Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка6/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
23 червня. Стояли на трибуні двоє – Левко Лук’яненко й Іван Драч... Кілька день перед тим говорили по місту на сходах, плакати закликали, по радіо нагадували, навіть на сесії Верховної Ради говорили-нагадували, що сьогодні біля Республіканського стадіону відбудеться мітинг «Ні – союзному договору!» І от я їду на те місце на означену пору. Й народ уже їде в метро із значками синьожовтими. Народ молодий усе. І я вдивляюся в їхні лиця, і надію нашу шукаю в лицях оцих.

Але на місці зібрання людей не так вже й багато було. Мало було, можна сказать, як для 3-мільйонного міста. Ай, київський міщанине, коли ж, нарешті, проснешся ти! Усе тобі байдуже, і куди ми йдемо. І якщо розпинають когось із нас безневинно, то ти байдуже проходиш мимо в 3-мільйонних шеренгах, ще й погуджуєш його: «Отак, отак йому і треба!» Ах, міщанине київський, чи відаєш, чи знаєш ти. Куди так бездумно одностайно агресивно маршируєш ти у своїх 3-мільйонних шерегах. Дак у прірву ж...

Біля Республіканського стадіону, поміж людьми із обличчями надії, а й з обличчями шпигунства в декотрих, я балагурить почав:

– Кажуть, на мітинг прибудуть гетьман всієї України Леонід Кравчук і кошовий отаман Станіслав Гуренко...

Осміхалися лише декотрі. А декотрі і всерйоз:

– Да який він гетьман!..

– Перестаньте, далеко йому до кошового...

А що ж, з журбою радість обнялась, – і хіба в горі ми да й посміяться не можем... Ах, як живий сміх, так іще жива душа і серце нації. Бо якщо у вбогості нашій да й не посміяться ані разу, то куди таке годиться. І чи може се буть ознакою психічного здоров’я нації і нашої перспективи.

А на трибуні вже стояли Левко Лук’яненко та Іван Драч. Розповнілий незвично Іван Драч із виразом муки чи й спокутуваної на лиці і висмоктаний геть, де все зайве уже витравлене, Левко Лук’яненко. Аж здавалося, що іще один 26-літній строк ув’язнення він чи й перебув би.

Їхня вікова різниця – 9 років. Але, здається, Левко Лук’яненко має вигляд молодшого.

Стояли двоє на трибуні, й речі про суверенітет України мовили. І я вдивлявся в них, і гумор мій, сміх недавній великому смуткові в серці поступавсь.

А потім, із полуденно-східної сторони наступила чорна хмара. Й став дощ накрапать. Й під парасолькою я в одного добродія притуливсь. Але дощ у зливу перейшов. І осягнув я, що під парасолькою чужою мені вже не встоять. І одваживсь я, й кинувся чимдужче до підземного переходу в метро. А воно ж на цементі, скільки майдан і охоплює, займає, суцільна вода, море синє і ріка Дунай. Але раз зваживсь, то назад не вертаюсь під чужу парасольку. Мокрим уже будучи, я добре іще обмок, заки до підземного переходу добувсь. Й година іще минула, поки я додому добувсь, і пересушувавсь, і простудитись боявсь у зеніті літа, вважай.


24 червня. У воді, як і в повітрі... На Лук’янівському ринку у баби Олі я жовтих квіток календули на шість карбованців купив. Вона казала, що квіти сі нетутешні, а закарпатські, із місць, де з джерел свалявська вода ключем б’є. Вона гарантувала мені, що коли я тривалий час напар із цих квіток питиму й ним горло через день полоскатиму, то хвороба горла моя минеться. Це якщо до того я іще в те віритиму.

Я і роблю тепер так, за тією рекомендацією. Легше пити й полоскати, вірити – важче.

Ось і сьогодні сухі квіти жовті у півлітровому скляному слоїку кип’ятим залив. Спершу квіти із дна вгору піднялись. А відтак, намокнувши, поважчавши, пелюстки жовті від них поодрива­лися, побільшали й легенько до споду собі потають. Дивлюсь я і зіставляю. А наче лист жовтий у безвітр’я із дерев восени падає, із землі летить. Справді: у воді, як і в повітрі...
25 червня. День суцільно дощовий і теплий... День сьогодні суцільно дощовий, аж теплий. Із ночі почався дощ з грозою. І так цілий день. Пройде дощ сильний, злива та й затихне на якийсь час, а потім знову шум дощовий за вікном мій слух лоскоче. Я до вечора дома просидів, щось то писав і голодував. Під вечір тільки в гідропарк вибравсь. Гуляв дві години. Дерева стоять мокрі, але густо зелені, ядріні по-літньому вже такі. Липи цвіт викидають. Теплінь дощова. Затишно по-літньому неймовірно. І я наче відкриття, завважую, який ж він і прекрасний цей Київ, для затишного життя, для елегій створений. Ах, це по радіо сьогодні чув, що Анна Ахматова ось о такій дощовій погоді літній колись то Київ зустрічала. Там і про Миколу Гумільова щось то говорили. Але мимо уваги моєї те промайнуло. А от настрій того давнього Київа зоставсь. І от він повторивсь.
26 червня. Маленька черепашка із морського дна. У магазині я купив морську капусту і їв її. У морській капусті, кажуть, йод є, і вона спричиняє організмові користь. А от коли я її ту густо зелену морську капусту їв, то на зуб щось то тверде потрапило. Камінець. Мала черепашка. Я обмив її, і ось тепер вона лежить на моєму столі. Маленька черепашка із глибокого морського дна. Подумати тільки!
27 червня. Сяяння небес завжди благовісне... Я учора надвечір із прогулянки повертався в гідропарку. Як несподіванку відкрив я там для себе, що в тому місці, іще перед останньою війною було селище, засноване наприкінці ХVІІІ століття. У ньому мешкали працівники річкового транспорту і робітники заводу «Арсенал». Звісно, для річковиків то цей осідок над водою був зручний, але яким способом добиралися через Дніпро робітники заводу «Арсенал»? О тім подумав одразу я, коли про се прочитав на меморіальній дошці біля невеличкого нового пам’ятника. Там же й інформувалось, що селище знищили німці. А я цього і не знав, тобто про селище нічого.

Дивно. Уже третє десятиліття я відвідую гідропарк як затишне місце прогулянок і заспокоєння душі над водою, а й гадки в мене ніколи не з’являлося, що тут міг бути постійний людський осідок. Якесь воно усе тут низинно непевне, що аж тимчасові паркові споруди видаються не при місці, тобто хоч і мур вони, хоч і з цегли змуровані, а не мають вигляду справжності, осідлості, – вигляд тимчасовості, наметовості, як шатро, мають вони. І в перспективі у мене, в думках моїх ніколи не проглядувалося, що тут може бути, з’явитись людське поселення, міститись надійне опертя, як житло.

Коли я додому вертавсь, на Лук’янівці уже бувши, то зір мій таку дивну картину виключно міську завважив, й сутність моя в дивності незвичайній опинилась, і ось душа моя в цій дивності опинилась, занурюється у неї, потає в ній. Надвечір’я таке літньо тихе. Тіни до темноти прогресуючої схильні поміж мури міські, поміж будинки уступили, залягли там, вистоюються, як момент і час формуюче. І в який закуток міський не кинеш погляд свій, то цей процес прогресуючий згасання світла завважує. Але от д’горі свій зір підводжу, спрямовую. Поміж будинками висотними й деревами темно зеленими небесна прогалина, галявина світла голуба витворилась. Й от вона, галявина ся, таке тихе благовісне світло не тілько утримує, а й на верхи будинків і дерев ллє. І світло те, чим до заходу, то все ясніше іще, сильніше в потузі своїй. Й поздовж галявини голубої небесної реактивний літак білу стрічку рівну позоставив, яка, розсіюючись, поволі блякне і щезає, шматки біло сивої вовни овечої нагадуючи. Але це врочисто благовісне світло, що із голубої небесної галявини у передчуванні також свого згасання у тихому надвечір’ї на місто ллється, спадає, спокій його умиротворюючи. А сьогодні вранці, о п’ятій годині, дніло тільки, я до джерела до Дубків за водою джерельною іду. Зрідка поодинока машина проїде, а з людей тільки чоловік один у білій сорочці з якогось то провулка виходить, таємничим поглядом мене пронизуючи.

І от коли будинки поодаль зостались, і в долину почав спускатись я, то ширший небесний простір голубий над ямою угорі відкривсь. Голубінь така виразно чиста, бездонно щедра, умита й життєтворча після ночі. Світло благовісне оновлююче проникає в усі міські закутки, під кожен кущ, темні тіни ізвідти проганяючи. Таке благовісне поранкове сяяння небес.


27 червня. Ці потішні дивні котики... Якось то побіля Лук’янівського ринку я побачив таку контрастуючу бездумно бездушному ушвидченому ритмові міського життя картинку. Дівчинка у кошику двоє сивих котиків продавала. Котики були незвичайно гарні, вони ніжно гралися поміж собою лапками. Вік їхній саме такий був, що до гри безтурботної поки що дитинної спонукував. Час від часу котики кидали свої погляди на дівчинку, на когось іще, хто до кошика заглядав, свою увагу переключали. Й веснянкувате лице дівчинки лагідністю розцвітало. Й щось лагідненьке казала вона до вихованців своїх. І таке ясне, заспокоююче розтерзану грубістю, неправдою й протиріччями душу світло випромінювалося із сього куточка на розі біля Лук’янівського ринку, де дівчинка своїх котиків продавала.
27 червня. Така очевидна еквілібристика... По радіо перебіг сесії слухаю. Обговорюють Союзний договір. Підписувать його чи ні? Слухаю й подивовуюсь безвідповідальності депутатів. Ревно ратуючи за Союз, за його збереження, вони вигадливі бувають в еквілібристиці своїй. А й справді – навіщо поспішність така. Горить чи що? Лукавість і неправда такі очевидні в інтонаціях кожного голосу звучать. Тут все алогічне й заплутане вочевидь. Для чого все те? Вони самі від себе відмовляються. Суверенна держава в утробі іншої суверенної держави. Країна в країні. І від такої термінології не відмовляються.

А що значить їхнє опирання на вибір народу під час референдуму. Ми знаємо, які обхідні питання там ставились. А тут уже посилання на вибір. Схоже, що під іменем народу той же народ ізнов розпинатимуть.


28 червня. Так яблуні цвіли, так яблуні цвіли... Я і сьогодні раним-рано пішов ізнов по воду джерельну в Дубки, до джерела цілющого. А коли назад із водою в бідончиках (один на 10 літрів, другий – на 5) повертався, то довго іще тролейбуса дожидався. Марудна се річ, штука марудна – довго чогось то чекати. І ось тролейбуси пішли. Усі переповнені. Я на третій сів. Але й тут хоч вікна просвічувались, прогалинами проглядувались, то все ж стати вільно й свої бідончики поставити ніяк. Коші великі тут із ягодами червоними великими стояли. Марлею коші ці устелені, накриті, і зманливо як великі ягоди червоні крізь марлю просвічуються, живу червону кров на цій білій марлі в багатьох місцях полишивши.

Жінки-селяни, а мо’ й міщани з передмістя – про своє, знай, говорять. Про ягоди, да про машину, да про смородину, про вишні. А одна жінка виразно, з повнозначними інтонаціями і каже:

— Так яблуні цвіли, так яблуні цвіли, а яблук нема.
28 червня. Таке промовисте гасло... Учора, коли на сесії Верховної Ради проект Союзного договору обговорювали, то незвичайне пожвавлення панувало в центрі міста. Кажуть, ніби під час демонстрації був напад на людей, і декотрі з них побивані були, й газ ніби якийсь застосовувавсь. Я того не бачив. Але коли надвечір до Верховної Ради їхав, то в тролейбусі напруга щодо подій довкола Союзного договору відчувалась.

Якась то стара жінка зчепилась із однією демократкою, по всьому видать. І говорила та стара жінка тій демократці супро­тивне. Таке говорила вона їй:

– Да если бы не было Советской власти, да и вас бы на свете не было.

Якби це діялось років кілька тому, то звісно супротив ревнительки Соввлади ніхто й слова не писнув би. Я чомусь в розумінні своєму і зараз сподівавсь, що супротив неї ніхто і не писне. Аж ні. Спершу якийсь то чоловік російською мовою сказав:

– Ваше время, бабушка, уже прошло.

А потім по-різному, але зовсім несхвально щодо Соввлади заперечували їй також й інші. Чоловіки й жінки, молоді і старші. Можна сказати, уся тролейбусна більшість супроти виступила, тобто супротив надто ревного її схиляння перед Радвладою.

Але та стара ревнителька не здавалася, вона в наступ пішла й в запаленні сильнім вигукнула:

– Понаезжали здесь всякие, западники, бандеровцы из Львова понаезжали и будут людей резать…

І тоді той знайомий чоловічий голос також російською мовою заперечив:

– А вы поблагодарите им, что понаезжали да хотят, чтобы вы себя людьми почувствовали.

Почали виходити. Зупинка «Будинок піонерів». «Садову» тролейбус проїхав без зупинки. Бо там у великім числі стояла міліція. Такого великого числа міліції я не бачив іще ні на жодному мітингу, ані на якому зібранні. Ну, демонстрантів зовсім не видно. Одна міліція. Власне увесь оцей сир-бор, уся каша ця й через те і заварилася. Ревнительці Соввлади тій треба було виходити на «Садовій», а от через демонстрантів тих тролейбус на означеній зупинці не зупинивсь – вона й кинула протест проти винуватців нібито.

Парком темно густим, під кроною дерев старих як заспокоююче в літню жарінь, у спеку прохолоду відчувать, повз пам’ятник Ватутіну із написом «Генералові Ватутіну від українського народу» я прямую до Маріїнського пишного палацу зі сторони парку. А міліції тут іще більш. Й омоновці є, у черевиках із довгими халявами. В таких черевиках американські вояки у другу світову війну з російськими вояками на Ельбі зустрічалися. Я сказав був про це двом омоновцям, але одразу ж і похопивсь, чи не битимуть – проте вони засміялися тільки.

Але і демонстрантів проти Верховної Ради чимало. Маєво суцільне жовто синіх знамен. І намети розкинуті, розбиті за вірьовчаною огорожею. Один зух молодий засмаглий сильно, коричневий аж, сидить на бруківці цементовій і ще більш засмажується.

Тон тут задають львів’яни, як їх називають западниками. Молоді хлопці і дівчата, такі активні в своїх стараннях до активності національної киян спонукувать. Тут і справді, а й раніше на зібраннях, де львів’яни присутні були, то таке враження, у стані такому піднесеному сильно перебуваєш, що от направду спляча, здеформована національна свідомість пробудилася, до життя зактивізувалася – і це свято.

І я до кого то із львів’ян тих підходжу й собі щось то говорю. Моя тема одна:

– Якщо ми один одному шкоди робить не будемо, якщо сусід сусідові плоти ламать не буде, то тільки тоді ми відчуємо свою єдність, як народ. І ні за яких обставин ніякий ворог нам не страшний буде. Подвижництво починається з малого.

Дехто скептично, але не вороже, осміхається на мої наївні міркування. Але нехай і так. Проте я на тім стою, що ніяка урядова революція не в силі замінить ось того, про що я кажу, якби таке сталося. Се твердь міцніша – сусід сусідові шкоди не робить. Бо голий патріотизм, буває перехідний, і це звучить опісля як спокуса Господа. Ні за яких обставин, у випробуваннях найтяжчих одне одному шкоди не робить – се як і спокута і труди наші, які перед лицем Господнім милі, може. і якщо завважить це Господь, то, може, і змилостивиться над нами й пошле нам побажане. А може, і зверх того.

А й перед людським оком. Якщо ми з’явимось перед світом не в тих, не в таких тобто, спідницях чи штанях, то світ не осудить нас. Але якби ми і направду одержали суверенітет да з’явилися як такі, що один одному шкоду робимо, плоти сусід сусідові ламаємо, то світ це завважив би, і виглядали б перед ним ми, як стадо дикунів. Із страждань і довготерпіння треба виходити очищеними, смиренними. Може, в цьому і є високий замір Творця.

Усі, що зібралися навпроти Маріїнського палацу, ждали рішення Верховної Ради. І ось рішенець оголосили. Поки що Союзний договір не підписувать, а піддати його експертизі й вивченню до 1 чи 15 вересня. Натовп полегшено зітхнув. А все таки відстрочка. А там, Бог Батько, буде іще видно, як воно обернеться, поворот який витвориться. Намети згортаються, огорожа із шнурів розшнуровується. До натовпу виходять депутати-демократи. Ось Іван Драч. Приглядаюся до нього зблизька. В нього уже лице пана. Але бліде драглисто. Вимучене страшно. Й лице Левка Лук’яненка вимучене, стомлене. Але то інша вимученість і втома інша. В Івана ж Драча на лиці його сліди булого роздвоєння і компромісів. Ай, не проходять вони безслідно ані для кого, хто іще зовсім не потерявсь.

Потім львів’яни шикуються й помимо стадіону «Динамо» до центра ідуть.

Але на майдані Незалежності, на тинові зеленому, де усі газети й гасла вивішуються, я на задиристе велике гасло натрапив: «Кравчук! (се чорним написано). Якщо ти зрадиш Україну, нащадки проклянуть тебе».

Й се гасло вразило мене виключністю своєю і запам’яталося.


28 червня. Сі витончені співи не для мене... На афіші прочитавши про концерт – творчий звіт Євгенії Мірошниченко. Я подумав: її, співачки цієї знаменитої я не бачив іще зблизька. Анатолія Солов’яненка я вже бачив, і спогад про ту подію в пам’яті відбито виразно. Спогадавши те, я вирішив узяти квиток на концерт Євгенії Мірошниченко, тим більш, що й касирша сказала: «На Мірошниченко грошей жаліти не можна». І я купив квиток за п’ять карбованців у третьому ряду на сьогодні. Я пам’ятав про цей день. І от він настав. До полудня стояла сонячна погода. А пополудні почалася гроза, злива. Пора йти на концерт, але і зараз дощ. Огірчення в моїх почуттях, але наражатись на простуду я теж не можу. Пропадає мій квиток. Очевидно, сі високі витончені співи не для мене.
28 червня. Такі виразні антиукраїнські виступи... Перебіг сесії Верховної Ради слухаю. Про громадянство України річ ведеться. Про антиукраїнські виступи там згадано. Якщо особа робить антиукраїнські виступи, то її полишають громадянства. І от ситуація. Представники більшості обговорення цього питання хочуть знять. І в їхніх виступах та мотиваціях такі виразні інтонаційно і за замірами антиукраїнські виступи звучать. Але ніхто не скаже, що й вони можуть бути позбавлені громадянства.
29 червня. Спостереження. На межі червня і липня у Києві зацвіли липи.
29 червня. Іще співають солов’ї...Уранці раненько я у своєму помешканні на Сирці на балкон вийшов. Ранок прохолодний після дощу. А солов’ї іще співають.
29 червня. Впізнаванний портрет. На дні балійки лежать у мене старі газети. Одна на одній. Так що лиш окрайці спідніх збоку виглядають, решти частини їх верхніми позатулювані. І от на окрайцеві однім я бачу ріжок, хвостик портрета чоловічого. Шоломок гостроверхий на голові угадується. «Данило Галицький» – промайнула у мене думка. Видобуваю ту спідню газету з-поміж верхніх. Таки так. Моє угадування вірне. Князь Данило Галицький. І внизу портрета напис: «Данило Галицький». Вірне угадування певності моїй старіючій пам’яті надає.
29 червня. Моя давня помилка спогадалась. В роках 1963–1964-му, я працював у Бухарі в редакції газети «Советская Бухара». Якось то я написав репортаж із школи робітничої молоді. І от уже в газетній полосі вичитуючи, завідуючий відділом партійного життя Кібізов, осетин, звернув мою увагу на помилку в цьому матеріалі: «школа вечерней молодежи». Помилку я одразу ж виправив як треба, «школа рабочей молодежи». А вже після цього вирішив простежити, в якому моменті помилку допущено. Ймовірніше, що помилки роблять лінотипісти. Але ні. У віддрукованому друкарками тексті теж було «школа вечерней молодежи». Тоді я звернувсь до писаного своєю рукою. І там було «школа вечерней молодежи». Помилку допустив я. Працюючи в редакціях, я не раз помічав, що каверзні помилки, зроблені автором, вони ж очевидні дуже, мають здатність безборонно проходити усі прискіпливі інстанції, немов туману напускаючи на людську уважність і прискіпливість й хизуючись таємненько з того. І от та давня моя помилка чогось раптом спогадалася.
1 липня. Свіже око завжди спостережливе... Якось то на хуторі я слухав репортаж Надійки Світличної про її відвідини Київа після 12-річної розлуки із ним. На Заході вона перебуває. Сильно схвильованим був її голос. Атож як. Стільки літ не бачити рідного краю, а й брата свого стражденного, доброокого чоловіка, гоніннями Системи доведеного до надлюдських страждань.

І от в голосі її, навіть радійно се відчувалось, бриніла схвильованість незвична, туга невимовна бриніла й іще такі зворушливі інтонації. А коли про Київ говорила Надійка, то наголосила, що Київ став неймовірно забрудненим містом. Се в порівнянні з тим, яким пам’ятає вона його 12 років тому. Я чомусь спершу подивувався: я то ж не бачу різниці між Київом теперішнім і тим, яким він був дванадцять років тому. Але ті Надійчині спостереження мені запам’яталися. А от тепер і висновку, переконання дійшов, що вони вірні.

Справді на вулицях брудно, повно сміття, скрізь лежить бите шкло, під ногами воно хрумтить, і ти сахаєшся, чи не попроко­лювано уже підошви. Телефонні автомати поламані суцільно. Де трубки навіть повідривано. Якось я обійшов вісімнадцять телефонних автоматів, поки на справний натрапив. Двері у багатьох під’їздах поламані, побиті. А й наш будинок, якщо оглянутись на п’ять років назад, то занехаюється він. Може, це роблять і підлітки, юнаки, а може, і дорослі. Хто б не робив, а враження таке, що скоро вони валятимуть суцільно будинки, в яких живуть, і роздиратимуть на собі, останні сорочки, як полковник Григор’єв. Люди вкрай зіпсуті, і вони уже не можуть нести свого громадянського обов’язку, земного громадянства вони не можуть нести, розпущені такі стали. У місті багато причеп. Мене ніхто ніколи не чіпав по містах. А тепер чіпають. Схоже, що скоро посеред білого дня здиратимуть з чоловіка останню одіж. І нічого не зробиш. Правоохоронців нема. Аж страшно жить стає, коли подумаєш, що сей процес поспільної деморалізації поглиблюватиметься.
2 липня. Й акація зелено драбиняста кущиться безбо­ронно... Помимо Лук’янівського кладовища старого, деревами високими крислатими затіненого проїжджаючи, я із вікна тролейбуса, як серед зелені густої високої унизу рабринясто-драбинясто зелено ясно кущ акації стояв. І тоді спогадав я наше сільське старе кладовище. Так поетично мальовничо розташувалося воно на пагірку за селом. Лицем своїм немовби і до дороги, а тильною стороною до лугу, до ріки й бору, до Козацької могили. Як років дванадцять, тринадцять уже, вірніш, я допомагав могили Адамових родичів упорядкувать, то зарості акації тут були неймовірні. Пройти неможливо. Руки-ноги обдирає. І сорочку і штани. Але тоді, у якімсь то моменті зупинивсь я і відчуттям відновлюваним і розумінням своїм завважив, яка краса на луг, і на ріку, й на бір із цього пагірка відкривається. То й подумав я був тоді, а чи не є от ця тильна сторона як лице для кладовища. Може, для небіжчиків ізвідси, з пагірка цього униз на луг і бір споглядать миліш.

Тут тоді я дививсь на могилу дядька Гриця, Материного брата, лицем обернену до лугу. Дядька Гриця вбили у січні 1944 року, одразу ж після того, як зайшли, вступили в наш край більшовики. Мордували його страшно. Мати казали, що ревів він, як бугай. Голки під нігті забивали, і руки в дверях чавили, і ще хто й зна, що робили. Нарешті тільки вбили. Й у ріку вкинули. Лиш навесні, як скресли сніги і льодохід настав, баба Лександра знайшли дядька Гриця під мостом. І думав я от тоді дванадцять років тому, що, може, й добре вже дядькові тут на згір’ю лицем до лугу, до ріки й до бору лежать. І спогадав я, як говорили про Гриця колись Мати:

– Тобі не треба, Ярино, мені не треба, а комусь же й треба, раз таке повстало. Але знай, що через мене ніхто не постраждає.

Ось о чім спогадував я, коли дванадцять років тому, стоячи на згірку серед заростей колючо непрохідних акації зеленої.

А вже потому якось через роки я ізнов випадком потрапив на старе кладовище в нашому селі. Сестра із небогою уже з другої лицевої сторони місця вічного спокою наших предків опорядковували могили родичів. Батька, Матері, брата. І я їм допомагав. Тут місце іще акацією не відвойоване повністю. І дорога поруч біля лиця кладовища стелеться, й машини, підводи інколи по ній рухаються. Сонце ополудневе сяяло із небес ясно. Я обрубував сокирою високі однорічні колючі іще м’яко батоги акації на могилі Батьковій, на братовій, на Материній, на сусідських і чужих могилах та під тин докупи їх зносив. І так мені благісно працювалося на користь тих, чиє діяння серед нас уже припинилося, але їхнє споглядання так розслаблено відчутно доторками своїми над нами угорі висне.

І так благісно працювалося мені тоді, так прислужитись хотілося тим, хто натиск зеленої колючої акації на місця їхнього спочинку стримати уже не може. Й акація наступала безборонно.

І от тепер о полудне, в тролейбусі із центра міста на Сирець їдучи, я побачив крізь вікно серед зелені густої високої на Лук’янівському кладовищі кущ акації низько. Й вона збудила у мені, із стіп злежаности пам’яті моєї сі спогади.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка