Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка27/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31
28 серпня. Обібрали до нитки… Як стали, почали говорить про сучасне злодійство, як воно у сучасних непевних умовах процвітає, що нігде бідному чоловікові і пожалітись, ані заступництва, ані помочі йому ні від кого не чекать, то Володя Бовшун сказав, нагадав, що і колись злодії міцні водились, та й під контролем переважаючу людську масу держали. І на підтвердження своїх слів розказав також кілька історій про колишнє злодійство, яке у порівнянні із сучасним також підступним та винахідливим було.

Як Босого Йосипа, сусіда їхнього хутірського, обібрали були.

Колись кінних січкарень мало було, щоби січки у більшій масі нарізать худобині. Кінні січкарні тілько багатії мали, вони й манежі мали, і кіньми нарізували собі січки у більшій масі. І сей Йосип Босий нарізав собі січки чимало на манежі кінською січкарнею, та й запасся січкою для своєї худоби на довший час.

Але про те стало відомо злодіям. От вони й під’їхали однієї ночі підводою до Йосипової клуні. А клуні колись поодаль од хат стояли.

Уже й у клуню увібралися злодії. А надворі радюги свої порозстеляли, щоби на них січку зсипать, та ув’язувать, та на підводу складать.

Аж тут пробудився Йосип. Щось якби у голову в його увійшло. Надвір вийшов. Чує, що злодії. За вила і прогуменком до клуні подавсь, побіг. Наперед коней забіг, за вуздечку ухопивсь. А злодій оден за віжки та й коней поганяє. Коні й рушили, і Йосип під них мало не падає, до дороги поволокли. Чоловікові за вуздечку коней вдержать нелегко, якщо поганяє хтось.

Упав Йосип на землі опереможений, а злодії поїхали собі. Іще син його Хама за злодіями аж під село до Корита по храпі гнався, що й ноги собі позбивав.

На весну уже бралося, але тієї ночі мороз зчавив, то й храпа узялася. Так позбивав собі Хома ноги, що потому два тижні ходити не міг. Усе в хаті сидів.

Але злодії утекли. Та не надовго. Йосип уже від клуні не відходить. Аж то їдуть підводою, назад повертаються. Віддалеки, з дороги гукають:

– Ей, хазяїн, оддай наші радюги!

– Га-а, лихома, так то я і оддам тобі радюги! – озивається Йосип. – Нащо січку замірявсь забрать... Не оддам.

– Не оддаси!

– Не оддам!..

– Так знай: обберемо тебе до нитки! Лучче оддай радюги...

– А пішли ви...

– Ну, так знай, як не даєш, обберемо до нитки.

Вйо! Та й поїхали собі злодії.

Йосип радюги злодійські до хати вносив, як знахідку уже, як трофея за пильне сторожування.

А час між тим плинув. Тиждень за тижнем, і місяць за місяцем. Більше року, може, пройшло, проминуло. І та нічна пригода, як і пересторога злодіїв давно забулася, вивітрилися із Йосипової голови за новими клопотами і вимогами життя.

До старшої доньки Йосипової Тетяни посваталися. Байчура посватався, і готувалися до весілля. Усе було складене в коморі. І посаг багатий. Подушки да рушники, да сорочки, да полотно, да крам ріжний. Да кабанця вже закололи, да муки напитлювали, да напекли вже дечого. Як уже людина до весілля ладнається.

І сталося під тую пору. Лихо стихійне спало на наш край. Стихія розгулялася. Дощі скісні зачастили. А потому дощ безперервний дві доби лив. Так небо свою щедроту являло.

А як перестав дощ, то тільки тоді забачили, видно стало, як вода усі низинні місця позаймала. Ріка з берегів вийшла. Луга зайняла суцільно. Аж до Бору, аж до лісу водне плесо розляглося.

А як зачала вода спадать, то і знать стало, де по низинних місцях шкоди понароблювано. Найбільшої шкоди то Лугові завдано було. Там сіножаті сінокісні килимами зеленими все стелилися. І от повінь небувала на них піску нагнала, щирцю білого по місцях котрих. А на Йосиповій сіножатці так оден пісок білів. Подививсь пішов Йосип на Луг, наслідки стихії роздивився. Ах, як крається завжди після стихії людське серце й поникає перед всемогутністю незбагненного.

Прийшов увечері Йосип Босий до Павла Бавшунового та й каже:

– А що, голубе, збирай уранці взавтра увесь свій виводок, родину цілу та й підемо на Луг сіножаті свої од піску розчищать.

Подумав у павзі недовгій Павло та й супротивне сказав, промовив:

– Не піду я, голубе, свою сіножатку од піску розчищать. Як нанісся той пісок, так і знесеться, ізмиється тими само силами.

А як дніть почало, то Йосип Босий з усіма своїми челядниками, із дружиною та дітками усіма, більшими і меншими й подались на Луг. Сіножатку свою од нанесеного повінню піску розчищать.

Й трудились цілий день усі ревно, якби пчоли, а точніше буде сказать, якби мурахи, трудились.

Ледве ноги понатруджувані додому увечері приволокли. Натомилися так. Та й попадали без вечері кожний у лігвиська свої. Та й позасинали сном могутнім. Оно посвисти та висвисти, що нутрощі їхні видають, випурхують, по хаті носяться. Одне теє посвистування сну могутнього і стоїть у хаті над стелею. Й темінь іще густа, як і надворі світ цілий темінь густа оповила.

А супротивник, ворог, між тим, не дрімав. Ті само злодії підстерегли момент. Вони за дня спостерігали стомлюючу подвижницьку працю Йосипа і цілої Йосипової родини. І знали, догадувались, як може спати людина після такої праці. Але про теє Йосип і не подумав, і здогадуватись не міг. А воно завжди так, злодій чи підступник застає нас завжди зненацька, що помисли його у нашу свідомість дочасно, рівночасно і не біжать. В тім то й приголомшуюча перевага підступництва. Підступність і любов. Ізвиш в дооколі на нас одна любов спадає, розлягається, а між тим підступність визріває потаємно і застає нас зненацька.

Злодії почали підкопуватись під комору. Але улізти не змогли. Бо підлога у коморі не дозволяла. Вони під стебку підкопались, щоби через стебку у комору увійти. Але стебка була зачинена зовні на колодку дерев’яну. Одбивать, то згук розляжеться і прокинуться хатні можуть. Злодії на стріху піднялись, стріху прорвали, на горище уступили, а з горища в сіни увійшли, – та й в коморі уже. А там роздивились, що й до чого, топірцем легенько паза одкололи, та й стінку у коморі легенько вийняли. Коханота одна. Прямий вихід із комори утворивсь. Винось собі, що хочеш, і скільки хочеш. Вони й ізробили так. Усе чисто із комори Йосипової повиносили. Й що на весілля зрихтоване винесли, і придане Тетянине усе винесли, і мука яка, і зерно – геть чисто. До нитки обібрали.

А хатні усі сплять мертвецьким сном. Й поза дійством тим лютим перебувала свідомість їхня.

А коли вранці прокинулася першою Йосипиха, та від нужника уже в хату ізнов вертається у нічній своїй довгій сорочці до п’ят по краях вишиваній, то дорогою поза хатою проходив уже випадком хтось, Павло Бовшун, та увагу її словом, голосом чистим вранішнім привернув:

– А поглянь-но, кумасю, куди то стіна од вашої комори поділася.

Глянула Йосипиха. Та й у руки свої сплеснула:

– Ох, людоньки! Та же я в одній сорочці тілько і зосталася.

Аяк. Жеби знали, що із злодіями у спротив вступать не мона. Бо слово злодія – завжди тверде слово. Так тепер є, і так колись було.


29 серпня. А мішки віддай!.. Далі Володя Бовшунов розказував і про батька свого Павла, і про садок, який вони мали колись. У нім було кілька плодючих яблунь, корольки й гинші яблуні були, які щороку родили рясно. Так яблука тії, увесь урожай цілої яблуні вони продавали жидам. Яблучка іще зеленими були, а жиди прийдуть та й сторгуються, що за цілу яблуню, за плодами їхніми і коштувати може. А потім зроблять жиди у садку собі будку, та й сторожують уночі, кожної ночі, щоби яблук ніхто не покрав, не обтрусив. Коли ж дозріють яблука, приїдуть жиди підводами, ящиків, скриньок навезуть, обтрусять яблуню, геть чисто, що на ній і яблучка не позоста­неться, аяк, усі ж бо плоди закуплено огульно, за них усіх сплачено. Позбирають яблука, у скриньки свої поскладають гарненько, акуратненько, на вози повкладають. Да і вйо, та й будь здорова, яблуне, аж до наступного літа.

Жиди вже тим яблукам самі толок давали, спродували десь, не бійся, жид не проторгується на Бовшунових яблуках. Він знає, не вчить його, що й коли і по чім закуплять, і по чім що коли спродувати. Жид з того, може, і жив. Се труд його, може, і був, у тім труд його полягав. Як наш труд у тім, щоби в землі длубаться, да тяжко горопашить.

Але і на садовину тоді злодії також були. Так і сочать, так і патрикують, щоби яблуко чи грушка там дозріли, так неодмінно прийдуть уночі і обтрусять.

Було і з Павлом Бовшуном раз таке.

Груша у їхнім садку висока і плодюча була. А плоди її жовті соковиті. Й щороку родили рясно. І собі насушить вистачало, і спродували трохи.

Аж то однієї пожнивної ночі приснилося наче, чи видиво таке було старому Бовшунові, що ніби злодії грушу цю їхню трусять. Прокинувся Павло Бовшун, у смутних передчуттях. Узяв вила стальні гострі в руки та й пішов у садок. Іде, дивиться, аж глядь. Під грушею уже два мішки повні стоять, і двоє чоловіків іще збирають нагинці, назирці, роззираються у світлі нічнім присмерковім. І здалося раптом Бовшунові, що то сусіди – Йосип Босий із сином своїм Хомою. І обм’якло, зніяковіло якби серце його од несподіванки такої. Але і промовчать не хочеться. То й сказав старий Бовшун голосом якби виправдувально пов­чальним:

– Ах, Йосипе, ах, Хомо, чи я вам коли тих грушок не давав, чи шкодував коли, як ви мене про них просили...

Ураз постаті дві і зіскочили з місця. Та навтеки. І збагнув, осягнув наразі і Павло Бовшун, що то обман зору, що не Йосип і не Хома то були, а чужі невідомі злодії. І кинувся він із вилами навздогінці за ними. А як дорогу перебіг, то і вистрілило із обріза. Вернувсь одразу до хати, до садка, вірніш, свого старий Бовшун. Стрільба – се діло серйозне. Попереджувальне. Що і людину, і звіра робити висновки спонукує, та й подалі від стрільб одходить, уникать їх. Так зараз є, так і колись було, відколи й стрільби існують.

Повернувсь у свій садок Павло Бовшун. Стоїть коло мішків із грушками під грушею у дивині ночі літньої пожнивної. Та й розмишляє ні о чім. Аж то голос чує:

– Ладно, хазяїн, так і буть. За те, що садка достеріг, допантрував, то груші – твої. А наші мішки нам і поверни. Висип груші, та й винеси мішки на дорогу.

Злодії повернулися.

Павло Бовшун уже пам’ятав досвід Йосипа Босого. То й не став довго вагаться, розмишлять. Висипав груші та й кинув мішки на дорогу. І мало не в руки втрапив злодіям. Вони і підхопили тії мішки свої, та й подалися, щезли, розчинилися у чарах ночі літньої лагідної.


29 серпня. Злодії – ваговози... Серед колишніх злодіїв зустрічалися і особини могутньої фізичної сили.

Про одного із таких, уродженця нашого села Марка, здається, на ймення, котрий спеціалізувався на крадіжці сіна, я давненько іще в молоді свої літа, начувавсь розповідей. І від Батька нашого, й від інших людей.

Як він літньої короткої петрівчанської ночі прийшов був на Луг сіно красти. А тоді зазвичай такий був, у правило якби увійшло, що як понаставляють люди копиць сіна на сіножатках на Лугові густо, то й сторожа виставляють на ніч, щоби пантрував, да злодіїв од сіна одлякував.

Тієї ночі за сторожа був якийсь Павло, чоловік сили невеликої, а ще й сплюха, сонько до того. Ізвечора іще угрібся він ув одну копичку. Та як дасть хроповницького. А воно у сіні запашнім посеред Лугу духмяного ночі літньої короткої і спиться он як смачно.

Аж то опівночі іде злодій. Марко зі своєю вірьовкою суне. Да прямісінько до тієї копиці, у якій сторож спав.

Що Маркові. Обхопив копицю вірьовкою своєю, зв’язав, завдав сам собі на плечі та й поніс.

Несе собі, ні о чім такім і не здогадуючись. Приніс додому, клуню одчинив, та й кинув копицю посеред току, вірьовку свою висмикнув.

Аж то неймовірне діється перед очима. Вовтузиться якби жива копиця. Із неї, із сіна чоловік вилазить. Сторож Павло.

– А-а-а, це ти, Павлику, – покректав Марко. – Іди собі з миром. Раз уже я тебе приніс.

Павло і рушив собі із миром ізнов на Луг, громадські копиці сторожувать, да ночі досиплять.

Але пощо там давнина. Я от іще пам’ятаю. Як Євка Мартина із колгоспу солому чи сіно носила до хати своєї. Як іде, то справжня тобі копиця. Тільки на ніжках коротких при землі стоїть ніби, а рухається.

Якось одного разу Павло, а він малий на зріст та худенький був, хоч і в літах уже, надумав собі пожартувати. Як несла тая Євка Мартина тую свою копичку із колгоспу, дак він із-заду нечутно пристроївся, виліз нагору, а Євка поважчання і не відчула, такою могутньою силою також володіла. Отак і додому майже приїхав Павло, бо жили вони поряд.

Тільки як у двір свій уступила Євка, то Павло і скік із копиці, та й зіскочив собі. Сміється.

– Ах, ти, лежню, – Євка доганливо. – Що не мав і собі нести, так ще ти і його неси.


30 серпня. Напад на Кациборського... Був у Микитиних, а Ганя Микитина і новину мені сказала, що її їй передали пастухи із Посьолка, як коло хати їхньої пасли.

Що посеред ночі серпневої зоряної о 2-ій годині учинено на Посьолку напад на Кациборського. Володя Санин, лисий отой молодик, як медвідь, як бегемот, може, сто п’ятдесят кілограмів ваги має, вибив двері, навалився ваготою своєю на Кациборського та й став його душить. І був би задушив. Бо Кациборський сей худющий, як щучка, а нічогий, а плохий геть собі чоловік. І син його такий слабосильний. Пробував син із тата свого здерти Володю Саниного. А де там. І не зрушив камлика такого. Тоді найшло на сина того опам’ятання. Та й побіг він посеред ночі до Галі Поштарки будить та на поміч кликать синка її, теж камлика доброго, тільки ставнішого та молодшого іще, як той Володя Санин. Та й прибіг той синок Галі Поштарки, та й здер нападника із Кациборського. А Кациборський уже захлинавсь, і синій увесь із лиця був.

Бідний сей Кациборський. Мало що сирота, що цілу житку свою несе на собі накинуте оте назвисько польське «Каци­борський». Коля його звать. Але ніхто за справжнім іменем його за шістдесят штири роки ніколи і не назвав. Може, два рази у житті. Та в документах іще. А то усе «Кациборський» да «Кациборський». Се батько його Кациборський був. Він то Колода Гандрій був, Босий іще з походження. А Кациборським власне став цілком випадково.

Якось їхав сей Колода Гандрій конячиною своєю, підводою у сизості пізньоосінньої прохолоди, ярмулку аж на вуха натягнув, од холоду щулячись. Аж то навстріч йому Степан Кеб їде. Як наблизились, зрівнялися, то й сказав по привітанню, жартуючи, сей Кеб:

– А чо’ ярмулку на вуха нап’ялив, як Кациборський. Як Кациборський їде!

Се за Польщі діялося. І Квасіборський отой – це був поліціянт чи й начальник поліції у гміні нашій.

Да так міцно пристало се випадком завважене до Гандрія Колоди, що й стали його називать, прозивать не інакше, як Кациборським. І на дітей перейшло малолітніх, як самого Гандрія скоро у вирі війни не стало. Ще й трансформуватись почало. Як дошкульніш хочуть виразитись молоді гонористі покоління, то і «Кацибором» називають, і «Мациборським», і «Мацибором».

Не у розкошах прожив свою житку сей Коля Кациборський. Рано зоставшись круглим сиротою, він сповна спізнав помножену гіркоту повоєнного дитинства. На вихованні перебував у дядька. Звісно, яке у дядька виховання. Посеред ночі, розказували, виходив да у садку зеленими іще грушками голод утоляв. А як закололи у дядька були кабанця да дали трохи свіжини, щоби до роду відніс, то він тії шкурки сала погризеними приніс. Так сильно голод у нутрощах бранця сього лихої долі про себе заявив – та й не стримався бідолашний. Спокусився. Гай-гай, але чому се свиняче тіло найчастіш і спонукує чоловіка до спокуси. «М’ясний дух», як сказав би Іван Денисович.

А й од родива Коля плохий був, якби нерозторопний. Якби галака. Якби насміх уроджений. Таким самим давати собі раду у цім жорстокім ординарно світі важко, майже неможливо. По собі знаю.

Коля і в школу ходив, до семи класів, здається. Дядько письменний був, і науку уважав. І в комсомол Колю прийняли. А як семилітку скінчив, то й приставили Колю колгоспну худобу пасти. Тоді й з комсомолу виключили, списали просто, бо на збори не ходив. Яке то було пасіння його. «Уда», «Уда», «Куда», «Куда», тільки й чуть голос кволий його було. Ледве ноги волочив. Але все одно дещо й ліпше було. Доярки молока давали напиться.

А між тим бриніла через усе його життя та й дотепер бринить у цім Кациборському ніжна і совістлива душа.

Як уступив Коля у дозрілі свої, «совершенії» літа, то й стали, дядько на тім настояв, шукать пару йому, щоби оженить його, да щоби ішов у свою батькову хату, жить, що поряд пусткою стояла. По старих, підстаркуватих дівках-перебраницях по усіх хуторах були післані попитухи, щоби котрась із них одна заміж за Колю вийшла. Але усі навідріз відмовилися.

– Да шоби я за такого Колю да пішла. Да у нього в штанях нічого нема. Висохло усе, – розреготалася Євка Мартина.

Та навідріз їй із серця сказала Маня, дядина Колина:

– А так і знай, Євко. Ніколи тобі замужем не буть, як за Колю не підеш. Посивієш у дівках...

– Га-га-га! – реготалася далі Євка.

Але так воно і сталося. Не вийшла заміж Євка.

А Кациборському найшли кривеньку на одну ногу подругу аж у сусідньому селі Білці.

Кривенька вона була то кривенька, але головонька її працювала справно, шибко. І стала вона давать лад, раду господарці. І стали вони жить якби і люди в мініатюрі. Тобто і корову мали про молочко, і поросятко до празників завжди зачавлювали. І навіть, чого гріха таїти, і за горілочкою зім’ятого рублика до них алкаші котрі несли. Навіть вирізнювали декотрі. Як отой знаменитий хутірський дегустатор, «нюшкований собака», що стопку невідомої перекинувши, павзу перед закусією витримавши, проронив, угадав:

– А-а-а... Кациборського.

І діток, хлопчиків двоє у них уродилося. Слабенькі, нічогенькі були сі і дітки. Яке коріння, – таке і насіння. Яке насіння – такий і плід. Як казав Семен Лапка: «Од слабенького насіння то і плід слабкий».

А проте усе одно – час перебування у парі із кривенькою – то, може, були найкращі дні у житті Кациборського. Вона й заступала не раз його. Як хотів тракторист із Кациборського насміятися, коли силос возили, да смиконув трактора, а Кациборський із причепа і випав, собі хребта переломивши, – ото було сміху для тракториста. А Кациборського, коли у лікарню везли, то бригадир і голова намовили, щоби казав лікарям, що ровером їхав, спотикнувся да впав, через те і хребет поламався. Так простодорогий Кациборський і сказав. І на групу, як побутового травмовика, його перевели були. А хто як не кривенька той вузол обману розв’язала, на чисту воду вивела. І з колгоспної каси потому іще доплачували Кациборському до пенсії. І голова коли-небудь відчипного що-небудь виписував із комори. Кривенької так ізлякався, щоби ізнов жаліться не подалась.

Кривенька то кривенька, а голівонька її працювала справно, шибко навіть, як коли.

«Ох, як же я, Харитю, да буду без тебе на цім світі жить!» – голосив та побивався Кациборський, коли кривенька померла.

А от і прожив якось уже літ десять. Да іще й яких літ, перебудовних, лібералізаційних, вільних да незалежних літ, а хай йому грець.

І діткам тим толку нема. Се як і наші Батько умерли, то показала у мою сторону Мар’я: «А бо хіба тому хлопцеві то толк буде».

Бо воно хоч і кволеньке Кацибореня, а як і усі смертні, до пляшки тягнеться. Хоч більше пляшки і не потягне. Воно і літру може потягнуть, але на другий день голова болить.

Не мед, коротше кажучи, настала житка для Кациборського ув останніх днях.

А тут іще сей нечувано дикий та лютий напад посеред зоряної серпневої ночі. Щоби шороху, може, наробить та настрашіння по хуторах рознести, долами та пагірками. Що от уже і Кациборського бідолашного душать посеред ночі у його власнім вбогім лігвиську. У вільній, самостійній, незалежній та соборній нашій Україні. Аяк. На це ми мастаки.

– А за що там воно спричинилося? – поспитався я Романа, коли на Посьолок прийшов.

– Да за бідона якогось, – відказав Роман. – Там і участковий був, розбирався.

– Ну і що?

– А нічого.

Тут Євка надійшла та й пересторогу укинула:

– А такого і казать не можна, що Кациборського душили. Бо сказав Володя Санин, що коли від кого почую, що я Кациборського душив, так того одразу першого і задушу.
30 серпня. «Я тебе на першому стовпі повішу...» А зо мною то і таке недавно було, приключилося.

Якось одного серпневого дня я вийшов на хуторі із хати. Дивлюсь. Глядь. Аж хлопчак із сокирою на Болітці попід городом перебігає. Я й поспитався його:

– Чого то ви тут ходите?

– А яке твоє діло?! – так і рубанув він мені.

– Як то яке моє діло? Коло хати ходите. Уже й спитать не можна. Що вам тут треба? – уже й мене заінтригувало.

– Чого мені треба, того і ходжу. Нащо тобі те знать? – іще викличніш.

– Ну, да як то?! – подивування моє не згасає, а розгортається.

Та й іде собі у вільшник. Та й давай гольшину рубать молоду. А я совістить його «Да де ж таке бачено, щоби коло хати молоду гольшину рубать?!»

– А що схочу, те і зроблю?! – в одне каже сей молодик.

Аж тут глядь я праворуч, зирк. А на Мещишинім пагорбі трактор із соломою у причепі стоїть. Й там дві постаті двоногі коло нього. Одна оддалилася та й до мене прошкує. Підходить. Молодик зухваліший за першого іще. Й лице кримінальне. Із тих лиць, що бувають у наглядачів тюремних. Я й сьому те саме пояснюю. Що треба би було хоч до хати зайти, да привітаться, да дозволу попросить, щоби гольшину ізрубать коло хати. А він тільки указує тому першому із сокирою:

– Оту рубай!

І той рубає при мені деревце. На очах моїх. І я безвільний щось удіять. Се дуже конфузна ситуація, коли на твоїх очах переступ чинять, а ти безвільний щось удіять.

– А що схочу, те і зроблю, – потвердив своє сей молодик, уже відходячи. – Зараз вільна Україна.

– Да при чім тут вільна Україна?! – не утримався і я.

А він напівобернувся із путі своєї до мене та й каже:

– Да я тебе на першому стовпу повішу.

Як з’ясувалося потому, то наймити, робітники фермерові, що наші землі, колись батьками куплені нашими, посів, та й увесь час воює підступно, потаємно і в лице, щоби мене із хутора дочасно виштовхать.

Се може буть і його, фермерова, намова, щоби зо мною усілякі провокації чужими руками учинять. Хто що знає у цім розхристанім життю.

Як я став фермерової матері допитуватися, то вона сказала, що це Богданові робітники із Хотиня, із Кватир, але не сказала, чиї вони. Ніби не знає, але схоже, що знає.

Я братові Романові про тую стичку розказав, а він і каже:

– А тільки до участкового треба і йти.

Я у містечку знайомому редакторові розказав, воно хочеться, щоб і знав хтось. Він поспівчував мені, але щодо фермера, то не наваживсь щоби зачепить. Й коли про околотошного, то теж ніби схиляв мене до нього не йти. Мовляв, мене ж і звинуватять.

А я і сам теє знаю. Бо уже раз було таке, коли рукописи викрадали.

І от у непевності перебуваєш дні на хуторі, що узавтра ізнов хтось надійде, прийде да й залякувать, шантажувать мене стане. Усе це робиться і нищиться цілком запрограмовано, заплановано й закономірно у порядку нового більшовицько-чекістського наступу на слово, на самий дух краси, на справедливість, праведність, на людську душу взагалі, щоби знищити, знівелювати її цілковито остаточно. А надто душу українську. На неї тепер полювання особливо посилене. Така жорстока реальність доби, і від неї нікуди не дінешся.


30 серпня. Не сфотографувались… Після двотижневої серпневої спеки ізнов задощило. Із ночі почався дощ. Я прокинувся уночі на хуторі, і почув, як шелестить об шифер дощ. І цілий ранок аж до півдня от іде такий тихий спірний дощ, то стихає трохи, то ізнов посилюється. Завершується літо дощів, але не припиняються дощі.

Ополудні зайшла до мене в хату на хуторі Палажка. Зарошена вся. Із ніг, від ніг, вірніш, до пояса. Через фермерову капусту навпрошки ішла, а там бадиляччя врівень із людиною поросло. Мокре розлогим розгалуженням своїм торкнеться людини, й людина мокрою стає.

Сумно невтримно Палажці самій на хуторі, от і йде, аби йти куди, і в непогідь також. Ніби годинник зупинився, пору звірить, а насправді, я те знаю, у такі похмурі дощові дні туск її помножу­ється, і безвихідь до горла підступає, за горло душить.

Із живою людиною словом перекинешся, на те воно і слово, – та й то лекше.

Як стали ми про минуле спогадувать, то і до Гриші Янцевича дійшли, який у нашім селі фотографію мав, і до нього усі дооколишні села та хутори сходились, щоби себе на світлині показать. Що аж і тепер уславився тим, що у Бреїшиної, – Костичиної Параски хаті на горищі, як сміття давнє викидали, то і фотоплівки давні Гришині також найшли. Та й віддрюковувать світлини стали. Та й пізнавать людей колишніх нашого одного села, а й не тільки нашого. Що аж із Острізького музею зацікавились. І від чека, напевне, зацікавились. Коли там стільки і місцевих коло тих фотоплівок плутались. Хто да хто? Хто є хто? А кого вже і нема. А й про тих, котрих нема, все одно чека донесення зберігає вічно. Ув Острозькім музеї спеціяльно куточок одкрили «Фотки одного села». Так кажуть. Але я не бачив. А старої Степи, братової Гриші Янцевича, під ту пору зимову хату розбили та нюшкували, як вона у Київі в дочки перебувала. Може, іще плівок шукали. Я того також не бачив, як розбивали тобто Степину хату, але про теє чув. Я як і нашу Батькову хату розбивали, то не бачив, але потому тільки побачив, та й уявляю не раз, як хату нашу розбивають.

– А знаю, добре знаю я того Гришу Янцевича, – каже, спогадує Палажка.

Бо й сама вона не раз, видно, у нього бувала у молоді свої літа. Щоби себе не світлину показать. Аяк. Молоде діло воно завжди таке, щоби себе кортить показать.

– Ще як ідеш, бувало, – осміхається із того далекого свого минулого Палажка. – То ще й і грошей тих поки у батька допросишся. Давать не хочуть. Якби на щось зайве і дають.

Та й розказала Палажка про трагічний випадок, що стався у стосунку до тієї Гриші Янцевича фотографії у їхньому Хотині. Як сестричка стринешна, дівчина, із дальньої сторони, із-за Погорілівки аж десь до роду свойого кревного у Хотинь на Благовіщення прибилася. Та й про зустріч тую зворушливу надумали вони від Гриші Янцевича світлину на пам’ять одержать. Принарядилися, у празникове вбралися, двоє дівчат і хлопець один, та й ополудні рушили із свого Хотиня до Моквина нашого. А води у Ріці тоді весняні бистрії гоготіли, вишумлювали, усе прибуваючи да прибуваючи. І як сіли вони троє у чайку, да веслувать стали, то й норов свій непогамовний вода виявлять стала. А як добулись да середини Ріки, то вир човна підхопив, та й понесло, та й перекинувся човен. Раз перекинувся, удруге перекинувся. Та й випали сердешні молодята із човна у воду. Та й холодне дно поманило їх до себе. Навіки. І як розшукувать стали потому, то і знайшли їх усіх трьох. Хлопець і дівчина одне за одне зчеплені були. Се, видно, рятуваться котресь за другого хапалося.

Й зосталася незбутою одна світлина Гриші Янцевича.


30 серпня. І на хуторі – важко, а й без хутора – як? Мені щоразу, із роком кожним, із літом новим стає важче на хуторі. Одне, що – старіюсь. Мені так важчає і важчає все добуваться із Київа у сей віддалений, позабутий Богом і людьми закутень. А й сама дорога що не рік, то стає важчою і проблематичною. Дорожчають ціни. Сюди й туди дорога – то майже цілу пенсію забирає. Численні сі посадки да пересадки. Численні великі товписька людей, серед яких я уже старий, і вони беруть мене під ноги. Як приїду я на хутір, то три дні минає, поки до норми працездатної доходжу. Так само, як і в Київ ізнов повертаюсь.

І так кожного місяця. Далечінь простору лякає старість.

А й сам хутір занепадає, у запустіння входить. Й напади на нього посилюються. Кожного місяця несу на сховок, як із хутора вибираюсь на тиждень, і миску, і відра, і сокиру, і заступа – боязнь, що відберуть це найнеобхідніше переслідує постійно й повсякчас. Як перекрили хату шифером, то з одного боку і ліпше, що не тече, не капає на голову, а з другого боку і гірше, бо солом’яна стріха тепліша була. Тягне і крізь вибите вікно, і від долівки земляної холодом віддає. Там навіть у літню пору в останні роки я простуджуюся – не уберігаюся. Другий місяць тяжко страждаю від простуди, бронхи і горло. Навіть Мілет у селі завважив «Чо’, Гандрію, на все село кашляєш?!» А Микитина Люся на хуторі спиталася мене, як до них я навідався через Річку «А то ти так учора ввечері сильно кашляв?!»

Я і на хуторі впроголодь живу. Літо перебуваю. Особливо цьогорічне. Окрім рослинної їжі, а нічого більш і нема. А частенько то навіть і без хліба кумкаю. А рослинна – то яка. Городина цього року не вродила. Часник вигиб, геть пішов із грядки. Помідори вигибли. А огірки зав’язалися котрі, то чужі люде у мою відсутність забрали.

Тії усі клієнти сіно косять тут, під моєю опікою, а мені і молока не принесуть. Одна Палажка, як їй хто що принесе, передасть, то зі мною поділиться даваним – то молока, то сиру, то пирогів принесе, що їй Настя Уліянова передала. Ще й накаже, щоби нікому не казав, що зо мною даваним поділилася. А так більш мені ніхто нічого і не передасть. Навіть як недужий другий місяць, то також ніхто до уваги не озьме.

Як на клуню гляну, то серце із розпуки крається на части. Що я буду варт без клуні. Там і дрова, і дощечки, і сховати що-небудь треба. Усе вже гниє. Падіння клуні можна було би відстрочить. Там гребіня накласти, да козельцями скріпить. Але я уже четвертий рік б’юся, щоби се діло зробить, а не виходить. Сам я не можу на верхатурі, а й не майстер. А людини знайти не можу. Оно, може, десять разів по гривні на могорич Валіку Затерчиному давав. Він обіцяє, обіцяє, але так і не прийшов. Тепер із Барашкіним зв’язався. А те саме. Не прийшов. Нікому вона, клуня наша, не потрібна – ні своїм, ні чужим. Десь і не людина я, що серце у людей до мене таке камінне.

За рік – другий клуня упаде.

Важко мені на хуторі. Але і без хутора – як. На одну пенсію у місті довго не протягнеш. Ноги витягнеш. Тут – хоча картопля своя.

А й щодо творчости то рідний край дарує і настрій, і сюжети, і напишеться щось тут, якась сторінка, як коли. Знову ж – хоч ковток повітря є. А у місті і те відібрано. Нелегко, повірте, мені самому. Що один у полі не воїн. Але якби уже зовсім не воїном був я, то й чи дорухавсь із Божою поміччю у жорстокій реальності аж до шістдесяти майже літ.
31 серпня. Серпнева ідилія. Як ішов я із хутора нашого на Посьолок котрогось іще сонячно теплого серпневого дня, але ознаки осени уже постелились доокруги, і в піднебеснім просторі зависли, рова як переходив коло Посьолка самого, зеленим килимом отави устеленого, то ліворуч грядка кукурудзи стояла на чиїмсь городі. Висотою своєю затуляла вона зір мій од поля і простору полуденного із виглядом сусіднього села. І ця ознака одразу завважилась підсвідомо, угадуванням, нагадуванням, осяганням у свідомості, що щось відслонилось од сприймання твойого. Так зорові імпульси мимовільно свідомості передались.

А вухо моє дивні шелести кукурудзяного листя шорсткого ловить. Так чудно шелестить поміж собою шорсткий кукурудзяний лист. Така дивна єго мова. Таку дивну мову ведуть хіба що очерети в комишах од вітру легенького. Ся картина потворювана уже. І записана, здається, навіть.


31 серпня. Літній ранок у Кирилівці.

Як я був сього літа кілька разів у Кирилівку на благословенний пагорб навідувавсь. У стінах колишнього монастиря, у мурах давніх, а й у мурах вже сучасних там бранці все лихої долі мучаться. Свідомість їхня помутніла у шаленстві борсається дико, і світ широкий перед зором їхнім розчахнувсь та тремтить, іскриться незчисленними уламками своїми і друзками. І зойки крізь грати у вікнах похмурих чуть. Душа страждає. І це найвражальніша прикмета нашого земного існування. Й тут вона – вочевидь.

Але між тим одного дозрілого літнього сонячного недільного ранку яка дивність постелилася і розіллята була на пагорбі сім. Яка предивна чудно картина. У дворику зеленім, по доріжках і алейках, перед самою Кирилівською церквою. Елегія яка висока розстелена у яснім недільнім празниковім сонці, якщо від усього абстрагуватись і про страждання душі забуть. І сам камінний Павлов величність у супокої несе. Се жінка котрась промивала шматтям його меншу статую у прийомній залі та примовляла усе, обціловуючи його: «Вот я тебе ножки промою, вот я тебе писюнчика промою, кормилец ты наш!» Й упадала перед ним та обціловувала.

Але як забуть усе те, то ось благість несказанна постелилась і сочиться, бринить, тремтить музично.

Ранок дозрілий ясний літній, і відчуття святковості майже предметне. Як у дитинстві, бувало.

Й собаки на цументованих доріжках у блаженстві д’горі порозлягалися, очі, повіки склеплені їхні, і повноту буття у моменті п’ють єства їхні. Се ж хіба може іще буть яскравіше свідчення дивини й неповторности моменту.

Он Веня присів у скверику та й вейкає собі. Я пам’ятаю його із 1969 року. Тоді йому, казали, було 49 років. У юні літа його блискавкою пройняло, громом ударило, та й порядок у свідомості зрушивсь. Стривай-но, стривай-но, скільки ж це йому тепер – 77. І усе ціле життя тут. А як зірвавсь та іде, то не скажеш, що старець, стільки у рухах його первісно дитинно розкутого. Ах, це непомірний тягар пам’яті і зайвих переживань кладе на людську поставу похмуру печать скутої немічності і старіння. Як відкриття пробивається од картинки із натури у мою свідомість ця істина.

Он санітари у білих халатах вивели гурток бранців лихої долі на прогулянку і Вєню гукають, ся білість їхніх халатів підсилює бриніння якихось інтонацій моменту.

Але якщо і про те забуть, то дивність літнього ранку несказанна. Таке у житті і природі не часто зустрічається. Стою заворожений. І смисли незбагненні моменту у мою свідомість линуть. Да невже страждання невимовні, непередавані й не осягнуті людських душ за мурами загратованими і поклали такі високі смисли, таку виокремлену печать благости і краси на сей пагорб.
31 серпня. Читаючи листи Бориса Пастернака… На хуторі ізнов перечитую книгу «Переписка Бориса Пастернака», яку відхилили, не взяли нападники, коли мої рукописи забирали да Батькову хату розбивали. Перечитую моментами у павзах, і у моє сприймання особа великого поета увіходить. Масштаби його не просто, не легко і не зразу осягнуть. Масштаби особистости його неповторювані.

Я іще ось о чім думаю. Якби Борис Пастернак да виїхав був разом із своїми батьками на Захід, то чи феномен його збувся би там потужнішим. А, мабуть, так. Се був би художній феномен світового взірця. Можливо, навіть повніший, як він є, як маємо наразі в імени Бориса Пастернака. Але се міг би бути зовсім інший художній феномен. Жорстока реальність нашого віку тоді упритул найбезпосереднішим чином не торкнулась би його особи так сильно, не підступилась би так упритул близько. Се була би трохи інакша творчість. Звісно, що повніша.

Але, може, може, ся фрагментарна ніби творчість усіх наших підневільних мистців і має свою своєрідність і становить також високу цінність. Вона містить свій могутній заряд і поза текстами, посилає у світ своє могутнє випромінювання якби текстами, що не збулися, не лягли на папір. Й реальність художнього переживання моменту і світу, не зафіксована, тут якби стає тією силою, що також діє, упливає на світ. І світ мав би до цього прислухаться. Принаймні коли ідеться про сучасний художній процес, про художні цінності, то творчість, яка пульсувала і пульсує на одній шостій земної суші треба би розглядати у такім контексті.

Думки із листів Бориса Пастернака.

«Самые большие вещи на свете рядятся всегда в форму беспредельного спокойствия. Такой афоризм можно себе позволить только на полях открытки» (Б. Пастернак – О. Фрей­денберг, Москва, 29.V.1929, стор. 123).

«Но теперь, слава Богу, все это уже за плечами, и только думаешь еще временами: ведь это были врачи, старавшиеся, насколько можно, не причинять боли; что же тогда выносили люди на пытках?» (Б. Пастернак – О. Фрейденберг, Москва, 9.VII.1929).


9 вересня. «Не думайте, що казать вам…» У походеньках принизливих по жондах різних за субсидією (це треба ж таке вигадати, субсидія – субсидьорша) я забрів до жеківської функціонерки, щоби печатку уже поставить, шльопнуть на підписане, вже майже готове. Там чоловік у неї іще сидів оден теж функціонер, прийшлий, зайшлий, може, якийсь. Вона при нім пильненько мої бомаги вичитала (переважно до таких паперів печатку кладуть, шльопають автоматично, не вичитуючи), глип очима на лице моє:

– Што, вы сами один живете?!

Переважно у таких випадках ліпше переходить на їхню державну мову, бо якщо відповідатимеш своєю українською мовою, то неодмінно на замітку візьмуть, запам’ятають, ще й на усі майбутні рази підніжку тобі ставитимуть у походеньках твоїх за підписами і печатками у бомагах. Я це уже із власного досвіду знаю. Клопотів потому не обберешся. Це вже інше питання. І я, долаючи сумління, кажу:

– А што разве одни не должны жить…

– Почему же. Но скушно…

– Так в библийных предусмотрениях, но бывает и по другому...

– Понятно... (а що понятно) – тільки й проказала функціо­нерка, та й шльопнула на бомагу печатку.

Й чоловік прийшлий, зайшлий осміхнувся.

Як питають, про щось мене то, я завжди знічуюсь. Затинаюсь на слові. І потрібне слово, що казать треба було, приходить до мене аж далеко потому, із запізненням. «Якби мені той розум наперед, що мужикові опісля», – казав оден єврей.

А тут мимовільно, поза моєю волею і зусиллями у мудрованні і сказалось. І подумав я. Інша біблійна істина передо мною розгорнулася. Як питатимуть вас, то не клопочіться, що казать вам – і буде дано вам що казать…


14 вересня. У лісі, як удома… Шариковій Лександрі уже вісімдесят літ. Се у неї 1972 року була утопилася в Київі вісімнадцятилітня донька Ніна. Її брали були піонервожатою у хутірську нашу восьмирічну школу. Але вона не схотіла. То піонервожатою туди пішла донька Сисоя Сергія після школи. Заміж за директора Н. вийшла, вискочила хутко. А закарпатець отой Н. скоро парторгом у колгоспі став, та й пановать стали Сисойова донька. І тепер, після формального розгону КПРС, а фактичного згуртування більшовицьких рядів не бере її лихо.

Отака доля могла і Ніну Шарикової Лександри чекать, що узяв би її Н. та й пановала би у ріднім своїм краї. Але не судилося. Поїхала у Київ, із якими то молодиками запізналася скоро, хутірське телятко неотесане, необ’їжджене. Із художником якимсь. Пішли вони на Дніпро купаться, та й перевели нашу Ніну. Утопилася вона.

Й затужила потому мати Лександра Шарикова за донькою своєю сильно. Аж ночувала, казали, не раз на могилі доччиній.

Та усесильний час вивітрює найгустішу тугу. Й Лександра Шарикова згодом заспокоюватися почала. А як умер Миколай Шарик, то зосталася жить Лександра у хаті сама одна. А хату вони укупили сирітську на пагорбі благословеннім. Років тридцять п’ять тому пагорба розорали, і ліс на нім висіяли, висадили.

І ось ліс густий, хвойний цілковито обступив Лександрину хату, потонула хата у лісі, і не знать, не видно стало її. І живе Лександра у лісі тепер сама. Як ізбоку подивиться, то страшно, може, самій старій Лександрі у хаті серед ліса молодого жить. А Лександра ж навпаки говорить. Як іду коли я до села, каже, або повертаюсь до хати своєї із села, то страшно мені посеред поля. Усе чогось боюсь. І тільки як у ліс уступлю, як у хату свою посеред ліса уступлю, то безпечно, не страшно мені.
15 вересня. Світовий сум за коровою… Нашій сестрі Зосці сімдесят п’ятий рік. Від Адамової смерті дев’ять літ тому назад вона живе сама в хаті. І до минулої осени іще держала у хліві корову. А минулої осени корову збули, чи до Шурика – сина передали, вірніш. Бо узимку доглядать за коровою, давати їсти, поїть у морози, вже ставало сестрі важко.

Але от настала весна. І затужила сильно сестра за коровою. Як розказувала вона мені, то усе здається їй, що чогось то, когось то не вистачає в домі. Відсутній хтось, а мав би, що мав би буть. Й такий смуток, сум усесвітовий огорне душу, що сестра аж місця собі нігде не знаходить. По Старині сюди-туди швенделяє, а смуток не проходить. За коровою.

Особливо невтримно тужно стає сестрі о третій годині, як люди усі товар свій на пасовисько виганяють. Кожна господиня свою корову до спільної череди долучає, якби дитину власну мати на автобус проводжає, коли той автобус везе дітей-чорнобильців (діти Чорнобиля!) на оздоровлення у якусь відносно чистішу зону. Уже й собі визирає сестра під тую пору полуденну. Але пощо визирать, як корови нема, і нікого проводжать. Й такий смуток єство неухильно старіюче обійме і туск густий серце стисне. Як розказувала мені сестра.
17 вересня. Затемнення Місяця на хуторі… Удень учора я був у селі, і розказував мені, нагадував мені Богдан, що увечері 16 вересня після восьмої вечора почнеться затемнення Місяця.

При заході сонця я приїхав додому, а о восьмій, після восьмої години, як сутінки спали, лягли на хутір, я і став придивляться до Місяця. Він уповні зійшов південніше трохи Микитиної хати. Із полунічної сторони й почав затемнюватися маленький окраєць, кружок Місяця. Більмо стало, заступило на круг ясний Місяця та й зачало відвойовувать потихеньку аж цілий його круг. Й що то діялося, зрушувалося у піднебеснім просторі. Потьмяніння неухильно спускалося і лягало на землю. Але на живе дихання у тім моменті клалося, здається, щось від’ємне. Завалували, завили, як на пожежу, на Посьолку собаки. Я надвір, у двір вийшов, щоби поспостерігать за переходом сього небесного явища. Трохи у хаті побуду, та й надвір вийду, на місяць дивлюсь, спостерігаю, завважую, як він неухильно свій ясний кружок втрачає. Де Земна тінь Місяць заступила вже, то тьмяно-червонясте стало, якби вогонь там унутрі жевріє. Й на мене, на сутність мою також діяло. Тьмяність своєрідна світ оповила, таємничість нерозгадана світобудови свої крила розпустила та й на свідомість мою налягла. Дивність виняткова на землю спала. І дерева, і кущі, і хати хутірські так причаєно нерозгадано у тім просторі вечоровім дивляться і бачаться. А зорі сяють угорі так само незмигно. Тьмяність небачена на свідомість тисне і спогади гинших картин кличе. Як у юнім віці своїм я спостерігав був затемнення Сонця о полудневій порі. Чи не 1952-го року се відбувалося. А може, й іншого котрогось року о тій приблизній порі. Й іще якісь інші бачені картини за місячної уже пори на спогадування бігли. Виринали із стіп злежности пам’яті. Й у якесь відсторонення нахилялася сутність ціла моя. Але діяння, уплив сього моменту було на мене від’ємне. Після видивляння тривалого більш-менш, до десяти хвилин, Місяця ніби якісь розлади у моїм організмі наставали, на серце ніби діяло, я шатання завважував, як телевежа на Сирці, бувало, на мене діяла. Шатавсь також. І тоді увійшов я у хату, задрімав та й не виходив більше уже. А як пробудився, то Місяць стояв уже знову чистий та ясний. Понад годину тривало се Місячне затемнення, тобто як земна тінь на Місяць наступала, і стільки ж відповідно, як ісходила вона з Місяця.

Уночі я завважував, як різало мені очі. І зараз щось ніби ріже. Може, те й подіяло, а може, то так мені тільки здається. А може, то у тім й інша якась причина. Як чоловікові про теє знати.
17 вересня. Люди, як ті звірі. Казала Люся, якось: «Люди стали тепер як ті свині. Од кого і не ждав, то як ті свині поставали». Але я би сказав і більше. Люди, як ті звірі стали.

Жахливу історію розповіли мені недавно у селі. Біля лікарні школярі, п’ятикласники і третьокласники вішали на мотузках собак. І Сергійко, третьокласник, унук сестри Гані, до того причетний був. І уже він розказував мені, як вони теє учиняли. Оден зашморг держав, а другий голову собачу у зашморг упихав. Був сей собака іще молодий, підліток. Й зашморг увірвався. За міжнародними законами, то сьому псові уже малось би даруватись життя. Але сі хлопчаки не подарували. Вони ухопилися за пренти, залізні пруття, та й по голові стали бить собаку. Та й забили усмерть, що йому аж кістки із голови повилазили. А вже потім мертвому цвяхами видовбували очі. Як розказував мені дев’ятирічний Сергій. А я казав йому: «Ах, нащо ж я писав Фердинанда. Да хіба ж для того я писав Фердинанда, щоби ви отакеє зі псами витворяли. Жах і дикість яка!» Але до Сергія те уже не доходило.

Уже потому інші школярі розказували мені, що ці самі озвірілі юні зухвальці повісили біля аптеки одного гіндика, а мале теля на пасовиську ледве не забили поліняччям й камінням, так господиня його од настигаючої смерті порятувала.

Отакий Сергійко! А батьки, мати й татко сьому фактові а жаднісінького значення не надають. Ніби нічого виняткового не сталося, а так і має буть. Тільки дівчатка-школярики одні сказали: «А вони такі, що і людей можуть вішать».


18 вересня. «Посеред поля страшно, тільки у лісі без­печно…» Як я розказував Миші Йорошовому, що вісімдесятилітня Лександра Шарикова боїться у полі, коли в село із лісу із своєї хати іде, то він, сміючись й із свого життя розказував. Як колись одного разу він був навідався у лісове село Михалин до свого побратима, із котрим службу в армії відбував, то і побратим отой теє саме говорив. Як він подивовувався собі: «Я і уявить собі не можу, як ото люди посеред поля у хатах своїх живуть. Та же на видоці. Видно усе про тебе, незахищено. Для нападу одкритий. Друге діло у лісі жить. Тут ти захищений деревами, і живеш собі, як у раю».

– А вовки, а ведмеді, а лисиці, а ужі, а змії, а усіляка гинша звірина, – спробував заперечити йому Миша Йорош.

– Ай, пощо казать, – тілький одхиливсь той побратим. – Пощо звірі. Хіба я стрічаюсь із ними коли. А якщо і бувають стрічі, то дуже рідко. Та й звірі – се все-таки не люди.
19 вересня. Затята войовничість. Братова Євка, брата Романа дружина, – войовнича прихильниця православної церкви Московського патріярхату і ревно воює не тілько проти православної Української церкви й усіх інших церков, а й супротив усього українського, із походження бувши донькою Петлюрівського вояка. Вона називає «христьянами» й тільки прихожан російської православної церкви, усіх інших вірних вона називає бусурманами, нечестивцями тобто. За се вона ладна воювати і накласти головою. Із нею може зрівнятися ув агресивності швагер, Гані – покійниці нашої чоловік, Ілько. Се він назвав був, як у наше село приїхав церковний хор Української Автокефальної церкви, цей хор «душогубським хором». Євка Романова надто ревно воює проти «грушовців» (рухівців). Що, мовляв, вони ходять, увіходять в храм із такими торбами, а на дні торби камінь гострий невидимо покладений. І як хрясне сей «грушовець» (рухівець) «христьянина», по голові ніби невинно торбою тією, так і розіб’є голову нещаснику, так і впаде долі убитий нещасник. А недавно у Костополі сії «грушовці» (се так Семен Лапка рухівців «грушовцями» назвав, і прижилося воно в краї) пірнули ножем матушку у Російській православній церкві. Сим Євиним розповідям кінця-краю нема. І може розповідать вона про звірства українців, бандерівців і «грушівців» до безконечности. Очевидно, їй за теє платять. Але і внутрішня ревність її висока.
19 вересня. Межа сильніша… Із Манькою Жучихою Євка Романова – дві посестри, скуті одними кайданами, відданністю Російській православній церкві. Але от і між ними тінь розбрату прошмигнула. Як став Жук штахети городить, од Романа одгороджуваться, да й намір мав Романової ділянки собі одтяпать гоню, то й посварилися вони мало. Тінь розбрату і між Євкою та Манею Жучихою прошмигнула. Отож межа на землі – бар’єр сильніший над усі видимі людські єднання і згуртування.
19 вересня. Таке смачне сіно із нашого садка. Ув осінніх сутінках, сонце уже зайшло, червонястий місяць став на сході, приїхали підводою два Бовшуни молодих, Адам і Миша, копицю отави із садка нашого забирать. Та й підкинули оберемок сіна коням до рота, щоби жували на місці, а не попасом по новій уже отаві рухалися, поки хлопці сіно на воза укладуть.

– А не їстимуть сіна, якщо молода зелень під ротом! – сказав оден Бовшун, Адам.

Але помилився він. Хоч і звично так буває, що коли кінь чи корова на пасовиську, на паші добрій перебувають і їм до язика сіно подати, то не їстимуть, бо воліють ліпше пастися, аніж сіно їсти.

Та сі коні з охотою узялися до сіна із нашого садка, і поки хлопці на віз копицю укладали, вони і з’їли на місці цілий оберемок чисто, й іще їли б, якби хто подав.

Значить, дуже смачне сіно із нашого садка, яким тільки і може буть сіно із садкового різнотрав’я. Хоча люди тому і ціни скласти не хочуть. А коні завважили, і ціну склали...
19 вересня. Міра самоти. Перечитуючи на хуторі листування Бориса Пастернака. «Ты же – величайший памятник культуры», – писала двоюрідна сестра Ольга Фрейденберг 2-го листопада 1946 року Борисові Пастернаку із Ленінграда. Випадком, може, так написано. Але я з розсудком своїм пробую осягать сю фразу, і щодалі переконуюсь певніше, який се і справді могутній художній феномен як явище нашого жорсткого віку. Як свідчення. Що поряд із неймовірно низьким падінням суспільства і людини, десь поряд пульсує сяєво високої художності, як нагадування про інший полюс нашого буття, як надія на порятунок і відновлення душі.

Але при всім тім, як висновувать можна із листів поета до цієї самотньої, рокованої у важкім моменті історії на високу самоту, жінки, і він не міг збагнуть, осягнуть глибину її самоти. Бо самота незглибинна. Й мірило її – безмежжя. І до повнішого осягання її може бути наближений предметно тільки той, чия душа рокована цілковито перебувать у тих високих станах самоти.


19 вересня. День нагадування про Лумчу… Сьогодні 19 вересня, Чудо, й нагадування, спомин біжить. Як сього похмурого дня 1939 року батько наш хрещений Денис утікав возом на Лумчу лісову за Ріку, бо чутка краєм пронеслася, що поляки українців ріжуть. І нашу родину кликав, але ми не поїхали. А дружину свою Тетяну із наймичкою Манькою Жучихою удома на господарці позоставив. Гай-гай, де вже батько хрещений Денис і де Тетяна. За далиною. І тільки неіснуюча тепер у натурі географічно Лумча звучить, як лісове сховисько для усіх біженців усіх епох. Поетично звучить як і оте неіснуче. «В Флибусьерском дальнем синем море Бригантина поднимает паруса». Оден мій побратим у Влади­востоці у вересні 1964 року два дні і дві ночі шукав на світовій мапі теє море, а не знайшов.
28 вересня. Спрага душі… Прокинувся сьогодні на хуторі. А осінь уже холодна, прохолодна. Уранці й за боки на вбогій постелі моїй холод бере, проймає. Та й моменти, спогади пережитого пішли, пронеслися передо мною. Що сказане кому було, те, чого зараз не сказав би, й учинок котрий, на який тепер не пішов би, й горілка випита неконтрольовано випадком, од якої зараз відмовився б. І збагнув я сьогодні недільним похмурим ранком на хуторі, як прагне душа очищення й світлості на путі до досконалості.
29 вересня. Прогресуюча непевність хутора… Моє становище на хуторі стає щораз непевніше. Як я його розумію, ускладнилося воно зі смертю брата Саші і сестри Гані. Вони були поки що стримуючими мимовільно у замірах Євки Романової на нашу спадщину. Тобто присутність їхня. Тепер Євка відчула волю. Вона напучує Романа, і він кидається у бій. Став агресивнішим. Має намір вирубать під хатою корчі, щоби я зостався без дров. Як я розумію, їхня ціль – витурить мене звідси найближчим часом. Найстрашніша у цій ситуації Євка. Вона – ревний, агресивний поборник цілковито і виключно московського православ’я. Вона дуже небезпечна. Її брат – заступник голови колгоспу.
10 жовтня. Осіннє цвітіння… Учора надвечір ходив у Гідропарк прогулюватись. А там – розкіш несказанна. В золото, в багрянець зодягнулися дерева, а котрі уже й прогалинами, галуззям одним проглядують. Й така дивна картина осіннього цвітіння витворилась, що словами того не передать. На картині хіба намалювать, чи в музиці відтворить. А де ось клени молоденькі побіч алеї, то дивовижність одна. Барва листків кленових, що іще на гіллі тримаються – сяєво золота незрівнянного. Якби в екзотичнім парку якімсь перебуваєш, а не в Гідропарку оно. Вечір надходить, насовується з-за Дніпра сиво. Й таке сильне переживання оповиває тебе. Одне із дивних осінніх переживань.
10 жовтня. Одвічний поклик життя… На Великій Житомирській у центрі Київа з кожним днем збільшується потік автомашин. Аж страшно. Будинки зовні стали чорні. Дерева і в листі почорніли. Сей шалений наступ на усе живе. Але одвічний поклик життя і в таких екстремальних умовах триває, не припиняється. Дивлюсь у вікно, вікно моє напівкругле на вулицю виходить, – золоті бані мій настрій у глибінь віків ведуть, й поживу життєдайну сутність моя у тім завважує. Місток єднання із минулим уявно стелеться у сфері свідомості. Єднає нитка золота. І бринить.

Але й в цім моменті наступу отрути чорної пульсування зеленого життя на спинить. Он навпроти мури червоні будинку старого од кіптяви почорніли. Мур під дахом самим тріщини попустив. А в тріщини тії вітер зернятко тополі приніс. Та й зійшло воно, дощами умите, зволожене. І тополеня уродилося. І росте у мурі. Дубці чималенькі уже, як ті, що ними я у дитинстві гусей пас. Кущиками там-там по мурові вкоренилися. Поміж тріщинами. Одвічний поклик життя ані мурами не скувать, ані віяннями машинними чорними не спинить.

А на балькончику моїм малім, що його зацументували долі, й де тріщини витворились, поміж тріщинами маленьке деревце зійшло й до життя пробилося. Зернятко вітер заніс також. Кілька листочків іще зеленіють.
26 жовтня. Які ранні холоди… Учора, 25 жовтня, на хуторі уже вранці випав сніжок і храпа скувала землю. А увечері те саме повторилось. Із вітром полунічно-західним жахаючим. Сей вітер завжди такі, острахом сковуючи цілу плоть твою, передчуття нагонить. Холодно на хуторі. Й у хаті холодно. Мулярка за десятиліття перегоріла й покололася. Чадний мазут пропускає, чад випромінює, а тепла не здержує. Тепло вивітрюється, крізь комин вишугується. Незатишно так стає мені щораз на хуторі о холодній порі.
26 жовтня. Ці жаркі дрова… Дрова на хуторі для мене завжди жаркі. У подвійному розумінні. Й це дрова певні. Бо свої допоки були. Вільшиновий гайок тільки і рятував мене. Допоки бобри не завелися, і винищувать стали. Собі на загату і на поживу, може. А жаркі ці дрова, раз, що вільшинові. А ліпших за ольхові, дров нема. Так само, як гірших за вербові і буть не можуть. А жаркі ці ольхові дрова для мене іще і у метафоричному розумінні. Що дістаються тобто важко, з трудами великими. Це ж, відколи Батько померли, то щоліта треба їх самому і вирубать, нарубать, і наносить із гайка у двір за метрів двісті, і поперерізувать, і перерубать, і поскладать. Десь щоліта у мене витрачається, розходиться із півмашини дров, і стільки ж я щоліта заготовляю своїми силами. На цеє у мене іде цілий місяць безнастанних каждоденних трудів. Да якби ж то сокири да пили справні були. А то нікудишні усе. Та й ті покрали.

От і цього року я діждавсь із дровима аж до осени. Просив Романа, просив Бовшуна, щоб помогли трохи, бо ольшини все грубенькі стали, і я вже їх не донесу, хіба верхи тілько, да гілля. А ніхто не поміг. Сіно то косять тут, а помогти не хочуть. І опинивсь я в розпачі безпомічний. Але узявсь за діло сам. Сокирою почав зрубувать ольшини. А вони при оземкові вже особливо грубі. Якби справжні дерева. Потанцюєш, попоцюкаєш, поки хилиться деревце стане. І таким чином поклав я більше двадцяти дерев. Але як принести. Пішов до Федя двоюрідної сестри Мані приймака. Він саме п’яненький у босоніжках на землі в дупель п’яненький лежав, товар пас. Ліве око розплющив, та й поспитавсь, мене упізнавши: «Що треба?» Він знає, що задармо я до них не піду. А тут і Маня надійшла. Та й погодилися вони, що Федь до мене прийде помогти. А у вівторок об 11-ій годині Федь і надійшов. У понеділок вже Саша Федоров поносив важкі поліняки. А у середу вранці Толік Мартин бензопилою і порізав їх. Я вже сам гілля впорядкував і порубав. І дрова порубав. Посеред двору вони лежать. Зосталося тільки унести в клуню. Снігом припадають, сніг притрушує їх. Але на все те я затратив уже рівно десять повних днів труда тяжкого і біля двадцяти гривень. Такі жаркі мої дрова.


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка