Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка28/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

1998 рік
23 березня. Іще зимовий вітер віє… Зима легкою була. А повесні надолужує. Сніг іще не зійшов, і уночі морози до семи градусів доходять. І вітри зимові в лице дмуть, аж до душі проймають.
23 березня. Навесні – про осіннє спогад. Як увечері пізньоосіннім на хуторі самотнім я надвір вийшов, да й посеред двору став. А тиша доокруги – неймовірна. Й Місяць над Семеном Лапкою, над Галом і Майданом далі десь, і Голубним, і Полігоном іще далі десь – став, зависнув. А довкола Місяця – німб золотий, а неймовірний, а незвичний, а небачений іще ніколи. Окружився так. На якісь глибокі переміни у погоді. А якби й на сильні переміни у життю.
23 березня. Які сліпі ми у проглядуванні грядущого свого… Коли недавно зовсім, а кілька років тому, я повертався на радощах у дім сей прекрасний, навпроти Софії, то все так лякало мене. Що після капітального ремонту яке хистке усе. І паркет шатається, і вікна скособочені, і дах дірками світиться угорі, і капає на голову. Й усе теє усукупі лякало мене перспективою. Тобто як із такими поглиблюваними проблемами дожить тут мені. Але от минуло, збігло кілька років. У будинок убралися сильні світу та й виживать мене стали. Із Горища колошматять. І серце туском зайнялось: «Як буть мені». І такими мізерними здалися тії колишні проблеми. Нащо і було брать їх до серця. Та же паркет іще стоїть, шатається. Не виваливсь зовсім. Да чи не лучче було тоді у спокої душевнім перебувать. Міркую зараз я. А так і теперішні проблеми. Може, не варт вони такого сильного душевного затривоження. Бо уранці не знаєм ми, що буде з нами увечері. Скороводинське. Ах, але чому ж і до нападників на дім наш не лине сяя думка. То, може, зостановилися б вони у нападі агресивнім своїм на дім сей. Та же для Бога – се, може, манюсінька мить.
23 березня. Мить жебрацтва мого… Я на Сінному ринку рундуки все обходив да обзирав. Та й прицінююсь до масла, де масло продають і де люде стоять.

– А я вже з рік, як масло їв.

– А, котку, трошки треба їсти, – каже одна жінка.

— А не можу, – відказую я. – Бо якщо я куплю масла, то вже не зможу укупить хліба, буряків і моркви.

Та й відійшов собі. Та й до олії соняшникової уже на других рундуках приглядуюсь. Прицінююсь. Подорожання до 2 грн. 50 коп. Аж то й жінка тая підійшла до мене та й каже:

– А ходіть, котку, я куплю вам п’ятдесят грамів масла...

І як не віднікувався я, а вона все-таки настояла:

– А що мають у мене сто гривень вкрасти, то лучче я вам п’ятдесят грамів масла укуплю. Та й знатиму, що в мене не украдуть…

І її прохання було настільки переконуючим, що не зміг встояти я, не виходило відмовитися, а не те, що просто спокусився на теє масло. Та й сказала вона продавцеві відважити шматочок масла. А скільки буде. Вийшло більше ста грамів.

Я подякував та й поблагословив тую жінку. Та й відійшов собі. А на серці відчуття таке нез’ясовно непередаване, що і таке ось у твоїм жебрацькім життю відбувалося. Написав оден про моє теперішнє життя, що воно завжди на межі жебрацтва. А яке на межі, поза межею жебрацтва, можна сказать. Се вічна проблема – жебрацтво. У якій формі тільки жебраки себе виставлять.


30 березня. Запізніла весна. Зима сяка-така переходила. А березень холодом повіяв. Студене холодне арктичне повітря сковувало нашу землю до останніх днів. І тільки сьогодні теплом повіяло. Сонце ясне приголубило землю, і весною повіяло. Квітень напередодні.
15 квітня. Вірний песик… Мені розказували у Кирилівці. Як одна самотня нещасливиця, одержима тією жахливою психічною хворобою, у своїм вбогім помешканні самотою проживала. І собачку малу тримала. Та от трапилася із нею пригодонька. Занедужала. Приступ узяв. Швидка приїхала. Та й повезли її. А собачка? Сама дома не залишатиметься. Бо ради собі не дасть. Відпустили її на волю. І як машина дорогою їхала, так обіч по тротуарові собачка бігла. І аж до Кирилівки добігла. А може, вона уже дорогу сюди знала. Бо, може, уже не раз перед тим бувала. А як помістили нещасливицю, одержиму тую, у палату, то песик одразу й здогадався, у котру. Та й зачав під вікном скавуліть. Санітари дозволяли недужій забачитись із песиком. А то й у палаті коли-не-коли перебував, та й на нічліг зостававсь біля тієї жінки, благодійниці своєї. Й се така ідилія печальна витворювалась у загалом похмурій атмосфері жовтого дому. Жінка й інші бранці підгодовували песика. І бриніло у повітрі таке щемке співпереживання долі. Жінчиної і песикової. Схоже, що пес і не мав наміру полишати сей корпус. Таким вірним виявився він своїй господині. Й цю вірність ніс, як власну долю.

Аж то сталося. Однієї ночі коло будинку на знаменитім пагорбі страшне трагічне скавуління зірвалося. Та й завершилось. Малого песика розірвали більші собаки, що також безпритульні на Кирилівськім пагорбі вештаються. А се звичне. Вони вважали цюю територію їхньою, освоєною. А песик виявився в данім случаї, як приходько, як тільце чужорідне в окресленім просторі. От і поплатився життям. Але доостанку залишився вірним своїй господині.


18 квітня. У серце стукає провинність. Завтра – Великдень. Минає піст. Найпечальніші дні. Дні високої печалі. А в серце стукає провинність. Цієї весни особливо виявляються одна за одною мої хвороби. Наслідок старіння і як прожитого життя наслідок. А в єстві моїм усе бринить відчуття гріховності. Хвороби – се як кара за гріхи. Гріхи молодості і гріхи пристрасті, коли життя приманю­вало тільки у своїм фізичнім нестримнім вияві. Старість то уявлялася. Але це бути мало десь так далеко, віддалено, що до нього іще лежить довга просторовість молодецького розкошування.

А тепер от на схилі віку усе те і спогадується, як нерозваж­ливість. Ах, не дано людині у молодості своє грядуще прогляду­вать. А то би зовсім інакшим було наше тодішнє молоде поводження. Як зовсім по-іншому хотілося б у молодецькі свої літа опанувати цноту та насолоджуватися нею, шанувати Батька-Матір і взагалі старість усіляку. Ах, але, на жаль, неможливе повернення ізнов у пережите. І лиш тягар гріховності висне над тобою.


19 квітня. Ранок Світлого Воскресіння Христового.

Колись на хуторі казав мені Марточин Володя: «Велико­дній день може бути і дощовим, і похмурим, але сонечко на перший день Великодня завше має показаться…» Ті його слова запам’яталися мені, і я відтоді став спостерігати. І кожного року вивірював справедливість тих Марточиного Володі слів. От і сьогодні. Уранці я встав та й до трапезної Михайлівського Золотоверхого собору, либонь, чи не вперше у житті самостійно поніс святити паску. І була тая моя паска найубогішою серед усіх. Але священик вирізнив її, як і кожну, нарівні. А із небес похмурість, майже дощова виснула.

Але от прийшов я додому. Поснідав. Одпочив. Аж то вікно заясніло. Сонечко ясне засіяло. І бані Софії заясніли. Золотяться. І вітер розмаює шнурочки на бальконі моїм. Ранок Великодній розцвітає. Укінці майже другого тисячо­ліття.
26 квітня. На хуторі заспівав соловейко… Уперше в цьому році ночував на хуторі. Після зими було іще прохолодно, хоч і цілих три дні витоплював стару грубу. А вранці за вікном ніби заспівав соловейко. Й гинші птахи защебетали. А у вухах тиша стигне. Яка розкіш після гомінкого міста.
28 квітня. Нігде так не відпочинеш, як у Батьковій хаті… Нігде так не відпочинеш, як у Батьковій хаті на хуторі. Цю істину невідпорну і відчуття благісне я не раз вивірював. Особливо, коли стомлений повертався до отчого порогу із дороги. Унеділю був на цвинтарі. Проводи, могили рідних провідував, ночував у сестри на Старині, затим ізнов Березне та село. Стомлений повернувся надвечір на хутір. Да як ліг, уклався спати на своїй убогій постелі, то проспав аж цілих одинадцять годин. І це був доволі міцний сон старіючої уже людини. І якби подарований випадком а хоч якийсь одпочинок.
29 квітня. Де тонко, там і рветься… Сказала Люся, коли її старша коза сиво-мура після народин козеняти в силах підупала. Козеня померло одразу, а коза занедужала притьмом, схудла, одні костомахи випинаються, схоже, що не тішитись їй більше розмаїтим барвним світом у вигицуванні на пастівнику та пильним біблійно древнім оком простір не проглядувати. І плаче гірко Люся над неживим козеням і над охлялою козою. І повторює ізнов: «Де тонко, там і рветься…»
3 травня. На хуторі – безхліб’я… Наш закуток безлюдніє. Пішла на зиму зимувати у Березне до Гантоніни 81-річна Палажка. За зиму в силах підупала (я її на цвинтарі бачив), та й напевне уже не повернеться на хутір, як вона сама мені сказала, і як діти її казали.

Пішла на зиму у село до дочки Жені зимувати Ганя Микитина, але іще на літо буде повертатись. Люся сама зимувала в опустілім просторі. І часто в безхліб’ї. Хто то коли принесе того хліба. Із надією, що у цім ділі я можу їй пособити, просить мене Люся, щоби я дві хлібини їй приніс, як піду до магазину. А я все віднікуюсь, що не знаю, як вийде, аби хоч одну взяти. Бо із тим хлібом не знати як. Підеш, доберешся до магазину, а того хліба і нема. Тому плянувать наперед чи запобігать у цім ділі а зовсім не можна. Воно таке хутірське життя, що більше людина без хліба кумкає, на безхліб’ї перебуває, аніж того хліба має.


6 травня. На хуторі – благодать… Учора різко раптово перемінилася погода. Раптово похолодніло. Повіяв полунічний вітер і наніс дощу. Холодний травневий дощ. Крізь вікна вухо ловить його поривчастий моментами шурхіт. І похмурість сувора світ оповила. Та й тисне на свідомість твою. Але як приємно у затишку Батькової хати, де тиша одна, тривало вистояна, по кутках висне, сю похмурість зором завважувать, і шурхіт дощу у поривах вітру вухом ловить. Як усе те у твоїй свідомості відбиток кладе, і благість несказанна у єстві твоїм розливається. Се блаженна мить. Се моменти, які уже треба цінувати, як рідкісний дарунок, що його поклала тобі доля. Тут важність виняткову має місце, де ти народивсь, світ побачив уперше. Батьківська оселя. Традиційна незамінність. Ніякі стани погоди не діятимуть уже так сильно на душу, як у цім ріднім до болю місці. Ся моя улюблена дощова похмурість у ріднім місці. Аж щемко до болю. Аж ніяка робота до рук не кладеться. А навіть і письмо. Просто хочеться відлучитись від суєти найменшої і віддатись цілковито переживанням. Щоби запам’ятать одну красу переживання.
8 травня. Мені – 60! На Юрія, 6 травня, мені виповнилося 60 років. Мене повезли до містечка і вітали у редакції. Й від адміністрації. І був обід. І це було незвично, незручно і тяжко переживать. Аж стратився я на здоров’ї. По-моєму, усе те зайве. А між тим пастухи пустили корову в город, і вона витолочила мої грядки. А фермер уже вкотре переорав дорогу – артерію до хати. Ах, який би се був для мене пошанівок, якби хоч не чіпали мене, не нападали на мене, якщо вже не допомагать!
10 травня. Садок цвіте… На хуторі. Сонячний недільний ранок. Святково і зелено доокруги. У вікно за вікно дивлюсь. На Уліянову хату. А там садок доволі великий пишно біло-рожево цвіте. Павло його посадив. Давно нема Павла. А садок цвіте.
25 травня. Яка холодна весна. Цьогорічний травень дуже холодний. Поспіль котрий день уже дмуть холодні північно-західні вітри. Сухі вітри. А то й холодні дощі випадали. Цвіте калина і глід. Але не кожного року випадали під цю пору такі затяжні холоди. Городина не вся зійшла. А котра зійшла, от од землі вище не пробивається. Це ж якої голодної осені очікувать можна. Приїхав, повернувся з Київа, а на хуторі холодно.
5 червня. Як неприємно викручувать ноги… 29 травня, рівно тиждень тому, у п’ятницю сталося. Я порався у городі. Копав грядку. Капусту садив. Щоправда, і натрудився трошки. Над вечір уже. По той бік Річки худоба паслася. Шкідники великі й поруйнівники. Аж то чую: за садком корова чорноряба переходить. Хлюпочеться. То презлюща корова. Вона умить ламає плота (а я там жердини недавно поприбивав) і вскакує в садок, а затим біжить прямісінько в город грядками, якби щось тут пожиточне було. Кущ торішньої петрушки тільки й зеленіє вирізнювано. А порчі наробить, як не раз уже бувало. Я біжки із заступом садком по траві навперейми тій корові. Із пагорба на долинку ноги поставив, а шкарбуни старі діряві викривлені. Так нога і посунулася. Насторчував. Іще капусту поливав. Гадав собі: незначне. А вночі аж розболілося. Одні жахи. Цілу ніч не спав. І од болю, і од думки, як же мені без власного ходу у житті перебувать. Ці ноги у мене й раніш уже повикручувані були. Як же тепер собі самому раду давать. І от уже тиждень город запускається, а я шкутильгаю. Воно ж і триває довго. І завезти на рентген нема кому, і до костоправа нема кому. Цілковито позоставлений напризволяще. Ох, як важко у подібних ситуаціях самотиною. І тут я згадав Петра Семенового, як він був ноги поламав, півроку виходжувався. А потім на милицях прийшов до мене, та й Річку видивлявся: «Ох, як же тут і гарно!» Таке воно, таке. Як біда нас привчає загострено красу сприймать і завважувать. Те, чого не цінуємо за благих, нормальних умов. Так і мені тепер. Світ побільшено прекрасним бачиться. І писать писалося б, якби час, да раду собі не треба було давать. Тобто, якби хтось опікувався мною.
7 червня. Світлий день Трійці на хуторі. Пора сінокосна. Два тижні у поліськім краї стоїть теплінь. Навіть спека. До +30°С. А я на хуторі скутий кайданами. Підвернута ліва нога поправляється слабо. І болить. Що воно там. Якби на рентген. Але ніколи викликати. Казав племінниці Ларисі, просив. Вона сказала фельдшерці. А та ніби відповіла. Що даний, поступив наказ швидку викликать тільки за її дзвінком. І тільки в тому разі, коли людина цілковито нерухома, тобто мертва, і вона має сама те побачити, щоб свідчити. Дивнії накази! І давня мораль. Але ж і вона не прийшла та не побачила. Мене позоставлено напризволяще. Як трудно зараз жить на білому світі самому одинокому! На випадок а хоча б отакої оказії. І до Київа вже їхать треба. А не можу. І боюсь. І бинту ніхто не принесе, щоб хоч тую ногу перев’язувать. Найбільше відчутно біль уночі. А вона ж уже раз була у мене підвернута. Ці підвертання ніг. Вони мені так добре відомі. Але довге перетривання тієї травми. До 4 і більше місяців. 1971 рік. Тоді померли Мати. І конфлікт із Оксаною М., як я у них квартирував. І унаслідок травми й конфлікту змушений був ночувати з підвернутою ногою на вокзалі. Таке довге перетривання болю. Осінь ізнов 1987 року. Ця ж сама ліва нога. Тоді, здається, іще довше. Але у швидкім темпі тоді за зиму я написав свої оповіді про квіти та дерева.

А взагалі, як я оглядуюсь і розмишляю, то моїм травмам передує яка то конфліктна ситуація із кількома людьми недобро­зичливими, часто і з власного роду, що дуже болюче, – ти зостаєшся сам на сам, і якби обікрадений, ошукано довіру твою, усі думки твої заповнені якби струмуванням образи, потаєш якби в прострацію, забуваєш про безпеку – от тоді якби ненароком і настає травма, трапляється. А може, тут діють і якісь інші причини і закономірності. А може, й просто без причин і закономірностей. Одна гола випадковість. Як нам теє знать. Тут дай біль претерпіти і увійти в момент, коли вільно можна буде ступати на ногу. Якими ж і путами, кайданами скуті ті, хто полишені, обмежені у здатності руху й пересування. І про період, що тривав до травми, ти вже думаєш, як про золотий вік, як спогад про золотий вік, як і не знати, про яку благодать. Ах, пощо усі ті колишні проблеми, коли іще можна було рухатись та пересуватись! Ах, як мало ми цінимо благодать, яка посилається нам! І як мало хвали возносимо ми за те Творцеві!

Ось о чім ідуть розмишляння мої у перший день Трійці, Зелених свят.
7 червня. Усе до тієї ж теми… Але це все-таки недобре, що ніхто не викликав швидкої допомоги до мене. Я ж просив. І це травма. Можуть бути переломні і т. д. На травму ж реагують. А на мене не зреагували. Ніхто. Ні родичі, ні фельдшарка. І ні чужі люди. І в тім моменті – вияв їхнього ставлення до мене. Не просто і не тільки байдужості. Тут щось більше. Тут несприйняття мене, як феномена а зовсім чужорідного. Цілковите. Але Господь із ними! Нехай дарується мені терпеливість теє все перенести.
12 червня. На картоплі мак зацвів… Одного ранку я побачив, як за клунею на картоплі червона маківка зацвіла. А другого ранку – й іще одна зацвіла червоно поряд.
13 червня. Мак розростається… Учора, нарешті, після трьох майже тижнів спеки пішов дощ. Гроза із громами та блискавками. Земля спрагла вологи напилася. Сьогодні вранці ізнов сонце, але прохолодніше уже. Соловейко співає на хуторі. Вийшов за клуню. А вже чотири маківки цвіте червоно. Й легший вітрець їхні пелюстки розмаює.
11 липня. На хуторі – дощ… Третю добу підряд стоїть, сочиться над хутором і над краєм дрібний дощ. Сиві негусті, але безперервні хмари жене вітер із північно-західної сторони, із Балтики. Вітер середньої сили. Але цієї ночі і сильний припус­тився. Й дощ тоді відповідно вітрові густіший і більший припускається. У павзах дощ слабкішає, а отому і дужчає, посилюється. Якої густоти хмари переходять. Тривожно у мене на серці. Страшно на хуторі. Раз, що картопля, городина вимокне. Але й це віддалене. Припинення дощу у постійному рухові хмар наче й не проглядується. Крізь вікно учора іще не було видно, а сьогодні зблиснула. І на сіножаті за коморою вода зблиснула. Страх за власне фізичне перебування у моменті охоплює. Як буть. Коли вода у двір уступить. Вибираться убрід на узвишкові місця до дороги. Чи вилазить на піч та й перебувать, поки дощ перейде. Але якщо не переходитиме він іще кілька день, і стану я відрізаний од світу. Що тоді. Тривожить і береза під вуглом хати. Вона вихитана вже. При сильному вітрові може падати на клуню, й виваженим корінням зачепить вугло хати. Й що тоді? І хата не заштрахована. І самому у небезпеці опинитись можна.

Се так тривожно на хуторі, коли затяжний безперервний дощ. І просвітку посеред неба не проглядується. Щось подібне я уже звідав був, переживав улітку 1993 року, рівно п’ять років тому. Як воно і відображено ув однім моїм писанні. Тоді вода зайняла була повністю города і колодязя, підступила упритул до клуні.

Одна лиш і молитва до Господа із серця струменить, щоби дощ сіятись перестав.
12 липня. Дощ припинився... Але чи надовго. Учора надвечір дощ і справді припинився. Дійшла молитва. Цілу ніч дощу не було. Уночі й місяць виглянув, на грубу впав, коли я прокинувся. Небо одкрилося від хмар. Незчисленною многотою перебігли вони через нього. Але от сьогодні вранці ізнов хмари небо обступили темніші понад краями. І вітер поривчастий північно-західний балтійський зривається моментами. Схоже, що ізнов дощу нажене. Нехай помилує Господь! Бо вчора, як вода із берегів Річки почала виходить, я й перестрашився мало, як і тоді, в 1993 році. Та подумав, чи не захватить за ніч вода хату та чи не зостанусь я од світа відрізаний. А все можливе. Он які стихії по світу розгулюють, у виняткові часто умовини ставлячи людську екзистенцію. У часі пророкованому. Коли наблизилось біблійне. Що землетруси й біди по місцях.

Когось рятують вертольотами, до когось навстріч машини мчать. І подумав я, а чи про мене подумає хтось на випадок лиха, коли інших уже спасатимуть. А ніхто. Хіба Богдан та мати їхня. Але ж вони цілковито безпомічні. А так більше ніхто. А ні з управників, ані із простолюду. Хіба якщо за Божою волею і Провидінням. Та й осягнув я усвідомлюванням своїм, що єдина надія тільки на Бога і свої сили. Та й став збираться, як і тоді, у 1993 році. Целофанового мішка знайшов. Документи, ключі й інші найпотрібніші речі пакувать. Щоб як підкаже критична ситуація, то із отчого дому рушить на більш узвишкові місця. Та й спасаться там, як уже підказуватиме нова ситуація. В молитві серця і непевному перетриванні моменту минав час. Аж то надвечір дощ зупинився. Випрозорилося на небозводі. І кумкання жаб ніби стало чуть. Сі вісники розпогодження. Які радісні вони. Я ізнов переконуюсь в усвідомлюванні своїм, як багато значить стихія. І як мали б ми об’єднуватись у взаємнім прощенні та покаянні. Аж фермер приїхав та й із поля воду до мене в садок спускає, а ні о чім такім не помишляючи, що же може хату зайнять вода.

Більше трьох діб тривав цей безперервний дощ.
13 липня. Сила петрівчанського дощу. Учора на Петра, як розпогодилося трохи від затяжних дощів, став обходити свою нивку Йорош Міша. Та й до мене на хутір зайшов. І стали ми говорить про стихію та її наслідки. У Львівській й інших областях. А Міша і згадав. Як колись старі люде казали, що якщо на лугу крига навесні нерозтала зостанеться, то петрівчанська вода прийде іще її забирать. А як повінь у Петрівку настане, а шкоди то вже наробить.
14 липня. Крадуть і гній... Мені унеділю Маня Аврамова Куроматниця розказувала, що злодійство зараз набирає ушвидшених обертів. Крадуть усе. Але найбільше цієї весни навикрадали гною. У хліви залазять да гній викрадають, чи як? Поспитався я. А ні. Отако. Хтось вивіз на сотки свої в поле гною. Та й скинув на купки. Порозкидає по нивці завтра. Так зміркував собі, чи просто сьогодні вже вечір заступив. А увечері чи вночі другий злодій приїхав да й позабирав сі купки усі до однієї. Да й на своє поле вивіз. І раненько вже й встиг порозтрушувати. Піди й докажи, що гній не його. Теж заковика. Чи у судових справунках фігурувала колись справа про викрадення гною?
15 липня. І посеред літа витьохкує соловейко... Казали колись наші Мати: «Солов’ї співають, допоки ячмінь висиплеться, достигне». А потім умовкають тобто. Цьогорічне літо дощове, примхливе, із смерчами та повенями і у ближнім дооколі. Маківка літа сьогодні, але жнива іще не почались. Уранці ізнов задощило, моросить. А соловейко так бадьоро витьохкує, якби у час цвітіння.
15 липня. Вішальник із Посьолка... Учора надвечір виглянуло сонце, і почало розпогоджуватись. Посадивши, посіявши, вірніш, на городі чорну зимову редьку, я узявсь помаленьку і плоти свої городить. Вони уже зовсім погнили й поопадали. А ще й ламають безперестанку. В основному – посьолці. Дев’ятнадцятий рік без Батька уже я постійно городжу плоти, а вони постійно їх виламують, Це ціла історія – виламування моїх плотів. Ці плоти забрали у мене половину свідомого життя на хуторі. Це ціла історія людських пристрастів, спрямованих на поруйнацію. І без плота не можна. Піде худоба по городі, і впаде господарка.

Отож, поки клеваєш, рухаєшся хоч трошки, і тримаєшся допоки хутора, мусиш городить плоти.

Городжу, значить, учора я плоти, аж чую мурмотіння невиразне чиєсь – із простору, із посьолкової сторони доноситься. Зирк я, обернувся, а й хтось ізвідти понад Річкою і йде. Говорить досить голосно, хоча й нерозбірливо, наче сам до себе. Бо нікого доокруги більше нема ніби. Якесь п’яне. Подумав я. Та й став спрямовуватися поза садком до хати, щоби замкнуться собі, та й уникнути небажаної стрічі. Із-за комори, думаю, ще раз вигляну. Аж то бачу, у садок женеться одне голе, замурзане. А друге голе біжить уже тим берегом. Вийшов у садок навстріч цьому голому. Володя Гантонов. Привітався. Каже, рибу ловимо та й побіг, погнавсь собі далі. Дивлюсь, аж від Посьолка і жінки біжать. Щось то трапилось. Вбігає у садок Кузьмина дочка.

– А що сталося? – питаю.

– А Володя Репук вхопив вірьовку та й вішаться побіг...

А вони, виходить, його наздоганяють. Щоб упіймать да од вішання уберегти. Дивлюсь, а тим берегом уже і старий Репук їде ровером. Упіймали вішальника. Назад ведуть. А, йдучи, стосунки з’ясовують. У чім причина? Я не знаю. А звідки на хуторі про віщось знати. Я відрізаний од світу цілковито. І радіо нема. Украли. Й новини із великого світу до мене не доходять. І хліба нема. І не принесе ніхто. І нога іще болить. І вийти у світ по грузькій дорозі, витвореній безперестанними дощами, боюсь.


17 липня. Кіт – француз. Навесні до мене до хати був прибився сірий кіт. Походжав – походжав по дворові, тікаючи усе, як забачить мене. А все кличу його, а він тікає. А одного разу я став кликать «киць-киць», то котик і не став тікать, а упав на траву, перекинувся догори ногами. Я до нього підходжу, а він і не тікає. Я погладити нагнувся, а котик схопився та й поміж ногами моїми тертися став і хвостиком легенько по ногах моїх вдаряє якби. Так ми подружилися. Я узяв котика до хати. Він і ночував у хаті. Давав йому їсти, що мав і що сам їв.

Але настав час мені їхати. Я про одне тільки поставив собі, щоб не забуться котика у хаті. Надворі ми і попрощалися. Повернувся я аж через три тижні. Став кликать у дворі котика. Не озвався. Галя Бовшунова казала, що тиждень тому він іще був, сильно нявкав. Вона у мисочці принесла йому дещо поїсти і зоставила мисочку коло дверей. Мисочку розбили. Нападники на хату. А вони все б’ють і ламають і при мені, а не тілько в мою відсутність.

Але Романова Євка запропонувала мені свого котика. У них котів багато. Сей був суцільно чорний. Я узяв його в сіточку, та й приніс на хутір із Посьолка на руках. Він силкувався вирваться, але я доніс. Упустив у хату. Але котик до рук не йшов. Дерся на піч до комина, гасав по хаті і вибирався на піч через полик з неймовірною швидкістю. Око моє не вловлювало його рух, лінію пересування не схоплювало тобто. Він ось тут, а вже і он там. Тільки очі розширені палахкотіли хижо злякано. Аж я побоювався, чи не кинеться котик на мене.

Сей котик іще не дуже великий, підліток якби, але надзвичайно спортивної продовгуватої статури.

Я випустив котика надвір. Він щез, і голосу не подавав цілу добу. А я схилився до думки, що котик утік до свойого дому. Тим більш, що ніс я його у відкритім просторі, а коти, як відомо, навіть коли їх із зав’язаними очима далеко транспортують, додому дорогу знаходять.

Аж то через півтори доби аж почув я котячий нявкіт. Та й кинувся надвір несподівано подивовано радісно. Нявкіт долинав із клуні. А як став я кликать, то й крізь щілину у дверях вийшов мій чорний котик. Я – до нього. Він – боїться. Але хоче до рук набли­зиться. Глядь – аж і цей ніжками догори перекинувся. Затим підійшов і хвостиком чорним по моїх ногах – бац! Легенько. Познайомились. Здався. Я узяв котика в хату. Він лащився, вертівся коло мене із спраглою лагідністю. Він і ночував у моїх ногах.

Такий послушний сей котик. Не знає, де і як ступить у хаті. Але і перенавчанню уже не піддається. Наприклад, на плиті теплій любить вкластися. А там – сажа. І вже не знати й від чого чорний кожушок котика – від природи чи від сажі. Але відучить од того котика не можна. Бо мови не розуміє. Й договорюємося ми до того, що кіт від помахів і покивів рук моїх, роз’яснювань тобто, утікає з хати з гнівом, якби я виганяю його.

Він загрібає пісочок уночі. Але це вже природня нужда. Да не можу я переконать його, щоби нявкав, як позови відчує.

А так котик хороший. Він майже не їсть мого харчу. Він як піде у кущі, то важке черевце принесе не раз. Тут йому розкіш. Такий спритник на ловитву. Я бачив, як він із землі лапами біля колодязя видобував кротів. І як професійно ласував жабами. Виходить, що сей котик – француз. Тільки ті полюбляють зелененьких жаб. А котик наш – усілякі. Французи ласують жабами в розкішних ресторанах, а котик наш – в польових умовах.

Я й о тім іще думаю, що перш ніж впасти перед моїми колінами, котик добре вивчив місцевість і перконався, що падати перед людськими колінами тут варт.



Але що то буде, як повіють холоди, наблизиться зима, і я віддалятимусь. А озьму та й однесу котика назад на Посьолок. До весни. Іm Fruhling. Як благословиться і як дозволиться.
18 липня. Доїв стару картоплю... Сьогодні доїв стару картоплю. Буду копать молоду. Все одно вона до осени зогниє. Скільки улило дощів на глину. Запариться і зогниє, навіть якщо надалі і погода буде.
19 липня. А яблука падають... Зародила цього літа яблуня-паперовка під коморою. Стара вже яблуня, мало того гілля на ній, а все усипане яблуками. Тільки маленькі чомусь. Й достигли в одночасся. Віють північно-західні вітри, а яблука падають, геть землю встеляють, що я не встигаю їм раду давати, сушити тобто. За день-другий яблуня і звільниться від ваготи плоду свого. Але який толк у тім. І яблука потому не буде де взяти, щоб із’їсти, а ці так і пропадуть без толку.
19 липня. На хуторі – безхліб’я... Сьогодні неділя. Розболілася моя нога. Навихаєш по нерівностях, по вибоїнах, та й болить. До норми не приходить. Нікуди не виходжу ізнов поки. Від дощів іще нема дороги. Й до мене ніхто не прийде. Уже тиждень нема хліба. На початку тижня ще був із’їв пів маленького буханця, що аж у минулу неділю приніс був брат Роман. Та й ізнов сиджу без хліба. Є картопля. Дещо з городини. Цибуля маленька, кілька головок часнику. Тим і живу. Олія також уже закінчується. І на хуторі можна вмерти без пори. Так само як і в місті.
21 липня. Благісна тиша. Після півторамісячних дощів і тривожних похмурих настроїв у природі сьогодні напрочуд сонячний літній день. Середина літа. Дивлюсь на ліс за Річкою. Крізь густу темну зелень стовбурами озираються, виказуючи благісну тишу спокою і дозрівання, сосни і берези. Берези біло, а сосни – жовто. Така благісна оця середньо літня тиша.
22 липня. Ізнов про сяєво берези. Ранній ранок. У вікно дивлюсь. Край Уліянового садка береза понад достиглим, як вибілюване полотно, шматком стовбури світяться. Й таке незбагненно неозначене благісне це сяяння, що йому і визначення нема.
22 липня. А солов’ї співають... Вже і ячмені, напевне, в полі дозріли. А солов’ї уранці на хуторі так бадьоро іще витьохкують.
4 серпня. Над Київом стоїть висока спека... Уже тиждень над Київом стоїть висока спека. Учора було +34°С. Небо чисте, як у Середній Азії, у Бухарі колись було. Важко уночі. Спати важко. Серце заболіло. Поколює. Але два дні тому, як заходило сонце, а я дивився із високого благословенного пагорба, із княжого міста, то за хмару заходило воно. І учора уже увесь небозвід призахідний був увесь невиразними хмарами оповитий. Се хмари утоми від спеки. І це знак, що в природі і в погоді скоро буде переміна. А сьогодні уже вранці, на Лук’янівці перебуваючи, я побачив, як на увесь призахідний край неба легкі хмари світлі нагорнулися звільна, невинно й крадьки нині. Але се потаємний знак, що скоро будуть переміни.
16 серпня. Щемке відчуття проминулого... У серпні іще тривав ремонт на Хрещатику. І по Великій Житомирській мимо нашого будинку менше стало їздити машин, поменшало машин, особливо у суботу та неділю. І так благісно не раз у якісь моменти завважування ставало, робилося на моїм серці. Якби саме повернення у давно минулі дні, коли машини по вулицях міста не рухалися, а якщо рухалися, то дуже мало, зрідка. Ось самий центр міста, а тихо, і машин нема. Яке благісне відчуття! Яке се щастя – місто без машин. Як давня мрія.
16 серпня. У газеті «Наша віра» я прочитав статтю про Київ, як сіон. Про манливсть Київа, як місця благословенного, міченого. І раптом спогадалось мені, як у молоді мої літа манив мене Київ, як місто незамінне. Як сніг лапатий падав, а я у дворику Покровського монастиря манливість незбагненно високу осягав. Але це осібна тема. Це другий том дилогії мого життя – «Місто».
16 серпня. Дивні київські пси... Сі такі дивні київські пси. Вони їдять груші. На Володимирській гірці дві груші ростуть. Грушки із них декотрі падають. А собаки, більші й менші, од хазяїв своїх одриваються, та й під груші несуться, біжать, щоби грушками посмакувати. Як узяв я грушку в руки, то один пес мало не вихопив її з моїх рук, кинувся до мене за тією грушою і я тую грушку йому віддав.
16 серпня. Дорога в осінь. Дивлюсь за вікно у Київі. А хмари на небі віддалилися наче. Олов’яні. Й небо похолодніло, оддалилося. Ув осінь. І я ув осінь на хутір їду. Сьогодні. Й квиток на потяг у моїй кишені.

19 серпня. На Спаса. Десять літ минуло... Се ж десять літ уже минуло, як розкутістю мислення перейнятий сміливіш, я насмілився ці свої щоденникові записи верстать. Того року під осінь, чи й пізнього літа, здається, померла Олена, Кузьмина теща вісімдесятивосьмилітня, що ми із нею найспритніше од усіх на грибах зналися. Десять літ! Се майже цілого півжиття, се майже життя і ціле. За незвичністю зруху, усталености світу, за шаленством змінюваности подій і явищ. Так незвично осідаюче на старіння тиснули ці десять літ. Аж розкутість мислі моєї розгублювалася. А незважаючи а ні на віщо, се було дуже нищівне для людини десятиліття. Людина впала неймовірно низько. Крадуть одне в одного, не криючись. У найбідніших, у жебраків із горла останній кусень видирають. Також не криючись. А багаті, ті, що цілі народи пограбували, один в одного кожного дня стріляють, також не криючись. Тобто вони роблять своє діло ніби одкрито, ніби потаємно, але жодне слідство, а жоден суд нікого не беруть.
19 серпня. Вірний котик. Я був узяв у Романа чорного котика-підлітка. Він освоївся і вже перебував у хаті та побіля хати. Тільки марудив усе, за гуртом котячим на Посьолку, видно, скучав. Я поїхав до Київа, і аж цілих три тижні там перебував. Але часто і про котика згадував, чи виживе він на хуторі саменький. Аж то як приїхав я, то ознак присутності кота не було ніби. Роззирався і кликав я, але котик голосу не подавав. Я цілий день удома перебував та злагоджував дещо, а надвечір, як на Посьолок ночувати зібрався, пішов ще й отаву подивиться. Аж то біля ясенців котик обізвався. Він і бояться ізнов став мене, але пішов таки зі мною до хати. А коли я із двору відходив, то сильно печально нявкав мій котик, не хотів, щоб я відходив. А сьогодні вранці вже й чекав мене у дворі, як я до хати підходив. Але от його нявкання печальне безперестанне, або то що болить йому, або то він за гуртом молодим котячим сумує, діє на мене від’ємно. Бо я не знаю, чим йому зарадить, як помогти. Я й розсердився. І от котик, видно, також розгнівався, бо із двора ізнов пішов. Без мене котик сей чорний пробув аж двадцять чотири дні, і сам собі раду давав.
19 серпня. Лелеки перед польотом... Це така впізнаванна із дитячих літ картина. Як ознаки осени на землю покладуться, як подих осени у повітрі струменить, як Спас минає, як Успіння наближається, або й на саме Успіння, коли по-літньому іще тепло так («Літо, літо...», а Іван-сусід паралізований уже скаже: «Ах, нема пори благодатної, як літо...»), десь на полі вирізнюванім, на стерні, мутно зжухлій чи на ниві виораній, а найчастіше, коли ореться вона, услід за трактором, зграями у великім числі збираються в одне місце таке вирізнюване лелеки. І се промовиста ознака, що до перельоту готуються вони, на раду зібралися. «Путівку виписують...», – сказав був хтось колись із наших хуторян, таку велику многоту сих птахів завважуючи.

От і сьогодні, сонце до заходу вже повернуло, на Спаса вийшов я за комору, а коло Гантона трактор нивку плужить, а по свіжій по ріллі у червоних чобітках лелеки походжають. Сила-силенна їх зібралося. Може, кілька сот. Такого великого числа лелек я ніколи під цю пору не завважував. Не збиралися вони іще такою могутньою громадою. Люся каже, що то вони черв’ячки білі такі із ріллі видовбують. Може, й так. Але не в черв’ячка білих тільки річ. Се перед польотом вони до гурту зібралися, та й раду радять. Се вірний і промовистий знак, що літо краснеє минуло. Осінь заступає.


22 серпня. Коли співали «Боже великий, єдиний». У Київі минулої суботи. Як відзначали 1010-роковину хрещення Руси-України. Українська автокефальна православна церква. Біля пам’ятника Володимиру на благословенних кручах. Стояв Патріярх Димитрій в окруженні духовенства, прислужників, лиця декотрих із них сяяли, а зовсім не благістю. Але таке малочисельно вбоге зібрання. Й такі нещасні, убогі на вигляд, знедолені житейською безвихіддю, загнані у кут сі рідкісні прихожани. Котрась жінка по дорозі до пам’ятника аж розридалася, кажучи: «Ах, поки вони, комуністи, над нами знущаться будуть...»

Справді, так неприховано виразно в мініатюрі несла ця процесія знаки сучасного українства, його кволеньке пульсування. Але все ж пульсування. І коли наостанку у молитовнім схилянні заспівали «Боже великий, єдний...», вухо моє так виразно виокремило у тім звучанні такий вирізнювано характерний голос 83-літнього Патріярха Димитрія. А око завважило стареньку-престареньку, а худющу, а виснажену, а вбогу жінку, що стояла зовсім недалечко від Партіярха. З лиця вона Матір нашу мені нагадала. І жінка цяя так проникливо і свій слабкий голос в суголосся долучала «Боже великий, єдиний...»

А на серце моє оптимізм поклався. Допоки у світі існує хоч одна отака слабенька справжність, то «Ще не вмерла...»
23 серпня. Се ж як їм і боляче було... Учора, шукаючи у коморі новенького запасного банячка, старий прогорів, я у ступу руку простяг, та й біль страшенний пронизав мого пальця, смолистий гострий сучечок від ступи пройшов під ніготь краєм аж до кінця нігтя так глибоко. Щоправда, я сучечка одразу й витягнув. Але ніготь краєм посинів, і біль страшенний вже цілу добу доймає. І подумав я, як же це нестерпно було зносить багатьом нашим краянам більшовицькії тортури, як їм більшовики під нігті голки заганяли. Дядькові нашому Грицю, наприклад. Або як пальці у дверях чавили. Мученицька смерть.
4 вересня. Лелеки відлетіли. Позоставлений... Здається, 29 серпня було. Після тривалих дощів надвечір виглянуло і сонечко. Та й благісні передосінні смуги поклало в дооколі. Крізь рідкий старий садок я забачив удалині на сіножатці одиноку птаху, що білим, чорним і червоним кольорами заясніла у моїм погляді. Лелека. Позоставлений. Так і кольнуло болем у серце. Зачинивши хату, я із кийочком, накульгуючи на підвернуту ліву ногу, берегом Річки став наближаться до птаха. Птаха, схоже, здалеку завважила мене, але іще до якоїсь відстані між нами продовжувала стояти, повнячись стурбованістю. А в якімсь моменті, коли відстань між нами іще поменшала, лелека рушив із місця і пішов у напрямку болота. Коли ж я наблизився до нього, то він спробував злетіти, але розправив трошки тільки одне крило. Позоставлений. Упевнився я, яка промовиста ознака осени.
28 вересня. Й тепер ізнов рядки побігли... Я ізнов на хуторі мокрім сльозливо осіннім. Дерева лист уже роняють. І ми із котиком у хаті вдвох. І рядки поетові біжать, як спогадую ізнов я того лелеку. Де то він тепер?

Не гнівайтесь на мене, діти,

Старий я став, сумний, сердитий.

Боюсь німої самоти,

Коли нема куди іти,

І ні до кого прихилиться.

Так у степу осіннім птиця

Махає жалібно крилом

Услід за радісним гуртом,

Що в синю далеч відлітає,

Гукнути б – голосу немає.

М. Рильський.


28 вересня. Я такий усіма позоставлений... Зайшов якось у Спілку. А там молоді літератори. Ще два роки тому я уручав одному із них свій п’ятикілограмовий опус, кажучи: «Уручаю вам із трепетом, який переживав Пастернак, несучи свого «Доктора Живаго» в італійське посольство. Будьте поблажливі й уважні». У моїм серці теплилась тоді іще надія, що сі молоді літератори дадуть моєму опусові а хоч маленький хід, надрукують хоч де. Але два роки минуло, а вони й не спромоглися його прочитати. Кажуть, що переглянули тільки. Та й шмальцюють собі своїм ходом подалі у лавреатство, помимо мене. Знають, що роблять. Свідомо. Але література не є чиясь монополія цілковито. Навіть молодих. І так невтримно відсторонено зробилося мені у тім моменті в Спілці. Що і молодими я позоставлений у своїм несінні художності. Про старі спілчанські номенклатурні кадри, про тих і говорить не доводиться. Вони усі настроєні супротив мене зловороже.

Й така гірка реальність, як мент поруйнації нашої культури стала у тім моменті перед очі мої. Й тяжку знесилюючу позоставленість усіми, і старими, й молодими, і лівими, і правими раптом відчув я. Аж недобре, а сирітливо як зробилося мені. Але що ж... І в однині треба нести відданість художній справжності. Хоча се уже істинно моє, хоча се уже поза конкуренцією і поза монополією. Й ніхто у мене не відбере, й не запозичить, як мої романні заголовки. І раптом таку близьку присутність, таку близькість відчув я до тих, що відійшли.


30 вересня. Такий важкий рік... Сей рік видався, а й продовжує своє тривання, як надзвичайно важкий рік. Чи то тілько для мене так. Із самої весни, із травня місяця я був підвернув ногу. І вже ціле літо, аж дотепер, до осени нема мені добра. Такий ниючий біль у кістках і суглобах супроводжував мене протягом штирох місяців, що обмежений я був у рухові. А сам один у світі, як палець. Та й ще ж поміж двома точками, між пунктом А і пунктом Б, між хутором і Київом. Навіть медичної допомоги ніхто не потурбувався надати мені на хуторі, коли я був полишений ходу на перших порах майже цілковито.

Прогрес дала моя гіпертонія. Унаслідок зміни настрою у прямуванні до негативного тиск перейшов межу за 200.

Із серпня почалася інфляція, гіперінфляція ізнов – і це вибило також із колії.

Ціле літо дощі й повені. Аби-но забивсь на хутір, то вже вибратись не можна. Як задощить, то на цілих кілька тижнів. От і сьогодні думав у село піти, тітку Домку (їй 94-ий рік) провідать. А з дороги вернувсь. Мряка почалась. І цілий день моросить, сиво сіється.

Такий важкий сей рік. Чи то оно для мене тільки?
3 жовтня. Ізнов повіяло холодом. Початок жовтня повіяв небувалими холодами. У Фінляндії, кажуть -5°С, і випав сніг. Сніг ніби обіцяли і в Київі. Вітри усе північно-західні чи північно-східні, як сьогодні. Цієї ночі на хуторі я уже проморозив собі боки. Яке те тепло у цій хаті вже держиться, хоча і протоплюю: і в грубі, і в печі, і в плиті. Все прийшло, наблизилося до стану поруйно­ваного. А як позавчора я ішов у село супротив гострого холодного вітру, то таки добре промерз. Автобуси не курсують тепер між селами, і вибратися кудись із хутора – це вже проблема.
4 жовтня. Така доконано неспростовна стареча логіка... Я цілий рік не бачив тітки Домки. Проблеми лівої ноги не дозволяли мені провідати її. Аж то 1 жовтня тільки і зібрався. Супротив гострого полунічного вітру у село на Башту ішов. Тітці Домці уже скоро минає 94 роки. Іще у минулому році вона відказувала, що мене не упізнала. Як увійшов я в хату, то на моє погукування «чи є хтось вдома?» ніхто не відгукнувся. І я спрямувавсь до маленької тітчиної Домки кімнати. Тітка сиділа на ліжкові, звісивши ноги. За рік вона помітно підупала і мала вигляд дуже старої і немічної людини. Й викликала співчуття. Синенька бородавочка на нижній губі побільшала і ще більше посиніла. Пожалій отця свого, як оскудіє силою і розумом. Так і прилинуло одразу до мене біблійне. А затим ізнов тяжка провина неспокутна розляглася у моїм єстві.

– А хто сьо? – запитала тітка Домка після привітання.

– Гандрій. Та же хіба не впізнали?

– А ні. Який Гандрій? – перепитали проте.

– Да небож Ваш, брата ріднього Вашого Івана син, – усе старався їм я роз’яснить. Да невже не знаєте?

– А нє... – тільки й заперечливо похитувала тітка Домка головою, скільки я не намагався витлумачити їм ступінь нашої рідності.

– Ну добре, – іще настійніш унаочнював я тітці Домці очевидне. – Ну, а батька свого Романа, діда нашого то хоч знаєте Ви?

– То то батько, – одразу ж і спохопилася тітка – Він зрівняв. То-то батько...

І така доконано незаперечна логіка бриніла у тих тітчиних словах. І подумав я, якою самітною почувається у цім світі серед нас ця дуже стара уже людина, що ні до кого уже із сучасників признаватись не хоче.

Серед усієї рідні, по Батьковій, а й по Материній лінії, чиї імена передались у мою пам’ять, тітка Домка, либонь, чи не найстаріша.

Я прощаюся і відходжу з хати. Уже у дворі зустрічаюся із невісткою їхньою Ганею. Вона жаліється на життя, і серед іншого, й на трудність доглядати за старою людиною.

У центрі села я іще зустрічаю брата стринешного Гандрія, Домчиного сина найменшого. Мова заходить про їхню матір. Гандрій каже: «От вони мучаться, і ми коло них мучимось».

Та й відходить скоро. А я собі подумав: «Ах, який же він, сей брат Гандрій і щасливий, що у старіючім віці іще має живу матір». Ах, який неоціненний скарб вони мають. Але про це дізнаються тільки потому.
4 жовтня. А той Фадєєв, може, і не зовсім утрачений був... Про тітку Домку я іще вдома думав. Та й про Фадєєва згадав. Як він писав був, що тільки тоді, коли матір утратимо, то осягаємо тільки тоді її незамінність, і тільки тоді дізнаємося, кого насправді втратили. Але чи не наша байдужість частіше і допроваджує скоріше найріднішу людину до могили. Це десь колись я був читав. Здається, у «Молодій гвардії». І от тепер подумалось мені, що, може, він і не зовсім втрачений був, той Фадєєв.
4 жовтня. На хуторі – густа осіння хляповиця... Після гострих холодних вітрів на хуторі уже рівно цілу добу падає густий методичний безперервно дощ. Така густа осіння сіро ляповиця. Аж у хаті сутінки якби стоять, і вечоріть дочасно починає. Й невідомо, допоки триватиме сей дощ. Може, як і влітку, три доби чи й більше. Що із хутора мені ізнов як вибратись буде. І перестрашіння одні насуваються на мене. А я ж збиравсь уже сьогодні в дорогу вирушать. Примхи погоди цього року докорінно змінюють мої пляни.
4 жовтня. І день, як у мішку... Недільний день на хуторі смутний. Цілий день сивий дощ сіється. У хаті сутінки, як у мішку. І порожньо, самітно у хаті. Улітку попливла кладка під час повені, Грицько Аврамов із сином її забрав. Зв’язок із тим берегом припинений. Ймовірність, що хтось прийде, поменшала. Тільки котик до грубки тулиться, цілий день на полику вилежується, передчуттям холоду перейнятий. Сей чорний котик так сильно любить тепло і боїться холоду. Дуже пустельно стає на нашім хуторі. І настрій пустельності з кожним роком посилюється, поглиблюється.
5 жовтня. Химерії осінньої погоди. Ізвечора іще падав тихий методичний дощ. Але я прокинувся опівночі. Ясно в хаті. Я за вікно подививсь. Білим укритий двір і стріха клуні. Білість од снігу у хату зайшла. Дивно так. А потім і місяць свої ясні смужки на грубу поклав.

А от уранці зараз ізнов небо набурмосене. Якби ізнов не розрядилося дощем. Бо я заблокований на хуторі. Дорога розквашена, і я вийти у світ не можу. А мені в дорогу пора, час настав.


16 жовтня. У глибині очей – недуга... Як у Київі поте­лефонував був я Вяч. Медвідю, то серед іншого сказав мені він, що Віктора Кордуна відвезли в реанімацію. Із серцем.

– А хіба ж він недужий був? – перепитав я.

– А недужий. Серцем давно недужий...

– Та ніколи не сказав би. Який із вигляду молодий да хороший...

– А давно недужий... Але глядів себе...

І тільки тепер спогадалось мені, як при стрічах із тим Віктором Кордуном я видивлявся застиглість у глибині його очей. У глибині його очей недуга застигла.


20 жовтня. Осягання простору. Було донедавна. До останнього подорожчання енергоносіїв. Що як треба тобі із Костополя до Березного, то за таку саму автобусну плату на тебе вже й дожидаються легковики. Із Березного – також те саме. А якщо тобі й до Рівного треба, то за плату, мало дорожчу од автобусної, за три гривні усього – сідай та й несись на великих швидкостях.

Одного разу такий зухвалий молодий водій, зух оден молодий віз мене на страшенній швидкості, 120 км/год, петляючи зміїстою дорогою. А навстріч інші авта неслися, котрі ж і обганяв сей молодик. І це було так небезпечно. І входив я у стан сильного перестрашіння. За 50 хвилин опинився я тоді в Рівному.

Але ізнов іншого разу уже за 4 гривні сідав я, на переднє сидіння легковика вмощувався, та й попереджував водія прохально:

– А ви везіть нас тихіше. А то оден віз, так страшно робилося...

І сей водій віз справді тихіше. На меншій, як здавалося, швидкості, але за 52 хвилини я опинився в Рівному. Я ще ніколи не осягав цієї відстані, у такім скорім часі. І простір цей раптом здався мені таким осяжним, де кожне село і поселення у нім проглядувалися, як на долоні. Таким змалілим видався нараз мені цей осягнений, подоланий у швидкості простір. І подумав я: наше пересування у швидкості вносить нові виміри ув осягання простору. Й іще подумав я. Це ж коли держсекретар США Кіссінджер світовий простір долав протягом доби, то яким і змалілим видававсь для нього цей світовий простір.
25 жовтня. Як котик мені зраднів...

Як пішов я у корчі на сіножатку вільхи молоді на дрова вирубувать. А там і котик мій чорний у кущах своє полювання провадив. А він котик такий польовий, що у коморі миші останнє яблуко доїдають, а він у поля та кущі далеко віддаляється на ловитву свою. І ніяк його до виловлювання мишей у хаті не привчиш.

Але як забачив сей мій котик чорний мене у вільшнику, у віддаленні од хати, то зраднів невимовно. Аяк. Він же міркував собі, що я істота суто хатня, оно він далеко од хати оддаляється. А тут тобі і стріча. Так пораділа була колись мала хуторяночка-школярка, мене у центрі села біля школи позустрівши. Так іще може порадніти односелець односельцеві, один одного випадком у далеких джунглях позустрівши.

Та й стали ми із котиком посеред жовтого осіннього дня розкошувать. Він на дерева з радості видираться. Видереться високо на деревце та й дивиться на мене. Який він спритний мастак. Мені ж повнозначно як на серці і у свідомості ізробилося, стало раптом, що не оден я от. А жива, прихильна до мене істота поряд. Й нитка, струна рідності поміж нами забриніла.


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка