Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка24/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31
25 травня. Сестра Ганя. Щойно повернувся із Київа, і Богдан сказав, зустрів мене печальною новиною, що померла Михаїлова Ганя. Наша троюрідна сестра по Батьковій лінії. Із коліна Степанового. Степан – прадід наш. Сини Степанові: дід Роман, батько нашого Батька Йвана, як також і Опанас, батько Михаїла, Ганиного Батька. Михаїл приходивсь двоюрідним, стринешним братом нашому Батькові Йвану. А ми – вже троюрідні.

Ганя Михаїлова – се була велика трудівниця, се якби пчілка у безперервній пульсації світового порядку, підтримуваного великою силою сродного труда. У цім безперервнім світовім ружнорухім процесі була вона осяйною постаттю, що її високий чин мав би вписатись у білій книзі вселюдського поступу.

Михаїлова, як і Денисова, брата його, хрещеного батька нашого, хата стояла при дорозі, при битім шляху на Друхову. Це були і зостались допоки вирізнювані на увесь хутір, на всі дооколишні хутори, може, садиби. Із великими пишними садками. Із своєрідними оторочками довкола. Обсаджені в’язами, вербами, ліщиною, ялиною навіть. Сі обійстя і в дорожніх путівниках значаться. Зупинка автобуса так і називається – Садки. Се дуже пишні і цінні садки. Давно ізниклі у нашім краї сорти яблунь і груш, як також інших плодових дерев та кущів, можна іще побачити там. Якось восени, ув осіннім туманнім ранкові очікуючи автобуса, я розглядував ті садки упритул. Милувався великими червоними яблуками на високій розлогій яблуні. Завважував, як привільно деревам у цім старім саду. Дерево од дерева на великій відстані. Не те, що у сучаснім малім садочку одне на однім стиснуті, понатикувані упритул. А й дерева могутні, не те, що сучасні карлики низькорослі. Одразу видно, що поля для саду у цих родичів наших не бракувало. І не скупилися вони полем задля саду пишного.

Й подумалось мені, одразу думка побігла. Який розкішний в затишку своїм, який прекрасний людський осідок. Але не природою, як хутір наш, а руками людини витворений. Бо доокруги пагірковість одна. Ані тобі долини широкої, ані річечки, ані гайка. Якби Асканія Нова. Ізнов зіставлення побігло.

Два брати рідні поряд жили. І хоч однаково наче здалеку садки їхні дивилися, а так усе неоднаке, а більш супротивне виходило у життю їхнім.

Що брат Михаїл стійкий віруючий – п’ятдесятник був, протестант був, так брат Денис ізнов ревно приписів, канонів і ритуалів православної церкви дотримувавсь. Й завжди першим перед священиком стояв. Що брат Денис усе життя ціловито бездітним був, так брат Михаїл мав тих діточок аж біля десяти щось.

А що на слово гостре, то обидва вдатні були однаково. Як розказував, згадував старий Мирон, аби-но притичина яка, так і чуть, так і летять у поранковій тиші вже їхні дзвінкі голоси. Й голоси у обох були дзвінкі, на конфліктну ситуацію повсякчас націлені.

Й обидва брати ціле своє довге життя (Денис помер на 90-му році, Михаїл у віці 84 років) безнастанно борюкалися із владою, а влада воювала із ними. Це були знамениті особистості у колі сановитих управників краю. Їм писали листи, давали відповіді відомі прокуратори краю, що могли би ручкатися із самим Понтієм Пілатом.

Старшою донькою Михаїловою була Надія, року 21-22-го народження, вона і тепер живе, замужем за Адамом Хилюком. За нею ішла, слідувала покійниця Ганя, 1923 року народження. Іще був син Саша. Його забрали в Караганду. Там він і помер. Від якогось черевного захворювання, як розказувала Ганя. Іще їхні діти: Іов, 1932 народження, десь в Олександрії у приймах, сивий він, на Михаїла схожий, як копія у поставі, але не у поведінці, сей син блудний, п’яниця і відступник. Затим ішли, слідували дочки – Віра і Женя, сі як і батько, у п’ятдесятники пішли, іще син Василь, 1945 року народження, котрий у Білій Криниці, він за віру грати мав, що до війська служити не пішов, ружжа у руки не взяв, хоч і тицяли йому ружжо в руки примусово. Сей наче пресвітером тепер уже. Іще Зоя наймолодша у Рівному, теж церкви протестантської.

Як у Великодню п’ятницю 1951-го року забрали Михаїла, укинули у Ленінградську психіатричну лікарню за проповідь царства Божого (а підставний одновірець доніс, що проповідував царство американське), то того ж таки літа поховали і Мар’ю, Михаїлову дружину, матір їхню. Поверталась вона машиною, із машини сходила, та й убилась, під машину потрапила. Не стало Мар’ї, о чім Михаїл у дальнім Ленінграді і здогадуватись не міг. Зостались Михаїлові сиротами. Найменшій Зої тоді щось усього два чи три роки було.

Життя великої родини спало на Ганині плечі. Вона була найстаршою. Треба було усім давати раду. І цілій господарці також.

Се була нелегка ноша. То були трудні часи для поселян нашого краю. Селянство переходило під силуваним примусом на рейки колгоспного господарювання. Михаїлові ж до колгоспу не вступили. Одна Надя тілько, здається, до колгоспу уступила, як осібна відокремлена сім’я. Надя із дочкою була. Тиснення ж на велику Михаїлову родину посилювалось неймовірне. Із боку влади, із боку сусідів, що донощиками у влади стояли. Гоніння велике на Михаїлових учинялось. А підтримки аніякої. Уже далеко потому, у теперішні, сучасні часи спогадувала Ганя, як Батько, Мати наші увагу на сиріт звертали по лінії родинного заступництва. Колись вузлик зерна передадуть. Батько наші тоді на сівбі уже працювали, то як роздобудуть щось, то і Михаїловим Мати наші віднесуь. Мати наші сиротою рано позосталися, і ціну сирітству рано склали, і завжди, скільки і я вже пам’ятаю, ревно виступали в обороні і заступництві усілякого сирітства. Надто ж сирітства родинного, по Материній, а чи й по Батьковій лінії. Про це, про Матір нашу збереглася вдячна пам’ять. У 80-х роках, коли осиротів я цілковито, Ганя Михаїлова, женучи на пасовисько корову, частенько приносила мені трьохлітрового слоїка молока. А коли я говорив про плату, то вона і перебивала, обривала мене:

– Ат, перестань! Коли наші осиротіли, то ваша Мати частенько торбинку зерна і передасть.

Щось подібне говорила мені минулого літа і Ляшова Ганя, коли я до них у Рівне завітав був після тридцятип’ятилітньої зустрічі.

– Ваша Мати вельми добра була. Як позосталися ми сиротами, то вони нам спідничку тут і дадуть. А їсти то завжди давали, як до вас прийдемо. Ще й додому завше щось дадуть. Така добра ваша Мати була...

Іще Ганя Михаїлова про Батька нашого згадувала. Що як потекла у них стріха, то просила вона Батька нашого, щоби поміг латку покрить. Вона куликів сама нав’язала із осоки чи очерету із Майдану за десять верств принесеного. Помогли Батько. Та й кажуть:

– А ти отако сама вчись кулики до лат прив’язувать.

І показали як. І перейняла Ганя тую науку. І стала потому сама хату перекривать, де протікало, очеретом та осокою, що їх із Майдану, із Гала радюгою самотужки приносила.

Й усе сама робила Ганя. Усіляку роботу чоловічу. І косила, й молотила. Самотужки все. Бо од громади, од спільноти вони одлучені були. І коли усе їхнє забрали. Оден садок тілько позоставили. Та й на садок напади чинились.

Жили із того, що садовина родила. Ганя день у день на базарі простоювала із дарами саду, щоби спродать їх. А ще ж і занести треба було за п’ятнадцять, може, верств. І на базарі стала Ганя, Ганюта, як її називали зверхньо поблажливо, але без належного усвідомлення, своєю, примітною людиною. І міліціонери запримітили її, але не зачіпали, не тормошили без потреби. Хоча конфліктні ситуації поміж ними, як потому не раз при нагоді спогадувала мені Ганя, і з’являлися часто. Міліціонери завжди гнули кирпу і держали гору. Але Ганя також не подавалася, але завжди винахідлива на слово була. Як і зо всіма управниками. Що аж вони не завжди охоче на прю із нею натикалися, пам’ятаючи, знаючи наперед, що гострого, дошкульного слова їм не уникнути. Але це завжди було слово справедливе, що із Ганиних вуст пробивалося.

Зовнішній портрет Гані отакий. Це струнка, завжди рухлива жінка. Зодягнута у своєрідні строї. Підтикані, по окрайцях вишивані народними орнаментами спідниці та хвартушки. Там само як і сорочки полотняні. Це улітку. А взимку то довгий до п’ят жовтий кожух, також чорними нитками по краях оздоблений. Усе це наближало до строїв самобутньо національних, властивих саме нашому краєві. Під віянням нової, принесеної чужинцями моди про такі самобутні жіночі строї у нашім краї давно почала забувать переважаюча, піддатлива асиміляції людська маса.

Торгівля городиною і садовиною, молочними продуктами становила основу існування цієї великої родини у надзвичайно важких умовах гоніння. Не раз машиною із Горльовцями, які свого магазина в інші краї провадили, виїздила у дальні міста, у Сарни, наприклад, чи Корець там і Ганюта своїм скарбом торгувать. Приїздила, поверталась додому натомлена, обвіяна прохолодними осінніми вітрами, але радісна умиротворено від доброго виторгу і упевнюючого відчуття, що скарб, яко плід чесного труда, потрібний людям і в дальніх сторонах.

Молодшим братам і сестрам була Ганя якби турботлива мати. Й у цім вбачала своє високе земне покликання і незамінність. Уміла Ганя і мурувать, печі та груби вимуровувать. Як собі у домі. Так і якби попросив хто. Й мені кілька разів комини трусила, як осиротів я був цілковито.

Заміж Ганя не ходила, і, схоже, чоловічого духу не знала. Усю сутність свою цілковито присвятила осиротілій родині. І як, підростаючи, молоді пташенята полишали отче гніздо, випурхували та й у світі широкім розліталися, то все одно Ганя ними, як рідними, опікувалася. Що кому й куди переслати треба, а й торбу настроїть, приготувать, коли котре додому, в отче гніздо приїде, навинеться.

Се була велика трудівниця і турботливиця за родинне гніздо. Се була праведна людина у сім жорстокім розхристанім віці.

Як під осінь 1956 року привезли із Ленінграда Михаїла та й скинули, якби лантушка, коло сільради, і як став удома одходить він, то трошки влекшилась участь Ганина, і відчуття заступництва повернуло до неї.

Але із боку влади, зі сторони управників гоніння на них не припинялося, а, либонь, іще й посилювалося, залежно від того, як жорстокішими ставали загальносуспільні віяння.

Із Михаїлом, яко твердим віруючим-п’ятдесятником в умовах розгулу поспільного атеїзму велась непримиренна затята боротьба. Його обкладали штрафами, усіляко залякували. Цькували, не раз переорювали города упритул до садка, вирізували придорожні дерева й усіляко залякували прокураторами та гиншими грізними управниками. Точніше, поводилися із Михаїловими брутально, хоча самого Михаїла і не заарештовували уже більше.

До того долучалося іще й цькування лихих сусідів. Зовсім недавно, на цих уже роках, розказувала мені Ганя, як на початку 50-х років, Михаїл тоді іще в Ленінграді перебував, одного ранку хутором рознеслася чутка, що ніби Жидків обікрали. І того ж таки дня акція і посунулася до Михаїлових трус робить, що ніби це вони Жидків обікрали. Та й усі шмотки їхні, пожитки убогі сирітські руками та оком завидющим обмацали. А увечері прийшли вже інші ніби, але із тієї самої банди та й з нальоту позабирали, що вартніше. Уже наперед знали, де що лежить.

Отаке із Михаїловими вичворяли.

Іще пам’ятаю, як од Михаїла кобилу забирали. Усього було на ниві життьовій.

Як помер 1986 року Михаїл, то Ганя сама зосталася. Й іще більшу ревність у роботі виявляла. Господарку не занехаяла. Тримала і корову, і кози, і цапа, і гуси, й кури, і собачат.

– Мене часто дурачать – нащо воно те все мені, – якось казала Ганя. – Але живність дає мені розвитіє. Без живності я би ніякого розвитія не мала.

Тобто смутно дуже одній самій людині без скотини, без худобини жодної. У ході перебудови Михаїла ніби реабілітували. Й формально наче переінакшилося ставлення управників до Гані, м’якішим наче стало. У 1944 році вона із примусу ходила на фабрику працювати. То це їй аж тепер врахувалося. Її до учасників війни прирівняли. І навіть льготи деякі дали. Мене вона інколи запитувала:

– А не чув, які там іще льготи часникам мають буть?

Й так подивувало мене оте слово «часник» із Ганиних вуст. Що би то воно мало означать. Аж потому дійшло. Се ж «учасник». Так дивно іще дядина Настя Павлова слово «левізор» вимовляла. Телевізор тобто.

Протягом останніх років Ганя нездужала уже сильно. Особливо узимку. Але господарки не занедбувала.

Узимку померли одночасно майже наші Саша і Ганя. Втрата брата і сестри травмою відбилась у моїм серці. І я часто думав і про Ганю Михаїлову. Згадував її.

А коли укінці квітня повернувся на хутір, то сказали мені сумну новину, що Михаїлова Ганя сильно слабує. Я тут же і пішов провідать. Там був іще їхній Вася із хлопчиком. Лежала вона поміж двома подушками, перевертаючи голову із однієї подушки на другу. Худюща, аж зчорніла вся. Й казала, що уже збирається помирать.

Удруге я прийшов провідать її 6 травня на Юрія. Вона напівлежала у ганку мурованім на лавці, звісивши ноги на малого ослінчика.

– А мені так лекше лежать, як у хаті. На повітрю свіжім, – казала Ганя.

Й почала, стала мені розказувать, що уже трохи полегшало їй подлук зими. Я подививсь на неї. І справді, вигляд її ніби ніс у собі, випромінював ознаки одужання, оновлення організму. На лиці пробивалася із бляклості червонястість. Й руки не такі вже чорні були. Розказувала іще Ганя мені, що надірвалась вона сильно, ураз у неї зрушений і ходить, переходить з одного місця в друге у животі під грудьми. Але коли біль вщухає, то оновлення у цілім тілі відчуває вона. А потім і таке сказала Ганя:

– Господи, якщо вже нема мені смерті, то пошли зцілення.

Й така свята простодушність зазвучала у її словах.

Я попрощався після тривалої розмови і відходив із надією, що Ганя уже одужає.

Але от поїхав до Київа, а коли повернувся на хутір після двадцятого травня, то сказали мені, що Гані Михаїлової уже нема, померла.

Вічний спокій і Царство Небесне тобі, сестро, велика трудівнице, чия душа усе життя стриміла до праведності і справедливості!

Уже потому розказували мені. Що померла Ганя Михаїлова уранці, унеділю, себто 18 травня, у присутності своєї сестри Наді. Була отелилася чи тільки малась телиться їхня корова. Ганя піднялася з ліжка та й спрямувалась до дверей, щоби провідать корову у хліві. Але сестра Надя назирці ішла за нею. Аж то біля порога почала Ганя підкошуватись у ході, та й присіла, та й неживою стала. Й кулачки ізімкнуті її були.

Іще от спогадалось мені, як відстоювала, боронила честь нашого роду і родоводу ся велика трудівниця. Як розказувала вона мені. Що коли Іов їхній, брат її вітрогонний і алкашний, позоставив був у татарах, у Казані самій дружині татарку і доньку, то Ганя опісля встановила із ними листовні родинні стосунки. І частенько надсилала у Казань посилочку, плоди саду їхнього чи іще що там. Аж то одного разу зійшли на автобусній зупинці у Садках двоє. Та й про Ганю Михаїлову питають, де вона. То була татарка із донькою.

Послали Михаїла в Олександрію за Іовом. Але він не приїхав.

– А нехай нашого роду і в татарах буде, – казала Ганя, як мені цієї уже весни про той випадок розказувала.

Тобто, нашого цвіту по цілому світу.

Може, іще що пропустилось, не спогадалось із того, що Ганя мені розказувала. Потому спогадається.

Іще Ганя розказувала якось, а й не раз, здається, як у 1944 році, війна іще тривала, свого лютого ворога, а колись спільника більшовики добивали у його «власній барлозі», її примусом заставили на фабрику ходить на роботу. Фабрика, папірня уже пішла. Що там робила Ганя, – якось не запам’яталось. На фабриці й акція стояла. Іще Телюкові Ганя помешкання білила. Але це було між двома вогнями.

Коли ополуночі поверталася Ганя за шість верстов із фабричної зміни додому, то не раз перестрівали її у Кориті на Поповій горі чи біля Сані Масійової ніби бандерівці, а ще втім і хто зна.

І у ці нічні моменти молоде життя Ганине не раз трималося, зависало на волоску. Не раз набралася вона перестрашніння. Одного разу біля Сані Масійової перестрів її Самовар-переходько (не було злішого у краї із переходьків, як сей). Самовар під тую пору уже переходьком був, та й причепивсь він у темені ночі, що вона більшовикам служить, та й наказав їй у темінь ночі на два кроки ступити, рушити. Й заніміла тоді Ганя на місці. А коли рушила, то кроків своїх не лічила. Коло Кебового Мостика тільки опам’яталася. Не вистрілив і не вцілив того разу Самовар. Але налякав то сильно. Переляк смерті, кажуть, тілько раз сильний буває. Первісний переляк. Бо коли удруге перестрів ополуночі в Кориті на Поповій горі Ганю Лександер та й теж причепився, що вона більшовикам служить, що стрілять у неї буде, яко патріот краю, то Ганя і не змовчала, така прозора природня її схильність до справедливості скрізь просвічувалася, та й сказала Лександерові в лице: «Та же ви, дядьку, учора самі удень приходили в акцію на постій. Я вас бачила там». Тобто дала ясно зрозуміти Лександерові, що він і більшовикам служить, на два фронти тобто працює. «А ти би помовчала лучче, Ганю», – тільки і сказав Лександер. Але розстрілом налякувати не став. Що тепер через роки і десятиліття виснововувать можна, – не було вказівки із центру, від акції Ганю розстрілять. А налякать оно’, може, вказівка була. Як і у тім випадку із Самоваром. Це уже потому знайшли Самовара неживим біля Білецького мосту. Як він із вудочкою, в руки вставленою, на березі над річкою сидів. А з ніздрів і з рота цигарки стирчали повтикувані. Курить ніби. Також іще треба подумати – хто?!

Розповідали іще, що коли ховали Ганю, на цвинтар малою машиною везли, то була вона уся заквітчана яскраво ясними хустками. І в головах, і в ногах, і в попереку. Так і в труну поклали. «А що мають ділити та сперечаться, то лучче хай на ній лежать», – проронив, перемовив хтось із сторонніх.

Іще розказували, що як брат Вася над Ганею промовляв, то все наголошував, підкреслював, що «вона ж нам не тілько, як сестра, а як мати була». Й кожного разу плакав при цьому.

Для мене особисто це також велика непоправна втрата. Ганя Михаїлова завжди по-родинному співчувала мені і моїй долі, особливо після Батькової смерті. І допомагала. Коли відвідував я, то ніколи не йшов, не повертавсь додому із порожніми руками. Завжди щось дасть. Молока, сиру, яєць, сметани, козячого м’яса, телячої ковбаси, яблук, груш. І завжди безкорисливо. Бо коли я їй приносив щось віддячити, крупів гречаних, наприклад, то вона віднікувалася. «Якось із тебе аж брать не годиться». Тобто що вбогий я такий. Вона єдина у краї істинно розуміла осяганням своєї праведної душі справжнє, реальне моє становище. Усі ж інші за байдужістю своєю гадають собі, що і в мене щось є, що й на мені чим то можна поживиться. Щоби забрать від мене останню пилку, сокиру і цвяхи, щоб зоставить мене голого, як мантачку, і безпорадного. Розмови наші були довірливі, а хоча би про що ішлося – на теми побутові і на теми світові. В усіх подіях Ганя завжди мала реальну орієнтацію.

Це велика втрата для мене, що докорінно підірвала основи мого існування на хуторі. Й благословенні пагіркові Садки поблякли, посмутніли. Відходять істинні хазяї і в другому коліні роду. Садиба Денисова перейшла до Маренинки, садиба Михаїлова невідомо іще на кого перейде. А колись же так пишно й магнетично процвітало це місце. Як умер батько хрещений Денис і як ішов я, нога моя тоді травмована була, із Михалковою Любкою покійника провідать, то казала Любка: «Ах, який сей куточок колись милий був. Як любили ми тут збираться. Як пахло тут. І як притягували нас сі незрівнянні милі пахощі». Але така реальність. Що із утратою кожного хуторянина як гостро відчуває серце і втрату та розвіювання булої слави нашого хутора – сього прекрасного осідку людського.


31 травня. Така холодна весна... І за календарем весна закінчується. Але яка холодна нинішня весна. Якщо випадав якийсь тиждень спеки, то протягом цілих тижнів ізнов постигало край безперервне густе тривання холодів. Незалежно від напрямку, спрямування вітрів. Вітер полунічний – холод морозяний, вітер полуденний, – а все одно холодний.

Десь 26 травня ударив уночі мороз та й прибив мою городину. Почорніла кудрява квасоля, що надією зір мій звеселяла, почорніли й поникли гарбузи, що два листочки свої заповітно крізь землю пробили. Поблякли помідори й огірки. Не сходить, затримується картопля.

А учора ізнов найшли зі сходу темні густі хмари та й розрядилися над хутором зливою, відтак градом. Град неве­личкий, ростинності він істотно не зачепив, не побив, але холодом неймовірним упав на землю, припав до землі. З годину й чи дві, може, місцями лежали білі купки збитого граду.

Кожда культура прибита, приплескана до землі, від холоду зіщулилась і не розпросторює увись зелених крилець своїх. Узавтра – червень. І трави стоять низькорослі рідкі. І що то буде з нами у році нинішньому і в році наступному?


31 травня. Відчуття, осягання і розуміння голодомору – поняття чисто суб’єктивні. На теренах України триває в’ялопливучий, науково обґрунтований голодомор. У першу чергу він поражає міське населення – великі, більші міста. І це я відчуваю, осягаю і усвідомлюю у власній долі, у власному існуванні.

Уявіть собі самотнього пенсіонера. Пенсія – 30, 40, 50 гривень. Якщо і субсидія – то квартплата все одно забиратиме 10-15 гривень. Що зостається чоловікові. Нічого. На хліб, тільки на оден хліб. А ще ж і ліки. У похилім віці додається хвороб. А мило, а сірники і т. д., не кажучи вже про одяг та взуття. Якщо і зберешся купить ти колись якийсь овоч чи фрукт, то тебе і обважать іще наполовину. Обкрадуть. І так не тиждень, не місяць, не півроку, не рік. А ось уже біля десяти років, принаймні років шість добрих. І що не день, і що не рік, то гірше. Непроглядувана прірва. Людина так довго не може витримать. У похилому віці. Гнітить та обезкрилює відсутність перспективи. От і згинається дочасно людина – от і помирає дочасно. І порятувати її уже не можна. І не рятує ніхто. Ніби явно не одкритий, не одвертий голодомор. Бо в магазинах і хліб є, й продукти заграничні. Я цю ситуацію добре знаю. На власній шкурі відчуваю ось уже протягом років. Принаймні сьомий рік. Бо до тієї категорії приналежний, що відкинута за межу вигибання. І тут мені ніхто не допоможе. Інколи виділить допомогу Спілка двадцять гривень. Що, звісно, не може порятувать. Улітку трохи сяка-така городина іще рятує. Але виходу це не дає в одинокому житті. Воно запрограмоване на вигибання. Мільйони людей запрограмовані на вигибання. Се ті, котрі невтральні були до комуністичної влади. Ті ж, що цій владі служили, й котрі заангажовані чека – ті мічені до спасіння, до порятунку. Їм дається костомашка на виживання. Відповідно кожному до його заслуг перед відповідними інституціями. Минулих, теперішніх і тих, що у перспективі можуть буть, заслуг. Вони посідають усі лакомі місця в управі, де ділять здобич із іншими господарськими та торгівельними структурами. Вони посідають у різних благодійних фондах, де ділять виманену під приводом допомоги обездоленим здобич. Вони посідають по кілька посад. Треба здогадуватись, що їхні імена вписані у книзі на виживання. Сі підтримуються державно і органами.

Є ще прошарок трудяг підприємливих, котрі мають силу, гурт і города. Ті іще спроможні борюкатися за своє виживання допоки. Хоч, може, їхні імена і не записані у книзі на виживання на державному рівні. Це окрім банкірів, бізнесменів, фермерів і т. д., які, здогадуватись треба, перейняли капшука від КПРС під розписку, та й віддадуть його, як пора прийде, як власник покличе.

Всі ж решта роковані на вигибання. В першу чергу самотні інваліди. Вони усі взяті на облік комп’ютеризовано. Але і тут, здогадуватись треба, кожному овочеві свій час. Хто вже перед ямою стоїть, а хто тільки на підході до ями. Тут також усе запрограмовано. Мені минулого літа оден лікар-отоляринголог казав, що в Україні має залишитись тільки 30 мільйонів. 20 мільйонів підуть на удобрення грунту, поховати їх треба мілко, щоб грунт удобрювавсь скоріше, і ті, хто мічені на виживання, процвітали у розкошах і багатстві скоріше.

Затим я чув і таку цифру. Що зостається 20 мільйонів, а 30 роковано на вигибання. А ізнов, коли у приймальній Верховної Ради я сидів, дожидаючись черги, щоб з’ясувати питання заощаджень власних на 2.І.1992 року, то оден інвалід на милицях молодий хворобливо розповнілий, брезклий говорив, що позостанеться тільки 12 мільйонів. Решта ж 40 мільйонів мають бути знищені, як непотріб, як зайвий для суспільства баласт. З виду він був альтруїстично настроєний щодо цих мічених бранців лихої долі, але науково обґрунтовував необхідність наміченого, мотивуючи це тим, що Земна куля перенаселена, і про це треба було подумати літ 20-30 тому, щоби регулювати приріст населення, а не вдаватись до таких кардинальних заходів щодо уже народжених.

Іще той інвалід говорив, що усі нардепи наші одержали від Гамерики добру лапувку кожний засібна за те, що одностайно проголосували за безкоштовне вивезення із України ракетної зброї.

Й також від багатьох вуличних випадкових позустрічних не раз начувавсь я, що справа вигублення 20, 30, 40 мільйонів людських особин в Україні на схилі двадцятого століття – це виключно справа рук Заходу, вонючого капіталізму. Причому запрограмована справа, науково обґрунтована. Я проте не схильний зовсім так вважати. Скоріше, це справа рук того ж таки комуністичного режиму, який і нині процвітає на наших теренах. Причому запрограмована і науково обґрунтована справа.

То інша річ, що Захід допомагає і матеріально підтримує цей режим у вигубленні означеного числа людських особин. Як рівно ж Захід цілковито байдужий до страждань мічених людських душ на вигибання. Як цілковито байдужий був він до тих мільйонних жертв голодомору 1932-1933 років.

Управникам про тривання означеного голодомору на схилі двадцятого століття і не нагадуй і не згадуй. Вони засміють тебе іще, як Сталін колись Косигіна висміював («брат-дистрофік»), а то й на розправу поведуть, щоби твою кончину пришвидчить.

Але пощо там власті, пощо там Схід і пощо там Захід, коли от чоловік ситий голодуючого чоловіка пойнять не може. «Какой голод, никакого голода нет!» Не раз доводилось зустрічать, чуть мені із вуст опонентів категоричне. А й навіть колишні політв’язні декотрі, дисиденти себто, в’язні сумління, що на власній шкурі голод відчули, і ті не вірять, віри не ймуть, що під сучасну пору іде тривання голодомору. Їм про це і не нагадуй. Просто в гинших трошки умовах вони перебувають завдяки популярності свого імені. А оден кількадесятилітній політв’язень, нардеп-демократ тепер, на сесії слушно ставив питання про вшанування жертв голодомору 1932-33 років, а й словом не нагадавши про триваючий нині голодомор.

Іще оден мій побратим, згоджуючись ніби зо мною, що голодомор під сучасну пору триває, ілюстрував мені картину, унаочнював, як оден сусід його бідно живе, бідно живе, що аж на хліб грошей не має, аж на хліб гроші позичає. Ай, побратиме, побратиме, як усе се фальшиво звучить із вуст твоїх. Не знаєш ти того. Бо ситий ти і збагнуть не можеш і не хочеш специфіку сучасного голодомору. Ай, хіба то ознака, що людина пішла на хліб гроші позичать. Коріння сучасного голодомору значно глибше. І тільки той, хто на вигибання рокований, може його істинну, реальну картину намалювати. Справді, піший кінному не товариш, як не товариш і ситий голодному.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка