Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…



Сторінка1/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.93 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Annotation


Де пролягає межа між Добром і Злом? Куди поспішають, чи краще спитати, — від кого втікають двоє самотніх подорожніх, що випадково зустрілися на землі тисячоліть? Що принесе їм ця зустріч — довгожданий порятунок чи остаточну загибель? Чи варто тривожити приспаних привидів і де взяти відвагу, щоб уціліти у боротьбі з ними? Одвічні запитання. Одвічна війна між Світлом і Темрявою. Війна яка ніколи не завершується. І треба вирішити, під чиї знамена встати, і в цьому рішенні не можна помилитися, бо помилка може перерости в Провину, яка здатна перекреслити теперішнє і зруйнувати майбутнє, і яку не можна буде загладити навіть найбільшою ціною. Анна ХомаЧастина першаВступВідступ у минулеЧерез десять років. Субота, 7 червня 2000 року2. Неділя3. Понеділок4. Вівторок5. Середа6. Четвер7. П'ятниця8. Субота9. НеділяЧастина друга. Меа maxima culpa…[17]Відступ у минулеЧерез шість років2. Вівторок3. Середа4. Четвер5. П’ятниця

notes12345678910111213141516171819202122



Анна Хома
Провина





Частина перша
Меа culpa…
[1]


Страшні слова, коли вони мовчать, Коли вони зненацька причаїлись. Ліна Костенко
І у призначений час усі речі відшкодують одне одному вчинені кривди. Арістотель
Вступ


Хто яму копає, той у неї впаде… Вона не полінувалась і викопала глибоку яму, добротну, гарно приплескала краї лопатою, щоб одразу видно було, що яму цю копали з любов’ю… а тоді прикрила її зверху гіллям і притрусила листям, щоб жодна жива душа не здогадалася, що тут викопана яма для ближнього. І ось тепер вона сама лежить у цій ямі, на самісінькому дні, де немає нічого, окрім глупої порожнечі… ЧОМУ ТИ НЕ ДОБИВ МЕНЕ?
Його нарекли Харитоном тридцять два роки тому під час підпільного обряду хрещення у хаті підпільного священика, котрий маскувався під кочегара настільки вміло, що поголеним, вимитим і чисто зодягненим його в селі майже не бачили; цю поважну змову проти атеїзму задумали, здійснили та обмили його бабця на пару з сусідкою Микитихою, причому спочатку обмили, а потім почали радитись як дитинку назвати. Радилися недовго, бо одна була глухувата на одне вухо, а друга — на обидва, тому тицьнули у священика й наказали подивитися у церковному календарі: «Там сті’ко ймен, що сам дідько ногу зломи». 11 жовтня було під опікою преподобного Харитона, і те, що в метриці стояло виплекане батьками мелодійне і княже Володимир, нікого не зупинило. Батьки ж назвали цей обряд несанкціонованою містифікацією, яка вводить підростаюче покоління в оману, і порадили бабці брати під руку свою колєжанку і йти лікуватися. Але сталося непередбачуване: підростаюче покоління — хоч бий, хоч плач — не хотіло озиватися на всіляких там Володів, Влодків і Ладиків і реагувало тільки на доросле й таємниче Харитон. Соромитися даного Богом і бабцею ім’я він почав із дванадцяти років.
Озброєна і небезпечна, вона сиділа біля цієї ями, чатуючи на найближчого свого ближнього й не підозрюючи, що через годину сама собі нагадуватиме мертву зірку, довкола якої плюскотітиме космічний холод, і не буде від нього рятунку, тому що одяг її пошматованим дрантям валятиметься десь у протилежному кінці космоcy. Дно ями було таким твердим, ніби то було дно басейну з крижаною водою. Якби не ця твердість під лопатками і не цей холод довкола, можна було б і далі спокійно спостерігати за крахом світобудови. Але холод і твердість не давали спокою, змушували до дій. Вона згадала, як ретельно готувалася до зустрічі, як продумувала кожну дрібницю: від кольору волосся — обов'язково пшеничний, стиглоколосковий (час не стоїть на місці й змінює все, особливо колір волосся, від якого він так колись шаленів) — до жесту, яким вона запросить його до кімнати, жесту цариці, яка милостиво прощає свого блудного раба. Тепер від її зачіски нічого не лишилося — брутальна рука зруйнувала її без найменшого жалю. Вилізти з цієї ями вона навіть і не мріяла, але довго лежати, не рухаючись, було нестерпно. ЩОБ ТИ ТЕЖ ЛЕЖАВ ТАК ДОВГО-ДОВГО…
Його батьки працювали медиками у районній амбулаторії, і всі в районі розуміли, що дитина піде їхніми слідами. Ніхто не переймався тим, чого ця дитина хоче, а вона переймалася тим ще менше, поступово звикаючи до маминого мрійливо-риторичного: «А уявляєте, як йому пасуватимуть білий халат, біла шапочка і фонендоскоп на шиї?» У дванадцять років, як грім серед ясного неба, прозвучав його несамовитий протест проти медицини взагалі та своєї причетності до неї зокрема. Несамовитість протесту виявилася в тому, що хлопець перебрався з хати у «тарзанку», яку вони з друзями змайстрували на розлогій вербі над річкою, і в цій «тарзанці», незважаючи на всі мамині прохання і батькові погрози, ночував, їв і ховався від негоди, аж поки його оселя не спалахнула вогнем і не зникла з лиця землі разом з вербою. Спалахнула від недопалка священика-кочегара, але, як плескала Микитиха по селу, навіть волосинка даремно з голови не падає, і той, хто посадив цю вербу, той її тепер і знищив, а хто посадив «бігме Боже не скажу, ножем ріжте ми — не скажу». Він так ніколи й не запитав у неї, хто ж посадив цю вербу.
Бажання ворухнутися переросло у життєво важливу потребу — і вона повернулася на бік. У поле зору потрапила керамічна ваза для підлоги, яка лежала на боці і з горла якої стирчала зіпсута ікебана із засушених рослин. Цій вазі пощастило більше: її кинули на килим, де не так твердо й холодно, як на голому лакованому паркеті. Погляд зачепився за стіл, сервірований на три персони, і зупинився на ньому. Вона планувала, насолодившись досхочу своїм тріумфом, запросити свого ближнього до столу. Але не так сталось, як гадалось. Їжте моє тіло і пийте мою кров… НЕ ДУРІЙ, ПРОШУ ТЕБЕ, НЕ ДУРІЙ
Його вселенський конфлікт зі світобудовою завершився компромісом: лікувати людей він не буде, а лікуватиме їхні зуби, що з медициною має зв’язок далекий і неістотний. Себто білий халат і шапочку вирішили залишити, а замість фонендоскопа дати до рук борувальну машину. Але коли мама з татком всіма правдами і неправдами запхнули свого синочка до медичного інституту на найкрутіший стоматологічний факультет, студент, роззирнувшись і побачивши, як живуть люди у місті, вирішив, що житиме не гірше, а про село згадуватиме лише в страшних снах. Зобов’язавши батьків нашкребти трохи грошенят — «продайте бика, а не вистачить, то й хату в селі, адже в райцентрі вам пропонували квартиру, от і переїдьте туди, навіщо вам господарка у селі?» — він безболісно пережив горезвісний розподіл: молодого спеціаліста направили на роботу не в якісь там задрипані Жаб’ячі Лапки, а в щойнозбудовану поліклініку в новому мікрорайоні міста. Поступово він вибив собі повну ставку й окремий кабінет у поліклініці, з гуртожитка переселився до власного будинку, а головне — зарікся на віки вічні встрявати у конфлікти, чим заслужив славу куленепробивного флегматика. Оглядаючись на себе дванадцятирічного, він дивувався своїй тодішній затятості, але вчасно згадував про перехідний вік і переставав дивуватися.
Щоб зрозуміти, наскільки вона була колись щасливою, треба було опинитись у ямі. Усі ці чотирнадцять років вона тримала руку на пульсі його життя, дивлячись крізь пальці на всіх його жінок, знаючи, що жодна з них ніколи не зітре з його пам’яті феєрично-яскравих спогадів про його Зірку. Була свято переконана, що варто поманити пальцем, як він прибіжить, немов пес на шнурку… просто він їй не потрібен, тому вона дозволяє йому жити, як заманеться. А насправді всі ці роки вона чекала на його повернення. А він узяв і запропонував руку й серце іншій жінці. Це був дошкульний удар. Вона заспокоїлася тільки тоді, коли побачила ту іншу: непоказна сіра мишка, настільки довірлива й наївна, аби повірити, що в неї може серйозно закохатися ТАКИЙ чоловік. Ця жінка не становила реальної загрози. Тільки треба було не лінуватись і викопати достатньо глибоку яму. І вона взялася до роботи. Результат не забарився. …З того місця, де вона лежала, видавалося, ніби над столом палахкотить заграва, так яскраво виблискували у світлі люстри порцеляна і кришталь. Вона все життя любила блиск і вишуканість дорогих речей. ТИ Ж УСЕ МОЄ ЖИТТЯ СПАПЛЮЖИВ, ВИРОДКУ!
Одного разу його медсестра — поважна пані Ніна — сіла перед ним і поважно мовила: — А чи не час вам, Григоровичу, зав’язувати з вашим холостяцьким існуванням? — Невже надумали розлучитися, Ніно? А куди ваших дітей подінемо? Здамо в інтернат? — Ні, я підшукала собі заміну. — Ага! Два місяці тому ви вже приводили до мене на оглядини одну кралечку, з кроуфордськими ногами і бюстом Памели Андерсон. Але коли я за звичкою заглянув до неї у рот, що я там побачив, моя кохана Нінок? Глибокий, просто глибочезний карієс двох молярів. Чи ці кралечки ніколи не дивляться на свої зубки, чи вони вважають, що дірки можна заліпити «Орбітом», як думаєте? — Ну і запломбували б їй ці моляри, подумаєш робота. — І як я, по-вашому, міг би цілувати жінку, з кожною пломбою і коронкою якої мав щастя особисто ознайомитись? — Вам, стоматологам, важко догодити. Але майте на увазі, за статистикою, — що старші батьки, то вища ймовірність народження у них неповноцінної дитини. Чого дивитеся? Гени — штука непроста. Вам уже тридцять два. Ось народиться у вас виродок, згадаєте і Мічуріна, і його горох, і мої слова… — Менделя, Нінок, Менделя. — Яка різниця? Але цього разу я подбала про вашу ж делікатну стоматологічну душу. Зубо-щелепний апарат у цієї дівчини ну просто ідеальний. — Такий трапляється лише у викопних динозаврів. — А от і ні. Б’ємось об заклад: якщо ви не знайдете у її ротовій порожнині жодного ґанджу, то обіцяйте мені, що запросите її на каву. — А якщо знайду? — Тоді на каву поведете мене. — Щось мені видається наша угода трохи однобокою. — Хіба?
…Він кинув погляд на весільний костюм, який йому швиденько підібрали в модному салоні, почастувавши при цьому дармовою кавою і додавши, нібито безкоштовно, краватку. Правду мовлячи, ні костюм, ні краватка, ні кава йому не сподобались, але він нічим не виявив свого невдоволення, він вийшов із салону, сів за кермо і втопив педаль газу по саме нікуди… і зупинився аж біля КП при виїзді з міста. Дорога вела в далечінь, і гадки не мала, що сьогодні п’ятниця, переддень його весілля, що він має приготуватися до завтрашнього дня, а не сидіти в машині при виїзді з міста, скоса позираючи на весільний костюм. Як кажуть у народі, спочатку була кава. А може, поки не пізно… Ні, мабуть, пізно. Головне, що на видноколі не маячать ні батьки нареченої, ні діди з прадідами, — відомо, скільки з ними всіма мороки. І дуже добре, що він подбав, аби наречена пройшла всі необхідні обстеження, які дозволяють виявити захворювання й передбачити ризик спадкових відхилень у потомства. Бо виродків, калік, недужих, недорозвинутих і т.ін. він не переносив органічно.
«Мене звати Зоряна Короленко, і в мене є важлива інформація про вашого майбутнього чоловіка. Можете проігнорувати мого листа, навіть можете показати листа йому, але якщо ви не хочете все життя страждати, прошу прийти в п’ятницю, у переддень вашого весілля, о восьмій годині за такою-то адресою. Поки не пізно». Сьогодні була та сама п ’ятниця. Її суперниця заковтнула наживку і прийшла. Її навіть суперницею було важко назвати. Таке собі непорозуміннячко, яке треба якомога швидше залагодити. Вона підвела гостю до люстра і сказала: — Подивіться на мене і подивіться на себе. Будьмо відверті: ви не можете зі мною змагатися. Ми з ним не бачилися дуже давно, але це тому, що я так хотіла. Як гадаєте, якщо я зараз захочу, щоб він до мене повернувся, чи згадає він про вас і про те, що в нього завтра весілля? У вас є шанс переконатися в цьому і не зробити помилки. Він теж отримав від мене листа і з хвилини на хвилину повинен прийти. Почекаємо? Задум був простий, як усе геніальне: щойно пролунає дзвінок, вона спровадить суперницю до сусідньої кімнати, а свого ближнього заманить у спальню, де змусить його забути про всіх і вся в обіймах своєї Зірки. Те, що він не встоїть перед золотоволосою спокусою, вона знала достеменно. І він це знав. І, мабуть, не знаходив собі зараз місця. А суперниця… якщо вона розумна, то весілля не буде, якщо дурна, то так йому і треба. …Вона отямилася, коли всі тарілки, келихи, столові прибори й серветки опинилися на підлозі. Потужний дзенькіт усе ще відлунював у квартирі. Як вона встала і дійшла до столу, було важко сказати. Завтра прийде її дитина і… ДИТИНА! ЩО Я ЇЙ СКАЖУ?
Двадцяте століття доживало віку. Усі мас-медіа навперебій рахували дні до Міленіуму, підбивали підсумки вмираючого тисячоліття й робили прогнози на майбутнє. Він не мав до цього століття, а тим більше до тисячоліття, жодних претензій. Усе в нього велося, все ладилося. Однак інколи серед повного штилю неждано-негадано на нього навалювалася нудьга. Її обійми були подібними до легкого тополиного пуху, що сипався і сипався згори, здавалося — м’якого й безневинного, але то тільки на перший погляд, бо дихати ставало дедалі важче, і він був ладен віддати половину свого майна за ковток свіжого повітря. Тоді він телефонував завідувачу, казав, що терміново йде на лікарняний, вимикав не дослухавши відповіді, мобільник, і зникав зі своєї сумирної планети днів на два-три. — Пішов у запій, — висували версію співробітники. — Або в загул, — припускали інші. Повертаючись назад, він ніколи не намагався щось пояснити. Але сьогодні ж п’ятниця, переддень його весілля, він не може зникнути, без попередження, без пояснень…
…Дивно: годину тому вона добряче випила, а тепер весь алкоголь кудись безслідно зник. Швидко помилась і перевдягнулася. Тільки думка про дочку тримала її на ногах. Не можна, щоб вона побачила її такою. Є пригоди, які з мамами не повинні траплятися. Є тягарі, які не можна ділити зі своїми дітьми. Спакувала речі й завмерла посеред кімнати. Розуміла, що треба йти, але не могла зрушити з місця. Відчувала себе мишкою, загіпнотизованою удавом, нездатною чинити йому опір, ні на що тепер не здатною. Рука потягнулася до телефону. Батько її дитини — майор міліції, але хто сказав, що він їй допоможе? «Якщо жінка сама не захоче, ніхто з нею нічого не зробить. Ну хіба якщо вдарити її по голові. Покажи мені сліди боротьби. Нема? Ти забагато випила? Он як. Свідків теж нема? Погано. Та ти ще й сама його впустила? Це вже зовсім зле. Якщо тобі потрібен був мужик, то при чому тут я?» І друзям не розкажеш — соромно так, хоч вени собі ріж. Усі довкола — а найбільше вона сама — завжди вважали Зоряну Короленко жінкою вільною, незалежною, фантастично розумною і надзвичайно вродливою. А тепер на неї показуватимуть пальцями… Ні, треба втікати… Взяла телефонну трубку до рук. Знала, кому подзвонити, просто відтягувала час. Зволікала. Складала молитву. МОЖЕ, Є ДЕСЬ, ГОСПОДИ, ДОСТОЙНА ТЕБЕ ЛЮДИНА, ЗРЯЧА І НЕ ТАКА НАЇВНА, — МУСИТЬ БУТИ СЕРЕД НАС ХОЧ ОДНА ТАКА ЛЮДИНА! — ТО ТИ, БУДЬ ЛАСКА, ДАЙ ЇЙ ДО РУК НАЙБІЛЬШУ ЗБРОЮ, ЯКА ТІЛЬКИ Є НА ЗЕМЛІ, І НЕХАЙ ВОНА РОЗМАЖЕ ЙОГО ПО СТІНІ…
Він підніс запальничку до конверта з листом. «Треба зустрітись. Приходь у п’ятницю о дев’ятій годині вечора. Моя адреса не змінилась. Сподіваюсь, ти її не забув.» …Вогонь жухнув угору й за хвилю зник разом із папером. Він глянув на годинник. Одинадцята. Вже через годину ця проклята п’ятниця закінчиться… через довгу годину. А нудьга візьметься за нього по-справжньому. У перший день вона лише заточує кігті та обростає шерстю — ця нудьга з манерами вовкулаки. Допоки він опиратиметься їй, його дні тягтимуться нестерпно довго. Знову клацнула запальничка, і дим цигарки поповз до вікна. Дорога обіцяла врятувати його, але він їй більше не вірив. Жив, поки живеться. Від одного нападу нудьги до іншого. Відступ у минуле

Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо. Воно просочувалося крізь тебе і ти просочувалася крізь нього, можна було вмерти від цієї цілісності й неперервності, але для того, щоб вмерти, треба було спочатку народитися. Ти не квапилася, хоча якась незрозуміла тривога разом з рожевим світлом проникала у твій затишний всесвіт, збурювала хвилі у безмежному океані спокою і змушувала тебе боротися за твій мирний світ усіма доступними тобі на той час способами. Та одного разу гігантська чорна тінь накрила твою галактику, і ти відчула, як ця галактика стискається, маліє, змикається довкола тебе, і запрагла перетворитися знову в зиготу — предтечу твого всесвіту, передісторію твого буття, де не існувало ні страху, ні блаженства. Ти тоді не знала, що твого тата забрали на операцію, а маму в пологове відділення із загрозою зриву вагітності. Але ти вціліла, і надійшов день і час, коли нескінченні простори твоєї світобудови стали для тебе затісними, і ти вирішила подивитися, що ж є за межею безмежжя. А може, тобі просто набридла твоя лагідна в’язниця? Ти народилася легко і майже не завдавши мамі болю, ніби якимось двадцятим відчуттям здогадалася, що зараз мамі не до тебе, що вона хоче якомога швидше повернутися до лікарні, де лежав у той час твій тато і звідки ти її силоміць забрала, вимагаючи, щоб тебе випустили на волю. Коли тобі показали цю волю, ти закричала. Тебе майже одразу перевели на штучне вигодовування, бо у мами не було часу доглядати тебе, добре харчуватись, а тим більше годувати тебе по годинах. Вона лишала тебе на сусідку-семикласницю і бігла до невідомого тобі хворого чоловіка. Нічого цього ти не знала і знати не хотіла, а хотіла ти молока, сухих пелюшок — про памперси тоді й не чули — і щоб біля тебе була твоя мама. А мами частіше не було. І ти від неї потроху відвикала. Хоча й протестувала всіма можливими на той час способами. Аж якось, в особливо неприємний для тебе день, коли ти тягнулась і ніяк не могла дотягтися до червоної цяцьки, а одержавши її, виявила, що вона холодна і тверда, хоча тобі хотілося чогось теплого і м’якого, і сусідка-семикласниця ніяк не могла зрозуміти, чому ти заходишся від плачу… в цю катастрофічну мить щось незрозуміло могутнє і надзвичайно ніжне одним махом вийняло тебе з колиски і притулило до себе — ця ніжність занурила тебе у призабутий океан спокою, ця могутність вселила в тобі впевненість, що ніякі чорні тіні більше до тебе не наблизяться, і ти одразу припинила верещати і солодко заснула на незнайомих, але таких рідних руках. Відтоді для тебе почався рай. Відколи тато вперше взяв тебе на руки.


Згодом рай почав набувати певних рис, і ти тільки тим і займалася, що безперестанку пробувала його на смак. Найбільше тобі подобалося смакувати нові слова: одні з них нагадували цукерки, інші — яблука, ще інші — ну зовсім несмачну манку. Одне слово, ти й на хвильку не змовкала, і всі, хто необачно траплявся тобі на шляху, ставали жертвами твоїх довгих, не по роках зрілих просторікувань. Ні тобі, ні будь-кому іншому в той час не могло спасти на думку, що мовчання стане твоїм супутником на довгі роки. Зіп’явшись на ноги, ти, не довго думаючи, вирушила на завоювання свого раю. І, нікого не питаючи, завоювала його. Рай називався «четверта квартира», до нього можна було потрапити через великі-великі двері, які відчинялись, якщо стати навшпиньки і натиснути на чорний гудзик. Двері казали «чак-чак» і відкривалися. До раю вели сходи, закручені, як… як завитка у вусі — так любила говорити тьотя Ніна з першого поверху, — і треба було дострибати на другий поверх раніше за Шашу, щоб тобі першій двері сказали «чак-чак». Шаша — насправді Саша, але в два рочки ти ще не вимовляла звук «с». Хто такий Шаша? Це той, хто ледве не відібрав у тебе твій законний рай. Чорна тінь над неозорою галактикою щастя.
У раю, як заведено, жив бог. Богом був тато. Він був набагато головнішим за дядю з «Вечірньої казки», тому що той дядя вмів тільки казки розповідати, а тато вмів… ой, стільки він усього вмів! Умів ходити лісом зі страшною-страшною назвою, яку ти навчишся вимовляти, тільки як підеш у другий клас, а облазиш уздовж і впоперек задовго до школи, і йому там зовсім не — було страшно, чесно-чесно, і тобі з ним теж не було страшно у тому Кайзервальді. Отже, загинаєм один палець. Умів плавати, як чудо-юдо риба-кит, і пускати на тебе багато-багато бризок, а ти верещала на весь кар’єр, хоча тобі це дуже подобалося, і тому ти навіть не помітила, як сама навчилася плавати, залазячи у воду із залізною впевненістю, що тебе завжди встигне підтримати його дужа рука, — загинаємо другий палець. Ще він умів видряпуватися на вершечок Високого Замку — є така висока-висока гора просто біля вашого дому, — але не бетонними сходами, як усі прості люди, а навпростець, там де земля, кущі й дерева, і ти дряпалася слідом за ним, і кожного-кожного ранку, крім неділі, чи в дощ, чи в сніг, а чи в спеку ви виходили разом «у розвідку», як казав тато, і поверталися захекані й щасливі. Загинаємо третій палець. А що він умів іще, — не повірите! Він умів, — і тут ми загинаємо четвертий, п’ятий і… і решту, скільки їх там зосталося, пальців: він умів по-особливому брати тебе на руки, піднімати до самого-самого неба, бо над Високим Замком більше нічого, крім неба, нема, і тримаючи над всеньким містом, примовляти: «Ти у мене сильна, смілива і спритна. Не слухай, коли хтось скаже, що ти ще мала. Ті, з ким поводяться, як і малими дітьми, закутують, панькаються, хукають над ними, — ті до смерті залишаться малими дітьми. А ти виростеш і зможеш оборонити себе від біди… якщо я колись не зможу цього зробити». Хіба не пророчі слова? Мама і Шаша у цих вилазках участі не брали.
У раю, крім бога, жила також його дружина, бо як богові без дружини. Вона називалася дуже коротко і просто — мама, але бог кликав її Олечка, і чим одна назва відрізнялася від іншої — тобі було не зовсім зрозуміло. Мама — вона всюди мама, але богові видніше. Мама приносила їсти, видносила брудний посуд, мила, прибирала, прала, але це роблять усі-всі мами, а твоя мама була особливою, бо дружина бога не може бути такою, як усі. Вона працювала у таємничій «ощадкасі», мала блискучі мешти на тонюсіньких шпильках, в яких можна було втопитися, і знала багато-багато цікавих слів. От наприклад: рай мама називала «домом вар’ятів», бога — «жебраком», свою роботу — «каторгою», тьотю Ніну з першого поверху — «шльондрою»… Усі ці слова легко запам’ятовувались і їх можна було потім використовувати у дворі. Коли баба тьоті Ніни зачула, як її онучку кличуть діти, вона прийшла до вас у гості і… ой що було! Стільки нових слів можна було почути! Але не подумайте, мама з нею не сварилася, вона ніколи ні з ким не сварилася, а тільки робила свій голос сухим і зморщеним, як осіннє листя, яке ви з татом збирали у парках, і одразу хотілося зробити все, як вона каже; коли баба тьоті Ніни пішла, мама ходила, ходила квартирою і все витирала й витирала пилюку, а якщо придивитися, то пилюки зовсім не було. — Їй треба заспокоїтися, — казав у таких випадках бог, притуливши пальця до рота, що означало: йдемо у розвідку, але тихенько. Дуже важко, скажу вам, збиратися на вулицю тихенько, бо не можна стрибати і плескати в долоні, але богу видніше. Дорогою бог часто роз’яснював деякі дивні мамині слова, але того дня прозвучало ще одне дивне слово, яке пахло бетонними сходами. — Тат, а чому ти жебрак? — Бо я живу на маминій шиї. — А чому ти живеш на маминій шиї? — Бо я… інвалід. Але тоді ти так і не запитала, що це слово означає, бо вже підходив час ліпити сніжки. Тьотя Ніна довго потім не віталася з мамою, аж поки її баба не послизнулася на бетонних сходах і не розбила голову. Тоді тьотя Ніна прибігла до мами вся заплакана-заплакана і просила, щоб мама викликала «Швидку». Мама зразу викликала, а потім і до лікарні поїхала… Там сказали, що баба лишиться інвалідом, тьотя Ніна знову сиділа у нас і плакала, і мама плакала разом з нею, і треба ж було якось їх втішити! — А мій тато теж інвалід і це дуже-дуже добре! Усі присутні тоді чомусь надовго замовкли.
А ще в раю жив Шаша. Нібито він був такий самий, як ти, але не мав спідничок, бантиків і косичок, a мав «півника» — ще одне дивне нове слово — і коли пісяв, то цей «півник» чомусь піднімався догори. Стільки всього незрозумілого на світі! Шаша завжди хворів, навіть коли народився, — а це було давно-давно, тобі було два рочки, і ти була мала й дурна, бо коли мама прийшла з Шашою на руках, то зібралося багато гостей і всі плювали на нього й казали, який він нездалий, і ти взяла його на руки і понесла на балкон — як навіщо, — викидати, ну кому потрібен нездалий братик. Але так направду, то ти хотіла його викинути, щоб він не зазіхав на твій рай. Тоді цього зробити не вдалося. Тебе відлупцювали і навіть бог не заступився. А потім Шаша захворів, і його забрали у біле-біле місто до білих-білих людей, — тата й маму туди не пускали, а ти все зазирала у шпарку дверей, бо дуже хотіла побачити, яка у білому місті ніч: теж із зірками й ліхтарями, як всюди, чи ні, і все просилася, щоб тебе теж туди впустили. Така велика дівчинка, а така дурна: ніч не завжди буває із зірками та ліхтарями, але тобі цього до пори, до часу не казали. Думали, мабуть, що ти ще маленька. А коли Шаша повернувся, ти зрозуміла, що він не спроможний відібрати в тебе навіть іграшку, не те що весь рай. І милостиво дозволила йому залишитися. Минув час — і ти більше не уявляла собі раю без Шаші. У що ви тільки з ним не бавились (які ляльки, — ви що?): у війну і солдатиків, у лікарні й магазини, у літаючі тарілки і стріли, що мали здатність прилипати, які літали і присмоктувалися до найневдаліших місць, за що завжди карали тебе, бо ти старша, і ти не лежала у реанімації — слово, яке ти вивчила одразу, як тільки почула, так воно тобі сподобалося, — тому йди бавитися на вулицю, а брата не чіпай, і брат сидів і дивився у вікно, як ти йшла бавитися на вулицю, і тобі було так його шкода, що ти запровадила нову гру: Шаша нібито лежав у реанімації, а ти носила йому з пісочниці у червоному відерці палянички. Поки не потрапила на очі мамі й не опинилася в кутку. Але Шаша сидів дома і дивився телевізор, навіть коли не кашляв і не чхав, на що тьотя Ніна з першого поверху, яка вчилася на медсестру і тренувалася робити уколи на найвідважніших сусідах, якось сказала: «Як ваш Сашко знайде собі дівку, якщо він носа з хати не показує?» Зачувши це, ти підійшла до брата і сказала: «Давай я буду твоєю дівкою.» І ви почали бавитись у наречених: водилися за руки, пили сік із високих фужерів, як у фільмах, а коли дома нікого не було, — вмикали магнітофон на повну гучність і починали танцювати: ти — падаючи з маминих високих обцасів і плутаючись у довжелезному тюлі, він — у татовій краватці і з намальованими чорним олівцем вусами. Одного разу, коли ви в обнімку полягали на канапі, як і належить чоловікові й жінці, увійшов бог і в нього зробилося таке лице, яке ти побачиш знову через чотири роки: зморщене лице старця. Він уперше в житті накричав на вас, і цей крик був зовсім не схожий на крик мами.
Та найголовніше, що в тому раю, де столи були вищими за голову, а на лавках можна було лежати впоперек, де Миколай приходив так пізно, що хоч би як ти пильнувала, хоч би як терла всю ніч очі, на ранок усе одно знаходила під подушкою омріяний подарунок і жодного натяку на хитрого діда; де Баба-Яга, Бабай і Циган ходили тільки до неслухняних дітей, і щоб уникнути зустрічі з ними, достатньо було заплющити очі та проковтнути ложку манки; у тому незбагненно-безкрайньому світі щемливого остраху перед таємницями і постійного очікування дива жила-поживала ти, Маруся-Марічка-Марусенька, і думала, що житимеш там вічно. Час тоді спливав так повільно, що ти не могла дочекатися дня, коли виростеш і зможеш зривати всі заборонені плоди з усіх заборонених дерев, але тоді ти й гадки не мала, що на сторожі біля них чатуватимуть змії… Мама завше називала тебе Марією, тільки Марією, не інакше. Але ти звикла і вважала, що так і має бути. Зате у Саші було стільки імен, що й не перелічити: від «любий синочку» до «сонечко моє ясне». Та він теж звик і вважав, що так і має бути. Чому б і ні? Навіть собаки звикають. Одні — до нашийників, інші — до «Педігрі палу».
Перші негаразди в раю, — ніби в раю бувають негаразди, скажете ви, але ти свідок: бувають, — оті найперші тріщини, які переростають у криголам (нове тріскучо-морозяне слово, яке сподобалось тобі тим, що його можна промовляти назад: ла-мо-криг, о!), ще невидимі, але вже вловимі вухом потріскування почалися одного сонячного дня, коли ти розмахуючи ранцем, ішла зі школи: нульовий клас шестирічок — це вам не дитячий садок, хоч шкільної форми ще нема, але букви знати треба, а що найгірше — треба вдень спати, а ти ж удень зроду-віку не спала, але коли ти це сказала виховательці, та поставила тебе в куток, — отже, ти йшла зі школи і, як завше, дорога твоя пролягала попід вікнами тьоті Ніни з першого поверху. — Скажи, скажи мені, тільки чесно: ось ти особисто багато знаєш людей, які б жили з… цим? Мамин голос скидався на сухий-пресухий листок, який хтось витяг із гербарію і розтирав у долонях, і тобі стало шкода тьоті Ніни: їй бідненькій, напевно, так само страшно, як тобі, коли мама починає «читати моралі» (останніх слів ти не розуміла, але віднедавна вони були улюбленими словами у твоєму класі і хоч-не-хоч, а мусиш їх повторяти, щоб не відстати від інших, хоча чомусь інших не ставлять так часто у куток, як тебе, — цікаво чому?). Але тут тьотя Ніна відповіла чітко, без запинок, як вискочка з першої парти, і згадавши про вискочку, ти автоматично знову згадала про ненависний кут: — Я знаю таку людину, — сказала тьотя Ніна. — І ви її знаєте. Він живе у квартирі наді мною. Шість років — це дуже багато. — А якщо я не хочу рахувати роки? Якщо для мене шість років — це мить? Якщо мені буде мало і сотні років з ним? Що мені робити? — Радіти, поки… Я хотіла сказати… — Я знаю, що ти хотіла сказати. — Послухайте!.. Ну все, далі почалися зовсім-зовсім нудні «моралі» й навіть нові слова, які промовила тьотя Ніна, виявились зовсім-зовсім нецікавими, і ти їх одразу забула. Аннд ХОМА Проте оту вискочку з першої парти, яка пішла і нашептала виховательці, що ти розлила на її сукенку чорнило, ти не забудеш. Ну й що, що розлила, — сказали ти виховательці й гонорово пішла в куток, хоча і вискочка, і півкласу бачили, що тебе на перерві штурхнули, і ти впала на її парту й перевернула капосну чорнильницю випадково. Тому ти піднімаєшся зараз сходами і шепочеш, що завтра перевернеш оту чорнильницю їй на сукенку навмисне, хай знає! А дома ти застала на дивані бога і потягла його бавитися у хованки, і твоя велика помста вмерла у зародку. Нічого немає кращого, ніж бавитись у хованки з богом. …Оті нецікаві слова тьоті Нінині, які ти одразу забула, нагадували бридку темно-фіолетову пляму на білій сукенці вискочки з першої парти, пляму, що мов жива випускала навсібіч фіолетові щупальця й щоразу більше розповзалася, коли її пробували витерти. Слова-тріщини, які ламають кригу, і кидають людей у нуртуючу воду. Та поки ці тріщини невидимі, людям здається, що вони ходять по тверді і їм не цікаво, що там коїться під ногами. Так само, як ти не знайшла нічого цікавого у словах «кан-цер» і «ме-та-ста-зи» і спокійнісінько їх забула.
Несподівано рай закінчився. Почалося чистилище. Місце, де душі випробовуються на міцність. Тата забрали в лікарню серед ночі, бо тато почав сильно кричати. Ти вибігла в коридор і зустріла там незнайомих людей у білих халатах, і маму зустріла, теж незнайому, заплакану… тільки Саші не було, і ти побігла в кімнату, де спав Саша, але там теж були незнайомі люди і тато, який кидався на ліжку, а його тримали і не могли втримати. Сашу ти знайшла у ванні, у самісінькій ванні, куди він заліз і, засунувши клейончату завіску за собою, тремтів, мов цуцик. Ти залізла до нього, притулила його до себе й почала розказувати, як буде гарно, коли ви влітку поїдете на озеро і цього разу візьмете його з собою. Віднині, казала ти, ви завжди братимете його з собою, а він слухав, слухав і запитав: А маму? Ти не встигла відповісти, бо завіску відсунули — і вас знайшли. Був ранок. Тата не було. Довго. Аж два місяці. Ти зрозуміла, що він повернувся, ще коли тьотя Ніна вибігла тобі назустріч і міцно-міцно притисла до себе, а ти все виривалася, бо як же так: тато повернувся, а тебе біля нього нема. Вона все повторювала: повернувся твій тато, Марусенько, — але ти ж і так це знала. Коли ти нарешті вирвалася, вибігла на другий поверх і захекана влетіла до кімнати, передчуваючи, як повиснеш на дужих руках і полетиш разом із ними у небо… тоді ти зрозуміла, чому тебе так довго тримала тьотя Ніна, і дуже-дуже захотіла, щоб вона ще раз притисла тебе до грудей і більше не відпускала. Ніколи. — Привіт… Марійчик. Тато тебе так часто називав, але то дозволялося тільки татові, а не цьому… дядькові. — Ходи до мене. Це все-таки був тато, — тільки він умів так повести руками, що тобі одразу хотілось опинитись у його обіймах… але не сьогодні, сьогодні ти позадкувала до дверей. — Не бійся. Це… я. І в тата ніколи так не зривався голос. — Поверніть мені мого татка! — закричала ти. — Чуєте, поверніть! Дядько сидів-сидів, а тоді сховав обличчя у долонях і заплакав, голосно, надривно, здригаючись усім тілом… сухим, як тріска, з великою лисою головою, а над правим вухом був якийсь зелений квадрат, і все — геть чисто все було неправильне в ньому, незрозуміле. — Що ти наробила?! — звідкілясь налетіла мама, і шарпаючи тебе, закричала: — Ану забирайся, поки не порозумнішаєш! Геть звідси! Мама, яка ніколи не підвищувала голосу, кричала і штурхала тебе, витісняючи за двері, але ти опиралась і не хотіла повертатися спиною до того… дядька, а він сидів і хитався з боку в бік, не відриваючи рук від обличчя, сидів і хитався, і це хитання було набагато страшнішим і болючішим за мамин крик і стусани. Ти вибігла на сходи, зашпорталась і впала. Підбігла тьотя Ніна, почала обмацувати тебе, питати, чи дуже забилася, покликала сусідів, тебе знесли донизу і вклали в квартирі тьоті Ніни. Ти розбила собі голову, і кров з ранки ніяк не хотіла зупинятися. Усі довкола думали, що ти мовчиш, бо в тебе «щось теє з мозгами», — так сказав дурник із третього поверху, але тьотя Ніна вигнала всіх геть, перев’язала тобі голову і почала тихо розповідати казку. Вона одна розуміла, чому ти мовчиш. Забула сказати: Саша тоді сидів у коридорі й бавився екскаватором, водив його по колу і вдаряв у стіну: пройде одне коло — удар, друге коло — удар, — але тобі було не до нього. Твій рай закінчився. Твій бог помер. Твоя душа потрапила в чистилище. Почалося випробування на міцність.
Нічого не змінилося. Ти так само ходила до школи, бавилась у дворі з дітлахами, їла, спала, робила або не робила уроки… Тільки з’явилася одна невеличка, майже непомітна на перший погляд деталь: одна з кімнат у четвертій квартирі перестала для тебе існувати, — знаєте, як у цирку: алє-оп — і під покривалом нічого нема. Ти якнайшвидше минала цю кімнату, роблячи заклопотаний вигляд, як ті люди, що ходять базаром і ніяк не можуть вибрати, що б їм купити. При цьому ти так старанно відвертала голову до протилежної стіни, що аж шия боліла. Мама і Саша заходили до цієї кімнати безперешкодно, а ти знизувала плечима: ну й дурні, як можна заходити до кімнати, якої нема. Щоправда, там залишився телевізор, і час від часу ти чула, як по тому телевізорі крутять мультики, і навіть інколи вгадувала які, але мультики — це для маленьких, а ти вже велика, ти вже у третьому класі, і телевізор тобі до «фені», як говорили старші хлопці, класно спльовуючи при цьому на тротуар. Саша так не вмів. Одного разу ти зачула, як двері кімнати, якої нема, рипнули, хтось вийшов звідти і пішов у туалет. Потім повернувся назад, повільно-повільно шаркаючи капцями по підлозі. Ти була сама в хаті, бо Сашу мама повела на огляд до нер… нерв… до якогось там патолога. Ти визирнула зі своєї кімнати. Нікого. Хоч впасти і віджатися. Але задача про басейни, де вода то витікає, то назад натікає, ніби не можна викликати сантехніка і позаклеювати всі шпарки, — задача ця ніяк не хотіла вирішуватися. Треба буде списати у відмінниці з першої парти, — вирішила ти, закриваючи підручник, — недарма ж ви тепер сидите разом? Учителька на початку третього класу надумала собі, що двійочники наберуться розуму, коли посадити їх із відмінниками, але ж у тебе тільки одна двійка — з поведінки! І що тобі тепер — впасти і віджатися? Ти повторила цей останній модний прикол кілька разів і залишилась задоволена собою і світом. Ти любила школу. Там, у З-А, в тебе була своя компанія і, вгадайте, хто в цій компанії був заводієм? Врешті-решт ти вийшла у коридор і, забувши, подивилася на двері неіснуючої кімнати. Вісім днів ти пам’ятала, що не можна дивитись у той бік, а на дев’ятий забула. Двері були прочинені, неначе запрошували тебе: увійди. Ти стояла і дивилася на вузьку шпарину, вужчу навіть від твоєї долоні, і не знала, кого кликати, куди бігти, де ховатися від кімнати, якої нема. Тобі здавалося, що ти стоїш дуже-дуже тихо, але звідти почувся знайомий голос: — Можеш зайти. Я не зроблю тобі нічого поганого. У неіснуючій кімнаті жив неіснуючий Бог. Ти увійшла. Міцно-міцно замружившись. Торкаючись долонями стін, щоб не впасти. Не бажаючи заходити, але як можна відмовити Богові, якого нема. — А ти виросла. Мовчання. — І коси якими довгими стали. Знову мовчання. — Тобі пояснили, де я був? Ти заперечно покрутила головою. Важко — скажу вам — крутити головою, коли нічого не видно: здається, що зараз впадеш. — Зрозуміло. Дітям зазвичай не говорять правди. Чомусь. А потім дивуються, звідки брехуни беруться. Підступним був. Говорив так, як колись, — не швидко і не повільно, не серйозно і не глузуючи, не говорив, а казку розповідав. І ти, — шкода, що така велика, — піймалася у сіті його голосу, як дурна золота рибка. У вітальні панував присмерк, а в ньому, в кріслі, обкладеному подушками, сидів… Ти сердито тупнула ногою. Чому не може бути все, як колись?! Ти більше так не бавишся! І, ображена, повернула до виходу. Але сіті його голосу знову обплутали тебе зусебіч — не видертися. — Що б не сталося, Марічко, пам’ятай: я завжди буду з тобою. — Як може хтось бути, якщо його нема?! — викрикнула ти, страшно злостивлячись: на нього, на себе, на всі казки на світі, в яких нічого не мовиться про темні вітальні та обкладені кріслами подушки. — А ти заплющ очі, заплющ-заплющ, ти так гарно вмієш це робити… А тепер уяви собі… ну, скажімо, трамвай. Уявила? — Шістку чи дев’ятку? За спиною почувся тихий сміх. — Ти неперевершена, Марусику. Який тобі більше подобається? Хай би він сто разів назвав тебе на ім’я, — ти б слухала і слухала, бо ніхто у світі не вмів тебе називати так, як він… хай би називав тебе як хотів, ти б усе стерпіла, аби лиш казка закінчилася щасливо. — Мені більше подобається дев’ятка. Вона зупиняється якраз біля кафе зі всілякими десертами й коктейлями. Ну, знаєш?.. — «Вишиванка»? — Ага. — Хай буде дев’ятка. А тепер розплющ очі. Що ти бачиш? — Стіну. — Трамвай зник, але ж він був. Він залишився у тебе в голові, і якщо захочеш, ти знову зможеш його викликати у своїй уяві… якщо тільки захочеш. Так і я: ти підеш у Королівський ліс — і згадаєш, як ми з тобою там ходили, підеш до озера — і я там буду, підеш на Замок — я піду з тобою. Не обов’язково пам’я… пам’ятати мене постійно: найменша згадка — і я біля тебе. — Але я не хочу тебе нікуди викликати. Я хочу, щоб ти був і ходив зі мною сам! Голос позаду замовк. Тобі набридло стояти лицем до стіни, але зараз той голос усе залагодить — і ви махнете разом на коктейль. Або на десерти. Або на те й інше. Чого ж він мовчить? — Я теж, мабуть, винен: не показував тобі бруду та кіптяви, забирав тебе від цього всього подалі, думав, ще зарано, ще встигну… Але я ще маю час… трохи часу… А от цього разу голос тобі не сподобався категорично. — Я нічого не розумію! — Давай зіграємо у гру. — Я не хочу гри! Я хочу десерт. І коктейль. І щоб з тобою… — Прошу тебе. Ця гра не займе багато часу. — Ну… якщо небагато… Чому золота рибка тричі потрапляла до рук рибалки, якщо вміла виконувати будь-які бажання? Невже не легше побажати, щоб невід розірвався і випустив її на волю? А може, саме цього вона й не хотіла? — Будемо гратися в сліпого. Ти обходитимеш усю кімнату із заплющеними очима, цур — не підглядати. Коли наштовхнешся на якусь річ, спробуй відгадати, що це таке, детально опиши цю річ, а тоді розплющуй очі й дивися, чи правильно описала. Починаємо? — А ти? — А я буду зараховувати очки: за кожну правильну відповідь — одне очко. — Як у футболі! — На старт, футболістко, увага, марш. Тільки обережно. Випроставши руки та обмацуючи ними простір, ти рушила вперед. Диван ти описала точно, тумбочку більш-менш точно, вазу на тумбочці — ну, не зовсім точно, телевізор — смієтесь! що може бути простіше, — фотографію на телевізорі — ну, не відгадала, ну, забула, це було так давно, ви тоді всі разом ходили в цирк, де фотографувалися разом із клоуном… Підступна була гра, ти й не помітила, як дійшла до крісла, — того самого, з подушками, — і завмерла. Так, напевно, завмирає в першу мить рибка, коли розуміє, що попалася. Твою руку взяли і стиснули, ніби не вірили, що то справді твоя рука. — Чому я так за тебе тривожуся? І тут ти здалася, ти програла, ти… відкрила очі. Довгі худі пальці, жовта суха шкіра, сині нігті; від кінчиків пальців до самого підборіддя — светер, сірий, кошлатий, обвислий, ніби під ним нічого немає; потріскані губи, на місці щік — ями, на голові — картуз, очі… а очі сміються!!! — Закрий рот: ворона влетить. Чужий дядько, що плаче, закривши лице руками, розхитуючись з боку в бік, — ця примара, що не давала тобі спати, їсти, вчитися, що переслідувала тебе у школі, вдома, у дворі, — раптом луснула, як велика мильна бульбашка, яку ти колись видула через соломку на подив малечі. Мить — і ти вже видряпалася на його коліна, і вирішила, що не будеш злазити з них ніколи-ніколи, він же зойкав і бурчав, що ти вже занадто велика і важка, щоб тебе втримати, що ти сама можеш будь-кого перекинути, і що ж буде, як ви обоє попадаєте, і хто ж тоді вас підніматиме… Ти серйозно гадала, що допоки сидітимеш на цих колінах і триматимешся за цю шию, — казка триватиме вічно. Забула сказати: від тих очей вусебіч розходилися тоненькі гострі зморшки. Тобі хотілося їх розгладити, хотілося взяти чарівну паличку й одним помахом руки перенести молодого чоловіка з фотографії у це старе крісло, але ти розуміла, що так не можна, і відважно тримала очі розплющеними, бо такими були нові правила гри. Бог не вмер. Він став людиною.
Тьотя Ніна тепер навідувалася до вас усе частіше й частіше. Ти постійно крутилася біля неї, бо вона знала багато цікавих слів і вміла таке, чого ні мама, ні тато не вміли. Вона приносила з собою металеву коробочку — стерилізатор називається — де лежали скляний циліндр і металевий поршень, а також дві голки, ставила ту коробочку на вогонь, кип’ятила її сорок п’ять хвилин — ти засікала час, — потім вона складала всі детальки докупи і виходив шприц. У тебе був іграшковий набір «Лікар Айболить», але там усі шприци були несправжні, пластмасові, й коли ти спробувала їх прокип’ятити — ой скільки смороду було! А потім тьотя Ніна набирала з малесенької пляшечки ліки й виганяла тебе. Ти не ображалася, бо тато пояснив, що коли роблять укол, має бути якомога менше людей, щоб зберегти стерильність — гарне слово, світле. Та були в тьоті Ніни такі ліки, які треба було розбавляти тільки при відкритому вікні й тебе виганяли ще до того, як ліки набирали у шприц. Ти схопила якось тьотю Ніну за рукав і запитала, чому ці ліки такі особливі. Вона сказала, що вони отруйні. Ти спитала: а чому моєму таткові вводять отруйні ліки? Вона відповіла, що ти своїми запитаннячками виведеш із себе і святого. Тоді ти побігла запитати у татка. І він тобі пояснив, що ці ліки отруйні тільки для його хвороби, а на нього самого отрута не діє. Але ти бачила, що діє, ще й як! Він схуднув ще більше, шкіра нагадувала тоненький папір, у який загортають вафлі, довкола очей почорніло, він часто дихав, інколи кашляв, але найстрашніше — коли він засинав на півслові, тоді ти довго чекала, поки він докінчить недокінчене слово, але марно. Згодом він почав спати вдень, а вночі сидів у кріслі, і мама сиділа біля нього, і ти товклася у вітальні так довго, доки мама не виганяла тебе. А якось мама побігла уночі за тьотею Ніною і ти, пробравшись до татка, побачила, що половина його тіла сіпається, і вчепилася в нього, намагаючись припинити це, і запитувала, що сталося, але тато, мабуть, спав і не чув, хоча очі його були відкриті. Тебе вигнали, і тьотя Ніна зробила укол. Але ти не пішла спати, ні, ти залишилася підслуховувати під дверима кухні, куди вони перебралися, коли тато заснув. Ти сиділа навпочіпки і не дихала, хоч підслуховувати й недобре, але хіба тато не казав, що діти теж мають право знати правду? — Як довго це триватиме? — запитала мама. — Як у кого, — відповідала тьотя Ніна. — А в лікарні як це закінчується? — Четверту стадію не реанімують. — Але їм якось допомагають? — Якщо ви маєте на увазі евтаназію… — повно нових слів і нема як спитати, що вони означають, — то ні, ніхто не бере на себе такої відповідальності. Апарат може качати кров давно мертвій людині, але спробуйте підійти і вимкнути його? Рука не підніметься. І нема таких законів. Хоча… трапляється всяке. — Я сама навчуся робити уколи, не хочу піднімати тебе серед ночі. — Мені не важко, ваш чоловік — дуже добра людина. Тут ти усміхнулася: приємно чути, коли хвалять людей, яких ти любиш. І завмерла: мама застогнала, стиха застогнала, немов взяла одну високу-високу ноту й тягла її крізь себе, але той стогін дедалі більше наростав і наростав, і ти врешті затулила вуха, щоб не чути його. А коли відняла руки — говорила тьотя Ніна, і ти знову нічого не зрозуміла. — У вас двоє дітей, подумайте про них. Та й ви ще молоді, ви ще… — Про що ти? Я ТАКОГО ніколи не зустріну. Такого більше на світі немає. А навіщо мені гірший? Мамин голос нагадував розтертий підошвами минулорічний листок, не придатний до жодного гербарію. Забула сказати: Саша й далі ховався по закутках, але ні ти, ні мама не мали часу його звідти витягувати.
Ти могла справедливо пишатися собою: третій клас закінчила без трійок. Прибігши додому, найперше показала табель татові. — Клас, — мовив на це тато, піднімаючи вгору великий палець. Він більше не сидів у кріслі. Ти добре пам’ятала, як іще два тижні тому тато казав до мами, коли вона намагалася вкласти його у ліжко: поки можу, підніматимуся, бо злягти найлегше. Тепер він уже не піднімався. Ти набрала у груди повітря — багато-багато — і на одному видиху промовила: — Розкажи мені про свою хворобу. Тато відклав табель і ледь усміхнувся, — сонце, затягнуте хмарою, усміхається ясніше. — Я вже думав, ти ніколи не спитаєш, — тихо відказав. Вітер у безвітряну погоду дме гучніше. — Сядь ближче, — він повернув голову набік, щоб краще тебе розгледіти. Небо вночі не таке чорне, як провалля довкола його очей. — Десять років тому… в мене забрали праву легеню… Легенями люди дихають, ти знаєш… А моя права легеня… була чорна… от як на чайнику, коли… необережно припалювати сірником… з’являється кіптява, так… і тут… Щохвилі зупинявся перепочити. Ти вже звикла до цих перерв. І майже звикла до затемненої вітальні. — Ніхто з лікарів… не гарантував мені тоді… стільки років життя… Але я не замкнувся вдома… я ходив, плавав, дерся на гори… ми з тобою багато кілометрів… подолали, і моя ліва легеня… вона збільшилася, стала працювати за двох… Закашлявся. Ти подала йому води. Прибігла мама, та коли почула, про що ви говорите, вийшла, затуливши долонею рота. — А недавно кіптява з’явилася знову… в мене в голові… а людина не має другої голови, щоб… одну забрати, чи не так, Марійчику? Він ворухнув пальцями, і ти одразу подала йому свою руку. За три місяці ти навчилася вгадувати найменші його бажання. Одного ти не навчилася — спокійно чути своє ім’я в його вустах. — Допоможи мамі, коли… я піду. Їй потрібна буде… твоя допомога. Ти присіла коло ліжка і притулилася щокою до його руки — щоб на хвильку дати очам перепочинок, бо хоч би як ти старалася, твої очі тебе часом підводили: понад усе прагнули затулитися повіками, тільки щоб не бачити того, що бачили. Мама навчилася робити уколи, і тьотя Ніна приходила до вас усе рідше, а коли в неї народилася маленька дитинка, майже перестала. І мама тоді сказала, що в біді люди зазвичай залишаються самі. Тоді ти їй не повірила.
Твій тато помер у ніч на перше травня. Усім класом треба було йти на демонстрацію, нести плакати, квіти й надувні кульки… а в тебе помер тато. Усіх відмінників достроково приймали у піонери, чіпляли їм червоні-червоні галстуки, вчили віддавати салют і аплодували їм… а твій тато вирішив померти, і ти поважала його рішення, і визнавала за ним право піти з темної вітальні у ліс, на озеро, в гори, і тобі чимдуж хотілось опинитися там і зустрітися з ним, але тебе не пускали. Після лінійки виступали шкільні колективи, і навіть грав справжній оркестр, і кожний клас накривав свій стіл із солодкими тістечками й солодкою водичкою, а потім усі сім’ями їхали за місто… а ти змушена була три дні безвилазно сидіти у квартирі з завішаними дзеркалами, де не можна було вмикати радіо, телевізор і магнітофон, і навіть розмовляти голосно не можна було; ти блукала серед людей у чорному — інколи знайомих, але більше незнайомих, які весь час витирали хустинками очі, жалібно дивилися на тебе й чомусь намагалися кожен погладити тебе по голові; ти ухилялася від їхніх рук, затуляла вуха, коли хтось дуже голосно починав тужити над твоїм татом, ніби йому це мало сподобатися, з жалем виглядала у двір, брала до рук якусь книжку, відкладала її убік, йшла на кухню й робила каву для тих, хто приходив попрощатися з татом… А насправді ти терпляче чекала маму. Маму, яка не помічала нікого і нічого, хоча правильно відповідала на всі запитання й навіть втішала тих, від кого приймала співчуття; маму, яка не плакала й не голосила, хоча всі навперебій пропонували їй якісь краплі й таблетки; маму, яка спокійно дивилася на всіх і все, спокійно замовляла труну, домовлялася про автобус і місце на цвинтарі, але ти добре розуміла (татова хвороба навчила тебе розуміти багато речей), що твоя мама нікого не бачить і не чує, що її нема у цій квартирі з запнутими дзеркалами. Ти чекала її повернення, щоб повідомити одну велику-превелику таємницю. Тато пішов, щоб справдилася дивна казка про Бога, який помер від бруду й кіптяви, щоб назавжди воскреснути потім у чистих і світлих думках людей. І для того, щоб поховати його остаточно, достатньо просто про нього забути. Цю казку розповіла тобі тьотя Ніна, коли ти з розпачу впала на бетонні сходи й розбила собі голову. Тоді ти так і не змогла вирішити, чи можна назвати цю казку КАЗКОЮ ЗІ ЩАСЛИВИМ ЗАКІНЧЕННЯМ, але тепер ти знала, що кожен сам дописує в ній закінчення. Тому ти збиралася сказати мамі, коли вона повернеться, що ви ніколи не забудете тата, а отже — бог ніколи не помре. Забула сказати: коли труну з татом опускали до ями, Саша сіпнув тебе за край плаща і, піднявшись навшпиньки, зашепотів тобі до вуха: — Я знаю одну велику-превелику таємницю. Поклянися, що нікому не скажеш. — Я теж її знаю, — так само пошепки відповіла ти. — Зачекай. Ось тільки мама повернеться, і все буде добре. — А якщо мама не повернеться? На вас почали оглядатися, і ти скористалася цим, щоб промовчати. Відповіді ти не знала, а запитати тепер не мала в кого. Навіть тьотя Ніна не прийшла на похорон. Чомусь.
Минуло півроку. Чистилище набирало обертів, перемелюючи все, що не було достатньо міцним. Душі ще тримались, але вже забули, як виглядає небо. Порожнеча поступово затягувала їх у тріщини в просторі й часі. Щодня ви їздили на цвинтар. Цвинтар був за містом і автобуси ходили туди не часто. Але ви щодня виходили на зупинку, ловили попутку і їхали до татової могили. Мама працювала на двох роботах, тому ви затримувалися там не довше, ніж на п’ятнадцять хвилин. Стояли і мовчали. А потім їхали додому, щоб назавтра знову сюди прийти. Щоденний ритуал. Щоденна екзекуція. Через півроку такої їзди цвинтар почав тобі снитися. А мама все не поверталася. Коли ви сідали їсти, вона ставила на стіл іще одну тарілку, виделку і горнятко. Коли лягали спати, то мусили казати: «на добраніч, мамо, і на добраніч, тату». Коли вмикали радіо, телевізор чи магнітофон, мама попереджала, що музика не повинна бути гучною чи веселою. Але як тільки мама виходила за поріг, ти одразу підкручувала всі регулятори звуку до найвищих позначок. За останні півроку ти відчула, що жити не можеш без гучної і веселої музики. А мама неначе перебувала за межами вашої галактики. Вона витрушувала пилюку з татових речей, виносила їх на балкон провітрювати, чистила, прасувала і клала назад у шафу. Нікому не дозволялося чіпати їх, так само як ніхто не мав права розсувати завіси у вітальні. Там увесь час панував важкий, як хмара, присмерк. І ти раптом відкрила в собі шалену любов до яскравих речей і сліпучого світла. Батьки інколи навіть не здогадуються, до яких непередбачуваних наслідків можуть призвести їхні категоричні заборони. У 5-А класі у цей час дуже популярними були зошити-анкети, оформлені квіточками, бантиками, блискітками, солоденькими малюночками дівчаток і звіряток. Вони надзвичайно таємно переходили від одних рук до інших і пропонували відповісти на дурнуваті запитання на кшталт «який тобі подобається хлопець у нашому класі (Т. Б. чи А.П.), чи могла б ти поцілуватися з хлопцем на першому побаченні?» або «що б ти зробила, якби хлопець тебе зрадив, а потім прийшов просити пробачення?» Найважливішим завданням було вберегти підпільні записи від рук «цих придурків». А тобі «ці придурки» подобалися. Не хтось конкретно, а ота їхня неслухняна «нація». З ними було набагато простіше. Хлопці частіше мовчали, а коли говорили, то про речі серйозні, поважні: про літаки, пістолети, машини, новий удар Брюса Лі, і ти була допущена до їхніх чоловічих розмов на правах рівного, бо вміла стріляти жуйкою зі скрученої з паперу трубочки не гірше за них, і набагато краще за них вигадувала правдоподібні причини прогулів, — за кожну вдалу історію тобі ставили пачку вафлів (вдалою вважалась історія, колй вчителька переставала кричати, а, зітхаючи, примовляла: і треба ж такому статися, бідна дитина). Хлопцеві можна було дати здачі, а за хвилю ганяти з ним м’яча, а якщо б ти дала здачі дівчині, ой, що було б! На тебе приндилися б сто років, а ще сто років з новою подружкою обговорювали б усі твої ненормальні звички. Прізвисько «Ненормальна» приклеїлося до тебе намертво після того, як ти одного разу прийшла у клас із криваво-червоними нігтями, перламутрово-коричневими губами й фіолетовими очима… Чорна тінь висіла над твоїм всесвітом, і ти боронилася всіма доступними тобі методами. Якби в тебе була вибухівка, ти б підірвала її на центральному майдані міста, аби лиш про це дізналася мама і вийшла зі своєї глухої замкненості, хай навіть для того, щоб тебе покарати. Але маму ніщо не зачіпало. Учителька завела тебе до порожнього класу і змила з тебе всю машкару, і попередила, щоб це було востаннє. За ці півроку найближчою для тебе людиною став Саша. Ви майже не розлучалися. Задля нього ти забула про свою компанію. Заради нього ти поступово перебирала на себе мамині обов’язки.
Мама повернулась у день твого народження. Вона спекла торт, запалила на ньому дванадцять свічок, разом з тобою їх задула і дозволила увімкнути музику на повну катушку. Вона прикрасила твою кімнату надувними кульками, подарувала тобі великого пухнастого ведмедика, налила тобі у келих шампанського — «у дванадцять років можна собі дозволити те, що було заборонено рік тому» — сміялася, жартувала, по сто разів наказувала Саші, щоб він ніколи не кривдив свою сестру… На закінчення свята тебе морозило, як при сильній застуді. Мама повернулась, але зовсім не такою, якою була раніше. Вона НЕ ДИВИЛАСЯ тобі у вічі. Спочатку ти вирішила, що помилилася, ти тішилася, що ви починаєте жити, як раніше, ти стрибала і плескала в долоні… у дванадцять років ти була така ж дурна, як і в два рочки, бо все ще свято вірила, що всі ночі мають бути із зірками й ліхтарями: але мама, ледве стрівшись із тобою очима, одразу відводила їх убік, і це було так незрозуміло і так страшно, що ти завмирала, а твій всесвіт стискувався, малів, змикався довкола тебе. Чорного тунелю ще не було, але вже стрімко гасли зірки й ліхтарі. І ти набрала у груди побільше повітря й відмовилась їхати на цвинтар. Щоб зустрітися з татом, тобі не потрібно було щодень бачити довгі й мовчазні ряди могил. Твій тато був усюди, тільки не там. — Як це зрозуміти? — Я не хочу. — Минуло лише два роки, а ти так легко про нього забула. — Я не забула. — А він тебе так любив. — Ти не слухаєш мене, мам! Я думаю, це все неправильно — те, що ти робиш. Не можна поводитись з мертвою людиною так, ніби вона жива. Я не знаю чому, але це неправильно… — Я нікого не тягну на ланцюгу. Можеш забавлятися далі, скільки хочеш, а ми поїхали. Поквапся, хлопчику мій. Ти один у мене залишився. — Тато помер, невже ти цього не розумієш? По-мер! — Замовкни. — Його тіло, напевно, вже почало розкладатися! — Що? Ти не хотіла казати того, що сказала, але твої слова влучили в ціль: мама нарешті подивилася просто у вічі.Ти отримала можливість розказати їй правду. Про безсмертного бога. Про людей, яких він ніколи не залишає у біді. Про добро, яке треба оберігати від бруду і кіптяви, щоб воно не перетворилось у зло. Але тут втрутився Саша. Він стояв біля дверей, вбраний, взутий, готовий їхати, і раптом сказав, дивлячись собі під ноги: — Коли тато був хворий, Маша казала, що було б добре, якби тато швидше помер. Вона так мені казала. — Мам, я не… я просто… я не могла більше чути, як він стогне, але я не хотіла… Мам! Вона вдарила тебе парасолею, яку щойно взяла до рук, бо надворі періщив дощ. Потім ударила ще раз. І ще. Вона била тебе безупину, не дивлячись, куди влучає, не цілячись, навідліг, з розмаху, а ти чіплялася за неї руками, ридма ридаючи і повторюючи, мов молитву: «Я не хотіла, мам, я не хотіла того, що сказала, повір мені, будь ласка, я не хотіла…» У якусь мить ти не втрималася на ногах і впала на підлогу, а в наступну мить лягла, затуливши голову руками, не змовкаючи ні на хвилину: «Вибач мені, мам, будь ласка, вибач, я не хотіла, мам…» Тобі здавалося, що ці слова вросли в твою кров, і навіть постарівши, ти будеш шепотіти їх беззубим ротом; тобі було гаряче від усвідомлення того, що тебе б’ють. Тебе ще ніколи не били, тому, мабуть, ти почувалася так незвично. Не зупиняючись ні на мить, ти викрикувала і викрикувала рятівні слова: «Я не хотіла, щоб він помер, я не хотіла, повір мені, повір…» Врешті-решт ти змучилася кричати й перейшла на шепіт. І настав момент, коли удари припинилися… Серед дзвінкої тиші, серед гарячої, пульсуючої від краю до краю галактики, ти почула, як мама плаче. Вперше після смерті тата. Немов прорвалася невидима бетонна барикада, і ти була в цьому винна: «…пробач мені, будь ласка, пробач…» Це був відгомін твоєї молитви. А може, тобі причулося. Бо в цій тиші ти нарешті зрозуміла, що таке біль. І на цілу сходинку стала ближчою до розуміння татової біди. Раптом до тебе хтось доторкнувся. Ти підняла голову. Мами не було. Присівши біля тебе, Саша дивився сумними очима і гладив тебе по спині. Потім несміливо і тремтяче його рука опустилася нижче. Ти була в коротенькій сукенці, яка тобі дуже подобалось, але зараз тобі чомусь дуже сильно захотілось одягнути штани. Негайно. Не зволікаючи. Татові теж, напевно, хотілося встати зі свого ліжка, але він не міг. Як ти його тепер розуміла! — Ніколи — чуєш? — ніколи більше я з тобою не розмовлятиму. Саша відсмикнув руку, немов обпікся. Не дивно. Усе твоє тіло горіло вогнем. І очі, мабуть, також. Саша хотів був щось сказати, але не сказав, а встав і вийшов. Тоді ти опустила голову і, намацавши рукою ведмежатко, яке мало необережність опинитися поруч, спробувала відкрутити йому голову. Але не вдалося. Застогнала. Трохи полегшало. — Як ти посмів нас покинути?.. — прошепотіла сухими гарячими губами. — Як… як… як? Твоя душа не пройшла випробування чистилищем. Ти скотилася в пекло. Ненадовго. Усього на десять років.
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка