Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка4/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Так біло лист дубовий шелестить...

В автобусі уже. За Курганами у лісорозсаднику лист торішній дубовий біло шелестить. Така м’яка висока вибілена подушка листяна, ковдра листяна поміж рядами дубків молодих вистелена. І лист такий пругкий, наче й не був він під снігом, під вітром так біло шелестить, аж листки окремі вибілені в політ пориваються. Враження таке, здається так, що лист сей шелестячий біло, а щойно з дубків молодих зірвавсь.

Бліда аж прозора чуттєвість юнки так тремко бринить...

Уже у місцевому автобусі. Тепло. Сонячно. Людей набито повно. Аж спертий дух в автобусі витворивсь. Люди по-літньому декотрі поперебирані, зодягнуті. Тіло до тіла тиснеться. Юнка одна поміж тілами місця собі не знаходить. У світрику літньому зодягнута. Світерок всі форми її прозоро випинає, окреслює, й попід руками, попід пахвами. А лице бліде, біло бліде радіаційно, чорнобильно. Накрапи біло червоні лиш місцями по нім материчками малими розбіглися. Бринить тремко лице. Автобус по вибоїнах вигицує, і форми гицають мимоволі. Але вражає ся дивовижна бліда білість лиця. Бліда зелень ранньо весняна хіба з нею зрівнятися може, в порівняння із нею іде. Такі тонкі риси. І так бліда аж прозора чуттєвість тремко бринить в усьому. Й далекий дражливий світ весняного бриніння тремкого у твоїм серці будить.



Така поетична ясність у дворі перед вікнами витворилась... Усихаючий в’яз із двору звільнивсь (його узимку брат зрізав), і така висока поетична ясність у дворі перед вікнами витворилась. Хоч і безлисте вже було в’язове галуззя, а тінь на двір все одно напускало. Тепер все світло двір заполонило, і ясно так, як ніколи, може, у цім дворі не було. Й усвідомлення твоє усе те завважує, і ясність висока двору й світлість думання твого спонукує. І зовсім не шкода чомусь усихаючого в’яза. Ясність незвичайна двору перед вікнами сю втрату покриває, переважує.

А от коли крислату вербу старезну, що унизу її стовбур наче кадуб великий розрісся (описи верб у Стеблеві Івана Нечуя-Левицького нагадує), одночасно із в’язом зрізали, то галявина величезна за садком над річкою витворилась. І се око незвично муляє. Шкода верби кучерявої над річкою. А й затула для хати яка була. Вона ж (верба) усі вітри опівнічні собою обезсилювала, знесилювала їх, і в рвійному подуві своєму вони вже не так стріху дерли, рвали.



І от жаль стає верби старої кучерявої, коли надвір за хату виходиш, коли опівніч дивишся, звідки вітри буйні часто віють, або коли уявою до тої ізниклої верби дотикаєшся.
17 квітня. Посеред поля так розкішно чорно-білий рябий пес розлігся... Я з магазину із хлібом за новими вже цінами повертавсь. Трактор під весняний засів ріллю скородив. Вогка рілля чорніла розпушена, й посеред поля пес чорно-білий рябий так розкішно розлігся, лежав. Я поманив пса пальцем і голосом своїм «Нях, нях, Жук!» Пес зреагував, голову підвів і очима в мене вп’явся, але з місця не зрушив. Продовжував лежати собі блаженно.
17 квітня. Котик сивий, а в зубах – мишка. Я пораненьку від сестри з ночівлі ішов. Сонечко десь за рікою за бором темним сходить. Вільгість росяна паморозева прохолодна з ночі довкола стоїть. Від хат хтось де, люди поодиноко виходять. Й машини, автобуси зрідка поодинокі на дорозі зі сну розгін набирають. Я поворот із сільського закутка на центральну проїжджу дорогу роблю. Аж навстріч мені із дороги шосейної котик сивий поважно іде, ноги переставляє, а в зубах – мишка. Не сказати, щоб велика, але не зовсім і мала. Переді мною зупинився, несподівано на людину, вважай, наткнувсь. Стоїть, і настрій у нього ніякий. Але певний поважної гідності й достойності від вдалої ловитви поранкової своєї.
17 квітня. Знайшов під тином зеленим вічний спочинок свій... Я наступного ранку від сестри вийшов, і з сусідом Борисом ідемо на робочий автобус до церкви. Аж побіля другого сусіда хати Міши Бугаїшиного зупиняємось перед подією у собачім світі трагічною. Біля тину хатнього зеленого коричневий песик малий лежить бездиханний. Й під самим тином земля сира геть чисто зрита, пошматована конвульсивно в гарячці песячій. Сей песик невеликий був – така порода його. Як вареничок, куций він. Черевце до самого низу прогинається. І не молодий вже був. Його привіз із собою зі Здолбунова Бугаїв тесть, коли на постійне помешкання сюди було до дочки перебирався. Батько в дочки довго не опарився – у своїх краях собі молодицю до житки знайшов, маючи іще здоров’я красне, із лиця червоне. А песик залишивсь. Він особливо потішним виглядав у ходьбі своїй, ну, геть на вареника виліпленого схожий – черевце одвисле до землі прогинається. На людей він гавкав, якщо хто повз хату мимо проходив, проминально. Але доводилось мені не раз бачити, зустрічати собачку того далеко від свого дому – у центрі села, коли десь він із парку ішов, або іще й в подальших місцях. Тоді тримався він відсторонено, так несміло в чужім краю почувавсь, а в очах блищали туга невимовна й «далекий відблиск жалю». Схоже, щось то він шукав в оцих віддалених від свого нового дому закутках села. Його блукаюче пошуковий вигляд завжди будив у серці співчуття. Схоже, не вписувався песик у мікросередовище нашого села, цього чужого для його серця краю. Ніколи не бачив я його у собачому співтоваристві. Усе один, усе сам. І от під тином хати, свого останнього осідку знайшов він вічний спокій. Але по зритій землі, схоже, у важких муках.
17 квітня. Несподівана зустріч у дверях клуні. Я у клуню по дрова іду, щоб у грубі протопить. Овва! А біля дверей унизу крізь дірку мордочка прекрасна, лице осяйне мене зустрічає. Очка пильні мене проглядують, пронизують мене наскрізь, такі реліктово кроткі й мудрі у розхристаній нашій сучасності із висоти віків у стопах злежаних. Такі глибоко у собі зосереджені. Але тут же і згортається у клубочок в кожушку колючому своїм, бачачи, що не відходжу я й не розминутися нам у дверях. Але коли я вже дрова у глибині клуні набирав на оберемок, то їжачок розгорнувся й, по току ніжками лопочучи, так хутенько у темінь клуні другим боком почеберяв. Я із клуні дрова несу, а думка моя розпросторонено уявно в надвечір’ї картину малює. Ось по якімсь то часі, як розсіється у воздусі моя присутність у дворі, крізь дірку у дверях клуні із глибини напівтемної її спершу мордочка прекрасна, лице осяйне з’явиться, а потім обережненько на чотирьох ніжках голчастий кожушок реліктове створіння понесе, із глибини віків у стопах злежаних у присмеркову очікувальну сучасність на ловитву свою понесе.
17 квітня. А молодик – ізнов на сушу і на холод. Угору ніжками, ріжками задертий, що хоч і скільки відер дужкою в рядочок чіпляй, то вода не проллється, відро не спаде. Й опівніч сильно. А внизу над молодиком у лівому кутку зоря так ясно сіяє й мерехтить. А з півночі лавина холоду уже суне й на землю сивим приморозком спадає.
18 квітня. Така в’їдлива супротивність... Хриплячи від безсилля батарей радіо передає сесію Верховної Ради. Якась то депутатка із Тернопільської області каже, що «незаконні, необґрунтовані репресії» – це невірно, правильно – просто репресії. А й справді?! Хіба репресії можуть бути законними. Але от більшість настоює, що має так і бути. І формулювання невірне в законі залишається. Схоже, що ця більшість може проголосувати навіть за негайну ядерну війну, якщо проти такої війни голосуватимуть її, більшості, супротивники.
18 квітня. Я серцем своїм нині у Київі... Глибоко й тяжко простуджена плоть моя у Батьковій холодній із зими хаті перебуває. Всі нутрощі мої хрипять і дихать не пускає. І ніхто не навідається до мене, а хоча б і що зо мною не трапилось. Добре, що запасся харчами. Плоть моя простуджена і геть знесилена у холодній від зими Батьковій хаті на самотнім хуторі перебуває. Я тихе хрипляче від знесилених батарейок радіо слухаю. Київ ловлю. Так скупо про події тамтешні повідомляють. А довідатись кортить. Бо серцем своїм у ці хвилини я в Київі перебуваю. На майдані Незалежности й на Хрещатику самім багатолюдні мітинги й маніфестації ідуть. Телецентр і радіо пікетують страйкарі, щоб виступить перед народом на відстані. Ах, як це заманливо, перед уявним багатомільйонним народом виступить. Ніби він а й одразу тебе й зрозуміє, й імпульси єднання поміж вами пробіжать. Ах, як це заманливо, щоб в однім пориванні єднаючім сколихнулися і села, і міста, і хутори.

І крізь біль, із закутка, в який болем загнана моя плоть, я прозираю уявно серце Київа у ці хвилини. Бо серцем своїм я там. Ах, як то поводиться нині перед велелюдним натовпом міліція. Чи все ж виклично хвацько так, як у ті Великодні дні й дні Передвеликодні, коли продавців газет розганяли, коли зухи молоді пальцями двома хвацько зривали із тину зеленого високого біля Головної пошти газети й портрети порозвішувані. А на газеті тій на цілу полосу намальовано, як Ісус Христос у хмарах легких в небеса возноситься, янголи унизу стоять. А на портреті тім – наш пророк Тарас Шевченко.

Я сам не чув, але очевидці розказували. Запитали були того зухвалого міліціонера:

– А якби тут да портрет самого Леніна розвісили, то чи зривали б ви також.

– А зривав би, – відповів виклично той зух. – А мені однаково, що зривать. Я все рвати буду, що рвати мені накажуть. Я стріляти буду, як мені накажуть.

Але і сам я свідком був, як один молодий чоловік російською мовою до філософських розмислів одного майора міліції спонукував:

– Закони бувають моральні, і бувають закони аморальні.

– А мені однаково, який закон виконувать і охоронять.

– Ай ні, неоднаково має буть, – заперечував правник і філософ. – Якщо ви виконуєте і охороняєте аморальний закон, то ви – фашист, і не місце вам в правоохоронних органах.

– Ви обізвали мене фашистом, і ви поплатитесь за це, – упевненість надавала голосові майора високого звучання.

– Так, так, я знаю, що кажу, – спокійно прошкував у своїх умовивадах правник і філософ. – Щоб не буть фашистом, ви маєте піти із правоохоронних органів, а не охороняти аморальних законів. А то, що ж виходить: ми судимо через десятиліття Сталіна, судимо Садама Хусейна, а ви, хто втілював у життя їхні злочинні замисли, залишаєтесь собі невинні, немовби й не сталося нічого і ні до чого ви не причетні.

А що ж то діється там нині. І як поводяться правоохоронники. І чи збираються ізбоку ізгої, юродиві. Ах, яке миле їхнє зворушення у такі напружені хвилини! Як сміється й тішиться, ізбоку дивитись, то привабливо, їхня хвора свідомість, яка се віддушина для хворої свідомості – народна смута! В незатухаючій глибокій простуді безпомічна плоть моя на самотнім хуторі, але серцем своїм у ці хвилини я в Київі.


19 квітня. Моє повернення у рідні краї – се завжди фізичне нездужання... Скільки я і пам’ятаю, й пригадую скільки, то моє повернення у рідні краї – це завжди фізичне нездужання, тобто за кожним приїздом до Батькової хати неодмінно слідувала якась хвороба, то я ногу підвертав, але найчастіш простуджувавсь, і здебільшого люто, що вже сам вихід із тієї застуди тривалим, пекельним був, коштував мені багато часу, втрати сил і вимагав великого терпіння у напружені хвилини безнадії, коли на одужання не окреслювалось. Бо се дуже важливо, коли людина усвідомленням своїм завважує в організмі своїм, у плоті цілій вловлюваний дух одужання, тішачись, оцінює його прогресуючий, незворотний уже рух цього одужання. Ах, але яке безсилля, коли найменші бодай ознаки одужання не окреслюються, як от зараз, коли дихання сьогодні таке ж важке й утруднене, що і вчора та позавчора було.
19 квітня. Але ж це елементарна підступність... Зранку учора на сесії Верховної Ради ізнов спливло питання про новий арешт депутата Степана Хмари. Питання було поставлене дуже конкретно. Треба пояснити депутатам і Верховній Раді, на якій підставі Хмару ізнов арештовано. Питання було поставлено таким трибом, що сам Кравчук викрунутись від нього у відомий спосіб, що справа Хмари – це виключно компетенція Верховного суду, і Верховна Рада тут нічим зарадити не може, якби й хотіла чимсь зарадити, уже не міг, а таки пообіцяв сесії, що він дасть вказівку Верховному судді, щоб той сьогодні ж негайно підготував таку довідку, на якій підставі ізнов було арештовано депутата Хмару, й щоб цю довідку сього ж дня і зачитано було. Але скільки я не слухав перебіг сесії, до кінця дня до сього питання більш не повертались. Але ж це підступно у такий обіцяний спосіб спалахи конфлікту гасить.
19 квітня. Вражальний парадокс сучасної доби... Верховна Рада приймає закон про реабілітацію жертв політичних репресій у минулому. Звуться вони «незаконні, необґрунтовані репресії». Допускати треба, що існували, були, й існують, є репресії обґрунтовані, законні. Й одночасно Верховна Рада своїми діями та рішеннями узаконює найогидніші із боку провокативних інсинуацій репресії. Та ж справа Хмари. Увесь Київ і увесь світ говорить, що – се справа провокації. А управою вона під якийсь то закон підводиться. Кошти на се витрачаються. Однієї справи тільки що стоїть 26 чи 27 томів списати. Шахти вугіль не видобувать, фабрики й заводи стають, зупиняються у своїм протесті Хмару захистить. Так потеря, втрата немала. А властям хоч би хни, а наплювати вони хочуть на сю міліонну, мільярдну, може, потерю. Для них хоч світ увесь ізникай, а «нам своє робить». Затятість руйнівна, деструктивна, а не розсудок життєтворчий. Так було воно на самому початку й так на завершальнім етапі є. Звісно, що справа Хмари – це й іще маневр, окрім амбіцій політичних. Се хід конем – увагу мислячої чесно частини поспільности нашої на цю справу від життєтрепетних проблем сучасності, від суперечностей нашого суспільного життя відвернуть. І задля досягнення сих цілей чесне людське життя в ніщо поставлене. По ньому потоптом ідуть. І, схоже, що сьому чоловікові чесному й патріотові, може, й передчасно зі світа доведеться іти, погибати. Найобурливіше, найприкріше, і серце проти того протестує, що робиться усе те на виду цілого світа в атмосфері «розбуювання демократії, плюралізму і гласності». Ах, парадокси, парадокси найнеймовірніші сучасної доби!

Як моя думка у світлі означених подій випростовується. На тому ж майдані Незалежности в гурті зацікавленому сказав був я, якщо на виду, на очах у шести мільярдів нам подібних да розпинають безневинно людину, нам подібну на вигляд, да не заступимось за неї ми, то гріш нам усім ціна. Й побачив я тоді, як пильно насторожено зирять на мене чиїсь то очі випитувальні. Й тепер щораз страхи поза спиною пробігають, як та картина перед очима уявно повстає, навертається.

Я зустрічав багато таких, що схильні мудровать і дійшли до того, що вже й з трибун за Хмарою вину визнають – так навіюється воно їм. Я зустрічав багато й таких, що в пориві наче патріотизму виправдовують усі шляхи до незалежности. Нехай, мовляв, буде тиранія, нехай, мовляв, панує комуністична більшість, нехай пасеться вона (ніби вона до сих пір не панувала да не паслася), аби суверенітет. Ах, панове, панове, коли на ваших очах безневинно розпинається хоч одна людина, і ви через неї переступаєте, то не до незалежности ви прошкуєте, а шляхом зради ви назад рачкуєте. Ви той суверенітет (пак би казати, незалежність) на сотні, тисячі, міліони літ у глибінь відсуваєте, але не наближуєте його. Омріяний суверенітет – це як змагання за потоптану, зневажену справедливість. Й змагання те має вестись на праведній основі. Змагання ж за високу ціль на облудній основі лиш до нової прірви нас приведе. Бо суверенітет (незалежність) тут лиш лінгвістичний трюк, все ж інше – старе, відоме, підступне й зрадливе.
19 квітня. Можна приручить коня, і можна приручить бичка... Так сказав мені Коля Кракун, коли у день весняно холодний у час найвищого спалаху моєї простудної хвороби завітав був випадком несподівано, ні з сього, ні з того до мене у хату на хуторі. А далі він продовжував:

– Але баби приручити не можна. Бо се – самий диявол, одна сатана.

Коля Кракун був добряче напідпитку. І говорив се він з приводу того, що як живий був Петро Рачок, то хоч якусь а злагоду, замир’я вносив у стосунки між Ганею і Люсею Микитиними, врівноважував спалахи пульсуючі їхньої супротивності. А як помер Петро, то супротивні пульсації між жінками (Ганею – невісткою Микитиною і Люсею – дочкою Микитиною) досягали часто своєї граничної нерозв’язної напруги. Вінець сих чвар гострих на сьогоднішній день невтішливий сумно, а хоч би для кого.

В’їдання Гані в Люсю й одурачування останньої було не останньою причиною у рішенні Люсі збиратися в дорогу до сина у Полтавську область. Вчинок сей безрозсудливий з боку Люсі, а підступний із боку синка щодо матері своєї. Який той синок – ми знаємо: ніде не опариться, ковтать любить (горілку, звичайно) і Маруся його вже ковтає. Підбивання його матері виїхати із ним настирне нарешті от уреальнилось, збулось. Люся, п’яною бувши, на п’яну голову тобто, сказала про своє рішення їхати у Полтавську область сватові. А сват одразу ж і бац туди телеграму. У передвеликодню п’ятницю синок вже й дві машини пригнав. У плач Люся. А синок каже, що й машини 600 рублів стоять, заплачено тобто за них стільки. Й хочеш не хочеш, а їхати мусиш. Люся ще пробувала огинатися. Казала, що вона корову продасть, за машини сплатить, а не поїде в чужий край. Але то тільки слова й плачі були. Поїхала. Убогу постіль й добро убоге на машину одну поскидали. Банячки й ожогъ усі. А на другу машину корову виважили, соломи постелили, й синок коло корови приліг, на дальню путь налаштувавшись. Як машини рушили, Люся і заголосила.

– А чи надворі просто неба Богу молилися перед від’їздом? – питав я Гані.

– Ні, не молилися, – відказала тихо вона.

– Бо коли в тім році, як я народивсь, да Марко в Аргентину від’їжджав, то усі вийшли надвір, у яснім сонці навколішки на землю попадали да й молитись стали Богові. Так Мати мені розказували, бо вони там були й мене малого на руках тримали.

Брат Марка Філон, той, здається, іще приїжджав на побачення зі своєю землею, коли згусток імпету світового розсіюватися почав, і вільніші часи настали. А от чи приїде на побачення зі своїм краєм Люся? Але можна уявить, як побивається її серце на Полтавщині зараз, й іще побиватиметься з одчаю й розпуки за неповторним.

Недобра ситуація й у Гані витворилась. Сама вона сильно затужила, і ночувати під лісом сама боїться – що немаловажно. Схоже, що в скорім часі (літувать вона, то мо’ іще й літуватиме) подасться вона у село до дочки, де із зятем, що її духу не переносить, явно ж, не мед їй буде. І непереливки. Одна причинність другу тягне. Ізникне Микитиних осідок, то сам я, як палець, зостанусь серед поля під синім лісом, вважай. Тобто хата наша одна на закутку оцім хутора залишиться. Усі інші доживаючі хати уже віддалеки. Отака перспектива.
19 квітня. Але Коля Кракун не випадково до мене заходив... Але Коля Кракун, виявляється, не випадково до мене тоді заходив. Та все то те має свою передісторію. Ось вона.

У 1955 році, коли я ходив у 9-ий клас, а в нашому селі головою сільради був якийсь Ільчук, до мене в чітко окресленій справі зайшов був Лукаш Кракун, батько от сього Колі, Лукаш той малу продовгувату борідку рідку, а голос писклявий спалахуючий у високім тремтінні мав. Сталася подія обурлива несказанно. Отой голова управи комуніст Ільчук приїхав підводою та й наказав підручним своїм повантажити із Лукашевого Кракуна двору соснові жовто прекрасні колоди. І от нема на дворі вже тих колод. А на них, виявляється, Лукаш Кракун мав квита, документа тобто. І от пишу я від імені скривдженого Лукаша Кракуна бомагу, заяву, жалобу аж до самого Булганіна. Булганін, як і Лукаш, мав борідку. Але борода його інакшою була. А й у становиську різниця. Лукаш – мужик, Булганін – голова Ради Міністрів СРСР. Читав моє писання Булганін не читав – звідки мені чи комусь іншому теє знать. Тим більш тепер, коли й самого Булганіна вже не поспитаєш. Але за підписом його (факсимільним) прийшла Лукашеві відповідь. Й копія такої відповіді, як зазначалось, чи, може, навпаки, була відправлена в Облвиконком. І це наробило шороху. Колодки, може, вже інші, не такі жовто прекрасні, але в однаковій кількості були привезені на Кракунове подвір’я. Нечуваний, небувалий в історії краю випадок, щоб більшовики да те, що взяли, щось повертали, на місце ставили.

Але й це іще не все. Ільчука негайно ж звільнили з посади, тобто вигнали із голови сільради. Виключили з партії. Розказували, що коли з партії виключали, то він плакав і казав, що от сей партквиток йому вручали в окопі. Ну, може, не в окопі під Сталінградом, але в якімсь то окопі.

Лукаш Кракун торжествував. І вдячність, що може моє писання, не вивітрювалася в нього через роки. Бо коли у 1965 році паралізувало нашу Матір і ми опинилися в такому скрутному й невтішному становищі й печальному настрої перебували повсякчас, то одразу ж зайшов у нашу хату Кракун Лукаш. І не просто прийшов провідать, а пораду зичливу й послугу свою Батькові пропонувать став:

– Я вам наймичку знайду й до хати приведу.

Не схотіли Батько наймички. А коли Мати померли, то знов у нашій хаті Лукаш Кракун із’явивсь (це не означає, що він між цими подіями не заходив) і сказав:

– Хочете, то я вам наймичку знайду, а якщо хочете, то я вам і жінку знайду.

І знов Батько не схотіли ні наймички, ні дружини.

Минуло іще років десять. Не стало уже ні Лукаша, ні Батька – пішли з життя. Років десять тому, я тоді вже сам хазяйнував на хуторі, до мене якось зайшов Коля Кракун ось у якім ділі. Є у його жінки сестра-нещасниця. Вона передвоєнних літ народження, але дещо молодша за нас. Коли була вона іще зовсім малою дитиною, то десь недалеко побіля їхньої хати на Загаллі розірвалася бомба. Від великого вибухового імпету та сестра й занедужала тяжко на все життя, ставши навік нещасницею. Поки живі були батько-мати, то біля них вона трималася. Трудніше стало, коли батьки повмирали. Сама ради вона, схоже, давати собі не могла. А й пенсії ніякої на прожиток не мала. Отож, вирішено було, що поперемінно (по кілька місяців) перебуватиме вона в кожної із сестер. Але як би їй хоч яку пенсію витребувать, щоб впевненішим було її становище. Щоб написать куди. І я написав теж у якусь то високу інстанцію. І жалоба та у високий жонд дала позитивну реакцію. По якімсь то часі приїхала додому «швидка», і забрала сестру-нещасницю та й завезли аж в Остріг. Там її прискіпливо й ретельно обстежували, а показань все не було. Тільки по якімсь то місяці бац, і є показання. Падуча. Іще тримали її там кілька місяців, і через кожний місяць картина повторювалась. Сумнівів більше не виникало, і нещасниці дали групу. Подальше життя тої сестри-нещасниці склалося благопо­лучніш. Родина не відказалась від неї, як то наразі трапилося зі мною. Для неї за 500 карбованців купили хату дядькову. Звісно, хата та дорожче коштувала, але й дядько назустріч пішов. І живе там та нещасниця сама. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». А родина, в чім потрібно, то й допомагає їй.

От цю історію розказав мені Коля Кракун, і попрохав, щоб і йому написать, мо’ й він пенсію мав би, бо нездужає, а пенсії нема.

І Коля почав завдячувати мені, додому кликать (недужий, сильно простуджений я), обіцяв увечері іще зайти, я й чекав, сподівався, але він не прийшов. Але й словесна завдяка його мене гріє. Бо хіба може бути щось зворушливішого, як усвідомлення, що написане щось да функціонування дістало, користі прислужилося.

І тут згадалося мені прочитане в якійсь то книжці, як Гоголя ховали.

– Кого ховають? Генерала, прокурора, губернатора?

– А й ні. Письменника. Але такого, який що хоч міг написати, прошеніє міг написати і генералові, і прокуророві, і губернаторові, і самому государеві. Такий письменник був.


20 квітня. Так швидко чорний кіт від річки до хати Микитиних побіг... Я надвір вийшов. Холодно, зябко, а я зстуджений. Мізки й легені пронизує, аж страшно. А від річки до хати Микитиних так хутко чорний кіт побіг.
20 квітня. Сім лелек неозначено вже другий день літають... Учора під вечір сім лелек однакових до нашої хати прилетіло й літають собі довкола обійстя. На осокорі високому, нарешті, зупинились. Посідали на гіллі до розпукування побрунькованому. Дзюбатою таїною на мене дивляться. А унизу на водному плесі «шльоп» да «шльоп». Моя увага як на сплеск малої риби здригується. А це ж лелеки свій пташиний послід із висоти гілля осокорового скидають. Й у думанні моїм раптове переусвідомлення відбувається. Тремкою несподіванкою щораз повниться сей момент. Бо не може стати стереотипом в усвідомленні моїм.
20 квітня. Тихін плаче – смерті боїться... Мені учора Саша розказував. Якось то йому Тихін казав, коли вже його інфаркт розбив, ударив, що смерть йому не страшна. Але в останніх часах, після хвацьких відчайдушних запоїв, Тихін усе частіш важко нездужає. Це ж він казав Євці Романовій: «Що за хвороба – не розумію: робить нічого не дає, а пить дозволяє».

– І от сьогодні, – продовжував Саша, – зустрів я Галю, дочку Тихонову, та й питаю, як Тихін, а вона й відповідає: «У лікарні батько. Коли не зайду провідать, то плаче все: смерті боїться».


20 квітня. Падіння людини. «Если человек падает из самолета в середине ночи, только Господь Бог знает, что будет в конце этого падения». Почуті по радіо слова із вірша єврейської поетки Далії Равикович.
20 квітня. Ранній приїзд на хутір. Мені треба приїжджати, повертатись на хутір трохи пізніше, після 25-го десь квітня, коли віддаль до тепла вже ближче, і, може, не простудився б я так люто, як от зараз простудивсь.
20 квітня. На хуторі сила вражень і переживань повніша... Після кількамісячного життя у місті, на хуторі навіть у хворобі, у простуді тяжкій завважуєш, відчуваєш, що сила вражень і переживань на хуторі повніша. Тут речі і явища природи та світобудови виразніш, окресленіш, барвистіш перед тобою повстають. Ах, як заманливо бути між містом і селом (Микола Рубцов), і як настирно увесь час мені цього не дають.
20 квітня. Нездійснена мрія. Моя мрія мати в рідному краї упевнений осідок на шалений твердий спротив натикається... Якось на майдані Незалежности в Київі у світлі вечірньої електричної пори мені сказав був літній вже вусатий несмілий парубок, що ся суспільна система жорстоко розбиває найвисокішу людську мрію.

І розповів мені історію свого життя. Мав він дівчину, яку кохав, але не маєтний був у великому місті. Ніякого житла не мав. І от дівчина та розбила його серце. Вона за іншого удівця заміж вийшла з отого мотиву, що удівець той інший своє помешкання, свою двокімнатну квартиру у великім місті мав.

І от ся велика драма кохання породила а ще більшу мрію. Парубок запалився нестримним бажанням мати у великому місті власне помешкання. Високе усамітнене бажання витворило у сутності молодика високу цілеспрямованість, спонукувало його до дії, до напруженої активної праці. Трудивсь молодик не покладаючи рук, удень трудивсь, і вночі не раз трудивсь. Копійку до копійки складав, і чим вищою ставала сума, тим ближче наближалася вона до омріяної висоти, тобто можливої мінімальної потрібної для купівлі наймінімальнішого можливого помешкання у великому місті. Можливо, за цією мрією майже досяжною з’явилася б у молодика й інші пробудження, хто гарантував, що не витворилася б ізнов дражлива ситуація, коли прекрасна юнка скаже: «Постав хату з лободи, а в чужую не веди. Постав хату з маковини, для своєї бідної дівчини». І скаже тоді він їй із тихим переможним усміхом: «Ах, навіщо лобода, і при чім тут маковина, хіба нема у мене можності між блочні цементно стіни повести».

Гай, гай, мрії, а де ж солодощі ваші. Поки молодик в активності своїй копійку до копієчки складав, кругленькою сумою тішачись, знецінення від уряду, від системи таке найшло, таке спало, що стала його кругленька сума тепер ні почім, що за неї не купиш і не зведеш не те, що чотирьох блочних, а хоч і яких стін, але й однієї стіни навіть.

– Сама система ця розбиває людські мрії, – ізнов сказав вусатий літній вже парубок.

Я із ним цілковито погодився. Й про руйнацію своєї мрії йому розповів. Уже 20 років я маю хоч і яке, незахищене від нападу й простуджування міське житло. А ще перед тим як прочитав вірш одного прекрасного російського поета Миколи Рубцова «Но как то хочется жить сразу и в городе, и в селе», мною уже рухало цілковито таке хотіння. Й при думці утрати в селі рідного краю власний осідок я вважав таке становище, ну, просто неуявним – мало сказать неможливим. А коли померли Тато, і проти мого бажання натомість й частково за кошт родинного осідку збудувать чи в інший спосіб здобути у своєму селі захищений осідок (ну, настільки нехай маленьку хату, як курник, чи собача будка – я так і казав тоді), то проти мого такого бажання одностайно повстала родина – брати й сестри. А щоб виправдано було, то серед односельчан розповсюдили вони (Євка Романова, здається, насамперед) ту незаперечну доказовість, що в місті у мене є квартира. Й ота квартира в людських вустах виросла до шикарних хоромів. Але як образливо у цім світлі було мені, що житло моє міське було найнезахищенішим і найпекельнішим в усіх розуміннях. Я постійно там простуджувавсь, моє тіло стало хронічно уразливим до простуди. Там життя в комунальній системі мені не було, там люто знущались наді мною, двері рубали сокирою й виламували ногами – били так сильно. Грабували майно. І от в світлі реальності такої як кривдно часто ставало мені. Й усвідомлення страшної самотності як сутність мою обезкрилювало. Бо один і справді в полі не воїн.

Й отут народилось супротивне моє цілеспрямування. Збирать гроші. А коли я матиму, складу потрібну суму, то купить в своєму селі, сяку-таку халупу завжди можна буде. І як складав копійку до копійки, економив на чому міг, недоїдав, недоодягався й недовзувався. Так що й тепер, у часи перебудовні, коли ностальгічні зітхання міщанина за часами застійними чую, як же й добре тоді було, усього накуплять можна було, то в спогадуваннях своїх я нічого доказового видобути не можу, бо нічого з того згадуваного заманливого я й тоді не купляв, шкодуючи грошей.

І от тепер і я в становищі, як і той молодик неодружений, опинивсь. За мої гроші, схоже, у селі й розвалюхи ніякої не купиш. Та й хто такі статки на ці гроші знецінені продає тепер. Й над моєю мрією, можна сказать, познущалась система.

Але не усе я розказав тоді тому вусатому літньому вже парубкові.

Якось то минулого літа при зустрічі випадковій у містечку, а й коли він на хутір приїжджав, колишній редактор радив усе мені, щоб я взяв свій роман та заніс, підписавши його, голові колгоспу, голові райвиконкому і навіть першому секретареві райкому. На що я тільки віднікувався ніяково, подумки допускаючи тут провокативне. Але восени у розмислах і відчуваннях, як знецінюються гроші, я розповів про своє становище із хатою заступникові редактора. А він обіцяв поговорить із головою райвиконкому. І вже через кілька днів – мене тоді дома не було – вони й приїхали на хутір. Із райкому теж хтось був. Перед новим роком мене й повели до голови райвиконкому. З головою колгоспу він домовився по телефону, що хату перевезуть. Негайно ж і ділянку виділили. Тут уже від автографів викрунутись не можна було. Але я наївно повірив, що все воно і рухатиметься отак. Я обійшов усіх рідних (братів і сестер), і перед кожним змальовував трудність свого подальшого життя на хуторі, і всі спочутливо зі мною згоджувалися, я відтак, при щасливому полагодженні справи, обіцяв кожному щось відступного дати, як гроші якісь залишаться, й усі, кожний, звично віднікувалися від моєї обіцянки. Тільки Євка Романова, схоже, зчорніла з лиця при новині такій. Наступного ж ранку (я ночував у них) пораненько зібралася вона, немов би до дочки, та й подалась. І є в мене велика упевнююча підозра, що її спротив і в якесь то коліщатко справи сеї кинуте було. Бо голова по-іншому, як звідтепер дивитись, ставитись до мене й до затії моєї став. Оглянувши з будівельним бригадиром хату, він перевозити відмовився з тієї причини, що майстрів у колгоспі нема. То говорив він, щоб я сам майстрів знайшов, аби вони розкидали і склали, – все інше колгосп довершить. То обіцяв мені збудувать малу літню кухню натомість. На останнє я й погодився. Бо на перевезення спадкової дерев’яної Батькової хати, схоже, рідні й згоди не дали, як я питався їх. На тім справа і зостановилась. Отож, схоже, що не видать мені своєї хати у своєму селі. Плакали мої грошики.


21 квітня. Зла воля й на відстані недобре витворить... У цьому я часто не раз переконувавсь. Досить про недобро­зичливця подумати, як щось недобре і скоїться тут же. То ногу підвернеш, посковзнувшись, то тріска в око ударить, коли дрова рубаєш. А ось сьогодні сидів за столом, їв щось то, і досить мені подумати було про Л. із Маринина, як із-за столу виходячи, я зачепився своїми лахманками за бляшанку із помідорами, а вона вже й на землі. Як жаль, а помідори вже ж зійшли, тонкостовбурні.

Господи! Відсторони від мене усі спогадування, із яких зла воля проливається і до мене сягає!


21 квітня. Весна незвично холодна, а зелень пробивається і росте... Весна сього року незвично холодна. Ночі холодні неймовірно, сиві заморозки виносить земля у ранки, а вечори, сутінки студені скидають на сіножаті сиві тумани. Віють буйні північні вітри, що своїм дуновінням гостро пронизують не тільки твоє тіло й душу, а й цілий світ. Але хоч і який холод над землею стоїть, висне, а зелень повсюдно пробивається і росте. На дворі кущі трави щодень більшають, угору тягнуться, блідо рідка зелень їхня густішає темно. Квіти деякі з-поміж трави пробиваються різнокольорові. По згір’ю глеюватім мати-й-мачуха жовтіє. Й сіножаті усі, й жита густо зеленої барви набирають. Тихонова худоба на пашу першою вийшла, наближенням масового пасіння мене лякаючи. Береза, схоже, перш від вільхи розвивається. Значить, сухе літо заповідається. Може, і холодне.
21 квітня. Інтерв’ю Олени Бонер про Андрія Сахарова по «Німецькій хвилі» на хуторі слухаючи...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка