало здаватися, що він перетворюється на кригу. — Олежику, дай мені трохи часу. — Тридцять дві секунди. Вистачить? — Мені не до жартів. — Мені теж. У тебе вчора було весілля. Чому в мене враження, що сьогодні когось ховають? Може, я помилився дверима? — Не нагадуй, я потім усе поясню, — Влад запхав голову під кран. — Кому, мені? І що ти мені поясниш, не смію питати? Що затятий холостяк налякався одруження до такої міри, що зарився під землю, напхав у вуха вати і влив у себе неміряну кількість це-два-аш-п’ять-о-аш? Навіщо ж було ламати комедію з одруженням? Знайшов би собі якусь красуню, та й жив би собі з нею, поки не набридне. — А ця тобі не сподобалася, — вирішив уточнити Влад, випроставшись і спостерігаючи за дзюмрінням води з крана. — Тобі треба було познайомити нас перед весіллям, друг називається… «Навіщо обтяжувати себе якимись серйозними стосунками» — твої слова? Коли я прочитав твоє запрошення на весілля, то сторопів. Питання на засипку: ти всю шлюбну ніч провів у підвалі, чи тільки частину? — …Я покинув її біля порога… А вона тобі, бачу, серйозно не сподобалася. — Жінка, яку в шлюбну ніч кидають біля порога, якщо вона хоч трохи тебе любить, обов’язково образиться. А ця — абсолютно паралельна. По-моєму в неї є свій інтерес у цьому заміжжі. Але я щось не второпаю, який твій інтерес? Замерзати набридло, і Влад взявся розтирати голову рушником. — Зрозуміло. Так і запишемо: пункт перший: кашляв я на вас, кашляю і буду кашляти, — мовив Олег. Не можна сказати, щоб голові подобалося таке з нею поводження, але треба було на комусь вимістити свою злість, а тут якраз і потрапила під руки одна затуманена, не надто розумна… — Ти — дура матер спіналіс,[3] але я не для того прийшов, щоб тобі це сказати, — знову спробував нагадати про себе Олег. Влад — як був, з рушником, що звисав із голови, з патьоками води на весільній сорочці — обернувся і подивився в ясні блакитні очі свого друга. — Може людина раз у житті напитися без того, щоб її звинуватили в усіх гріхах? — Людина — може, ти — ні. — Я вже й не людина для вас? — Слухай, припини руки заламувати. Коли я зайшов до твого дому, ти виглядав… — Препаскудно. — Не перебивай. Ти виглядав препаскудно. Цікаво, як ти з підвалу тими східцями видряпався: рачки чи як?.. Ти диви, вгадав. — Пункт другий? — Я ще з першим не розібрався. — Валяй, розбирайся і не дуже переймайся, якщо з кимось поруч трапиться невеличкий екзітус лєталіс.[4] Його проблеми. — Смішно. — Дуже смішно. Ось тільки закінчу прочищати собі мізки, одразу почну сміятися. — Чекаю — не дочекаюся. Влад завмер із рушником у руках. — Здається, таксист вивантажив посуд… я брав напрокат… вивантажив просто на дорогу та й поїхав. — Ніякого посуду я на дорозі не бачив. А багато його було? — На п’ятдесят осіб. Три коробки. — Не турбуйся так, може, хто вкрав. Влад кинув рушник і присів на край ванни. Було холодно, як буває тільки в спекотний літній день. — Добре, пане викладачу, добивайте. — А як щодо різних трафунків зі смертельним кінцем? — Не дочекаєшся. — Сам напросився. Знаєш, Владе, хто мені у п’ятницю подзвонив? — Мені теж багато хто у п’ятницю телефонував, але ж я не біжу і не піднімаю нікого в неділю вдосвіта, бо мені, бачте, телефонували аж у п’ятницю… — Дванадцята година, яке удосвіта! — До речі, учора ти мав бути в мене на весіллі. — Я мав чергування. На ставку викладача коледжа сьогодні далеко не заїдеш. Я навіть додому ще не заходив, одразу примчав до тебе. Але ти мене не перебивай. Вгадай, на яку букву починається ім’я? — Що? — Мала моя надивиться теле-шоу-вікторин, а потім до мене так сікається. Угадай, каже, тату, букву, на яку починається моя оцінка з алгебри… — А не подався б ти… на ці букви? — Не дочекаєшся. — Можна, я прийму душ, а потім ми побавимось у загадки і відгадки? Гукнеш сюди свою малу, вона в тебе спец із… — Пам’ятаєш Зоряну Короленко? Зірку? Десь далеко-далеко зашурхотів червоногарячий шовк. А по ньому покотились агатово-чорні маслини. Шовк і маслини. І жінка, яка любила ці дві речі понад усе. — Олежику… ти про що? Назустріч — по-дитячому наївні очі. І наївне запитання: — Пам’ятаєш? Страшно захотілося ще раз засунути голову у воду, краще — в крижану, але підозрював, що й це не врятує. Учорашній день так нахабно і недобре тривав у сьогоднішньому. Хоча… все почалося ще в п’ятницю. А якщо серйозно — багато років тому. — У п’ятницю ввечері, близько одинадцятої Зоряна подзвонила мені і сказала, що ти… латини не вистачить, щоб повторити все те, що вона казала. І голос її мені не сподобався… — Я не розумію, чому вона раптом тобі подзвонила? — Зовсім не раптом. Ми часто телефонуємо одне одному. Хіба я тобі не казав? Влад потер око. — Ні, ти мені не казав. І часто ви… про мене говорите? — Днями й ночами. Не маємо про що говорити, тільки про тебе. Ти в нас дуже популярний, півміста тільки про тебе й говорить, а друга половина розвісила вуха і слухає, хіба ти не знав? — Так, я пішов у душ. Прошу зачинити двері з другого боку. — Ти не хочеш запитати, що її так знервувало? — Відчуваю, що ти мені зараз це скажеш. — Я не знаю. Думав у тебе спитати ще тоді, у п’ятницю ввечері, але не міг тебе розшукати. — Може, я був у підвалі, туди неможливо додзвонитися… — Ти не зрозумів. Я приходив сюди, тебе не було, у Людмили-теж. — Стільки зусиль, щоб мене розшукати… — Владе, вона полетіла до своїх родичів у Владивосток. Сказала, що назавжди. Я думав, ти захочеш попрощатися. Маслини і шовк. Сонце і ніч. І не дочекатися відповідей. — Я помилився?.. Влад опустився на підлогу і притулився щокою до кахлів. Студених кахлів. Обсмалило холодом до кісток. — Владе, ти її направду… любив? — Пункт тринадцятий і останній? — Вибач.
Біда замахала хвостом. Обожнювала запитання під номером тринадцять. Слиною захлиналася від радощів.
Колись, у сиву давнину, Марія любила прогулюватися пішки, і тепер, пригадавши забуте хобі, проблукала містом стільки, що повернулася додому — ні, до білого будинку з терасою, виноградником і гаражем, будинку, де вона від учора мешкає, а дім — це зовсім інше слово, — повернулася, коли смеркло. Не інакше — одинадцята година вечора. Чому так відтягувала час — не знала. А точніше — не хотіла собі признатися. Може, це в неї вроджене? Повертатися туди, де не чекають? Ключів їй не довірили, тому змушена була дзвонити, потерпаючи від чекання на сходах, вмовляючи себе заспокоїтися, картаючи себе за зухвалість, а сходи — бетоновані, міцні, з металевою сіткою для зчищання бруду з підошов, байдуже дивилися на неї знизу, готові витримати не один удар. Не відчиняють. Подзвонила ще раз.
Влад відклав пульт і незадоволено рушив до дверей. Та що це за дні такі почалися, дзвонять і дзвонять безупину? Може, господаря нема вдома, або він спить, або відходить від зайвого келишка, або… у нього траур? Ніколи ні по кому не носив трауру, не знав, як це робиться, не розумів, чому такого значення надають чорному кольору, сумовито-протяжним мелодіям і повільним процесіям, якщо він зараз ладен одягнутись у багряну барву, ладен співати і танцювати ламбаду в натовпі тубільців і тільки сльози його чорні і терпкі, як плід маслинового дерева. Очевидно, він справді нічого не тямив у траурах… Боже, що ж це таке? Він знову про неї забув!
Чоловік у картатій сорочці й джинсових шортах, замислено-похмурий, неголений і стомлений, відкривши їй двері, чомусь завмер, для чогось кивнув головою і дещо запізніло відступив, пропускаючи її до хати. Марія увійшла, очікуючи закономірного продовження. — Треба буде зробити дублікат ключів, — звертаючись до бетонованих порогів, пробурмотів він і замкнув двері. Вона напружилась. Оберти ключа нічим хорошим не можуть закінчуватися. І не тільки оберти ключа. — Ну і… мабуть, треба буде купити тобі мобілку, — промовив він до підставки для взуття. А тоді, обмінявшись поглядами з килимком під дверима, пішов у коридор. Марія притулилася спиною до зеленолистих шпалер і сказала йому навздогін: — Як щодо грошей? Тих, що подарували нам на весіллі? Планувала ще зранку запитати, та «вікінг» завадив. Чоловік її, схоже, не чекав такого запитання, і довгу хвилину згадував, про які гроші йдеться, а згадавши, подивився нарешті прямо ій у вічі і, здається, надумав щось сказати, та тільки кивнув головою і пішов нагору. Хіба він не знав, що в неї свій інтерес у цьому заміжжі? Тепер знатиме.
Влад витяг із піджака пачку зелених купюр, полегшено зітхнув і кинув піджак на долівку. Мабуть, він уже на весіллі був добряче вмазаний, якщо забув, куди поклав ці гроші? «Таке лікується тільки у морзі», — потішився б із цього Олег. «Ну, я вам завтра випишу, Нінок, ну ви в мене дістанете! Не мала баба клопоту, вирішила одружитися! Попадіться ви мені тільки на очі, Нінок!..» У вуха вдарив такий страшний гуркіт, неначе завалилося півхати. Добре, що в нього нема проблем із серцем. …Влетівши до кухні, Влад наштовхнувся на купу баняків, що попадали з горішньої полиці пеналу, і на жінку, яка ці баняки намагалася повернути на їхнє законне місце. — Я не знала… я тільки відкрила дверцята… Вона не знала! Він із такими зусиллями втискував цей непотріб на цю полицю, а вона легким помахом руки… Коли він спробував повторити свій подвиг, баняки не захотіли чемно шикуватися, випирали своїми круглими боками, відсували один одного, вислизали, нарешті всі дружно попадали і на радощах набили йому, узурпатору, ноги. «Ой, Нінок, що завтра буде…» — Залиш їх… тут… чи отут. Хай стоять… де хочуть. Кинувши гроші на кухонний стіл, він мов огню вхопивши вилетів з кухні.
Марія підставила горня під кран, трьома ковтками випила гидку хлоровану воду, озирнулася довкруж, дивуючись, як вона не посивіла у свої двадцять два роки, і заходилася наводити лад серед банякового гармидеру.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка