Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка3/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

21 березня. Ситий голодному – не товариш… На сесії Верховної Ради УРСР. Якась то депутатка із Тернопільщини і депутат із Луцька Гудима ставлять питання, щоб утворити Комітет захисту інвалідів, який би захищав сей скривджений прошарок суспільства, бо ні Міністерство соціального забезпечення, ні Мінздоров опіки належної йому не дають. Кравчук проти. І от голосування. Комітет підтримують тільки 56 депутатів. Справді, ситий голодному – не товариш. На моє ж глибоке переконання, такий комітет справді потрібен. Бо от хто захистить мене і хоч би питання житла не розв’яже – вислухає.
23 березня. Свобода – не милість, але – справедливість… На сесії Верховної Ради ганять шахтарів за страйк. Один депутат каже, що праця шахтаря не така вже і важка, а й сам шахтар – не таке вже велике цабе. От селянська праця – се зовсім інше. Вона куди важча, ніж шахтарська. Доярок, наприклад. Так говорив один депутат. А другий депутат говорив, теж ганячи шахтарів: «А что же вы хотели. Сейчас же вам свобода дана. Раньше вам начальника назначали – теперь сами можете себе начальника избрать».

Із слів цього депутата виходило, що часткова свобода – це милість якогось то начальника. Й за милість цю треба низько в ноги кланятись тому начальникові. Можливо, тоді він іще якусь свободу, вільність подарує, віжки тобто попустить. Тобто свобода, за його словами, – це милість, але милість не Божа, а начальника милість. І вже ні в якому разі свобода – це не вибір, не справедливість. А може, воно усе навпаки. От і сьогодні хтось то по радіо виступає і знову ганить шахтарів.


23 березня. Як се зворушливо – темним ранком першим автобусом із віддаленого села вертатись. У січні я затримався був у віддаленому селі в небоги. А вранці – темінь скрізь іще густа, й на розвидняння не заповідається – першим автобусом назад у своє село до сестри вертавсь. Люди на зупинці автобусній вже були. Вітаються ті, що підходять, із темряви виринають, із тими, що в темені будки обіч шляху стоять. Вітер в деревах вишугує, й так упевнено себе почувать, що в місці цім ти хоч трохи захищений. А люди все надходять. Уява далекість до нашого села міряє. І спогадування затим біжить. Ось по війні у базарний день – в середу – ізвідси дорогою, безперестанку товпами тяглися селяни, хода в ходу, і несли за плечима кадубці, ражки, маснички, усе з клепок, усе біле та добротне. Не близька путь. Хто його там вже і купляв. Село се славилось майстрами з окресленого промислу.
28 березня. Парадокси часу. Дивно й незвично спостерігать. Завважувать, як із сесії Верховної Ради, із вечорів різних репресованих письменників лунають палкі речі на захист замордованих у далекім і порівняно близькім часі. Причому із смакуванням подробиць і деталей ситуацій, у яких слідчі знущалися із своїх жертв. З усмішкою про се говорять, як про щось печерно диковинне. Ніби ми то ось живемо в найсправедливішій реальності. Учора на сесії про репресованих говорили. На жаль, не слухав я. З дому був пішов. Але угадать можна, про віщо там ішлося.

Парадокс, що це говорять і ті, хто постраждав у ті роки. Але при тім нічого не кажуть, що от у нашім часі, у цім моменті над людиною (зовсім безневинною) чиниться також куди брутальніший, підступніший і вишуканіший спосіб знущання. Ніби культуру відстоюють, нові імена повертають, ридають над їхнею долею, а на очах чиниться найбрутальніше за всі віки знущання над культурою, над художнім словом. Над творцями культурних вартостей.

Перечитую ось верстку про рослини. Мало, що зумисне зіпсували працю мою, неграмотно (нарошне, щоб познущатись із мене, досадить мені) повиправляли, дак продовжують при кожній зустрічі, знаючи мою долю і хворобу, витонченість свого знущання посилювати. Вважай, нічого не заплатили мені за таку довголітню працю, оформивши, як упорядкування. А тут ще й ті копійки урізали. Досаджуйте! Ну, можна дати мені по морді, щоб пасію свою зігнать. Але при чім тут досаджувать мені, над словом знущаючись.

От, схоже, що наші численні орателі того всього й помічать не хочуть, коли відстоюють замордованих у минулому, а про те, як на їхніх очах мордують, і не заїкнуться.


28 березня. І німб проростання стоїть над деревами… Такий ясний по-весняному сонячний березневий день. Дерева чорні у парку просвічуються виразно. Але мертвими, сухими наче у потемнінні своїм видаються вони. Аніяких ознак життя. І тільки зверху над деревами, у гіллі дрібнім синьо носиться, висить над деревами золотий німб проростання.
28 березня. У відрі вода прибує... Із крана вода у відро наливається. А я люблю дивитись, як вона на очах моїх прибує. Ну, геть чисто, як у річці прибує, бувало. І я згадую милі ясні береги нашої колишньої, стертої з лиця землі річки. Як вода у них прибувала. Чи то навесні, чи то улітку, траплялося.
31 березня. Пташки за вікном уже співають... Уранці прокинувся у міському помешканні. Дніє. Світліє. А за вікном пташки співають.
31 березня. Анатолія Солов’яненка по радіо слухаючи... Спів Солов’яненка по радіо слухаю. А думка моя від душевного піднесення і зворушення біжить. Окрім Дзюби, Стуса, Сосюри, ось ще яку поетичну натуру наш зовні непримітний гірний край породив в однім майже часі.
31 березня. Вербна неділя, і день такий ясний урочисто, святковий задля празника цього подарувавсь.
31 березня. Такі виразно одухотворені лиця. У яснім сліпучо веснянім сонці вулицею на Сирці іду. А назустріч мені на двох милицях із геть пошкодженими обома ногами дівчина іде, переступає поволі із зусиллями неймовірними. Я знаю її. Вона у бібліотеці тут на масиві працює. І її помічницями, я завважував, часто молоді вродливі безвадні дівчата були. Вони сміялися щасливо коло неї, й вона вимучено силувано до них усміхалась.

А от тепер, сьогодні, її східне смагляве лице таке виразно одухотворене у цілеспрямуванні своїм.

Але мені часто доводиться спостерігати, як однорукі, чи без однієї ноги люди так стоїчно в цілеспрямуванні своїм себе утверджують. Й лиця їхні стають тоді повнозначно одухотворені, зосереджені в цілісності своїй. Зовсім недавно, наприклад, у центрі на Хрещатику я бачив, як гомінкою вулицею поміж машин рухливих їхав у колясці своїй чоловік без обох ніг. А лице у нього було таке одухотворено зосереджене, царське лице.
3 квітня. Така помпезна гра в суверенність... По радіо уранці слухаю репортаж із Киргизстану про підписання договору між Україною і Киргизстаном. І каже голова Верховної Ради УРСР Леонід Макарович Кравчук: «Сьогодні ми підписуємо договір як дві рівні незалежні суверенні держави, без третьої сторони...» Ах, яка хвацька гра у суверенітет. Не знають, що кажуть. Але президент Киргизстану да не сказав проте такого. Цікаво, чим то усе те скінчиться?!
3 квітня. Учора ми обома ногами вступили в риношну економіку... Тижнів зо два, як щойно відбувся референдум і наш народ зробив свій соціалістичний вибір, проголосувавши 70,5% за збереження СРСР, та коли стало відомо про перехід країни на риношну економіку, себто про натуральне підвищення роздрібних цін, дак у місті пожвавлення зачаєне спостерігалось. Схоже, думка їхня у глибині мозку виброджує, а чи правильно ми вчинили. Виброджує десь там у темноті глибин, а от пробитись до оформлення свого виразно явного і не може. Се віки для цього потрібні, щоб потребу досконалості своєї відчуть. Це ж Герцен у якімсь місці писав, як мавпа у безперервній суєтності своїй бігає-бігає за гратами, й очі її бігають, а до людської сутності піднятись не може. Віки для цього – замала мить.

Люди все бігали стовписьками да в черги пристроювались, щоб узять де що. А за кілька день перед підвищенням цін не стало хліба. Я сам був свідком, як у центрі на Хрещатику, де найзапашніший у Київі хліб продають, черга, може, в тисячу людських особин звивиста вистроїлась. І от магазин відчинили, і з дверей духмяний дух хлібний запашний повіяв. І тут неймовірне зчинилося. Зухи відчайдушні хвацько уперед прорвалися. Через перегородку навпрошки до хліба перескочили. І тут потасовочка мала учинилась. Хлібець, здається, по головах полетів. Гармидер зчинивсь добрий.

Я тоді також хліба узяв, але перед тим два дні хліба не мав, то кортить трохи.

Але ні я, ані ніхто, мабуть, інший не могли уявить, уяви не мали, не допускали уяви, що ж насправді являтиме собою оте підвищення цін.

І от настав сей день. Я приберіг був 56 купонів, хоч і мав був перед тим майже реальну можливість купити дорожню сумку за 27 карбованців. Я гадав собі, що без сумки, може, якось і обійдусь. А тривожить мене, якби купить сорочку чи матерію на штани хоч дешевеньку. На самі штани я й не замахувавсь на 56 купонів, прикидаючи, що річ ся коштуватиме у нових цінах куди більше.

А тепер от жалкую, що сумки не купив. Адже моя уява, мої допущення виявилися ох якими рожевими, а жива реальність якою жорстокою.

2 квітня ізранку я намір мав насамперед відвідати пункт громадського харчування, щоб спробувати поснідати в нових умовах риношних і в цінах нових. І яке було моє велике подивування, коли, обійшовши зо п’ять чи шість їдалень, я на жодну відкриту не натрапив. Схоже було, що скрізь іще вони перерахунки роблять. В обідню пору тільки я у дієтичній їдальні біля вулиці Обсерваторної побачив двері відчинені, і люди ізвідти виходили. Я – туди, людей – черги тобто, уже нема. Але і їсти нема нічого. Була одна мисочка молочного супу, дак переді мною один молодий зух забрав. Та вже тут роздививсь я трохи ціни. А стали ж вони утричі вищі, як були. І вже наступного дня в іншому місці у пункті громадського харчування я пильненько роздививсь ціни. Так і є: утричі приблизно подорожчало. Став я куштувать. Ай, удесятеро, може, воно слабкіше, як щойно три дні назад було. Супчик гороховий такий уже ріденький, що і не сказать. Усе на гріш пішло, на вагу золота усе тепер пішло. А сьогодні мені один співїдець коло тої їдальні говорив, що бачив він під вечір, як із їдальні по роботі вже виходили працівники жінки молоді ізвідти й такі торби із собою виносили, що аж путь під ними угиналася («Лави ідуть каесемові – дальня вгинається путь»). І подумав я при нім, при співїдцеві тім, що нести вони так тяжко могли. Не думаю, що м’ясо тілько і несли. Мені здається, що більше тепер вони крупу, макарони нести могли. Цим найімовірніш запасаються вони. Тим, що зберегти надовше можна. Отим тепер найімовірніш запасаються вони. Бо мені, як і кожному, напевне, тепер очевидним стало, що чекає нас. Ах, що ж і чекає нас, що може чекати нас. Коли дивлюсь я уперед, то так темно проглядується там мені – аж страшно стає. Голод – се мало сказать. Мародерство, один на одного піти може. Голод бо – великий пан. А й моральність наша нікудишня, а й агресивність аж пре, де слабшого шукає, щоб на ньому її зігнать. А не подумать щоб, не порозмишлять, хто ж істинний винуватець у стані тім, до якого ми дійшли. Порозмислить це ще треба і труда докласти, і гординю, може, свою трошки стриножить, а й сумління власне відчуть, завважить. Куди простіше й прямолінійніш оскому, агресивність власну на слабшому ближньому зігнать.

І от 2-го таки ж квітня ішов я удень в центрі на майдані Незалежності (так тепер площу Жовтневої революції називають). Там газети продавали в рядах. Років кілька уже продавали. Тут і збиралися, і в переході сумнозвісному із іменем Хмари пов’язаному збиралися. Коли співали навіть хористи, але завжди вели речі полемічні про сучасне становисько. А й багато приходило сюди ізгоїв, як я, юродиві приходили. Просто постоять, подивиться, послухать, що інші говорять. Міліція останнім роком уже тут людей не проганяла.

І от іду я в полудне 2-го квітня. А міліція наскочила. Майори, підполковники й інші нижчі рангом чини. Три машини стоять. Та й стали вони до продавців газет прискіпуватися, щоб газет не продавали. А ті свої папери усі вже й у торби позгортали. І болісно стиснулось серце моє: це ж наступ на малесеньку дозволену демократію. На гласність і «плюралізм мнєній». А й не це наразі так вразило мене. Вразило те, що навіщо ж було і дозволять, щоб потім хапать і вести до трибуналу. Бо міліція, схоже, поводилась виклично самовпевнено. І якомусь то чоловікові пояснив був я свою думку отак. Це ж виходить так. Сидів усе життя чоловік отут (я показав на місце) на прив’язі на ланцюгу з ошийником. І прийшов до чоловіка начальник та й каже йому: «Ось я знімаю з тебе ошийника і з ланцюга спускаю. Іди тепер куди хоч».

– А хіба можна? – запитує чоловік.

– Та же можна, – усміхається начальник.

– І он до того дерева (я показую, до якого) можна? – запитує чоловік.

– І до того дерева можна, – упевнююче посміхається на­чальник.

І аж тоді чоловік починає іти. Та ледве устиг чоловік до середини між ним а між деревом дійти (я показую куди), як по ньому, по чоловікові тім з усіх боків перехресна пальба відкрилась. Стрільба кульова, а й гарматна, а з високості ще й літакова стрільба. Упав той чоловік. Гадав собі, може, неживий уже. Аж підбігли до нього вже й до трибуналу ізраненого ведуть.

Я стежу за слухачами моїми, але щось то, бачу по лицях їхніх, не діткнувся смисл повіданої притчи, унаочнення, вірніш, як я його сам собі розумію.

Але хвацькіше розгорталися на цім місці події у наступні дні.

Наступного дня, теж десь ополудні, я із підземного переходу назовні виходив, витикавсь. І поверх люди із гаслами поперед себе стояли «Хмарі – волю!» Такі усі приблизно гасла були. Але тільки-но я на гору піднявсь, як уже тих, що із гаслами стояли, вже й не було. Їх омоновці в одночасся, в одну секунду загребли і повезли вже. А міліції тут – море. Машини стоять, автобус стоїть. Усе чини високі – підполковники, майори, – важно так походжають собі. Упевнено виклично хвацько. А на них люд пре – жінки галасом своїм місце учиненого сповнюють. І я протисся поближче. Уривки, уламки фраз їхніх ловлю. Тут уже якийсь кореспондент ТАССу протисся і своє посвідчення червоне посмуговане написами отакими «ТАSS» під ніс капітанові тицьнув. Відповідь правоохоронців необґрунтована: не велено – і все.

Деякі люди запалюються. А і я у собі щось нуртуюче відчув, забилось воно. І уяву вибудував я собі. Ось танки ітимуть. Наступ на людей чинитимуть, на демократію ітимуть. Що робитимеш ти. Тут спротив забивсь у серці моїм. Настільки затріпотів, що не знаю я, чи втримавсь би, аби під танк не лягати. Се чинилось у серці у моїм якось поза моїм розумуванням. Отже, висновую тепер, що бувають миті вирішальні для поступальності. Смисл яких уже опісля осягаєш. Так безрозсудно щемна буває мить, коли свобода реально втрачається.

Наступного дня на місці цім ізнов люди зібралися. І в правильності своїх міркувань я наочніш пересвідчився. Стало відомо, що людей, яких учора заарештували, відпустили, але оштрафували по 200 крб. Але вони ізнову з лозунгами своїми спереду прийшли. І знов міліція стала їх ганять. Я бачив таке. Стоїть жінка із гаслом «Хмарі – волю!», а до неї тут же й майор іде, наказує, щоб зняла. Вона не хоче, упирається. Відтак передає гасло другій жінці. Уже до неї причепився майор. По кількох хвилинах уже та передає якомусь чоловікові. По колу гасло іде. І майорові не легко стає. По обличчю його видно, що омоновців уже кличуть. Так воно й було. Але я поїхав був у Літфонд. Коли повернувсь, то мені сказали, що омоновці й сьогодні пробили заслін людей і п’ятьох потягли й повезли вже.

Тон цим подіям завдали червоноградські шахтарі. Одна жінка розказувала мені. Їхало їх із Червонограда чотири автобуси. По дорозі їх не раз зупиняли та перевіряли документи. Висновувати можна було, що по всій окрузі звідомлено було, що «западники» їдуть, так тут на сході їх звуть, додаючи при тім, що їдуть вони озброєні і з ножами, та хочуть у Київі владу захопить. Тобто як завойовники, як орди Чінгіс-хана сунуть, тілько не зі сходу, а із заходу тепер.

І під Київом, розказувала мені та жінка, із депутатським значком вона, із лісу до них, до автобусів їхніх стали омоновці вибігать, озброєні обрізами якимись, наче із джунглів у В’єтнамі чи то у Камбоджі супротивники вибігать почали. І накинулися вони на подорожніх. Автобуси їхні зупинили й до Київа далі не пустили. Документи перевірять почали. Фотографувати стали. Але й подорожні теж фотоапарати мали й собі фотографувать почали. Отака оказія прилучилась.

Напруга сильнішала й на майдані Незалежности. Треба сказати, що червоноградці трималися спокійно, тихо, але зорганізовано витримано. Як шахтарі, так і жінки. До них приєднувались тільки окремі кияни. Основна маса прохожих проминала байдужо. Міліціонери поводили себе виклично зухвало, як хазяї становища. Тут же походжав і начальник Ленінської міліції міста, мій однофамілець. Ах, це з ним у 1983 році, як заступником Шевченківської міліції я мав стрічу. Коли незаконні помешканці зживали мене із мого помешкання, вроді ж законного, на Великій Житомирській, знущались наді мною тяжко, як хотіли, беззахисним. Так от цей правоохоронець тоді за мене не вступився, а гримати на мене почав, ще й кулаком по стелі бив. За віщо???

Ах, розповнів він тепер. Спитати б його зараз. Адже пам’ять образи від несправедливості відчутна й дотепер повсякчас, бо із того помешкання мене все-таки витурили. І коли витурювали, то я вже захисту в міліції й не шукав, бо знав, що матиму зайвий клопіт. В незахищене помешкання мене витурили. Але від тих пір, а й перед тім іще я уникаю просить захисту в правоохоронців, бо це зайвий клопіт на себе накликать. Зайві звинувачення сприймать. Хоча правоохоронці, за ідеєю і потрібні.

Та повернімося ізнов до майдану Незалежности. Якийсь в літах уже чоловік засмаглий чорно чи породи такої виніс попереду себе гасло, де слова унтер Пришибєєва списані. Унизу «А. П. Чехов, 1885 р.» Майор читає і посміхається. Але того чоловіка й не чіпали надто. І стояв він іще. Когось то я був спитав, а чому ж його і не чіпають. І відповів той мені, що це треба ж хоч що-небудь розмишлять, щоб збагнуть, що там написано, а до них це не доходить. Не метикуваті себто такі.

Іще через день зібрання тут продовжувались, тривали. І жовто-сині знамена маяли. Тоді, у п’ятницю вже страсну, пронеслось над головами, що вже звільнили під розписку Хмару і він має прибуть сюди. Я чекав. Але Хмара не прибував, а чи випустили його насправді, нехай і під розписку – не знать того було мені.

І от тоді подумав я був, о миті тій. В які ж це дні та й робиться усе те, в часі якім діється. Се ж у ці дні дві тисячі років тому що чинилось в саду Гетсиманськім. Дві тисячі літ минуло. Але чи порозумнішав люд у безнастаннім високім заклику. І скільки ще тисячоліть тривати має, щоб дійшла до нас суть, смисл високо звершеного.

Іще пливла, текла моя думка. І думав я про суєтність шпигунської («ні шпигунське ремесло в гріб його ще не звело») сеї, наглядацької роботи. Скільки ж то часу, затрат неймовірних витрачать намарне доводиться, щоб от автобуси перепинять, розганять от людей на майдані Незалежности, одне одному передавать, за ким і де шпигувать. Хтось тут і сказав був, що 25 чи 26 томів оно по справі Хмари списано. Де все чисто вписано, що і де він говорив на мітингах і у Верховній Раді що говорив. Усе це на магнітофони спеціальні перед тим позаписувано. Господи, здуріти можна! А спитати, навіщо усе те в контексті шпигунськім отакім?! Чи робить нема що. А й справді, які це грандіозні витрати ідуть. Ми ж кажемо, що штанів нема. Де ж вони і візьмуться при такій роботі.

Іще моя думка далі текла. Я от міркував собі, що в місці означенім на майдані Незалежности багато ізгоїв, людей скривджених долею збиралося, до мене схожих, можна сказать. Я таких зустрічав і з ними говорив. Декотрі з них бували у тому сумнозвісному закладі, що і я. І ми про це мову мали, і заклад той єднав нас, душі наші єднав, яко близькі. Ми Фарбера згадували, того, що на Нюрнберзькому процесі свідкував, як німці побіля Кирилівської церкви пагорба нещасних розстрілювали. Ми про Бога потім говорили. І я подивовувався високій моральності й ніжності душевній цих людей. І ся обставина наддавала сил мені, упевнювала в житейському морі, високо підносила відчуття власної гідности. І ось озброєні легіонери прийшли очищать се місце. Щоб не було воно більше місцем зустрічі нашої, а стало місцем нашої незустрічі.

Учора, 5 квітня, на майдані Незалежности оголосили, що мають звільнить Хмару і він приїде сюди виступать. Я чекав. Але вже був вечір і хтось почав говорить, що, очевидно, сьогодні його уже не випустять. Бо у нас же таке, треба десятки папірців іще підписать. А кінець дня – сього, того нема, а третій вже додому потягсь. Якось то те й переконало мене. Вже сьома година була. І я пішов, поїхав додому. А от сьогодні мені сказав у цім місці один чоловік, що учора таки звільнили під розписку до 29 квітня депутата Степана Хмару. І він у багаточисельному супроводі приїхав на майдан Незалежности й виступав перед народом. І говорив народові, щоб народ сей не вірив жодному слові Кравчуковому, бо той у прірву може завести. Так казав мені той чоловік. Іще казав мені той чоловік, що Степан Хмара мав дуже поганий блідий вигляд. Ну, зовсім білий. І чоловік той показав на плащ вибілений сильно на уже другому чоловікові. Я ще спитав, чи не говорив Хмара про те, як утримували його в тюрмі і чи сильно знущались. А ні, сього не говорив, сказав той чоловік. А потім у численному супроводі пішов Степан Хмара до готелю «Україна», де для нього, напевне, було місце. А де тепер перебуває – невідомо.

Говорив так мені той чоловік. А я жалкував сильно, чому ж я да не зачекав був у цім місці вчора іще з півгодини. Бо одне діло з чужих вуст чуть, але зовсім друге діло подію самому спостерігать, бачить і чуть.


6 квітня. Новели Василя Стефаника слухаючи... По радіо навели Василя Стефаника слухаю, подивовуюсь силі могутнього його слова. А думка моя уже далі розпросторюється: наша література не така вже й недолуга, як то часто в минулі роки раз у раз повторювали. А врахувать іще треба, у яких обставинах надлюдських, у муках яких та література творилась.
7 квітня. Мій самотній Великдень. Учора увечері по радіо щось таке чув, ніби біля Софії службу правитиме Патріярх Мстислав, ніби служба правитиметься також у соборі Андрія Первозванного. Великодній ранок був похмурий. Не дуже вже вдосвіта, але відправився я до Софії. Нічого по радіо казаного там не було. Я до Андріївської церкви. Але й там те ж саме. Брамка перед сходами нагору зачинена. Тоді я поїхав до Володимирського собору. Там освячували надворі паски. Я розгледівся і завважив, що вони вбогі нинішнього року. Рідко де лежить ковбаса та м’ясиво. І тут я пригадав, як самотній пішов був цього ж Великоднього дня 1982 року у Володимирський собор, схилився у молитві, а якась то служниця церковна підійшла до мене, подала дві крашанки і сказала: «Возьми, брат, с миром». І так мені добре стало, що почулася моя самотність в небесах, і от післанець з’явивсь переді мною. Згадав сей епізод я, що й через десять літ від нього тепліє душа, зайшов у собор, побіля собору походив. Ах, нема мого післанця, ах, слабка моя молитва, непочута. Й епізод не повторюється знову. Та й пішов я у їдальню свою вбогу їжу неосвячену їсти. А опісля подавсь собі на Подол. Ув українській православній автокефальній церкві уже було зачинено. А від Фролівського монастиря доносились дзвони. Я туди пішов вкупі з якимсь вусатим своїм чоловіком. Й по дорозі ми про автокефальну церкву говорили. У Фролівському монастирі паски освячували. І я знов завважив, що цього року вони незвично вбогі. На нас насувається невідборонно бідність, й сього не уникнуть, до цього тільки признаватись треба. Й сили свої берегти та розраховувати. З Подолу я приїхав додому на Сирець. Удома нічого мені не залишалось, як із старих запасів зварить убогий суп. Нехай прощає мені Господь. Став я згадувать, попоївши, свою родину й інші Великодні дні. Й прикро зробилось мені за родину свою. Згадав і людей, що відійшли вже. Аже вони не були такими. Й іще ось о чім подумав я. Перший день Великодня, скільки я й пригадую, завжди сонячним був, або хоч на час якийсь уранці сонечко прогляне й землю привітненько осяває тихо. А сьогодні – ні. Ось уже шоста година вечора, а ясне сонечко крізь сірі насуплені хмари й не проглянуло жодного разу.
7 квітня. А радіо тоді мовчало... Коли описувані напружено тривожні події на майдані Незалежности розгорталися, то Київське міське, а й республіканське радіо мовчало, й словом не обмовилося, скільки я не слухав. Немовби й не було такого. Радіо говорило, аж захлиналось, про надмірний розцвіт у нинішню добу демократії, лаяло сталінщину й брежнєвщину. А підполковники і майори міліції тоді говорили, що це вони, демократи, в усьому і винні, се вони такого натворили. Лайливо про демократів говорили. От і зрозумій піди: демократія – це добре чи погано. Ще ж бо зовсім недавно говорили на всіх перехрестях, що соціалізм – це найвища форма демократії.
7 квітня. Народ, схоже, берега пустився... Під вечір я вирушив до центру міста. По людних місцях пройтись. Мої спостереження: на відміну від минулих років, відчувається, місто завважило Великдень масово. Але відзначає свято в дусі не наших давніх традицій, а на рівні набутих вже в новітні часи способів погулять. На вулицях багато п’яних. І скачуть, і зариваються вони, несуться невтримно. Аж спостерігать і завважувати те боляче. Схоже, народ берега пустивсь. Ізнов пиятика із подорожчанням повертається. На горілку ж ціни не підвищились.
7 квітня. Усе життя – на провокаціях. По радіо слухаю. У 1941 році, коли Буковина уже входила до складу СРСР, хтось то в краї пустив чутку, що краяни румунської національності можуть безборонно перейти кордон і чимчикувати собі в Румунію. І от 1 квітня на захід у напрямку румунського кордону тисячі людей спрямували свої стопи. А побіля самого кордону їх і зустріли автоматники. Полилася кров. Кілька сот тільки вбитими лягли. Багато було тяжко поранено, й померли потім вони від ран. Тисячі було в концтабори загнано, переслідувань зазнали і їхні родичі. От що значить ризик.
8 квітня. А день розпочавсь сиво похмурий, як у мішку.
8 квітня. Кому за кого яка житка була... Мені колись Мати розказували, що прийшов якось був до нас Вовковий Грицько (під кінець Польщі вже те було) та й каже, що не було житки, як за Пілсудського. Мати слухали, слухали Грицька та й кажуть: «Ох, а я і не знаю, коли той Пілсуцький був. Для мене завше однаково...» (гірке тобто завжди життя).

А вже минулого року казав Дикун, колишній дільничний, Андрієві Кебу, коли п’яний був та в нього прощення просив, «мо’ зобидив коли чим, то прощай», що не було житки, як за більшовиків.

А вчора, у центрі прогулюючись, на зеленій дощатій огорожі біля Головної пошти понаклеювані газети та гасла проглядаючи, я і таке вичитав:

Як були комуністи,

То було що пити і їсти,

А як стали демократи,

То нема чим і пос..ти.

Борис Олійник.

Прочитавши таке, я тут вже все й інше спогадав. Одне тільки – а хіба демократи (се так опозиціонерів віднедавна стали називать) да тепер при владі? А й чи справжні вони демократи, а не підставні.
8 квітня 1991 року. Міліціонер газети зірвав, і на мене подививсь... На майдан Незалежности мене все тягне. І сьогодні був. А там народу трохи збирається, і пристрасті киплять, вихлюпуються вгору. Вже ціни високі нові імпету ситуації додають. І газети продають, незважаючи на заборону продавать. Газети й розклеюють на зеленій високій брамі перед Головною поштою. Газети «За Вільну Україну» (львівська), «Галичина» (івано-франківська), іще там якісь. Але що ж тут поганого. Підійде хтось і щось прочитає. Я, наприклад, інколи щось прочитаю. Заголовки хоч, якщо дрібного тексту вже прочитать зір не дозволяє.

Та ось прийшов міліціонер (сержант) і газети ті з імпетом позривав, як шкідливе. І це спротив і в моїй душі викликало. І я підійшов у те місце, та й став говорить, як же це так, що правоохоронник да й газети позривав. Якщо ми за взірець усі його вчинок візьмемо, то все довкола себе понищить можемо, й будинки оті висотні за одним махом поперекидать. Міліціонер під цей момент уже віддалеки ізбоку стояв, але, очевидно, почув мене. А в нього антенна слухавка така є. Бо погляд, зір свій у мій бік на мене спрямував. Недобре ув моїй душі так стало

Пошвендяв я по майдані, пошвендяв, у «Кулінарію» пішов да риби смаженої на 1 крб. 42 коп. із’їв. Тепер 100 грамів цеї риби 64 коп. коштує, а колись було лише 15 коп.

Відтак назад собі повернувсь. До місця людного. Дивлюсь на браму зелену, а там нові газети порозклеювані. Отак. Посередині портрет Шевченка, а по обидва боки – газети. Й супротивна сторона винахідливість свою явила. Випробування для міліціонера. Чи стане він і портрет Шевченка зривать. Зривать газети, а портрет Шевченка полишить – теж ні. Тут і поміркувати ще треба? Поки я сидів на лавці ізбоку, ніхто таки газет іще не зривав. А потім я поїхав. Пишу от, а думка тече, – що ж далі було. Протистояння з імпетом від землі відривається і у воздусі висне.


9 квітня. Із висоти котик місто спостерігав... На вулиці Червоноармійській. Громохке рухоме місто мчить, несеться на своїх численних колісницях. Мчаться машини й душі людські мчаться. А на якомусь то поверсі висотного будинку із свого віконця кіт чорно-білий рябий за всім тим в супокої своїм зирить, спостерігає... «А де тут люди, а де коти, а де тут миші?», напевне думав.
16 квітня. Весняні мотиви. Я після кількамісячного відлучення в рідний край повертаюсь, серце моє передчуттями хвилюючої стрічі тріпоче, а довкілля від зимової сплячки пробуджуване тихі несподіванки являє.

Десь у Сарнах я вже прокинувсь. А потім крізь вікно вагонове спостерігав приколійні ліси, переліски, мочарі, канави зеленіючі по осушених болотах рівно попрорізувані. Дороги грунтові білі тихо невибагливо так за соснячок зелений ховаються, огинаючи його. Хтось очерет, осоку суху підпалив, і на значнім придорожнім шматкові згарище чорне витворилось. Аж до самої колії підступає. Мчить поїзд хутко, а згарище усе тягнеться й тягнеться. Десь то вогонь углиб пішов, у торф’яник заглибивсь, і димок малий рідкий, але безперервний свою одностайну упевнену потужність із землі виказує. Тривку живучість свою потверджує. Ані дощ, ані вода людиною принесена на огонь сей в землю заглиблений сили не мають. Вздовж колії біжать чорно обвуглені цурпалки малих берізок і осичин. Із чорних обвуглених купин молода блідо зелена осока пробивається. Щезають клаптики останні малі чорні згарищ у переліски зелені заглиблені. Хвойнячки зелені біжать, берізки білі біжать, соки в них прозорі вже нуртують. Й покликом до життя оновлюваного душу твою повнять.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка