Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка26/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Відміряв собі землі.

Якось прийшов оден мужик до пана та каже панові «Дайте мені землі». «А бери», – одразу і погодився пан. «А відміряйте», – мужик. «Ні, – каже пан. – Ти сам собі відміряй. От скільки ногами по квадрату пройдеш від сходу до заходу сонця, ота земля і твоєю буде».

У пана того землі було стільки багацько, що її, може і за три дні не обійшов би. «А бігти можна», – питається мужик. «А можна», – каже пан.

Мужик тут же і побіг, щоби й хвилини зайвої не стратить. Біжить він і біжить, захеканий. На сонце тілько поглядає, чи високо іще. А як заходило сонце, то упав мужик знеможений та й конати став. А як дух виходив із нього, то й праву руку уперед простяг, щоби іще трошки землі прихопить. Отак із розпростертою рукою і сконав.

А це вже як бувальщини із сучасного життя у краї при більшовиках.

Помста за могорич.

Могорич – се слово увійшло у практику сучасного життя за більшовиків уже. Може, воно і колись побутувало, але не вивірювалось практикою життя так доконано на кожнім кроці, як тепер.

Отож, їхав оден тракторист із нашого колгоспу своїм трактором на спиртзавод по брагу. А перед тим саме дощі рясні пройшли, і калюжі по низинних місцях розіллялися. Й по дорогах також. Грунтові тоді іще здебільшого дороги були у нашім краї. Глядь сей тракторист, аж посеред дороги у калюжі легкова машина застрягла. На обочину шофер вийшов та голосує, трактора зупиняє. Тракторист і зупинивсь.

«Таке й таке, браце, рятуй. Поможи витягнуть машину», – каже водій машини. «А могорич буде». «Та же буде». Тракторист під’їхав, зачепив тросом та й виволік машину. Що йому такого легковика вицупить. Витяг тракторист легковика. Дивиться, аж у нім пан якийсь сидить. І схоже, що важний. Дав шофер трактористові троячку на могорич та й розійшлися, роз’їхалися вони.

Поїхав тракторист трактором своїм на спиртзавод, набрав браги, привіз на колгоспну ферму, загнав трактора на польовий, прийшов додому, помився, повечеряв. Улігся після денної утоми спати у лігвиську своїм. І добре спалося йому. Прокинувся, зібрався та й ізнов на роботу, як і заведено у сільськім життю. Ні о чім такім не помишляючи.

Аж то бригадир тракторної перестрів його на путі уранці та й каже: «А що то ти, шлеку, учора вичворив. Іди-но зараз до голови». Іде тракторист у контору, як і велено йому, у думках увесь учорашній день перебираючи від ранку до вечора. А ніякої провини, а жодного переступу за собою не знаходить. Голова зустрів його при вході у контору та й каже, як про діло уже знане: «Що ж ти, шлеку, натворив?!».

– «А нічого ніби».

– «А машину, легковика із калюжі на дорозі витягував?!».

– «Та витягував».

– «А гроші, троячку узяв?».

– «Та як той шофер на могорича давав, то я і взяв».

– «А чи знаєш, хто у машині тій сидів?!».

– «Та сидів якийсь...».

– «Так от маєш тепер. То сидів сам генеральний прокурор області. І от маєш тепер. Він приписав тобі повернути ту троячку через банк. Але не одразу. По десять копійок кожного дня вноситимеш. Пойняв?».

– «Та пойняв».

І мав той тракторист клопоту. Щодень у Березне їздив та по 10 копійок у банк вносив, заки усі три рублі не повернув. Й іще 6 рублів витратив на автобуса. Вартість проїзду до Березного із села тоді була десять копійок, відповідно стільки ж і назад.

Й таким повчальним виявився отой урок для тракториста, що скільки й не жив він, тобто, скільки трактором не їздив, а хто би не звертавсь до нього у дорозі за поміччю, витягти там із калюжі чи ще з чимсь, як би слізно не просив, а взагалі не реагував. Було якось опівночі, дощ, як з відра ллє, перестрів його оден шофер та й плаче слізно: «Поможи, побратиме, тачку, колясочку, легковика із калюжі висмикнуть». Да так слізно плаче, що аж за душу взяло. Бо серце ж не камінь. «Добре, – каже тракторист, – тільки без ніяких могоричів. За законом чистого побратимства». «А вже як скажеш», – згоджується шофер. Чоловік у такій ситуації на все згоден.

Та й хвостом підточив свого трактора упритул до калюжі. Вийшов троса чіплять. Глядь, а із кабіни легковика на нього в темені очі зелені зирять. І вуса на тії схожі. «Е, ні! Нема дурних!» – тільки і встиг промовить тракторист. Та й не став троса чіплять. Як рвонув свого трактора, то й щез, потанув, розчинивсь моментально в темені ночі, як і не було його, якби привид тільки один і був.

Се не означало проте, що тракторист сей зовсім од могоричів одмовивсь, одказавсь. Зовсім ні. Він могоричі уважав, і в грошовім, і в натуральнім, рідкім, що душу змащує, виразі. Але тільки вдома. Якщо копичку сіна комусь там привезти, дровець підвезти, чи гнойку там у поле котрійсь удовиці вивезти. На се благе діло він ішов, не огинаючись, назустріч завжди сьому ділові ішов.

Але аби-но починалася дорога, аби-но застрявав котрийсь побратим у калюжі, чи ломалося щось у нього, тоді до нашого тракториста ні за які гроші і не підступись. Дух побратимства із нього геть чисто вивітрювавсь.



Ще й торфу виписав...

А ся бувальщина трапилася, сталася із самим Володею Бовшуновим. Як їхав він одного разу кіньми, підводою своєю до Березного й далі на спиртзавод також по брагу. Глядь, аж на дорозі бобик один у калюжі застряг, і кумкає. Шофер зупинив підводу, до Володі підступивсь: «Якби його вірьовочкою смиконуть». «Як вотрина не поламається да могорич буде, то спробуємо», – каже Володя. «А буде». Прив’язали вони, аж глядь Володя, із машини директор фабрики пузатий виходить. Громасевич. Смикнули коні враз, удруге смикнули, утретє. Шофер газу наддав, та й виїхала машина на твердь чисту. Шофер із машини пляшку «Московської» виносить, цурпалок ковбаси казьонної і шмат хліба добрий, Володя і віднікувавсь перед директором, але взяв. Око наше завжди більш до спокусливості піддатливе, аніж розсудок.

«Ей, ти, сліш. Завтра приході, торфа випишу», – окликнув директор Володю, уже як крізь дверцята на своє сидіння у бобик входив.

Що й казати, директорові слова буквально приголомшили Володю. Не сподівався, а й не вірилось. Бо виписати у ті часи торфу – се означало щось неймовірне, і се не кожному давалось, а тілько вибраним. Тоді легше було паспорта виробить, аніж торфу виписати. Хоча й паспорта нікому із смертних ще, здається, тоді не удавалось виробить. Як Саша після фронту, після поранення на фронті та після шести літ служби у Польщі навесні 1951 року був додому повернувся да намислив був собі паспорта виробить, то проходив він за ним із весни аж до пізньої осени, а таки виробив. Й готовий уже був до міста податься, яко вільний робочий чоловік, але сталося тут несподіване, неочікуване. Удовиця Ганна перехопила його мрії. Та й пристав Саша у прийми до Ганни. І звікував свій земний строк на хуторі. І пашпорт той пролежав у Ганниній хаті, аж поки миші краї його не пообгризали і дротяні кріплення не повипадали, поіржавівши. І показував при великій пиятиці того паспорта Саша кожному, як задокументовану мрію про недосяжне.

Але нехай і так. То кажу вам, що тогді пашпорт і то лекше було виробить, аніж торфу виписать. Й досвід Надежди про те каже. Надежди треба було поспитаться. Як вона 23 рази ходила, щоби торфу виписали, а за 24-им разом уже не пішла, ще й сказала при тім, що якби їй уже і самі привезли у двір торфу, то вона від нього одказалася б. Так що виписать торфу тоді – це було діло дуже діткливе. Се тільки вибрані на таку ласку могли сподіватись. Званих же багато було, а вибраних мало.

Як повернувсь увечері після денних трудів своїх Володя додому, то й став розказувать жінці, дружині благовірній своїй про денні свої пригоди та переживання. Та й радиться став, іти чи не йти йому узавтра вранці на хвабрику того торфу виписувать. «Ей, дурного в голову не бери. Викинь дурне з голови. Так випише він тобі торфу, як я ізнов дівкою стану. Ажеж треба було щось казать», – розсіювала тую хазяїнову думку дружина.

Але раним рано Володя таки подавсь, потрюхикав пішки на фабрику. Заходить у контору, у вартових питається, чи директор є. «А є», – кажуть. Він і до дверей його піднявсь. Постукав, як і належиться, кольтурненько. Увійшов. А директор глип очима, та й упізнав його одразу. Й до секретарки: «Випиши єму п’ять тонн торфа». Тут же й підписує і печатку ставить. Усе чин чином. А до Володі і сказав тільки: «Усьо. Плати в касу».

Оплатив Володя в касу, що воно там тогді стоїло, та й пішов до Сергія Сисоя, того що торф видавав. А Сергій і гочам своїм не вірить: «Да не може буть. Да як тобі удалося?!» «Да знаєш, сказав, що фронтовик, анвалід», – пробує роз’яснить йому Володя. «Да не може буть. Он Павло Коштанюк уже не такий фронтовик і анвалід, як ти, першої групи анвалід, а не виписав йому», – усе ще не йняв віри папірцеві Сергій Сисой.

Та й видав Володі цілого вагончика п’ятитонного найдобір­нішого торфу.

Й загадкою довго потому було, зоставалося на наших хуторах і в селі, як це вдалося Володі торфу виписать. Володя в одне повторював: «Сказав, що фронтовик, анвалід». А сам до себе тихенько лукавенько в уста посміхався. Таємничо.



Марточка і генеральний прокуратор.

Цю історію, бувальщину також, точніш, я чув також і від інших людей. Але в усе інших варіянтах і версіях. Ось як її переповідав Володя Бовшунов.

Як удруге арештували та судили Володю Марточиного, то мати його Марточка за своїм сином-одинцем з ніг збилася, так старалася. Комусь легше було десять дітей виростить да у люди вивести, поодружувать їх там і т. д., менше клопоту вони із десятьма мали, як вона із сим одним нещасником своїм.

Уперше Володю вісімнадцятилітнього судили за участь ніби у русі опору узимку 1950 року і що батько у військах спротиву був. За те також судили.

Але як тільки-но потепліло, як першою відлигою ма­лєнковсько-хрущовською запахло, так і повернувсь до рідної домівки наш Володя із дального заморського краю, із Магадана самого, яко малолітній в’язень, як малолітка. Та й став провадить свої молодії літа на волі вільний у безжурстві. Хоча ставать до роботи не хотілось, та й куди станеш із документами міченими.

Удруге арештували Володю пізньої осени 1956 року. Саме під тую пору сталася у нашій стороні зверх одіозна, як сказав би наш університетський викладач, подія. Одна молоденька нова учителька зі східних, востошних, як сказав би Кріль, областей, приїхала, направлена була у сусіднє село на роботу. Як одержала вона за два місяці першу зарплату, то й подалася пішки (автобуси тоді іще не ходили) у містечко на базар. Щоби із одежі та із взуття дещо прикупить, прибарахлиться, коротше. А як повертался вона пішки до свого ніби уже села, то й вечоріть стало, сутінки сиві насунулись. Шоста година тільки була, але восени вечоріє і темніє скоро. Віра Перельот звали тую вчительку. Є такі, що не долітають, а ця аж перелетіла. Іде у сутінках стомлена Віра Перельот, несе свої обновки. Ніби аж заблукала, бо сторона для неї чужа. Аж то парубок низький да вусатий наздоганяє її. Слово за слово, та й розговорилися вони. Та й обіцявсь сей козак завести дівчину аж до самого села. Але завів аж у корчі мазурські. Та й став речі од неї, обновки одбирать, румунки там ріжні, се такі тоді у моді жіночі черевики були. Мабуть, через те румунки, що із Румунії тая мода пішла, уступила до нас. А в самій Румунії, то, може, вони й інакше називались.

Як став одбирать сей козак од дівчини речі її, то перестра­шилася сильно вона. Й рейвах, крик ізчинила. Але хто почує. Демид, правда, почув, бо недалеко се хати його діялося, та й бігти став, і собі кричать почав. Дівчина козакові руки покусала. Але нападник із речами пограбованими утік. Віру Перельот Демид забрав до своєї хати ночувать.

А уранці вже про подію одіозну стало відомо у міліції. Так як подія ця відбувалася у нашій стороні, а Володя Мартичин уже був мічений, то на нього і впала підозра. Узяли Володю Марточиного за заднє місце та й в капезе повели.

І був суд. Воно як на тім суді процес відбувався. Віра Перельот в одне твердила, що сього нападника вона упізнала, і ним є іменно Марточин Володя. Й од цього не одступала. Але Володя Марточин своєї вини не визнав. На цім стояв і од цього не одступав.

Інших свідоцтв супротив нього не було. Сам на сам, ать на ять. Більше того, було кілька свідків, які присягалися, що о шостій вечора, як тая стріча сталася і у часі, коли увесь подальший сюжет розгортався, Володя був із ними у клюбі.

Проте судочинство акцентувалося на цім моменті, не на моменті Віри Перельот. Батько наші були на тім суді, то розказували, що і прокуратор, й інші виступаючі ось о чім говорили. Що батько Володин Йосип був заядлий бандерівець. А яблучко від яблуні, як сказав прокуратор, далеко не відкотилося. Й усі за ним повторювали тую примовку.

То й виглядало так, що не судить Володі Марточиного уже не можна було, навіть якби довів він свою невинність на усі сто.

І дали Володі по саму зав’язку. У зуби дали, здається, первісно п’ятнадцять літ таборів суворого режиму, по рогах, здається, десятку бацнули. І ще якихось п’ять літ присобачили. Коротше, мав, одержав Володя аж тридцять літ. І пожиттєве неповернення у рідні краї, тобто на Україну.

І стала тоді Марточка метушиться, бігать, да прошенія, да жалоби писать, да поштою відсилать, да власноручно, як скаже потому у 1992 році, мій слідчий Ільїн, завозить. Аж до самої Москви дійшла.

І от написав їй хтось бомагу, адукат із нашої області написав, да так написав, що і по Москві не стидно було Марточці із тією бомагою ходить. І прийшла вона, заблукала аж до дому самого генерального прокуратора Союзу. Щоби до самого генерального прокуратора її і допустили.

Не один день оббивала пороги генеральної прокуратури Марточка. Аж то одного котрогось такого кінцевого дня, що укінці ряду днів тих стеливсь, і сказано було Марточці, що буде допущена вона сьогодні до генерального прокуратора. Тільки перед входом до нього їй перевірочку невеличку треба, належиться учинить. Не на відданість більшовикам і Совєцькій власті перевірочку учинить. Цяя відданість Марточина уже давно з’ясована. Се як ув одному бардакові план не виконувався, то спиталися були директора «А може, ви кадри неперевірені набираєте». «Як то ні, – обурився той директор. – Да у нас кадри усі перевірені. Усі б… партєльні, більшість із них учасниці революції 1905-1907 років, учасниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн».

А таку натуральну перевірочку маленьку Марточці учинили. Прощупали да промацали її геть чисто скрізь, і в роті, і в нижніх проходах. Що так Марточку за все її життя іще ніхто не промацував. Якось аж відворотно зробилося їй. Чи вогнепальної, а й холодної зброї, чи отрути не притаїла де, щоби генерального прокуратора поразить.

Оповідаючи про цей момент, Володя зробив багатозначну павзу, й кинув на присутніх слухачів іще більш багатозначно загадковий погляд.

І от допущена наша Марточка до генерального прокуратора. Руденко був генеральним прокуратором тоді.

– Садитесь. Што вы скажете?

– А я нічого не казатиму. У мене все написане, – не розгу­билася Марточка.

Та й бац на стіл перед генеральним прокуратором тую свою бомагу.

Тут Володя жестами і показав, як Марточка тую свою бомагу на стіл поклала, виложила.

Та й став читать генеральний прокуратор бомагу. Тиша залягла. Й от дивина. Як Марточка у тиші миттєвості ловить, що із ними у прокураторову свідомість первісно входить теє, чим уже наскрізно пронизана ціла її, Марточина, сутність.

– М-да. Не дурак кто-то написал, – багатозначно промовив прокуратор. – Да, кто-то умный написал!

Тільки і міг сказати з цього приводу генеральний прокуратор. І більш нічого не сказав. І це була найвища атестація тієї бомаги, раз про неї так сказав генеральний прокуратор.

Й повернувсь лицем до Марточки:

– Езжайте домой. Через четыре дня привезут вашего сына из Камчатки (Володя під тую пору вже відбував строк на Камчатці – А. К.). по месту происшествия. И будет новый пересмотр дела.

А через штири дні Марточин Володя був приставлений у свою рідну сторону, і у Соснівці призначили новий суд.

У походеньках своїх звичних, готуючись до того суду, Марточка поїхала в область та й зайшла до того знайомого уже адуката, щоби нову бомагу її написав.

– А ні, голубко, – сказав адукат. – Тепер уже не напишу. Я уже увільнений з роботи. Тепер мені хіба що іти да телят пасти.

– По почерку узнали, – резюмував сей факт Володя Бовшун. – Треба було тому адукатові дать, щоб хтось другий переписав. А він того й недопетрав…

Тут Володя Бовшун ізнов зробив багатозначну павзу, яка випромінювала сяяння тої доконаної істини, яке величезне значення у сім земнім нашім життю і його химеріях може мать добре складена бомага, і що може світити у результаті, хто скласти таку бомагу здатен.

Що ж до самої суті оповіді. То новий перегляд справи, пересуд таки насправді мав місце у Соснівці. Марточка частково виграла справу. Кілька пунктів із вироку зняли. І Марточиному Володі тілько дали, у зуби точніш, зоставили десять літ таборів звичайного режиму. І більш нічого. І навіть по рогах не давали. Без жодних передумов також. Тобто якщо строк одбуде, то вільний а де хоч собі проживать, хоч у Росії-матушці, а хоч і в рідную сторононьку на Вкраїну приїхать, прибути безборонно.

Так воно і сталося. Як відгупав від дзвінка до дзвінка свою десятилітку, да атестата одержав («Гриць одержав атестата, та й сидить на шиї тата»), ах, якого атестата, вільную получив, із цепу як зірвався, то й примчавсь на семи вітрах Марточин Володя до Марточки, да й отирався у своїй рідній стороні аж до передчасної смерті у січні 1996 року. Марточка пережила свого синочка аж на цілий рік і померла у вісімдесятип’ятилітньому віці також у січні, але 1997 року.

Усе згодом, рано чи пізніше з’ясовується на сім світі. Одне нез’ясовним зосталося, чи таки справді був причетний Марточин Володя до учительки Віри Перельот і її румунок, які їй поновила, укупила ізнов Марточка.

Се висне і досі запитально у піднебеснім просторі над нашим краєм. І я часто над тим замислювавсь. Пішла була чутка, і більшість наших поселян до того схилялась, що то робота Чорного із Хотинських хуторів.

Як у новітніх часах почали давать реабілітацію, то і Володі Марточиному одному із перших також реабілітацію дали, ще й до магазину «Ветеран» за пайком приписали. Сам я його у тім магазині раз бачив. У черзі стояв за пайком. Й інші льготи мав, одержав.

Одне невідомо іще, чи це тільки за перший строк реабілітацію йому дали, а чи за обидва.

Але я собі таке гадаю. Реабілітатори люди ушливі, не дурні, якби сказав генеральний прокуратор, а задурно вони реабілітації не давали б.

Се як і про мене, про моє здоров’я, точніш, сказала би Оксеня сеї осени: «А все ясно. Другої групи задармо не дають».
23 серпня. Як Матвійкові коня повернули… На доказ того доконаного хвакту, яке величезне значення, важність яку мала добре складена бомага у нашім колишнім життю за більшовиків була і Бовшунового Володі розповідь про те, як Матвійкові коня повернули.

Матвійко сей за Польщі був кавалеристом, ув армії польській в кавалерії служив взірцево, на лету з коня сашкою по обидва боки кущам верхи стинав на ученнях, як ніхто інший. І з тих пір кохався в конях невимовно, що ніякої іншої скотини у житті не визнавав, навіть корови.

Був Матвійко гіндусом, і коня увесь час держав.

Аж то одного разу були забрали більшовики у нього коня. Як пасся, то і забрали та й до колгоспного табуну повели. Не бачив сього Матвійко. А якби був бачив, то не дав би. Уже не раз таке бувало, що замірялись коня у нього забрать, а він навпрошки із сокирою на більшовиків ішов. Ще й погрожувавсь при тому, що за коня він і житку і душу власну покладе. Такий дорогий був для нього кінь, ся оспівана благородна істота.

Й кожного такого напруженого моменту відступали більшовики, не визнаючи проте за собою остаточної поразки.

А як узяли того разу Матвійкового коня більшовики, то й ходять собі горді од перемоги, не сказати б, що остаточної. А Матвійко темніше хмари темної ходить. Місця собі без коня не знаходить. І вдіяти нічого не може. Піти до колгоспної стайні та викрасти – строк дадуть, бо вже ніби не твій кінь, а колгоспний. І куди не обертавсь, – усе безрезультатно, усе помочі ніякої.

А була у Матвійка жінка, дружина благовірна, під тую пору п’ята, здається, на віку, білоруска Нужна. Вона у голодний повоєнний рік до нас була прибалася, а Матвійко і підібрав її. Та й бив ціпом не раз її, що ніби за конем недостатньо доглядала, заставляв її коневі вареники із сиром варить, а як одного разу кінь копито собі пробив, проколов на іржавого цвяха, да самолікували вони того коня бурсучим лоєм, і Нужна мимовільно пролляла трохи того ліку, бурсучого лою, помимо коневої рани на землю, то Матвійко так збив ціпом Нужну, що й косу у нутрощах її відбив, і мало не погибла вона була тоді, дак аж у обласній лікарні спасли.

Так сильно уважав коня у цім світі сей Матвійко.

Але була у тієї білоруски Нужної донька, приведенниця у Матвійків дім. Вони із нею малою і прибилися у наш край того голодного року.

А як стала підростать сяя донька-приведенниця, то й зачала красу свою незрівнянну являть. А як виросла, то і в світ широкий із красою своєю подалася щастя-долі шукать. Іде по світові вона широкім та усе красу свою напоказ виставляє, бо не сховати її. Аж то ішов одного разу навстріч їй, Ніні отій, приведенниці Матвійковій ставний військовик оден, офіцер, та й зачепив тую красу, бо розминуться не міг. Та й забрав її, Ніну, у світ іще ширший та дальніший, аж на саму Камчатку, куди й лежав путь служби його. І як став служить сей військовик, то чинним став, чинів тобто високих сягнув, майором чи й самим полковником став. А Ніна при нім іще пишніш розцвітать почала. І якби панією стала.

Й коли у тузі великій без коня собі місця не знаходив Матвійко, то і згадав він про того зятя знаменитого. Та й написали вони із Нужною своєю до Ніни й до зятя листочка слізного. Таке й таке, мовляв, горенько велике у нас сталося. Коня відібрали. Отож, чи не поміг би їм їх зятенько любий да шанований у цім ділі трепетнім. Чи не міг би він, яко чоловік знаменитий, чинний і мудрий, за них нещасних заступиться. Од їхнього імени да листочка, писулечку, як належиться, написать і, куди належиться, спровадить.

– А зять чоловік не дурак був, – тут Володя Бовшун ізнов багатозначну павзу ізробив. – Та й як писонув зять, так Матвійкові одразу коня у двір привели. Два більшовики привели, у віконце постукали, ще й сказали, промовили: «Ідіть коня свого заберіть. Бо скажете іще, що не привели».

Тут Володя іще довшу павзу витримав:

– Ото не дурак був. Знав, як писонуть…

Та й подививсь на мене докірливо. І я прочитав, розшифрував той докір собі по-своєму: «От і ти пишеш. Але який толок із твоїх писань, із романів чи й навіть із самих новел нашого хутора, коли слово твоє а таке бездійове, що супротив тебе самого і обертається. Що за нього твою хату розбивають, рукописи віднімають да жить не дають. Ще й погрожують: «Я тебе на першому стовпі повішу».

Потому Володя Бовшун іще раз наголосив на тім, як много у нашім життю колишнім важило слово писемне, тобто добре написана бомага. На що я уточнив його міркування, сказавши, що не мало важить, куди іще спрямувать її, доступиться куди тобто, і од случаю багато важило, на кого натрапиш.

Проте Володя моєму розумуванню чомусь не надав особливого значення.

А Матвійко між тим продовжував розкошувати та кохатися у своїм коневі. Та спогадувати поміж ділом про свої молоді кавалерійські часи. Й тривання тих благісних днів було якби безкінечним, ніби райських днів плин, течія. І то були, може, найкращі дні його життя.

Хоча про більшовицьку загрозу Матвійко не забував кожної миті у розкошуванні благості такої. Ворог не дрімає. Ся крилата фраза супротивника. І як не дрімав ворог, так і Матвійко не дрімав. А все посилював безпеку власного коня. Вогнепальної зброї Матвійко не мав. І убезпечити його такою, звісно, не міг і знаменитий зять-військовик. Він міг при потребі іще писануть куди слід, але убезпечити вогнепальною зброєю, то – ні. Що ж до зброї холодної, то Матвійко мав її аж три види. Що зброя перша, то сокира ковальська замашна, а що зброя друга, то вила стальнії на чотири зуби прямовисні, а що третяя зброя, то коса. Чеська, гостра, як биртва. Принаймні із одним видом зброї не розлучавсь Матвійко повсякчас, не попускав, вірніш, сього коня од себе ні на крок. Чи то на пасовиську, чи то на водопої коло річки, коли коня купав та жгреблом чистив. А тим більш у дорозі, коли в дальню путь відправлявся, то завжди у всеозброєнні був. Три види тобто зброї при собі мав. Вила стальнії вічно під рукою у возі чи в санях лежали. Сокиру і косу часто до вотрини унизу прив’язував. Так що про правила Матвійкової безпеки знали усі поселяни в окрузі, і в першу чергу пам’ятали про теє усі більшовицькії номенклатур­ники. Від бригадирів, голів колгоспів, околотошних аж до секретарів райкомів і чинів вищих.

Щодо самого Матвійка, то як сказав мені недавно Титко Бобришин, був се чоловік прямий. А з вигляду непоказний ніби. Середньої постави. Тільки з лиця темний суцільно, як циган. Зуби одні білі сяють, як у розмові чи в пасії скреготав ними. Зо мною то обходився він завжди і приязненько наче. Кланявся та осміхався при стрічах білими зубами, шанобливо про речі світові розпитував. Що й безпечно собі при нім почувалося, і жоден острах на серце не клавсь, вивітрювавсь.

Але аби-но про коня діло заходило, то тут прокидалась у Матвійкові зовсім гинша натура. За коня свого він готовий був власну житку оддать, покласти. Тут він на кін ставав, і в ніщо своє життя ставив.

Се й тепер часто чуть в окрузі, переповідають тую потішливу історію, як голова колгоспу Тищук Матвійка налякав.

Сталося, діялося се тогді, коли у нас новий голова колгоспу Тищук до головування свого заступив, а літ тридцять уже більше тому. Приїхав сей голова на польовий стан та й із механізаторами про високі врожаї мову повів. Посередині гурту опинивсь та й мову про високі врожаї веде. Аж то глядь. Дорогою вигинистою Матвійко чинно та статечно неквапом своїм коником їде. Та й сказав, мову свою про високі врожаї перервавши, сей голова Тищук:

– Ото хлопці зараз побачите комедію. Як я Матвійка налякаю…

Ускочив миттю до свого бобика, та й ураз бобик уже супротив Матвійка на дорозі зупинивсь. Голова вийшов із машини.

– Тпру! – Матвійкового коня зупинив та за вуздечку рукою узявсь.

А Матвійко тим часом неквапом із підводи зійшов, од вотрини унизу спокійненько сокиру ковальську одв’язав. В обидві руки міцно узяв, угору підняв, замахнувсь якби, зубами білими заскреготав та й спокійно іде собі прямісінько на голову. У кількох кроках, може, од нього уже і був. Тільки тоді найшло на голову Тищука осягання реальності. Він вуздечку з рук випустив, та біжки ледве і встиг вскочити до свойого бобика. Так і понеслася на семи вітрах машина од місця означеного.

А механізатори дивляться ізбоку, та аж за животи хапаються, – регочуться так.

І стала тоді якби притчею у нашій стороні розповідь про те, як голова Тищук Матвійка пробував налякать, і що з того вийшло.

Так не кожна мати пестила та оберігала дитину свою, як сей Матвійко улюбленого коня свойого. Він ув означену пору годував його, і посеред ночі також, він спав, а й у сні кінь йому видивсь, і аби-но заіржав, то Матвійко тут же і біг зо сну до хліва.

Але і щасливих хвилин скільки подарувала Матвійкові доля, се були блаженні, ні з чим незрівнянні переживання. Як він конем своїм на пасінні при дорозі, при битім шляшку тішивсь та гордивсь. Або як у Ріці купав вихованця свого. Треба розуміть, що і коневі ті стани побажані та милі були. Відчуття опіки хазяїнової та заступництва кревного його. Двох сердець биття.

Але над усе любив Матвійко дальні виїзди коником своїм вороним у місця велелюдні, у містечко чи село. Се була розкіш для душі його. Себе й коника свого вороного показать. І то не тільки людському загалові, а й супротивникові своєму, більшовикові стопроцентовому. Бо на хуторі нашім коли-не-коли той більшовик привидом нажахуючим на видноколі заманячить, а в містечку да в селі нашому великому дак той більшовик на кожному кроці і стрічається. Палицею кинь навмання, то і в більшовика попадеш.

На дні споминів моїх – жива картинка із натури тридцяти­літньої давності.

Ось день короткий зимовий кінця грудня до згасання свого наблизивсь. Сей туск увесь світовий у білім присмерку загус. Тиша неймовірна. Передчуття одні виснуть у піднебеснім низькім просторі. Ось сніжок лапатий зачинає падать у тиші білій. Матвійко сани свої на центрі, на пляцу самім біля колійки на видоці поставив. Коня попоною укрив. Сукном чорним домотканим, із вовни овечої витканим да на волюшні рудненській зваленим. І бурка довга до п’ят на Матвійкові із такого самого сукна. Віддалився у ній Матвійко до маказину, на порозі став. Та й на коня свого зирить. А сніжок густішає. «Сніг – сніжок на княжий теремок…» Ідилія білості неймовірна. Непередавана. Мить сердець одпочивання.

А тут і зміна на фабриці скінчилась. Гудок сповістив. Фабриканти через прохідну випурхнули та й по пляцові розбрелися. Марширують, хто куди собі. Хто у доми поряд хвабричні, а хто і на дальні іще хутори. На Матвійкового коня зирять скоса. Аяк. Як Ленін на буржуазію. Да серед них кожний другий – більшовик. Наїджений кожен другий. «Приїде голодранцем, а в селі нашім удух розпасеться».

Й так погірдливо Матвійкові зі своїм конем у самім лігвиську більшовицькім себе відчувать. Се як і дисидент отой Тарсис, що сказав, упавши перед іконою навколішки, коли увійшли в його дім: «Я буду честно нести свой крест и бороться с большевиками, сидя в их собственном логове».

Так і Матвійко сей наш полюбляв себе зі своїм конем у більшовицькім лігвиську показать.

Але – за далиною усе вже, і тільки відбиток у пам’яті і зоставсь.

Та на все свій час. І ніщо не збувається, ніщо не настає без пори.

Настала пора і старіться Матвійкові.

І сказала тоді благовірная дружина його білоруска Нужна, що, може би, спродать уже коника вороного, бо несила їм і удвох його опікувать. Як же визвіриться Матвійко супротив дружини своєї, як не заскрегоче зубами. Да це ж ворог, котрого вік під боком пригрів, у стократ лютіший і підступніший за більшовика. Щоби сумніви супротив коня посіять. Да що розуміється у такім тонкім і делікатнім ділі, як діло кінське, вона, білоруска Нужна («Мацвей пердзі та пердзі, да дзетей пабудзіл. Да сказал варі вареніки»).

Да узяв Матвій ціпа да й став колотить білоруску Нужну. До півсмерті збив її тоді за зневагу до коня.

І ся обставина, може, виявилася вирішальною ув ушвидченім перебігу усіх подальших подій.

Забрали ізнов білоруску Нужну аж в обласну лікарню. А з обласної лікарні вона вже до Матвійка не прийшла, не повернулася. Не так вона, може, як дочка друга, їхня, не Ніна приведенниця, побоялася, щоби батько матір за коня не забив, та й забрала матір до себе у місто.

Якийсь рік жив Матвій удвох із конем. Але то був не легкий рік. Важко було і коня доглядать, і самому собі раду давать. «Збудь, Матвійку, коня, то, може, білоруска Нужна до тебе повернеться», – казали сусіди. І Адам Кривий Матвійкові казав: «Збудь коня, бо через зиму ради собі не даси». А Матвійко на те відказав був іще: «Збуть то збуть, а як умру, то хто мене на цвинтар одвезе». Се так марилось йому, Матвійкові, що як умре, то тільки коник вороненький і має одвезти його ув останню путь на цвинтар.

Але літа, старість і неміч людська – се такі могутні сили, що до переоцінки а найвищих цінностей спонукують кожне живе дихання. І ми змушені у сім житті живі іще а багато од чого одказаться та змириться із найнепобажанішим.

Як подих осени глибокий сивою похмурістю війнув на наші села і хутори, й дерева гіллям чорним своїм про біле марили і біле віщували, ув один із таких днів перед самим Михайлом сів у сідельце на вороного свого Матвійко та й поїхав поволеньки у село. Там він так само поволеньки об’їхав по кілька разів головну вулицю від Башти до Могилок. Визирнув хтось у вікно, а шибка плакала, та й сказав пророчо:

– Чи Матвійко із конем прощається, а чи зі світом білим.

Так. То був прощальний об’їзд. Через два дні Матвійко продав коня із шлеєю та усім іншим реманентом лісникам за три машини дров. Ще й гроші якісь на додачу дали.

Та й зліг, занедужав Матвійко смертельною недугою. Зима заступила люта і снігова, десь за пагорбами на афганській землі вже розгорталися події, а за Матвійком наглядали сусіди. Як прочула про теє білоруска Нужна, і що коня уже нема, так і повернулася додому. Серце не камінь. Та й доглядала за Матвійком, і він не бив уже її більше по причині утрати сил.

Скоро, у люті морози, весна іще за бар’єром, за завісою холодною прошкувала, і помер, упокоївся Матвійко. На вісімдесят першому році життя.

Стояла заметіль, вишугувала хурделиця, але яко то дали знать лісникам, і вони приїхали Матвійковим конем і другим гнідим у яблуках у супряжі спареними саньми. Та й відвезли Матвійка на цвинтар, щоб звичаю й заповіту не порушувать.

А через рік померла і білоруска Нужна. Сама довго не набулася. На її похорон приїхала і дочка Ніна, така важна пані в іще важнішій чорній шубі від голови до п’ят. Сама приїхала.

Тілько знаменитий зять військовик не приїхав. Він жодного разу а ніколи не побував на нашому хуторі. Не ощасливлений був наш хутір такою ласкою сю знаменитість забачить. І тільки переказ побутує, зоставсь у нашім краї, яким могутнім даром писемного слова володів сей знаменитий військовик, що з ним не могли би зрівнятись ані Гете, ані Гоголь, бо воно явило свою могутню спроможність повернути Матвійкові коня.


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка