Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка22/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31

1996 рік
24 січня. Зимові картинки… Дев’яь літ не було у нас такої зими. Сніжної да морозяної. Як колишні зими. Як Мати колись розказували. Які то холодні та сніжні зими у старовину були, за їхнього дитинства. Мороз аж тріщить. Але тільки до Водохрещ. Бували люті морози Рожжественські, а бували люті морози і Хрещенські. Але по Водохрещах усе змінювалося по-інакшому. Ясне сонечко горою ішло і потепління на Божу землю розпросторювало. Ік весні діло ішло. Тепер же ось уже й Водохреща минули. А морози посилюються, либонь. Сьогодні із ночі – -19°С.

Такої зими, сніжної да морозяної, у нас не було від 1987 року, як про теє повсякчас нагадують синоптики по радіо, яке я інколи слухаю.

Уже третій місяць лютої зими минає. Листопад був холод­ний відносно. Тобто худоба на хліви стала на початку місяця та й більш уже не виганяли її. Грудень цілковито був холодний. А від двадцятих чисел грудня і по сьогоднішній день, більше місяця, вважай, усе холоди і холоди непроглядні. Були снігопади, сніговії, хурделиці, завірюхи, мело, сипало, замітало. «Буря млою небо криє, Вихрить снігом де хотя…» Звіриною тільки, щось не чув я, щоби завивала. Навіть як і в Зірному був, у холоді перебував. На поля снігу насипало, у городи, в сади, в яри та вибалки. Увесь світ засніжений став. І людина у нім незатишно й беззахисно почувається, якщо іще й морози ударяють.

Се так незвично безпритульно свою сутність на полюсі холоду відчувать, коли твоє єство цілковито у полюс холоду занурене, і на ніякі інші полюси вже виходу нема. Це така страшенна біла усесвітова трагедія, коли свідомість іще пульсує, світ осягає, а плоть твоя, у котрій цяя свідомість перебуває, уже скута полюсом холоду. «Терек виє лютий, дикий, скутий скелями громад…» І мертвіє, і усі шляхи-дороги, усі виходи позатворювані. До зони, до полюсу тепла.

Більше місяця, вважай, температура уночі не піднімається вище -10°С, удень буває і -6°С, але тримається і -12°С–10°С. Як наприклад, сьогодні. А уночі, уранці так і -19°С було.

У помешканні моїм міськім капітально відремонтованім холодно. І уночі, і вдень. Температура не сягає +15°С. Але буває і +13° і навіть +11°С. Якщо після +11°С стає +14°С, то це видається дуже тепло. Але насправді це також холодно.

Але доводиться триматься. Бо ж куди дінешся. Уранці і удень я уже від 9 січня прогулююся, збавляючи вагу і артеріальний тиск. Уранці – на Володимирській гірці, а удень, під вечір – у Гідропарку. Якщо мороз не дошкуляє сильно, то там розкіш. І такі дивні картинки часом часто там доводиться спостерігать.

Ось мороз тріщить у надвечір’ї. А через Дніпро на пагорбі гори Печерські, і дерева, і кущі там. І храми на горі. І видно із гори, і чуть, як мерзнуть зимові дерева ік землі мерзлій прибиті. Усе під морозом поникло, зіщулилось. І тільки храми Печерські золотяться ув огнях до небес стримлять, і морозові непідвладні.

Якось іще ізнов я бачив, яке прекрасне малинове випро­мінювання просочувалося на клаптику крайнеба, на місці тім, де уже сонце зайшло.

А Дніпро увесь суцільно кригою скутий. Якісь поодинокі рибалки по нім сидять чи походжають. Й собі б одважиться та й перейти. А страшно.

Раптом вода поверх льоду ринула. Й сивий льодяний Дніпро почорнила. Й на очах прибує. Незвично так. Київське море іспустили.

А то ізнов одного разу у білім надвечір’ї був приглянувся до зимових дерев. «Зимові дерева» – образ Василя Стуса іще передв’язничної пори. А вони ж такі виразно чорні, ідеально чорні. І галуззям своїм чорним у верхах сплелися та й братаються. Особлива чорнота зимових дерев. А ще й у надвечір’ї. Се барва неповторна. Серце незнаними відчуттями і настроями пронизує. Се як схований, ні, проступаючий вісник весни. Се як виклик білій льодяній крижаності. Як несмілий виклик тепла холодові.

У такі холодні моменти сьогорічної незвичної зими мені чомусь увесь час думалось про далеку Північ. І не тілько про те, як там у самотині одинока сосна стоїть «Іn Norden steht einsam ein Fichtenbaum…» (Гейне). А про Колиму, про Соловки і Дудінку ішли мої розмишляння. Як то там зеки, каторжани білі люті холоди зносили. Ось кам’яніє плоть, а свідомість іще у пустельній усесвітовій крижаній білості носиться, пульсує.

У Гідропарку подлук минулих років поменшало безпри­тульних викинутих хазяями собак. Очевидно, їх повідстрілювали. Але лиця, мордочки їхні так і носяться, мелькають часто перед зором моїм.

Багато див і тремких відчуттів спізнаєш, гуляючи по Гідропарку о цій порі.
27 січня. Ізнов спогад про літо посеред зими… Як купався я у Гідропарку. А, скупавшись, викупавшись, я одягався, благу одіж на себе натягав. Посеред літа 1994 року се було, діялось. Похмурість небеса і день опісля соняшності оповила. Тиха така, благісна похмурість. Настрій до заспокоєння випростуюча. Отаке буває, трапляється посеред літа. Поглянув я на Дніпро, ізвідкіль він свої води несе. А там міст через води перекинутий. І по мостові тім електропоїзд метро по вигині мосту угору сунеться. Да так уповільнено д’горі. Якби сил йому не вистачає. Хоча неухильно вперед у прямуванні своїм. Але такий застиглий сей уповільнений рух. Так розслаблено повільно вагони волочуться. Така поетична індустріальна картинка посеред живої природи на Дніпрі. Що я ціллю постановив собі одразу ж і записать, як тільки додому повернусь, зафіксувать той одухотворений момент, поетичний малюнок. Але минуло майже два роки, коли у густім снігопаді, за вікном, я дома затримався, та й час для тієї картинки настав.
27 січня. Яке се щастя затишок над головою у хуртовину мать і відчувать… Сьогодні зранку у мене були свої плани щодо походеньок по місту. Але коли уранці я вийшов за хлібом, то прикра несподіванка позустріла мене. Падав, вертівся у воздусі густий лапатий сніг. А вже багато снігу і долі лежало. Уночі падав. Так що навіть і міські дороги та тротури виявилися а скрізь попереметені, засніжені глибоченько. Що у своїх старих черевиках мені годі кудись рипатись. Одразу мокрими ноги стануть. Мої пляни, наміри ось об таку невідпорну реальність одбились. Ах, як се завжди незвично для серця і розуму сприймать зовсім інакший поворот подій, аніж їх запрограмованість твого розсудку витворює.

І я повернувсь у кімнату. Да й став крізь малу проталинку у віконних ласицях розглядувать, який же там за вікном у міськім пейзажі сніг валить. А густий, а лапатий. Світа Божого, тобто домів і просторовості задніпровської не видно. Справжня тобі завірюха, які тільки і на хуторі нашім можливі колись були. І от коли повернувсь я у кімнату на останній шостий поверх царського колишнього будинку у центрі Київа у місті Володимира, так незвичайно надзвичайну полегкість на серці відчув. А яка ж це і розкіш усесвітова незбагненна захисток, прихисток над головою у таку хурделицю, у заметіль білу мать і відчувать.


27 січня. Суєта суєт засмоктує мене… У місті я ані рядка написать не можу. Все ніколи. Часу нема. Увесь мій час світлового дня і доби он на віщо страчається безрезультатно для творчості. На ходіння по установах, по жондах. По податкових інспекціях і т. д. На базар іще. За морквиною і бурячком, да таким, якби стрижень деревини, що їси його тільки із примусу. Їсти треба, а не щоб смакував. І гроші заплатив.

Ця побутова суєта цілковито зашморгує мене. А дні ідуть, спливають, стікаючи кров’ю. І так жалько мені їх. Хоч найкращі дні уже і відійшли.


28 січня. Який навально білий світ… Уже котрий день небо сіє і сіє сніги. Великі сніжини, лапаті і дрібні, маленькі. Сіється і сіється. І усе велике місто у білім похмуро убранні. От і сьогодні ізнов мете, сіється дрібний сніг. Ополудні. Унеділю. І тільки хрести Софії зі снігів заметеного міста увись д’горі стримлять.
27 лютого. Така важка цьогорічна зима… Дев’ять років не було такої зими. Усе то зими були легенькі, без морозів. Із довгими затяжними відлигами. Якось і перебувать такі зими було лекше. Не зогленувсь, як воно вже і перейде. Так усе переходить.

А от цьогорічна зима була люта. І перебувать її мені було нелегко.

Листопад уже був холодний. А як у грудні взялись морози, то так і по цілий лютий тривали. Із ночі завжди було нижче -10°С. Тепер от тільки до відлиги наблизилось. А із ночі й сьогодні було -10°С. А сніги які глибокі цілу зиму лежали, що ні виїхать, ні вийти нікуди.

Тяжко переживать людині такі холодні навальні зими.


27 лютого. Як важко мені, і ніхто надо мною не згля­неться… Я старіюсь. І важко мені. Сиротині. Родом цілим од себе одторгнутий. І співтовариством цілим також. Я доведений до існування неможливого. Я вкрай незадовільно харчуюся. Навіть картоплини купить не можу та зварити. Хліб оден і їм тільки. Буряка, морквину коли куплю, а вони і фальчиві, чорні, на смак не добрі.

І ніхто мені не допоможе. Ані із старших побратимів, ані із молодших. Вони в інших умовах, і їм того не зрозуміть.

Самому треба і верстать свій путь.
27 лютого. Які мороз квіти намалював… Одного ранку піднявся я, пробудивсь, а мороз такі гарні квіти на віконному шклі виснував. А як листочки пальм чи якихось інших полуденних ростин. Із розрізами листочків навіть. А щоби така схожість мимоволі витворилась. А може, і не мимоволі. Може, то поляр­ність холоду із полярністю полуденного тепла перегукується. Жеби у ласицях у морозі да таку схожість ростинно квітування витворить. Я і раніше, іще в юні свої годи, на хуторі не раз милувався тими візерунками химерними ласиць на вікнах. Як і до чого вони схожі бувають. Але се таке вражальне надто.
27 лютого. Се вже переходить усілякі межі. Учора у концертнім залі «Золоті ворота» я бував на вечорі, присвяченому 125-річчю від дня народження Лесі Українки. А це вже переходить усілякі межі. Читали і виступали М. Жулинський, Я. Гоян. Й акторки, напнувшись, надувшись, тексти читали Л. Кодирова, Р. Недашківська. Яка ж убогість. Який примітивізм. Примітивний роблений пафос. Анемія. Повна.
27 лютого. Це справжній голодомор… Життя неухильно із кожним днем стає все вбогіше і вбогіше. Особливо тяжко самотньому інвалідові. На пенсію уже нічого не можна купить. Оден хліб тілько і можна укупить. Кілограм картоплі уже 130 тис. карбованців просять. Те саме морква і буряки. Такий голод знедоленому людові можна би було пережить рік-півроку. Адже такий неухильно побільшений голод триває уже шостий рік. А між тим деяка частина суспільства, і серед моїх знайомих також декотрі, дак вони живуть краще, як раніш. Такий чистий вгодований вигляд мають, і вбрання шикарне бізнесове. А підійди до них про поміч попросить, то такий каже: «А ти до мене не підходь, бо я уже із голоду умер. Мені гірше, як тобі». Отаке на нашій землі вичворяється.

Так само і в селі. Коли я зайшов до сестри у хату через якихось два місяці відсутності, дак вона мені одразу і сказала, що у їхнім краї шестеро учителів умерли з голоду. Цьому не йняти віри. Тому неправда. Але це вона так сказала, щоби я на їжу їхню не напрошувавсь. А потому ще й говорила, що оден хлопчик у нашому селі також із голоду умер.

Це неправда. Там є ще картопля. І сало й м’ясо пощи в кождого є.

Отак. За такою агресивною заслоною і не доступишся ні до кого. Такі вони тепер. Часи круті настали.


27 лютого. Заднім ходом… Зараз дуже модно друкувать щоденникові смілі записи про брежнєвські часи. І декотрі наші часописи такі записи друкують. Навіть і моїх знайомих. Так вже сміло тії друзі записи свої про той час роблять. А я то знаю, що ні мислить, ні тим паче записувать у тії 70-80 – роках нашого століття вони чогось подібного ніяк не могли. Хід заднім конем. Задня сміливість. А на це ми здатні, як і на чужеє ласі. «Ласий на чужі ковбаси». А той іще «чужеє оддавав в печать». Чого робить, звісна річ, не можна, не треба, і не належиться навіть.
27 лютого. Хитрий селянин… І селяни, що продають на міськім ринку, усе частіш вдаються тепер до різних хитрощів. Обважують, неякісний продукт за першосортний продають, картоплю мерзлу чи чорну усередині, так само і моркву неякісну, капусту і т. д. При цьому і гадки вони не допускають собі, що обманюють такого ж бідового, іще бідовішого голодного міщанина, мешканця міста тобто. У селяниновій уяві все іще живе заздрість, ніби міські пенсіонери тілько раюють, а не бідують і не вимирають із голоду. Се недобре протистояння. Не тепер воно витворилося, але і тепер воно загострюється.

Дуже обманюють ті, котрі на вулицях у лоточках стоять. Вони так підкручують ваги, як лимони чи що там продають. До 300-350 грамів на кілограмові не додають.

А взагалі ударяються до найнеймовірніших хитрощів, що до них і додуматись не додумаєся.
3 травня. Зима над усі зими… Цьогорічна зима була довга і холодна, що понад усі зими. Такої тривалої і лютої зими я не пам’ятаю. Ще люті зими то котрі пам’ятаю. 1951, 1952, 1985-і роки. Морози до -30°С тоді наближалися. А от щодо тривалості, то такої зими не пам’ятаю. Як на початку листопада випав сніг да почалася зима, то так і протривала вона аж до середини квітня, вважай. У нашій місцевості так іще не Великдень, 14 квітня на 36 сантиметрів сніг був випав та й кілька день пролежав. А що вже на сніги навальна зима була, то того і не передать. У місті Київі я не міг нікуди вийти чи виїхать у віддаленіші околиці через сніги глибокі. А що по селах наших та хуторах творилося, того і не передать. Крізь глибокі сніги людина буквально не могла у світ широкий пробиться. У Палажки, як Степан Батрак розказував, то тільки від хати до хліва прослідок по снігу один проліг. А у широкий світ од Палажчиної хати і сліду, і виходу не було. Хіба Уліян як хліба коли їй принесе, то слід і проляже, покладеться.

Такою довгою, лютою і навальною була цьогорічна зима.


3 травня. А люди падають, як мухи… А люди цієї навальної лютої зими умирали ушвидченими темпами, падали, як мухи. У місті воно не так виразно помітно, завважується. По хуторах та у селі сей масовий відхід людей виразно завважується. Що сьогодні от ходить людина, а завтра її і нема, вже впала, і живе дихання її припинилося.

Отак упали цієї зими Володя Марточин, 63 роки, Миша Горобей, 65 років, матері його, тітці нашій 92-гий рік пішов, проводжати, прощаться її на дорогу вивели попід руки, як синка на цвинтар везли. Юрко Седун, 62 роки, так той упав у Великодні свята, до столу сів, нахилився, може, випить іще, бо пив, а може, й не випить, та й упав за столом. До вистрілу, можна сказать, упав.

Увечері я ішов Старининською вулицею проситься до сестри переночувать, та й привітався із Квоковим Володьою, він ішов через двір від коней, коні запряжені у дворі стояли. А уранці чутка моєї свідомості діткнулася. Того ж таки вечора Володя Квоков і помер. Од серця.

А узимку ще впала Зоська Дрилька, Наритникова, епілепсією одержима. Вона пішла, ішла у клуню із відром по брикет, щоб протопить. Падуча кинула її, і, може, й убилася, головою об цументовий поріг вдарившись. Бо знайшли її через кілька день зчорнілу уже. Із клуні крізь прочинені двері зі снігу ноги чорні стирчали. Хтось то завважив ті чорні цурпалки, що вирізнювано у двір виступали чорно серед ідеальної білості снігів. Хтось ішов проз хату Дрильчину та й завважив теє. І хатні двері незачинені були.

Ся Дрилька жила самотою у нещасливій долі своїй. Й виділялася, вирізнювалася серед наших поселян іще тим, що сміливо входила у кабінет начальства і вимагала палива та гною та коней, щоби города посадить. При цім здіймала такий амбарас, що навіть найстоїчніший, найдубовіший начальник не встоював перед нею. І тут же давав розпорядження заспокоїти усі її нужди і вимоги. Вона, Дрилька, кажуть, і у самого Кроки, районового голови, не раз бувала.

Ішла Дрилька, завжди при цім пам’ятаючи, що найліпший захист – це завжди напад, ось яким трибом. І брала іззаду бика за роги. Іще з порога начальницького починала грізно «А хто то мого батька убив, да кісточки порубав і кісточки у мішок поскла­дав», повторюючи чи нагадуючи при тім офіційно розпросторену у краї версію, що її батька бандерівці вбили.

І се діяло, який би грізний та високий за рангом начальник був, навіть самий Крока, тут же і обм’якав та й давав розпоряд­ження усі Дрильчині вимоги заспокоїти. Се був високий Дрильчин козир. Я сам на автобусній зупинці чув, як Дрилька давала зичливу пораду одній жінці, що їй не хотіли давать талона на брикет: «А ти но піди та й скажи їм: «А хто то мого батька вбив, на кісточки порубав і кісточки у мішок поскладав, нікуди вони й не дінуться, а одразу талона і дадуть».

А як одного разу котрийсь то начальник не зреагував на Дрильчину вимогу, вірніш, від’ємно зреагував, то написала Дрилька про той винятковий у її життєвій практиці випадок Горбачову, і мав тоді довго той начальник мороку.

Маня Михальова мені розказувала. Сестра стринешня. Кицьку Дрилька у неї взяла років кілька тому, кошеня мале. Аж то цієї навальної зими прибігла кицька до Мані назад. День, другий минає. Не хоче вертаться до Дрильки кицька. Й тоді тільки дійшло до Мані, здогад о свідомість одбивсь. Аж то і чутка донеслась. Дрильки вже оселя. Жінки прийшли. Стали грошей шукать. Мишами сточеного сінника розпороли, розпанахали ножами. «А Дрилька не настільки дурна, щоби у сінник, де вже миші порядкують, гроші класти», – сказав хтось.

У дивані риться відтак заходились. Одну качалку ізняли. А там – документи. І її – заява до Горбачова, і відповідь із Москви відповідно.

Другу качалку ізняли. А там посортовані у дві пачечки обгорнуті акуратненько і лежать. Шістнадцять міліонів. Дрилька горілку гнала, то копійка за нею водилась у колишні часи. А тепер – і міліончики от завелись.

А що вже цукру, муки та крупів ріжних там було – то поповозили родичі. Поживились.

Ще й осуджували Дрильку. Що скупа та загребуща була. А все одно умерла. Пастухів до плоту не підпускала. Але скажіть, як і буть у цім світі людині самітній, щоби до смерті дожить. «Не судіть, то й не судимі будете». Одразу і побігло через свідомість мою.
22 травня. Смерть у собачій будці… Як ранньої весни, іще трава тільки пробиватись почала, вигнав був Коля Михалков свій товар пасти, то я і спрямувавсь до нього, щоб погуторить, мову людську почуть, бо стуживсь за день на хуторі за словом людським.

І став Коля мені новини зимові наших хуторів переповідать, розказувать. Знову ж мова про масовий відплив людей ішлася. Хто і де, за яких обставин відійшов. Як удовиця Хведоська, покійного Сашка Поморкового дружина, мого шкільного товариша, сієї зими відійшла, із горілки згоріла. Напилася сильно, та й стала унутрі горіть. І як пекло її дуже, та місця вона собі не знаходила, то у гарячці притулилась вона плоттю своєю до справжнього вогню у хаті, в грубі чи печі, що там горіло, та й попалила свою плоть й іззовні. Обсмаленою її і знайшли у хаті, уже як нежива стала.

А Козюк оден, Миші Козюка синок, теж алкоголіка покійного, се ніби того, котрий у початках колгоспного руху у нашім краї і головою і бригадиром перебував, так он за яких химерних обставин загинув.

Одного холодного снігового дня, мороз лютий стояв, копав він яму небіжчику Каштанюкові. На похоронах упився сильно. Прийшов, ледве приволікся додому та й шороху у хаті наробив. Матір рідну із дому вигнав. А потім роздягнувся донага, узяв табуретку, виніс надвір та й усівся на ній в одних трусах, якби спекота літня висока стоїть у піднебессі, а він от надвір вийшов та й прохолоджується. А про теє, що мороз двадцятип’яти­градусний, може, то і забулося йому.

А відтак потягнуло сього зуха до собачої будки. Собака і не хотів виходить із будки, огинавсь. Але він вигнав його, із ланцюгом, із цепу зірвав. А сам улігся в будці та й заснув. Які там сни могли йому снитися у прохолодності.

Уранці хто то ішов через двір та й побачив. Ноги білі голі людські із собачої будки стирчать. Як унесли того зухвальця в хату, то він іще дихав. Але скоро і помер. Може, його і можна було іще порятувать, якби до медичної обслуги звернулись моментально, а не в тепло уносить одразу. Бо років десять назад у нашім краї уже був такий випадок. Як оден молоденький мізерний на вигляд зух не дійшов був метрів двісті до своєї хати, упав та й заночував у снігах на морозі. Уранці тільки його і помітили, завважили. Одразу відвезли у лікарню. Лікарі узялися за нього серйозно, щоби своє мистецтво показать, бо новина о тім уже у краї рознеслася моментально, та й стали його поволеньки, послідовно розморожувать, бо як сучок уже був. Та й вичуняв, одійшов той зух. Якби ні в чім не бувало. І горілочку собі й далі попиває. Аби но трапилося де. Аби но спочатку хто підніс, то не відмовиться, не пропустить.


22 травня. Спека у середині травня… Цього року у середині травня стояла неймовірно висока спека. Вірніш, спека почалась іще напочатку травня. 14 травня я їхав із Здолбунова до Київа, так сильно моторошно у дорозі було. А в Київі од розпеченого муру, од машинних випрів, то нігде місця собі знайти не можна було. Й уночі на верхнім горішнім поверсі також. Так відчутно давалася мені тая спека і так болісно переносив я її. Температура піднялася за +30°С.

Але от учора ізранку похмурніло, насупилось небо. Із північного заходу вітер рвучкий сильний повернув. Та й приніс у своїм диханні холодний дощ. Підгризений бобрами осокір розмаювало, якби вивертало його із корінням над потоком. А вивернута із кореня частково береза над вуглом хати також шаталася.

Сьогодні ізранку виглянуло чисте умите сонце. Але вітер все той же прохолодний.
22 травня. Раннє засилля колорадських жуків… Картопля іще не зійшла, а колорадських жуків уже повно. Днів десять тому я був посадив у ямочках, в кожній ямочці по чотири, маленькі помідори. Кілька день поливав їх. І прийнялися вони. Затим поїхав до Київа, сміливо вважаючи собі, що мої помідори перенесуть спеку, витримають тобто. Повертаюся додому. Аж моїх помідорів нема. Кілька тільки зосталося. Усі решту чисто колорадські жуки із’їли.
28 травня. І птах докладає зусилля… Так прийнято вважати, і за взірець десь читав я в аеродинаміці, що політ птаха надзвичайно легкий. Се як біг малої дитини, підлітки іще таким вільним буває. Що тут природнє все, і наче особливої потуги, зусиль тут і не докладається.

Аж то одного ранку я вийшов на хуторі за комору, та й у сіни ізнов вертаюсь. Аж тут птах сивий, наче зозуля, із перед очей, із порога зірвавсь. Якби щось красти він збирався був, якби шкоду якусь скоїв, учинив. Та й у повітря злетів. Та навтеки, ніби я у повітрі його наздогнать можу. Та у східнім напрямку простує та над клунею уже здіймається. Я іззаду на птаха дивлюсь. І так видно мені, так виразно завважується, яких неймовірно великих зусиль докладає ся птаха у леті, щоби від моїх очей утекти.


31 травня. Умер цапок – і Люся затужила… Я учора пішов був у Борок моху надерти, щоби шпарки у стінах хати ізнадвору трохи постикать, бо поміж бруссями старий мох вітер повівіював, у хату вже в однім місці крізь дірку просвічувалося. Та й зайшов до Люсі Микитиної. Самотньої. Сімдесят два роки їй. Сидить Люся стомлена згорьована за столом. І трапезує вбогим харчем своїм. Козяче молоко із хлібом попиває. Від двох кіз тільки і надоїла, що півлітрового слоїка.

Трудно на хуторі самотній людині. Да ще й у віці похилім. Жодна перспектива попереду не проглядується.

Сиділа за столом Люся, у доживання своє гірке помислами занурена. А відтак як розплачеться.

Та й стала мені свою біду розказувать. Що було у неї дві кізки. Стара котра чорна, і молода котра сива. Навесні окотилися вони. Обоє з двійнятами. Стара чорна привела дві кізки, а молода – два цапки. «Дві кізоньки, дві кізоньки горох молотили…», «Два козлики, два козлики до млина носили…».

Дві кізоньки од старої кози й понині живуть та зрілості досягають у повільнім козячім дозріванні своїм. Діткам молодшої кози – цапкам доля на повноліття не усміхнулася. Оден цапок іздох одразу, по кількох днях після народин. А другий зростав собі нівроку, козяче молоко материне попиваючи, на радість Люсі зростав, яка тішилася ним невимовно. Що от буде уже у її козячім господарстві і свій цап.

Але ось і сей цапок занедужав, не знати й від чого. Тут людина занедужує й не знати від чого. А що вже говорить про німе сотворіння.

Люся й доглядала за цапком недужим, якби за малою дитиною доглядають, коли заслабне вона.

Він уже й одужувать почав, став. Уже травичку жував, як Люся йому приносила. Аж то у суботу вранці зайшла Люся у хлівець, а козлик, цапок уже й неживий лежить.

Умер цапок – і Люся затужила... Якби за дитиною плаче та побивається.

Унеділю Палажка приходила та розраювала її тугу:

– А чо’ вже ти так сильно плачеш та побиваєшся. Тут людина умре – і треба переживать, а то цапок... Річ наживна...

– Воно то так, – каже мені виправдувально Люся. – Але як то і цапка шкода. Бо який вже гарний був цапок. І я все тішилась, що скоро в господарстві буде свій цап...


1 червня. Який прекрасний літній ранок... Перший календарний літній день. І такий прекрасний літній ранок після прохолодної ночі. Молоде ясне сонце на денну спеку заповідається. Тиша. Супокій у природі. Небо чисте. Розкіш і благодать на хуторі. Трави некошені росою щедро вмиті. Тільки голова моя від нічного тиснення артеріального уже несвіжа, щоби ясно і прозоро молоду поранкову літню красу сприймать. Розкіш тепер на хуторі. І тільки реальність занепаду хутора як дисонансує і чавить на свідомість від’ємно у світлі тієї молодої поранкової літньої краси.
1 червня. Іще про справи козячі... Як розказував старший брат Саша із свого приймацького життя. Вісім років уже він у приймах у Маньки Старининської. І завжди нахваляється, що йому у приймах у Маньки добре, розкіш одна. Либонь, чи й не лучче, як у перших приймах за Ганною було. Й увесь цей час держали вони із Манькю козу. Коза була доброю. Що молока від неї на них обох і вистачало. А Саша водив кладкою через ріку на луки тую козу пастися.

Недавно коза окотилася. Привела трійнят. Але ті уродини виявилися нещасливими. Під час народин коза умерла, загинув і один дітвак – козеня. А двійко залишились живими. І от тепер мають із ними клопіт. Дітваки, звісно, окрім молока, нічого споживать іще нездатні. Молоко для них купляють і випоюють соскою. Але до тієї процедури немовлята так непризвичаєні, що увесь час жують соску. А сосок тих ув аптеках і нігде дістати. От і мають клопіт. От ізнов козяча проблема. А хлептати із мисочки молоко ті козенята ніяк не навчаються.


1 червня. Ластівки мудріші, аніж джміль... У хату крізь прочинені й сінешні двері залетів, усунувся великий джміль. Шершень. Та й гуде на всю свою джмелячу потугу, якби пароплав гуде, коли знаки подає, що із місця у просторінь вод вирушає.

Я у другій хаті сидів за писанням, і мені те бджолине гудіння аж ніяк не заваджало, а навпаки, ніби думку до активності із заціпеніння зрушувало.

Аж то намислив собі той джміль ізнов із хати вилетіть, посунуться. Та й до шибки вікна б’ється, бо світло там. Я віником прийшов йому вихід крізь прочинені двері указати. Але джміль цей став борюкаться зо мною. І що не відкидав я помахом віника його од шибки, так він усе настирніш об шибку бився. Так манило його це світло, що про ніякий інший вихід на волю він собі і гадки не допускав. Ніби на тій шибці уже світ клином зійшовся. І от коли узяв я його у совок укинув та й виніс у сіни, то й полетів він крізь прочинені сінешні двері на волю у світ широкий, у затухаючім од задоволення гудінні, ощасливлений.

І тут спогадав я ластівок. Як вони на початку травня у дворі весело літали. «Ластівки літають, бо літається...» Та й улетіло двоє крізь прочинені двері у хату. Та й посідали собі на жердинці коло груби. Вони на мене дивляться подивовано, голівки набік схиляючи, і я на них дивлюсь. Та й думаю собі. Се ж привіти вони у хату нашу нещасну, людьми скривджену од погромів незчисленних, із далекого світу, із Африки жаркої чи Індії екзотичної, принесли. А може, то душі Батька-Матері ненароком у свою земну хату завітали, щоби подивиться на свою кохану дитину, на свого синочка, уже старіючого, як то він гоніння та переслідування у своїм ріднім краї витримує, сповняючи свій земний обов’язок.

Аж от по часі якімсь зірвалися тії ластівки із жердини та й у шибку вікна битись стали, силкуючись на простір світовий вихопитись. Але довго вони і не билися так. Настирності, як той джміль, не виявляли особливої. А хутко і зметикували ніби, що світ же білий на цій шкляній шибці клином не зійшовсь. Скоренько і відсахнулись ластівки од шибки. Та й крізь прочинені двері у світовий простір вільно собі полетіли.
1 червня. Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть... Схоже, що наші селяни стужилися за паном і панщиною. Бо яким чином пояснить ось таку ситуацію, що витворилася у нашім краї і на нашім хуторі.

Се ж кожному відомо і усвідомлювано кожним, яким свавільно несправедливим чином прибрав сей спритник-фермер до своїх рук наші землі. Що наші батьки їх тяжкою працею викупляли у пана. Він же при сприянні неправедної управи захопив, узяв їх безкоштовно. Ще й хорохориться, ще й печаткою розмахує на цю землю. Що який він спритник та ірой. А о тім, що іще ж живі, присутні на цій землі тії люде, які самі цю земельку викупляли. Як це несправедливо. А ніщо так не обурює нас, як несправедливість. Іммануїл Кант. Він же ще й погрожує сим нещасним старим, ураженим несправедливістю людям.

Але загал людський, якби мовити, громада, яка у нашім закутку ще й існує, поставилась до ситуації і нестатечної колись особи сього спритника, що із землею легковажити посмів, насмілився, не сказати б, прихильно, але покірливо. Не говоримо вже про тих, на чиї спадкові землі він іще допоки не посягнув. Але й ті, чиї землі спадкові він уже захопив, ось брат наш старший та сусід його посьолковий Миша, обидва класні механізатори, так одразу і поспішили до сього нового землевласника зі своїми послугами. Два літа й зими дві вони мудровали, як би із лому йому комбайна зрихтувати. Брат казав: «Зрихтуємо комбайна, як лялечку». А Миша так мені зізнався, що він цілими ночами, як спать уляжеться, мудровав, як сього комбайна до пуття довести. Із сього хіба висновувать можна, які се класні механізатори і як глибоко кожна справа у їхніх серцях сидить.

А як зрихтували вони того комбайна, то новий землевласник їм і обмолотити півкопи жита не захотів, посилаючись на те, що це ж гроші коштує. «Цей комбайн у мене гроші коштує», – так і сказав. Як у тім ізнову зізнався мені той же Миша.

Це він так мені у вічі говорив, спочуття ніби шукаючи. А тепер он ізнов із братом попхався, порипався до нового землевласника бальки тесать. Дома він заміряється на чужім хатниську становить при живих іще спадкоберцях, зятеві та унуках. О сьомій ранку вони уже там сиділи, до тесання прийшли. Ревні такі. Але якби но я попросив поліно дров перерізать самотній або удовиця самотня котра. А ні за що не прийшли б. Посилаючись на неміч, на нездужання або на брак часу. «Я до Євки поки зайшов, то три рази перепочивав», – казав мені брат. Це щоби із ніякою просьбою до нього не тиснувся. А сюди і сила є.

Неймовірно, але на це тесання порипався, спокусився і 74-літній Уліян з усохлою рукою та Гриць Єменець, чий батько загинув, можна сказати, за тую свою землю. Бо у 1952 році літував, ночував на мурові біля Верховної Ради у Київі, доводячи управникам, по якому такому праву забрали у колгосп його землю, адже на неї у нього є купча. Попхавсь тесать і Циба, чиї приймацькі землі і хатнисько також прихопив сей землевласник.

Отакі діла. А й жінки. Того дня капусту садить вийшло більше десяти чоловік. А всього працювало у господарстві нового землевласника зверх двадцяти душ. І то ще як працюють. Радісні. Бігають. До ладу, акуратненько все роблять. У колгоспі за всю історію колгоспного руху жодна душа так ревно не трудилася. Там тяп-ляп, аби з рук. Ми колгоспну працю знаємо.

Справді дивина та й годі. Речі неймовірні. Але факт є факт. І супротив нього не підеш, як і твердить аксіоматичне. Схоже, що сучасний селянин за паном і за панщиною стужився. Може, сей новий хазяїн величезною там платнею народ спокушує. Але де там. Він не такий, щоби зайву копійку відпустить. Коли он і матір свою і сестру молодшу із маленькою дитиною одділив у літній кухні. Мати рідна його 73-літня мало не задубіла з морозу, у валянках і спала, кажуть, що для неї в хаті вже місця не знайшлося. А сестра із розпачу на буряки, «на сезон» поїхала, щоби заробить щось, бо у братовім господарстві задурно трудитись уже стомилась. Німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть. Які пророчі слова. На всі часи й епохи.

Семен Лапка, 87-ий рік йому пішов, як пас позавчора корову, то таку іще історію мені із подивуванням розказував. Як тільки колгосп зорганізувався, то загадали були на косовицю усім виходить. Зібралося косарів, може, із п’ятдесят. А Денис Довгий, 68-літній уже тоді, міцний хазяїн і каже, що я не піду разом із Хведором Блискучим косить, бо він косу без затилка несе. Тобто що нестатечний се хазяїн, і хазяїнові, який себе шанує, не годиться і косить іти, а хоча би куди, навіть і в колгосп. А тепер от Марта 72-літня, дочка Дениса Довгого, порипалась до якогось Дригуна у найми буряки сапувать. Дивина та й годі. «І хто би міг подумати, що до такого я іще доживу. Що таке іще побачу», – висновував у розмишлянні Семен Лапка. Що до найнестатечнішого колись діти найстатечніших колись хазяїв у найми підуть. «Кто был никем, тот станет всем».

Але й таке ще треба подумати. А хто ж тії люде, що так ревно запопадливо на ниву сього новоявленого землевласника ідуть. Й коли став я розмишлять над тим, улігшись якось до своєї вбогої постелі, то проглядування моє на тім зостановилось, що усі вони причетні до донощицтва. Й таким чином «пример» показують, що до спритника й іншим треба у найми іти, тобто грають свою нову ролю, функцію чека виконують. Аяк. Се як і колишні атеїсти у нашім церковнім хорі тепер співають.


2 червня. А ранок ізнов такий прекрасний... Прокинувся сьогодні на хуторі. А ранок ізнов такий прекрасний, як прекрасний голубий Дунай із мого дитинства, коли недільного ранку ми пасли на колишній поруйнованій мазурській слободі товар. І як ранній соняшний ранок недільний послідовно неухильно дорослішав та у день переходив. Коли соняшного світла уже було, ставало доокруги так повно, що й треба уже товар у хліви заганять.

Сьогодні також неділя. І свято подвійне, потрійне – Трійця. Зелені свята. А я на хуторі один. І ніхто мене не провідає. І ні на кого не чекаю. Хіба із острахом внутрішнім чекаю, що ось прийдуть гамірною юрбою підлітки купаться під хату та шкоду вичворять. А до мене із іншими замірами і не йдуть, не навідуються, як тільки щоби шкоду робить.


2 червня. Дивовижна властивість пам’яті... А день святочний, як і ранок прекрасний, продовжується, триває. Жодної хмаринки на небі за цілий день і не виступило. Теплінь одна ясна у піднебеснім просторі висне та випромінюється. Ластівки в пообідню пору ось літають над двором. Крізь вікно мені видно. Ізнов «Ластівки літають, бо літається». Удень ополудні я на Посьолок зібравсь іти. Гадав, що пообідаю десь, позаяк день святочний. І молока щоби додому взять. А дзуськи. І там також і не топили, і не варили, як і я не варив ізранку нічого.

На Посьолку настрій святочний, окрім сонця щедрого, ще й весіллями якими то посилюється. Сюди-туди люди, празниково зодягнуті сновигають, і дівчатка у стрічках. Чи днів таких іще багато буде? Так відчулось і подумалось мені.

Дорогу переходив, як окликнули мене. Троє на лавці у холодку сиділи. Двоє посьолкових, а третій... Задачу задали – чи упізнаю. А як не упізнать. Я із дороги іще упізнав. Коля Вовкової Ярини. Як Вовковий хутір більшовики у 1952 році розгромили, так і не бачились ми із тих пір. А колись, як я товар пас, то по-приятельському коло річки говорили. А майже не змінивсь із лиця. Яким був, таким і є. Хоча він і є старіший на чотири роки за мене. У Головині за Костополем живе. Булеє стали згадувать. Він і ув автобус хутко увійшов та й поїхав скоро. А у мене біля серця така дивність розляглася. Як може людина незмінними риси лиця свого протягом сорока п’яти років зберегти. Ізнов спогади прилинули про булеє. Така дивовижна ся властивість людської пам’яті.
4 червня. Над краєм стоїть висока спека... Після невеликого дощу і часткового похолодання укінці травня, як калина цвіла, у краї ізнову стоїть висока спека. Усі три дні на небі ані хмариночки, небо глибоке синє бездонне посилає, випромінює на наш убогий низинно край могутню потугу тепла. Ранки такі росяні у стомленій зелені, іще прекрасні. Але оно сонце д’горі трохи підіб’ється, так і смажить немилосердно неймовірно. Як гіпертонік я переношу цю спеку трудно і на хуторі, але як уявить, то іще трудніше було би переносить її мені у місті, де асфальт і мури нагріваються сильно і випромінюють запахи задушливо запаморочливі. Якщо така спека перетриває іще з тиждень, то городина, а й зело котре у полі може вигоріти суцільно цілковито. Уже зараз сьогодні, до Рогу йдучи сестру стринешну Женю Никонову сироту провідать, бачив, завважував клаптики пшениці маленької суцільно жовті, од спеки вигорілої. Сонце до заходу хилиться, а от не схоже, щоби на похолодання та дощ повертало.
4 червня. Яскравий спогад дуже старої людини... Тітці Домці дев’яносто другий рік. Вона остання жива галузка із великої Батькової родини. Десятеро їх було у діда Романа. П’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат. 16 лютого 1905 року народилася Домка, і була уже шостою дитиною у родині.

На другий день Трійці я відвідав тітку Домку. Вона й не впізнала вже мене одразу. І все жалілася, що пам’ять у неї така слабка, що нічого вона і не пам’ятає. Але насправді то воно і не так було. Що слух у неї уже слабкий – то це так. І око уже не так бачить, і вухо не так чує.

Прийшла донька тітчина Надя й невістка Ганька сиділа. Та й стали ми усе про давнє, про колишнє говорить, спогадувать. Як і хто виразні постаті нашого родоводу окреслював, то тітка Домка велику заінтересованість до тієї нашої розмови виявила та й собі картинки із далекого минулого стала описувать, змальовувать. І ті її спогади дуже виразні. Аж подивувався я. Яскравий спогад дуже старої людини. Як тітка про нашого діда двоюрідного Назара розповідали. Се котрий 1886 року народження. І котрий одружений був на Голубці. Так тую дружину його усі в селі величали, й не інакше, як отак про неї і тепер спогадують. Що й сини її уже Голубами од Голубки поставали.

Як поїхав був дід Назар, се брат рідний нашого рідного діда Романа, 1913 року в Америку, то Голубка уже без нього дома сина привела. І став той син Голубом. Син у Голубки найшовся. І подія ся дійшла аж до самої Америки, до діда Назара. Й написав дід Назар у свою рідну сторононьку, що якщо покається Голубка, благовірна дружинонька його, то він іще вернеться додому до неї із далекої Америки, а якщо не покається, то не вернеться.

Й дійшло до вух Голубки теє слово, сказане в серці у далекій Америці. Але після того Голубка іще народила двоє синів.

– Отак покаялась, – промовили тітка Домка. Й лукавинка уже не на вустах старечих, але в голосі їхнім легенько забриніла. Яскравий спогад дуже старої людини.


7 червня. Як дядько Гандрій із Америки повернувся... Було це на Водохреща. 1921 року. Коли наш дядько Андрій, а старший брат Батька, із Америки повернувся. У хаті, що стояла на місці теперішньої Левкової хати у центрі села, зібралися багато людей. Подія яка визначна. І чутка тая хутко, якби на крилах, понеслася у всі закутки села. Й діткнулась вона серця семилітньої дитини, донечки Гандрійової Маньки, яка у баби аж біля церкви тоді перебувала. І зірвалася вона хутенько та й на семи вітрах бігла, гналася додому, щоби батька свого позустрінуть. А як убігла в хату, то люди, народ, який був у хаті, так і розступилися усі, та й дали дорогу Маньці, щоби вона до тата свого підступила. Тиша глибока залягла у хаті. Усі замовкли. Мить урочиста. Дядько Гандрій на руки свою донечку узяв. Та й заплакав затим відтак. Бо був у них іще синок уродився. Гриць. Та й помер, коли дядько в Америці перебував. За синком тим і за батьком своїм, дідом Романом, що умер 1920 року, пішли тоді дядькові Гандрійові сльози. Більш хлопчиків у родині дядька Гандрія не народжувалося.
8 червня. Караганда. У Телюка піна довга аж до ніг скапувала... Як на свята я заходив до Гані Михаїлової, то вона мені розказувала про їхнього Сашу. Як він іще молодий був, майже підліток. І зайшли були одного дня із акції Телюк, Дунаєв і Ельо. Сашу із печі виволокли, і Телюк уже заходився його розстрі­лювати. У раж, у пасію він велику уступив, увійшов, диявол душею його потрясав сильно, як громовиця велика небеса і світ потрясає часто. І слина, піна біла із рота Телюкового вихоплю­валася, та й патьоками довгими волокнистими до землі, до ніг його скапувала. Один кінець піни із рота вихоплювався, якби вогонь із змія-Горинича вихоплювався у лютім поєдинку, а другий на землю, до ніг його падав, скапував. Ганя, як пригадує, іще ніколи не бачила такої довгої волокнистої піни із рота людини. І настрашилися сильно хатні, та й навколішки попадали, Богу молиться. І те, напевне, подіяло. Бо тремтіння Телюкове стишуватись, затухать стало. Й піна із рота коротшала, заки й не припинилася скапувати зовсім. А тим часом Ельо та Дунаєв узяли Сашу попід руки та й стали із хати виводить. Та й повели. Потому його у табори в саму Караганду перепровадили. Та й не повернувся більше він додому. Уже в наші часи сам Караганда із Друхови розказував(сей чоловік також був у Караганді, а позаяк часто потому про Караганду споминав і розказував, то й прозвали його односельці Карагандою). Що ніби води вони соленої червоної понапивалися та й повмирали від червонушки. І Саша також. Інше іще ізнов розказували, що ніби вони зілля із голоду понаїдалися, що схоже було на нашу лободу. Але зілля теє отруйне було. І називалося воно Карагандою. То й повмирали усі від нього. І ніби сам Караганда бачив тоді, як Михаїлов Саша такий молодий на нарах мертвий лежав.
10 червня. Про діда Степана... Я учора, у неділю, ізнов заходив до тітки Домки, книжку обіцяну заносив, бо Гандрій за тиждень і не спромігся до Гілька заїхати та забрать, хоча і обіцяв був. Дак тітка Домка мені про діда Степана свого, а мого прадіда розказувала. Дід Степан паралізований був цілих тридцять п’ять років. Тільки не допитавсь, не пам’ятає вона, котру половину у нього відібрано було. Розказували раніш, і від Батька нашого я теє чув, що він і у милостину ходив, хоча і не пускали ніби його. Але це щоби не сидіть дома на чиїйсь шиї, а ніби свій хліб уже мать.

Тітка Домка учора спогадувала, що того діда Степана, нашого діда Романа батька, вона добре пам’ятає. Як він випросить у пана хліба білого, а білий хліб тоді – се була велика розкіш, та візьме її, Домку, маленьку на руку свою, котра дужа іще була, пригорне до себе унучку, відломить шматок того хліба та й дасть їй, унучці своїй. Жалував дід Степан її сильно. І те відбилося у дитячій пам’яті та й збереглося аж до 92-літнього віку. Який добрий дід Степан був. А помер він у 1913 році, у 83-літньому віці. То, треба висновувать, що відбувалося, діялося теє, десь у році 1910-1912-му, може.


10 червня. Про пана старого... А іще тітка Домка розказувала про пана старого. Як він із саду виходив та довкола саду у центрі прогулювався із палицею. А дітки, котрі як забачать його, то одразу ж і біжать до пана та руку йому цілують. То пан давав за те кожній дитині по цукеркові. Але діти все норовили, щоби вислідить, як пан іще буде прогулюватись, щоби забачить та й навстріч йому вибігти та руку іще поцілувати, та й іще цукерка одержать. Бо більше як одного цукерка пан за раз не давав. А таким чином можна було і три, й чотири цукерки за день заробить. Се, очевидно, дуже заспокійливо на пана діяло, селянських дітей цукерками тішить. Се був старий пан Валєвський, що на зміну панові Трибуховському прийшов у наше село із їхнього ж таки роду, але по жіночій лінії.
10 червня. Благодатне сяєво старих фотокарточок... Учора я іще заходив у селі на Башті до 82-літньої стринешної сестри, найстаршої доньки, первінки дядька Гандрія. Щоби розпитать, чи нема, чи не збереглося у неї старих карточок наших пращурів – діда, баби і т. д. Але вона нічого давнішого не знайшла, окрім двох карточок свого батька, дядька мого Гандрія. Як він тоді ув Америці був і фотографувався. Карточки уже зблякли і просяться, якби поновить їх, щоби пам’ять збереглась. Карточки групові. Є там і дід Назар, що в Америці жить так і зостався. А ще Терешко Костюковий, швагер Гандрія дядька, й інші земляки наші, котрі ув Америку на заробітки рушили 1913 року. Одна карточка датована 1917 роком, друга – 1920-м.

Й таке благотворне сяєво випромінювали на мене тії давні фотокарточки. Усе то були зовсім інші люди. Лиця їхні такі тихі, спокійні, а зовсім не такі, як лиця й очі сучасної засмиканої людини. То такі важні молоді пани із тих карточок на мене дивилися.

Й хвиля думок у моїм серці збурювалася. А як все таки почували сі люди себе у такім страшенно далекім віддаленні од свого рідного села, од коханого краю і родини. Як все таки почували вони себе там, і чи сильно пригнічувала їхні серця туга за рідною сторононькою.
10 червня. Неймовірно висока спека... У краї стоїть неймовірно висока, як для початку червня, спека. Принаймні ось уже два тижні. Кожен день смажить сонце, і така задуха у повітрі витворюється, що дихати і справді важко. Думки од спеки заплітаються, і моє артеріальне тиснення підвищується до граничної межі. Се я відчуваю по молоточках у вухах, по пульсу­ванні у потилиці, по загальному пригніченому стані, навіть без вимірів. Моя городина усихає, хоч і поливаю її. Картопля нікудишня. А що робиться по пісках. Іще жахливіше. Пасовисько вигоряє, жовтіє. Жовтіє нескошений садок і Болітце. Сьогодні ізранку заповідалося на дощ. Але уже й надвечір’я, а млосно ізнов.
10 червня. Бицьо і Фердинанд (бувальщина із селянського побуту).

Се сталося кілька років тому. Одного осіннього недільного ранку, до утоми погулявши на Володимирській гірці, я аж пополудні повернувся у своє міське помешкання на Сирці. Золоте сонце кидало заспокійливі зблиски на землю, пробивалося крізь жовте й коричневе листя дерев гострими всюдипроникними струменями, кладучи й на людське серце незрівнянне супокійливе умиротворення. Але я був настільки втомлений, що сі елегійні осінні настрої не могли вже вивести моєї сутності із самозаглиб­леного відсторонення.

Я ледве доплентався до дому, піднявся сходами на п’ятий поверх «хрущовки» та й улігся у свій вбогий барліг. Єдиним бажанням і устремлінням перейнята була сутність моя. Лягти і відіспатись. Але був увімкнутий репродуктор. Четверта година пополудні. Час дитячих передач. По радіо передавали казку польського автора про Фердинанда. Казка настільки зацікавила мене, що навіть усесильний Морфей не зміг утримати мою свідомість у своїх міцних обіймах, і вона вивільнювалася на межу збадьоріння.

Фердинанд – се пес, який раптом став і відчув себе людиною. А й не тільки серцем те осяганням своїм, але і зовнішнім виглядом. Кравець у майстерні пошив йому костюма, на замовлення. При примірці, щоправда, пес заскавулів, коли кравець уколов його голкою. Але дуже скоро костюм був пошитий.

Фердинанда зодягнули у обновку, костюм, і жалетка, і кра­ватка, і капелюх. Справжній тобі пан.

– А що коштуватиме? – поспитався кравця Фердинанд.

– А з такого пана, як ви, я і грошей не братиму, – відповів кравець.

Опинившись на вулиці, Фердинанд і справді відчув себе у людській подобі. Та й закортілося йому спізнати тих принад, що ніби є звичайною нормою людського життя. Спершу він потрапляє до ресторану, де викликає подивування усіх відвіду­вачів своїм умінням хапати на лету кістки, за що відвідувачі щедро частують його, а не здогадуючись навіть про його собачу натуру.

Крізь утому та дрімоту так потішливо увіходили із тієї радійної передачі у мою свідомість й інші походеньки того пса у людській подобі. Як він у готель зайшов, щоби переночувати, назвавшись Фердинандом Незрівнянним. Як він у відведену йому кімнату увійшов, яке сильне подивування викликало усе те у собачій натурі. Як улігся він у постелі та й заскавулів був цілком по-собачому, настрахавши мешканців готелю. У тім готелі було суворо заборонено приводити із собою собак. І який резонанс у готельної адміністрації викликала тая подія. Й про усі подальші потішливі події та пригоди пса Фердинанда у людські подобі як заспокійливо мені було крізь дрімоту у розслабленні від утоми слухать. Як вони разом із директором готелю у піднебесся із ліфтом злітали, да як побували на собачій виставці у парку, які іще штуки витинав там Фердинанд, якби людина, а так прекрасно знав собачу натуру, що аж викликав своєю поведінкою зачудування усіх там присутніх та удостоєний був відзнаки тієї виставки.

Як потому, із якими пригодами повернувся Фердинанд до готелю, да проспав у своїй, відведеній йому кімнаті аж цілий тиждень, побивши у тім усі попередні рекорди – тільки один мешканець готелю проспав аж цілих дві доби.

Але у найбільше озадачіння потрапляє Фердинанд, коли адміністраторка готелю нагадує йому кругленьку суму злотих, одна тисяча триста, які він має сплатити за перебування у готелі. А хіба хоч один пес мав колись гроші. Але тут виручає його собача природа. Фердинанд скидає своє людське вбрання, зв’язує його у вузлика і крізь вікно викидає під кущ у садку. Відтак голосним гавканням заявляє про свою присутність у готелі. Вкрай подивовані адміністратори, ізвідки, яким чином у готелі міг з’явитися пес, тут же й прога­няють його, ні о чім такім навіть і не здогадуючись. А Ферди­нандові тільки того і треба було. У гущавині саду він знаходить своє вбрання, зодягається. І знову постає у людській подобі. Й іще тривають його походеньки та пригоди. Як Фердинанд був у вагон увійшов, закортіло, заманулося йому у вагон увійти. Та й задрімав він там. А вагона того причепили до потягу. Та й поїхав він із Фердинандом разом нашим. Аж то у дорозі у прямуванні і невідь куди нічного поїзда посеред ночі до вагону увійшли двоє злодіїв. Да й стали собі розглядувати, кого би тут обібрати можна. І вигляд такого зацного пана у костюмі, при краватці та при капелюхові спокусив їх.

– А чи є у такого пана гроші? – засумнівавсь оден із злодіїв.

– Ого, щоби в такого пана да грошей не було, – розвіяв сумніви другий злодій.

Та й стали вони із Фердинанда штани стягувать. Аж тут в темені вагону зблиснули перед ними собачі ноги. Й сильно налякалися, перестрашилися вони. Та й зачали утікать.

А Фердинанд сполоханий прокинувся. Та й завважив, що лежить він на килимку долі, а у ліжку перед ним спить його хазяїн. Й прочумлювався, й випростувався Фердинанд од такого яскравого розкішного сну.

Цю потішливу казку польського автора, що заспокоєнням лягла на моє серце, я був розказав малому Сергійкові, унукові сестриному. Й вона так припала йому до душі, що коли би я у них не бував, то завжди просив Сергійко про тую казку. Щоби я ізнов йому про Фердинанда розказував. Тільки заявлявсь я у їхньому домі, так і підступав він до мене:

– А розкажіть про Фідрінанда...

І кожного разу так зачудовано ловив Сергійко усі пригоди та й переживання Фердинандові.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка