Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка30/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

2001 рік
31 січня. Зимова казка у новому тисячолітті. Цілу зиму не було майже снігу. Якби пізня осінь чи рання весна. І так переживалось цюю зиму, наче завиграшку, зиму, надурняк. І от за ніч випав сніг. Мокрий сніг. Але зацвіли, в дивну білу одіж пишно зодяглися дерева. Щойно увечері я прогулювався на Володимирській гірці. І все це, світ увесь вигляду набув, якби у казці. Таке дивне й тихе усе. Андріївська церква, Софія, Олександрівський костьол, старі доми, але найпишніше зодяглися дерева. Небо углибині десь заясніло, сиве й низьке стало. І дерева біло цвітучі якби ік землі поприсідали, розляглися усі на досяжній земній висоті верховіттями своїми. А чорні вони верховіттями своїми у безсніжжі чорніли глибокім уже неба наче сягали у безсніжжі зимовім тривалім. Таке чудне і казкове все. Аж душа випростується у молодінні. Але найвиразніше біло зацвіли це ялинки унизу біля Народного дому.
4 лютого. Про Є. П. і компанію. Але спершу як воно розпочиналося. І від чого. І відколи. А із весни 1987 року. Коли й до Київа подих перебудови долинув. У Москві її пахощі уже раніше розпросторювалися. Так і видрукуване щось нове і в нас прочитать можна було.

Мені сказав одного ранку, якого ранку, ополудні вже, П. М., як я до нього на Троєщину приїхав, зайшов:

– О,-о! Добре, що ти зайшов. А флюїди існують. Я тільки думав про тебе... Де твій отой роман? «Дорога до матері»? Принось, будем пробувать видавать...

І я зрозумів, дійшло до мене, що і в нас тим московським запахом повіяло, і затеплилась у моїм серці слабенька надія. А потому ми іще із П. М. були у «Вітчизні», у заступника головного редактора В. Я. Він, щоправда, напевне не обіцяв, що надрукує «Вітчизна», але три роки потому водив за носа, знаючи ж, відаючи достеменно, що надруковане не буде. А навіщо, питається, водить за носа місяцями і роками.

Але тоді Я. змовницьки до М. прицілюючись, сказав:

– Хіба Ш. передать...

На рецензію себто.

І так я упізнав, спізнав Ш. Ув Ірпені. Ш. написав рецензію до «Радянського письменника». Але іще три роки водили мене за носа, поки роман з’явився.

Одного разу на домовлену зустріч біля метро, навпроти метро привів Ш. іще одного чоловіка, який назвався М., який попросив у мене мого рукописа почитать. На кілька день. Але той рукопис перебував у нього дуже довго. Я тільки тепер можу здогадуватись, що його, мого рукописа, читали й перечитували, й користувалися тоді багато, як же його по-новому писать в окреслених умовах. Цілком ймовірно, що тоді і П. того мого рукописа читав. Потому уже подумалось. Бо казав якось М., що як давав у лікарні одному молодому чоловікові мого рукописа читать, то, прочитавши, чоловік той і сказав, що як перечитував він місця, де герой твору один в азійськім просторі має непогамовну пристрасть помочиться у редакторовому кабінеті, то оборювала його іще дикіша пристрасть, у якім би важнім місці і собі помочиться. Се дуже схоже на піратські замашки П., як я тепер проглядую.

Боязнь стосунків із цією братією і тоді мене переймала. Але я був страшенно самотній і мені тоді дуже хотілося, щоби мій отой перший роман вийшов. Отож і йшов за інерцією розкладу і поглинання, лукавих рифів підступності не завжди завважуючи.

Щоправда, М. обіцяв буть редактором мого роману у видавництві і порятувати його від посягань поруйнувати. Але знайшов потому якусь коректорку із видавництва «Дніпро», яка 25 перших сторінок тексту буквально зчорнила, редагуючи. Я з болем невимовним од такого редагування тут же і відмовився.

Щоправда, М. потому інколи єдиний з усіх дещо похвальне писав публічно про мене, й потрапляв інколи в ціль, що й мені подобалось.

А Ш. дак той одного разу став читать мені уривки зі свого роману про мене ніби, ім’я моє там було Кіндрат, як я у психлікарні перебував. Мені так неприємно зробилося, що якби начисто обікрали мене. Потому ми і посварилися були із Ш. у бринінні тих настроїв. А він сказав мені, здається, що я іще запам’ятаю його. Тобто щось недобре може мені ізробить.

А що я міг очікувать од таких цих хлопців. Я усе то теє усвідомлював і знав розумінням своїм, але куди мені, відторгнутому, і подітись було. Горнувся заради збереження власної штуки, забуваючи часто про власну безпеку і можливу розруху внутрішнього світу.

Я тільки про одне й тепер дивуюся у незбагненні, а чому вони так навриписто, наврипистіше, аніж отой москаль, у душу пхаються. І чому в поумку їм далася ота психлікарня. Се так лехко чуже пережите горе собі завиграшку перейнять графоманськи, да й потоптом по нім топтатися. Ах, усе це витівки лукавого. І застереження нашого доброго класика Івана Котляревського про отого, що «чужеє оддавав в печать», їх мало обходить.

Не хто інший, як отой же Ш., року, здається, 1992-го, узимку, в Ірпені у Будинку творчості сказав мені, що мене хоче бачить якийсь П. зі молодших.

Але перед тим іще М. мені говорив, що ніби ці молодші літератори сприйняли мене і мій роман прихильно, раз я старшими офіційними своїми побратимами відторгнутий. І це мене тішило природньо. І в тім не було нічого осудливого за необачність. Хоча би із тих міркувань, що молодь – це завжди надія наша, і за нею завжди надія на майбутнє. За правом природи.

Пам’ятаю, щось того зимового вечора я говорив із тим П. про літературу, про Гете. Й про лікарню згадав, як я переживав, переносив шоки у свідомості від введення інсуліну, П. усе слухав. І вже тоді моя думка побігла, чи не заміряється сей тип моє мовлене слово списувать, і в свою ніби художню ідею класти. А так і сталося потому. Сей фрукт із тих типів. Передчуття таке побігло. Й істинним воно виявилося. Про сього такого П. уже чутки запускалися й носилися, що ніби се щось такеє, а такеє. І мене воно переконанням діткнулося, хоча я нічого його і не читав. Кілька разів пробував читать, а воно до читання і не надавалося. Але ставлення до П., рівно ж як і до усіх молодших літераторів, у мене завжди було прихильне. За правом їхньої молодості, за покликом надії мого серця. І у тім я й тепер, опісля підступного ошуканства, не розкаююсь.

Із П., як із іншими молодшими, К. С., я зустрічався випадком доволі частенько, і розмовляв із ними з відкритим серцем. На теми літературні і життьові, із власної біографії, щоби моя доля у тім для них трошки проглядувалась. А не завжди здогадувався, що підступ гарцює у їхній свідомості, якби лапу свою на душу мою накласти.

Щоправда, спершу П. видався мені зовні дуже малоосвіченим, ба навіть неграмотним ув елементарних судженнях. Коли казав, наприклад, що Шевченко тепер відійде, бо пани, багатії узаконюються і не нестимуть більше у своїм образі негативу. У тім доводилося його переконувати, що це зовсім не так.

Власне, враження зовнішнє від того П. у мене з першої стрічі не було похвальне. Супротивне якесь від нього ішло випроміню­вання. Але я ж був такий відсторонений. І до когось же треба було мені горнутись. За правом молодості їхнім…

Бо і після виходу мого роману його замовчували, якби у рот води набрали. А ще раніше, у кінці 80-х Коротич по всіх усюдах розпросторювався, що у нас нема «шухлядної» літератури. Аже є. Але ви не поспішали її дрюкувать. Значить, кого і що і коли дрюкувать і який розголос робить і тоді й тепер ізвиш програ­мується і регламентується. Москвою, очевидно, завжди за­тверджується. Як дозволено було, щоби десь відбувавсь Чінгіз Айтматов і Василь Биков, а у нас тілько Олесь Гончар. Що кому дозволено. А й тепер так само.

Але продовжуватимемо прямувати до суті. Як укінці 1996 року я завершив передруковувать отого великого (1004 стор.) опуса «До могили Іммануїла Канта» (Ах, яка це була пекельна праця, либонь, тяжча, аніж сам процес написання роману), то й озадачіння сильне пойняло мене, – а що же далі, а де ж цього романа і куди притулить, як би його хоча частково оприлюднить? І намислив я собі звернутись до молодих, за правом молодості їхньої, озираючись, звісно, але нічого такого аж геть такого підступного у душі не сподіваючись.

І от домовився, умовився я із С. К., редактором журналу «Українські проблеми». ОУН ніби! Ай, де там, усе перемінилося, і на усі визначники колишні і теперішні накладено міцну лапу. У лещата взято. А куди би, у яку інстанцію, у партію чи рух ти не потикнувсь – там скрізь усюди свої, їхні люди при управі.

Але маленька надія на того К. у моїм серці іще теплилась.

Я приніс йому 5 кілограмів свого товару, гарно упакованого, да й передав ніби без свідків. А іззаду уже настигав, підглядав Ц. І сказав тоді я К. ніби жартома, а ніби і направду:

– Я довго обдумував перед тим, як до Вас звернутись. На Вас покладається історична місія. Будьте уважні і поблажливі. Я ішов до Вас, вагаючись, і щомиті підштрикувало мене повернутися назад із тими почуттями, як і Борис Пастернак свого «Доктора Живаго» до італійського посольства ніс.

А іще я дуже просив К. нікому до опублікування мого рукопису не показувати. І він пообіцяв мені, хоча потаємно вчулося, передалось мені, уловив він своїм розумінням і усвідомленням бриніння моєї тривоги. Знамо, про віщо ішлося.

Але по якімсь то часі той же С. К. пообіцяв привселюдно мені, що вони видадуть мого романа сього окремою книжкою. Лукавенько в уста посміхаючись, сам у те не вірячи. А Ц., отой радник нинішній прем’єр-міністра, «тайный советник», одвертіше й знущально насміх викинув у лице мені, що коли я російською мовою декламуватиму вірші Йосифа Бродського і матиму прожидівські настрої, то вони іще подумають, чи видавать мене. Усі ці молоді у присутності завжди ворохобляться словесно, як невідь яким зухвальством, своїм антисемітизмом. Що, мовляв, у долі нашій тільки одні євреї і винні. Але у писаннях своїх, і той же П., щодо євреїв підлабузнюються. Недобре, недобре! Негарно! Молоді, а двоїсть яка трубчаста.

А між тим час ішов, збігав, уперед рухався. Якось уже влітку біля кафе «Кулінарія» на Хрещатику підійшов до мене П. із моєю книжкою «Важке прозріння», сторінки у ній суцільно позагортувані і покреслені, вибирав що то, і попросив мене автографа надписать (яка увага! знакоме лице підступного замишляння). І я надписав, простосердим бувши. Щось, звісно ж, похвальне, – «лицареві молодої літератури – із надією». Тепер не написав би. А потому, як автографа було написано, сей П. підступивсь до мене ближче, яко стопроцентовий диявол уже, чи не писатиму я про психіатрію, себто про моє перебування у психлікарні. За душу, тобто з петельками почав хапать. І в душі моїй ізробилося дуже й дуже некомфортно. І став я викручуватись, як і кожда душа од гвалтівного насідання диявола викручується. Я щось то промимрив, що не писатиму. Тоді П. сказав:

– Значить, мені треба із Вами поговорить, щоби Ви усе ізгадали до подробиць і мені розказали. Бо я про це писатиму.

Тут мені стало а зовсім не по собі. Треба ж було сказать, що вже написане. Але і та думка застерігала, що викрадуть. Звичайно, а будь-яку розмову на цю тему я відхилив.

І вже стало ясно, як день ясний, хто передо мною. Крадій і перехоплювач, нівелятор усілякої художньої справжності оцей П. Та й ізгадав я, що іще під час отого першого нашого знайомства П., як о тім річ повелася, схвально сказав, що це добре, і нічого в тім осудливого нема, якщо автор «Тихого Дону» і скористався чужим писанням, як про те нагадують відомі версії.

Сплинув іще час. Аж С. К. сказав мені, що видавати вони мого романа не будуть, бо нема грошей. І минуло, може, з півтора чи й більше року, поки того мого рукописа великого «До могили Іммануїла Канта» повернув мені М. А я же просив К. нікому не показувать до опублікування, і він твердо обіцяв. «Читав уже П.» – перше думка побігла. А так воно і було, виходить.

Не більше як через рік опісля початку отих подій я поніс одну запасну папку рукопису, було це літо, здається, 1998 року у видавництво «Генеза» до головного редактора із проханням видати, то він показав мені, що ось рукопис П. уже набраний і видання його коштуватиме 26 тис. грн.

Але скоро потому наспіла і ота серія «Сучасна українська література», коли на згадану книжку П. виділили іще, як сказали, 12 тис. грн. Перед тим її друкував іще один журнал, і що то я уривками, пересилюючи себе, пробував читати.

Аж то по радіо почув я, що П. роман сей висувається на премію. А З. у «Хрещатику» (газета) висунув його, окрім себе, іще, звісно, на Нобеля-Шнобеля. Із тим Нобелем-Шнобелем у нас як подуріли. Чомусь кожному свербіж невичухуваний самому його узять. Ц. дайте. Він щодня, кажуть, п’яненький.

Навколо П. свистопляска учинилася. І я, як висловився Є. С., узяв гріх на душу, перечитать роман П. Й це коштувало мені великих зусиль. Роман дуже важко піддається прочитанню. Правильно сказав Є. С., що сей П. несе у собі дуже негативне випромінювання. Се література без любові. І річ не тільки в тому, що на увесь грубезний роман усього три речення. Роман переповнений брутальщиною і матюженням. Воно ніби про сучасність ідеться, а усе так тут задане ніби за чиєюсь підказкою, за напучуваням, сконструйоване, щоби і цей край наш, і нарід, поселян його етнічних виставить у збридженому оглумлюванні. Знакома пісенька. Се про нас узагальнено так П. рече – гімноїди, виблядки і т. д. і т. п. Що сей нарід тільки і може буряки сапувать, а щоби його із-заду гвалтували. Коротше, письмо це анти­естетичне, антихристиянське. Хоча у передмові С. К. розпина­ється, що воно дуже у християнському дусі. Справді, читати отаке – брати гріх на душу. У мене аж тиск постійно під час читання піднімався, високим ставав. Вражає малоосвіченість автора, відсутність внутрішньої культури. Але це стосується усіх, хто не має освіти, як вони, прочитавши щось із світового, уже й хизуються тим, яко мавпа окулярами.

Але не в тім іще річ. Я взявся залишити ці нотатки також і насамперед і ось з яких побуджень. Річ то у тім, що у П. повторюються ситуації із мого рукопису «До могили Іммануїла Канта», якого я давав К. Це і дояр із моєї повісті «Адам і Єва», і вовки у овечій шкурі (у мене), а в нього переінакшено, і багато-багато чого іншого. Усе воно повставлювано ж не туди. Літературний пірат. А ніби і не плагіат. А й з першого мого роману, а й із «Етюдів з життя сучасного українського літератора». Сама ідея і тема моя: із життя літератора. І від першої особи. І місто, і село. Поміж двома пунктами. І розмова із славетними.

Це ж і в мене розмови із Гете й Іммануїлом Кантом є. Річ у тім, і боляче, що у мене ж це зовсім в іншому розумінні і звучанні. От що боляче. Мені би лекше було, якби мій роман «До могили Іммануїла Канта» видрукували за будь-чиїм підписом, навіть «Є. П.».

Але і з інших авторів П. бере. Давнє оповідання Є. Концевича про хлопчика, який радіє, що на похоронах матері його завважують люди, П. втискує у кілька рядків. Але ж похідне. Про переживання вовка. Це ж десь зустрічалося. Чи не в Чінгіза Айтматова. Якийсь О. носиться із картинкою про смерть єгеря у лісі, як із явищем надсвітовим. А в Кнута Гамсуна, у «Соках землі», як дерево навалилось на людину, а у Василя Бикова – повість «Дожить до рассвета». І так далі, і тому подібне. Суцільний конгломерат. Річ суцільно компілятивна. А й стильово письмо різне. Схоже, що писалось не однією рукою, а кількома. Може, воно так і було. Принаймні, схоже, це видання, замислене в пику моєму рукопису. І робилось, компонувалось воно нашвидкоруч. Із-під пера да одразу до друку. А в нашій реальності усе, й таке можливе. Утвір то писався у рекордно стислі строки. Принаймні від початку там уже фігурують гривні, а не купони.

Бригада працює. «Малыши работают».

Про це й галас, що преса довкола П. учинила, свідчить. Різні, а й цілком протилежні за спрямуванням газети одне славляче про П. тільки й пишуть. За вказівкою, звісно, літературознавчим у тих писаннях і не пахне. Казав мені П. В., що таки П. дають премію. На цьому настояв З. Цікава вісь, чи не правда: З. – П. Старший молодшому досвід передає. Діло знакоме. Одне тільки тривожить мене: а де той регент, що усьому тому сценарієві руху надає. А надає. Сумно, дуже сумно стає після усього цього на душі. Нещасна наша література. Не видать їй, не видать у найближчі часи їй просвітку і випростування у руслі художньої справжності. Що ж до себе, то й повторювати не доводиться. Нема передо мною перспективи. Ані в долі власній, у життю, що до завершення свойого добігає. Ані стосовно рукописів. Познущаються вони над ними, як і над оцим познущалися. Се братія люта.

І найстрашніше у цій ситуації, що у нас нема а жодної сили, яка би виявила хоча б найменший спротив цій піратській поруйнації нашої літератури. Більше того, людини навіть однієї нема, щоби цим жахом перейнялася. Хіба би не можна було за сім років мого рукописа «До могили Іммануїла Канта» порятувать. Я Є. не раз про це говорив. А діаспора, схоже, наших поруйнов­ників тілько і підтримує. Історія із цим П. травмуюче вплинула на мене, переконуючи вочевидь, а що я таки перебуваю у центрі лукавого підступництва. І щоби розвіятись, а підтримки у когось ізбоку пошукать я був зателефонував багатьом знакомим, щоби заступилися. Щоправда, не в одній розмові я чув, що є у тім П. щось піратсько-сатанинське. Він із розмов із літераторами краде ідеї, образи і замасковано їх компілює. Так що якби розглядувать усі його писання, то вони суцільно компілятивні. А тому більшість літераторів уникають спілкування із ним. Називали мені О. У., М. З., кого іще там. Про це і В. М. говорив, зі мною згоджуючись. Але після того написав у «Книжнику» літературного портрета на П., вихваляючи і підносячи його, напевне. Коли я зателефонував Ш., то він спершу почав плюватися на того П., що він не любить людей, і в його писаннях нема нічого цінного. А коли удруге подзвонив Ш., то він сказав, що змінив своє ставлення до П. І одразу видрукував ув «Українському слові», ізвідки мене нагнали із тріском, статтю, де писання П. із біблійними порівнює. Значить, тут заковика не лише в особистісному. Вказівка завжди була вказівкою. І вона кожного разу ставила службовця на своє місце, міцно утримуючи біля коритця. Де, коли і що треба. Це уже після «Науки ненависті» назвав був хтось К. «Цепным псом перестройки». А резидент тільки у вуса собі посміхається. Нам задуми його не невідомі.


6 лютого. Іще про П. та К°. Те, що збігло із окрайців пам’яти, щоби більше до нього не повертатися. Про компілятивність його писання засвічує і схема, змодельована без психологічних мотивацій конструкція його автобіографічного образу літератора. Що такий бідний, такий бідний, аж не сказать. Що й курива нема за віщо укупить. І сімнадцять років бездомів’я мав. Се П. сімнадцять років бездомів’я мав. І все пережив – і психіатрію, і туберкульоз. Інсулінові шоки. Це я йому в Ірпені про шоки у свідомості після введення інсуліну говорив. А він одразу й на себе потягнув. Самому треба пережить, щоб сповідь писать. А Ш. у статті так і наголошує, що це роман-сповідь. Ах, ви ж фарисеї! Мало що позбиткувалися над долею, над мізками невинної людини, то й іще переживання тяжкі із його душі, із жертви, із нещасника крадете! Ах, фарисейське плем’я ви?! І де уродилося таке на наших теренах. Десь літ кілька тому Ш. хоча Кіндратом назвав мене у своїм романі, що психіатрію пережив. А цей П. просто потоптавсь по мені, якби і не було мене. Топчіться, топчіться! Уславлюйте себе. Хай пощезне і пережите моє, й ім’я моє, беручи до уваги усі мої гріхи також. Але нехай би ви не топталися по пам’яті й імені генія, нехай би вам одразу уже Нобеля-Шнобеля і давали. То й то, здається, не було би так боляче.

Такий бідний да нещасний цей Є., да бездомний. А за одним махом аж п’ятеро породистих цуценят на розплід укупляє. І все ходить на полювання. Як я спостерігав, то в наших краях на полювання не ходять зовсім знедолені. Але ті, що ходять на полювання, то тусуються із можновладцями да лісівниками. І зовсім зголоджений не пригощатиме лосятиною навіть Івана Сергійовича Тургенєва. Аяк! Хто має до стосунку із мисливством, то і лосятину може мать. Ах, ви ж, плем’я фарисейське, відпущене у наш жорстокий земний час прямісінько із потойбіччя! Ах, ви ж літературні пірати, великі поруйновники змордованої нашої літератури!

Се ж не хто інший, як сам директор одного видавництва казав був мені, що сей П. бомжа розігрує, а насправді його батько директором цукрозаводу функціонує. Он воно що, виявляється?! От тобі і розкуркулений. А мені ж у приятельській розмові про це П. ніколи не казав. А чому б і не сказать. Тим більше, що в Ірпені, здається, тогді я питався його про батьків і родовід. Й від цього мого запитання П. ухилився якимсь таким чином, що подумать, висновувать можна було, що ніби він сирота, принаймні напівсирота. А я так і уважав увесь цей час, інколи й співчуттям проникаючись, як і до самого себе – сироти.

Се, як хтось розказував мені, і версія із отією відкритою формою туберкульозу – чистісінької води вигадка, містифікація самого П., щоби фронди набрать, да допомог, да стипендій, да премій. А цілком можливо. Він мені сам розказував, як ми рівночасно, але з різних вагонів електрички на київському вокзалі улітку були вийшли. Що відкриту форму туберкульозу він самостійно дома лікує, бо у лікувальному закладі поганенько зараз харчують. Версія наївність виказує. По-моєму, туберкульоз, а ще відкрита форма – хвороба соціальна, а навряд чи дозволили б навіть і прем’єрові дома самолікуватись. Це інша річ, що могли би помістить у виокремлену установу лікувальну да харчування відповідне дать. Аяк. Отако. Сам П., здається, і в писаннях своїх згадує отих недругів лютих, які посміли в отій «туберкульозній» версії засумніваться.

А іще він так ревно обурюється супротив тих, що нібито у нього, П., списують, плагіатствують. Що ж там списувать у його, питається. Се ж він тільки із текстів да з вуст своїх побратимів і списує. Іч, запобігливий який! Да ніколи не може компілятивне враження первісності, справжності істинної сповіді справить. Воно у зародку уже мертвонароджене. Як я писав уже був. Се ж як і суспільства правдивого не можуть збудувать, витворить злочинці, які послуговуються термінологією праведності вистражданої іншими подвижниками у стражданнях. Бо заміри, бо діла їх чорні, а незважаючи на усілякові благі гасла, що з їхніх вуст виходять. Що й наразі бачимо ми у живій реальності.

Але у цім П. і кумпанія іже з ним перевершили усіх наших сучасних можновладців. А й не дивно. Бо діється, відбувається у такий надто тонкій духовній сфері, якою є художня творчість. По-моєму, се даремні зусилля, се сатанинське щось. А втім покаже час, у якім напрямку він рухатиметься. Усе розставлює по своїх місцях усесильний час. Раніше чи пізніше.

Коли років два востаннє позустрів мене на вулиці П., да й став мене ганить, понижувать, що я жить не вмію, да самий у всьому винен, що доля моя не склалася. Але із таким подібним звинуваченням накинувся був іще раніше на мене і Ш. Немовби я вільний був формувать свою власну долю, а не органи запрограмували мою долю да й і тепер ведуть її. А це щоби по душі моїй потоптаться да іще болючіш мені ізробить. Уштрикнуть. Так гарцює ушвидчено у людській природі оця непогамовна, невситима жага знущальності над слабким і беззахисним.

А іще тоді П. ізгадав був, що самий М. живе настільки бідно, вбого, що свою квартиру здає, щоби протриматися, а сам живе на дачі. А я візьми да по-дружньому іще так і скажи, що же йому щось то діяспора помагає. Це ж газета «Слово», коли й самий П. там подвизався, а й писав теє, може, оприлюднила була, що ніби керівництво СПУ побирає оті грошики, що діяспора на поміч хворим літераторам надає. А яке моє діло. Я ж від усіх ваших діл у стороні стою, яко відторгнутий. Але мовилось отак принагідно безневинно. Та П., по-моєму, таке передчуття в мені бринить, уже й доніс М., звісно, наказавши, може, того, чого я і не казав. Аби-но привід був. Із ставлення до мене названого керівника ніби напрошується висновування, що П. міг передать йому моє ізгадування випадкове, а й чого не говорив я, наговорить. Се ж у природі обмовників. А все можливе.

Тоді ж чи наступного разу П. і обматюжив мене а ні за віщо, познущавшись, що я іздохну отако, як гній і непотріб. Звідтоді ми більше не контактуємося. Хіба на людях задля пристойності мушу я виду не подавать, як і тоді у Спілці, коли він мені свою книжку дав.

А недавно хтось казав був мені (М.), що П. подав інтерв’ю у «Голосі України» із М. Але підписався під псевдонімом. Іч, який. Тихо й непомітно підлабузнюється. А як же він у своїм романі отих нещасних пенсіонерів-алкашів чихвостить, що до привиду Горбачова запобігливо підлабузнюються. Сам такий, виходить. Іще хтось казав мені, що у газеті «ВВ» названий П. умістив під псевдонімом Чернецький, чи як там, сам інтерв’ю із собою, себто П., як він цілодобово у літературі трудиться. Аяк. Реклама. Отакий він, П. Й отаке, отже, назовні виходить. Команда працює. Усе контролюється. На тебе злого іще злішого нашлю. Одне тільки з ума мені не йде. А де ж та резиденція і хто той головний резидент, що за його лукавим насміхом ось такий сценарій розгортається.


7 лютого. Вичерпуючи тему... Коли я учора увечері зателефонував М. поспитаться, чи не вийшла іще та газета («Книжник»), у якій він обіцяв статтю про мене видрукувать, то мова ізнов навернулася до злощасного П. Схоже, що М. не зовсім поділяє мою стурбованість, вважаючи, що перехоплювання художніх образів та ідей – це ніби стихійна підсвідома риса П. І тут іще треба подумать. Але те, що П. «перехоплює» і не туди втикає, М. знав і пережив давно іще. Гаразд, але чому тоді М. не остеріг мене про таке явище раніше. Адже я, наприклад, зараз до відома кожного свойого знакомого о тім доводжу. І вже зовсім відхилив заперечливо М. моє припущення, що над названим романом, можливо, працювала ціла бригада. «А нє, це просто його властивість перехоплювати». Частково, може, й так. Пам’ятаю, якось коло Спілки у розмові із П. я сказав був йому, що вичитав у «Комсомольской правде», ніби в колишній НДР кожний третій був чекістом. «Тоді у нас, напевне, кожний другий чекістом був і є», – посміхнувся я. А в романі названому П. читаю, часто повторює автор, як істину доконану уже, що кожний другий у нас – чекіст. Се, звісно, що такий вирізнюваний талант П. у відповідних інституціях не могли не завважити да не використати, послугуватися ним у цілях нищення української літератури іще у початках перебудови. Але ж прикро, все-таки прикро, що в окресленій ситуації у нас не забриніло, не виявилося жодної, маленької, ані найменшої животворящої сили. Ось тобі і перебудова, ось і незалежність. Сумно, але факт.
7 лютого. Біла казка. Цьогорічна зима дотепер, до лютого, якби пізня осінь чи рання весна протікала. Так затишно комфортно було її переживать. І лехко. При плюсовій температурі. Але усе у цім грішнім світі має свій кінець. Із наближенням лютого розгулялася зима. Зимонька – зима. Снігопади. Завірюхи. І морози. До десяти градусів. Уночі. А тепер усі будинки міські одягнули по самі вуха білі пухнасті шапки. Мені із вікна на останньому поверсі виразно видно. А радіо закликає усіх мешканців підгодовувати в окресленій ситуації птахів. Біла зимова казка доокруги стоїть. Гарно. А все одно у відлизі було лекше. Людині лекше, і звірові, і птахові лекше було. Треба чекати весни.
7 лютого. Коло звужується… Минулої зими я був якимсь то чином викрунувся од грипу і простуди. А цієї зими викрунутись не вдалося. Десь із тиждень тому і почалося із носа. Я іще цілий день у такім стані продовжував походеньки у завірюсі сніговій із мокрими ногами. А наступного дня горло зчавило. І ось уже п’ятий день не виходжу із помешкання. Без хліба. Але були крупи і картопля. Але що завважив я у тривалім усамітненні. Що душа старіюча прагне усамітнення. Що сучасний світ, із його ушвидченими ритмами, особливо нервічними у місті, на вулицях і ринках усе те не для старіючої душі, і він діє на неї згубно. Коло інтересів для старіючої душі звужується. Вона прагне спокою, затишку і захисту. Вона хоче певності. І в тім іще може перетривати її життєтворчість. Про що свідчать і оці записи. Бо раніше, до хвороби усе ніколи було на них зважитися.
8 лютого. Вранішнє спостереження. Шостий день не виходжу із помешкання на вулицю по причині простуди. Морози відступають, будинки втрачають пухнасту пишність своїх білих шапок. Як я у світанні їхні верхи за вікном розглядую. І от таке спостереження відбилось, зафіксувалось у моїй свідомості. Що сніг на бляшаних покрівлях скоріше тане, аніж на шиферних. На історичному музеї, наприклад, ось перед Андріївською церквою. Або на декотрих будинках перед Софією, як із кімнати через напівкругле вікно дивитись.
11 лютого. Дарунок ночі. Як розгулювалася завірюха, то скульптурний балькончик мій за вікном замело суцільно. І пухнастими біло стали бильця його. Аж то відлигло. І однієї ночі за вікном, чуть мені було, шарудів дощ, як ніби щось одушевлене шарудить («потоптался дождик у ворот...»). Уранці, як дніть почало, світало уже, я подивився, глянув за вікно. Гай-гай! Де ж поділася біла пухнастість на моєму балькончикові. Сіро оголилися суцільно грубенькі округлі бильця. Й на довшому поздовжньому бильцеві я забачив дивне льодове створіння. Чималеньке. Іхтіозавр, допотопник якийсь так майстерно змодельований. Потішився я ним. Як дивиною. Який незвичний дарунок ночі. Відійшов затим у вранішні клопоти свої. А потому, по якімсь часі, іще за вікно на балькончик, щоб потішитись дивним льодяним допотопником, поглянув. Але й дух простиг. Іщез назавжди. Розтанув.
12 лютого. Сей П. – лютіший за самого Б. Ігор Б., отой котрий научався у нашому технікумі лісному – се колишній нафтогазовий магнат, дуже багатий, і багатства його усі великі перепроваджені за кордон, як розказують. Се отой, що у час великої вбогості, влашто­вував пишноти у лісному технікумі, у містечку, де він п’ятнадцять літ тому назад учився. Аби себе показать. І великий злодій, як про нього також розказували і писали.

Але навіть і сей Б., за моїм глобальним висновуванням, а ніхто у зіставлюванні із П. І ось чому. Бо якщо Б. і справді наш злодій, то він міг пограбувати, обібрати до нитки, тільки матеріальне. Тобто свитку здерти. Сей же П. – се біс рафінований – йому не тілько о свитці обходить, йому дух і душу твою пазурами виш­кребти несамовититься. Це ж треба було підійти до мене, щоб я розкрився, про своє життя розказав, а він напише, що це його власне пережите. Це ж треба було мене самого і рукописи мої висліджувать упродовж років, щоби отак по-піратському посягнуть моє самобутнє поруйнувать. Ах, сі наші недолугі літера­турні пірати! Чи не бригадним методом вони у нас працюють?! М. каже, що ні. А мені усе здається, що бригадним. Оті різно­стильові (принаймні три, мною завважені) пасажі у згадуваному писанні П. Але, гай-гай, хоч і які злющі вони, але і невігласи також. Да же художній твір не можна цілковито використать. Адже він містить у собі і ємність важнішу – неповторну особистість автора, яка завжди в однині. Отако крадії, підступники злющі, відпущенці із потойбіччя пекла. Що накинулись із хвостиками і ратичками (цок-цок!) нашу літературу плюндрувать да нищить. А старий З. тому розгардіяшові підспівує. Да за нормальних умов функціонування художнього слова, якби були видрукувані мої романи, усе те і засвітилося б одразу. Але тільки не у нас, де правдиве слово захраповане і де воно піддане нечуваній розрусі, як і життя економічне. Але невже не прийде, не настане час, коли засвітяться усі ті П., і З., і Подики, й усілякові гинші поруйновники нашого духа. А має настать. Але поки що резидент од задоволення покручує вуса свої. Що заплановане звершується. Так що у тім розумінні диявольства свойого сей П., може, і лютіший за отого Б. Бо той свитку здер, а сей душу посягнувся вийнять.


25 лютого. Сей міфічний П... Літературна газета уже вчетверте повертається до цієї невідомої що за особи П., усіляко рекламуючи його, яко борця за долю України, а не крадія і поруйновника української літератури. Тверде замовлення на нього поступило, видать. Заробив, значить. Але хтось усим тим і ригує. А тепер от П. В. і каже, що сьому П. і присудили премію. Вони із краденим носяться, випендрюються. Убережи мене, Господи, від цієї брудної братії. Із ними і говорити ні о чім не можна. Бо одразу перехоплюють і за чиєсь воно видається. Ось і рецензію на П. В. хтось написав, то також виходячи із тих оцінок, які дав із самого початку і ось недавно П. В. я. Питання й запитання проситься: а невже вони усі такі невігласи. Да же усе те, що оці писаки так азартно обсмоктують, виставляючи як щось зверхзвукове і зверхсвітове, уже давно є у нас – і в моєму романі «Дорога до матері», і в «До могили Іммануїла Канта», в «Новелах нашого хутора». А не кажу вже я про невідомого для них мого романа «Між двома берегами». Ото якби взнали да викрали, ото загарцювали б, ото заметушилися б наввипередки. Чуже перекроюючи. А про мене ні слова, ніби мене і не існує. Потопта­лись да й переступили. Недобра, нехороша братія! І головне, що молоді. Якби надія наша! Хистка надія. Надія без надії. Які наївні вони у невігластві своїм. Да же творча особистість – завжди в однині. І в П. – крадієві вона чиясь не повториться. Але уважний текстолог мав би поставити усе на своє місце. Але нема у нас таких. І ні до кого мені звернутися. До всіх звертався – заступ­ництва ні від кого. М. сказав, що не можна про це, про крадійство тобто, і нагадувати їм, бо можуть вбити. Ото справді література. Сатанинська якась. Аяк. Диявол також термінольогією Божого письма послуговується. Як усе це печально. Але усе це факт дійсності, до якої мені судилося дожить. Се якийсь перехідний недобрий період у літературному процесі. Фальш і лють маскуються під термінольогію правди і любови. Господи! Се ж найпідступніше, що може бути. Убережи мене, Господи, від цієї братії. Я зостаюся в однині, ніким не підтриманий. Але за мною – традиція справжньої літератури тільки і сяє.
27 лютого. Лютнева революція. 25 лютого на Хрещатику надвечір зібрався великий гурт людей. Маніфестація почалася. «Кучму геть!» «Антинародну владу геть!» І я пішов собі подивиться, хоча й до політики не признаюсь. Але подивитись кортить, недугу переборюючи, спрямовуюсь на Хрещатик. А там уже вирує. Несусвітнє твориться, схоже. Де демонстранти збираються, там невідь ізвідки, ізгори музика бравурна лине. Пісні 30-х років («Мы к северу, мы к полюсу…») у суміші із Аллою Кудлай линуть. Це щоби дійства і голоси означених демон­странтів заглушить. А подалі, навпроти Міськради концерти гинші подають. Масляна триває. Усе підлаштовано так, щоби демонстрацію означену знівелювать гиншими ніби дійствами і витребеньками. Наввипередки, навперейми. Се із тієї опери вже. Де храм зводиться, там диявол і свою споруду тисне. І так перетривало воно у протиборстві кілька годин. Так що й послухати виразно толком я нічого не зміг. Дражлива така ситуація витворилась. Якби біси герць справляють. А людей демонструючих багатенько було. Тисяч п’ятдесят чи й більше. Й перехожих, роззяв отаких, як я, також чималенько. А я шуточки-прибаюточки моментами видаю: «Се революція лютнева іде. Як і у 1917 році лютнева революція ішла, коли Саша Керенський у свої руки узяв...» Осміхаються лиш декотрі. А жінка якась і сказала: «На Майдані коло церкви революція іде...». «Що таке?», – перепитав чомусь я. А жінка тая відказала: «Такого тупейного іще не зустрічала...» Себто, що Тичини я не знаю.

А радіо, а преса наша дуже скупенько про подію цю подали. І то тенденційне, супротив демонстрантів спрямоване. Оце тобі і свобода слова. Так само, як і в літературі, де Пашковські дефілюють да бал правлять із краденим. А грабунок він і є грабунок, да по усіх розтоках тече, і по матеріальних, і по духовних.


28 лютого. Ведмежа шкура. Унеділю на Володимирській напроти Пошти стояла лехкова машина, а на ній овчина величезна чорна розкішна на цілу машину, ще й по краях, розстелена, лежала. У яснім сонці сяяла. Ах, яка ж розкішна ця шкура була! Якби і справді з отих далеких білих епох, коли давні предки наші мамонтові шкури порозвішували, порозкладали сушиться, щоби уперше, як у святешнє, зодягнуться в них. Строї ніколи іще не бачені й не зуживані як дражливо тішили око їхнє велично ясне і свідомість цільно сконцентрована у єдності світу, розкошуючи в передчуттях великого історичного відкриття, аж до небес підносилась.

Не втримався і я. Так невтримно поманила й мене ся суцільно чорна у яскравім сяянні іскристого зимового сонця шкура. І я підійшов. Чоловік і жінка вигляду новітньо ділового запрошувально вичікували. Чи не спокуситься хто. І я поспитався:

– Чия шкура?

А жінка відповіла:

– Ведмежа. Камчатський ведмідь. Тієї породи, що опріч Камчатки, такі ведмеді нігде і не водяться.

– А коштує? – знову я.

– П’ять тисяч гривень.

Щоби дражливість моменту розсіяти, випростати ситуацію, я на інше переходжу, на інше переключається думання моє, і я кажу, що якби отакий ведмедисько у путі позустрівся, то не викрунувся б чоловік із лап його.

– О, ні! – зактивовано аж якби вигукнула жінка. – Не викрунутись.

– А на що пригодилася б така шкура? – розглядування моє у розкошуванні запитальним проросло.

– А ні для чого... – розважливо входить у довіру жінка. – Кожуха не пошиєте, бо важкий. А просто так.

«Для розкошів і прикраси великих помешкань крутих», – подумав я собі. А руками своїми й помацав шкуру сього камчатського красеня. Груба неймовірно. Що подібної овчини на моїм віку і не зустрічалося. Ізнову подумав. А ізгадався наш зарічанський Денис Довгий. Столітній майже довгожитель-великан і незрівнянний на цілу округу силач. Да й став розказувать. Як він у 1972 році в дев’яностолітньому віці приніс до кравчині Ганни штири телячих вироблених шкури, щоби вона йому із них штани пошила.

– Та же се діло більше шевське, аніж кравецьке, – подивовано оглядаючи Дениса, осміхнулася Ганна. – Да й нащо вам такиє грубиє штани...

– А мені, голубко, у ватяних штанях уже ноги мерзнуть, як сєчку із соломи рєзать худоби.

Да й стала Ганна удвох із Сашею метикувать, як тії телячії штани для Дениса змайструвати. Де голкою, а де шилом, де ниткою, а де дратвою – і вийшли штани Денисові на славу. Що не міг натішить він ними. Іще років з вісім різав, крутив машинною січкарнею силач Денис у тих телячих штанях із соломи січку для худоби, нікого у тім моменті до себе не підпускаючи. А якщо хтось із домашніх чи й перехожих поривався помогти старому, то відсторонював таких настійно ухильно:

– А не тра, не скачи, голубе... Скілько той помочи, а порчи больше буде... Не та музика. Сєчкарню мнє шатаєш, да сєчка неровна получаєцца, а товару, худоби до смаку только ровна сєчка...

В іскристій морозяно зимовій ясності міській стояв я заворожений і розглядував таку велику суцільно чорну розкішну ведмежу шкуру. А крізь свідомість мою тіни перебігали. Як дивні велетні в далекій іскристій білій ясності мамунтові шкури пересушували, стоячи перед великою тайною й дивиною нового одіння. Й від незнаних передчуттів і їхня вайлувато сувора свідомість зрушувалася, пульсувать зачинала і до небес підносилась.

А затим ізнов наш хуторянин силач Денис Довгий зі своїми телячими шкуратяними штанами спогадавсь.



Іще думка побігла: «А все таки, все таки із цієї ведмежої шкури можна було би щось ужиткове змайструвати, пошить. Якщо не штани, то хоча би камізельку для отакого силача, як наш Денис був. Якби він іще ізнайшовся де».
28 лютого. Тече думка моя... Минулого тижня я відвідував одних людей, і обідав там. Борщ їв. Розлитий він був у три тарілки на моїх очах. Усе безпечно. Але у моменті на хвилинку я віддалявсь. І у тім моменті могло статись. Проте малоймовірно. І після того зробилося мені дуже погано. Тиск 220/130. Голова горіла. До тієї висоти воно якби поступово наближалось. А здогадування все одно шукало причини. І я о тім іще подумав. Я ж то упродовж тижня до наметів усе підходив. Півгодини, а й годину коли вештався там. І мене вразили дуже бліді й змарновані лиця сих бранців опозиції. І унеділю на мітингу мені там погано робилося. Й подумав я, думка потекла: «А не може такого буть, що там невідь ізвідки на опозиціонерів, у місце те, невідомо спрямовані радіаційні чи якісь гинші випромінювання, щоби розруху внести у здоров’я опозиціонерів, й таким чином знешкодити тихо їх. Аяк. Се ж результативніш, аніж кийками розганять да розголос на цілий світ робить, да подачки собі унеможливлювати». Аяк. Усе можливе. Бо ж на мітингу а ніби жодної поліційної варти і не приставлено було. Усе можливе. Раз воно так подумалось мені.
1 березня. Хто є хто: і засвітилось... Верховна Рада голо­сувала «за» і «проти» Потебенька. І от що виявилось, з’ясувалось. Комуністи у великім числі (111) майже одностайно проголосували за Потебенька, Генерального прокуратора себто, за Президента себто. А ще ж недавно як комуністи з піною у роті воювали з президентом. Да я же і тогді говорив, що вони заодне. Мені не вірили. А тепер з’ясувалося, хто є хто. Засвітились. А демократи Мовчан і Червоній, котрі п’ятнадцять літ розпиналися із піною патьоками на губах супротив «комуняків», тепера оно із ними зійшлися на «єдіной платформіце», за Потебенька стоять також. Справді, багато імен тепер засвітилося. А скільки іще засвітиться в перебігу подій.
6 березня. Зацвіли біло дерева... Се таке диво ізнов було витворилось на початку березня. Що уранці розпочався небувалий густий снігопад. Да такий густий, що аж потемніло, сутінково стало, сутінковий світ ураз ізробився. Так густо падав лапатий сніг. А потому рясно біло ізнов зацвіли дерева. Й ізнов – як казка. Але усе те скоро і зійшло. Як дощі пішли, а тепер ізнов морозом землю обхопило. Такий цей березень пустун.
30 березня. Досить тільки спрямувати крок... Якось, котрогось дня весняного як мандрував я в неозначености весняного похмурого розхристання, то й завернув я, спрямував крока свойого до Спілки. А там мене уже й чекали. Уперше за десятиліття із приємною новиною. Заяву заставили, запропонували, лагідніш, написать. Може, щось із того да й вийде. Про стипендію ідеться. Се рідко у моїм життю таке трапляється, щоби внутрішній голос підказав крока кудись завернуть у миті, в моменті неозначености, а там на тебе уже й приємна новина очікувала.
30 березня. Да невже ми такі дурні й наївні, як про те говоримо... 9 березня сталися події сумні біля пам’ятника Шевченкові. Що там побоїще витворилось. Як і під час похорону Патріярха Володимира біля Софії колись у році 1995-му. Коли у хід пішло каміння, пляшки з вогнепальною сумішшю і т. д. І от тепер сеє питання мусується у той спосіб і таким чином, ніби се опозиція отако у пристрастях розперезалася. Мусують усі від найвищих чинів до політологів. Лукавенько хитренько так радійно мусують. А годі, панове. Та же кожен із вас прекрасно-розпрек­расно знає і відає, що же то чистісінька натуральна провокація від імені чека. А навіщо ж так телепнем притворятись да із себе ще й із когось дурня робить. Да це же такий давній-предавній провокативний засіб. А ми ж не такі дурні, як самі із себе корчимо.
1 квітня. Ясне квітневе тепло... Стояло протягом тижня. +15°, +20°С. А із радіо говорять, що на Сонці вибухи сталися, і Землю нашу грішну недобрим випромінюванням огорнули. І я, очевидно, під тую хвилю десь потрапив, натрапив. Цілий тиждень потерпаю від тяжкої застуди чи грипу. І у холодні періоди року такої лютої нежиті не доводилось переживать. А за вікном сонечко сяє, виграє. Яка ж і некомфортність. Й усі гинші болячки загострюються. І усе тіло од ломоти розривається. Із літами усе як тяжче переносить ці напасті нежиті.
8 квітня. Самотня прикутість до місця яка невимовно тяжка. Уже тиждень я скутий тяжкою простудою і чотири дні прикутий удома до одного місця. Як се тяжко самому без догляду. А надворі ж сонечко сяє. І +18°С. Де ж ся тяжка простуда і береться під таку пору.
8 квітня. Магія Олега Лундстрема. Коли я уперше приїхав до Львова 1 червня 1957 року, привіз подавати документи до вступу на факультет журналістики університету, то у сяянні літнього сонця мій зір поманила яскрава афіша, що сповіщала про виступ джаз-оркестру під керівництвом Олега Лундстрема. Се так незвично було мені, глибинному хуторянинові, у середовищі великого міста уперше афіші розглядувати.

Усе інше забулося. Тільки оте і запам’яталося. А який же він, отой Олег Лундстрем? Да й часто до мене запитанням текло, навідувалося а просто без причини.

У різні періоди свойого життя буваючи у великих містах, я не раз, око моє, правдивіш, не раз натикалося й виокремлю­вало серед афіш оте «Джаз-оркестр под управленим Олега Лунд­стрема». А затим і думка, часто іронією виколисувана, у легкім посміху, бігла: «А хто ж він і є отой міфічний Олег Лундстрем, який він є?» Напевне, старий уже?

Не раз линуло до моєї свідомості запитальне. І кожного разу згадував я оту мою давню львівську стрічу із афішею.

«А, напевне, уже старий», – мимохіть подумалось, як розглядував я у відносно недавній час, у перебудовний уже період знакому із юних львівських літ афішу в Київі. «Я да уже самий зістарівся, а щоби Олег Лундстрем да ні».

Отак і виснуло, стояло над моїм життям оте випадком завважене у юнім Львові ім’я керівника джаз-оркестру. А сам же то я ніколи і не пішов послухати його і забачити хоч єдиний раз у житті. Але джаз-оркестром не цікавився ніколи.

А ім’я бриніло у моїй свідомості. Що за магія? Й що в імені твоїм?

Аж то якось зовсім недавно у періоді занедужання я полежував собі на своїй убогій постелі. І слухав радіо, позаяк телевізія і по сей день для мене бачиться недосяжністю. Не сказати би проте, щоби манливою.

І ось у циклі радіовисилань про мельодії минулих літ чую розповідь про Олега Лундстрема, якому виповнилося вісімдесят п’ять літ. Живий, хоч джаз-оркестром уже і не керує. Одпочиває собі. На законнім основанії.

А іще довідався я заінтриговано із того радіовисилання, що народився сей Олег Лундстрем у Читі в інтелігентній родині, що у ній зберігався, як родинна реліквія, «Кобзар» із автографом самого автора. Аяк. Адже бабуся батька Олега Лундстрема доводилась рідною сестрою Тараса Шевченка.

А у юності сей Олег Лундстрем волею випадку уже перебував у Китайщині, де у молоді свої годи і заснував джаз-оркестр. Перед війною, щоправда, леліяв мрію повернутись до Союзу. Але тут почались нечувані репресії, що і батько його постраждав. І це стримало Олега, затримало надовше у тій Китайщині. По війні тільки і повернувся він до Союзу. Іще учився у Казанській консерваторії да незмінно керував джаз-оркестром. Да їздив по Союзу, гастролював, і по Львові також, да слави набував. Що як минуло 60 літ його джаз-оркестрові, то сам Олег Лундстрем був занесений до книги Гіннесса, як незмінний в означенім роді керівник джаз-оркестру. А тепер уже одпочиває. І од джазу також. На законнім основанії.

Отакий він, виявляється, Олег Лундстрем, що ім’я його поманило мою уяву у молоді львівські літа. Що в імені твоїм?


4 червня. День для сну. Трійця. Зелені свята. А холоди й холодні дощі щодень – не властиві періодові, початкові літа себто. Оно учора, унеділю, на перший день Трійці, трохи було потепліло і сонячно – до 20-23°С. Після тижневого безхліб’я на самотнім, одрізанім од світу дощами та грязюкою хуторі я вирушив у штовханині переповненого автобуса у село за хлібом. А коли повернувся надвечір о 7-ій годині на свій хутір, то стомлений одразу ж і заснув. І так проспав я із проміжками, із павзами невеликими попоїсти да зварити їжу аж до 5-ої години вечора сьогодні – тобто цілих 22 години підряд. Аж стомився од цієї всепоглинаючої сонливості, що невідь ізвідки нагорнулася на моє єство. Справді, день для сну.
4 червня. У побіленій хаті. П’ять років небіленою стояла наша хата на хуторі. Уже обсипатись усередині почала, да шпарки повитворювались у стінах і закутках. Й усе не знаходилось людини, щоби цю нагальну справу заспокоїти. Аж то нарешті знайшлася. Вовчиха. Галя Демидова із Посьолку, а з походження із Вовкового хутора. Із невісткою заявилися вони у середу, хоч зранку і дощ був, да й залагодили мені цюю справу, побілили хату себто, за гроші, звісно. І так ясно мені одразу стало у Батьковій побіленій хаті, аж на серці радісно. А у побіленій хаті і дихати легше, і спиться міцніше.
25 грудня. Моя пам’ять дірявіє... Як зібрався я писать етюди «Із київських настроїв», то й забув, потало у пам’яті моїй і не виринало ім’я одного співка, що його спів у дев’яностолітнім віці я мав нагоду слухати у Київській опері. А скільки б не напружував я пам’ять свою, усе не виринало ім’я його із пам’яті моєї. Я уже потелефонував був Миколі Студецькому у Пущу-Водицю в будинок для ветеранів сцени. А й він мені не допоміг. Аж то у пам’яті моїй вирувать почало. І коли у білому морозі ішов я увечері на прогулянку, прогулювався, то й спливло це ім’я несподівано, як знахідка – Петро Білинник. І подумав я, провали витворюються уже у пам’яті моїй, дірявіє старіюча пам’ять моя.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка