Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка31/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

2002 рік
1 січня. Справжня зима. Такої рівної справжньої зими я давно не пам’ятаю. Як укінці листопада випав сніг да заступили морози, то так і не відступають уже безперервно ось другий місяць. Снігу усе підсипає, а морози часто дужчають. І рідко коли, один чи два рази, спадали до 0°С. На котрусь годину. І тільки. Але як часто наближалися вони до -15-16-17°С. А -10°С то це як звичне щодня. Тепер ось із нового року обіцяють до -24°С уночі.

Таких зим не бувало ув останні роки. То тілько колись такі зими бували. Як Мати наші розказували. Що до Водохрещ кріплять, поскрипують морози зо снігами рипучими. Але тільки но Водохреща минуть, сонечко горою піде, так і потепліє уже. Й серце надією на весну уже повниться. Як Мати наші розказували, про пережите спогадуючи. Та навряд чи відступить кріпець цьогорічний після Водохрещ. Се ж тільки колись таке бувало.


24 лютого. Зима своє наздоганяє... Після морозів найшла та й тривала із місяць справжня весна. А тепер як за календарем весна наблизилась, то зима своє наздоганяє. Опам’яталася. Й оті раптові несподівані перепади до того спричинилися, що застуда мене пройняла. Днів п’ять вилежувався вдома. А як сьогодні на базар вийшов, то кволість неймовірна заявила про себе. І в грудях нечисто, зчавлює.
24 лютого. Відчуження. Весна іде. А серце моє неприкаяне. Таке глибоке відчуження переживає сутність моя. Усі мене позоставили. І рідня далека. Але найбільше – побратимство зле, що уже давненько по мені топчеться.
24 лютого. Холодна кров. У прохолоднім зимовім надвечірку, коли повертався я із Літфонду додому, стояв на зупинці навпроти палацу дітей на Печерську в очікуванні автобуса, да й щулився від холоду, то раптом несподівано підійшов, надійшов на зупинку іще один літерат, але старший уже побратим вісімдесятилітній Дмитро Білоус. В усі часи офіційно визнаний літератор і перекладач із болгарської. Із Ірпеня ми стали із ним ніби приязно говорить завжди при стрічі, але, схоже, самі по собі у собі зостаючись. А й те добре. Принаймні ліпше, аніж душу вивертать.

А і він від холоду щулиться у зістаренні своїм.

Да й стали ми говорить. О тім, о сім. Автобус усе не надходив.

І про молодше покоління мова зайшла. А яке молодше. Сорокалітнє уже. Се Тургенєв написав би, що був чоловік дуже старий, сорокалітній. А за нашими мірками, то дуже іще молодий.

Про моральний престиж сього молодого літературного покоління стали ми говорить. Да й сказав Дмитро Білоус, що особисто йому говорив Олесь Гончар про цеє покоління «Холодна кров».

І я подивувався. Яке точне афористичне визначення. Й повага нова до Олеся Гончара пробилася із моєї душі. Бо за інерцією я ніколи не був схильний підносити Олеся Гончара до того рівня, як у нас його підносять завищено. Але «холодна кров» – це визначення справді точне і глибоке. І у сутності моїй пробудилася раптом да й забриніла поважність до автора через оте точне метафоричне визначення. Хоча покоління строками, роками одними не замикається. Холодна кров у назване молодше покоління від покоління старшого перелилась. Вибірково нехай, але перелилась.


28 березня. Примхи весни. Така незвична цьогорічна весна. Лютий, що наче квітень, теплий був. А березень уже і закоми­зився. Усе вітри буйнії віють. І холоди женуть. Пронизливі неприємні такі холоди. Що то покаже, принесе нам квітень. Уже й на хутір пора збираться, як звичне. Але я стою на роздорожжу. Пропонують лікарню і операцію. Кажуть, величезна аденома. І як рятуватись – я не знаю. Медицина загальна розвалена, а грошей у мене нема. І так уже розтринькую зекономлене про чорний день протягом минулих літ за книжку «На горі сосна золоторясна», яка із доброї і приязної руки Тараса Сергійчука світ побачила. Що ж то воно за сим бар’єром і буде у моїм житті, якщо буде, бо книжечок названих зосталося зовсім маленько, кілька сот усього.

Уже місяць ганяють мене по лікарях, туди-сюди, усе аналізи, да аналізи. Не виходить зараз у лікарню лягать, бо хутір розіб’ють. І як буть, не знаю. А здоров’я слабшає, проблема крові. Анемія. Знеможений украй. Примхи весни.


29 березня. Ода тиші. У газетці «Київ Шевченківський», що її безкоштовно кидають у поштову скриньку, вичитав слова Бориса Пастернака: «Тиша, ти краща за все, що я чув…» Як виразно і точно. Се мені відомо, коли із центра Київа, бувало, свою присутність на хутір перенесу.
29 березня. Брешуть до утоми… Казав колись при Батькові нашім іще дядько Михаїл-євангелист. Його оці слова часто біжать із стіп злежаности пам’яті моєї. Що твориться нині у часі і просторовості напередодні виборів. Як усе розроблено режисером невидимим, але угадуваним і спрямовується за сценарієм. Усе уже бувало, але такого іще не бувало. Щоби так брехати, часто усупереч звучанню назви і суті своєї. Як наприклад, оте гасло на щитах партії селянської. «Досить годувати морду панську – голосуй за партію селянську». Увесь парадокс то у тім, що тією панською мордою наразі і є ота партія – селянська партія. Додуматись треба. А Медведчук із Суркісом, із Кравчуком горезвісним й іже з ними об’єднаними до чого додумались. На щитах портрети Медведчука порозклеювали, а унизу у блоці і портрет Лесі Українки. Й написане там підводило, схиляло до думки, що і Леся Українка була соціал-демократкою. Тобто іще у той далекий час, а вже була заодне із Віктором Медведчуком. До найганебнішого блюзнірства і додуматись треба. Це зухвале топтання по символах народу, чоботом наступили на душу нації. А ми мовчимо, ніби нічого такого і не сталося. Уже щось подібне реклямує блок О. Омельченка біля портретів Шевченка і Грушевського.

Сьогодні біля пам’ятника Шевченкові навпроти університету виступала Юлія Тимошенко. Пішов і я. Щоправда, передбачаючи, що побоїще нове гряде. Але екзекуції можуть бути і вишуканіші невидимі. Бігла думка моя. А коли по діагоналі над самим пам’ятником, шлейф угорі реактивного літака жовтий послався, то ізнов побігла думка моя: а чи не посипає сей самольот натовп якоюсь отрутою. Натовп зібрався чималий. Заполонив майже увесь парк. Се лік напевне ведеться на десятки тисяч особин. Такого велелюдного зібрання не доводилось зустрічать від перших перебудовних років.

Юля говорила майже цілу годину, рівно, без затинань. Звичайно, Фідель Кастро говорив у молоді свої годи по вісім годин без передишки. Але той мав могутнє здоровлє, а це слабосильна на вигляд жінка.

Усе, що говорила вона про сумний портрет минулого десятиліття, я уже не раз прокручував у своїй свідомості. Тільки у мене се находило емпіричним напливом. У неї ж думки набули виваженого формулювання у розрізах політичних і економічних. Як і проглядування перспективи. Тобто що коли курс не зміниться нині, то перспектива нам не світить на багато десятиліть. А може, і століть. Додати треба. Так, так. Се відповідально і принципово. І нарешті про це треба сказати одверто. Досить гратися в піжмурки. За сценарієм радіопередач Емми Бабчук, що треба переживати сі тимчасові труднощі, за якими неодмінно гряде світле майбутнє. А ізвідки тії труднощі – спитати б.

Об однім, може, не сказала Юлія вголос. Але хто про те скаже, а чи й сказав хто ув історичнім минулім світовім про теє. А істина вона ж очевидна і в повітрі, у просторі піднебеснім висне.

Річ іде про могуть партії Медведчука – Суркіса, партії об’єднаної. Це сила із світовою підтримкою, потужна фінансово і вишукана у засобах. Я тільки тепер уповні збагнув цю очевидність, дійшло до мене. Ця потуга спроможна цілковито стерти із лиця землі традиційні поетичні обриси нашого краю, потоптати корінний етнос і стерти усілякові нагадування, пам’ять про нього у світовім історичнім сяянні. Се така могутня руйнівна сила, що ми собі і не уявляємо. Що ми надто слабосильні і роз’єднані супротив такої потуги об’єднаної. І що найстрашніше іще – у них, у серцях їхніх нуртує нез’ясовна ревність сю поруйновну ролю супротив нас сповняти відмінно. Ізвідки така мета. Аж осягнути важко. Добре такими руками нашому північному сусідові жар загрібати. А так воно і є.

Особисто на собі я відчув зневажливе ставлення сих об’єдна­них. «А вы поздно в этот мир пришли, и што вы знаете о деревьях, вы не знаете, што такое кипарис», сказав був до мене один такий бородій у Будинку вчителя ні з сього, ні з того, аби зачепитись. «А кожний нарід приходить у світ, як Бог велить», тільки і відповів я.

А я ж завжди із зачудуванням ставився і ставлюся до Бориса Пастернака і Йосифа Бродського. Навіщо ж отак по-хамськи ні з сього, ні з того наступать на мене.

Але могутня сила, коли вона у дії. А наразі на наших теренах вона у дії.
30 березня. Павза перед боєм. Уранці по воду до джерела їхав. Тихо іще на вулицях. А скрізь ножиками зішкрібують портрети достойників – кандидати у депутати. Сьогоднішній день – павза перед завтрашнім вирішальним боєм. Але, по-моєму, буде так, як розігрується за наперед складеним сценарієм. І ми тут ні при чому.
30 березня. Затятість. На металічних воротах Сінного ринку сьогодні уранці спостерігав отаку сцену затятості. Одна жебрачка стоїть побіля входу. Вона цілковито незряча. А двоє дебелих вартових, молодиків видворюють руками силоміць із цього місця. А вона упирається і в одне усе говорить: «А я відси не піду! От не піду – і все!» Перехожа одна, із вигляду іудейського походження, здається, каже виклично: «И правильно. Нечего здесь стоять. Чернозема у нас хватает, лопату в руки и пахать...»

«Та же вона цілковито незряча», втрутивсь і я у розмову. На що перехожа ізнов повторила, якби ні в чім і не бувало: «Чернозема у нас хватает, самые лучшие черноземы у нас, лопату в руки и...» Ізнов інша перехожа завважила: «А їй за ці слова гріх буде...»

А молодики продовжували турмусувать нещасливицю, що облюбувала собі тут місце.

Чим воно скінчиться – я так і не дочекався.


6 квітня. «Голосуйте за Омельченка!» «Голосовать надо за Омельченка, – переконував нас у передвиборні дні голова ради ветеранів, ветеранський начальник. – И вот почему. Он же не как другие, Лазаренко, к примеру, перевел наши миллиарды за границу, в заграничные банки, штобы они, эти наши миллиарды, на другие царства, на капиталистические государства работали, – а он эти наши миллиарды в бетон, в родную нашу землю закопал. Так што голосовать надо за Омельченка!»

Нічого собі агітація! Переконлива. Тут ані відняти, ані додать уже не можна.


7 квітня. Зима повернулася… У лютому, у березні іще весна рання надійшла була. Що ж абрикоси у київських декотрих уцілілих двориках рожево зацвіли. Як у тролейбусі якось їхав, то бачив. Цвіт рожевий привітно на мене подивився. А на Благовіщення раптом і зима повернулася. За ніч доволі чималий покрив снігу заяснів. Протягом дня він, щоправда, розставав, танув, у воду перетворювався за законами незнищенності матерії.

А на ніч ізнов обіцяють -2°С морозу. Звісно, що затим гряде потепління. Але все ж таки на Благовіщення зима. Чогось подібного на своїм віку, здається я не пам’ятаю.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка