Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка23/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31

1997 рік
7 квітня. Про Василя Діденка. Він був своєрідною постаттю центра Київа у роках 70-х, 80-х. Самотній, полишений напризволяще, без догляду, несучи важку недугу, він ніс у собі високу вірність поезії, художньому слову, і повсякчас випромі­нював сяяння доброти і любові.

Ми часто бачилися з ним, спілкувалися, зустрічалися переважно на вулиці. І ставлення його до мене завжди було прихильне й доброзичливе, рівнозначне якби у людських вимірах, хоча він і був членом Спілки, а я незнаний і невизнаний, як літератор. Майже усі члени Спілки дивилися на мене із виокремлюваної ніби висоти, погірдливо. Але й тепер хоч і дивляться на мене вже як на члена, та все третьосортного. Перший сорт – це офіційні класики, що зажили чинів. Он і редактор «Київа» недавно сказав мені докірливо, посягаючи на докорінне виправлення мого письма: «А що ж ти хотів. Ми навіть членів Спілки правимо. Ми навіть Загребельного правимо».

У стосунках із Василем Діденком сього відсторонення не відчувалось. Там відчувалось людське. Його посмішка, його каламбури одразу клали на твоє серце настрій заспокоювання і відчуття краси світу, у найелементарніших її виявах в дооколі. Він звертав твою увагу на речі дооколу, як випромінювали вони красу і незвичність. Він тішився словом у його фонетичнім звучанні. І цьому почуттю віддавався сповна, цілковито. «Дзвінка фонетика».

А проте членська, кололітературна братія визнавала за ним передовсім дивакуватість, й видавала навздогінці йому насміхи і кпини. Скільки начувавсь я іще за Василевого життя про його велику пристрасть до їжі (і завжди це звучало осудливо). А може, він од недогляду просто постійно голоден був. О тім думка ні в кого із таких не бігла. Ще інші говорили, як він увесь час лікарняні бюлетені у спілчанській поліклініці брав да гроші на них у літфонді одержував. Розживався сильно. Ще інші казали, що на збиранні пляшок Діденко сильно наживається. Що правда – то правда. Ув останні роки свого життя і я не раз бачив, як він волік до здачі неретку склопосуду. А й в електричці здолбу­нівській ген десь аж побіля Фастова не раз доводилося зустрічать його за тим заняттям. Але се мало би звучати як докір Системі і поспільності, що ставлять поета у такі умовини, спонукуючи людину до жебрацтва. Іще хтось казав, критик ніби котрийсь, що намислила була Спілка, керівництво її тобто, Діденкові костюма укупить, справить. Спеціальний післанець із грішми від Спілки відправився в універмаг із Василем та й підібрав на нього костюма, та й заплатив. А Василь пішов у новім костюмі додому. Але післанець той приставлений був і до стеження за подальшим розгортанням подій. Бо відомо ніби стало Спілці, що того ж таки дня Василь із дому заніс того костюма ізнов в універмаг, та й повернули йому там за костюма гроші. І того ж дня Василь здав тії гроші на ощадкнижку. А ходить продовжував у своїм подертім. Що зі слів означеного критика мало звучать, який Василь непорядний скупердяй. І говорилось се ув інтонації зневажливій. Але тут іще подумать треба. Та розважить. А може, він про чорний день поклав, а мож, розставатися із своїми старими лахманками було йому тяжко. Мені ж, наприклад, із своїми старими лахманками завжди тяжче розставаться, ніж у нові обладунки влазить, навіть якби їх хтось мені і укупив.

Іще чув не раз я, і не тілько від одного критика, що Василь був великим черевоугодником, та без міри їжею напихався. Й мені завжди ставало незручно за тих людей, коли отак чув від них. Здогадуватись можна, що поет постійно перебував у голоді. Ви, насмішники й пересмішники, навіщо ви доводите людей до голоду, та ще й на кпини берете їх. Негоже, негоже голодну людину на кпини брать.

Але в останні роки мав Василь вигляд дуже огрядної людини. Що то із ним діялося, що то в організмі його відбувалося. Процеси руйнівні. Від хорошої житки.

Я випадком дізнався про смерть Діденка у «Літературній Україні». Се так несподівано незвично завжди сприймається смерть близької людини. Не віриться тобто. До нової реальності звикать незвично. І згадалось одразу, як Максим Рильський писав до нього в одному листі: «Чи ви уже в Київі, Василю, а чи ще гуляєте у своїм Гуляй Полі». Але мені одразу не повірилось, щоби Василь міг піти, одважиться на сей останній чин. Він останнім часом був настільки безпомічний та безпорадний, що практично не зміг би зробить чогось із собою. Щось тут не те. Якась загадка. Чергова тайна іще однієї смерті. Укінці жорстокого віку.

Як зневажали Василя Діденка за життя, так і по смерті шани ані до особи поета, ані до його творчості не затеплилось у сім похмурім сірім літературнім окруженні. Кудись завезли його прах на дальнє заміське кладовище, упустили в землю. Ще й табличку російською мовою позоставили. Ні тобі дяки, ні тобі шани, український поете, український патріоте!

Про творчість же забули. Тим більш в умовах, в реальностях, коли усіляка художня творчість зневажена.

Але я то відчував, відчуття мої теплом Василевого поетичного слова осяяні переконували мене, в розуміння мої линули, що поетове слово угорі над нами висне й таким тихим світлом доокіл осяває.

Прийде час, перейде час, – думав не раз я, – і про Василя Діденка згадають, як про істинне поетичне. Все ж неістинне відлетить. Як трава, зов’яне. Істинне тільки і залишається.

І от недавно, коли у Спілці перебував, та об’явлення вичитував, натрапив на повідомлення, що відбудеться вечір, присвячений 60-річчю Василя Діденка.

І я вирішив піти, аби не забутися тільки. Життя ж моє настільки розхристане, недоладне настільки. Переживаннями хвороб перенасичене, що я і не ходжу а на ніякі вечори.

Але на вечір пам’яті Василя Діденка пішов.

В основному зібралися офіційні середнього та нижчого рівня. Графомани вищого рівня до Василя і мертвого настільки скептичні, що не зауважали за потрібне на сей вечір прийти. Вони й в основному виступали. Аяк. Монополія і на справжню літературу триває.

Микола Сом. Все говорив у тоні люб’язному, як вони із Васею близькі були, та як по стопочці випивали чи щось у подібному плані. Як посеред ночі Василь до нього у благий куточок вривався та й прихистку просив. Й се у такім душевнім наближенні, як і про Симоненка він, та й не тільки він, тепер говорять, спогадують. Чогось істотного до портрета поета Василя Діденка із таких спогадувань не запам’яталося.

Дещо повніше окреслив зовнішній портрет, хоча і не без скептичних інтонацій Петро Засенко.

Як 1954 року він уступив до Київського університету. Та й у червоному корпусі було передвересневе радісне й обнадійливе зібрання. Сільська, вважай, голота у столицю на науку приїхала. У благеньких уборах своїх. Та з-над усіх голоштаньків, спраглих сильно науки, виділявсь оден. Парубок коренастий, щедро усміхнений, якби сонцем самим осяяний, чубатий, у сорочині зіжмаканій, у штанцях дешевих зіжмаканих також, але із зошитом під рукою. Й виглядом вирізнюваним своїм поманив сей парубок, уродженець полуденних сонячних степів, увагу того Петра Засенка. Та й поспитавсь він побратима по Альма-матері сього:

– А зошит, що то за зошит?

Отак відтоді і став перед лицем побратимів своїх, бурсаків чи як там іще сказать, Василь Діденко, сонцесяйний, що усмішкою своєю повсякчас випромінював святу простородушність, як ніхто так випромінювати не умів, селянський парубок і поет.

Як вони у гуртожиток в Боярку електричкою їздили, як на літстудії засідали. Й усе дивність випромінював та дивацтва викидав сей міфічий Василь Діденко, що й через десятиліття кожен крок і кожен чин його, і дія скоріш несподівана, аніж усвідомлю­вана, вирізнювано світиться. Й інтонації іронічні у спогадувача мимоволі бринять.

Але в кожнім кроці, і в чині кожнім, і в усій дивакуватості його бриніла, випромінювалася любов Василя Діденка до художнього слова, вірніш, відданість цілковита його поезії. Стопроцентовий обранець поезії. Поза нею Василя Діденка не існувало. Усе ж інше – одні дивацтва.

Як в університетській стінгазеті, намалювали дружнього шаржа, ще й латиною ім’я його надписали, дак він стояв довго біля тієї газети та й усіх перехожих запрошував увагу звернуть:

– А подивись он, як «Василь Діденко» латиною написаний...

Се так ніби тішило його, а й з боку, зі сторони подивовувало.

В університеті Василя Діденка уже знали всі. І студентки також. Їм він присвячував свої вірші. Найвродливішим. Але без відповіді. Й се ніби не засмучувало його.

Очевидно, і викладачі були поблажливі до Василя Діденка за його неуспіхи у марксистських науках, і ставились, яко до визнаного вже поета, коли оно його сам Максим Тадейович Рильський а уже визнав. Іще в студентські літа Василь Діденко видав поетичну збірку «Зацвітай, калино!» (1957 р.), передмову до якої написав, здається, все той же Максим Рильський.

Із дому в гуртожиток він приїздив, привозив великого чемодана. Дерев’яного, либонь. І се було, звучало, як подія. Із степового краю, із Гуляй-Поля він привозив степовий сонячний густий дух. І дух Нестора Махна, хочеться сказать. До нього у Василя завжди було поважне шанобливе ставлення. Це в ті роки, коли Махна визнавали не інакше як анархіста у значенні негативнім.

Він звертав увагу на вродливих дівчат, можливо, закохувався у них, але вони ніколи не відповідали йому взаємністю.

Уже у пізніші часи, у самотні для нього часи, коли постать Василя Діденка стала незамінною і невід’ємною прикметою центральної частини Київа, часто можна було бачити поета, як він стояв із квітами у руці в Хрещатицькім підземнім переході. Та й очікував невідомо кого. Півгодини, з годину, може. Аж то ось дівчина, вродливиця струнка цокотить підківками, несеться собі на крилах мрії кудись. А Василь і навперейми навстріч їй крок ступив. Та й квіти уручає. Ошелешена од несподіванки вона:

– А навіщо?

– А це найвродливішій дівчині, – тут же й каже Василь заготовлене.

Вона віднікується все. Але Василь таки спонукує її узяти квіти. Та й скоріш оддаляється вона із квітами тими, якби од причепи.

Оце й усе, що було. А все одно ж несеться, напевне, на підківках своїх із несподіваним відчуттям своєї незрівнянності. Що невідь ізвідки і узялася раптом.

Таке іще розповідали про Василя Діденка на тім вечорі.

А як закінчували хлопці університета, як вечір випускний філологічного факультету відзначали, то міг бути не обов’язково вечір, а сам ясен день був, то серед випускників-достойників було подане й ім’я Василя Діденка, яко поета. І згадане те було у цілком поважному тоні, принаймні офіційно.

Василь Діденко любив слово, кохався у слові цілим своїм єством, од нього виходили, випромінювалися каламбури.

На тім вечорі Станіслав Зінчук згадував, як позустрілися вони були із Василем Діденком. А саме під тую пору у Зінчука був помер мололітній синок. Василь вислухав таку сумну новину та й питає:

– А як звали твого синка?

– Тарас.


– Ах, то ти ж задушив його...

– Та як так міг я... – подивувався од несподіваного запитання Зінчук.

– А нащо ж ти назвав його Тарасом. Тарас Станіславович. От тобі «СС». Дві приголосних. Він і задихнувся у них... – так і випалив Василь, якби те усе заготовлене у його свідомості було.

А вже другого разу, коли позустрілися вони ізнов десь у районі Арсеналу, то й звернув Василь увагу Зінчукову на написа на воротах заводу «Отдел кадров». Та й аж вигукнув од несподіванки й подивування ніби сильного:

– Прочитай он, що там написано. Отделка дров...

Таку магію містило для Василя слово у найрізніших переливах своїх.

Іще виступав один професор, доктор фізико-математичних наук. Він разом із Василем у Боярці у гуртожитку в одній кімнаті мешкали. Велике бачиться на відстані. Й на відстані літ також. Тільки тепер збагнув сю істину фізик. У студентські літа Василь привчав його любити слово і рідну мову. Але тоді юний фізик не надавав сьому жодного значення. І тільки тепер збагнув, що в тих дальніх Василевих ревнощах щодо слова сховані були глибокі смисли. І ось уже два роки професор сей у політехнічнім інституті читає свої лекції студентам тільки своєю рідною мовою. І кожного разу згадує Василя Діденка, який він безпомильний був у давніх ревнощах своїх щодо слова рідного.

А ще розказував професор той, що у гуртожитку увечері, як на сон у кімнаті усі бурсаки повлягаються, а й посеред ночі часто, було чуть, як Василь Діденко усе бурмоче й бурмоче собі про себе. Не інак, як вірші нові складав. Й се викликало спротив усіх бурсаків, спудеїв тих. І вони не раз кидали у темені чи й при світлі у Василя черевиками. Таке зневажливе трохи ставлення було, якби і справді до дивака.

Й іще розказував професор той, що коли не стало Василя Діденка, то начальник 101-го жеку дуже негативно відгукнувся про Діденка, яко про жителя київського центру. Але про котрого із поетів котрийсь жеківець сказав був, що він хороший, яко пожилець. Тим більш, про поета-ізгоя.

Іще виступала вчителька музики, у якої навчався приве­денний синок Діденка, укінці 60-х Василь був порипався у прийми до якої то удовиці, дружини колишньої одного поета і актора, який помер передчасно.

Учителька ся музики ніжно розказувала і дарчу книжку Діденкову показувала, як поет ніжно до приведенного сина ставився. Була на вечорі і дружина тая, така дебела, огрядна. Але не виступала. Василь у неї довго і не набувся. Кажуть, спровадила його вона скоро, позаяк узять із нього не було чого. Се Бистри­чанка про діда Василя Ковбасюка казала: «Хороший дідок, але вже взять із нього нема чого».

Був і синок від неї Діденків. Сей кілька слів сказав: «Спасибі татові, що навчив мене української мови».

Іще також на вечорі тім лунав голос самого Василя Діденка, як проникливо поетично читав вірші Володимира Сосюри і свої власні. Так й значущо було мені бадьорий проникливо поетичний голос людини чуть, якої ось серед живих уже нема. А голос його над нами висне.

Іще згадував хтось (той же Петро Засенко, здається) картинку із натури.

Як у полуденній степовій стороні, у райцентрі котрімсь Херсонської чи й Миколаївської області у клюбі збори важні відбувалися. Миколу Шамоту, директора інституту літератури у депутати Верховної Ради висували. Президія важна засідала, але самого Шамоти не було.

І якимсь то прибитом у задні ряди клюбу затесався туди тоді Василь Діденко. І опізнали його. І залом пронеслося та й над Президією стало, зависло: «Друзі! Серед нас є поет Василь Діденко, автор пісні «На долині туман...» Та й покликав хтось із начальства автора пісні до трибуни на трибуну. А чого ж, таке могло буть. Я пам’ятаю, у ті глибоко застійні часи, як на нарадах різних, а особливо кущових після розкішного обіду співать начальство починало, то й серед іншого «А мы, ребята, а мы ребята с семидесятой широты…» й «На долині туман....» заводили. Перед тим як іще раз, вкотре горло промочували.

Таке могло буть.

І вийшов, став на трибуні Василь, розхристаний, у сорочці зіжмаканій. Поет-ізой. І подивувалися усі сильно, самого автора знаменитої пісні забачивши.

Усі вичікують, подихи свої затамувавши. Слова ждуть. Що Василь скаже.

А Василь стоїть, з ноги на ногу переступає. За воду узявсь, що на трибуні стояла. Одну шклянку налив повну та й осушив, другу налив та й осушив, третю налив – і так само осушив.

Усі ждуть. Не терпеливиться їм.

Аж то рукою указав Василь Діденко на портрета кандидата Миколи Шамоти та й прорік багатозначно: «І ото ви думаєте голосувати за цього негідника. Та же він українську літературу гробить... А я вам не раджу за нього голосувати... А ви беріть на себе...»

Проте, здається, слова у такій категоричності приписані Діденкові заднім числом, із висоти сьогоднішнього дня. Хоч і який вигадник був Василь на усілякі несподівані дивацтва.

Скоріше уявить можна отаку наступну картинку. По зборах тих у садку біля клюбу, літня пора стояла, порозставлювані вже були столи із наїдками та напоями. Начальство уже до столів підступало. Чарки вже поналивані стояли. Діденко підійшов до одного стола, узяв повно налиту чарку та й вилив її у траву поза стола. Ще й прорік при тому: «Робіть так усі, як я». «Делай как я, делай лучше, как я». Як казали древні зулуси, чи то б пак німці.

Оце більш у стилі Діденковому. Свобода стилю.

Ще Віктор Кочевський і про таку придибенцію розказував. Також із застійних часів. Як у Спілці день Совєцької Армії відзначали. Лекцію прочитав покликаний із такої нагоди полковник. Прочитав сей полковник, як звичне, свою лекцію, та й питає, як звичне, чи нема, вельмишановане панство, у когось запитання чи напівзапитання хоча б. Тиша мертва серед письменницького загалу залягла. Аж то заворушивсь хтось іззаду. Василь Діденко. Руку підніс. Устав та й запитав: «А от скажіть, вельмишановний лекторе, чого ж воно у світі таке буває. Що Україна ось і член самого ООНу, як вільна держава, а чому армії своєї вона да не має». Смішок по залу пронісся. А ошелешений лектор і не знав, що казати.

Се зараз легко у такім ключі говорить, а тоді у такім ключі не просто було говорить. Тоді у такім ключі переважно мовчали.

Іще Валентина Запорожець розповідала. Вона ніби тоді, під тую пору, як се діялось, у Спілці на якійсь технічній посаді перебувала.

Як зайшов у Спілку Василь та стиха порадивсь із нею, як би то його у Коктебель йому потрапить (се Будинок творчості на півдні), бо дуже закортілося вже. «А й не пробуй. Не дадуть тобі путівки», – погамувала ся Валентина Василеві райдужні мрії. Але не повгамовувався Василь. Ану-но зайду я до Збанаги». Юрій Збанацький – се тоді якийсь секретар Спілки був.

І зайшов Василь до Збанаги. І не дав Збанага Василеві путівки у Коктебель. Але дав йому відрядження у Херсон. І потішав себе Василь сам: «І те добре. Це ж південь уже. І від Херсону до Коктебеля недалеко вже».

Сказалось та й забулося. Та й поїхали, хто мавсь, до свого того Коктебеля. А й Валентина Запорожець також туди поїхала. Путівку мала. Походжає одного разу вона у дворі Будинку творчості у Коктебелі, милується собі полуденним білим світом. Аж зирк. Хтось то у зіжмаканій сорочці розхристаний біля клумб квітами милується. Діденко Василь. Подивувалася вона сильно. Та й не питається уже, як він із Херсону сюди добувся. А питається уже, де ночує він. «А ось отам. У вирвиську побіля моря. Серед очеретів із очерету постільку собі ізробили. Та й удвох із синком Іваном супротив неба зоряного ночуємо. Розкіш яка. А поряд – море. А зорі які тут. Я двадцять п’ять віршів на тім місці написав...»

У Коктебелі тоді саме перебували московські літератори, поети якісь. Вони й заступилися за Діденка. Зібрали грошей та й викупили йому путівку. Та й поселився Василь із мало­літнім синком своїм ув окремім навіть якімсь будиночку, фінськім чи що. Та й перебував собі у Коктебелі на законнім якби основанії. Їли вони досхочу, подавали їм доволі.

Зустрічає у дворі біля квітів ізнов Василя Валентина та й питається його «А як живеш, Василю?» «А пречудово, – відповів він. – Розкіш одна. Уявляєш, самі на цілий будиночок. А хочеш, гуляй собі. А хочеш, до моря іди. А увечері небо над головою чисте. А зорі які... А море – поруч... Розкіш одна. Уявляєш собі...»

Іще хтось (Петро Засенко) описував у словах, яка вбога кватиря була у Василя Діденка. Але стіл вирізнювався серед ріжнорідного вбогого мотлоху. Розкішний письмовий коричне­вий румунський стіл. За ним писав поет свої вірші.

Іще був присутній брат Василя. Такий вайлуватий кремез­ний степовик. А все на Василя схожий. І говорилось, мовилось тоді, що треба перенести прах Василя у Галяй Поле, і степовий край має вшанувати свого поета, над степовим краєм витатиме його душа.

Іще говорили, що як вивозили прах Василя Діденка на те дальнє заміське кладовище, то водій машини тієї подивувавсь сильно: «Як же це так виходить на цім світі, що ось цією самою машиною недавно я привозив у Київ прах одного поета Василя Стуса, а тепер ось прах другого поета із Київа вивожу...»

О, земле рідна! Нещасна доля твоя, а іще нещасніша доля твоїх поетів...
15 квітня. Такі великі втрати для моєї душі... Дуже нещасливо розпочався для мене нинішній рік. У перед­новорічний вечір таке і передчуття було, стояло, виснуло наді мною незіпхнуте. Не знати, що то має буть.

Аж сталося. Вістка надійшла. З Ужгорода зателефонував племінник Сергій, нічого одразу не кажучи, павзу вичікував, а я недогадливий, і привітався. І тільки потому сказав він, що померла сестра Ганя. Яка значна прогалина у нашім роду витворилась. Аж страшно. При життю між нами ріжне бувало. І записалось навіть. Спадщина. Але тепер ось і жалько стало. Може, і я в чомусь провинний. Пристрасті мої, розгулювали там, де промовчати треба було. Хоча й мені, відстороненому людьми і світом, нелегко доводилося. Запізніле каяття.

Вона і хворувала уже тривалий час. І мучилася тяжко. Але до лікарів не зверталася. Ігнорувала наче їх. Навіть у передсмертні дні, кажуть, як покликали, викликали швидку допомогу, і як приїхала вона, машина, то Ганя у лікарню їхать відмовилася.

Як важко мені усе те зараз переживать. Ся хата, ся нещасна спадщина. Який се спадок на мою голову тяжкий, який гріх. Прости мені, Отче, мою нестриманість, пристрасть моєї душі, а коли би вона не проявлялася!

А через кілька день уже Іра племінниця, із Березного, здається, зателефонувала, що помер брат Саша. Протягом одного тижня такі великі втрати для роду. І хоч не було у нас із Сашею таких особливих справувань щодо спадщини, але все одно колись щось да було, протистояння якесь виявлялось, нуртувалось у членах наших. І все те тепер спогадалось. Та й провинністю скувало усі члени твої. Що ліпше би того усього і не було. Ах, із яким запізненням осягаємо ми, що у житті треба бути терпеливішими завжди до наших ближніх, особливо ж до родини. Раніше чи пізніше, а неодмінно усе те відгукнеться у нашій душі запізнілим розкаянням. І спогадалось, як Мар’я, сусідка, і про своє розказувала. Як забрав у неї брат Кіндрат заповідане їй, сиротині, поле. Усе життя були вони, перебували у гніву. А як умер брат Кіндрат, і як донеслася, дійшла до Мар’ї звістка тая, то й ішла Мар’я та й плакала, ридала сильно. А хтось сторонній і сказав: «А чого ж ти плачеш. Ви ж у гніву були». «А хіба я знаю, чому я плачу», – тільки і відповіла Мар’я. Справді, точніше і не скажеш. Так і я тепер плачу.

Зима минула у походеньках по лікарях. Мав проблему із зубами, що і тепер не можу відійти од тих проблем. Зуби катастрофічно жуються і піддаються розрусі. У мене відшукали, знайшли уже цукровий діабет. Затим аденому. Організм повністю виходить із ладу. Катастрофічно. Треба негайно спрямувати усі можливі зусилля, щоби використати усе можливе і хоч би на якийсь час продовжили функціонування сього нещасного організму. Але де вихід? Початок, може, уже зроблено. П’ять тижнів перебуваю виключно на рослинній їжі. Усілякі інші рекомендації настільки заплутані, що чогось істотного не можу із них я собі підібрати. Але підбирати доведеться. І треба. Інакшого виходу нема. Уже три тижні не приймаю ліків від тиску. А тиск коливається 180/100, 150/90.


18 квітня. Потоптом – по святинях... Узялись за серце України. За центр Київа. Запрограмовано свідомо руйнувать. На Софійському Майдані. Навпроти самої благословенної Софії зірвали доволі висотного старого колишнього будинка та й уже заходилися на тім місці готеля модерного будувать. Ще й таблички уже понаписували. Жах оден. Серцю перенести сю жорстоку реальність важко неймовірно. А до скількох людей я не звертавсь перехожих у цім місці, чи завважують вони жахливість содіянного, звершеного уже, а жеби оден потвердив, погляди свої байдужі байдужно одвертають, якби нічого і не сталося. Невже і в майбутньому не спогадає ніхто про дикість звершеної поруйнації?!

У благословеннім місті Володимира заходились гаражі мурувать, де кому заманеться, в’їзди у старі колишні будинки замуровувать, банки вибудовувать там, де й місця для них уже нема. Несусвітнє щось твориться. Запрограмовано свідомо учепились за серце України. І тут уже спасу нам нема.


1 травня. Ясний Великодній ранок... Казав колись Марточин Володя: «А якою би хмарною не була погода, а на Великодній ранок то завше ясне сонечко має показатись...» І таки правда. Скільки не спостерігав я, то так воно і збувається.

Цьогорічний же Великодній ранок на хуторі особливою ясністю випрозорився. Прохолодна весна запізнилася. Усе вітри холодні відкритий простір продмухували, а тут раптом ранок ясний-преясний. Як велике свято. А так і є. Хати поодинокі хутірські уцілілі побілені ясно сяють, світяться святково. Одну святковість Світлого Воскресіння випромінюють, що аж но усіляке людське дихання стишилося, причаїлося нечутно. Вийшов я надвір, стою посеред двору, наокруги роззираюся. А жодної людської постаті нігде у полі, на дорозі й побіля хат ясно вибілених хутірських не видно. Лиш висока ясність одна святкова у піднебеснім просторі понад землею висне. Тихо, ясно, благісно так, що словами того не передать. Лиш у душі, що до вічності стримить, хіба відчуванням частково осягать і можна сей високий святковий настрій. Настрій вічного життя, що крізь морок смерті й поруйнацій пробивсь.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка