Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка5/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Запитання. – Чи бачите Ви сьогодні духовних послідовників Андрія Сахарова?

Відповідь: – Ні.

– ?
21 квітня. На хуторі по радіо слухаю знайому мелодію... «Німецька хвиля» в павзі передає мелодію, яка так часто хвацько звучала не раз у підземнім переході на Хрещатику. І я згадую ті моменти.


21 квітня. Іще радіо слухаючи на хуторі... Уже українською мовою з того берега слухаючи, я вловлюю думку, яку вже був занотував у своїх попередніх записах. В українців, що по світах розкидані, ми, в Україні, може, маємо вчитися, як поважати один одного.
24 квітня. Країна у країні... Дуже вже багато зараз говорять про суверенітет України. Офіційні особи. Кравчук, наприклад. І в устах цих хвацьких одчайдухів звучить се, як щось уже осяжне, реальне настільки, що його й помацать можна. Але тут же, з нагоди якоїсь то, одразу ж і говорять на зразок «це важливо як для України, так і всієї країни нашої». Країна – тут мається СРСР. Парадокс. А суверенна Україна – се хіба не країна наша. Якісь подвійники ми. Є в нас суверенна Україна, й є країна наша – СРСР. За недостатню любов до котрої із них нас тепер каратимуть, до суду віддаватимуть. Гай, гай, щось тут да не те, панове. Фальш тут – от що. Цікаво, до такого слововжитку, як суверенна Україна і «наша країна» (себто СРСР) вдаються і такі політики, як академік Ігор Юхновський.
24 квітня. Ми один на одного дивилися й спогадували однаке... Коли ще жили були Батько, а я їх на хуторі доглядав, то трапився був такий випадок. Біля хати понад річкою щодня в теплі сонячні дні збиралися з усіх хуторів хлопчаки, купалися, галасували. Вони були тут небажані, зважаючи хоча б на Батькову недугу, і я воював із ними, проганяв їх. Одного сонячного дня двоє хлопчаків купалися, галасували, й на мою вимогу піти не реагували. Тоді я кинув на них полінякою і за першим помахом і вцілив одного з них – Репукового. Він загаласував і мало не кинувся на мене із води. Хлопчак вже був чималий.

І от нова зустріч. Минулого літа на Посьолку я чекав на автобус. Тут же й хлопчак той Репуків (одружений тепер вже чоловік із дитиною на руках, а поряд і жінка стояла) автобуса дожидався. Й подивилися ми одне на одного. Й давній той випадок спогадали. Однаке спогадували ми, але нічого одне одному не сказали.


25 квітня. Хрін був редьки не солодший, або Плющ від Кравчука не поступливіший... Слухаючи по радіо на хуторі сесію Верховної Ради, до такого висновку дійшов. Тільки мова уранці заходить про депутата Степана Хмару, то він пропонує се питання на вечір в «Різне» перенести, гаразд знаючи, що до вечора ще далеко і від «Різного» можна буде викрутитись елементарно, затягуючи сесію. Так воно і сталося цього разу, так воно й у час головування Кравчука не раз бувало. Тактика дійова, але вона заангажованість груповою, політичною приналежністю головуючого виказує. Звичайно, група (наразі се є 239) має вірнопідданість голови завважити й оцінити гідно.
25 квітня. Така холодна весна... Я і не пам’ятаю такої незвично холодної квітневої пори. Кінець квітня, а холод жахливий. А простуда моя люта не проходить. Дихання нема. Й у плечах поколює. А вітри дмуть з холодних країв усе пронизливі. Вийдеш надвір, так і пронизує все тіло твоє, уже турботливо прикрите. Що його і робить. Уночі заморозки сиві спадають і окутують землю, від проростання її стримують. Хто ж мені города посадить в немочі моїй? Ах, як жалкую вже тепер, що дочасно на хутір попхався, а не пішов був на з’їзд письменників.
27 квітня. Досить тільки подумати... Учора по радіо на якійсь то хвилі я голос однієї польської співачки почув. І згадав я одразу, думка мене повела, про популярну польську співачку десь початку 70-х років і її знамениту пісню про кольорові ярмарки, циганські шатра різнокольорові. А от сьогодні радіо випадком увімкнув, і полилася пісня та знаменита. Щоправда, в іншому виконанні. Але я тут же ізнов про популярну польську співачку Марилью Родович згадав. Отож, іще раз, досить тільки згадати...
4 травня. Ся цілюща піч... Що я вже не чинив – пив молоко парене з маслом і сирі яйця, пив сушанину, їв м’ясисте зелене тіло кактуса, а простуда моя тяжко люта не миналася. Так нещадно люто мучила вона мене упродовж тижнів. Якби кашлять можна було. А то здушило усередині, в центрі нутрощів моїх, де душа, напевне, і розміщається. І не відпускає. Тут я Батька згадав. Це вони, коли брат наш Коля тяжко мучився в останні дні свого життя, казали:

– Якби йому кашель, то було б легше.

А Палажка на те сердилася:

– Якби до болячки да ще колька...

Може, вона й надаремне сердилася. Батькові, вважай, видніш було. Мабуть, вони спізнавали ту муку тяжку, коли за благо видалося б покашлять собі на здоров’я. Тобто щоб в моменті дихання вільність витворилась.

Я то тепер їх розумію. Ах, яка тяжка бідонька спіткала мене, як люто мучився я на хуторі в самотині. Й ніхто помочі мені не подав. Не спровадив елементарно до лікарні навіть. Ніби потрапив я наразі у вік мамонта, а не в розчудеснім цивілізованім світі перебуваю. А ніч, як море. Не сплю. І дихання, віддиху нема. До годинника подивлюсь. Чи не ранок іще. Пів на другу. О, Господи, як же світанку діждатись.

Так тяжко мучився три місяці я іще 1986 року перед Чорно­билем на Великій Житомирській. Світ, що поза мною, це суцільна льодяна яма. Я боюсь невимовно. І щонайменше діткнення до цього світу повергає мене в замотилення безвід­дихуване. Ах, не переказать цього.

І от я на хуторі піч став топить. Та вигріваться на черені. І, може, каміння те жарке хоч трохи мені й допомогло.


6 червня. Огірочки співають. Сьогодні уранці рано я прийшов у поліклініку для вчених і творчих працівників на вулиці Смирнова-Ласточкіна. Рано. Ще нікого із хворих прийшлих нема. Прибиральниця тільки у закутку біля лабораторії. Утомившись, навпроти у проламаному кріслі присіла. Про примхи сьогорічного літа говоримо. Про холодні дощі, від яких нічого з городини рости не хоче. І жінка та сказала:

– Із весни, як кілька теплих днів було, то зійшли мої огірочки зелененькі, угору листочками тягнуться, аж співають. А тепер зжовтіли геть і до землі поникли...


9 червня. Біль руйнує відчуття краси... Я Богданові сказав, що із моєї душі ізникає, витравлюється, витравилось уже відчуття і сприймання краси Батькового осідку, рідної хати і свого краю. А він мені на те відповів:

– Біль руйнує, витравлює відчуття краси.

І тут спогадав я був, перед зором моїм мислено уявно пробігли дні й події сьогорічної важкої для мене весни. Але й зима була не легка. А десь на початку квітня, за тиждень перед Великоднем я майже до норми дійшов, у береги звичного улігся. Й інтерес у мене до роботи, до охайності з’явивсь.

А по Великодні (на третій день) я вирушив у дорогу. Зібравсь і вирушив. У селі й на хуторі не передбачувані несподіванки уже дожидалися мене.

У хаті за зиму холод вистоявсь неймовірний. Як в льосі. Я протоплював разів три, а ночувати їздив у село до сестри. В Березне іще їздив. А от де я простудивсь – так і до сих пір второпати, розімкнути кільце не можу. Їжа в родичів та у знайомих все переінакшилася. Все жирна і солена сильно. Як вони і їдять таку солену їжу та й не хворіють – дивуюся аж. Отож поїв я такої їжі жирної та соленої сильно, й смажить мене усередині в нутрощах почало. І на воду потягнуло. І пив я сильно воду колодязну, де приходилось. Холодної то уникав, холодність її усамперед і перевіряючи, смакуючи. Але хіба убережешся. А в Березному як одного разу смажить мене сильно почало, то води нігде не знайшовши, у бочку перед автостанцією зайшов та склянку пива узяв, щоб спрагу погамувати. Я те пиво і грів у роті, але хіба то так да на так. Я не пив того пива уже рівно одинадцять років, то все завважував увагою своєю, що пиво се аж зовсім не таке, як колись було, у застійні часи. Вода одна не вода. Отаке пійло.

Ще таке було. Брат Роман, за згодою і повелінням своєї дружини Євки, згодився мені допомогти порізати трохи позоставлених ним від в’яза дров. Різали ми двома пилками, і жодна з них не гостра була – обидві тупі, збухтовані. Ще вітер дув мені в груди і лице. Я час від часу куфайку то скидав, то одягав. То жарко, то холодно робилося мені. А ще черевики скинув, щоб тирса в них не насипалася, – у хаті з тоненькою підошвою туфлі озув. А вони ж за зиму нахололі геть – і таким чином простуда через ноги мої в нутрощі увіходить могла. Різали ми ті дрова з Романом цілий день – від 9-ої ранку до 7-ої вечора. Старший брат Саша і зять Романа погорілівський допомагать відмовились. Лінувались. Я ж лінощів не виявляв – для себе робив. І думка одна мене усе підтримувала: як би ті дрова да скоріш дорізать. Не дорізали. А натомивсь я сильно. Попід руками, під пахвами до чорноти понатирав. Ночувати до брата Романа пішов. А там не топлено. А мені здавалося все, що як тут добре стомлено спиться, прохолодно й свіжо так. У неділю я ізнов протоплював Батькову хату на хуторі. Як топив, то скрізь уже – і в печі, і в грубі, і в плиті. Щоб духу теплого більше було, і щоб він, сей теплий дух, цілу хату обіймав. І в якімсь то моменті стало мені так розслаблено добре почувать себе у рідній хаті на хуторі. Так добре неповторно, що не втримався я та й приліг на ліжкові. Воно вже теплим мені здалось, насправді ж моє вбоге ліжко іще наскрізь прохолодним було. А від приємного розслаблюючого відчуття я задрімав. Мій насторожений сон недовго тривав – із півгодини, може. Та й прокинувся наляканий, чи не простудивсь. Може, того разу і не простудивсь сильно, а лише трохи. А коли вранці у понеділок прокинувся, то в поясниці мені сильно боліло, і закашлювавсь трохи я, але у ранковім русі усе й минулося. А таке буває. Часто зо сну уранці то кашель, то болі якісь завважуєш, але досить в поранковий ритм життя увійти, як усе й минеться тут же, до норми стає. У понеділок я в Березне відправивсь. Хоч моментами вітер і холодний подував, а теплінь весняна перша (і вважай, остання весняна в цім році) владно знать про себе дала. З Березного я до Київа у видавництво «Молодь» дзвонив, щоб сказать, як скоротить на чотири сторінки рукопис, верстку, вірніш, книжки «З вишневого саду». У Березному я ще до нових цін на харчування приглядався – що і по чім. Але вже там мені зробилося недобре. Таку слабкість у всьому тілі відчув, ну, таку слабкість. І рука права розчервоніла повною стала, налилась – певний знак, що артеріальний тиск піднявсь. Коли я сів в автобус, то ще й така дорожня пригода трапилась. Автобус по дорозі з ладу вийшов, і поїхав він в автопарк, щоб на своє місце другого автобуса виставити, вислати. І сталося так, хто в першому автобусі стояв, то в другому – місце сидяче посів, і навпаки, тобто помінялися місцями в ушвидченому перебігу тім із автобуса в автобус.

Автобус був увесь усередині сонцем осяяний. І коли я на Посьолку вийшов та до Батькової хати на хутір ішов, то сонце весняне так ясно довкола світилося, собою цілий світ заполоняючи, усілякі інші барви, кольори й обриси із нього витісняючи. У ході до Батькової хати у повеснянім сонці яснім я втому неймовірну відчув, у ногах насамперед, аж іти мені ставало важко. Таким важким сам собі здававсь я, а хата Батькова над синім лісом без верби кудрявої уже так даленіла й даленіла у протяжності. І млость із мене йшла, перла. До хати я ледве доплентавсь. Я, здається, і не розпалював грубу, піч та плиту. А може, і розпалював. Я двері й вікно відчинив, щоб ясність сонячна і тепло увіходили, линули в хату й обігрівали її. Я і в комору двері прочинив. А там льодяниця одна, такий холод застиглий – за зиму застиглий. Сам я уже стояти на ногах не міг. Ще дививсь, як люди над дорогою біля білого добрива лежать, полежують, трактора дожидаються, щоб у бункер пузатий, який він за собою волочить, того добрива насипать, щоб розсівав він його по пасовиську. Я подумать то подумав, що то салітра біла, й мені вона до трави треба б, а от із відром щоб піти до них та взять, то вже сил і не було. І я знову приліг на своїй убогій постелі. Від утоми я задрімав уже надовше. Вітер легкий ходив по моїх ногах, ізнадвору, із комори пробивавсь. Я відчував се, завважував розумінням своїм, але ізнов у сонне забуття потавав. Застережлива думка іще бродила, ось протяги мене проймають, і застудитись можу я. Так я пролежав у напівсні, напівдрімоті, може, годину. Але утома моя не минулася.

Коли зі сну устав, то люди іще лежали коло білого добрива – трактор усього його іще не порозсівав. Я за відро невеличке й до них. Відро салітри білої я і набрав. Просив їх іще позоставить мені трохи, але вони відмовлялись. Нести те відро мені вже було важко. Коли я пішов за другим разом, то салітри уже не було. Люди підмели її геть чисто й у пузатий розсипач трактора всипали. Люди пішли, і трактор поїхав, і я назад додому вернувсь з огірченням, що вони мені тієї салітри не позоставили. Пошкодували іще з відро чи два, як я їх о тім просив.

Відтак я через річку із другим відром до Гані Микитиної пішов, щоб у неї картоплі позичить на пару днів, поки свою відкопаю. Я й не багато тих картоплин узяв, хоч вона і більш пропонувала, в надії, що ось за пару день свою відкопаю.

Коли я до хати через річку вже в надвечір’ї повертавсь, то по дворі хтось ходив, прогулювавсь. Це Саня Юркова. Привіталися. Кремезна, вона тяжко віддихувалась. А потім сказала, що прибігла вона понад річкою аж із дому з Посьолка. До Талимона він, Юрко, за нею іще біг, а від Талимона вона уже не оглядувалася. І зараз їй здається все, що Юрко заліг десь над берегом канави. І я потішав її, розраював, що таки направду його ніде поблизу нема.

Юрко хотів Саню повісить. Уже вчепився обома руками за горло, вп’явся, і на бантину волік.

Саня попросила води, і я приніс їй велику кварту. Воду вона жлуктила, як, буває, жлуктять з великого перепою. Мабуть, воно так і було насправді.

Аж мені води захотілося, і я випив трохи у хаті, холодну її в роті погріваючи.

Саня попросила мене, щоб я нікому не розказував, що вона аж сюди забилася, бо Юрко, коли надумає ізнов її вішать, то сюди вчащатиме. Я пообіцяв їй нікому не казати, й по сей день слова свого дотримую, бо це в інтересах і моєї безпеки.

Затим, коли Саня огрядним лантухом забовваніла проти Талимонової хати над ровом, я й собі за нею услід до Посьолка вирушив. До брата Романа, щоб переночувать. По якімсь то часі я й улігся в прохолодній постелі. Треба було б протопить. Але Євка не топила вже. Я подумав, що із двох причин. Або вона шкодує дров, або натоплена хата несприятлива їй щодо високого артеріального тиску – у неї теж гіпертонія. Скільки я спостерігав, то в прохолодній хаті вона зодягає по п’ять светрів. Може, так воно і правильніше. Але відки мені про те було знать, та де я і дістав би тих п’ять светрів.

Там вони якусь роботу коло поля робили, а увечері могоричі вкупі пили, позбиравшись. У напівсні розмови їхні п’яні об мене відбивалися. Але десь то посеред ночі, коли п’яних голосів уже було не чуть, я прокинувся і кашлем сильним сухим зайшовсь. І не переставав уже відкашлюватись до ранку. Мені стало ясно: важка простуда. І Євка уранці сказала:

– Од такого кашлю ти не скоро одійдеш. Такий кашель скоро не проходить.

Уранці вона ще запарила молока і додала трохи меду. Я дожидавсь у дрижанні. Так холодно було в хаті. А Євка у п’ятьох своїх светрах ходила, то їй нічого.

Після молока з медом мені ніби полегшало, і я пішов додому, попередивши, що, можливо, і прийду до них іще ночувати, позаяк хата іще не відігрілася.

Удома я протопив, як і раніш, у грубі, в печі і в плиті. Але що мені до того вже було. Я ліг на свою вбогу постіль, але піднятися вже було нелегко. Сильний біль у поясниці, і в ногах. Ніби у кістках мозок вогнем пекло. Радикуліт. До брата ночувати я вже не пішов. Й тільки уночі відчув, як у хаті іще холодно. Настуджена кожна річ, і крізь постіль від землі мене проймав холод. Я почав топити день і ніч, щоб відігріти хату. Світ за вікном здававсь тепер мені дикою полярною країною холоду. Настали і справді холодні дні із снігом мокрим навіть, із вітрами сильними та дощами. Такої наскрізь холодної весни я і не пам’ятаю.

Се була тяжка затяжна недуга. В горлі мені перехопило дихання. Хронічний фарингит. І такою важкою виявилася простуда. Я розгубивсь. Не знав, що робить, що діять. Схожа простуда поклала була мене на три місяці до ліжка на Великій Житомирській узимку 1986 року, перед Чорнобилем. Тоді сусідка по комунальній квартирі Клавдія Максимівна сказала мені:

– А я думала, что вы уже не викрунетесь…

Я спогадував її слова і упевнювавсь запізніло оптимістично «Але допоки на п’ять років викрунувсь...»

У перші дні до мене ніхто не навідувавсь, хоча Євка то уже визначила характер того кашлю. Очевидно, вони сподівались на гірше. Але от минає день, другий. Звістка про мою смерть не надходить. Десь четвертого дня аж навідався Роман. Я чогось то саме надвір вийшов, як він наближавсь, у двір став уступать. Я в хату його запрошую, а він каже, що нема йому коли, бо зараз він на роботу біжить. Й на холоді уже посеред двору всідається. А я йому кажу, що не можу я стоять на вітрі, бо задихаюсь. І став я у хату йти. Тоді й він за мною таки в хату пішов, увійшов. На ослінчику сів. Я йому про тяжкість своєї хвороби говорив, про тяжкість простуди такої. Наступного дня мені вже принесли передачу. Носили й надалі, через день чи через кілька днів. Приносили й молоко, а в мене іще було трохи масла. Я парив молоко, кидав у нього масло й пив, сподіваючись, що простуда в горлі минатиметься. Але засіла вона наміцно й надовго. Страх неймовірний охопив мене. А що ж? Сам же я. Як його і викрунутись. І в Київі як? Безсилий, скутий у леті. І тільки тепер збагнув я й оцінив, яким щасливим був день учорашній. Яким прекрасним він був. День за днем минав у тремкому очікуванні. А горло до ладу не ставало. Ще заходила до мене Ганя Микитина. Приносила інколи дещо. А потім перестала заходить. І коли я погукав був якось її, щоб вона прийшла, бо нема у мене картоплі, то сказала вона мені, що вона недужа так само, як і я, а то ще гірш. Неправда. Вона в строю, по господарству хазяйнує, а я – нікудишній. Я ще трохи спочатку писав свій роман, а відтак мізки мої відмовлять почали. Хвороба на хворобу накладувалась.

Якоїсь то неділі прийшла Аврамової Насті Маня. З минулої осени щось то вона заходить почала, а я й не второпаю ніяк її замірів. Але серце відчуває, що на лихе. Не на добре ж. Такі велемовні довгі пасажі її речі.

На сей раз яєць принесла й банку варення ягідного. Вона вже одну була восени приносила. Обидві банки зірвані, кришки в них позривані, й варення затхнулося. У мене багато яєць вже назбиралося, і я їх пив по 3 штуки щодня, гадаючи, що таким чином простуду заливаю. Але намарне. Маня порадила мені на печі вигріватись. Розказувала. Що в Холопах один дід у Полях був хату із сином одному хазяїнові дерев’яну майстрував. І от коли вже вони платви й бальки на горі, на висоті установлювали, то подув сильний вітер, продуло сильно того чоловіка, протяги пройняли його. Застудивсь він. Дак що робив той чоловік. Він сильно піч натоплював, потім від жару усередині піч вимітав, устеляв в темній пічній порожнині вівсяною соломою, й по пояс утикавсь у піч, вистелену вівсяною соломою, й вигрівавсь отак. Місяць вигрівавсь, аж поки геть начисто не зняло простуду його. А тоді вкупі з сином пішов у Поля добудовувать розпочату хату, бо вона на них чекала.

Послухавсь я Мані, і собі того дня піч розтопив. Не було у мене вівсяної соломи, й не залазив я по пояс своїми ногами у піч (а тут, мабуть, велика мудрість захована, бо тяжкі й довготривалі простуди таки через ноги в людину входять), але вигрівавсь я на печі. Щоправда, відлякувала мене радіація, тобто, що ізсередини, від сажі пічної мене повсюдно наскрізь радіацією обвіює. Принаймні так те діло зображують тепер по радіо і в газетах. По 2-3 години вигрівавсь щодня. Цілий тиждень. Тіло моє на спині червоніло сильно спершу. Потім червоні латки меншали, коли я із печі сходив і біля дзеркала дививсь. Але яка приємність охоплювала мене, коли жаркий камінь кістки й нутрощі мої крізь шкіру проймав. Але десь та усередині стрижень залишавсь, що його тепло ніяк діткнутись не могло. Глибоко так. Се душа. Се центр простуди. І здавалось, відчувалось усе мені, що якби да того центра жарке тепло пічного каменю діткнулось, то так і полегшало б одразу мені, простуду зняло б. І як не повертався, на який бік не влягавсь на черені, а центр простуди моєї незайманим лишавсь. І се пригнічувало, очірчувало мене. Хоча в основному то я завважував, що простуда моя помаленьку із ніг, із поясниці, з поперека уже виходить почала. З бронхів виходить почала, відступать. Із горла ближнього тілько не виходила, не відступала. В щипцях своїх його тримала, здержувала. І червоне горло все було, й пухирці на нім із’являлись, гнойовички наче. Се тривожило мене. Минала вже третя неділя моєї простуди тяжкої. Але 2-3 години вигрівання на печі, а мо’ їжа жирна і свою негативну, від’ємну дію на організм спричинювали. Видно, запрогресувала гіпертонія. Тиск піднявсь. О тім я лиш здогадуватись міг. По ночах раптом стало робитись так недобре, так вже недобре. Я задихавсь на вбогій постелі своїй посеред ночі. А коли прокидавсь, то довго заснути не міг. Думав, ранок скоро. Дививсь на годинник, присвічуючи, а воно ж тільки пів на першу. Вітри холодні дощові за вікном вишугують. Не весна наче, а пізньоосіння глупа пора. І я самотній безпомічний на хуторі. І от порятунку ні від кого мені нема. Варівко й страшно так ставало мені. Безвихідно. Такої холодної самотньої висоти сягала у ці хвилини моя душа. І в ці моменти згадував я, як на Сирці цієї передвесни вже купив я був у кіоску «Літературну Україну» та й став на ходу читать у ній рецензію Євгена Сверстюка на Василя Стуса. Там десь писав він, що, ох, яка ж і холодна та висока самота. Ну, не дослівно так, але смисл і настрій такий.

Передчував я, що скоро й просто мені із цього стану не викрунутись. І коли удень приходив брат, то я говорив йому, що якби мене да в лікарню, а він казав, що якби я сам до лікаря помалу поїхав. Ну, як йому докажеш, що поїхати я безсилий. Він розуміть того не хоче, бо я для нього не людина у вимірах людських.

Ще була приїздила сестра із дочкою і зятем. Він мотоциклом їх привозив. Вони взялися на городі грядки поробить, і посадили дещо – цибулю, моркву, буряк. Але до моїх болячок зовсім байдужі, а не розпитали навіть. Хлопчик тільки, як від’їжджали, то на мене із мотоцикла у вікно дививсь, а я на нього – із вікна. Так було навпаки, як я деколи від них відходив. А тепер ми ролями помінялись.

Я став до лікарні готуватись. Але ж запущений я наскрізь. Одежа моя чорною смердючою від поту зробилася. Треба б перепрать. Я братові нагадував, він того не хотів робить, хоча хотів додому брудну одежу забрать. Ай, коли вони її мені повернуть.

А потім ніхто до мене вже не заходив аж чотири дні. Одного дня, у суботу, відчув я полегкість в горлі. Так хотілося, щоб стала вона постійною, але рівночасно ж і не вірилося в таке диво. Але я вже взявсь до роботи. Я наносив в усі відра води та й заходивсь її нагрівать у плиті та прати свої лахманки. Опівдні хмари темні насунули, й короткочасні дощі почались. Я з безнадією відзначив, що, напевне, просушить моє випране чисте не вдасться сьогодні. Тільки-но вигляне ясне сонце, то я й виношу випране на дротяних іржавих плотах порозвішувать, ще переживаючи, що іржа на моїм білім плями позоставить. Але от заходить сонце за темну хмару, і я вже з хати лахміттям обгорнутий висовуюсь да ті лахманки збираю, щоб зовсім дощем не прибило. Так кілька раз тривало.

Коло хати недалеко пас Коля Михалковий товар. І став він зо мною говорить. А в розмові і сказав:

– Не схотів мій кум товар пасти, то вже лежить.

Се означало: помер Тихін. Я його бачив недавно, коли вже недужий був, а Роман картоплю відкопував. Він щойно з лікарні вийшов, підійшов до нас від пасіння товару свого. Лице його було біле-біле, видозмінене, із червоними прожилками де. Сі прожилки про нетривкість людини здогади будили.

А через кілька день Ганя Микитина, сказала, що Тихона забрали ізнов у лікарню. І як забирали, то не виходив він сам уже з хати, а виносили його.

Тепер от нова звістка, і спогадав я, що здогад недавній мій реальний грунт під собою мав. Помер Тихін у 58-річному віці. А з них ніхто до 60-літнього віку не дожив – ні Коля, ні Міша. Були се руйначі Надріччя, нашого хутора, Батькового обійстя передусім. Найревніший щодо нас і був саме Тихін. Але от помер, і спротив улягається. Тепер із новими поколіннями Булок спротив держать доведеться, якщо доведеться.

Іще Коля Михалків розказав, що сього дня садив Уліян картоплю. Маленьку загінку залишилося йому досадить. Аж тут надходить Роман, синок Тихона, зірвиголова, а п’яний-п’яний, ледь на ногах держиться, і каже, щоб зараз же кінчали картоплю садить, бо він коні забере.

– Та де же таке бачено, – просить його Настя Уліянова, – щоб малу загінку недосаджену залишать. Треба вже досадить.

Але не послухавсь її Роман, кинувсь коні випрягать. Розпрягає він коні, аж тут хлопчик малий Ілько біжить, тієї Ніни, дочки Тихонової, що 25-літньою померла. Біжить і каже, що не треба вже коней випрягать, а нехай Роман додому йде, бо дід помер. Роман тут і перестав коні випрягать, та й пішов додому. Ми стояли з Колею Михалковим й осмислювали мораль. І сумна реальність «По кому подзвін?» зависала угорі, в піднебессі над хутором і вистоювалася.

Надвечір хмари стали грізно темними, як бескиддя високе, обступили вони небо з усіх боків. Дощ, схоже, припинивсь, і не очікувалось вже ніби його. Я вийшов забирать вогке плаття в хату, міркуючи, що сухіше й легше порозвішую досушувать біля груби на жердині. Я як знав, що воно, а хоч яке чисте шмаття, уранці завтра да так потрібне буде. Холодний весняний вечір заступав над хутором. Зелень довкола уже пробилася, і з рідкої світло-зеленої в темне загусання прямувала. Під темними бескиддями хмар на хутір темна мовчазна тиша спадала. Така холодна і така самотня високо, якби то десь в інших далеких світах, а не в наших краях. Се при думанні, що тут у прекраснім булім чудесне життя процвітало, і теплом людей сей край зігрітий був, а тепер от людей нема, і край мовчазний у холодній передвечірній темноті такою страшенно високою самотою повіяв. А тут ще від дороги, від шляху з Путовщі музика весільна духова линула. Грали «Поручик Голицин, корнет Оболенський, налейте вина...» Дивина. Згадав я, як узимку сю мельодію нову усе вигравали в підземних переходах на Хрещатику. І от ся мельодія уже на хуторі. Справді дивина: який вузький сей світ.

А відтак думка інша пішла. Там Тихін неживий у гробу лежить, і от музика ізвідтіль лине. Чи не знущально? І я ось недужий серед холодної високої самоти стою. І важке дихання із горла мені не зіпхнути. І це так безнадійно почувать.

А через хвилину нові почуття, нові відчуття пройняли мене. Невже ось це і є та значущо драматична мить, яка роками усе віддалялась, наближаючись. І страхала, жахала яка завжди своєю реальною неминучістю удалині. Прощання з хутором. Ах, невже?!! Твоє, чуже.

То була найважча ніч. За вікном вітер стугонів. Недобра погода стояла. Це вже з 4-го на 5 травня. Я задихався у буквальному розумінні. І міркував собі, що, може, се на горло вплинув пральний порошок, до якого дотикавсь у процесі прання. Хімія. Я стікав потом. Одежа моя мокріла тільки-но я змінював її, нову накладав, з перших днів простуди. Але потіння сеї ночі перевершувало усі попередні дні й ночі. Я не знав, що робить і розгублювався. Сон не брав. Тільки моментами я потавав у напівсон, у дрімоту. А коли прокидавсь, й то, присвічуючи, дививсь на годинник. Ах, Господи! Тільки о пів на першу! Яка довга коротка весняна ніч. Мені се тільки було дозволено цієї весни збагнуть. І тут знов я почав згадувать Євгена Сверстюка, міркування його про високу холодну самоту. Я ще згадував Богдана Сичикового. І Мішу Гантонового. Йому, вважай, чи не найтрудніш було. Бо той хоч у селі да серед людей, а цей віч-на-віч із батьком да матір’ю. Мати наша розказували колись, що Ганна, мати того дистрофованого, прикутого лиш до сидіння і вдень, і вночі хлопця, купила була йому сорочку барвисту та й питається його:

– Гарна буде, Мішка, на тебе сорочка?

А він на материну радість розгнівано:

– Або я бачив на кому ту сорочку.

Ах, якби він був у селі, то, може, б і легше хоч трохи було йому серед людей.

Помер Міша у 30-річному чи 33-річному віці. Не знаю, хто то мені розказував. Мати чи, може, Палажка, що сильно він жить хотів і все просився, щоб привезли лікаря. А батько Гантін йому відказував:

– Та же їздив, та доктора нема.

– Ах, не хочете ви. Бо якби хотіли, то привезли б доктора.

Ах, як це промовисто у безвиході своїй: в останні моменти життя людина кличе лікаря. Пам’ятаю, і Батько наші, хворуючи протягом трьох років тяжко, від лікаря все відмовлялися, а в останній тиждень, за кілька днів до смерті, коли я згадав про лікаря, говорить уже безсилі, вони подивуванням слабеньким відповіли ствердно. І я того ж дня привіз лікаря. І сказав він, що через півтора дні помруть Батько. Й померли вони через півтора дні.

Ах, пам’ять моя іще береже, як високо поціновував мене Мішка Гантонів. Се вже точно Мати розказували. Говорив він про мене таке, спостерігаючи, дивлячись, як я частенько з хутора у село пішки ходив:

– Такий чоловік, а треба, щоб пішки ходив. Дурні які, та все машинами їздять, а такий чоловік треба щоб пішки ходив.

Усе те спогадувалося мені в сю тяжку весняну холодну ніч, коли не співали солов’ї.

Посеред ночі я став топити піч. Мене кидало в холод, і в піт. Я не знав, що робить, що чинить, що діять, як рятуватись. Я поліз вигріватись на піч. Почав стогнати. Коли вже дуже важко, то безперервне стогнання вводить тебе у нову течію життя, у звикання в новім плині життя вводить. Так, лежачи на печі, я простогнав до світанку. А на світанку, ну, ранок уже був, хтось то загупав у двері. І я, як є, у спідній одежі тільки пропітнілій мокрій із печі скочив, до дверей сінешніх побіг відчинять їх, щоб та людина не зійшла із двору ще. Прибулець сей мав бути моїм рятівником. Вона вже відходила. Ганя Микитина. На стіл літровий слоїк молока поставила.

– Ах, заберіть молоко. Не треба. Біжіть бігом до Романа на Посьолок, да нехай вони тут же швидку допомогу викликають.

– Я товар і гуси повиганяла на пашу.

– Зараз же заганяйте товар і гуси в хліви. Кажіть, так і так, що я мало не вмер цієї ночі, що в мене запалення легенів. І тут же нехай викликають швидку, бо наступної ночі то я вже не переживу. Уже помру.

Ганя пішла, і, схоже, що я упевнив, переконав її в тому. Це була десь дев’ята година. Сінешніх дверей я вже не зачиняв.

Десь об одинадцятій годині прийшов брат Саша. Я стогнав перед ним, я топив у плиті. Грів воду, щоб трохи обмить себе, як швидка приїде, то щоб не виглядать таким надто запущеним.

Саша допоміг мені вмитися, брудну воду вилив надвір, а я почергово свої частини тіла омивав. Проте піти на Посьолок, щоб викликати швидку (може, Ганя не пішла), відмовився. Його думка така. Якщо ти одинокий, то погибай – ніхто тобі не поможе. Я сильно його просив. Але він таки пішов на похорон Тихона, хоч ще і зарано було.

О дванадцятій годині прийшов Роман. Приніс повну сумку молока й інших, видно, харчів. Я мало не плакав:

– Забирай цю сумку. Мені нічого не треба. Виклич швидку, щоб мене забрали, бо я мало не вмер уночі.

Роман огинався. Ну, не хотів. Нарешті таки згодився. А коли вже сінешні двері зачинив, то ізнадвору назад вернувся:

– Ах, мені б і туди на похорон треба іти.

– Потім підеш. А тепер тут же клич швидку.

– Добре, я приїду, я тут буду, але...

Я лежав на ліжкові уже перебраний. І, вважай, чекав.

Раптом шум машини донісся. Я у вікно визирнув. Машина вже стояла біля плоту.

Фельдшер оглянув мене. Тиск 180/130. У горлі він добачив гнойовички. Похитав головою.

– Скільки ви тут лежите?

– У вівторок буде три тижні.

Похитав головою. Як так можна. Роман заперечував. Не три тижні, а кілька день, ну, тиждень, може.

У дорозі ще той фельдшер, юний та високорослий, який мені, недужому, да таким ідеально дужим видавсь, іще також головою похитував. Се означало, що із горлом моїм погано, кепсько. І се пригнічувало мене іще дужче у сяянні сонячнім.

Опівдні сонце заявилося, да таке яскраве після учорашнього темного бескиддя хмарного. На Посьолку люди обіч дороги стояли, празнично вдягнені. Для них подія окреслена – похорон Тихона. Але і те вони завважували усвідомленням своїм, що в машині отій швидкій то таки мене везуть. І думки їхні витають угорі над Посьолком і надо мною. Про віщо думають вони?

Процедура прийому у лікарні не була складною. Я думав митимуть іще мене. Ні, тільки одіж червоно рабу дали, і гумка в штанях туго мій живіт обтягувала. І придумати чогось іншого не можна було ніяк. Й у самій лікарні також. Це скоріш саму лікарню перебудувать можна було, докорінно основи і спосіб лікування змінить, аніж сю річ заспокоїть. Система.

У лікарні я пробув 23 дні – з 5 по 28 травня.

Се був незвично холодний травень. Лежав я у кардіологічному відділенні, яким завідувала моя колишня однокласниця.

Мої основні враження від лікарні.

Ось я і арештант у рябій казенній одежі. Великі вікна зі шпарками великими, і світло застигле денне посеред кімнати. Люди на ліжках по кутках стоять чи лежать, як котрі. Мить застиглості й чекання. Час уповільнивсь. Таке справді воно довге чекання тут. І не оно для мене – для кожного. Се настрій уповільненого чекання загус і висить посеред кімнати, як концентрат отих десятків, сотень людських чекань, тут крізь душі людські випромінених. День – як рік. І так для кожного.

Особливо затяжні невимовно були для мене дні першого тижня.

У лікарні, в приміщенні тобто, день і ніч гуляли протяги. Люди простуджувались і кашляли страшенно. Я рятувавсь від протягів, як міг, бадьоривсь і закуток у коридорі стишніший шукав. Вікна повибивані декотрі. А їх і відчиняли непомірно в усіх закутках супротивних. Відчиняла в основному медична обслуга, щоб не смерділо, а й хворі також, часто поміж себе сперечаючись. Тому дихать нічим (каже), а той простуджується.

Хворих у лікарні було багато. Й багато помирало. Щодня по одному, а то й по кілька на день. Очевидно, наслідки радіації.

Хворі у відділенні все агресивні, несумиренні поміж собою якісь. Найагресивніші, як я в їдальні завважував, були жінки. Вони першими накидалися на їжу, завважень і обходжень чоловічих не потребуючи, самі собі місце належне убезпечували. Зі сторони дивитись на те не дуже було приємно.

Щоб собі з кимось поговорити, то й ні з ким. І став я згадувать, що у лікарні загального типу востаннє був я, вважай, на початку 1962 року, у Брюховецькому лісі під Львовом. У моїх специфічних лікарнях я завжди у важкім стані своїм знаходив із ким поговорити.

А тут, вважай, що і не було з ким поговорить. Правда, із Віткович лежав один сивий шістдесятилітній чоловік. Він паралізований був. Із баптистів. Сумирний. Усе у вікно дививсь. І вмів висліджувати із природи таке щось цікаве. Наприклад, він казав:

– Голуб із калюжі воду п’є, як корова.

Тобто без віддиху, не як птаха, що в дзьобик води набере та й дзьоба свого д’горі задирає.

А то ще був один чорний характерний арештант із Балашівки. Після інфаркту він задихавсь тяжко, печінка його розпухала. Але була се особина відворотна настільки, що у стражданні своїм да спочуття не дуже викликала. Злий він був настільки, аж злість довкола нього вилась і загусала. Я навіть дивувався у думці собі не раз, як таке сумирне лісове село тихе, як Балашівка, да могла породить такого виразного арештанта, як він. Здатність шкодити запрограмувалась у нього із дитинства. А що не робив, то все на шкоду. Але одна його розповідь із дитячих літ була потішливою, якби ймовірною.

Пастушком він пас корову, теля (бичечка) і кабана. Корова перестала молоко давать, як з паші приходила. Мати сварила пастушка, що телятко виссало, а він не достеріг, не допантрував. Пастушок накидавсь і бив теля дрючком, що виссало. А, виявляється, намарне.

Одного разу ополудні, коли корова уже напаслася і заганять її пора було, а сонце розімлілість ясну одну над світом лляло, лягла, уклалася корова від пасіння свого спочить. І телятко біля теплого бока материного коров’ячого примостилось. А поміж ними й пастушок улігся, тепло обох відчуваючи. Та й задрімав собі. Аж то чує він крізь сон-напівсон чмокання сильне. Стрепенувсь, прокинувсь, очі вилупив. Кабан корову ссе.

Відтоді його, кабана, вже дома тримали. Історія потішна. Але один із хворих тих, що слухали, й заперечення висловив. А чи може кабан ссать. У нього ж зуби, і він вим’я б коров’яче погриз, і не влежала б корова сумирно, а тут же і стрепенулася б. Се вуж, кажуть, підкрадається і корову ссе тихо. І в такої корови вже молока не буде. Її збувать треба. А то й справді. Сей мотив висисання, висмоктування корови вужем популярний в нашому народі.

Арештант сей балашівський досяг високого рівня, ну, середнього, скажімо, у світі блатному. Термінологією і звичками сього світу принаймні володів вільно. Не кажучи, що нутро його внутрішнє наскрізь ідентичне було, повністю відповідало цьому світові.

Він іще змалку не переносив усього того, що його забаганкам не відповідало. Як рівно ж в ніщо ставив людське життя. Хтось то був супротив нього на забаві одній в Балашівці словом пішов, дак він тому зухові дупло (заднє місце, дупло – се його термінологія) ножем навпіл розчикрижив. І як устромив ножа, то одна тільки думка руку його і провадила, як би да подовше й поглибше те різать, чикрижить. І про се він із пристрастю розповідає й тепер, вважай, при могилі стоячи, при інвалідності своїй першої групи.

Дали йому за прорізання того дупла півроку тюрми. А коли на волю вийшов да у свою Балашівку повернувсь, то ніяк знов ізвідси вирватись у світи не міг. Міліція йому паспорта ніяк не видавала. І от з яких причин. Його талант тут було запримічено і зафіксовано, може. Йому службу в міліції пропонували. А він усе скромно віднікувавсь:

– Да же я хуліган який. Да хіба таких у міліцію беруть.

А вони на те йому відповідали:

– А нам таких і треба...

Тільки після остаточної відмови його переконливої вони й видали йому паспорта. І повіявся він у світи далекі, у світ злочинний та блатний, його душі ідентичний. У Воронежі він молоду жінку усмерть малим автобусом «пазиком» переїхав. Із кіллям гналися за ним кацапи. І якби не втік швидко, то були б забили.

За жінку дали йому шість років, але відбув лише кілька, потрапив під амністію. Потім послідували інші пригоди.

Останній строк одержав уже в Березному, куди пристав невдовзі перед тим у прийми до одної міщанки.

Був сторожем на льонозаводі. Однієї ночі згоріла скирта льону із тих чорних старих скирт, що стояли чи й стоять іще десятиліттями тут за непотрібністю своєю, а скоріш, через безгосподарність нашу страшну. Льон виростили й зібрали, а далі ради дать йому не можемо. Кажуть, ті скирти вивозили уночі на болото і спалювали. Може буть. А от ся згоріла при місці на льонозаводі.

Підозра впала на балашівського арештанта. З його розповідей трудно висновувать щось певно. Може, і не його рук робота. Але звичку зумисне неціленаправлено чинити пакість я спостерігав у нього в лікарні. Тривалий час він не зізнавався. Але коли його повезли в Рівне, в КГБ, то там на нього уже чекали два аси – Андрій і Костя. Перший – з Моквина, другий – з Друхови. Сі аси били його із оскаженінням. Костя підкладав два пальці під горло, під бороду і на двох пальцях підносив балашівського арештанта до стелі. Чинили й інші, не менш страшні й вигадливі тортури. Жодна плоть не змогла б витримати таких мук. Не зніс їх і усесвітового рівня балашівський арештант. Він, за його ж власними словами, наче ум потеряв. В голову йому се вдарило. І тоді зізнався він. Сказав таке. Було, він під скиртою льону нужду велику нагнувся справлять, а курив, от недопалок і впав на сміття. Й скирта загорілась. Мучителі ж його зрадніло тільки й посміхнулися:

– А нам того і треба. Підписуй.

Дали ізнов шість год. І сей строк він не добув до кінця. Але уже з іншої причини. Із ним у Комі холодній далекій стався інфаркт. Відтоді й на інвалідності. А тепер на першу групу перевели, але за спалену скирту все одно 25% відраховують.

Розповіді його про далекі табірні краї були колоритні, вірогідні, можна сказать. Він однаково подетально розповідав про природу й звичаї Туркменії і Карелії, в краї, де він проходив військову службу. А от там чи там він її проходив – піди та й здогадайся.

Спершу я лежав у палаті разом із тим арештантом. А потім мене перевели у привілейовану палату, де перед цим лежав заступник начальника міліції Потапчук. Він десь то з наших хуторів, і прізвисько його Козюк. Тоді паралізований чоловік із Віткович пожалівся був мені, що арештант той балашівський посеред ночі кинувся на нього з капцем, від чого у нещасного вітківця його параліч запрогресував.

Лікування в тій лікарні аби яке. Але тиск у мене нормалізувавсь. Мені здається, що від режиму. Бо коли я з лікарні вийшов, то тиск одразу ж піднявсь. І тримається зараз ось на такій помітці.

Коли я вийшов із лікарні, то ночував спершу у сестри. Ходив безуспішно кілька разів до голови колгоспу нащот тієї забудови. Іще привозили цеглу. А потім вирушив у дорогу. На Київ. А увечері й досяг Київа. Тут мене очікували нові несподіванки, і все, як на замовлення, неприємні. На мене накидаються із оскаженінням люто. Чи це гра в одну дудку, а чи тисне зусібіч відчуття моєї слабкості. Досить тільки занедужати.

Я завжди ось уже впродовж п’яти років із хвилюванням сильним наближаюсь після денної дороги з хутора до міського помешкання. Чи все на місці? І як радісно розряджувально щоразу мені було завважувати, що насправді усе на місці.

На сей раз виявилось не те. Поштова скринька унизу була розбита. Замочок зігнутий, і заклепки в ньому повідпилювані. Інженерна робота. На п’ятий поверх я вже із тремтінням піднімавсь. Двері, хвала Господові, зачинені, не відбиті тобто іще. Але листи у двері повтикувані. Ось, нате, дивіться, хазяїна дома нема. Частина листів і в поштовій скриньці була. Й ті, й ті зіставляючи, я висновувати міг, що скринька розбита давненько – приблизно 20 квітня. Не був я майже два місяці. Коли їхав 9 квітня, то сусідка старенька в окулярах із другого поверху при виході з під’їзду мені позустрілась. Ах, як недобре. За п’ять років майже мені щастило при від’їзді завжди непоміченим вислизнуть. Може, хто і завважував мене з вікна. А тут віч-на-віч. Ця бабця висиджує приблизно з 10-ї години ранку до 10 години вечора літньої пори на лавці перед вхідними дверима, і роззирається. Її старечий зір нікого не промине, не пропустить. І тут вона мене питає:

– В командировку їдете?

– Та ні, так, в гості.

Так недобре зробилося мені, й то була ознака недобрих передчуттів. Я міг здогадуватись, що про мій від’їзд уже знатиме увесь дім.

По приїзді ж 4-го червня увечері упродовж наступного дня, тобто 5 червня, я ходив по жондах, справляв свої діла, і ніхто до мене із сусідів не присікався.

6 червня принесли пенсію. Коли я відчиняв двері поштарці, то прочинила і свої двері сусідка, що праворуч, Іванова. Забачивши мене, вона пригрозила кулаком, напівжартома, але і напівсерйозно. Розписавшись та одержавши гроші, випровадивши поштарку, я подзвонив до тієї сусідки. Цікаво, що ж вона хоче. І тут вона напала на мене в буквальному розумінні. Де я був і чому їх не попередив, що їду. Я пояснив, розказавши про непередбачену хворобу. Тут же й друга сусідка вийшла. І ганили вони мене удвох. Що я повинен їм доповідати, коли й наскільки їду. Я виправдовувавсь, як міг.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка