Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка9/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31
19 липня. Як я спогадую... Як я спогадую, то приблизно на місяць запізнюється тепер літо в порівнянні із минулими роками. В усіх проявах своїх, але насамперед в дозріванні плодів. Пригадую, колись у нас на груші, що вже всохла і з корінням викорчувана (і звання її у садку нема), то 31 липня уже жодної грушки жовтої не позосталось – усі поз’їдені. Спожиті уже були. Так бувало, здається, у п’ятдесятих роках.

Але є, залишилась в садку іще одна єдина груша, від тої щеплена. І грушки на ній цього року трохи збереглись. Так вони маленькі й зелені іще. До 31 липня вони й не дозріють і не виростуть іще.

Або. 20 липня 1971 року, коли я одержав повідомлення у Київ нащот квартири їхать, то яблука ранні вже стиглі білі були. А от тепер вони ще маленькі й зелені.
19 липня. У старі літа в роках така вражаюча різниця... На жалобному обіді у 9-ий день по Пестині я сидів за столом навпроти Макарцьового Василя – Пестининого брата. Йому, як каже він сам, уже вісімдесятий. Але й вигляд його не молодший. Вигляд старої безпомічної людини. І тут пригадую я, як рівно десять років тому, у 1981 році, він латав мені стріху за сіно. О, це був молодий дужий дядько, майстер і верхолаз! Уявить тепер його на гребені стріхи просто неможливо. Отже, роки при старості багато, дуже багато важать. А що таке різниця в десять років у молоді літа – а ніщо.
19 липня. Люся у гості додому не схотіла їхать... Люся Микитина двадцять два роки жила за одноруким Петром Рачком, як у Бога за дверима. Він хоч однорукий, а хазяїном був, завгоспом насамперед. Не знала Люся дороги до магазину, не знала, як в той автобус сідати, і що по чім коштує – також не знала. Усе Петро привозив з усіх усюд за льготами, як інвалід війни, до хати в сумці міцним ремінним паском чорним через плече прив’язаній приносив. Люся тільки до кладки виходила, щоб ту сумку з плеча знять, через кладку перенести, а вже відтак і до хати несла. Щоправда, деколи був Люсі із Петром клопіт. Коли напивався над міру Петро Рачок, то інколи падав він із кладки у воду, і треба було його витягать. Деколи і людей скликать, щоб вірьовками його, як колоду наче, тягли.

Лаялися, матюкалися вони часто. Особливо коли Петро з пагірка у долину спускавсь, крок вперед робив, а два назад, за Леніним, але все одно уперед в напрямку доми рухавсь. Як завважувала його віддалеки Люся своїм зором, то вже й починала лящать. Інколи першим в атаку вступав і Петро віддалеки, певно, відзначаючи у сп’янілих мізках своїх, що найкраща оборона – це наступ. І тоді Люсі вже доводилось на його матюки, ніби захищаючись, відповідать. Ать на ать.

Але от, через кладку перейшовши, до хати наближавсь Петро, в хату ще не входив, а надворі примирливо просив Люсю допомогти йому скинуть верхній піджачок. І тут ставалося диво. Із порожнього рукава, загорнутого краєм у кишеню, Люся діставала пляшку горілки, пляшку пива і консерву. Завваживши те не тільки оком своїм, але і в руках потримавши, тримаючи, Люся розкотисто сміялася, аж на увесь надвечірній хутір луна розлягалася.

У хаті вже продовжувалася вечеря із горілкою й пивом. Наставав мир. Веселощам не було краю. Аж до літньої опівночі, що насувалася із темного ліса несподівано скоро.

Минулої весни Петро помер. Люся і на похорон не пішла через нерозсудливий норов чи з чиєїсь намови. Помирав він у своїй хаті в селі у дочки, де й був уже зимував.

Але як тільки Петра не стало, то затужила сильно скоро Люся. Не так, може, о нім затужила, як о своїм власнім життю туга її обсіла і не розвіювалася, а щораз далі іще загусала довкола. Як далі буть? Хата тече, а й взагалі як господарювать самій на хуторі. А тут ще й із Ганею нелади – нападать сильно стала вона на Люсю і їсти поїдом їла. Дня без лютої сварки не обходилося. Як був Петро, то вже сама його присутність рівновагу сяку-таку між ними клала. А як сам на сам зосталися старіючі жінки – Гані за сімдесят, Люсі біля сімдесяти – то не владнать стало просто їм із безкінечною конфліктною ситуацією, пасією і супротивною внутрішньою агресивністю

Сплохувала у тім затятім психологічнім поєдинкові, видно, Люся. Се як кладку вода зняла, то молоко переносить здавати треба було через хисткий місток оддалік, то Ганя й не носила, бо у воду впасти боялася на тім містку. А Люся не боялася, іще й приказувала: «Якщо так жити, то й смерть не страшна».

Так оно людина на віддалі од смерті каже, коли вона зі смертю іще віч-на-віч і не позустрілася ніколи була. А якщо позустрінеться – то се страшно. Такого опісля ніколи не казатиме.

Але все частіш Люся задумуватись о своїй будучині почала. Й сумнівання свої вголос висловлювать стала. Навіть і мені деколи.

Молодший син виїхав із сім’єю на Полтавщину. І її звав туди до себе. Сумнівалася. «Як охляну зовсім, то все одно мушу до них іти. А скажуть: «Як тоді, коли іще робить могла, то не хотіла йти, а тепер недужа, до роботи не здатна, то і йдеш».

Якось то вдалось синові материні сумнівання розвіять. Погодилася Люся на переїзд. Й телеграму до сина відбила. І тут одвітну телеграму одержала, що вже двома машинами їде її забирать. Сильно голосить зачала, коли одвітну ту телеграму одержала. А ще дужче сильніш голосила, ридала, коли дві машини на дворі з’явилися, невідомо, не знати, і з якого боку під’їхали, ревом о своїй присутності тут вже сповіщаючи. І не переставала ридать, голосить, як пожитки її вбогі благі на одну машину вантажили, а корову й сіна трохи – на другу. Було се перед Великоднем, у чистий четвер, здається, се діялося. Ганя опісля мені розказувала, що такого сильно тужливого плачу, голосіння, ридання вона не чула й не бачила за все життя. Такого тужливого ридання іще не знав наш хутір і довколишні хутори.

Затужила й Ганя, як Люся від’їхала, а вона сама зосталася. Її несподіваний, неочікуваний, можна сказать, страх охопив. Правду кажучи, внутрішньо вона і не сподівалася у душі й у розумінню своїм такого повороту подій. А й природнім чисто страхом самій у дворі під лісом опинитись раптом вона перейнялася. Над житкою задумуватись стала. От літо минає, але не чуть її дзвінкого голосу, як, бувало, у минулі добрі роки.

З весни все ждала вона вісток від Люсі із преславної землі полтавської. І тільки в літі, після трьохмісячної хвороби моєї, після слабування мого тривалого розказала, що перші два місяці сильно Люся тужила за родимою стороною і домою своєю на Полтавщині. Пір’я дерла і все тужила, плакала, ридала над пір’ям тим. Потім, через два місяці тобто, туга її відступать почала потроху, розсіюватися стала. Так розуміть треба Ганині слова.

А ще мені Ганя казала, буцімто хтось то ізвідти, з Полтавщини, наша тобто людина, да у свій край їхала побачитись чи за потрібкою якою сюди їхала. Вона, та людина, і Люсю із собою взять хотіла, щоб і вона на свою сторононьку милу подивилась. Але Люся навідріз відмовилась, їхать поки що не схотіла. Аяк! Видно, сильно сидить у ній та любов до родимої сторони, до отчої Микитиної хати. А з великою любов’ю, як відомо, не легковажать. Це щоб зважитись на такий рішучий крок, да через кілька місяців і провідувати їхать, ніби нічого такого і не сталося.

А згадай-но і ти, що от уже вісімнадцять років у Львові не бував. Не раз думка штрикала туди поїхать. І не в коштах справа. Й готель замовив би. Й на перебудовні процеси подивитись кортить. Місто і край в авангарді, може, оновлення іде. Істинне воно чи примарне. А не можу все зважитись. Бо знаю: це лиш огірчення одне, а й більш нічого.

І Йосиф Бродський на можливе своє повернення відповів: «К месту прежней любви не возвращаются». Хоча і написав був у молоді роки:

Ни страны, ни погоста

Не хочу выбирать, –

На Васильевский остров

Я приду умирать.

Справді, до місця булої любові не повертаються. Навіть всупереч логічним законам і передбаченням поезії.
19 липня. Густа липнева зелень... Після дощу виглянуло сонце. Хмари розступилися. Припікать ізнов почало. Білі хмари одсунулися, поодсовувалися по боках на крайнебо. У погоді під цю стиглу літню пору вистоюється спокій. Десь двадцятого липня. Пам’ятаю, такі ознаки й настрої природи ловив мій зір і вони входили і влітку 1956 року, коли я двадцятого липня з Донбасу через всю зелену Україну їхав. Літо тоді було раніше, ніж цьогорічне. А зелень густа, а вистояний спокій в дооколі все такі ж, як і нині були. Липнева зелень густа. А молоді ліси по боках аж темно-зелені.
20 липня. Я глянув на стріху і подумав... При світлі сонця поранкового я глянув на край стріхи на клуні причілковий і подумав. Як доладно кулики до лат припасовані, яка мистецько ювелірна господарська робота. Це Антін Пампушників, дальній родич наш по Батьковій лінії, уже після смерті Батька, у 1982 році мені лагодив, робив за сіно. Давно нема Антона (він наступного року і помер, не дочекавшись пенсії, витребувать яку я йому сприяв), а праця мистецька його стріхопокрівельна зосталася і око тішить. Глянув я на край стріхи на клуні причілковий при поранковім яснім сонці і о тім подумав...
20 липня. Я учора ввечері радіо слухав... Я учора після шостої години вечора радіо з того берега слухав. Новини передавали. Репортаж про драматичні події довкола Степана Хмари. І те, що почув я радієво, заставило мене здригнутись. Розповідали очевидці тих драматичних подій.

Увечері до готелю «Україна» (ах, такий знайомий мені прекрасний старий будинок, навпроти колишнього видавництва «Молодь», де в 1967-1968 р.р. працював) під’їхали омоновці. Кімната, в якій перебував народний депутат Степан Хмара, знаходилася на третьому поверсі, й балкон виходив на бульвар Шевченка. Як народного депутата, це було його приватне помешкання.

Отож, по порядку, що вдалось мені по радіо від очевидців тих драматичних подій почуть і як се відбилось окреслено в моїм сприйманні.

Увечері 18-го липня до будинку готелю під’їхало, може, десять машин із омоновцями. Біля будинку і в помешканні Степана Хмари вже другий день перебували народні депутати всіх рівнів, шахтарі, прихильники – охороняли його. Перебували вони тут і вдень, і вночі.

Омоновці розштовхали людей і вдерлися на третій поверх. Люди, що перебували в кімнаті, підтримували одні і другі двері. Степан Хмара вийшов на балкон і вітав людей.

Тим часом омоновці почали рубать двері сокирами. Й погрожували, що стрілятимуть. У кімнаті почули запах газу, й очі присутніх просльозилися. Степан Хмара сказав, щоб двері відпустили. І тут омоновці вдерлися в кімнату. Вони люто били кого попало, знущалися над ними. Це я можу уявить, спогадуючи те, що бачив коло суду, але це, за моїми здогадами від почутого набагато перевищує за масштабами й жорстокістю мною тоді бачене. Очевидець, що розповідав, описує страшну мить, коли на нього кинувся омоновець, але той закричав в істериці: «Преса!» І якась то сила, може, Бог відвернула від нього того розлюченого омоновця.

Хапали Степана Хмару на балконі, народ на вулиці дививсь. Хапали брутально, руки й голову заломлювали, в горизон­тальному положенні несли його. За коси волокли, перед тим, як у чорну «Волгу» вштовхнути, тричі били головою об залізо. Він вже був непритомний.

Сі тортури дивилася його вісімнадцятилітня донька Соломія, студентка факультету іноземних мов Львівського університету. Того дня був день її народження, знайомі й друзі принесли їй троянди, і от сей момент так дисонансував із реальністю дикою. Вона в стресовім стані опинилась, і чула істеричні зойки інших жінок, що коло будинку готелю те видовисько бачили, і всі жахи їхній зір вбирав. Ще говорили очевидці, як страшенно люто били Леся Сергієнка. Він весь був у крові. Закривавленого його головою з розгону від дверей жбурнули у вікно. Чи випав він і на якому це було поверсі? Доля його невідома. Але коли на суді, біля суду із репродуктора я чув його (він виступав як захисник Хмари), то подумав був тоді, що цього виступу йому можуть і не простить. Скалічених і побитих волокли сходами в підвал. Волокли за ноги, за руки, за волосся, за що попало. У підвалі їх зачинили. В готелі цю картину спостерігало мовчки більше десяти дужих чоловіка, але в події не встрявали.

На вулиці пожежники з наметами, на які падатимуть з балконів люди, розташувались, і офіцери угору пальцями показували, щоб скакали з балкона по одному.

Одне слово, із прослуханих радієво свідчень очевидців висновувати я міг, що се були події надзвичайно драматичні, видовисько страшне. І, як сама донька Степана Хмари сказала, після Литви се найстрашніше побоїсько в Союзі.

Справді, сюрприз після бучного пишномовного справляння незалежности України. Панове! Не потрібно справляння, гасел про суверенітет і незалежність не треба. Повертаймось ліпше, панове, до реальності, а вона жорстока. Те, що вже два роки твориться в Карабаху, в республіках Закавказзя й в інших республіках до нас на Вкраїну перекинулось Погроми, руйнація поспільна і ніякого життєтворчого імпульсу. Се треба витримать у собі. Се мужність треба мать витримувать. Мені здається, що розправа з Україною буде в стократ лютішою, аніж в інших республіках. Оскаженіння до неї страшніше. Так завжди було. Так і цього разу буде. Наш народ він такий собі, він не пробуджений до свідомого суспільного функціонування, як то спостерігаємо в інших республіках, де одностайність хоча б в Радах досягнено. Нарід він наш такий і різний. Але жаль мені, дуже жаль ось цього цвіту нації, що на сей раз пробудивсь, може, масовіш, як в усі попередні моменти і відлиги. Як старшого покоління цвіту жаль, що вже житейські школи і в’язничні університети попроходили, так і юного не загартованого іще цвіту жаль. Ах, прекрасний цвіт сей ізнову позривано буде дочасно й чобітьми потоптано.

Я іще уявляю із радієвих повідомлень ті жахливі картини драматичної події. Й окрім жаху у душі моїй також і подивування пробуджується, росте. Я мужністю тих людей, що поряд із народним депутатом віч-на-віч з нападниками позустрілися. Се бо справді висока мужність. Я бачив тих нападників віддалеки. Жах, який вони наганяють своїм зухвалим виглядом, діями й агресивною поведінкою, приводить кожну людську подобу в розгубленість і заціпеніння, і, напевне, вони в цьому не поступаються перед нападниками усіх епох і цивілізацій, а може, й перевищують їх. Бо ще пророк Ісаїя казав, що зі старінням світу зло побільшується.

Отож, міркую собі зараз, що якщо і справді колись в нашім знедоленім Краї запанує воля, то грядущі покоління мали б пам’ятати про сей мужній подвиг, як про кожний дочасно зірваний цвіт нації й чобітьми потоптаний.

Ось тобі й розглагольствування про правову державу як партократів, так і демократів.

Коли ж я сі події у контексті світового руху і розвою проглядую, то темна глибока безодня мені там у цьому проглядуванні бачиться.

Ах, роде, людський роде, якщо не одумаєшся вчасно ти, якщо не покаєшся, то що і чекає тебе попереду. Пітьма. Чорна пітьма й безодня. Творіння ума твого ось скоро в неконтрольованих руках опиниться.


22 липня. Сонце кладе навкруги ознаки осени... Уже ідуть на пам’ять ці слова Уласа Самчука. Надходить ось ця пора, і такий незвично вистояний спокій загусає в природі. Особливо ж при сонячному світлі, але і в похмурості як елегійно це відчувать. Хоч ще й жнива не почались, і жита лан ряхтить сивою білістю своєю, як полотно розстелене, що сиру сивість свою на сонці вже втратило й у білість прямує.

Так ознаки дооколу нашого підпорядковані найбезпосередніше календарним циклам, від них залежні.


22 липня. І нагрянула зненацька несподіванка посеред розпростертих мрій... Я вже вдруге, слухаючи на хуторі радіо з того берега, натрапляю на передачі Надійки Світличної із циклу про дисидентів-шістдесятників.

Учора ввечері, наприклад, із зацікавленням, як про давно минуле пережите, а місцями і як про нове відкриття, слухав я її розповідь про перших в’язнів 1965 року, першого похрущовського призову тобто бранців, із залученням живих спогадів учасників тих несподівано драматичних подій Михайла Гориня, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновіла.

І що мене подивувало знайомо в тих спогадах. Арешт тих перших бранців похрущовського періоду страшного заставав кожного посеред розпростертих мрій, декого за крок від здійснення звабливого прекрасного можливого. Михайло Горинь, наприклад, як жалкує, що йому лишень трошки бракувало часу для здійснення його якихось то замірів і задумів. Як би було ідеально вчасно, щоб його арешт припався на 1966-ий, а не дочасно на 1965-ий рік. Хтось то щойно одружився, хтось то тільки в близькім часі сподівавсь на одруження. Та чи не вповні зібрав у собі, в своїй фактурі, як особистості, Михайло Осадчий, от-от уреальнені можливості. Я пам’ятаю, як про це й тоді, у 1965-му, щодо його особи багато й часто говорилось. І ось тепер спогадування про давнє уже нагадують.

Недавній працівник обкому партії, викладач університету, Михайло Осадчий перебував у серпні 1965 року на межі райдужних перспектив. Через два тижні на полицях книгарень мала з’явитись його перша поетична книжка, через два місяці Москва мала утвердити його, як кандидата наук, через два тижні він мав офіційно зареєструвати свій шлюб, через... І от усе летить шкереберть: натомість в’язничні мури, грати в’язничні й матюкання смачно знущальне слідчих. Ах, і тоді про се говорили. Додавали тільки декотрі (мій однокурсник, покійний нині Андрій Пастушенко), що після допиту чергового, коли його уже ізнов у камеру зачиняли, то він іще в двері стукався, просивсь, казав, мовляв, відчиніть, я іще не всіх видав, не всіх іще продав...? Аяк, і таке казали. Ах, це все витівки лукавого.

Ось явити перед тобто усі блага земні майже (міста усі і славу їх) – і от на тобі. Вибір тобі дається. Се ж нарешті спеціально так лукавий сочив за людською душею, щоб погубить її, поглинути, яко рикаючий лев.

Іще багато чого відомого й невідомого мені послухав я увечері із тієї передачі Надійки Світличної. Й власна молодість наче ожила. Аяк. У якійсь то закономірності все те відбувалося. У суспільстві, і в людських душах. Так кожному тоді вірилось, принаймні хотілось вірити, що тимчасове усе те, що ненадовго, кожному хотілось, щоб його трудова книжка іще незаплямованою була. Й ішли на маленькі (для себе) компроміси, писали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Згадай-но, що і ти таку заяву написав 1 вересня 1966 року редакторові, своєму однокурсникові Борисові Машталярчукові, коли він заговорив про втрату тобою совісті, й ти збагнув, що хилиться до твого звільнення за відповідною статтею. Ах, запізніло печуть нас ті маленькі далекі компроміси, коли власним підписом стверджував власне бажання, якого не було, тобто розписувавсь у супротивному. Восени того 1966-го року наша посадка іще була мала, на землю свої зелені руці розложила, я маслюки поміж ними звільнений уже з роботи збирав. Мати паралізовані лежали. Я приносив ті маслюки, тішивсь ними перед Матір’ю, гадаючи, може, й помилково, що і Мати тим тішаться й у недузі своїй заспокоюються.

А Іван Світличний був на допиті, коли йому сказали, що він батько націоналізму, поспитавсь «а хто ж його мати?»

Ах, молодосте, молодосте, ах спогади, спогади, пощо ж ви тепер, як людина не повертається, і зоря її життя теж не поверта­ється. Але найтрагічніше в тім, коли посеред розпростертих мрій зненацька несподіванка нагряне й чобітьми потоптом по тих мріях підуть... Ах, миттєвості, ах, повторюваності...


22 липня. Учора мало не згоріла Сашина хата, а може, й цілий хутір, Надріччя все... Учора вранці я по щедрій ядриній росі до села іти вибравсь. Іду собі по тій росі, по вуха зарошуючись. На Посьолку до Романа зайшов, а Євка засмучена сильно й поникла. Уночі хтось то дві курки і одну качку поцупив. На дворі шматками, латками де руде пір’я порозкидане, на дорозі – пір’я біле. Стали думать-гадать, прикидать, там іще Жучок Коля був, хто ж то і міг його таке накоїть, учинить – людина чи звір? Схилятись усі до того стали, що найпевніше усе-таки людських рук се робота, а не звірячих лап. Бо якби звір, собака, скажімо, то схопив би він принаймні одну курку та й попер би собі куди там розкошувать в трапезі, трапезувать жирно й смачно. А то дві курки да ще й качку на додачу, що з розхристаністю звірячої поведінки ніяк і не узгоджується. На тім і зійшлись.

Я поїхав собі автобусом у село, уже там про нічну пригоду на Посьолку розказував. Коли я вже сидів біля Славіка у Сичикових, то проїхала пожежна машина за вікном дуже швидко. Ми завважили. Що десь то пожежа – і тільки. Потім се забулося.

Увечері, вже сонце до заходу хилилося, я на хутір автобусом вертавсь, і знов до Романа зайшов. А він у присутності Євки мені таку новину хутірську розказує. Мало не згоріла Сашина хата. І ось як це було. Біля нашого Саши хати, що вже третій рік пусткою стоїть на хуторі, сам Саша вдруге на своїм віку на Старину в прийми пішов, трактори драпачували стерню після скошення зеленого вівса чи то що там робили. Трактористів там кільки на Сашине подвір’я уступило, увійшло, і сам тракторний бригадир там був. Аж бачать вони, що із хати крізь стріху та шпарки які були дим просочується, невтримно. Вони подумали, що це Саша горілку жене, та погляди свої відвели з хати поки що, мовчали. Але дим усе настирніш пробиватись, просочуватись став. І стали у вікна зазирать та погукувать, у двері стукать. Ніхто не відчиняв. Тоді бригадир тракторний вдався до дій. Він мав рацію, то й викликав по рації пожежну, управу викликав. Вони й приїхали скоро. Дільничний міліціонер приїхав. Стали вони погукувать, та й двері виламали. Вони трималися слабенько, на дерев’яному з рификами замку, після ламання й викрадення залізного який зробив, змайстрував сам Саша. І яка ж картина їм відкрилася в хаті, постала перед ними. У хаті й сінях вже було повно диму. На кухні на газовій плиті було поставлено кастрюлю й укинуто в неї курку варитись. Іще одна курка й качка лежали на столі. Видно, та курка довго варилась, бо вода википіла, курка стала горіть, і пішов сильний дим. Двоє юнаків, добряче упившись, спали в хаті на ліжкові. Щоб, прокинувшись, варену курку споживать. Це хлопець Михалка і Сосновчика хлопець.

Що було б далі, за передбаченнями тракторного бригадира. Якби в каструлі прогоріло дно, спалахнула б пожежа. Газовий балон могло б розірвать, і пожежа перекинулась би на лан жита, і таким чином могли б згоріти усі надрічні хати на хуторі, до яких те жито прилягало.

Євка чухає потилицю, що це курка її й качка її, але до Сашиної хати подивитись не пішла. Управа, тобто міліція, хлопців не заарештувала, але відпустила на волю, хоч вони вже і в дозрілих літах.

Але до сеї картини додать іще таке треба, бо була б вона неповною. Десь тиждень тому, коли я пішов до Романа ночувати, бо в Батьковій хаті іще холодно було, то там найменша донька Романова справляла іменини, і там хлопець того Михалка був, яко кавалір. Діло надвечірнє якраз було. Кури на сідало сідали. Хлопці ті, я бачив, раз по раз із хати виходили, й за клуню собі наче за потрібкою ішли. От вони і вислідили, де ті кури та качки сідають, щоб за тиждень їх і поцупить. Не інак.

От тобі і ндрави, нічого, можна сказать, ндрави!

Вони, юнаки ті, лазили через причілок у хлівчику, а потім через горище. Там кулики на причілку повідривані. Й дорога пророблена значна, тобто знак проведений, вчавлений. Я про те іще минулого року Саші казав, але він чомусь то мені не повірив. Зате він написав цидулку, сентиментального такого листа, нападникам тим, мовляв, що ти хотів тут узять і навіщо воно тобі, та же тут нема чого брать; згорнув ту цидулку трубкою да й вставив у дірку на вушакові. Це було тоді, коли перші рази його двері відбивали, двері його хати відбивали. Коли я про се Бецьковому Михтодьові сказав, як той учора надвечір при заході сонця коло нашого садка товар пас, то він засміявсь тілько:

– А письмо їх не просльозить. Таким хлопцям дрина доброго треба, а письмо не просльозить. Та хата для них як готель, була.
22 липня. Украдені цінні потаємні книги... Се були ндрави нашого вимираючого, на погибіль рокованого хутора. Ндрави простолюдинів, так сказать. А про сільські ндрави, ндрави управи, так би мовити, я міг висновувати із драматично-комічно загостреної оказії, притичини, яку мені переказали іще навесні.

Якось то до голови сільради зайшла одна жінка, вчителька, що її син афганцем був да й прозивається так понині. Зайшла справедливості шукать і встановлювать справедливість іменно нащот свого афганця. Десь то записана вона була чи син її був записаний в якійсь то книжці у сільраді на купівлю холодильника чи пральної машини (яка різниця і не в тім бо річ). Відколи розпочалась перебудова і як щодалі набуває вона розмаху, то в сільраді у нас запроваджено, введено спеціальні книги, в яких ведеться облік всіх, хто записаний в черзі на купівлю мила, пральних порошків, телевізорів, пральних машин, холодильників, газових плиток і т. д. Я сам такі великі сірі книги бачив у голови сільради, коли узимку нащот перевезення спадкової Батькової хати із хутора в село заходив.

Дак от. Вчителька та щось то на високих емоційних тонах із головою сільради говорила, о справедливості все говорила. А голова книги свої сірі із шухляди на стіл витягав і розглядував щось то в них.

І ось момент відповідний досочивши, вчителька та одчайдушний зіскок, скок зробила. Вона схопила зі столу одну, дві чи скількись то тих книжок цінних утаємничених та й по східцях навтеки кинулась тікать. Голова, звісно, за нею.

– Віддай, віддай, книги, – розказували, кричав усе.

Але де там. Не наздогнати йому її, й погоні сильної, омонівської у селі не зорганізувати. Тим часом жінка та, вчителька в автобус вскочила та до райцентру, та до голови райвиконкому. Та й уже там удвох стали вони ті книги переглядать, читать та вичитувать, та перечитувать. І діяння голови сільради неблаго­видні перед ними одкрилися. Виявляється, що він був записаний на одержання, ну, кольорових там телевізорів чи іншого якого дефіциту разом із жінкою своєю, тобто поосібно кожне, а іще раз жінка його була вписана і на своєму дівочому прізвищі. Й родичі якісь їхні дальні й близькі з інших районів туди повписувані були, і т. д., і т. п.

Отаке понавичитували вони у тій книзі, чи у двох, чи в кількох навіть книгах.

Кажуть, ніби опісля того викликав районовий голова до себе голову сільського та й сказав, щоб ті книги попереписувати наново. Очевидно, їх уже й попереписувано. А втім, хто і зна. Що ж до сільського голови, то мені й інші люди говорили, що він в основному дружить із торгівцями, та все сумки із магазинів носить, і то не чорним ходом, а просто повз людей іде собі, як би ні в чім не бувало. А хтось то навіть казав, що він хизується сим.

А що тій бідолашній вчительці було, то невідомо. Хтось то казав тоді мені в селі, що їй, ще, мовляв, своє буде опісля.

Ось такі завважені людьми і мною записані ндрави під сучасну пору й під поточний момент у нас на хуторі, серед простолюдинів, а й в селі, серед управи, можна сказать.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка