Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка29/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

1999 рік
10 січня. Якби знав, де впадеш... Уже третій місяць триває рання і нелегка зима. Цьогорічна зима є якби продовженням, а й віддзеркаленням примхливого, вітряного, зливистого літа й осени. 10 листопада лягла рання зима. Насипало багато снігу. Кажуть, перший сніг неодмінно розстане. Але сей не розстав. Тільки у січні майже розстав. Стало ковзько, як рідко котрої зими буває.

Для мене це велика незручність – боязнь слизьких зим. Я вже так остерігався. А не встерігся. Ішов від Спілки. Відлига була. Мокро. Й ніби із тротуарів льодок зійшов. Спрямувавсь на перехід у метро. Але в миті передумав. «Повітрям ліпше подихаю». І пішки униз до Хрещатика повернув. Метрів п’ятдесят, може, не більш, і увійшов. І шлоп. Так ударився коліном. Піднявся, але зашкутильгав. І вже місяць маю клопоту. Нога була спухла. Мить, щоби біду одержать. А вийти із біди нелегко. Отож, якби знав, де впадеш... Цю саму ногу ліву у минулому році я вже двічі підвертав. Страхи охопили мене. Ах, як же це і жахливо, самому одному позостаться, і нікогісінько більше у світі, щоби найпершу хоча допомогу надати. Ах, як це ж і страшно! У віці похилому. Тобто коли за шістдесят тобі уже.


12 квітня. Світло Великодня... Великдень у місті. Вчора встав раненько, і як дніть почало, щоб у темені міське окруження не лякало, спрямувавсь до Михайлівського новозбудованого свою вбогу пасочку посвятить. Що ніби і я людина, хоча цілим світом і середовищем од себе одторгнутий.

А як поснідав, розговівся, то й на улицю мене покликало. Іду Андріївським узвозом униз, людина чи собака поодинока зустрінеться, а благість у сонячній поранковій ясності зі світа лине й у серце моє заронюється. І як у Гідропарк приїхав да алейками у сонці яснім понад повноводим весняним Дніпром прогулю­вавсь – то так само. Світ празниковий, чистий і дерева да травиця вже зеленіють. Люди почали сходитись. Рибалки. Без діла і в свято не можуть. Діло собі шукають. Хоча світ Великодній кличе душу до спокою та одпочинку. Така неупокорена ця людина у ділах своїх.

Це вже як додому повернувся, то хмари заступили сонце, і дощ пішов. А зранку першого Великоднього дня завжди сонечко землю голубить. Як пам’ятаю я, і як про те казав колись Володя Марточин.
2 травня. Кують зозулі, але не співають солов’ї... На хуторі рання, але також холодна і вітряна весна. Уже зацвіли і яблуні, і груші відцвітають. «Расцветали яблони и груши...» Кують зозулі, але не співають солов’ї. Це у минулі мої хутірські роки о такій молодо весняній порі а завжди співали солов’ї. Це хіба що гайок вирубали, і їм гніздуватися тут уже нігде. Це ж хтось із відомих. Шіллер чи Шекспір, написав був, що в країні смутку не співають солов’ї.
29 травня. Відчуття і осягання вічності. Уже більше тижня після холоду й дощів стоїть тепла соняшна погода. Сьогодні уранці молюсь Богові у Батьковій хаті. Стою над вікном. Й погляд мій мимовільно за вікно побіг. Двір у траві високій, а колись цього двора ми малими іще замітали. Сонечко підбилось угору настільки, що ясно жовтим світ уже відсвічується. На в’язові коло клуні зупинивсь мій погляд. Як у зелені своїй він благовісно розкошує. І відчуття неперехідності, вічності Божого творива у моменті цім відбилось. Що перехідні ми у цім світі, усе перехідне, перебуте, але вічним зостається твориво Боже, і вічність цяя для нашого усвідомлювання незбагненна. Бо поза простором і часом вона.
30 травня. Ранкова ідилія на хуторі. Зелені свята. Недільний ранок. Сонце підбилося над ліс і над Микитину хату. Вийшов на город подивиться. Як він слабо після тривалих холодів а в сьогоднішній спеці й сухості слабенько, заледве проростає.

Аж то котик мій чорний під клунею супроти сонця на куликах старих примостився, очка заплющив та й розкошує, вигрівається, либонь, у святковій благості. Така ідилічна хутірська картинка, малюнок. Якби відлуння минулого часу. Якби нагадування тієї ізниклої булої нашої неповторності.


30 травня. Добре на хуторі, але також важко... Я ніби заспокоююсь і одужую на хуторі. Тиша. І вуха й голову так сильно не травмують міські шуми. Дзвони у вухах стишуються, і відходять.

Але і тут важко. Так само нема чого їсти. Особливо у цей весняний і ранньолітній період, коли із зеленини, із рослинності щоби їсти його, іще не дозріло. А й не вродило, як на цей рік.

І розвалюється, у буквальному розумінні слова повністю розвалюється господарка. Розвалюється мулярка, засипався колодязь, поопадали плоти, і худоба й люди ідуть по садку, засвічується ребрами клуня, кулики опадають прогнилі, розхитані стали, ліжко і канапа погрожують розпастися, у клуні вхідні двері об’їхали, що ледве зачиняються. Одне слово, перебування моє на хуторі унеможливлюється. Страшно, якщо подумать, як я буду без хутора, що у розумінні фізичному, а що і в моральному. Безкінечні напади людей на цей нещасний осідок, і безкінечні поруйнації. Така нерівна боротьба за цей хутір, що для мене уже триває чверть віку.
30 травня. Передчуття переміни. Два тижні над краєм уже стоїть, зависнула спека. Ростинність вбога чекає дощу, поле усохле чекає вільгості. Сьогодні уранці вийшов у двір, а півні віддалеки співають, якби крізь сито густе пробиваються їхні голоси. Переміну погоди віщують.
1 червня. Благість на хуторі. Третій день Трійці. Ранок ясний чистий, прозорий росяний. Благість одна так і струменить, як нагадування про давно минуле, про давно минулу мрію. А навколо – жодної душі. Лиш стишені голоси якихсь птахів. І соловейки цієї весни не співають. Ізнов: у країні смутку не співають соловейки. Але яка прощальна благість.
1 червня. Дметься, дметься, а не надметься... Третій тиждень над краєм зависнула та й стоїть спека. Кілька день підряд уже наче й на дощ збирається, і вітер із заходу закине, і хмари набіжать, і вільгістю дихне, і передчуття перемін охоплять, і півні піють, і далина сизо затуманиться. Ось-ось очікуване, чого земля спрагло жде, станеться. А ніт! Дметься, дметься, а не надметься. Ізнов на ясний ранок, як сьогодні, перекинеться. Це недобре, коли навесні, улітку дощу нема до трьох тижнів. Бо по трьох тижнях посіяне усе і дикоростуче (трава) починає вигоряти.
1 червня. Вік бере своє. У неділю, на перший день Трійці, ходив провідувати Семена Лапку. Від місяця лютого йому пішов дев’яностий рік. Стара людина. Але як після Великодня провідував я його, то все молодечим блиском запалювалися Семенові очі, коли у гумористичнім тоні, жартуючи, спогадував пережите, маючи добру пам’ять. І цього разу пам’ять у нього ще спостерігалась ясна, із звичними для нього проглядуваннями людської особини все у полегшенім гумористичнім світлі. Але ніби уже бракувало сил сміятися. Ніби щось зрушилось у його старім єстві, крен у похилій площині, у згасання дало.

Нема тієї вже життєствердної барви. Аяк. Вік бере своє. Але подумати тільки. А ж пам’ятаю Семена молодим. І я вже старий. Людина похилого віку від 61-го року, за медичним визначенням.


15 липня. Уранці не було роси, а після обіду пішов дощ.
22 вересня. Про природу художньої творчості. Автобуси ходять тепер від Березного до Грушівки тільки двічі у день: вранці і увечері. І тепер у світ мені із хутора треба іти пішки. Принаймні кілометрів п’ять-шість. До села.

Унеділю, як ранок похмурий вистоювався, я зібрався та й пішов пішки до села через Посьолок. А це зверх п’яти кілометрів буде. Іду собі сошем, обіч соше грунтовою дорогою, розмишляю, думки мої у розмишлянні випростовуються від завихрення недавнього і болю серця, що ізнов мене пограбовано (забрано кілька тисяч штук цеглин і усі дошки). Не так потеря матеріальна серце пекла, як зумисне злостиве ставлення земляків моїх і відповідних структур до мене. У своїй пімсті і злобі вони переходять усілякові межі. Враховуючи і те, що анвалід я, одинокий і старіючий, що і не годилося би так учинять зі своїм чоловіком, а хоч кому. Се сказать легко, але зіпхнуть із серця це непросто. Лиш простір світовий да занурювання у нього сутністю своєю у ході й може вирівнювати отой тяжкий пониклий настрій.

Іду, отож, я понад сошою, да й настрій мій у розмишлянні випростовується. А навстріч ровером Славік Козюк їде поволеньки. Алкоголік багатолітній, із юних літ у нього в цім ремеслі стаж вимірюється. Лице його порепане наскрізно, ремінне, як ремінь на кирзовім чоботі старім. Козюк каже, що мати Козючиха умерла, й сьогодні ховатимуть. Се, чутки пішли, її другий син прибив на грунті спадщини (хату на дочку переписала). А так то була Козючиха жилястою у свої вісімдесят років. Усе часник у Сарни возила да спродувала. Як свій спродасть, то за безцінь в хуторян поскупляє, та й гальом в Сарни перепродувать.

Постояли в жалобі. Та й ізнов собі іду, рухаюсь уперед. І простір, що над селом, до мене наближається. У лісок в Кориті уступив. Так затишно у лісі в похмурості осінній себе почувать. Сосни угорі віттям вишумлюють тілько. А небо за віттям іще вище. Здається, недавно тут пісочок білий білів, да лозняки жовті поодиноко жовтіли. А ліс уже тепера. Пощо крокви – оньо бальки уже стоять для моєї омріяної конури. «Не купить мне избы у оврага». Не дозволять мені у ріднім краї конуру, собачу будку мать. Жоден пророк не побажаний в отчині своїй. А я хоч і не пророк, а не побажаний. Пімста краю зійшла, упала на мене чорна. Ліс да простір піднебесний тільки і розсіюють палахкотіння сеї пімсти лютої.

У лісі на горбику й зостановивсь, нужду свою малу сповнити, хвороба – й така іще! – поклик дала, про себе заявила у моменті цім, отакім. Озирнувсь доокола навкруги. Чи не йде іззаду хто. Іде. Мене наздоганяє. Стою. Чекаю. Стасько Старининський. Побратим по долі і хворобі. Що його сельчани також за людину не мають. Бо говорить сам до себе. І наче не те говорить. А для мене то він завжди свій чоловік. Й бесіди у нас течуть вільно, не силувано. Про книжки та літературу часто.

Ідемо, рухаємось до села уже разом. Стасько говорить про легкість, у якій він тепер почувається. Що вже і в Розі зранку побував. До дев’яносто літ при такій легкості собі жить пророкує, при теперішніх його шістдесяти роках.

А затим мова про книжки, про літературу пішла, потекла. Стасько дуже високо ставить сю штуку – літературну творчість. Наголошуючи на тім, що чар дії на людську душу у літературнім творі досягається абзацуванням. Термін то який! Що у жодній літературознавчій праці стрічать його мені не доводилось, хоча сього перечитав чимало із психології художньої творчості чимало. І професора Веселовського, і академіка Жирмунського. А нігде такої оригінальності і такого пієтету у судженнях про природу художньої творчості не зустрічав, як став мені розпросторювать Стасько наш Старининський. І отой термін незвичний – абзацування. За його, Стаськовим, уявлюванням і розумінням, то чар літературного твору цілковито і досягається у тексті абзацами. Як вони припасовані один до одного, як змінюються один одним, наростаючи, нарощуючи текстову тканину. Що се як плин хвиль у воднім плесі. Ай де! Се як політ птаха, політ ластівки, які вона легкі та плавні віртуозні віражі у леті своїм вільно й несилувано виплітає. Який дивний політ птаха. Вище, нижче. Убік, угору. Хіба ми часто спостерігаємо за летом птаха, ластівки, а як спостерігаємо, то хіба часто тішимось. Так і твір літературний хороший, із абзаців зітканий. Або узяти іще спів птаха, то переливі у нім – це також окремі абзаци, неповторювані і неоднакові за величиною, за часом тривання. Як і в літературнім творі. Або біг дитини малої який нестримно легкий та вільний у забавах її. Що кожен абзац тут також не повторюється. Як і в літературнім творі досконалім. Але хіба ми уміємо тішитись абзацами лехкими природнього бігу малої дитини у забавах її.

Уміння абзацувати у літературнім творі ізвиш майстрові посилається, дається. Що й трудом також досягається. У перебігу, у повторюваності праці. Але є абзацування тілько набуте. І воно одмінне од літературної справжності. Се якби долотом якась річ видовбана, витесана, а де природність дару присутня, то се якби річ суцільно вилита. Сі дві речі одмінні, і їх розрізнити легко.

– Узяти тексти газетні або й сучасної літератури тексти у переважній більшості – у високім пієтеті продожвував свою річ Стасько Старининський. – Тут абзацування цілковито набуте. Й воно не діє, не впливає на людську душу заворожуюче.

Й іще говорив мені тоді Стасько Старининський, що люди, майстри слова, які наділені високим даром абзацування – се зовсім інакші, вирізнювані з-поміж товпи люди. Що цілий світ для них – наче суцільна безперервна пісня. Усі ж інші люди косноязичні. Тобто висловити словами свою думку вони безсилі. Да й думання їхнє яке, одмінне, а ніяке.

На жаль, сі великі майстри слова живуть мало. За взірець узяти Шевченка. 47 років.

– Се тільки окремі з них, як виняток, мали довгий вік, – провадив далі Стасько. – Лев Толстой, наприклад. Чи англієць Бернард Шоу, що дожив аж до 94-літнього віку.

– Але у майбутньому, – продовжував прогнозувати Стасько, – інкубаційні методи дозволять продовжити вік сих вибранців. А іще коли сільське середовище наблизиться до міського. Бо міське середовище вкорочує вік кожної людини…

Щодо себе то Стасько Старининський висловився, що він не наділений од природи даром абзацування. Да і в науках штучно не засвоїв його. Але відчуттям руху абзаців у літературному тексті він володіє. І це кличе, заманює його до читання. І усілякову художню справжність він розрізняє чуттям своїм од штучности з першого абзацу. І вона діє на його душу заворожуюче невідворотно.

Іще говорив тоді мені Стасько, як ми уже у село уступали, коло фабричних домиків опинились, що люди повторюються безкінечно у своїх версіях і варіянтах. Тобто що не вмирає людина, а засинає тілько, а по якімсь часі і просипається, ізнов подібне лице у цім світі з’являється.

І вів свою річ Стасько на високім піднесенім пієтеті, що аж на мене діяло невідпорно. І аж сам, душа моя, дух мій наче перебували у тих високих сферах.

Аж тут із фабричного дому залунало, донеслося: «Гандрію, Гандрію!»

Ми зупинилися, зостановилися. Галя біжить. Поради просить. Поїхала на курорт. Без заміни роботу залишила. А її за цей час звільнили. Як їй буть?! Це можна сказати у двох словах. Але Галя говорила цілих п’ятнадцять хвилин. Довго, плутано, марудно. Що й не знати, що вона хоче. Стасько засмикався. Й висо­кий дух розмови попередньої нашої розсіявся. Ми, єства наші ізнов занурились у похмуре болото реальности. Де так незатишно, і де нас повсякчас обплутують терзання.

Й іще Стасько тоді мені говорив, що літературні твори мають писатись, творитись, коли психіка рівна, врівноважена, у спокої споглядання перебуває, а не засмикана буденністю.
24 жовтня. Міліція на велосипедах. Се таке звичне поняття «кінна міліція», що звучанням своїм у нашій свідомості віддалено будить й іронічні інтонації. Як у тім випадку із казахом, що описаний в одній «сибірській новелі» Антоненка-Давидовича.

А цієї осени, прогулюючися над Дніпром у Гідропарку, я побачив двох міліціонерів на новеньких велисипедах. «Не інак, як міліція на велосипедах». Ага. Так і є. І напис над заднім колесом засвітився «Міліція». А з пам’яті все одно нагадування побігло про кінну міліцію. І отой кумедний випадок із казахом, що ні за цапову душу строк відбував, описаний Антоненком-Давидовичем.


24 жовтня. Перейшли межу… Я тільки цієї осени догледівся, що із моєї будки у селі повиносили усі дошки різні, а там їх було чималенько, і майже усю цеглу, кілька тисяч штук. Може, не виключено, до того причетні і свої та ближчі сусіди, також алкоголісти. Здогадуватись можна. Але злодій завжди не впійманий. А раз не впійманий, то і не злодій.

Смуток і образа сильно обняли мою душу. Аж кілька день я місця собі не знаходив. Що до Стаська Старининського ходив заспокоюватись.

І надумав я на позабиваних дверях халупи афішки порозвішувать. Склав, написав та й порозвішував отаке, тиражем п’ять штук:

«Дорогі люди, земляки. Сусіди! У цьому місці ізнов пограбовано – уже в котрий раз! – яке знущання над безпомічним! – беззахисного одинокого старіючого голодного інваліда. Відібрано усі до однієї якісь дошки, забрано майже усю цеглу (кілька тисяч штук). Усе те було куплене власником іще за радянські гроші і зберігалося тут із раніших часів.

Як правило, за вчинені напади ніхто не бере на себе відповідальності, пограбоване ніколи не повертається і не відшкодовується засмиканому безкінечними нападами власникові. Не кажучи уже про те, що кожний такий розбій розхитує здоров’я загнаної у кут жертви, спричиняє і сердечні напади. І на ліки ніхто не жертвує.

Якщо хтось думає, що, обібравши до нитки названого інваліда, здерши із нього шкуру, ви збудуєте свій дім і щастя у ньому – то ви глибоко помиляєтесь».

Порозклеював я афішки та й поїхав собі до Київа. Через два тижні повернувся. Одразу й навідався до будки.

Усі до одної афішки поздирано і забрано. А цеглу, за моїми помітками, почали добирати. Ігноруючи моє інвалідське звернення. Переступили межу. Спочатку серце моє заносилось од несподіванки. Але силою волі я приборкав його. Треба звикати до нової реальності. Раз межу перейдено, то треба звикати жити за перейденою межею, де розбуюють найдикіші пристрасті. І нічому не подивовуватись.


24 жовтня. Примхи осени. Сьогорічне літо було спекотне, як ніколи. Майже цілих п’ять місяців тривала безперервна спека. 6 жовтня я виїжджав із Київа, то незвично було мені брать із собою у дорогу легенького плащика і білу кепку, бо усі люди ходили оно в одних сорочках, по-літньому так. +27°С. Але звідтоді і почалося. Різкий перепад температур. Спершу дощі. А затим вітер і мороз. Тепер тілько гострий пронизливий східний вітер. Чого надме? Дощу чи снігу. Але доброго не чекають. Як і вибратись мені у такім легкім одінні. А ще три тижні мене допікала простуда. Здушило горло. І тепер не відпускає назовсім. Я такий загнаний на своїм вбогім хуторі.

2000 рік
7 січня. Різдвяний ранок у Гідропарку. Учора мене виписали із лікарні, де перебував майже місяць. Розвал медицини там повний. Уваги до людини ніякої. А ндрави, а звичаї – дикі. Постмодерністські. Як збоку хворих, так і медперсоналу збоку. Але все одно трохи оклигав.

Сьогодні вранці о 8-ій годині подався до Гідропарку, тікаючи од хатньої задушливості. До церкви йти стримувало відчуття відсторонності. Бо я вже якби і не людина. Такий упосліджений. Що за місяць ніхто не навідався до мене у лікарню. А сьогодні ніхто мене і не привітає зі святом. Такий упосліджений я, аж до церкви підступитись мені не по собі. Такий відсторонений від світу тепер я.

А в Гідропарку – розкіш. Нікого іще із людей нема. Тілько собаки бездомні колись, що тут прижилися, господарюють. Сторожують Гідропарк. І до мене приглядаються. Чи свій і чи без підступу. Без задньої думки себто. А дерева стоять оголені святково врочисто. Задумливі дерева. О чім же? Що двадцять століть ось минає. Чи о тім, що ж чекає на них. У задумі стоять та струшують із себе пізньоосінній туск. Оголеність чорна їхня у передчуттях весни благість випромінює. У весну занурюється спрямованість їхня. Такі святково врочисті стояли дерева у Гідропарку цього різдвяного ранку 2000 року.
19 січня. У власних стінах. Як ішов я, піднімався угору із поліклініки, де тиск вимірював, то навстріч мені чоловік із хлопчиком ішов. І чоловік той хлопчика малого научав, донеслося до мене:

– Знаєш, у чужих стінах і сон гірший, як у стінах власних.


27 січня. Біблійні перлини художності…

«5. І була границя Єфремових синів за їхніми родами, а границя їхнього спадку на схід була: Атрот – Аддар аж до горішнього Бет-Хорону.

6. І виходить та границя до Міхметату з півночі, і повертається границя на схід до Таанат – Шіло, та й переходить його зо сходу до Яноаху.

7. І сходить вона у Яноаху до Атароту та до Напри, і дотикає Єрихону і виходить до Йордану.

8. А з Таппуаху границя йде на захід до потоку Кана, та й закінчується при морі. Це спадок племени Єфремових синів за їхніми родами.

(Книга Ісуса Навина, гл. 16, в. 5-8).


7 березня. Повний безприсвіток. Я учора заходив до редакції журналу «Вітчизна», щоби передать рукопис також уже давнього роману. Редактор О. Г. зустрів мене так подивовано, ніби бачить мене уперше, і я зовсім не туди затесавсь. Тобто до літератури не маю аніякісінького стосунку. А вони усі так дивляться, колишні номенклатурники. Та й відказав, одкоша даючи, що мова про друк може бути аж через три роки, а через три роки ситуація зміниться. Тобто в гіршу для мене прірву. Проте рукописа йому зоставив.

Але вийшов я із редакції «Вітчизна» а геть охлялий. Такий туск тяжкий огорнув мене.

Що ж це виходить?!!! Повний маразм культури. І одні тільки злобники довкруг мене. Спогадавсь і отой високий молодик С. К., якому я чотири роки тому передав був цей самий рукопис іще із надією про що і сказав йому. Він протримав рукопис 2 роки. Попередавав його молодшій братії. А ті нумо й стараться. Да місця із мого рукопису вихоплювать, да від першої особи, як і я, строчить. Да вже й понадруковували. Да вже й книжки повидавали. Різнії там Є. П.-ські, що про інсулінові шоки згадують і мене розпитували, щоб від мого імені переписать, але ніби вони там перебували самі тілько, а мене і в світі не існувало і не існує. Піддати повному забуттю. Отак. Які ж і злобники! А я ще вірив у молодші покоління. «Не делайте под Маяковского – делайте под себя…» Так і біжить із простору.

Я повністю відсторонений в окресленій ситуації. І тільки певність, що існує класика, яка також тепер відсторонена, й утримує мене. Мені здається, що ані серед узбеків, ані серед киргизів, ані серед будь-кого у світі у літературному середовищі не існує такої злоби до побратима, як у нас.


24 березня. Гуси летять… Зима усе не хоче покидати нас. Уночі ізнов обіцяють три градуси морозу. Але поклик весни невтримний. Щойно увечері прогулювався на Володимирській гірці. Аж то угорі курликання учулося. В темне небо поглядом спрямувавсь. У рівному ключі цятки рухомі сірі курличуть. Дикі гуси летіли. Із півдня на північ. Впорядкованим ключем. Із дальнього зимування у полунічні рідні краї. Й мені коло серця щемко стало. Думка у той північний рідний простір і моя потекла, понеслася. Й та потреба рідного природного простору іще більше посилилася, коли у кімнаті в газеті «Метро» про художника І. Левітана став читать.
6 травня. У вічному гонінні. Ізнов (уже вкотре!) ізгадується мені отой герой із книги Іллі Еренбурга «Люди. Роки. Життя». Що він напередодні другої світової війни був звинувачений в антинімецьких настроях чи й виступах і відбував покарання в дальніх таборах.

Почалася друга світова війна, а сей бранець лихої долі відбував покарання за антинімецькі настрої.

Гітлер напав на Союз, посунув, попер у ритмі хвацькім безмежними просторами східної сторони, по засніженім Підмосков’ю прогулювались німецькі тигри, а нещасник відбував покарання за антинімецькі настрої…

Звершувалась Сталінградська битва, витворювалась Курська дуга, і бойові дії розгорталися у Південно-Західному напрямі, а в’язень відбував покарання за антинімецькі настрої…

Ось лютого звіра добивають у його власному лігвиську, у барлогу власному, а нещасник усе відбуває покарання за антинімецькі настрої…

Сурми і залпи звістують Перемогу, у новім театрі життя докорінно змінюється, перекроюється мапа Європи, а все той же бранець лихої долі відбуває покарання за антинімецькі настрої… Вічний бранець лихої долі – і нема йому прощення, а ні на сім світі, а й на тім чи й буде.

Щось схоже, як відлуння уже пережитого і збутого, відбува­ється і зо мною.

Випадково звинувачений в українському буржуазному націоналізмові у середині 60-х років, мода на подібні звинувачення хвилями тогді по наших теренах перекочувалася, я одразу ж був підданий суспільному остракізмові, – і на цілі десятиліття відлучений від творчості і праці за фахом. У безперервному гонінні, можна сказати, перебував.

Але театр життя змінюється, хоча усе ті ж, а й нові лицедії, і лаштунки ніби переінакшені, і гра ніби нова. Гра без правил, а гасла усе інакші ніби, діяметрально протилежні до тих колишніх.

Але тавро над моєю долею, раз позначене, тяжіє твердо і незмінно. А гоніння, схоже, іще й посилюється.

Як почали навесні 1992 року розбивать Баткову спадкову хату, коли і рукописа роману «Дорога до матері» (первісний варіант) забрали, так і по сей день зупиниться не можуть. У темпі поглиблювано злобнім. Схоже, що якби кожда публікація в періодиці о тім моїм знущальникам іще снаги у люті та винахідливості у засобах додає.

Але отакого, либонь, як нинішнього, ювілейного, завершаль­ного у тисячолітті року, то іще не вичворяли.

Вікно у старій хаті, що і без того розвалюється, вибили, і все чисто в хаті обібрали. Там і забирать то вже не було чого після стількох попередніх погромів. Але в кождого найбідовішого бідака а до прожитку щось назбирається із часом, коли іще живе людина і слабе серце її б’ється.

Нічого не зоставили. До нитки обібрали, і нитку саму з голкою також забрали. І це не вперше уже нитку з голкою забирають. Голі стіни одні зосталися. А за що не візьмись, до чого не кинся, то до рук не біжить, а від рук побігло. Жодного банячка, щоби їжу зварити у ньому, жодної миски, не позосталося. А у кінці які відра, а які цвяхи, а які скриньочки, – усе, і боденьки, котрі чисто позабирано. А який мішок, і яке насіння городнє куплене, що на нім гасло видрукуване «Працюймо разом з нами!», а й своє вирощене, – із торбинкою з кухра виметено. А яка кварта була води напиться, а й слоїк котрий шкляний – усе з місця зрушилось і попливло. Три кілограми соли було, іще півслоїка літрового посеред столу стояло – ані дрібка соли в хаті не зосталося. Як у войну. Люстерко пощерблене, щоби не вроду свою розглядувати, а яка там врода старіюча, але щоби не порізаться, як голишся коли, забрали.

І в клуні двері проломили. Да дрова сухенькі, що їх позиченою сокирою сам рубав, повикидали надвір, да собі додому коником повозили. У клуні і крука забрали, щоби води із криниці, що завалюється, не діждав витягти. Крук – це така тичка довга, нею відро із водою з криниці витягують.

А яке мило було, а й порошок для прання. І лямпу гасову, і каністру з гасом. Яке лагідне світло лямпи гасової на хуторі. Це ж не те тобі, що «Дрожащие огни печальных деревень…»1. О нім лиш спогад у пам’яті моїй тілько і зоставсь.

Коротше, і тимчасове літнє моє перебування у цім осідку унеможливлюється. Воно й без оцього саме по собі унеможлив­лювалося. Але тільки одна унука сестрина, бувало, питається мене (усі ж інші люде думають собі, що і я чоловік, і живу, як люде, раз серед людей ходжу іще):

– А в тій хаті хоч іще теплої пори можна переночувати?

На що я завжди одказував ухильно:

– Да так собі...

Але якби тепер ізнов поспиталася, то відповідь у моїм осяганні уже визріває:

– Да як сказать...

Два рябенькі полотняні рушники висіли у хаті на цвяшку. Їх, пам’ятаю, у повоєнний час Мати наші ткали, а я цівки сукав. Одна нитка чорна, у відварі з вільшинових котиків фарбована, у рушниках тих своєрідну барву витворювала. Одного новішого рушника також забрали, другого старішого допоки зоставили. Як уже потому із позиченого відра води зачерпнув да лице промив, то й витертись до цього позоставленого рушника потягнувсь. А він обкаляним виявився. Ага, попався! Отак дурнів вчать! Сміється лукавий у віддаленні. «Та нехай собі як хочуть, вироготькують, хихочуть...»

Але і те іще не все. Одного пощербленого чавунного баняка вони все-таки зоставили. Також обкаляли його, та й уставили із названим вмістом у піч. А піч і заслінкою прогорілою заслонили. Такий обід для мене приготували.

Ураз і спогадалося, що се ж подібної честі у нашім краї один тільки Пилип із сусіднього села удостоєний був. Але при чім тут я. Пилип се був міцний стоїк, жилястий як тілом, так і духом, що я і сліда його не вартий. Спогадував недавно дев’яностолітній наш хуторянин Семен. Що як поведуть вони на ніч коней пасти, да як стануть у зухвальстві молодецькім бороться, то жилястішого парубка над Пилипа і не було.

Й іще розказували. Як заганять, приневолювать кожне живе дихання до колгоспу стали більшовики, то Пилипа так колотили, що він під себе робив, а потому власні відходи заставляли їсти.

Але то був міцний горішок, до колгоспу заяви не подав, так і звікував гиндусом, до кінця вистояв, то, може, і спасся, і на автобуса чи машину ніколи не всідався, а все пішки, власними ногами простір долав.

Пилип – се вибранець, що я і сліда його не вартий. Багато званих – мало вибраних. І знову при чім тут я, щоби такої честі удостоїтись.

А якщо і заїкнешся кому, то у відповідь, як про звичне, почуєш. Мовляв, у краї, як і в цілій республіці, триває кампанія по заготівлі металобрухту. І в багатьох мешканців хати порозбивали да банячки, да каструлі повиносили, що ні в чому їжі зварить. Пам’ятники на цвинтарях на металобрухт зривають, лінії високовольтні зривають і умертвляються декотрі на них. Кампанія є кампанія, і вона вимагає жертв. Але нікого так під виглядом кампанії не чистили, як мене.

А й папірці найдрібніші усі переглянули, де би вони не були. Що наче у хаті й клуні аж десять ревізорів чи слідчих працювало повний тиждень. Такий рейвах учинено.

Десь на дні кухра закладені були два папірці, що на них я у вісімдесятих роках записував, які матеріали куди в середньоазійські газети відправляв, щоби порятуватися і у тодішнім виживанні. Тепер сі папірці із дна кухра покладені на стіл, і, схоже, що вони вивчались, якби щось компрометуюче. Ну то й що. Да же і так все ясно, і я до всього признаюсь. І услід за Кнутом Гамсуном можу повторити, що від жодного свойого рядка я не відмовляюсь. Як і від тих рядків, чи заголовків, що їх у мене самовільно позичають. Як і від первісної назви роману «Дорога до матері» із 60-х років, наприклад.

А іще забрали якісь книжки. Велику, гарно видану й ілюстровану книгу спогадів російського співака Федора Шаляпіна забрали, томики віршів А. Фета і Ф. Тютчева забрали. Цих двох поетів я любив завжди читати у тихому надвечір’ї, сидячи на ослінчику посеред двору. А у Федора Шаляпіна любив читати, де він описував, як бачився із далекого Парижу співакові один момент пережитого, коли із первісної російської глибинки він кіньми у туманній поранковості їхав на станцію гостей зустрічать.

І книгу «Переписка Бориса Пастернака» забрали. Ах, вас цікавить листування Бориса Пастернака! А чому ви ним за життя не цікавились. Хіба молоді, да юні, да невирослі іще були. Тоді, звісно.

У перших днях після побаченого усе зустрічному кожному нетерпеливилося нагадать. Хтось поспівчуває наче від серця, а наче і удавано, хтось порадить, не нав’язуватись, а на Посьолку і сказали:

– А шо ж ти, Гандрій, хотєв...

– А я ничого не хотєв...

– Ото то воно...

І усе те відбувається, звершується на очах ніби народу, на очах ніби його провідників і управників.

А вже коли у ясному ранкові ішов до сусіднього села, із яким в’язались світлі спогади шкільного дитинства, прихистку у приюті шукать, на підході до села металічний тризубець стояв, на металобрухт не встигли іще здать, і напис нагадував, що селу – 400 літ, то ізнов спогадався мені отой герой із книги.

Вічний вигнанець. У вічному гонінні.


31 травня. На хуторі – спека. У краї стоїть висока спека. Останній рясний дощ благотворно скроплював землю 25 квітня. Потому, розказували, маленький дощ був якось, але він погоди не зробив і землі не промочив. Земля висохла. Посохли трави. Поникли городи по пагіркових місцях, а й у нас на суглинках глибокі тріщини повитворювались. Що зійшло було, огірки, гарбузи, квасоля, то морози прибили, побіліло й щезнуло котре. Убогенький мій городець. І що їстиму я тепер. Життя бере мене за шию у зашморг. Рік активного сонця.

І вчора похолодніло було, і дощик падав, але маленький. Не такого спрагла земля жде.


31 травня. Зима великих розбоїв. Минула зима була зимою великих розбоїв. Не оно у мене, але від кого не почуй у краї і в Київі, то скрізь хати розбивали, да під приводом заготівлі металобрухту обманювали да вичищали чистенько усе. Що не там покладене, а що і там покладене було. На Львівщині, у Полтаві, на Сумщині, у Харкові, у Корсунь-Шевченковому, розказували, скрізь погроми хвилями пронеслися. Насамперед на хати самотні, на дачі перли, на старих, на анвалідів, на беззахисних усіх, що їхні імена не записані у книзі до сучасного виживання, але роковані вони, за замірами можновладців, на вигибання. Серед останніх я вирізнюваний. Мене лупцюють безжально.

Але оньо і Євка Ковтунова, удовиця бригадирова. Срібної місячної ночі вдерлися у двір, да й хліва, клуню розбили, да й нумо витягувать бідона із закваскою і ще що там було. А Євка-удовиця у веранді стояла і все те бачила і упізнала, хто, але не обзивалася, бо побоялася, що заб’ють. А може, то спеціяльно ізроблено, щоб розголос пустить – і бригадирової удовиці не щадимо.


31 травня. «Заглиблювання» в історію... А між тим усі наші «патріоти» про одне лиш знають, що «заглиблюються» в історію. Усе «холодноярські» томи видають да копирсаються в деталях. А навіщо?! Же не ув’язують із сучасністю. А сучасність така, що замір люто уреальнюється, щоби душу живу народу вийнять і усілякове нагадування бодай про корінний етнос вигубить.
4 червня. Тріюмф природи. На хуторі ізгадалося мені, як у великому місті часом буває. Коли весна раптом у розбуянні барв і пахощів нагряне високо й заполонить своєю тріюмфальною ходою цілий світ, то і велике кам’яне місто з усіма своїми домами і машинами супротив неї не встоює. Таке диво твориться, що тиснення сірих мурів міста знівельову­юється, а душа зливається із могутнім подихом природи. Й розчиняється у ньому.

Щось подібне уже й раніше доводилось переживати навесні 1964 року на кривулькуватих вуличках, поміж глиняних мазанок двохтисячолітньої старої Бухари.


18 червня. Іде дощ... Сьогодні Зелена неділя – Трійця. Після довготривалої спеки, у нас на хуторі останній справжній дощ був 25 квітня, нарешті похолодніло. У Київі уночі +5–+9°С. Сьогодні із самого ранку іде дощ. Короткочасний. Хвилями. Накотяться хмари муром, да й пойде сивий дощ. Із далини починається. А як до нашого Старокиївського пагорба дойде, то і силу стратить частково. Але все одно заливає, як із вікна дивитись. Що за цілий день так і не виберусь прогуляться. Щось я і не пригадую таких дощових Зелених свят.
18 червня. Дощова дивина. Із вікна кухні дивлюсь у похмурі задніпровські далі. Із малого продовгуватового віконця, із висоти останнього поверху добротного старого нашого дому, поміж мурами пообіч яка іще далина одкривається. Що десь там ліворуч біліють будинки селища електростанції. Це так далеко. А ліворуч у долині іще бездонніша далина потає. І ось у центрі сього виднокругу насунулась із небес мура дощова хмарина та й попустила долу сиві пасма. Але все одно це не те, що «спустила хмарка на луги мережані подолки...» Похмуріше усе те сьогодні. Але дивно так. Дощ сивий попустивсь удалині маленькою смужкою тілько, а по боках його нема. Дивно так. Дощова дивина. І я згадав розповсюджене, що місцями дощ іде, а місцями його і нема. Я кухонні свої справи одставив, да й став тую предивну картину природи видивлять. Аж то із наближенням сива дощова смужка усе ширшає і ширшає. Вона, може, уже десятки чи й більше кілометрів охопила, якщо прикинуть, бо простір уже впізнаванний між Оболонню і Трухановим островом. Се ж не увесь осяжний простір розшириться ця смуга, як до нас наблизиться. Міркую собі далі. Але тим часом хмарку муру дощову відносить убік ліворуч, південніше усе. І смуга дощова, розширюючись уже невидимо, ховається, зникає десь там за мурами старими старокиївських домів. А в пам’яті старіючій моїй тілько й зостається ся дощова дивина, мала сива смужка удалині, що із наближенням розростається, потверджуючи давню відому істину, що дощ смугами іде. А й пісенне біжить «Стороною дощик іде...»
18 червня. Про Дениса Довгого. Як у доволі іще спекотнім надвечір’ї Миша Йорош згрібав своє сіно і прийшов до криниці води напиться, то й став при нагоді розказувать мені бувальщини із життя Дениса Довгого, сього могутнього велетня на цілу округу, що йому донька його Марта переповідала. Уже також стара, під сучасну пору.

Ах, дубе, дубе!..

Як укупив був хотинець Денис Довгий, корінний поселянин зарічкового, заслучанського села Хотиня, у пана Данила Валєвського на хуторі Юзепівці поблизу Дуброви вісім гектар поля. Видолинисте й пагіркове таке поле водночас було, випало йому. А на сіножатці посеред поля, посеред лану йому, Денисові, одміряного лєнтою блискучою, і дуб могутній шатристий оден ріс. Поблизу дуба того вирішив Денис Довгий і осідок свій новий заснувать, хату поставить, кубельце родинне нове ізвить. Років двісті, а може, і всі триста чи п’ятсот навіть тому дубові було. Таке могутнє шатристе дерево, що над усі наші хутори виділялося. Я іще у свої дитячі літа пам’ятаю того вирізнюваного дуба, як до села, бувало, коли до баби Лександри через Дуброву ідеш, то праворуч він тебе і зустрічає поставою могутньою а зеленню густо темною. Він достояв, либонь, аж до п’ятдесятих років, до колгоспів аж достояв. Зате у нових умовах і настав йому амбець.

Так от. Коли укупив Денис Довгий тую земельку із дубом, купчу уже оформили, то заманулося, замандюрилося раптом панові Данилу Валєвському того дуба навіщось ізрізать. І підступивсь він до Дениса Довгого та й каже: «Дозволь, брате, цего твого вже дуба ізрізать, а я тобі плату по купчій ізменшу, на скільки скажеш?!»

«А й ні, пане, лучче я усе по купчій сплачу Вам, а дуб нехай вже буде мій», – відказав Денис Довгий. І на тім стояв твердо, скільки і не умовляв його пан.

А коли уже побудувався да осівся Денис Довгий на новому місці, то й чвари, сварки не раз заходили у хату поміж батьком а синами вже дорослими, як те і водиться часто у наших родинах. Що аж стомлювався часто Денис Довгий од сварок родинних. Виходив у двір. Прямував до дуба. Сідав під деревом. Обхоплював руками обважнілу голову свою. Та й промовляв а чи до себе, чи до дуба: «ах, дубе, дубе, якби ти знав, чого вже мені довелося тут пережить да натерпіться».

Хіба продають вола без шкури.

Як потому став, розпочав пан Данило Валєвський проз цілу Дуброву рова великого, широкого а глибокого, копать, трубами да дернею береги і дно укріплювать, не сам копав, а люде за плату копали, то й ізнов був підступивсь пан до Дениса Довгого та й каже: «А знаєш, брате, у тебе перед хатою сіножатка гарна зеленіє. Дозволь мені дерню для покриття рова із неї скопати. А ти за теє мені менш по купчій сплачуватимеш, як скажеш і домовимося».

На що Денис Довгий також відповів відмовою, виявився непоступливим: «Ай, пане, хіба продають вола без шкури».
7 липня. Літо краснеє минає... Настав молодик. Після двохмісячної спеки почалися короткочасні прохолодні дощі. Пішла у ріст городина й отава. Від страху перед засухою то багато чого і повимокати іще може. Картопля, наприклад. Чи помідори. Ці також великі сонцелюби. Скоро Петра. А по Петру, то й по теплу. Як здавна кажуть у нас. Липень – маківка літа. І це відчувається в природі на кожному кроці. У явищі дозрівання. Скоро жнива. Якось недавно у селі згадував Степан свойого батька. Як казав був колись він. Що як побачить першу копу, то одразу сльози навертаються, і плакати хочеться. Тобто що все. Літо краснеє минає. Яка ж ця благодатна тепла пора і скороминуща. А зимі, здається, завжди, то і кінця ніколи не буде.
10 липня. Сіль поезії. «Живопис – це поезія, яку бачать, а поезія – це живопис, що його чують».

Леонардо-да-Вінчі.


10 липня. Примхи липня. Посеред літа ізнов похолодніло. Подув вологий північний вітер, і стало холодно. Похмуро. Якби осінь. Але серцю моєму близька така літня прохолодна похмурість. А зелень уже густа-густа, аж темна. Ех, жити б мені десь у Скандинавії да душевної рівноваги досягать. Якби не було хутора.
19 вересня. Серце – всевидющеє око. Якось по радіо, у радіопередачі для школярів, я слухав розповідь про незрячих школярів, старшокласників уже. Як звучали у їхнім словах їх мрії, уявлювання майбутнього. Ах, яка це яскрава виразність, яка чіткість у кожному слові. Яка глибока виваженість. І яка висока ціна складена найкоштовнішому дарові – дарові життя. І подумав я тоді, що то значить – усамітнена робота душі. «Душа обязана трудиться и день, и ночь...» (Заболоцький). Якщо юрист се буде, то як відважно захищатиме він права тих, хто захисту потребує. Ах, як би це було високо організоване і структуроване суспільство.

Таких глибоких і виважених, і справедливих, і правдивих розмислів я ніколи не чув по радіо од їх видющих ровесників, де наліт легковажности аж випинається і в кожному слові, і в інтонаціях.

А то ізнов недавно увечері, у київськім помешканні вже на постелі лежачи, слухав по радіо, як одна молода незряча поетка свої власні вірші читала. Ах, як се також було глибоко, хоча й печальне, що чогось подібного не доводилось мені ані чуть, ані читать у сучаснім віршуванні. Якби переді мною зараз були ті тексти, то я їх уважно розглядував би й перечитував. Але і те, що запам’яталося, що увійшло настроєво й інтонаційно уже бринить у моїм єстві, як невід’ємна поетична сутність.

Що ось усі ми доходимо у своїм життю до суті. І лікар, що ковтає ліки. «І піп, у смітті копирсаючись, вловлює суть».

Іще там був звучав вірш, як незрячій подарували прив’ялу троянду. Що ніби вона не бачить, і не розпізнає. Да же вона лучче од усіх нас на дотик бачить. «Але я вам дякую за прекрасний жест».

А іще тоді там звучав вірш про авто. Як у скіснім вітрі іззаду сивина розмаювалась, аж жовтіла. Я замислився, пригадуючи і угадуючи. І здалося раптом мені, що такого бриніння кольорів мало хто із видющих завважить може. І подумав я: серце – всевидющеє око.

А іще ізгадався мені наш Василь Ярошенко. Отой знаменитий незрячий, що у громадянську війну мандрував, вивчаючи Схід і по Китайщині, і по Японії. Що й зараз японці вважають його класиком своєї літератури. А у нас не видають. Ще й рукописи спалили.

Але подумати тільки, у час великого зруху, у пік великої розрухи, одважитися невидющому на такі дальні мандри. Ніби у Японії Василь Ярошенко мав і якесь закохання.

Й ізнов пригадалося, як на початку 80-х років я купив у київській книгарні книгу одного арабського автора у перекладі на українську мову про одного незрячого. Я так і не прочитав тієї книжки. Десь вона загубилася у стопах тих в’язанок книжок, по причині мого необлаштованого побиту. Але одна думка, що її виокремило випадком у тексті моє око, запам’яталася. Що кохання невидющого, тілько на дотик а яке незрівнянно ніжне і глибоке.

Й ізнов подумав я: серце – всевидющеє око.


19 вересня. Я починаю оповіданнє про Івана, що його нога ніколи не ступала на землю. Поможи мені, Боже!
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка