Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка25/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   31
31 травня. Один, як палець, на сім білім світі... Що ж до мене, то я на цім білім світі один, як палець. А жодної допомоги, а жодної підтримки. Ні від управників, ні від роду, ні від побратимства, якби воно було. Спілка обслуговує своїх наближених. Усі вони одержують і премії. Молоді літератори прихильні тільки на словах. А на ділі то усі премії також між собою ділять. Заграничні, які громада діаспорна подає слабшим, знедоленим, а вони собі забирають. Й дисиденти, колишні наближені про мене забули. Якби і нема мене. Щоби така цілковита байдужість до окремішньої людської особини. Аж спроневірюєшся в людях. І ніхто не визнає мене. Але аби но слово, аби но образ художній я якийсь у розмові виказав, так одразу ж і вкрадуть, і за своє видадуть. Ніби мого світу і не існує. Чинять се й ті, від кого не сподівавсь. Отака публіка!
31 травня. Гроші у конверті... У такій тяжкій скруті я, либонь, не перебував за ціле своє життя. І на хуторі уже нема чого їсти. Виручає кропива та молочай, які їм, споживаю сирими щодня. Нехай смаку у них і нема, але якісь елементи в організм поступають.

Але у мене є книжечка «На горі сосна золоторясна». Про дерева, які вони прекрасні у піснях та легендах. На жаль, вона у краї нікому не потрібна. Потрібна вона учителям. Але вони узять її не хочуть. Раніше під приводом, що їм зарплати не виплачували. А тепер, як їм платить стали, почали, то грошей шкодують, а норовлять, як би її у мене задурно узять. Іще півтора роки тому директор Зірненської школи узяв у мене для ознайомлення книжечку, обіцявши узяти десять, якщо їм зарплату дадуть. За півтора роки вони уже все-таки не одну зарплату одержували, а отой директор ні книжки не повернув, ні грошей не віддав. А же його становище, здогадуватись треба, набагато лучче, ніж моє. Хоча би тому, що у школі функціонує їдальня. У селі є спиртзавод, там людям легше, навіть як по сусідніх селах.

І от що намислив я собі. Піду но в містечковий престижний банк да й запропоную книжку банкірам. Се люди тепер, а й усі віки, заможніші, якщо не багаті. Заручившись попередньо дзвінком із редакції, я і спрямувавсь до банку. Керівник банку, у літах уже жінка, зустріла мене прихильно наче. Усе розпитувала, де я і що я, де родина моя, житло і т. д. Запропонувала зоставити книжечки, а вони подивляться, може, хтось із банкірів, тобто працівників банку, і візьме. Але я навідріз відмовився, маю у тім уже невтішний досвід. Тобто що і книжок після ознайомлення не повертають і грошей не дають. І тоді керівник банку сказала, що вона візьме одну книжку. Я почав писати їй приязного автографа. А коли автографа писати скінчив, то вона уже й підступила до мене із конвертом у руці. Й стали ми одне проти одного через стіл. Я із книжкою своєю, а банкірша із конвертом із грошима. Й сказала вона:

– Поки що я на перший випадок даю вам на ближчий час на прожиття.

Й тремка надія, надія осягання пронизала та й оповила мою зголоднілу сутність. «Це ж не менше гривень п’ятдесят вона поклала, – спалахнула та й запульсувала думка. – Дрібноту в конверта не кладуть». Я поклав конверта до мілкої кишені свого потертого плаща взірця кінця 60-х – початку 70-х років двадцятого століття. Й рука моя механічно раз по раз тягнулася до кишені із прагненням завважування конверта, чи, бува, не випав він із кишені. Що аж цю мою дію завважили банкірша і троє її підопічних, що були присутні у кабінеті, поки ми іще люб’язно перемовлялися про се, про те, а все про перебіг мого життя у подробицях.

Нарешті ми люб’язно попрощалися, і я, подолавши бар’єр міліцейської присутності, випурхнув із загратованого дому. Опинивсь на улиці, де сюди-туди швендяли поодинокі перехожі. Й роззираться став про місце усамітнення. «Он там, углибині дерев, за кущами», – імпульсивно будив думку позір. Хутенько і спрямувавсь туди. А вже під шатами зеленими, у відстороненні од людського ока я і відкрив конверта. Там лежало рівно... три гривні: дві і одна.

І мені раптом так жаль стало свого автографа, що закортіло повернутись назад до банку, побігти та й відібрать тую книжку, а повернути гроші. На жаль, людина безсила повернути свого автографа, так само, як хтось неспроможний повернути назад і гроші, які він дарує взамін автографа.

На пам’ять тільки бувальщина почута колись по радіо надбігла. Як Ярослав Гашек, повернувшись із Росії в Чехію, також провадив жебрацьке існування. Та й продавав свої книжки з автографом просто на вулиці. Як підійшов до нього оден бізнесмен та й каже: «Я думаю, що ти мені напишеш дуже важного автографа, принаймні не такого, як усім». І Гашек написав на книжці: «Одержано від бізнесмена 60 крон. 20 крон коштує книжка і 40 крон автограф. Ярослав Гашек».


1 червня. Як усе перевернулося на цім грішнім світі... Наші бідняцькі колись тяжким потом куплені землі тепер посів новоявлений фермер. Та й хазяйнує на них. Як хазяйнує, але землі перевертає, перекопує, ландшафт змінює. Наймитів уже наймає. Очевидно, йому доплачує негласно держава. Бо із взятку від землі майже протягом п’яти уже років майже аніякого, і на нім так не розживався б, щоб і обору коло хати і нові палаци на пагорбі зводить, споруджувать. У наймити пішли і діти Мариканцьові та й на нашім спадковім полі цілими днями длубаються, капусту просаповують. Се уже правнуки дядька Гандрія Мариканця. Брата Батькового рідного. Се він колись багатієм у закутку вважавсь, бо мав, купив шістнадцять гектарів поля за доляри, що їх заробив ув Америці й частину із них вдалося приховать, уберегти від більшовиків уже, як укінці 1920 року із Америки через Москву додому повертавсь. Се був добрий дядько, спочутливий до людей, до роду. Він Батькові нашому, як братові своєму меншому бідному, завжди допомагав. Але наші Батько відробляли на його полі, допомагали братові вести більше господарство. Й наймитів дядько Гандрій наймав за хліб та зерно. А от правнучки Гандрійові Мариканцьові самі тепер у наймити попхалися. Да ще до кого. Що колись ні багацтва не мав, ні почету. Якби сказав колись, що таке буде, а ніхто не повірив би. Се ж треба, щоби так світ перемінивсь, переінакшивсь. Справді, як у тій пісеньці більшовицькій співається «Кто был ничем – стал всем…».
2 червня. Свята наївність. Як розвиток попередньої теми. Але ці дорослі люди не такі вже й наївні. Вони знають, що роблять. Але буває свята наївність. Дитяча наївність.

Ось спогадавсь мені випадок. Як котрогось то літа привезли на хутір сестриних онуків, сестри Гані онуків. А менший і став із садибою знайомиться. Та про все мене розпитувать.

– А де ваша корова стоїть?

– А свині ваші де?

– А телятко? У вас бицьо чи теличка?

– А кури ваші що, поздихали, що не видно?

У незнайомій садибі він шукав ознак своєї власної садиби. Тобто що усе тут має повторюватись, як у них воно є. Інакшої садиби він собі уявить поки що не міг. Це свята наївність. Як скоро гіркий досвід і жорстокі звивини життя руйнують сю святу наївність. І доросла людина має уявлять розмаїття життєвих виявів і форм. І якщо вона цього не робить, то це вже питання морального пляну. Це питання нашої байдужости і жорстокости.
2 червня. Вельможний випускник. Недавно у селі я почув новину. Що ніби у Березне приїжджав дуже вельможний випускник лісного технікуму, який тепер служить при президенті. Із великим почетом відвідав він технікум. І роздаровував, на лету кидав важні дарунки, щоби засвідчити про ті висоти, яких він сягнув. А вони хапали ці дарунки на лету, як хапали жебраки полтиники, які розкидав у трактирі чеховський купець Малахов після того, як зазнав збитків на бичках.

Сей же наш улюбленець долі, казали, друзям роздавав по машині, викладачам – по японському телевізорові, усілякій іншій дрібноті – усіляку іншу відеотехніку і диктофони. Може, іще що. Також розказували, що із собою він привіз, виписав із Москви співачок Анжеліку Варум та Ірину Алегрову та й живцем показував їх містечковому натовпу. Спеціально із Москви великими машинами провадили убори, туалети і різне інше причандалля сих співунь.

На другий день я поїхав у Березне та й не забувсь розпитать про достовірність сієї чутки ув інформаторів.

І ось що сказали вони мені. Що такий випадок справді мав місце. Оден випускник лісного технікуму 1982 року на прізвище Бакай, здається, таки справді досяг вершин у сучасному житті. Він і нардеп, і директор якоїсь нафтогазової компанії, і радник самого президента. От і вирішив здивувать свою колишню знану ним провінцію. Приїхав із великим почетом. Ряди прибулих міліціянтів охороняли його, як входив він у свій технікум. І справді розкидав дарунки. Технікумові – восьмимісну машину. Викладачам – японські телевізори. Достовірно і щодо відеотехніки – та усілякої гиншої техніки. Достовірно і щодо Анжеліки Варум. Вона справді приїхала. Але Ірини Алегрової не було. Був якийсь інший співак. І не показували їх живцем простолюдинові ані у нагому, ані у обгорнутому вигляді. Показували їх тілько в ресторані увечері вибраним. Коло запрошених туди було вибране. Під вартою, під охороною, звісно.

Цікаво б знати, які штуки іще викидав сей вельможний землячок. Але щось то вийшло там із адміністрацією районною. Бо прийшли із технікуму (коледжу) в редакцію місцевої газети та й сказали, щоби підготовлену інформацію про зустріч сеї знамени­тості у газеті не давать. Отож, і в провінційному житті бувають яскраві несподіванки і сюрпризи.
5 червня. Хвилини благості... Уранці прокинувся на хуторі. Сьогодні Четвер. Ушестя. День Вознесіння Христового. Зійшло червоне сонце. Уперше за два тижні холодних дощів. Тільки трави стоять сиво сріблені високі ядрині у щедрій росі. Схоже, заповідається на погоду вже. У дворі-гущавина непролазна. Росяна. Земля наскрізь углиб чорною вільгістю просякнута. Молоді в’язки та сливи густою зеленню обступили двора. Сонце хату, двора, простір дооколишній увесь приголубило.

Дивлюсь у вікно. Й такі переливи осяйні високого благісного настрою ллються у моє серце. Яке це щастя велике земне – у тиші запустіння на самотнім хуторі відчувать і усвідомлювать тепло родинного осідку. Колись тут пишно життя родини розцвітало у якби доцільнім цілеспрямуванні своїм. А тепер от згасло, зостановилось, припинилось, одійшло. І тільки нагадування, тільки пам’ять про прекрасне буле у піднебеснім просторі висне святковими настроями. Як сконцентрована печать, і барва, і ознака сієї невимовної світової земної краси. І ти іще дихаєш, живеш, бачиш і відчуваєш усе те. Що пронеслося у плинній змінюваності часу. Блаженні хвилини твого земного існування.


5 червня. Перечитуючи Буніна на хуторі... Два тижні безперервно майже ішов холодний дощ. Я сидів на хуторі, нікуди не виходив, бо не мав відповідного взуття, щоби пробитись крізь роси й паводки до дороги. На хуторі – теж голод, як і в місті мені. Не стало олії, не стало навіть хліба. Харчувався зелениною, листям кропиви і кульбаби.

Але це були блаженні дні усамітнення на спадковім хуторі. Так благісно спостерігать крізь вікно різні краєвиди у пасмах сивого дощу. На столі лежав томик Івана Буніна «Поезія і проза». І я став перечитувать його від кінця. Тобто з останньої сторінки. І от якого висновку дійшов. Що твори, які написані за пагорбом уже, якби досконаліші. Виразніші й чіткіші образи, картини. Очевидно, це сум за рідною землею, за просторами, у відчутті, що побачити їх уже ніколи не вдасться напевне, і витворили таку високу сувору поезію. По-моєму, Бунін на тій художній висоті, на Нобелівській тобто, іще не відбувся у себе на батьківщині. Життя Арсеньєвих. А й чи відбувся би, якби не отой крутий поворот світу і власної долі. Втрата батьківщини може витворить у людській душі або розпачливий безпросвітний смуток, або породити високу поезію. У спогадах за втраченим. Перечитуючи Буніна, я іще раз зафіксував завважуванням своїм, що в природі художнього слова передбачувати події, майбутній плин життя. Се так виразно звучить у настроях і сюжетах тих його прекрасних передреволюційних оповідань. Ось носиться уже у повітрі те «щось», що докорінним чином переверне людські долі.

У контекст, у фактуру Бунінової прози уже вільно входять ознаки новітньої цивілізації. Паротяг. Телеграфні стовпи, і зграї пташок на них, що витворили нотну грамоту. Але що несе ця нова прикмета доби. Людська гординя додається до старого серця. Із оповідання «Нова дорога»: «Новую дорогу мрачно обступили леса и как бы говорят ей:

– Иди, иди, мы расступаемся перед тобою. Но неужели ты снова только и сделаешь, что к нищете людей прибавишь нищету природы?»

У прозі Буніна виразно схоплено ті нові віяння, що несла цивілізація нашого століття у їх негативному вияві. Це як і в Кнута Гамсуна. Ізнов. «Те, що носиться в повітрі...» Але те саме щодо характеристики нашого, що тоді тільки заступав, віку, висловив у свої філософських сентенціях і Ніцше.
8 червня. Недільний ранок на хуторі... Молодий недільний ранок на хуторі. Після затяжних тривалих холодних дощів потепліло. Учора й позавчора цілі дні порався на городі. Утомився. Та й проспав трохи. Прокинувся о 7-ій годині. Для хутора це вже пізно. Вийшов у двір. А довкола трави високі пишні стоять. В ріст людини. У росах сивіючі ядрині. Деревна зелень вже ядрина. Хоча й пізнє, а дозріває, вистоюється уже літо. І ранок дозріває. За річкою пастухи стоять коло корів, коло стада свого. А так – нікого більш. Благість, ясність святкова доокруги. Так і струменить у сонці, так і сочиться, пронизує світ наскрізно. У гущавині пташечка із червонястим черевцем показалась. З гілки на гілку переступає тихо у заспокоєнні, в умиротворенні також. Якби райська пташка. І душа моя у заспокоюванні після нічних якихсь видінь кошмарних наче заспокоюється, випростовується на тихі води. Благісно так стає на душі. Одне лиш. Що ось прокинувся пізно. І тривання якого то моменту цієї дивної краси уже проспав. Огірчення за втраченим якби тече. Але, ах, скільки ми втрачаємо на цім світі протягом і так короткого свого земного існування.

А так прекрасний недільний ранок на хуторі. На початку дозріваючого молодого літа. Коли святковістю благісно насичений доокіл. Одне з високих земних переживань.


15 червня. У день Трійці... У Києві. Після спеки пішов дощ. Поміж блуканням по небу хмар і сонце вигляне коли. Та й золоті бані святої Софії у моїм вікні зблиснуть яскраво благісно. Ще й не виходив сьогодні на вулицю, а вже далеко пополудні. Важке дихання у цім висотнім загазованім міськім помешканні. Але якби було легше дихання, то й у міськім помешканні таке благісне се відсторонення од стороннього ока людського.
15 червня. Із київських спостережень та настроїв. Таблетки з’їли ваші імена...

На майдані Незалежности у Київі навпроти Пошти, біля Пошти три роки тому на дерев’яній фільончастій лаві поселилася огрядна жінка з Умані. Там у неї стався був років десять тому конфлікт, як вона працювала бібліотекарем у військовій частині. Що заступилася ніби вона за солдата-узбека, якого скривдив замполіт. Що ніби ляпаса дала вона тому замполітові. І потому перебувала у психлікарнях. Навіть у Москві. А тим часом опинилася без житла. Квартиру її передали якомусь бухгалтерові. А тепер, у часи нові, не може вона її повернути.

Принаймні, так вона розказувала.

Має вигляд хворої людини. Ноги спухлі. Неймовірно великий живіт. Помітні зрушення у психіці.

На облюбованій лежанці провела вона більше двох років, як я пригадую. День у день, ніч у ніч. Це нелегко. Дощі. А й морози. Їжу їй приносили благодійники. І вона зі смаком багато їла. Як спостерігав я інколи. Вона не раз розказувала мені, що на неї нібито нападали уночі кагебісти. Вона спілкувалася із кореспондентами. Навіть зарубіжними. Писала заяви-скарги.

Як подумать, то се велика мужність і витримка – день при дню, у дощ, у мороз, у сніги перебувати просто неба. Минулої зими вона підморозила собі щоки. Отікали вони. І забрали були її. А коли завважив я, одного разу прийшовши на Майдан, що чогось тут не вистачає, то потому забачив її порожню лавку.

Різне говорили. Що померла. Що забрали у лікарню. Що так їй і варт.

А все чогось не вистачало, коли не проходив у цім місці я.

Аж то кілька день тому я забачив її на тій же лавці. Але схудла, зблідла. Була у Глевасі, у психлікарні. Розказувала, як брутально їй закручували руки. Випустили. Ночує на вокзалі. Удень приходить на своє колишнє місце.

– А чи давали вам ліки?

– Давали. На пам’ять діяло.

А потім засміялася:

– Коли зараз приходять до мене колишні знайомі, то я впізнаю їхні лиця. Але кажу їм: «Давайте знайомиться заново. Бо таблетки з’їли ваші імена».

– Нехай оберігає вас Господь!

– А у мене тільки на нього і надія...
16 червня. Мельодії серця... У підземнім Хращетицькім переході. Я спрямувавсь у Гідропарк їхать, щоби одпочить, погулять трохи. Аж то мельодія прониклива пісні народної заставила зупинитись мене. Співає двоє. Чоловік і жінка. А третій на баяні грав у переливах мозаїчних.

Багато зараз співають і грають на вулицях, у підземних переходах, у місцях людних. Може, хто копієчку подасть.

Але сей спів вирізнювавсь серед усіх інших, що їх доводиться мені спостерігать і слухать на вулицях. Я притулився до стіни. Та й став розглядувати співаків. І тільки тепер забачив, що чима­ленько вже людей до стіни попритулювалися. Й уважненько слухають.

Я співаків розглядую. І тільки тепер завважую, що люди сі темні, незрячі тобто. За рухами неповними чоловіка сього. В окулярах. Але він іще трошки бачить. Бо у павзі поміж співом підніс руку із годинником до скелець та й розглядував час. Проте завважена непевність рухів його розростається в усвідомлюванні моїм проглядуванням тяжкого життя незрячих, що скуте повсякчасним тисненням, ляком, вірніш, простору. Така тяжка відстороненість, така глибока концентрація у собі. Але чи не вона і витворює сю високу чистоту і справжність голосу. Світ звузився, світ сконцентрувався у пісні. Жінка ж зовсім незряча. Руки її маленькі промацують книжечку малу для незрячих маленьку. Сі такі чутливі доторки маленьких рук. А й баяніст чи акордеоніст також в окулярах. І за концентрованою зосередженістю обличчя висновувать можна, що також якоюсь мірою незрячий.

Се був незвичайний ансамбль. Одна за одною слідували українські народні пісні. У такім проникливім істиннім виконанні. Якого й не зустрінеш тепер. Такі тихі ясні картини перед зором моїм розгорталися. Як невістку мати послала у поле льон брати, і як вона тополею стала, бо не вибрала льону. Й гинші іще картини. Що ніби їх первісно пісенно видобували із свого єства сі люди.

Про них, про їх спосіб життя, про обмеженість у цім світі осягать його різнокольорові барви, і їх могутню концентрацію у людській свідомості ішли мої думки. Яке могутнє випромінювання краси! І тут у думання моє іде, лине нагадування про усесильність Божих замірів щодо краси, щоби усе на цім світі було добре. Аж навіть ось така разюча вада, як втрата фізично розрізняти кольори, не може пригасити у людській природі се відчуття прекрасного, що його ясне випромінювання в доокіл у звуках таке вражаюче.

Підходили іще й іще люди. Котрі притулялись до стіни, щоб постоять і послухать. Котрі пожертву клали у копійках і папірцях.

За народними піснями й ріжні линули. Популярні у 50-х роках російською мовою. На замовлення прохожих.

А мої думки усе про високе линули. Аж забувся я, що у Гідропарк простую.

Іще згадував я. Як років кілька тому на Київських вуличних перехрестях можна було бачити, як і в Гідропарку на забавах також, як на баяні грав один чоловік. Був він дуже огрядний. Аж очі запливли. Зверхповний. А які прекрасні мельодії видобувались із його єства.

Я бачив цього чоловіка у підземнім переході біля автовокзалу. Як повертавсь із академічної бібліотеки. Коли передав свої книги «На горі сосна золоторясна», щоби їх переслали ув інші бібліотеки – Пекін, Токіо і т. д. Я слухав прекрасні мельодії, що їх видобував із свого єства сей огрядний чоловік, й у сонячнім яснім ранкові так легко робилося мені на душі, й сутність моя, часточка краю якби мойого линули у ті далекі світи – у Пекін, Токіо і т. д. І єдність, цілісність світобудови осягалася усім усвідомлюванням, цілим єством моїм.
19 червня. Ластівки над містом... Похмурий червневий ранок у місті. У центрі Київа. Над старими домами, над дахами бляшаними червоними ластівки літають. Масово. Униз, вгору. Такого скупчення птахів угорі над містом, либонь, не доводилось мені іще спостерігать. «Ластівки літають, бо літається».

Й подумалось мені. А що ж і тримає таку силу силенну сих птахів у місті. Міський затишок. Що ж заставило їх полишити зелені гаї, ліси, поля і діброви з їхньою тишею та благістю і прилетіти у над шумом вируюче і газами дихаюче гомінке місто. Невже затишок у шпарках кам’яних міських домів, де вільно можна вити свої гнізда. Й рука людська у високості не досягне. Чи крихти від столу міщан для власної поживи. Спогадалось, як дядько Михаїл наш у проповідях своїх євангелистичних не раз ставив за взірець птахів небесних, як вони не сіють і не жнуть, а ситі. Й Мар’я протестувала супроти нього у простодушності своїй: «А може, птиці тому й ситі, що ми для них сіємо і жнемо. Ти же, Михаїле, не живеш, як птиця?!»


19 червня. Удавився салом... Коли я приїхав у село, то новина дивна діткнулась мого серця. Помер, удавився салом у психіатричній лікарні в Сарнах Славик Наді Кир’янової. Сей Славик страждав ціле своє життя. У жовтому сумнозвісному домі перебував. За винятком тих коротких павз, коли його забирали додому. Але скоро він не витримував вільного режиму. На чомусь спотикався, до дівчини котроїсь молодої підступавсь, мацав її, на нього тут же і доносили, відтак забирали та й ізнов спрямовували у жовтий дім. Се таке життя його, доля лиха, тривало роки й цілі десятиліття. Бо, либонь, ровесник мій сей Славик. Я багато начувавсь про нього, про його не такі вже й хитромудрі пригоди. Але бачив у житті тільки один раз. Як улітку котрогось року він через сестрин двір до матері від колодязя відро води ніс. Забачивши мене, тут же зостановивсь і балакать став. У майці тілько був. І плоть його, жовтим домом виснажена, синьо просвічувалась. Але про моє існування він знав. Так само як знав і про існування багатьох наших односельців. Десь то функціонувала пам’ять і пульсувала зболена свідомість. Ах, побратими ви мої милі, бранці лихої долі, мученики великі, як ушвидшено б’ється серце моє, як сльоза на очі навертається, як про вас згадую та подумаю.

А тепер от і новина сумна.

У сумнозвіснім закладі тім зараз поганенько харчують, що і скибки хліба ріжуть тоненькі, як листочки паперу. Зголоджені люди. І десь то роздобув той Славик там кришан сала, може, родина передала. Як забачили теє сало побратими його, то й кинулись до Славика однімать. А Славик навтеки. Кришан сала до рота спрямував. Вони зголоджені давай із рота виривать теє сало. А він до горла пакує. У цій напруженій ситуації і удавивсь Славик сей салом.
20 червня. Біля монастирської брами… У похмурі червневі дні, загусаюча похмурість нагадувала про наближення вечора, я спрямувавсь до дворика Покровського монастиря. У тім терасовім, якби низиннім дворику, таке заспокоювання душі завжди відчуваю. І спогадується, що про благість перебувати у монастирськім дворику говорив Антон Чехов. Біля монастир­ських воріт із призахідньої сторони тут завжди сидять на попідставлюваних ящиках жебраки. Вигляд їхній часто перепитий буває. Алкаші, чоловіки і жінки. Але й анваліди бувають. Старі і зовсім молоді.

Проте на сей раз щойно я переступив отвір брами, як спалах словесний вибухнув поміж жебраками сими, бранцями невдалої долі. Я зупинився та й прислухатись став зацікавлено. Крізь отвір проглядую. Зчепилися дві протилежності. Старий сивий вірменин, якась віддалена подоба Мартироса Сар’яна, як про нього я фільм документальний дививсь, ще й фраза бринить відтоді у вухах моїх, як малював він портрети людей важкої долі.

Сей же вірменин знедолений недолю гірського краю свого до нас привіз і невідь яким побитом. Із пляшкового слоїка гречану кашу поваленьки їсть. Роздобув десь то. Й огризається супроти нападників у павзах між жуванням. Чого не поділили вони – се невідомо. Нитка загубилася. Передніше про це ішлося. На дні клубочка нитка тая вже. Жінки й чоловіки супротив вірменина воюють. Я їх не бачу. Лиш сплески пристрастей словами вишумлюють. Нападники ніби повноважні представ­ники України, хоча мова їхня російська, «русскоговорящие» тобто вони. Й тон мови їхньої дуже далекий од християнського смирення. Матюки одні. Указують вірменинові, щоби стопи свої спрямовував до пагірньої Вірменії. Мовляв, на Україні і своїх жебраків вистачає. Огризавсь-огризавсь сей приблудний вірменин. Нагадував, що у війну його батько прийняв у дім двадцять біженців з України. І до кожного ставлення було лагідне.

По якімсь часі не витримує колективної агресії сей вірменин. Закинув свої бесаги на спину. Та й подавсь поволеньки собі, огризаючись іще із дороги своєї. Дорога в нікуди. Затим я переступив поріг брами назад, щоби побачити сих матюжників. А жінки. Одна зовсім молоденька. Найзухваліша матюжниця. Алкаші усі.

Потому я іще кілька разів бачив того заблукалого вірменина. А потім не зустрічавсь він більше на очі мені. Чужина є чужина. Для жебрака тим більш холодніша.
21 червня. Дощ над містом… Цілу ніч над Київом падав дощ. Прокинувся уранці, а місто оповите сивими пасмами дощу наскрізно. Й над дахом нашого будинку шелестить. Дивно так. Всесилля стихії. Якби на хуторі десь. І тільки як тролейбуси заскрежетали, як машини унизу загули – місто заявило про себе усесильно. Перемагаючи навіть стихію.
21 червня. Стійка, як мур. У Спілці письменників щодо мене сидять дуже стійкі функціонери. З усіма своїми хворобами – гіпертонією, діабетом і т. д. – у сучасних умовах я рокований на вигибання. Сьомий рік триває моє таке життя, коли по півроку, окрім хліба, я нічого і не їв. Але скільки не б’юсь я о мури нашої Спілки, щоби вона взяла мене під опіку, а все надармо. Які плачевні заяви я не спрямовував, щоби мені визначили стипендію чи щось подібне – а непробивно. Іншим старим членам Спілки визначають – тілько не мені. Така непробивна стійка, як мур, ся Спілка супроти мене.
21 червня. А взагалі я рокований на вигибання… Я позоставлений усіми. Лівими, правими, центристами. Родом і краєм позоставлений. Більшовиками і демократами. Дисидентами і їхніми переслідувачами. Мені ніхто не допоможе. Мене забули. Мене відштовхнули. Старші і молоді.

Єдине, для чого я іще існую, – се щоб обкрадати мене. Викрадають мої рукописи, полюють за моїми думками. Аби-но щось промовив я образне, так одразу ж і втулять у свої недолугі писання. Се раніше оден зух став читать мені свого романа, де він описує ніби мене і моє перебування у сумнозвісному домі. Уже другий молодик просив мене, щоби я розказав йому про своє перебування у тім домі, а він уже напише у своїм романі. У мене беруть інтерв’ю, але те інтерв’ю не виходить. Зате мої сказані слова і думки повторюються у написаному тим іншим автором. А зовсім недавно київське радіо читало цілі шматки із моїх оповідей про квіти і дерева, але видавали за своє, про мене і не згадали.

Та ніхто не спитає, чи ситий я чи голодний. Усіми відторгну­тий. Нікому не потрібний.

Але поки що мій світ триває. А вони, бідні, про те і не здогадуються. Я співчуваю їм.


25 червня. Пишна загусаюча зелень… 21 червня, у суботу в Київі було. Цілу ніч і цілий день перед тим ішов безперестанку доволі прохолодний літній дощ. Се так затишно у дощовій похмурості себе під дахом висотного міського будинку почувать, коли дощові краплі за вікном не тілько угадуються, але і чуть їх.

Над вечір, пополудні, схоже, дощ стих, припинився, перестав. І я у післядощовій похмурості відправився, спрямувався у Гідропарк погуляти та розвіятись. Літній день у чотирьох стінах, навіть у любій моїй душі похмурості, моторошним буває.

Проте довго і не находивсь я там. Угорі хмарне небо понижчало. Й хмари темніші усе насунулись, муром стали. Та й ізнов упали краплини. Скінчилася моя прогулянка. Від дощових крапель, що усе частішали, я поспішаю до метро. Та й спрямовуюсь поквапливіш у свій затишний барліг.

Уже крізь вікно вагона завважує око моє, спостерігає свідомість моя. Як дочасно ся дощова похмурість кладе доокруги ознаки вечоріння. І настрій дрімотний вечоріння оповиває наскрізно сутність твою. А доокруги за вікном і Дніпро, і купки дерев над Дніпром, і на схилах терасеподібно дерева стоять. Й така тиха пишна у загусанні літнього вистигання зелень ся. Ядрина така. Аже дивно так себе в окруженні її почувать. Серед дощів. І се дощі спричинили таку загусаючу пишну зелень. Й таке благісне відчуття кладе ся картина на твоє серце. Так заспокоююче зворушливо діє. Умиротворено. Якби нагадування про якісь далекі екваторіальні краї, де тривання дощів довге, і де пишна зелень ростинна витворює непрохідні джунглі.


29 червня. Печать неземного заступництва… Майже півроку сплинуло з тих пір, як померли сестра Ганя і брат Саша. На перших порах се був тяжкий несподіваний і неочікуваний удар у серце. Настрій важкої туги і якоїсь неспокутної провини іще тривалий час виснув надо мною, і довго не розвіювався. Усі ці місяці я тихо молюсь про спасіння їхніх душ. Й поступово якби розсіюється із моєї душі загострене відчуття провини. І тільки сьогодні, унеділю, в ясній полудневій святковості відчув у своїм єстві якби полегшення, якби випромінювання неземних уже сил заступництва, що линуть із світового простру та й спадають благісними хвилями на мене, та й оповивають мою сутність.
29 червня. Дисгармонійне зчеплення речей… У хаті на землі стояли старі туфлі, шкарбуни продірявлені уже. А поряд стояв старий кульгавий, із однією укороченою ніжкою ослоник. Невідомим чином ослоник упав, та й ваготою своєю зіперся на туфля. Туфель увігнувся. Я подививсь на цю картину у світлі спокійного сонячного дня, що увійшов та сочиться у хату крізь прочинені двері. І подумав собі. Яке дисгармонійне зчеплення речей у світі, де мав би панувати ідеальний світовий порядок гармонії і ненасильства.
29 червня. Стихія грізна. У минулий понеділок, 23 червня сталося. Як приїхав я із Київа. Да в селі у Сичикових од нічної дорожної втоми одпочивав. Цілий день тоді млоїло неймовірно. А пополудні й хмари із полуденно-західної сторони почали із’являться, на небо вийшли. Й загусать у темності своїй якби стали. Се дуже суворе нагадування, коли густі темні хмари із-за обрію виходять. Славик проте сказав, що до вечора, як розряди у телевізорі засвідчують, либонь, дощу іще не буде. Можна бути спокійним. І я збиравсь іще до вечора у них посидіть. Але нараз вийшов надвір. Й подивувався од несподіванки. Із заходу сунула хмара темна-претемна. І Славик сказав, щоб я ішов до Гилька на ніч негайно, бо може дощ застать. Я й пішов скоренько. А в дорозі бачу, що можу не дійти в обхід, та й завернув через людські городи навпрошки. А на їхній вулиці уже вітер шпаркий гнав у лице пилюку. І я побіг. А коли добігав до їхнього двору, то на воротях стояв Сергійко і запрошувально казав: «Скоріше, діду Гандрію, бо застане дощ». І тільки-но я уступив у хату, так і линув дощ. Злива. Й вітер сильний дуже.

Але у нашім краї усе тоді обійшлося добре. А от із сусідньої Волині надійшли недобрі вісти. Там нароблено лиха, і лиха великого. Загинули люди. Як я дививсь кадри у Романа по телевізору. Позривані дахи. Повиривані із корінням дерева. Найважче доводилось шахтарям. У підземеллі вони залишились відірвані від світла. Не було вентиляції, і нічим було дихать. Стихія грізна.


29 червня. Нагадування про дощ. Сьогодні раненько, сонце, може, тільки устало, я вийшов надвір, та й запримітив, відбилося в очу у моїм, як призахідний небосхил увесь, де хутірські хати зі своїми зеленими садками, і де зелень польова різна, жита там чи пшениці – усе якби оповите сивуватою імлою. І подумав я: нагадування про дощ, принаймні про переміну погоди. А пополудні і хмари по небові блудить стали. Може, й справді переміна погоди намічається. Бо і півні заспівали, від хутірських хат котрих чуть.
29 червня. Ранок Божого світу. Недільного літнього ранку прокинувся та й вийшов я надвір. А там ранок зелений погідний народжується. Дихання святковості таке благісне. Я повернувсь у хату. Іще влігся у свою вбогу постіль розкошувать на хуторі. І поки засинаю, то свідомість моя уявою далечину простору світового промацує. А який то ранок зараз у Києві, в центрі біля Софії і Андрієвської церкви який, і який на Сирці, і ранок який в Бухарі, який те місто у моїй пам’яті відбиток зоставило, та й з’єднує різні ці полярності моя свідомість. Й перед такою узагальненою картиною зупиняється уява моя. Що сей ранок Божого світу в усіх місцях однаково благісний і прекрасний.
29 червня. Допитливий хлопчик. Сей малий Ілько, сестрин унук, дуже допитливий хлопчик. Як минулого літа, коли іще сестра серед живих була, приїздив він сюди на хутір, то усе допитувавсь мене, хліва оглядаючи, – а де корова ваша стоїть, а де телятко, а де свині стоять, а кури ваші що, виздихали? Наївно собі гадаючи, що як у них в господарстві заведено, то так має буть і в кожному господарстві. Наївна дитяча простодушність. А якось, коли я у них в домі перебував, і зайшла була мова про самотніх людей, що хто там сам живе, то і він своє слово вставив: «А наш дід Гандрій тоже сам живе». А недавно як ми за столом обідали, то він дививсь – дививсь на мене та й питається «А ви удома, що собі варите і печете».

Справді, така потішлива наївна дитяча простодушність. Йому усе кортить, хочеться і моє життя тими мірками мірять, як воно у всіх людей заведено. Тому й запитань стільки.


29 червня. Ся непримиренна, бунтівна Л. Л… Прочитав у районній газеті статтю про квіти поетки Л. Л. Якби пастирський проповідницький тон. «Брати і сестри». Якби пастир жінка. Чи таке загальноприйнято. Та й згадалося, як вона років із десять переслідувала мене своїми закльонистими вульгарними листами за критику її віршів. Але між тим, ніколи вона, заклинаючи, не відмовлялася від якоїсь моєї думки чи мого спостереження, яке я у розмові їй висловлював. Оті квіти, кульбабки у руїнах старого муру, на які я звернув був її увагу.

А тепер от ця стаття. Ідея і мотивація узяті із моєї статті «Душа причастилася кротості трав». І судження, і спостереження про квіти із моїх інших розповідей.

Се дуже підступні плагіатори. Вони ціль переслідують – не узяти твою думку, розвинути її, вказати на авторство – а всі зусилля їхні на те спрямовані, щоби тебе цілковито, твій спалах мислення і працю твою цілковито заперечить. Для того й пишуть про тобою писане, так, якби нічого о тім не знають і тебе не було, не існувало зовсім. Се дуже підступні плагіатори. Ах, ся бунтівна, неупокорена Л. Л., про яку стільки розповідали. Іще казали ніби тепер вона у Почаєві. Цікаво, який її там промисел. Бо мало до покаяння закликать. Треба і самому до покаяння надаваться.
29 червня. Спостереження підтвердилось. Моє вранішнє спостереження щодо сивої імли на західнім небосхилі підтвердилось. Пополудні стали блудить по небу хмари. Зі сходу все виступали, рухались вони. А під вечір і погримувать стало. Відтак і дощ пішов. Який не який, а дощ. Може, і задощиться. Вільгістю подихало. А то цілий день спека неймовірна. Аж переносить трудно. Приходив брат Роман із Посьолка, то казав, що учора було 34 градуси тепла. Видно, і сьогодні не менше. А дощ густішає, аж лопотить уже. А громи розкотисті гучнішають. Як усе доводиться самому одній людині переживать на хуторі. Це ще добре, що дах над головою шиферний, і за шию поки що не капає, як капало у минулі роки. А крізь клуню вже ллє повним ходом, усе ллє, що із неба ллється. Її вже порятувать не можна. І це так проблематично провинно тисне на мою свідомість, як тільки подумать про те.
30 червня. Сонце, небо і хмари… На хуторі, а і в міських пейзажах мені не раз доводилось спостерігать, завважувать, милуваться, яку дивину, які несказанно небачено дивовижні картини на голубім небі витворюють хмари під дією сонця. Найчастіш під дією призахідного сонця, або коли сонце уже сховалось за небокраєм, але у височінь до хмар ізвідти, з-за горизонту іще сягають його промені. Часом хмари стоять мармурові муром, якби верхи, стіни нових висотних будинків на масиві Троєщина у Київі. Й видива сі бувають найрізніші. Й не раз про далекі екзотичні краї і нетутешні гарні світи нагадують. Палаци якби розкішні, замки королівські хмари на небі під дією сонячних призахідних променів витворюють. А настрій який пречудовий од них лине й на серце спостерігача кладеться. А гра кольорів яка небачених, переливи тонів і напівтонів. Усього того словом не передать. Се намалювать тільки й можна. Хтось то й казав мені був, як о тім, про ті небесні явища та видива була зайшла мова, що часом бачиш, зустрічаєш понамальовувані картини, та й дивуєшся, що у житті такого не буває, як теє намальовано, а може, вони із видив отих небесних і позмальовувані. Тілько мимо зору нашого промайнули вони, а мистець ось увічнив, намалював. Бо все у сім світі переходить, і тільки зафіксоване у слові, у фарбах та звуках і зостається, перебуває.

Се чи не такі світлові переломлювання у хмарах і витворюють й оті віщі видива та написи на небесах, що нагадують людям про події пророковані, які грядуть ось скоро. Пам’ятаю, як за дитинства мого раннього, у повоєнні роки на нашім хуторі часто говорили про вогняні стовпи на небесах, про написи якісь і числа. Уже потому говорили про двох сивобородих мудреців, що на стовпах, на хмарах тих стояли і якісь знаки показували. Не кожному зорові те видиво одкривалося. Але кому одкривалося хоч раз, то той і розносив сі чутки, розпросторював їх в дооколі серед люду живущого. Ах, як тішили такі оповіді моє дитяче серце, як заманювали у незвідані тайни буття. І як заздрив я тим, чиєму зорові ці видива одкривалися. У новіші часи, либонь, на початку перебудови мій добрий знайомий швець Міщанюк Володя розказував, оповідав був. Як одного вечора, за день наковтавшись вволю, по самісіньку зав’язку, після своїх удачливих шевських трудів повернувся він додому, до агрономки Наді, в однокімнатній квартирі трьохповерхового хорошого будинку він і добував свої послідні роки й дні. Та й на бокову беркицьнувся, хроповницького дав. Пора була літня. Скоро стало погримувать, затим розкотіші громи почастішали. Непроглядувану густу темінь раз у раз краяли візерункові блискавки. Відтак небо розчахнулося, спало на землю неймовірним шумовинням. Почалася довга густа злива. Але всього того не чув Володя, такого міцного хроповницького давав захмелілий. Забившись у куток, у перестрашінні сильнім переживала сей хаотичний буйний розгул стихії Надя. Аж десь далеко за північ, коли стихія погамовано заспокоювалася, пробудився зо сну і Володя. Та й до вікна спрямувавсь навпомацки, не орієнтуючись гаразд, де наразі перебуває. Але тут же за звичкою і погукав свою благовірну:

– Надю! Надю! Ходи-но ось поглянь на небо…

Надя й підійшла.

– Дивись оно. Бачиш! – вже пальцем тицяв у темну безодню за вікном Володя.

– А що таке?! – подивовано звела на нього очі Надя, припускаючи у думці, що із чоловіком щось такеє твориться.

– Ех! Не дано тобі побачить! – скрушно тільки й промовив Володя. Та й ізнов беркицьнувся у свій барліг, й іще гучнішого хроповницького дав.

А уранці, коли прокинувся й протверезився трохи, на жінчине розпитування сказав, повідав, що уночі через вікно він бачив, як у небі на хмарах сиділи два сивобородих мудреці. І якби мову якусь вели поміж собою, коли один до одного наближалися.

Се той Володя міщанюк, що у перебудовні вже часи, коли гоніння сильне на алкашів почалося, пішов був до районного начальника міліції та й каже:

– Ви бачите, що робиться! Ми вигибаєм. Вигибає цвіт нації. Нас, цей цвіт, треба рятувать. І ви не рятуєте, а топите.

Так і сказав: цвіт нації.

Небесні видива, переливи сих гарних кольорів часто творять у людській свідомості дивні химерії, що живуть у нас уже як таїна, як незбагненна загадка буття.

У одному травневому надвечір’ї, коли пішов до Палажки із колодязя води принести, а сонце тільки-но зайшло, і я мав нагоду спостерігать пречудовну картину. Як окрайці хмар якби царські ворота, якби ворота до вівтаря голубі витворили. Візерунок по окрайцях витворивсь. Якби незчисленне число свічечок спалахнули одразу водночас, і сяють, і мигтять, і переливаються сяянням своїм. Проте так тривало недовго. Се, видно, уже сонце углибінь потавало, і промені його не сягали вже призахідних хмар. Поступово картина стала втрачать свої яскраві елементи і розпалася укінець зовсім, місцем іншим видивам поступившись.
30 червня. Хутірська ідилія… Теплий літній полудень на хуторі. Небо чисте. Ані хмаринки. Й дощу ніби не передбачається. Трави скошено, й отави зеленіть починають. Одцвіли ніби голубі льони. А жита припізнено в колос наливаються й сивіть якби оддалеки починають. А ясність, а тиша угорі незбагненна. Якби у полуденній стороні на морі десь, якби із віршів Тютчева, чи Лесі Українки. І лиш зелень доокруги польова про низинний наш край нагадує. Але уліті, у сонячні дні й серед боліт таке відчуття, осягання східно пагірньої полудневої високости струменить. Якби благість просочується і в повітрі висне. Я вийшов за комору та й у розслабленні погляд свій спрямував за річку на сіножаті, на льони далі зеленіючі. І зір мій за пеньок осокора зачепивсь. Високу могутню деревину бобри під’їли, перегризли були до половини, а минулого літа осокора і зрізали. А бобри усе продовжують пенька доїдать, зуби точать. А унизу маленькі паростки осокорини синьо пробились. Сподівавсь я, що новий осокір ростиме.

Аж то на моїх очах звірятко мале чорне із хвостиком продовгуватим ізнизу, з-під берега якби вийшло, на пеньок білий ступило, зіп’ялось. Та й переходить пенька тихо, у спокої цілого свого єства. Воно мене не бачить, і про чиюсь увагу іще не здогадується. Іще струмні страху його імпульсивно не проймають. Спокій буття іще бринить у звіряткові, у цій малій істоті. Куниця. Ні, бобреня. Затим побігла думка моя.

Я підійшов до берега, до пенька. Але звірятко уже шаснуло у кущі. Його й слід вистиг. Таки бобреня. Бо он маленькі сині паросточки цьогорічні осокорові, позгризувані. Великий бобер не став би він зуби от таку дрібну паросль марать. Він як гризе, то уже щось грубіше, принаймні тогорічні дубці лозини.

Се ж батько-мати його уже од нори, од родинного вогнища дозволяють одлучаться та до справжнього життя світу звикать. А воно й раденьке стараться, про небезпеку світу нічого іще не знаючи.

Кілька день минуло. А така виразна тиха картина стоїть перед моїми очима. Як мале бобреня у полуденній ясності поволеньки собі осокорового пенька переходить. Хутірська ідилія.
4 липня. Літня тиша. Учора було. Перед вечором. Така розкіш на хуторі. Сонце на коцюбу, може, перед заходом. Й елегія спокою, елегія тиші стиглого літа поклалась доокруги. Зелень густа вистоюється. Зелень лану льонового, що уже одцвів синьо, зелень бору. Зелень вільшин і сіножати. Усе застигло в спокої. Й чудується. І корови, і десь поодинокі люди – усе з дооколом становить якби одну цільність. Таке буває тільки в середині літа. Переджнивної пори.

Удень ходив у лісок. А там одне нагадування про прекрасне минуле. Усе відходить, і люди відходять. Серед вівса рідкий жовтий цвіт люпину. Такий яскравий для ока, а запахущий, – що і не передать. Маківка літа.


5 липня. Щедре проростання... До цього часу, допоки день через день, тиждень через тиждень проходять густі рясні дощі із громами. І зелень усіляка ядрина так і пнеться угору. Проростає. Сьогодні уранці прокинувсь на хуторі. Після учорашнього дощу зійшло ясне сонечко. А роса яка повна скрізь на зелені. І зелень буйна, ядрина, аж синя. Сріберна. Отави у ріст які пішли, якби трави справдешні, перші. А деревна зелень яка густа. Сливи та в’язина молода густу стіну на дворі витворили. Обрамлення таке зелене своєрідне. Усе в полі ядрине, хоча й запізніле трохи. А городина то аж збуяла. Буряки столові, кукурудзи клапоть густої, листатої, аж темної, морква, що загусла, як щетина, і її довелось проривать, помідори, як ліс. Але, здається, із того мало що уродить. Те, що вибуює, на плід переважно не щедре. Бадилина одна, що і потому і всихає. Буйна така зелень женеться од щедрих дощів. Але сподіватись на добру городину мені нема чого. Часник уже пропав, цибуля також. Огірки також у нашій місцевості вже років десять не родять, усихають скоро, бадилля жовкне. Чи не є то наслідок сторонніх впливів у природі, Чорнобиля, наприклад.

Але все одно на хуторі і при моїх болячках легше. Повітря чистіше, не таке загазоване, як у місті, тихіше, і вухам легше, і дихати легше, коло землі все-таки і день, і ніч перебуваю, а не на верхатурі. Розкіш поки мені на хуторі, хоча і їсти нема чого. Одне тільки, що не набудешся довго. Два тижні минуло, і вже в дорогу збиратись.


14 липня. Сей світ... Сей світ, – він настільки цільний, як і роз’єднаний, тобто усі речі у нім як частки чогось єдиного цілого, як і пороз’єднувані, тобто самодостатні в окремішності своїй.
24 липня. На хуторі, як у мішку... Таке незвичне цьогорічне літо. Ніби першою і береза розвилась, аніж вільха, зазеленіла, що мало би заповідаться на сухе літо. А літо нинішнє таке мокре, що й рідко коли бувало. На Волині пронеслися урагани й смерчі, і наробили великої шкоди. У Польщі небувала на ціле тисячоліття повінь. Позатоплювало цілі села і міста. Я, правда, того, кадрів тих, по телевізії не бачив, але розказували.

Ось уже тиждень я на хуторі, і цілий тиждень кожного дня похмурість висне над землею і видає короткочасні, а то й довготривалі дощі. Зогнила картопля і городина. Повністю зогнив часник, мій хутірський годувальник у місті. Цибуля зогнила, помідори зогнили. Огірки – оден пустоцвіт. А котрий зав’язок зав’яжеться, то теж біля землі і гниє. Жнива іще не починалися, а вже й липень збігає. Нелегкий передбачається рік. А вже й зараз мені на хуторі їсти нема чого. Сіно косять, землею користуються, а ніхто мені нічого не дасть – ні молока, ні сиру. Лікарка сказала від діабету їсти сир і чорниці. Давав родичам гроші, щоби купили чорниць да висушили, – а ніхто не захотів. Так не завважують, так зовсім не шанують мене, і так ніхто нічого не хоче мені допомогти.


25 липня. У кінці липня. Лісова елегія. Сьогодні ізранку ізнов зачало бурмоситись небо. Ополудні годин зо три ми сиділи у дворі із етнографом із Острозького музею. Я захопився темою, й переповідав усе відоме мені про колишнє життя, із переказів Батька також, про руковерхників у пореволюційні роки, про погорілівських бондарів, про жниварське полотняне убрання – робочий одяг, про вишиванки, про походження прізвиська, про характери певних сіл, про хутори і т. д. Він усе записував. А я попередив укінці, щоби у його публікаціях було посилання на джерело, тобто на нашу розмову.

Він од’їжджав, а все одно відчуття якоїсь наче обкраденості не полишало мене, а уставало, піднімалося. А так завжди, коли моє беруть, а на мене не посилаються. Але, може, сей і не з таких.

А коли він від’їхав, то й почався дощ. Злива якби ізнов. А надвечір виглянуло сонце. Небо стало чисте. І я вирішив піти у лісок. Може, гриба якогось знайду. Не знайшлося грибів. Тільки два малих. Але так чудно було у лісі. Мокро. І надзвичайно тихо. Жодного живого дихання. Поміж просіками смугами покладеться десь сонце. І за лісом сонце по житах, що серпа уже просяться, поклалось. А у самім лісі ніби темно. Похмурість ніби. І я згадав, що подібну картину я уже завважував після дощу у молодім лісі літньої пори, коли 1948 року до сестри у Надгалля ходив.

Картини природи, виходить, точнісінько майже повторю­ються. Чудно так. Кінець липня. Літо дощів. Лісова елегія.


26 липня. І по душу мою їдете... Як заявивсь велосипедом учора той музейний працівник, у двір уступив, то й сказав я до нього найперше:

– І по душу мою їдете, чи тільки по плоть...

А тепер от цілу ніч зіставляю, а навіщо він мою київську адресу записував. Хоча, ах, хіба це так трудно мою адресу з’ясувать. Якщо не у довідкове поліційне, то у Рівненську спілку звернись, а там тобі хвилинно у Довідничок заглянуть та й адреса моя готова. Цікаво, проте, може, з перших джерел. Я так не вмію (заляканий, зацькований) поводитись з усілякими допитувачами. Такий простодорогий перед їхніми допитами. Й ухильна відповідь опісля аж на тугодумний ум мій пливе.

А потім терзаюсь. Не встиг іще я од племінникових обхідних посягань на квартиру відійти, як знов отсей несподіваний візит. Як мені трудно в умовах безперестанних гонінь перебувать. І щораз, то усе важче. Бо раду самому собі давать, то усе важчає. Але хіба вони про теє відають. Авва! Отче, якщо волієш, то нехай обмине мене чаша ця! Але нехай і буде так, як на те воля Твоя щодо мене.


27 липня. У неділю на хуторі... У неділю на хуторі, вже пізнім ранком, небо сиве висне, схоже, ізнов на дощ, а мо’ й на хмар розсіювання, я вийшов надвір. І забачив на вишенці вигинистій під вікном угорі стиглі, малинові аж вишні. Й поманили вони мій зір і смак. Я узяв із клуні крука, що ним із колодязя воду дістаю. Та й став вишню нагинати. А вона й відскочила, цвяшок на крукові відламався. Овва! Чим же тепер води із колодязя витягти? Озадачіння за озадачінням на кождім кроці у моїм теперішнім житті. Але найперше о чім потекло. Так це про гріховність. Може, не треба було унеділю не старим іще ранком до вишеньки із круком браться. Батька спогадав. Як у недільний чи святковий ранок до якоїсь такої роботи хтось бравсь, то вони казали: «Та же ранок празниковий. У церкві правиться». І то був вагомий аргумент супротив усілякого діла, щоб те діло наразі позоставить, відкласти.

Але от як розпач і безпорадність кладуться на серце. Що робить. Я того крука можу і не полагодить. Треба добрий цвях. А ті цвяхи уже давно повишкрібували. От просте питання. А як води дістати. І ніхто не допоможе, а тільки шкодить. Той крук служив би іще та й служив би. Але хлопці пастухи ним яблука збивали, струшували, гілля нагинали, як я крука позабувся коло яблуні да в хаті яблука на бляху сушить різав. Та й цвяха розігнули. Отако. Сам і крука виніс, щоб вони мені шкоду робили. І так на кожному кроці. Стріха на клуні зовсім опала. Ребрами світиться. Й гребіня вітер зносить. Її б ще можна полагодить. Але от три роки чоловіка найти не можна. Недавно дав Затерці Валику 1 гривню на чекушку. А він уже не оден могорич узяв, а не робить.


30 липня. Подих осени... Після тривалих дощів учора тільки був один погідний, але млоїстий день. Сьогодні вранці прокинувся на хуторі. А у садку, у дворі отави яскраво вирізнювано зелені стоять, якби трави весняні кущисті. Й прохолодою повіяло, дихнуло відчутно вирізнювано диханням і здригуванням твоїм. Подих осени. Усе. Літо краснеє минуло.
8 серпня. Таємниця людських облич... Моя пам’ять що не рік, що не день, стає усе такою дірявою, що й не сказать. Імена випадають, назви випадають. Числа випадають. Числа місяця випадають. І дні випадають.

Лиш обриси лиць людських так несподівано часто перед зором моїм із’являються у повторюваності і своєрідності своїй.

Як їхав я до Київа. Із Костополя до Рівного дизелем їхав. У вагоні стисненім сидів, то навпроти мене жінки дві сиділо. Нестарі іще. Та й вели сердечную розмову поміж собою. Про фільм якийсь еротичний. А потому і бувальщини із цієї теми переповідали одна одній у притишених тонах. Випадки із власного життя. Діткливе все таке. Як молоді юнаки на них у потаємнім місці десь застигали та й близькість свою пропонували. Й пристрасна туга за незвершеним ніби так і лукавинками спурхувала із їхніх лиць. Й лице однієї із тих паній, огрядної, м’ясистої котра, запам’яталося, відбилося своїми обрисами, одкровенністю виразу свого у пам’яті моїй.

Аж то наступного дня по приїзді, по поверненні до Київа ішов я тиснення артеріальне своє по вулиці Пимоненка помірять. І от навстріч мені двоє жінок ідуть. І осміхається одна загадково. І вітається. Я теж вітаюсь. Але потім муляє мене. Ізвідки це лице. І посмішка. Пробігають лиця жіночі передо мною. Аж по часі якімсь, на підході до самої поліклініки доходить до мене. Так це ж ота жінка, що учора у вагоні до Рівного їдучи, усе притишеним голосом заінтриговано переповідала подрузі своїй про пригоди із власного життя. Таємниці людських облич.


8 серпня. Різнокольорові переливи веселки... Пригадую, як у липні на Посьолку у Романовім дворі надвечір після дощу, вільгість у повітрі розлягалася, ми спостерігали дві райдуги, як вони цілий східний крайнеба оповили, таку дивну картину витворили. Такі яскраві. Різнокольорові. Різні кольори й напівтони перевесло сих райдуг витворювали. Ніжні небачені які. Се сонце призахідне такі чисті кольори витворило у протилежності своїй. І говорили ми тоді у дворі, що се тільки з однієї сторони, східної і можна бачити райдуги.

Але от учора в Київі уранці побачив я крізь вікно високе напівкругом у призахідній стороні таку яскраву веселку. Значить у будь-якій стороні світу можуть з’являтися, кластися на небозводі веселки. Найнезаперечніша умова тільки – щоби сонце перебувало у протилежній від веселки стороні.


18 серпня. Сонце зайшло червоно... Уже з тиждень після небувало дощового літа у краї стояла спека. Поникли навіть буряки. Дні меншають. І це вже помітно. Вітряно, але жарко було кожного дня. Вітер східно-полунічний берези за вікном розмаював. І сонце щодня заходило червоно. На погоду. І вчора, коли я листи Бориса Пастернака до Ольги Фрейденберг у надвечірку читав, сонце також заходило ясно червоно. Тільки місце схованки його за обрій перемістилося значно полуденніш подлук літнього. І завтра спека буде. Подумав, закриваючи книжку я. Але от прокинувся уранці. Під ранок ломота у лівій нозі заявила. У вікно поглянув. А хмари якби дощові, чи вісники скорого дощу, небо оповили. Удалину побіг погляд мій. Із димаря Мартиної хати дим білий поволеньки д’горі здіймається, але хату із небозводом не в’яже. А тут же і понад деревами до землі низько стелиться, й первісний хвіст його розмивається, втрачається, нівелюється. А таки, схоже, не дощ. Ізнов подумав я. Ознаки спокою у природі доокіл розійшлися, ознаки ранньої осени. А не завжди, виходить, як червоно ясно сонце заходить, то і на ясну погоду.
22 серпня. Із оповідей Бовшунового Володі... Бовшуновому Володі 74 роки. Він добрий оповідач. Не знаю, як нащот точності, але щодо достовірності, подієвої послідовности та логічної переконливости, то оповіді завершені й витримані психологічно. Їх, звичайно, ліпше слухати, аніж у запису передавати. Писемне слово ніколи не відтворить повноти мовленого. Але і в запису щось, якась барва зостається.

Учора Володя із невісткою прийшов у наш закуток на хутір, щоб пшеницю змолотить. І поки чекали на фермерового комбайна, щоб він приїхав, то сиділи під клунею, говорили про життя сучасне і колишнє. Й Володя у перебігу розмови й оповідав деякі притчі та бувальщини. А сьогодні я вирішив їх записати.

Коли говорили про фермерову захланність нащот багацтва, то Володя отаку притчу розповів.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка