Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка7/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31
4 липня. Жахи прозріння... Сповістили, що 3 липня відбудеться усе відкладуваний процес у «справі Хмари». Я й поїхав зранку туди. Байдуже стояти осторонь цієї події душа моя відмовлялась. А й подієвий чисто інтерес, як до хроніки сучасності.

Приїхав я десь одразу після 10-ої ранку. На жаль, я не зафіксовував на своєму годиннику перебігу сих драматично-трагічних подій у похвилинній послідовності. Це, може, мало б істотне значення. Але намагатимусь описувать, як було воно, ізбоку дивлячись, хоч крізь призму власної душі.

Отож, будинок просторий посеред майдану. Тут, кажуть, іще за царя також суди й поліція містились. А далі Богдан з булавою і свята Софія. Я був того дня в одного випадкового позустрічного, що екстрасенсами цікавився і книжку про екстрасенсів при собі мав, запитав: «А при чім поєднання таке. Ось Софія свята, а навпроти суд і міліція. Контрасти при чім тут такі. І хто їх вибирав?»

А він пояснив мені, що нічого дивного тут і нема. Людина на суді буває вкрай розслаблена, біоенергетичні ресурси із неї вичерпуються ізбоку, вважай, повністю. Дак у часі цім, в моменті такім із храму до особини інші світлі, благовісні сили прилинуть, душу нещасника того огорнуть, і втримають його від остаточного падіння й розпачу.

І я став розглядувати, проглядувать в розумуваннях, розмірко­вуваннях молодика того рацію, а й несподіване відкриття для себе.

У скверику напроти суду вже зібралося трохи людей, але небагато. Може, душ до ста, може, й не було. Набагато більше було міліції. Вона заповнила усі усюди й закутки. Машин було багато. Вони стояли аж до Софії самої зі сторони центру.

Судове засідання вже ішло, своїми вухами люди поприпадали до продовгастого прямокутного динаміка, що був прив’язаний на одному чорно коруватому старому дереві. Голос линув невиразний, із рипінням – хрипінням, – трансляція неякісна.

Але тут мою увагу привернуло інше дійство. Через дорогу, що простує до Михайлівського провулку чи просто в тупиковий закутень кілька чоловіків, не юнаків уже, поміж деревами (там трава де-де рідка) почали розбивать намети: два намети напнули й третє мале наметеня – дві палатки й третє палатеня мале. А потім табір свій у хвилину новостворений по стовбурах чорно коруватих білим шнурком обвили, загородили. Це робилося дуже швидко, «во мнговение ока», можна сказать. І це спонукає мене запізніло висновувати, чи й то не була провокація. Стало чуть, донеслось до слухаючих, а й з побаченого зрозуміть можна було, що ті люди оголосили голодівку. А ось і пов’язочки через чоло уже біліють.

До них підійшли міліціонери. Двоє, але рядових, здається. Люди вже там почали збираться. Й помахом до слухаючих, що вуха свої до динаміка приклали, іще і нас кличуть, заманюють. Пішов і я. Чую смаглявий один із голодуючих говорить:

– При Сталіну я не знаю, при Брежнєву я мовчав, і тепер мені дорікають, чому мовчав, а тепер я мовчати не хочу...

Постоявши так кілька хвилин, я ізнов до динаміка спряму­вавсь, бо і там кортить послухать перебіг суду.

Постоявши коло динаміка трохи, я до наметів знов іду. А біля наметів, у загорожі із шнурка білого вже стоять двоє – майор і підполковник. Підполковник високий, зір його орлиний поверх людей на будинок поліційний і судочинний спрямований. Як сокіл, як крук в очікуванні нетерпеливім туди роззирає все. Зловісний такий погляд, недобре щось накликаючий. А жінки, що стоять обідком, півкругом, півкруг од будинків порожній, ганять та соромлять цих старших офіцерів, аж від присоромлю­вання того вони іще лютіші стають.

І ось в моменті якімсь я побачив, що біля стіни царського будинку поліційно-судочинного вистроїлись вояки в зелених жилетах і каптурах. Низькорослі й коренасті всі. Підполковник той таки визирив орлиним поглядом своїх. Й у цім моменті можна висновувати, що все це було наперед розраховано.

Я віддаливсь із того місця й перейшов дорогу виїмкову, що простувала до Михайлівського провулку чи в якийсь то тупиковий закутень. Вояки ті пройшли уздовж стіни будинку судово-поліційного й до скверика завернули. Й от на повороті тім, коли до людей залишалось, може, сотня метрів, а може, й менше, стався зіскок у світовій рівновазі, зрух трагічно-драматичний намітивсь. Омон! Люди, а там жінки, старі в основному були, діти були. Нещасні й нужденні все такі. Але як вони реагують на зібрання усілякі. Це як віддушина для їхньої душі тяжко окайданеної.

І ось вояки ті з розгону, сто метрів тих вони подолали, може, за 5 секунд, і на міжнародних змаганнях, якби їх там виставить, то могли б вони стать двічі чемпіонами, у надшвидкім бігу. Зойк! Жахи! Я такого на своїм віку іще не бачив. Вони йшли потоптом по людях, із оскаженінням, із люттю, із садизмом, що його не впізнав би навіть і сам маркіз де Сад, якби в гробовім спочинку своїм прокинувся й очі свої над світом розпростер. Я бачив подібні сцени по телевізії, але то сприймалось, як картинка. Се ж було щось зовсім інше. Се був герць, се шаленство люті і садизму. Й більш нічого. Намети згорнуті. Людей декотрих забрано до машин. Омонівці відійшли. Коло стіни поздовжньої будинку судово-поліційного поставали. Було їх, може, 30-40. Сміються собі, обговорюють, як то шпетно вони акцію провели. Страшно дивиться ізбоку на ту картину.

І от біжить чоловік і дівчина до фонтана. Обмиває лице дівчина. Гази! Я й собі біжу, щоб лице й очі промить, бо ніби й мені в оку пече. А може, то мені так здається, може, то від сонця. Хіба я знаю, при моїм психічнім стані?!

Але я таке завважив, що гази вони пустили при відході вже. От шкідники!

А вода біля фонтанчика була зелена, як жабуриння.

Але яка потреба була газ пускати у вічі старикам і дітям, нищити найцінніший дар Божий людині, дар, що дозволяє кожній особині завважувати Божу красу, тішитись нею, розглядувати, проглядувати світ в кольорах і барвах. Яке дикунство, яке оскаженіння і лють! Так лев, тигр, леопард і гепард навіть не накидається, як людина на людину кидається, руйнації піддаючи найвищі Божі дари, тільки їй, людині, даровані в цілім світі!

І я те бачив, і помимо мене у моменті цім в душі моїй зіскок стався, стрес неймовірний. Поставили мені заголовок «Важке прозріння», і я повинен звикати до нього. До цього часу я щоразу прозрівав. І в школі, і в 1966 році 18 березня після розмови в органах, і після психіатричної лікарні, і після того, як у мене, беззахисного інваліда, виламували двері й грабували благі пожитки, – після кожного такого разу прозріння у мене відходило серце й поміркованість схиляла до того, що, може, у якімсь то моменті вони іще можуть бути милосердними, хоч трохи поступливими й здатними до хоч якого розуміння. Тепер же все це розвіялось, і серце моє порожнє.

Розказували потім, як потоптом пішли вони по п’ятирічній дівчинці, як якогось старця били головою об дерево, як комусь виламали три ребра. Це безборонні люди, вони нікого не чіпали. Я – цьому свідок. Звичайно, були, не могли не буть, серед них і провокатори-горлопани, але ті виробляються неушкоджені.

І це робилося за чиїмсь-то наказом від імені влади. І тут душа моя хвора із берегів своїх вийшла. І спогадав я своїх братів та сестер. Господи, нащо ж і вони знущаються надо мною, зубами скрегочуть усе супроти мене. І душа моя самотньо одинока у моменті сім стратила мимоволі рештки довіри а цілковито до всіх державних інституцій, як виключно злочинних. І здалось мені і здається тепер, що серед ліса страшніших істот, як леви, тигри, леопарди, а й гепарди також, перебуваю я. Й у розслабленні сильнім перебуваю я, і манячить удалині перспектива боронитись на цім світі цілковито самому, на Бога одного сподіваючись.

І коли приїхала «Швидка», до неї люди ідуть, щоб очі закапать, і я був пристроївся, але хтось то сказав, що це ж одна система, і вони можуть так закапати, що світа більше не побачиш, і це дікнуло моє серце й розуміння, і я відійшов від «Швидкої». Може, недаремне, бо вже третій день око ліве не проходить. І йти до лікаря я не можу. Мені здається, як тільки дізнаються, що був я того дня біля суду, то неодмінно попсують зумисне й друге око. От не стало мінімальної довіри до державних інституцій та й усе.

У перерві, коли вже угомонилося трохи, то вийшов був до народу народний депутат Степан Хмара і говорив. А потім одна жінка сказала:

– Ми зичимо Вам здоров’я, а мужності Вам не позичать.

Подавать стали папірці, книжки і навіть молитовники, щоб поставив автограф. Я ніколи за 53 роки нікому не подавав, щоб поставив автографа. Але цій мужній людині узяв папірець та й подав.

Лише заднім днем спогадуючи, то того дня я був як паралізований у свідомості. Якісь то зрушення від газу сталися в моїй психіці. Агресія незрозуміла з’явилась. Я протинявсь був там аж до вечора. Увечері ледь доплентався додому. Може, і не треба б було в тому загазованому місці стирчать. Вони ж гази могли підсипать і підсипать іще потаємно. Я схильний, душа моя схильна тепер допускать, що потаємно й підступом вони можуть витворяти, що й землю, і світ цілий, і світобудову зірвать можуть. Лють межі такої сягнула. І це найвиразніша ознака нашої доби, нашої сучасності.

У голові іще уламки розмови про те, як потоптом пішли по п’ятирічній дівчинці (контрреволюціонерка), як головою били об корувате старе дерево, як комусь то, старцеві якомусь переломили три ребра.

По дорозі додому я купив 2 кг напівгнилої черешні за 7 крб. 20 коп. І за вечір її із’їв, так щось кисленьке смакувало мені. Я почувавсь зовсім погано. У дзеркалі моє лице виглядало аж синє.

Якось то перебував я ніч у маренні. Якісь жахи все перед очі насувалися. А вранці на 10-у, пізніш трохи я ізнов подався собі до суду.

Людей сього дня тут уже було менше. Менше було й міліції. І міліція уже нова. Людей вуха поприкладало до репродуктора, може, всього чоловіка двадцять. Учорашніх людей теж не було.

Я почав до декого підступать та й говорить про свою біду, про око ліве хворе від газу. Просить поради, що його робить. Ніхто нічого не говорив. Повне збайдужіння. Я до капітанів трьох міліцейських підступив. Їхнє ставлення цинічне й насмішкувате. Садистично-цинічний погляд на вартості людського життя. Ай-яй-яй! І подумав я, а як же почувають себе ті скалічені люди, чоловік отой, що в нього три ребра переламано, у збайдужілім до вартостей людського життя поранковім часі цім. Я потім звертавсь іще до депутатів, вони планшетки виймали і записать моє прізвище похапались – я прожогом тікав од них. Один захисник вайлуватий підсудних навіть пропонував відвести мене до лікаря, але казьонного. Я навідріз відмовився, пояснивши свій психічний стан, що в окресленій ситуації я панічно боюсь казьонних лікарів. Це помимо моєї волі, але йде від імпульсів моєї душі. Так того дня я нічого і не добився, щоб зарадить отруєнню газами. Із учорашніх зустрів лиш декілька чоловік. Вони теж жалілися на поганий стан. І я подумав, чому би не робить висновки, як рятуватись після отруєння. Це ж не перший і не останній випадок. Єсть же якісь незалежні лікарі, а як нема, то мали б буть перед загрозою того ось, що насувається.

А потім з репродуктора транслювали перебіг судового процесу. Говорили підсудні. Й тут дізнавсь я із розмов про жахливі речі, від яких кров холоне в жилах. Дізнавсь, почув я тут, до яких надлюдських нелюдських тортур вдавалось слідство ось в наші перебудовні дні. Одного підсудного Олександра Ковальчука дак били й мордовали усіляко підряд за одним лиш махом чотири години, да так, що він з ума тронувся. Й на суді у залі, із залу вискочив, і от неконтрольований став. Ах, трагедія яка! Як плачу я серцем усім своїм, бо такі стани відомі були мені і самим переживані. Кажуть, буцімто той Ковальчук а був свідком. Що полковник Григор’єв першим народного депутата Степана Хмару ногою в живіт ударив. І от він вже не свідок. Він уже із судового процесу вилучений да в психіатричну лікарню відправлений. І на наших все очах се діється. Й ми упиваємся простором демократії.

А потім виступав у суді Степан Хмара. Він назвав цей суд фарсом за наперед спланованим сценарієм, де режисер Леонід Кравчук, а судія Білоусенко лиш актор. Ще він говорив, що судія сей увійде в історію, але як Герострат. Порівнював сей процес із підступами гітлерівських катів, із підпалом рейхстагу. Але там судді не впали так низько щодо свого професійного ремесла. Він висловив надію, що в скорім часі, у найближчі, може, роки усе може докорінно помінятися, й теперішні судді сядуть на лаву підсудних.

Він висловив недовіру судові, сказав, що не може називати судію суддею, а як людина, він викликає у нього огиду. Але проте подякував, що означений судія вперше за цілі десятиліття не прикривався шатами гуманізму й добродійництва, а сказав про себе, так я є бандит і т. д. Відкрито.

Се був історичний виступ. Коли ось в таких умовах да хтось на весь голос заявляє про високу непідкупну істину, тобто правдиво окреслює суть моменту, нерв сучасності, то це завжди звучить високо й доконано, незважаючи на інтелектуальний рівень навіть носія, виразника цієї істини. Це завжди мужній подвиг, який один тільки і вселяє в нас віру в людину, а, отже, віру іще в наші перспективи.

І зрозумів я в тім моменті побіля суду і Софії, й Богдана, що поза цією істиною, й поза мужністю окреслить привселюдно суть моменту і сучасності да нема у світі ніякої іншої істини, й художньої істини навіть не існує, як поза от сим, й краси іншої не існує, як от ся краса. Й не пожалкував я, що прийшов сюди, навіть, якщо і дістав отруєння газом.

Я далі й не став довго затримуватись, пам’ятаючи, що місцина може буть потаємно газами затруєна. Тепер то я вже а ні чому не вірю.

По дорозі додому я думав ось о чім. Я спогадував «Архіпелаг Гулаг» і все, що прочитав за останні роки про минулі тортури. Проте воно було, видавалось мені лиш невтральною ілюстрацією подлук того, що побачив і пережив за ці дні я, яким чином це відбилось у мені й крізь мою душу пропустилось. Це незрівнянно, це неспівставно, це перевищує над усе! Це справжні жахи, нехай для кого і ні.

А ще спогадував я, як оден знайомий літератор говорив був мені, коли до управління заступив був Андропов, що ось скоро будуть робить так. Усіх калік й інвалідів виганятимуть на роботу. Й коло них приставлені будуть наглядачі зі шпіцрутенами. Хто здужатиме що-небудь хоч трохи робить, той, може, і спасеться, а хто не здужатиме, того наглядачі доколюватимуть своїми шпіцрутенами на місці. Я вжахнувся був від тої розповіді. А ось тепер і не жахаюсь. Аяк. Жахи також несуть прозріння. Справу, яку не довершив оден сокіл, може довершить сокіл другий.

Удома передавали перебіг сесії Верховної Ради. Кравчук поздоровляв якогось депутата Деркача із народженням доньки. Ах, навіщо поздоровлення! Ах, навіщо 5-річного доросління чекать! А отак одразу й потоптом по ньому. Це ж нічого не стоїть, при цинічному ставленні до вартостей життя, при виклично цинічно-садистичному ставленні.

А потім виробляли закони. Ай, панове, не треба! Ані про реабілітацію жертв 30-х, 40-х, початку 50-х, а й навіть середини 91-го, не треба! Панове, хоч партократи, а хоч і демократи, може, це аморально засідать спокійно в Раді, себто в парламенті, коли по високому Божому дарові життя цинічно, виклично садистично-цинічно потоптом ідуть і гази отруйні, невідомо які в нього пускають. Може, аморально, га, панове?! Суверенітет не тчеться із беззаконня, підступу, насильства й провокацій, як і храм не будується нечистими руками.



Увечері міське радіо передало новину. Між омон і цивільним населенням відбулася сутичка. Брешуть. Цивільне населення не чинило спротиву. Воно й не могло чинить його. На групку людей просто напали зненацька підступно й неочікувано. Й газами ще почали травить. Я – тому свідок. Душа моя засвідчила ось, свідомість зруйнована хвора.
6 липня. Й іще до теми про суд... І коли скінчив депутат Степан Хмара своє слово, то судія сказав, що, може, ви думаєте, ніби виведете цим мене із рівноваги, то помиляєтесь. Тобто його уже ніяким словом із своєї рівноваги вивести не можна.
6 липня. Се і є герой нашого часу... Людина, яка наважилась, набралась мужності, йдучи на пожертву, життям тобто власним ризикуючи, сказать привселюдно про суть нашої доби, певної доби, про ознаки сучасності відкрито наважилась мовить привселюдно – отсе і є герой нашого часу. Всі ж інші сміливі тільки опісля, запізніло і говорять, навздогінці подіям минулим їхні речі линуть. Ет, що говорить і описувать голодомор 33-го, сталінсько-брежнєвські табори, а ти но скажи привселюдно, як по п’ятирічній дівчинці потоптом пішли. Се тема не для вас, панове демократи усіх рівнів!
7 липня. А той газ поганий... А той газ, що вони кидали у вічі нам, нещасним, поганий. Уже чотири дні, а я його відчуваю іще. Різі з одного ока в друге переходять. А перші дні то стан такий неозначено нервовий усе був. І ніщо у голову не йшло – ані читання, ані писання, ні думання не йшло... Я став кефір пить, то легшать стало. Душа кисленького вимагає. А вчора ізнов із’їв два кілограми м’ясистих вишень за 9 крб. Ах, нелюди, ви, нелюди, хіба ж можна псувати зір у такого знедоленого інваліда, як я, життям вже битого-перебитого, людьми і родом позоставленого. А що винні ті діти, бабусі старі, дівчинка та, що потоптом по ній пішли. А юродиві, яких тут на моїх очах стояло душ, може, десять. Ах, пощо ж ви так над ними познущались?!
7 липня. Як я тепер проглядую... Як я тепер проглядую, то акція ся нападу бандитського на беззахисних людей була наперед спланована, запрограмована й спровокована. Так швидко, у хвилинах, у секундах буквально все те діялось, звершувалось. В одностайному взаєморозумінні й погодженості. Так неймовірно ушвидчено все те відбувалося.
7 липня. І вихід люті глибоко вистояної осілої тут проглядується... Се вже лють не так до самого Хмари, як до тих, хто солідаризується з його іменем. У Київі усих тих бандерівцями, западниками (западники, звісно, не з Парижа) називають. От і дозволено було на дереві старому чорно коруватому репродуктор встановить, щоб перебіг судового процесу через трансляцію слухать. Дозволено! Але раз ви сюди прийшли – то ось вам і пастка. Нате газ у вічі, й ребра попереламувані. Ах, насильники! Сюди ж і діти йшли, і юродиві йшли. Бо де товпа народу, там усі усякі збираються. І не обов’язково із контрреволюційними замірами, як ви гадаєте. Це ваші заміри підступні, що основи ж власного вчення (нехай і фетишизованого) ви на повний розмах підриваєте й нівелюєте дощенту.
7 липня. Ся лють така жахлива, що я й не знаю, що сказать... Як озираюсь я на ту подію, то така страшенно чорна лють там проглядується в кожнім порусі кінематографічно уже перед зором моїм, що я й не знаю, що сказать. Ся лють жахлива у перспективі, якщо в будучину вона простувать безборонно зважиться. Вона може світ іспопелить. Починаючи спершу десь із нашого, із Західного регіону, може, навіть із Ровенської АЕС. Така страшенно жахливо чорна ся лють.
7 липня. А вигляд ізробили, наче нічого і не сталося... У неймовірно ушвидченому темпі акція та звершувалася, а потім вигляд ізробили, наче нічого і не сталося. Того ще дня суд усе перерви годинні й безстрокові робив, а народ, наелектризований уже, все виснув там, і допускать можна, що, тримаючи народ сей на прив’язі до означеного місця, вони могли потаємно в се означене місце гази підсипать, та й зумисне струювать його. І то ще невідомо, якими газами, елементами якими. Як в Грузії, де найвидатніші учені не могли розкласти, що то за елементи, ядучі токсини були. Аяк. Після того, що побачив я, душа моя схильна допускать, що будь-яку найогиднішу потаємну акцію вони готові учинить. І цього треба остерігаться, тобто не затримуваться подовгу в людних таких місцях.

А коли я наступного ранку сюди до суду прийшов, то міліція уже була зовсім майже інша. І вигляд такий вони ізробили, наче нічого й не сталося. До кого я не підступав, до капітанів чи майорів, як мені на майбутнє з оком буть, то лиш підсміювалися. А оден навіть сказав: «А треба було не підтикать, куди не треба». Ах, я то підтикав, я ж біля дозволеного репродуктора стояв, і далі до місця баталії не наближавсь. Гази леткі, і це було враховано.


7 липня. Але й міщанин київський добрий гуманіст... Це настільки мою душу перевернуло, що я і в черзі десь тепер стоячи, мову про те заводжу. Про дівчинку згадую. І в більшості випадків зустрічаю спротив. От і сьогодні стара вже бабуся мені заперечила: «А чо та дівчинка туди пішла. Нехай не йде. Буде знать, як ходить туди, куди не треба».

– Вона ж п’ятилітня, просто гуляла в скверику. Звідки їй знать, де можна, а де не можна.

– Все одно, нехай не йде. Буде знать, як ходить...

Він, київський міщанин, сей такий. Від нього найчастіш і почуть можна: «Лиш би мир був». Дивна логіка, ніби якщо потоптом по п’ятилітніх дітях підуть, то таким чином для нього, київського міщанина, убережеться мир.


7 липня. Ся цифра навела мене на роздуми... До репродуктора прислухаючись, увагою своєю розрізнив я, виокремив я виступ якоїсь то жінки-юриста. Вона нагадала таку цифру. Відколи зав’язалася справа Хмари на Україні пішли з життя, тобто покінчили самогубством, більше 10-и тисячі чоловік. Се наслідок ужитої владою акції. І тут я став розмишлять. А й справді. Скажу про себе. Уявляю ось картину. Ось іду я берегом річки, чую дитячі зойки. Тоне дитина у воді. Що мені робить. Вирятувать дитину, а самому тут же піти на дно. Бо коли я живим разом із дитиною із води вийду, то мене судитимуть, тобто справу заведуть о тім, що я хотів дитину ту втопить. Отака ситуація. Така реальність. Така жорстока правда нашої доби. І се виокремлює нашу добу з-поміж доби сталінської і доби брежнєвської найбільш витонченою жорстокістю своєю. І це у час гасел побудови, розбудови суверенітету, розквіту демократії, і т. д. Ах, яке цинічне знущання над мораллю, над рештками людяності в людях, над художністю. Ах, часе, часе, жорсткий часе, як тебе пережить, як в серці своєму умістить. Господи, прости їх, нерозумних, бо не знають, що роблять, а моєму серцю подаруй спокій і рівновагу отсі тяжкі випробування для душі витримать. Й думка моя до вірша Бориса Пастернака повертається:
Я пропал, как зверь в загоне,

Где-то люди, воля, свет,

А за мною шум погони,

Мне наружу ходу нет.


Темный лес и берег пруда,

Ели сваленной бревно.

Путь отрезан отовсюду,

Будь что будет, все равно.


Что же сделал я за пакость,

Я убийца и злодей?

Я весь мир заставил плакать

Над красой земли моей.


Но и так, почти у гроба,

Верю я, придет пора –

Силу подлости и злобы

Одолеет дух добра.


8 липня. Іще картинка із тих днів... Стоять коло червоної рабринястої огорожі двоє міліціонерів, молодші офіцери, здається. І жінка, українка, зі східних, востошних областей, як казав Кріль, з полтавською вимовою до них по-змовницькому тулиться:

– А я їх зроду віка ненавиджу. Вони бандити. З ножами різать підуть.

Се про бандерівців говорить вона. А бандерівці – се ті, які за Хмару заступаються.

І так прихильно по-змовницьки говорила стиха та жінка, аж міліціонерам, нащо вже вони правого крила, ставало незручно, й вмовкали вони. А картина та перед зором моїм стирчить незручністю за самого себе й рід свій.


8 липня. Чого я іще не сказав був тим міліціонерам... Аже нашого брата беззахисного там було трохи, чимало. І ви на нього пішли, ви газ йому у вічі кропили, у вічі, сей єдиний Божий дар неушкоджений, може, у юродивого, коли свідомість уже ушкоджена. Ах, хіба так можна. Хто ж перед Господом і заступиться за вас у судний день, як не юродивий, може.
8 липня. Які жахи я вичитав іще в газеті... До цієї ж теми. На майдані Незалежности прогулюючись, я в газеті «За вільну Україну», почепленій на зеленому тину, вичитав про перебіг судового засідання у справі Хмари в червні. Якось то я не приходив тоді до скверика. Так от жахливі речі я там вичитав. Як у залі суду Ковальчук показував свою спину, з якої, видно, шкуру пасами дерли. А потім їх, підсудних, омоновці побивали тут же в залі люто, й присутні в залі плакали. Плакала й австрійська українка, яка якимсь то дивом сюди потрапила. Справді, дивина! Цікаво, чи плакав там також американський консул?!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка