Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка8/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31
8 липня. А де ж ви, демократи й гуманісти? Кілька разів бував я біля сумнозвісного будинку, де іде процес у справі Хмари. Але не зустрів я там, ні літераторів, ні навіть колишніх дисидентів. І подумав: що ж це таке, що ж це за час байдужий настав, щоб отакі, жахливі речі да помимо уваги проходили проминально. Іще подумав я, ах, якби да був академік Андрій Сахаров, він то неодмінно на процес сей приїхав би, усі свої депутатські справи полишивши.
12 липня. Я іще й таку властивість спостерігав... Колись Іван Михайлович Руденко, який пережив сталінські табори, завжди дуже колоритно захоплююче зображував у розповідях про своє перебування в тих таборах. Гострота пережитого й гострота болю від марно страченого життя не оно в сюжетній основі кожної розповіді відчувалась, а й в найменшій інтонації виразно так бриніла, ніби сам час і смисл існування в моменті тім трагічнім для нього сконцентрувавсь виключно. Й поза тим сутності й плину життя іншого не існувало й не існує от.

Допоки сприймалося усе те на початку 60-х років із таким глибоким внутрішнім співчуттям і розумінням.

Але от настала середина 60-х, заступили інші часи. Нові переслідування пішли, нові в’язні сумління з’явились. І трудно вже було розрізнить, котрі часи важчі, підступніші й несправедливіші котрі – історичні сталінські чи сучасні брежнєвські. Нові арешти й хапання ні в чім неповинних літераторів почались.

Та для Івана Михайловича ситуація залишалась незрозу­мілою. Нові жорстокі віяння нової жорстокої доби все ніби й не торкалися його. Вершиною найстрашніших знущань він вважав сталінську добу, нову неодобу жорстоку він за недавньою звичкою вважав м’якою, принаймні відлигою, як тоді було прийнято вважати відлигою першою.

І переконати, що і тепер не мед, що й теперішні часи тоталі­тарно режимні, я ніяк його не міг. Він на своєму стояв.

Так і тепер спостерігаю я. Деякі в’язні брежнєвських таборів, і серед народних депутатів, треба здогадуватись, припускати, що такі є, усе вважають найстрашнішими, ну, страшними дуже, брежнєвсько-сусловсько-андроповські табори, а зовсім, може, не дослухаючись до віяння часів теперішніх, вважаючи їх відносно благополучними. Тому то, може, й не прийшли вони до будинку, де процеси судові у справі Хмари усе відкладаються і відкладаються.

А саме тут сказав хтось: «При Сталінові зек сходив з ума, втрачав свою первісну подобу протягом 12-и годин екзекуції, тортур, при Брежнєву – Андропові – за 8 годин, у наші дні Ковальчук став неконтрольований після чотирьох годин тортур».

Як бачимо, отже, у цій сфері все прогрес да прогрес спостерігається.


14 липня. Такі бідні убогі краєвиди рідного краю... Я електричкою із Київа до Здолбунова протягом цілого дня їхав. Втомлююче при спеці сильній і переповненості вагона великій їхав. Спека липнева нерозсіювано цілу дорогу стояла. Тільки перед Здолбуновим уже заступила хмарка сонце й дощ густий сиво проллявсь, аж у вагоні вікна зачинять похапливо почали, як похапливо раніш перед тим усі вікна відкривали, хто тільки не входив до вагону. Насамперед хапалися за ці вікна молодики зухвалі, й гадки собі не допускаючи, що, може, комусь і протяги шкідливі згубно.

Але ось дощ пройшов, і відчинять вікна ізнов почали. І тут приглянувсь я до краєвидів рідного уже краю, до городів приглядуватись почав, як і вже на Костопіль потяг мене мчав. Ах, які ж бідні сі наші рідні краєвиди! Весна холодна була, дощове раннє літо. От і припізнилася городня ростинність. Тільки пробивається тепер у ріст, в проростання кволе, але не буйне. Картопля слабенька цвіте біло вбого по обидва боки колії. Гарбузиння блідо зелене кволе далеко й не простує від свого кореня, у простір пагінням повзучим не виривається.

Я з людьми у вагоні тутешніми мову про цьогорічну городину, про садовину веду. А й вони скрушно лиш головами похитують. А то й справді. Такого враження бідності, вбогості наших рідних краєвидів не надходило на мене упродовж останніх років, коли цією дорогою шпацирував туди-сюди не раз.

І це так діткнуло моє серце. Сильно діткнуло. Вбогість дооколу нашого низинного, коли слабкий плід і ока не порадує. І думать я став про поселян сього краю, земляків моїх убогих. І прощать у серці став їм багато чого, що стосується відсутності гуртової свідомості.

Так сильно вразила мене блідо зелена бідність вбога рідних краєвидів.
15 липня. Середина літа на хуторі. Молодик. Після тривалої у якихось десять, а мо’ й більше днів почались ізнов дощі. Городина в ріст подалась, казала Євка Романова, що отакенні батоги огірків за добу виростають, як достерегла, досочила вона, але, схоже, що тепер це буйно запізніле проростання і припиниться.

Учора по обіді, пополудні млоїть сильно почало, на сон мене похилило, а під вечір і хмарки сонце й небо заступили. Я стривоживсь, що сухим із села на хутір не доберусь, що дощ застане мене десь то у дорозі на півдорозі. Але Богдан втішав, що додому на хутір я доберусь без дощу іще з годиною в запасі, тобто іще годину дома на хуторі вже перебуватиму, і аж тоді вже дощ піде. Але й він у своїх прогнозуваннях неточним був, виявивсь. Дощ, схоже, пішов аж уночі. Принаймні коли я прокинувсь уранці, на шосту годину вже було, то дощ ішов. Відтак розпогодилось трохи, я собі щасливо до утоми рубав три місяці тому порізані дрова, прогнилі трохи за весну і літо, якість жарку ясно свою втратили, господарське огірчення в мене збудивши, наверх чуттів покликавши.

Потім, стомившись трохи в рубанні тім, я обід свій вбогий готував. Пообідавши, заснув трохи із думкою, що от прокинусь та й буду ізнов дрова завершувать рубать, продовжувать, вірніш, бо там є грубі сухі колодочки в’язові, я їх порубать не здужатиму, і вони позостануться.

Але коли прокинувсь я о п’ятій годині, то із північно-західної сторони темні хмари насувались. Зірвавсь холодний шпаркий вітер, і знов пішов сивими пасмами густий дощ. Схоже, що погода тепер зміниться. Похолодніло, й підуть, затягнуться дощі.


15 липня. Як зворушливо художні, поетичні знаки рідної землі завважувать... Коли увісімнадцяте я прийшов до контори колгоспу й голову вранці очікував, щоб говорить про зведення мені у селі маленької типу літньої кухні прибудови на земельній ділянці, то ще нікого ніде не було. Рано тобто так було, що ніхто іще не сходивсь. На вітрині я приглянувсь до давньої травневої газети «Сільські вісті». Там друкувавсь уривок із роману Уласа Самчука «Волинь». І я став його читать. В основному традиційне класичне письмо. І раптом такий незвично яскравий, виразно і мною не раз завважуваний образ: «сонце кладе навкруги ознаки осени». Я на якийсь то час зупиняюсь від читання, осмислюю, уявляю, розпросторюю думку. Справді, як пластично виразно.

А вже потім думання моє углиб минулого лине. Колись у дитинстві, як пас я товар і читав Михайла Коцюбинського, то заздрісно думав, уявляв краї нетутешні, де високохудожні поетичні знаки буквально на кожному кроці по землі розкидані. А от наш край, наша вбога сторона низинно опівнічна да таких знаків полишена, бо не зафіксовані вони у книжці. А все ж баченням своїм, відчуванням своїм тоді на пасовиську й в дооколі поміж небесами і землею вловлював я, завважував я ті поетичні знаки. І здавалось мені тоді, що у письмі, на папері незафіксовані, вони лиш для мене одного потаємно й існують у живій реальності. І свідомість того повнила мою сутність високими смислами самоти й утаємничености.

Але от через сорок років я прочитав випадком професійно досконале літературне письмо, де поетичні знаки і нашого ніби краю зафіксовані. І як зворушливо стало мені раптом те відчувать і усвідомлювать. Нараз у моменті цім і наш вбогий край вивищивсь у значінні своїм. І латкою, подолкою зеленою до світових обширів у поетичнім сяянні барвнім прилучивсь.
16 липня. Умерла Пестина, а на хутір ніхто і знать не дав... Умерла дядина Пестина, дружина Материного молодшого брата Микити, 1901 року народження, який на початку 1944 року на фронт у Білокоровичі забраний був, да так і не вернувся. Умерла дядина Пестина, а на хутір ніхто і знать не дав. «Украдьки поховали Пестину», сказала вже опісля Романова Євка.

Від 44-го так і зосталася дядина Пестина удовицею. Двоє синів. Толік і Міша – повиростали й поодружувались. Відколи тринадцять років тому Толік помер, може, і від перепою сильного, а жінка його Еля повіялась із двома меншими синами аж до Азова, то перейшла дядина Пестина у хату до старшого їхнього сина, онука свого Петра жить. Петро долею скривджений, і з одруженням у нього нічого не вийшло. Таку ж, як і він, пару підшукали. Аже сказано: «Якщо незрячий незрячого вестиме, то обоє в яму попадають». На кривоножечці нехай би його, як Кациборського, були одружили, не на безвадній і нехай, але щоб та вада гинчою була якоюсь, але не до Петрової схожа.

При бабі Пестині Петрові було добре. Вона готувала йому їсти – і був Петро неголодний. І Пестині з Петром теж було не згірш. Петро трудяга, і своїм сумлінням вписався в окреслене рідне середовище, в середовище села і фабрики вписавсь.

Я пішов у село на третій день після похорону дядини Пестини. Це була неділя. Але вже справляли дев’ятий день по Пестині. Вони, хатні, іще із цвинтаря не прийшли. Двері скрізь позамикувані. І тільки довгий стіл посеред двору стояв.

Я зайшов до дядини Насті. Вона, недужа уже вкрай, розказувала мені про причини й обставини Пестининої смерті.

Пестина дядина 1903-го чи 1904-го року народження – одного разу вона називала перший сей рік, другого разу вже інший. Але десь між тими роками і було ймовірно її народження. До самої смерті, на порозі, вважай, дев’яностоліття мала дядина Пестина відносно добре здоров’я, ясний розум і світлу пам’ять.

Котрогось то дня під вечір уже хотів я був зайти до дядини Пестини. Але не зайшов, і тепер от і не зайду вже. Це не вперше у моєму житті таке буває.

Ще Настя розказувала, як сильно плакав-ридав Петро, упевнившись, що баба таки направду померла. Ах, як йому і не плакати. От і притулись йому де, пригорнись до кого хоч?! Ай, недобре як ізробила дядина Пестина, отак посеред віку Петра залишивши, зоставивши.

Іще дядина Настя говорила, як одна кривоножка бухгалтерка хотіла на Петрові одружитись і які листи вона йому писала, і як він носивсь із тими листами.

А тепер от мати телеграму вдарила, відбила, що приїде, і Петро вже із тією телеграмою носиться, може, п’ять разів уже показував.

Почали люди із цвинтаря іти. Й ми із дядиною Настею до столу довгого посеред двору пішли. Душ, може, тридцять на обіді було. Світські розмови, випивши, почали заводить. Петро сидів із матір’ю своєю. Я із супротивного боку по діагоналі проти нього сидів і спостерігав за його неприкаяним виглядом. А й справді, така от невизначеність долі раптова. А хіба кожного не чекає теж саме.
17 липня. Зелено лінія пульсує... На хуторі у благословенній Батьковій хаті. Посеред старого дубового столу стоїть маленьке радіо «Россия-303», що єднає мене й хутір із цілим великим світом. Напроти мініатюрна зелена книжечка лежить – «Короткий православний молитовник». Зір мій подивовано завважує, як лінія на приймачеві, що поділяє хвилі звучання, незвично активно зелено пульсує, переливається, аж в очу мигтить. Ах, і вже потім, згодом надходить розгадка. Це від молитовника зеленого зелене світло падає, і лінія та на приймачеві через те так активно життєтворчо зелено пульсує.
17 липня. Собака довго дививсь, але друга не впізнав... У липневому надвечір’ї, коли вже пастухи з пасовиська товар погнали й вечоріть почало, вечір тихий на хутір спадав, наступав вільно розпросторено, я надвір із хати вийшов, подумав, може, сліди поезії булої молодої ізнов до осідку цього благословенного прилинуть із небес, розіллються навкруги і струн серця мого старіючого діткнуться. Ай, не ті вже відчуття і вражіння не ті.

І от на пасовиську брунатно-зеленому (мої улюблені опівнічні кольори Джойса) я побачив сивого (зверху на спині сивий, а донизу під черевцем чорний) собаку. Він вільно безпечно нюшкував собі по спорожнілому пасовиську. Вже боятись нікого, а може, й позоставив хтось що-небудь, щоби його на зуб узять можна було. Полудень пастуший чийсь, або хоч кістку від полудня.

Це Гані Микитиної собака (був і Люсін, та Люсі вже нема, до сина на Полтавщину поїхала). Собака цей знає мене із дитинства (із свого, собачого дитинства, звичайно). Коли я до Микитиних у двір приходжу, то собака сей лащиться до ніг моїх і, зіп’явшись на передні лапи, хапається руки мої лизать. А коли я із дороги, із Посьолка чи з села, із Березного коли я до Батькової хати повертаюсь, над річкою іду, то собака цей здалеку упізнає мене (йому із пагіркового двору видно), й вітає мене: гавкає незлостиво, скавулить приязненько.

І от дружбу нашу спогадуючи, покликав я ізнадвору в надвечір’я на пасовисько того собаку: «Нях-нях».

Він нюшкувати перестав, голову д’ горі підняв, зупинивсь і увагою своєю усією в мій бік спрямувавсь.

«Нях-нях!» – все кликав я. Й із двору уже до плоту вийшов, на пасовисько наблизивсь, пса того у моменті до себе заманюючи. Так раптом захотілось мені у моменті самотнім цім його, пса, поруч відчуть, живе спілкування з німою істотою відчуть.

Пес стояв на місці, усе дививсь на мене, розглядав – видивлявсь усе мене, впізнавав, може, але зіскоку у мою сторону не робив. Я поза пліт переходжу на пасовисько й наближаюсь понад плотом до того собаки. «Нях-нях» заманюючи. І тут в моменті якімсь собака зіскок робить, але в протилежний від мене бік – углиб пасовиська. Он воно як. Виходить, не впізнав мене у липневому надвечір’ї собака, а може, і впізнав, та не до лестощів тепер йому, коли із цепу з ланцюга зірвавсь і груди волею надихатись стримлять.

Сіра спина собача усе віддаляється й віддаляється у глибині пасовиська, брунатно-зеленого, на яке вечір кладе свою одну темну барву. Собака удалині вже з пасовиськом і вечором зливається. Не розрізнить вже їх. І я в самотності своїй іду в хату. Символічно розділяюче акордом гупає засув замка. Усім іншим силам у дворі – зась! У Батьковій хаті на хуторі в благословеннім спадковім осідку розкошує перед сном у розслабленні моя душа, а поза вікнами й дерев’яними стінами вже вечір. Ніч.


17 липня. І лев, і пес... Коли в електричці із Київа до Здолбунова їхав, то це важка була поїздка, трудна дорога тривалою стомлюваністю своєю. Вісім з половиною годин. Спекотно крізь металічну стелю вагона, і у вічі сонце крізь вікно – жарко неймовірно. Електричка зупинялася біля кожного стовпа – більше сімдесяти разів. І на кожній зупинці люди до вагону заходили. Їх стовписько у вагоні стояло.

Навпроти мене жінка сиділа. Років сорока. І дітваків її двоє. Хлопчик. Більший. І дівчинка менша. Поводилися розв’язно. І не тілько дітваки. Час від часу зіскакувала й жінка, мати, й гамселила по лобі й по чім попало дітваків своїх. І поміж ними це сприймалося, як звичне. «Нічого собі звичаї, – подумав я. – І звідкіля вони такі їдуть?» Вони їхали із опівнічного (аж за поляр­ним колом) міста Мурманська. Їхали вони у Бердичів, преславне місто, до чоловікової родини. Везли рибу із собою. Риба крізь сумку воду під моє сидіння пускала. Час від часу мою увагу привертала якась конфліктна ситуація між матір’ю і дітваками, унаслідок чого нещасні дітваки одержували від люблячої матері якщо не запотиличника, то по лобі, а то просто й в лице – і то не щигля, а добрячого ляпаса. Моя думка ізнов побігла про опівнічно мурманські ндрави. Схоже, що ще дикіше, аніж у нас буває. Лице жінки, матері тієї робилося перекошеним нервово, аж страшно ті картини, сцени такі було спостерігать.

Але от у моменті якімсь затишшя, перемир’я між родиною, коли усі троє, потомлені дорогою і перепалками агресії, благісно дрімали, одне на одного похилившись. Таке справді благісне утихомирення. І тут мій зір упав на картату сорочечку дівчинки. Зір мій на шматкові матерії простій. І поміж малюнками став я вичитувать польські написи, як от: пес, лев, іще якісь то хижі агресивні, а й не зовсім звірі. І се так втішило мене, такий заспокійливий настрій на серце і думання моє, перебіг думки поклало. Ай, людино, нещасна людино, людська комедіє, як заспокоюєшся у відпочинку від агресії ти, то й такого потішливого вигляду набираєш. Аж сам, на тебе дивлячись, ніби в елегію входиш, потрапляєш.
18 липня. Таке благотворне для душі вранішнє читання Біблії після молитви... Після грішної ночі я прокинувсь. І от, помолившись, одну главу Біблії прочитав. Й так вразило мене се місце читання, що крізь пута гріха, крізь знесилля і темряву душа моя до світла пробиватись почала. Бо наче і про тебе й про твій нарід це сказано устами Пророка:

1. А Азарія, син Оведів, злинув на нього Дух Божий.

2. І вийшов він перед Асу та й сказав йому: Послухайте, Асо та ввесь Юдо й Веніямине! Господь з вами, якщо будете з Ним, і якщо будете Його шукати, дасть вам знайти Себе. А якщо ви полишите Його, полишить Він вас!

3. У Ізраїля було багато днів, коли був він без правдивого Бога, і без священика – вчителя та без закону.

4. І вернувся в утиску своєму до Господа, Бога Ізраїлевого, і вони шукали Його, і Він дав їм знайти Себе.

5. А тими часами не було спокою ані тому, хто виходить, ані тому, хто входить, бо були великі неспокої в усіх мешканців Краю.

6. І воював народ проти народу та місто проти міста, бо Бог побентежив їх усяким лихом.

7. А ви будьте міцні, і нехай не слабнуть ваші руки, бо є нагорода для вашої чинности!»

(Друга книга хронік, 15, вірш 1-7, стор. 552).
18 липня. Липнева роса на отаві буйна, ядрина... Уранці прокинувсь і у вікно визирнув. А на зеленій молодо, аж синьо, отаві роса така буйна, ядрина...
18 липня. Такий милий, потішний дітвак... Учора в клуні на засторончині в напівтемряві при протягах із дверей я сидів. Сонце до заходу хилилося, втома пережитого дня наповнила моє єство і сутність мою. І думка у глибінь булого, у спогадування потекла. Я думав, що от клуня ся живий свідок прекрасного до радості й щастя заповітного життя колишнього від самого започаткування сього благословенного людського осідку.

Думав, гадав я о тім. Дивлюсь: аж на току з куточка їжачок малий, дітвак із глибини віків, релікт з часів доісторичних вийшов й зупинився, мене завваживши. І я розглядую його. Таке тендітне, миле потішливе створіння. Такі слабенькі, не вкоріненні міцно на нім іще голочки. Постояв у роздумуванні своїм трохи та й почеберяв ніжками малими до виходу на світло сонця призахідного. На шпацир, на прогулянку по отаві, на яку вже роса спадає прохолодна. Може, не на ловитву іще. Ах, як це бентежно в зрілості духа завважувати, як малі їжаки по молодій зелено, аж синій отаві ніжками своїми чеберяють, перескакують де. Сі післанці із глибини віків, сі релікти потішні, як розсіюють вони на самотнім хуторі мою самоту і одинокість, як зціляють вони моє втомлене натруджене часом єство, сутність розпорошену мою в цілісність єднаючи, кінці до начатків своїх ведучи. І над усім тим витає, носиться дух великої утаємничесности і тайни.


18 липня. І безкінечне розкаювання... Один гріх позабувши, тобто в стопах пам’яті десь злежується він, одразу ж і в другий гріх уступаєш, і вже тяжіє він над тобою, й невільником великим тебе робить. І вериги того невільництва ой же які тяжкі. Але є гріхи, що тяжіють над тобою неспокутно. У якісь то моменти душевного розслаблення я часто спогадую Батька і Матір. Ах, скільки моментів, епізодів лине до мене із пам’яті, де стою я як кривдник, може, їхній, а не люблячий син, й де увага моя до них не виявлена була. Ось із того, наприклад, починаючи, як у молоді літа ти розбуяння сили, енергії, молодості і мрії перед ними так хвацько виказував. А їм, може, те все й не миле вже було у старі літа. А й насамкінець згадай-но. Може, і не треба за покликом художності і гнаний страхом, нові міста освоювать, підкорювати, а не відступать уже ні на день від паралізованої Матері. Якщо так учиняла інша рідня з ними, то, може, цього не треба було робить тобі, а будь що буде. А й Батькові супротивне слово не треба було коли казать, а стриматись вірніше й певніше, слова Пророка при кожнім такім моменті спогадуючи: «Пожалій отця свого, коли оскудіє він силою і розумом».

Ах, молодосте, молодосте, якою нерозсудливою часто буваєш ти. І насамперед у ставленні до старості. Молодість не знає іще (а звідки і знати їй, як тут лиш досвід і чинний переконувать нас окаянних, упертих да пристрасних), що старість не розкіш, але часто покута. Казав був якось Мирон, сусід і сват наш дев’яностолітній: «Ся людина усе життя мучиться, а на старості іще й покутує». На старості сили відходять, людину полишають. Її активність і працездатність катастрофічно знижуються. Важко старій людині. На жаль, у цьому ми переконуємося тільки тоді, коли самі наближаємося до окресленого вікового стану. І гостра хвиля розкаяння неспокутного так часто на серце накочується. Ах, Господи!


18 липня. Угадування... Учора я по радіо на заокеанських хвилях почув, що Степан Хмара демонстративно полишив суд і в супроводі активістів спрямувавсь до готелю «Україна», де він тимчасово мешкає. Суд прийняв рішення доставити на 15-у годину депутата Степана Хмару в приміщення судового засідання.

Ця інформація мене зацікавила. Чим же справді воно закінчиться? По-моєму, таки арештують та й у суд приволочуть, як волочать брутально інших в’язнів.

Я уранці київське радіо вмикав, щоб почуть, мо’ що скажуть із цього приводу. Не сказали.

Вечора очікую, щоб ізнов з того берега почуть. Гриміть почало. Дощ іде. І в грозу радіо вмикать боюсь. Але щось то штрикнуло мене. Між павзами небесного гоготіння крадьки вмикаю радіо. І крізь потріскування слух мій повідомлення ловить. За народним депутатом Степаном Хмарою до готелю «Україна» приходив капітан. Тут його охороняють численні активісти-депутати всіх рівнів і шахтарі. Капітан був з відеокамерою. При чисельності народу брати Степана Хмару він не став. Але сам Степан Хмара в інтерв’ю сказав, що його можуть і арештувати, якщо не заступиться громадськість. А я таке давно також казав. Треба щоб не сто чи двісті чоловіка вийшло на захист, а принаймні один мільйон із трьох мільйонів киян.


18 липня. Фази Місяця і здоров’я... Я прокинувсь посеред ночі десь сьогодні. Й так недобре було мені. Так недобре. І цілий день так недобре. Ще дощ затяжний почавсь. Самотньо, сумно на хуторі одному. Ніхто до тебе не прийде, й ти у погоду, непогідь таку нікуди в дорогу не вирвешся. Невигідно, некомфортно зараз на хуторі одинокому жить.

Але у настрої такім смутнім, непрацездатнім, вважай, перебуваючи, я подумав: «А стривай-но, може, це із фазою Місяця пов’язано?» Я до календаря «Промінь» у кухор подавсь, щоб поглянуть. Так і є. Сьогодні перша кватира настає, підповня тобто. А й Петро Ганнин колись то мені говорив, що коли підповня чи повня, то йому зле, погано.

Думав я сьогодні постригти і голову побрить. Але відкладу. Воно і темно вже в насупленні хмарнім, хоча води і нагрів. Але ще згадав, що колись то античний Варрон писав, що він при молодому Місяці й вівці не стриже. Пострижуся вже завтра, якщо Господь благословить.
19 липня. Я іще в роздумах... Щодо того, щоб постригтись, то я іще в роздумах, робить цього року се чи ні. Похолодніло. І дощ. Боюсь застудитись. Якщо повіють ранні осінні холоди, то, може, мерзнути, холонути буде моя голова. Навесні я пережив таку тяжку простуду, і тепер усього так боюсь. Але тут інший рішенець із’явивсь. Може, я поїду в Березне та попрошу, щоб мене коротенько підстригли. Наголо стриженим я іще і «в присутствії» з’являтись варуююсь. Адже «в присутствіях» там народ в основному одноклітинний. Побачивши щось незвичне, від загалу відхилюване, вони насамперед свою підозру розпросторюють. А в райвиконкомах, наприклад, ітиметься про доленосне (житло) для мене. І от побоююсь, що, забачивши мене голомозого вони можуть мимоволі свій рішенець з-поміж позитивного і негативного у бік негативного схилити.
19 липня. Очі Господні. «Бо очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього». (Друга книга хронік, глава 16, вірш 9, стор. 553).
19 липня. Вважай, що й літо вже минуло, а не налітувалось... Дощова й холодна була у цім році весна. Усе припізнилось із ростинності в проростанні своїм. А тепер от, схоже, що ізнов холоди заступатимуть ранні. Місяць-молодик рогом своїм донизу (на дощ) і праворуч Семена, тобто не зовсім о полудне (прохолодно). А що ж, «По Петру і по теплу».

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка