Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка21/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   31

31 травня. Ранок у селі. 6-е травня було. А мені рівно 57 років. А якби не втома світова та не біль у членах плоті власної, то відчуття душі якби дитинне. І я от в дорогу зібрався. Іще сьомої години не було, а я вже на автобусній зупинці біля церкви стовбичу. Автобуса жду. Же автобуса нема. І машини жодної нема. А довкола таке молоде весняне розпогоджування. У цвіт, у квітування заглиблене. Поранкова прозора юна зелень сільські хати, ветхі і молодші, в своїх чарах нестримного проростання заколисує.

А село ще спить. Сюди-туди уздовж довжелезної вулиці проглядую, а жодної душі живої, і жодної постави людської углибині не даленіє.

Аж то по часі вже. До сьомої наближалось. Велосипедист углибині посеред вулиці з’явивсь. І котить прямісінько серединою дороги. Йому – розкіш. Жодної душі, і хурманки жодної, і авто ніякого на дорозі. Вільність яка – їхать ровером самому порожньою дорогою.

До церкви наблизивсь. Чоловік молодий. Лице коричнево жовте. Й борідка благообразна. Із чемоданчиком-дипломатом. Я бачив цього чоловіка на автобусній якось. І подумалось тоді: священик. І зараз думка потекла: він, священик. А так і є. У двір до Степана завертає, ровера у дворі становить, чемоданчика-дипломата в руку та й у двір церковний спрямувавсь. Браму отворяє, а двері ключем.

«Головний із них уже з’явивсь», – подумалось. А за ним і підручні, сослуживці й прислужники повиходять. Приход із великими боями підпорядкували московському патріархатові, під руку московського владики. Там уже не про віру і смиренність ішлося.

Аж ось і Степан із відром дорогу перейшов і до церкви спрямувавсь. Ось повний огрядний чоловік (Євка потому казала, що то він старосту церковного заступав) відром воду із криниці тягне.

Бамкнуло і задзвонило. Луна молоду поранкову тишу сколихнула. Я аж потому здогадавсь кепку з голови зняти.

Ось півчий хору церковного один іде. Вітається. Треба ж було й півчих відповідно підібрать. А потім і жінки поодинокі в Абукаси­мових легких капцях ідуть. Вірні наче. Але насторожене око моє уже мимоволі проглядує, а яку дотичність до витвореного вони і у собі несуть. Якби у розчині лакмусу проглядування – хто є хто.

Й жахи чомусь пройняли моє єство. У світлі якої міцної світової структури, у випромінюванні повсякчаснім могутньої сили її перебуваємо усі ми на землі сущі. Яка руйнація основ і підвалин пронеслася над шостою частиною земної суші в останнє десятиліття. А структура тая уберегла свою непорушність і незмінність, і день, і ніч пильнує кожний крок і найменший подих всякого живого сотворіння, усе пам’ятаючи й занотовуючи, коригуючи хід подій. І від того пильного проглядування ми невільні ані втекти, ані спекатись.

І навіть в тиші поранковій молодого весняного прозоро зеленого проростання зловісно висне воно над нашою душею, як всюдисуща німа присутність лукавого.


1 червня. Смерть Остапа… Із раннього дитинства у вуха мої, да прослуховування багато переказів входило про смерть Остапа, батька Уліянового й Павлового, що на очах у всіх хуторян сталася.

Остап – холопець, із Холоп сам родом, а перебрався на наш хутір десь у році 1936-му чи й 37-му, купивши готовий осідок і поле у хазяїна, який в Аргентину, заморську сторону, свої стопи спрямував, помандрував.

При німцях, за німців уже діялося. На стійку у Березне їхать треба було, наказ від старости Левка Калача надійшов. Хурманкою, саньми, бо взимку діялося, парокінно їхать до містечка треба було. А там уже німці куди пошлють. Куди із ними чи без них їхать. По саму смерть власну, може, їхать треба було. Злагодив Остап одні санчата і коником одним виїхав. А вітер з полуночі, а хурделиця, аж свище. Світа Божого не видно за білістю сніговою.

Буря млою небо криє,

Вихрить снігом де хотя,

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя.

(Із вірша О. Пушкіна, у перекладі П. Тичини, цитується за пам’яттю).

Виїхав під отаку пору санчатами наш бідолашний нетяга Остап та й плететься помаленьку однокінно у білу-пребілу снігову безвість. Наївно собі мисль леліючи, що однокінного, вбогого та бідолашного його, німці нікуди і не пошлють у невідомість власної смерті, а найвірніш, що змилуються над неборакою вбогим, та й назад додому спровадять. Смерть – не тітка і не сестра. Й кому хочеться власну голову під її гостре лезо коси витикать та підставлять. І тут спрямування мислі та простодушні хитрощі нашого Остапа зрозуміть можна. Але на сей рахунок у німців були інші міркування, може, і не міркування, а власне одна лиш підлеглість принципові своєму й порядкові (Оrdnung) заведеному, якби годинниковий механізм заведений.

Не дальш як біля п’яниці Івана Хранка (того, котрий п’яненький перед усіма властями ув лице одне виспівував «моя Ярина – Україна», дружину нещасливиця і сього, заангажованого по саму смерть зеленим змієм, Яриною звали) і перестріли нашого Остапа німці. З підвід п’ятдесят, може, парокінних саньми їх із Березного на Друхову шляхом їхали. І Остап отако із ними уже мавсь був їхати, куди путь їхня лежала спрямована. Валка санна німців лице в лице з Остапом зіткнулась. Та й зупинилась. Позіскакували із саней німці котрі в шинелях своїх зелених. Та й до Остапа. Усе «гальт» та «гальт» гелгочуть. А відтак і завернули нетягу назад. Він попереду однокінно санчатами, якби на посміховисько виставлений, а вони, німці, – за ним. Поводиря, мовляв, ось якого маємо. Та й навпрошки до Остапової хати проз Михалка їдуть. Підвід із семеро. Спереду Остап теліпається, власну смерть за своєю потилицею додому везе.

Уже й до хати наближаються, уже й у двір уступили. Не в хату, а до хліва, до клуні кинулись передше цілеспрямовано, якби роботи заведені, електронікою начинені. Та й другого коня, прихованого, втаєного, із хліва сутінково темного, затишного, у снігову білість виводять, випихають, і санки другі ковані із клуні на білосніжну ковзькість пхають. І роздивлятись не стали. Ні коневі в зуби, ні окованість санну доладну.

За хату вивели Остапа. На снігу постановили. Й самі од нього поодаль в супротивний бік одійшли. А оден німець стрільбу розрядив. Та й вцілів з першого разу прямісінько ув Остапове серце. Пошатнувсь Остап наш бідолашний. Та й не стримавсь на ногах своїх. В один бік пошатнувсь, у другий, а упав горілиць, руки важелезні розпростерши. І з пазухи його кожушаної перепечка окровавлена висунулась (Ганна на полудень йому спекла і зрихтувала). Перепечка поволеньки із пазухи самопливом висувалась, і цівка крові по хлібині бігла та грубшала, як знак нез’ясовного чого то. Іще оден німець, не той, котрий стріляв, підійшов до Остапа близько та й штурхнув його ногою, пересвідчившись, що бездиханний. Але тут же й відійшов. Більше і не стріляли.

На сани повискакували та й у путь свою, сніговою білістю замережану, спровадились, як ні в чім і не бувало.

Яким за життя він був, то про Остапа таке, я чув, розказували. Як ішов він через наш двір погожої літньої днини у довжелезному кожусі, аж до самих п’ят, то питалися його:

– А куди ідеш, Остапе?

Він же відповідав:

– А не знаю куди, мо’ у Моквин, а мо’ і в Березне.

Може, і справді іще не знав, не визначивсь точніш, куди прямував, а може, і мав на думці щось певніше, а для світа, для ока людського випромінював одну неозначеність. Ізвідки нам знать тайни серця людського, достатньо й того, що випромінює воно таку милу безневинну простодушність.

Перекази про Остапову смерть я слухав не раз. Про той епізод розказували мені і Батько, і сусід Іван, й інші хуторяни. І кожного разу не можна було сприймати ті перекази без внутрішнього душевного болю, сердечного жалю за хисткість людського існування і співчуття.

А позавчора мені Палажка ізнов нагадала про ту давню подію, переповідаючи її у своїм сприйманні.

Якось був пішов її перший благовірний чоловік Василь у село, повернувсь додому та й каже, що позустрів був його у селі староста Левко Калач та говорить: «А що, Минюк, ходиш… Якщо загадають на стійку їхать, то їдьте, як належиться. Бо хтось у вашім закутку буде бідний».

Й оті останні слова засіли у Василевому серці острашливим передчуттям. Але й не безпідставно.

Скоро надійшов той судний день. Біла снігова хурделиця перетворила увесь світ у суцільну непроглядну імлу.

Й от передчуття таке недобре ізгори ізвиш над землею висне та на серце давить, моторошною нез’ясовністю на нього тиснучи.

І щось заставляло раз у раз у вікно виглядувать, імлисту білість роззирать, якби початки події углибині її уже сталися.

Помалу буря, хурделиця вщухать, погамовувать почала, і далина углиб відсовувалась, розступалась, хати неподалекі уже окреслювались. І тоді побачила Палажка, що дорогою, шляхом валка санна суне. Хурманок, може, із п’ятдесят. Німці. А як до Михалка наблизились, то сім підвід виокремилось, та поза Михалком навпрошки і їдуть, наближаються.

І стенулося серце Василеве. І сказав він:

– Утікаймо!

– А куди?

– На Хотинщину…

– А там хіба не знайдуть.

– Поки то іще знайдуть. Коли то…

Палажка переконуванням до Василя підійшла:

– А якщо приїдуть, да в хаті нікого не застануть, то, кажуть, такі хати одразу і підпалюють. Же без своєї хати – життя рівнозначне смерті.

Василя ж мозок усе сверлом проштрикували останні Левкові слова «Бо хтось у вашім закутку буде бідний». «Хто ж, як не я». І так уже бідний.

Палажка же невідворотністю своєю наступала:

– Не піду я із хати, та й усе.

А хата то яка – Маркова Шостака, що в Аргентину подавсь щастя-долі шукать. І хлів, і хата, і клуня – усе вкупі. Низенька, маленька, ще й два віконечка у площину сучасної шибки.

– То я беру дитя та й іду, – хапає, загортає перед себе дитя Василь.

Та й подавсь на Хотинські хутори.

Палажка одна в хаті. До віконечка очима й серцем прилипла.

Санна валка якби прямісінько на хату пре. Уже й Остапа однокінкою спереду розпізнає. Але от круть – і навпрошки до Остапової хати і простують. Хисткість за власне життя крізь ноги із єства виходила, й міцніли, упевнювалися, звільнялися вони од тремтіння. Що аж набралася вона сил і духу уже до бокового віконечка через хату перейти.

Ізнов до нього очима і серцем прилипла та й переждать не в силі, як же то далі події розгортатись мають.

А далі події розгортались ось яким чином.

Санна валка із семи парокінок під’їхала, наблизилась, до самісінької Остапової хати. І тут німці позіскакували зі своїх сидінь та й у двір нишпором. У хлів та у клуню. І ось уже з хліва коня гривастого виводять, а з клуні санки другі пхають. Та й ведуть Остапа за хату. Ось прицілився оден стрільбою своєю. Бабахнуло, аж віконечко мале перед Палажчиним носом зашаталось. Похитнувсь Остап в один бік, пошатнувсь у другий, та й беркицнувсь поволеньки неухильно на білий сніг.

Як упав же він з коня

Та й на білий сніг…

Але не докочувалась слава до Остапових ніг. Тільки німець оден іще підійшов та й ногою своєю поштурхав бездиханну плоть Остапову, упевнюючись, що вона направду бездиханна вже.

Та й повмощувалися ізнов німці на свої сидіння. «Вйо!» Та й поїхали. Тільки сніг іскрився з-під копит та кованого полоззя. Не треба їм уже ні другого коня, ні саней других. У свою путь простували. Й Остапові уже не треба всього того нічого. Тільки серце Палажчине заносилось від несподіванки у грудях, якби жива птаха. І великий острах пойняв її. Що потому довго вона іще по знахарях ходила і возили її до знахарів, поки ляки викачали.

Такий жах великий перейняв її тоді перед лицем смерти. Але у Палажки іще знайшлося трохи сил, щоб вийти надвір, коли німці віддалилися. А вийшовши, вона помаленьку зібралася та й стала іти у напрямку Остапового обійстя. Аж то і Василь вісімдесятилітній Йорошових іде, копирсається снігом до Остапових. Та й питається Палажки:

– А що то тут, молодице, сталося?

– Хіба я знаю. Мабуть, Остапа вбили.

А довкола німотна тиша. Ніхто не визирне із хат своїх. Усі поперелякувані. У страху великі очі. А й заганяє він у закутки. Василеві вісімдесятилітньому то що. Він ішов, якби поводир, старійшина племені, що межу страху уже за становиськом своїм має переступати.

І от наблизились Василь із Палажкою до Остапового обійстя. І бачать. Лежить горілиць розпростертий Остап. У постолях, у кожусі, а поверх піджак іще.

– Отакий чоловерзно.

І перепечка окровавлена йому із-за пазухи висунулась. Та й зблискує хлібина у крові. Стали вони торсать його. А важелезний, якби неандерталець із якогось там віку кам’яного.

В хаті уже – одне голосіння.

Й Ганна по тій смерті довго не витримала. І залишивсь малий Павлусь, калачуватий, на своїх клишоногих круглим сиротою. Мій незабутній сердечний друг. І життя його відтоді стало суцільною тяготою, що ні дитинства, ані молодості, як в інших. Одне приниження та насміх. Що й допровадило, треба розуміть, до передчасної могили.

Але про це вже інша розповідь буде.
3 червня. Коза із козенятами на мене пильно дивилась… Якось у передвечір’ї до Микитиних ішов. За річкою на сіножаті лежала уже сита, за день напаслася, наситилась розкішними травневими травами Люсіна чорна коза на прив’язі, на воловодику.

Й дивилася на мене пильними осмисленими очима подивовано. Якби в душу самісіньку мою зазирала. І як ішов я, проминав стежкою, так вона і проводила мене своїми пильними очима. Такий прадавній біблійний спокій випромінювали ті козячі очі. «Біблійна східна тварина. А яким чином і відколи появилася у нашім полуночнім краї», – подумав я ідучи, пронизуваний наскрізь тим пильним супокійним поглядом одвічного подивування.

А поряд, віддалеки трохи, лежали двійко сірих козенят. І також молодими пильними оченятами супроводжували мене. Тільки ув очах їхніх світилося таке молоде, розвесняюче подивування, яким воно і має буть у всіх юних Божих сотворінь. Й душа моя світліла од перетинання тих подивованих поглядів, звільняючись від тисняви пульсуючої буденності.
3 червня. В’юнкий зухвалець… У закутку край города побіля рогу клуні я посадив горох. У кінці квітня. Він уже зійшов не густо – тільки де-де. Та й зацвітає біло – перші квіточки надію у серце моє несуть.

– Даремне садив, – каже брат Роман. – Прийдуть та й вирвуть стручки.

– А що вирвуть, а що й позостанеться, – Палажка каже. – Тільки ти гілляки повтикай, щоб вився, а то виляже.

Я так і зробив. Із в’яза, бобрами поваленого, гілляки повирізував та й поміж рядками гороху повтикав у землю.

Буквально через годину навідався у город, зазирнув до гороху. А одне стебло вже й притулилося до гілляки. Зелений зухвалець вже й вухом одним тонким гілляку обмотав. Уранці сьогодні глянув. Й малі гілочки зеленими вусами тонкими горох у кілька кілець пообмотував де-де, щоб чіпкіш і надійніш триматься. Аж дивно. Якби жива, осмислена істота, а не німотна ростина.
3 червня. Ізнов заявилися бобри… За останні п’ять років люди, управа, органи і бобри довели родинне наше гніздо до повної розрухи. На кого люди – на того і звірі. Двоногі рукописи викрадають, бобри природу нищать. Гайок вичистили. Й садок. Чотири хороших яблуні перевели. В’язки, сливи, верби, вільху, грубезного осокора. Я 1952 року його посадив, кілок убив над річкою, а вони через сорок літ перегризають могутнє дерево.

Схоже, що вони вже вибралися цієї весни. Аж місцевість звеселіла. Земля рани заліковує. Трави в ріст людський погналися. Аж то позавчора сліди бобрячі ізнов з’явилися. Спершу траву зім’яту сильно побачив. І лапи, сліди на прибережному глеєві. А вчора із ночі впав біля города в’язок, і гілки зубами гострими декотрі повідтинано. Ізнов нашестя. Допоки не винищать до ноги, до останнього деревця, – не відійдуть. Такі люди. Допоки не викурять мене із цієї Богом міченої місцини – не відстануть, не заспокояться. Але напасть від звірів все одно легше зносить, як напасть від людей.


4 червня. Глибоке відчуття самоти й відторгнутості на хуторі… Найглибше відчуття самоти й відстороненості огортає душу на хуторі, коли увечері чи посеред ночі гроза нагряне із блискавицями (раз по раз безперестанку) та гримотами непогамовними. Як учора увечері було. Страх величезний, й безпомічне відчуття відторгнутості оволодіває цілим твоїм єством, й ти спізнаєш сповна малість свою й незахищеність перед грізними силами стихії, відчуваєш, як ніколи, хисткість свого я у могутнім безмірі світу. А тут іще «кап-кап» – дірява стріха солом’яна, й на голову капає…
4 червня. Травневі дощові черв’яки… Цьогорічний травень напочатку усе такий дощовий та прохолодний був. І от коли я прогулювавсь уранці біля святого Володимира у Київі, так по асфальтових доріжках стільки червоних дощових черв’яків лежало, що не переступить. Самі на гачок для заманки риби просяться. І от незвично затишно було теє мені спостерігать та завважувать.
4 червня. Про Босого Попа… Із раннього дитинства по войні запам’ятались мені перекази про Босого Попа. Не кожному із хуторян доводилось бачити його. Але розповідали про нього усі. Але кому пощасливилось його бачить, то на таку людину уже мимовільно спадала Божа благодать.

Ходив, мандрував Босий Піп за Польщі, іще до війни. Але й по войні, за Совєтів уже, здається, іще жив був. Віку неозначеного, але у моїм дитячім сприйманні, як і кожний святець неодмінно старий, сивобородий, як св. Миколай на бабиній старій іконі.

Босий Піп – це символ пророцтва і ясновидіння нашого убогого знедоленого краю. Як мудрець, пророк і ясновидець, Божий післанець виглядав він, поставав із усіх переказів, які мені доводилося чуть про цей яскравий самобутній феномен. Як жива конкретна особа був і зостається по сей день Босий Піп тайною для смертних недосяжною. Одне лиш відомо, що як кождий пророк на Землі сущий, був він бездомний, не мав даху над головою («Птиці мають гнізда, звірі нори…»). Навіть те, у якім одягу ходив, що накладав на себе улітку і взимку, не відбилося в пам’яті народній, бо було якби щось неістотне супротив повноти й висоти Його духовного вмісту. Єдине, що вирізнювало у сприйманні кождого поселянина сей яскравий образ, було те, що за всякої пори, влітку і взимку, у жарку спеку і в лютий мороз ходив Босий Піп справді босий, босоніж, ноги Його не визнавали а жодного взування, навіть постолів. І були червоні-червоні, якби варений рак.

Багато було у нашім краї оповідачів про Босого Попа, але й вони не усі бачили мандрованого мудреця лице в лице, зустрічалися з ним. Бо одне уже те, що кому то довелось, пощастило Його побачити вважалося великою благодаттю, знаком міченості й виборності тієї людини, що такої честі удостоїлася. Багато званих, а мало вибраних.

Але від декого із хуторян я іще недавно чув розповіді про свої зустрічі із Босим Попом.

Дядько Уліян мені розказував, як за Польщі пішов він молодий, дужий та юний у містечко. У справі якій-то послали його батько. А мороз, аж кипець, за носа і вуха хапає. День у снігу був, але тихий і похмурий, як недомовленість чого то. На старому місті діялося. Ярмарковий день був. Людей багато хурманками, саньми поз’їжджалися. Аж то чуть:

– Босий Піп! Піп Босий!

Люди, де хто був, так і ринули в однім спрямуванні на той поклик, товпу помимо їхньої волі витворюючи. Аж ось і Босий Піп на узвишшя, на хурманку одну піднявсь, став. Щоб і високому, і малому можна було Його бачить. Слово, казень, заміривсь перед людом нещасним казать. Пророцтво, ясновидіння, що за завісою грядущих днів заховане іще було, заміривсь розкривать таїну. А товпа велика – одна увага, настороженість одна, вухо не одне, а десятки вух, може, сотні, на одну й ту ж хвилю налаштувались. Але одне тільки слово і долетіло до Уліянових вух, одне тільки і почув він:

– Покайтесь, бо…

Як тут:


– Поліція! Поліція!

Шепіт пронісся натовпом і над натовпом. А тут уже й поліціянти зняли Босого Попа із хурманки, з узвишшя Його, та й повели. Народ зрушивсь. Але тільки хвилю якусь у напрямку нового слідування пророка супроваджував Його, а відтак кождий повертавсь на місце своє, занурений у власне спрямування. Й кождого провадили ізнов суєта, а не поклик небес.

Іще Євка Романова мені якось розказувала. Що як була вона малою, років п’ять чи шість, може, всього їй і було. Жили вони тоді біля Федотових, у ліску на горі під селом у хаті, яку потому і спалили німці. У родині їхній все діти малими умирали. Двійко останніх тільки і зосталося серед живих, а всі восьмеро передніших повмирали.

Узимку, лютої зими також діялося. Надворі стугонить, мете хурделиця. Світа Божого не видно. У вікно і страшно глянуть. Малі на піч позабивалися.

Аж то двері заскрипіли. Човпеться хтось. Ухкає та в хату сунеться. Босий Піп. Малі оченята із печі зирять насторожено. Диво небачене. На ногах сніг розстає. А ноги ті у ступаках великі. Й червоні-червоні, якби сонце червоне, коли за пружок неба заходить воно.

І каже до матері:

– Ті уже повмирали, а ці двоє житимуть…

Мати до печі, до мисника кинулась:

– Пополуднуєте, може, з дороги…

Та й виставляє на стіл страви усе жирніші та смачніші. А Він сів до столу та й відставив їх:

– Того не їм. Може, хлібця і сушанини маєте.

Тут же услужливо подали йому і сушанини та хлібця.

Поїв трохи. А відтак і в двері:

– Зоставайтесь з Богом!

– А куди ж ви?.. Може б, переночували.

– Світ великий, і мене жде…

А зовсім недавно Палажка також згадувала про Босого Попа. Щоправда, сама Палажка в лице ніколи його не бачила. Але одного разу у містечку Босого Попа бачила її мати, стара Мирониха. Може, навіть того самого дня і за тієї ситуації, як Його там бачив підліток Уліян. Та й доніс той момент у спогаді до похилих літ.

Іще Палажка розказувала, як перебував Босий Піп у Друхові. А до нього підійшла була стара Зайчиха. Її останній синок-мазунчик Семенко мав уже сім літ. Але не ходив, а повзав тільки. І як вони із Любкою Савчиною гралися, то Любка передражнювала його поповзом.

Й оповіла Босому Попові, як доступилася до Нього, стара Зайчиха своє горе.

– Іди, молодице, додому – я зайду до вас. Сьогодні буду.

Тільки і сказав Босий Піп. Одразу ж і пішла додому Зайчиха, увесь час переживаючи, що не зайде, бо не розказала Йому, де хата їхня.

Аж то по якімсь часі таки зайшов до їхньої хати Босий Піп. Поглянув на Семена. Та й до Зайчихи обернув погляд свій:

– Не зуміла уберегти. Але ходитиме.

Й від того часу став Семенко помалу ходить. Невдало. Бо клишоногий. Але ходив і дотепер ходить. Щітки у Сарнах робить. Що низькорослий та невдаха неборак, то послідній же, випослідок. Його «бабиним Семенком» називали небожі, майже однолітки.

А як Палажка заміж вийшла та із своїм першим судженим Василем вони власну хату зводили, як поїхали люди підводами у ліс по деревину, то послала Палажка Василя до Хотиня, щоб горілки літру купив. На шість душ одну літру. Подумать тільки. Зараз картоплю поралять, то літру просять. Недалеко й відійшов од дому Василь, як і Босого Попа позустрів. Ідуть вони вже разом та й гуторять. Босий Піп усе говорить, а Василь і слова промовить не годен – таке відчуття значимості моменту лягло на серце, що і не сказать.

– Блажен будеш, муж, на небесах, але на землі твій вік короткий. Проте сьогодні будь обережний...

А як підійшли вони до Ріки, то й розпрощалися. Босий Піп на Холопи повернув. Василь кладкою широкою у Хотинь помандрував, поки що буде.

Купив у людей по чім там уже літру горілки, та й додому вертається. На кладку ізнов уступив. Не зогледівсь, як із супро­тивного берега на кладку зійшло два поліціянти. Та й рухаються йому навстріч. Забачивши їх, аж охолов Василь. Назад вертати – здогадаються. Він тілько для обачності помаленьку на лівий бік кладки ізійшов, щоби вітер не від нього на поліціянтів дув, як позустрінуться. Бо хотинська горілка колись, як і тепер, була дуже смердюча, і як війне вітер, то хоч літра і за пазухою схована, а поліціянти нюхом можуть запахи вчути, розпізнать. А кара за самогонку при Польщі була велика, не те, що тепер, символічна.

От і позустрілись посеред кладки.

– А куди хлоп мандрує? – зачепили поліціянти.

– Та до роду ходив.

На тім і розминулися. А як зраднілий став Василь на берег, то й згадав він попередження Божого чоловіка «будь обережний». Ось якого моменту стосувалося Його ясновидіння.

А невдовзі розпочалася друга світова війна. Рівночасно з нею у кожний дім завітали численні біди та переживання.

Уже під кінець війни скосив Василя тиф та й забрав передчасно у могилу молоде життя.

Й тоді згадала Палажка, плачучи, про Босого Попа, як про свою зустріч із Ним розповідав їй Василь.

Іще розказувала мені Палажка, що ніби зараз, під оцю ось пору багато людей їздять на могилу Босого Попа, щоби дістати благословення.


8 червня. Такі розкішні ці літні дні... Цьогорічний червень, вірніш, початок червня, початок літа – одна благодать. Хоча молодий місяць і на прохолоду (полуніч) та на дощ (ріжечок серпика донизу опущений, дужка відра із водою не затримається, розіллється) показав, а перші дні червня усе такі теплі та лагідні. Літо крил набирає, розпросторює свої крила, до зеніту усе стримить. Трави після травневого холоду у зріст чоловіка повиганялися. Сіянка квітує, і як відро води несеш, то у воду свій квіт підсинено сивий пуховий ронить. Одна невагомість у нім – а плесо води у відрі вже й засмітилося. І зчистити його не просто. Плаваючий квіт трави виловлюєш квартою, заманюєш у пастку, а він усе твоєї ловитви уникає. Й отак триває якийсь мент наше змагання... У річці після весняної перерви, відсутності ізнов бобри заявилися. Вітер дощовий підгризеного ними в’язка на траву спихнув, так вони й раді стараться, уже гілляки жеруть, відтинають та в річку на поживу чи які там свої потреби волочать. Утоптали стежечку по траві. Черевами своїми. В них черево, як вареник. А що у мізках своїх супроти мене, супротив родинного нашого осідку замишляють – се тайна. Чотири хороших щепи у садку перевели. Вони іще плід приносили б та тішили б мене як виглядом своїм, так і певністю а хоч якого достатку.

Жита у два чоловічих зрости повиганялися. Та й стоять стіною стрімкою. Стіна ізбоку не зрушиться, а жита у всю глибінь свою під вітром хвилями переливаються. Якби хвилі морські зеленаві під припливами та відпливами почергово угинаються. Й хмарками над житами пилок струменить. Курява не курява, а щось одмінне, лагідне, що й означити його слово тікає.

Городина іде повільно. Буряки, морква, помідори, огірки, капуста там. Я вже й доглядаю її он як, а повільно культура вибивається. Часник вигибає. Пір’я жовкне, а під корінь гниє. Геть із города часник піде. Бо так уже четвертий рік. Причина нез’ясована.

У хату крізь прочинені двері джміль з потугою усією своєю залітає «дж-дж». Ластівки літають, бо літається. Їхнє кубельце в сінях. А де ж тая Ганнуся, що не любить, хоч і прийшла пора. Ластівки до людей горнуться, хоча й душа їхня загадкова (ото, стільки царств перебачить), і це звеселяє душу, дає надію од самотності. А лелеки – ті наче в насторозі супротив людини, хоча й на будинках хуторян колись свої величезні оселі зводили. Якось у сутінках червневого вечора я вийшов над канаву, й така неосяжна могуть світобудови раптом зблиснула у нашім закутку, аж душа моя мимовільно прилучилася до безміру світового та й пливе, розчиняється у нім. Аж тут троє лелек заявилися. Якби літаки над осокором кільця перед посадкою звершували. Й ніжки червоні, дна до одної, випроставши, постуляли. Присіли на дереві та й сидять поміж гіллям. Я на них дивлюсь, а вони на мене, здогадуватись треба. Й така психологічна напруга витворилась Але сам відчуваю, що зайвий тут я, що дискомфорт для птахів спричинює моя присутність. Ця велика птаха усамітнення в сутінковий час жадає.

Але і я краєвидами мурими милуватись хочу, душа моя у високе поринула, й це така значуща мить, що не хочеться її уривати.

Та тут птахи не витримують. Одна по одній зриваються із гілляк та й відлітають на захід кудись в багрово таємничі мури хмар. Їхня тайна мені не одкривається.

А взагалі добре влітку на хуторі. Розкіш. Траву в садку сьогодні покосили. Ізнов п’янкі пахощі трав’яного згасання.

Пір’ям зеленим із цибулі харчуюсь. Часником молодим, пожовтілим дочасно. Хтось подасть щось, хоча й не дуже. Ганя Михаїлова сиру, Люся Микитина молока козячого.

Зелені свята наступають. Добре улітку на хуторі. І не тільки якби не мухи, спека, комарі. Але якби і стріха не дірявилась та не капало на голову. Та якби не непевність нашого часу.
18 червня. Туга за землею... Стоїть червнева спека. Аж моторошно у міській задусі. На хуторі я іще посадив города. Прополов, огорнув грядки. Огірочки, бурячки, моркву, помідори, капусту, часник, петрушку. Я щоранку тішився, як зеленина хоч на вершечок за ніч підростала. Рясні жуки на картоплі визбирував, і вона вирівнювала свої рядки. А от тиждень тому я полишив хутір. І така от туга в серці у моїм за землею. Я прокидаюсь у міській духоті і уявляю все собі, як там проростає моя зеленина у віддаленні. На який вершок за ніч. Так було у перші дні. А тепер вже от і забувати став. Городець втратив свої реальні проглядування. За тиждень він далеко від свого тодішнього стану міг одділитись. Бур’яни заглушили, стихія понищила. Картоплю жуки поруйнували – одні вигризки, може, й позоставили тільки.
7 серпня. У краї стояла небувала спека... Над нашим коханим краєм цього літа стояла небувала спека. Майже місяць, місяць липень, я перебував на хуторі. І там щодень над краєм, над хутором стояла така спека, якої ні я, ані люди старші не пам’ятали. Сонце сходило велике червоне, і таке ж саме велике червоне заходило. Температура щодень сягала за +30° – +32° – + 33°. Пасовиська дооколишні, отави повигоряли жовто. Вода в потічку пересохла, ніколи ще не був він таким мілким, і його, потічок, переступить можна було в котрих місцях. Бліде нагадування булої річки. Городина повисихала майже цілковито – картоплі в бадиллі, плід їхній – дрібна горошина, огірки, кукурудза, буряки й усе інше, садовина, яблука, зчервивіли. Десь окраїнами зрідка проходили дощі, наш хутір обминали, лиш окраїнні хмари про дощ нагадували. І казали люди: «Ми найбільші грішники, що нас дощ обминає». І я про те саме думав в серці у своїм.
7 серпня. Коли хату шифером перекривали... Мені так жалко було солом’яної стріхи на Батьковій хаті. Вона така затишна. На горищі напівтемно й захищено, хоча зблизька й вітри гуляють і дощ лопотить. Улітку під солом’яною стріхою прохолодно, а взимку – тепло. Нема догіднішої покрівлі, як солом’яна стріха. Хіба що очеретяна іще. Але нема у нас тих очеретів стільки.

На жаль, вона зістарилась. Кулики перевесельцями супротив світу засвітилися. Ще й град минулорічний попробивав. Стріха зовсім з’їхалась. Вже протікало по всіх швах навіть від невеликого дощу. У хаті над головою капало, а в сінях дзюркотіло.

Уже років кілька я готувався до перекриття. Місцева управа не те, щоби допомогти, а й супротив стояла. Родичі також у стороні, збоку. Але, з Божою поміччю, яко то усе те уладналося. Шиферу поназбирувалось. Нема у світі таких строків, які б не настали.

І день перекриття настав. 19 липня 1995 року. Зійшлися Бовшуни мені цюю вигоду робить за скошене сіно. Сила незборима алкоголічна із них пре. Як натиснулися вони силою тією своєю на стріху, так умить кулики із латами прогонами цілими й полетіли у двір. Пилюка радіаційна стовпом устала й вихором у хату потягнулася. Вася воду після перепою пив раз у раз, та й двері не зачиняв. А я забувсь йому відро із квартою надвір виставить, да й хату зачинить. Тільки потому про теє подумав. Так завжди про найважливіше ми із запізненням згадуємо. Комусь то розум сей дається наперед, а нам опісля.

І от коли оголили Бовшуни, покрівельники хвацькі, з необоримою силою п’яною раптово полуденний бік стріхи, коли зяяла вона кроквами жовтими, від того, що висохли були первісно смоляно жовто і від старості уже, то якою примітивно простенькою і ветхою видалась мені ся Батькова оселя. Якби звичайнісіньке шатро посеред поля. Зовсім незахищене. Аж не віриться, що коли усередині перебуваєш, то наче у справдешній хаті. А й зістарилась уже. Підтопталася. Шість кроквин із одинадцяти шашіль виразно сточив, і в деяких місцях вони зовсім протрухли, якби невагомі стали, що й шифер для них тепер уже заважким може буть. Таке трухляве опертя. А тії п’ятеро іще роздивитись треба.

І от як поглянув я на оголену нашу хату, то такий жаль огорнув мене, а не тілько що збагнув, що ця хата без верха нічого уже не варт. Жаль за тим огорнув, як же і піднімається рука у тих більшовиків-чекістів ось роками уже над такою нещасною хатою збиткуватися, постійно в мутель розбиваючи її, вікна трощачи та виламуючи. А й що там вже вишукувать да винюшковувать стільки. Бо ж не мене тілько розбивають, а нещасну Батькову хату насамперед.

І так жаль стало мені спадкової хати нашої у моменті цім.

Але мої розмишляння альтруїстичні раптом перервав голос котрогось із званих покрівельників. Він на кроквині вичитував хімічним олівцем написане «21.VIII.54.». Ах, як давно це було, діялося, і яку велику вагу тоді у письменстві іще мав хімічний олівець. Що ним увічнювався сей значущий історичний момент. Подумать тільки: сорок один рік промайнув, ціле життя моє свідоме, вважай, а якби вчора теє діялося. Батьки відійшли, а хата зосталася на збиткування та поглум усесвітовий. Тепер от і шиферного перекривання дочекалася. Подумав я і промовив уголос. А в пам’яті перевернулося. Спогадалися ті далекі молоді роки. Я вже отрок. Безпорадний у господарстві, але мовчазний і усамітнений не по літах. Батько навчили кулики робить. І я їх з інтересом все робив, і свою лепту в хату вносячи. Воно вже й не дозволяли на хуторі тоді строїться, будувать. Але яко то воно пронесло. Хоча й попоїздив Качан із земельного відділу та попосмоктав могоричів, що на них нелегко було й спромагаться. Пам’ятаю, він на вишнях рясних сидів, та все достигліші вибирав. Усе йому було тут дозволене. Ах, де тепер вже тії вишні! Повигибали всі. А з головою колгоспу Лісовим то вже Батько ладнували, як передовий посівальник, щоб не чіплявся. Украдьки будувалася наша хата. Бо в 54-му на хуторах уже ніхто не будувався. Тоді більшовики із хуторами війну на всі заставки вели, солом’яні стріхи здирали, а не те, щоб дозволяли будуватися. Й такі високі заміри на життя снувалися родинно у всіх нас із тією крадьки будованою хатою. Високий замір на життя хутірське снувавсь, а на занепад обернулося. Батьки відійшли. Хата опустіла. На мене яко літератора, гоніння в умовах перебудовних, в умовах «соборної, незалежної, суверенної, вільної України» і т. д. посилилося. Нишпорять за моїми рукописами, жить не дають, дочасно зі світа зводять. І хата Батькова у тім гонінні на мене стала ізнов притичиною. Її безперестанку розбивають. На усесвітовий поглум обернулася наша Батькова хата!


28 серпня. На хуторі. Як уже спомин. Поблякла Київська Софія, і золотого гомону не чуть.

Київська Софія у моїй свідомості посідала місце особливе і осібне. Як найвиразніший духовний світильник. Пам’ятаю. На початку 70-х років я тихими літніми днями (день літній міський вистояний стигне) приходив у поетичні дворики Софії одпочивать. Й така благість умиротворення з високості на мене линула. Як заспокоєння для душі і як осяяння. Тут у прохолоді затишного поетичного дворика читав я «Клима Самгина» (грубезний роман Максима Горького). І вдивлявся в сліди Григорія Косинки, який і мешкав був тут у двохповерховій прибудовці, й пам’ятничок скромний йому про теє нагадує он. Із глибини віків, крізь густу часову товщу лине у свідомість мою нагадування про давноминулі січі й кровопролиття, про давні татарські погроми, що вже якби в небуття відійшли, знакам спокою і благовісного умиротворення поступившись. І з завмиранням серця вглядувавсь я у взірці Ярославового муру, де й цегла, й камінь, і залізо іржаве ніби й з наших цивілізацій, а які давні та добротні. Чи й то ж і думки тих давніх людей такі самі, як і наші були. А відтак линув у моє сприймання золотий Тичини гомін. Потому останнього вже року бані Святої Софії світяться у вікно мого київського помешкання.

Софія Київська посідає у моїй свідомості примітне місце, як значний духовний світильник.

І от сталося. Поблякла Київська Софія, і золотого гомону не чуть. І сталося теє у мою відсутність в Київі 18 липня 1995 року.

Але ось що потому розказували мені очевидці тієї сумної події – очевидці «кривавого вівторка».

Був похорон Патріярха Української Православної Церкви (Київський Патріярхат) Володимира (Романюка), яка настигла на сімдесятому році його життя. Володимир Романюк – довголітній в’язень совєцьких концтаборів. Його в’язничний стаж – понад двадцять років. Уперше був засуджений у 1944 році за визвольно-національний рух. Вдруге – у 70-х роках вже як релігійний діяч. Особисто знати мені Патріярха не доводилось, але я бачив Його під час відправи у Володимирському соборі на похороні етнографа І. М. Гончара.

І от невдовзі упокоївся і сам Патріарх. Але чутки і преса різне доносять про Його смерть. Що ніби вона була насильницькою. Подзвонила ніби Патріярхові якась знайома жінка, що приїхала вона із своєю тьотею і чекають на нього у Ботанічному саду. Він із 32-літнім келійником і спрямувались туди одразу. А в Ботанічнім саду трапився із Патріярхом серцевий напад, і Він помер. Келійник невідомо чому й куди щез. А жінки робили Патріярхові штучне дихання та й попереламували у Нього ребра. У наш час тотального тероризму відхід багатьох людей, що неугодні управникам, викликає підозру у насильництві. Вартості людського життя знецінені вкрай, якби комашка мала – людина. Натиснув мізинцем – і нема. А тим паче, якщо і версія отака одразу рознеслася, то, треба гадати, щось там і було.

Напередодні і зранку 18 липня урядове радіо, кажуть, я на хуторі не чув, моє радіо давно викрали у Батьковій хаті, – закликало простосердих прийти до Володимирського собору й віддати останню шану Покійному. Гай-гай! Якби ж то знаття. Але на гачечок насамперед і попадаються простодушні. Вони, може, і не міркували у простоті святій своїй про місце поховання Патріярха. Ах, простосерді та наївні завжди першими і попадаються!

Траурна процесія від храму, від Собору Володимирського вирушила. На чолі митрополит Філарет, екс-президент й комуністичний ідеолог Кравчук, народні депутати. Особи, ясна річ, до провокацій навчені і вдатні. А куди іти? Товпа, звісно іде за першими. Від уряду тілько нікого не було, і співчуття навіть не надійшло. Теперішньому урядові незалежної, соборної і т. д. і т. п. України усе українське по горло вороже, відворотне й викликає алергію.

Кажуть, Кравчук махнув рукою, щоби до Софії повертать.

І процесія повернула на Володимирську до Софії. А як увійшли, вступили на Софійський майдан, то чорні ворота у дворик Софії були позатворювані. І багатолюдна процесія (тисяч 5-15) із прахом небіжчика, із архієрейством на чолі, також і заграничним зостановилася в неозначеності та сум’ятті. І ждать-вичікувать стали.

А між тим, поки перед чорними затвореними ворітьми молебень відправляли, час ішов. Послідовно неухильно. І тільки вперед.

Надвечір’я свої ознаки посилало, кладучи їх виразними намітками на міський пейзаж, пеленаючи прозорістю доми. Знаки благісного умиротворення розлягалися в дооколі. А нічим не виказуючи, що ось гряде. Так до останньої хвилі не знає людина, що ось статись має. Свідомість того наша не осягає, не відкрито теє нам сповна, хоча у передбачуванні та проглядуванні наймудріших і ясновидців воно вже носиться в окресленнях рис загальних, філософічно. Так само як і кінець усіх начал і початків. Станеться ж бо у змиг ока, як блискавка від сходу до заходу небо розтинає.

– Покійник має бути переданий землі до заходу сонця... – глибокодумно промовив у якійсь вирішальній хвилі очікування митрополит Філарет.

Й діткнулося о миті цій свідомості кожного, що де ж тая земля, що в панцир міцний зодягнена вона – мур асфальтовий під ногами. І заметушилися у ближчім окруженні. Одні розповідають, що післанці спрямувалися на Байкове кладовище за ломиками й іншим знаряддям. І як поїхали вони туди, то все Байкове було вояками окружене. Інші ж кажуть, твердять, що увесь необхідний інструмент було тут же завчасу припасено.

І вони просто на тротуарі перед Софією ломами для домовини Патріарха мур, асфальт, стали довбать.

І от сталося. У якімсь моменті того довбання раптово, у змиг ока теє сталося, ізсередини прочинилася чорна брама Софії.

Мішок розв’язався. Сльозоточивий газ хмарою війнув у вічі молебникам попередньо, щоби засліпить їх і сльози з очей виточувать.

Й одночасно лавина (кілька тисяч, кажуть) озброєних, захищених бронежилетами, панцирами броньованими (спитати б, від кого) ринула, немов щурі, й потоптом пішла по товпі молебників. А тим часом уже товпа ціла, сама того не усвідомлюючи, опинилася в пастці, в окруженні з усіх сторін щільного кордону міліціянтів. Кажуть, число омоновців і міліціянтів у кілька разів перевищувало число молебників.

І се було побоїще небачене. Се видиво було жахливе. Щось подібне я бачив у мініатюрі неподалік тут же, коли 1991 року чинився суд над Степаном Хмарою. Світова лють, світовий вияв насильства не відають взірців печальніших у своїм дикунстві, аніж отсей. Бо замішаний він на високій ненависті до українства, із якою не можуть зрівнятися ніяка інша світова лють і ненависть. Походить вона від північно-східних сусідів, але стала явищем також і нашим внутрішнім. Я згадую, як селяни наші, сестри мої рідні на всі заставки матьожать Україну, і в рот, і поза ротом, аж піна тече. Тут лють і оскаженіння заполоняють людську істоту цілковито, щонайменшого бодай закутка не залишаючи для здорового глузду й опам’ятання.

Кажуть, орда й усіляка інша подальша інквізиція не пам’ятають такого побоїща, такої витонченої наруги над цінностями людського життя і життя взагалі.

По товпі ішли потоптом. Били безжально, нищили все, що попадало під руки. Але найбезжальніш знущалися над стариками, дітьми, жінками. Розбивали домовину Патріярха, дерев’яними ручками від неї били по голові, у спину і груди жінок. Одна жінка розказувала мені, що жінок старих, 80–90 літніх били одночасно і в груди, і в спину. Так перед боєм, очевидно, вони навчені були, такий вишкіл пройшли, як і куди кого бить.

Одинадцятилітнього хлопчика, що сидів із хлібом біля труни Патріярхової, усмерть забили. Й кров на хліб святий розлялася. Кажуть, він іще дихав, хропів, як один омоновець важким черевиком наступив хлопчикові на горло – так він і дух спустив, бездиханний став.

Дітей із хлібом, хлопчика, і в нас садовять біля труни старших людей, коли відходять, біля Батькової труни, пригадую, хлопчик сидів. Це щоб збувалось поетове «И пусть у гробового входа младая будет жизнь играть». Ні, не буде вже більше «младая жизнь играть». Червона крівця на хліб розлялася.

Двадцять вісім християнської церкви ієрархів побиті люто. З них здирали ризи й шматували із матюканням лютим. Оден єпископ заграничний американський, старець 83-літній був люто побитий, омоновцями. Щоби знав, як на схилі віку у край дикунів і людожерів їхати, пхатися. Але хіба не така участь чекає кожного справжнього християнського місіонера, який добровільно в дикунське плем’я спрямовується, відправляється, щоб світло душевного смирення, випромінювать, благовістить. Його плоть на вогнищі можуть на шашлики посмажити та й із’їсти, зжерти. Й у тім ось проглядуванні участь сього заграничного старця 18 липня 1995 року на майдані перед Софією Київською бачиться глибоко місіонерською. Ах, «На майдані, коло церкви, революція іде...» Плисти в революцію далі. Ах, але ніколи не буть чабанові отаманом.

Он на знімкові одному старець із чемоданчиком-дипломатом у лівій руці. Так чіпко тримає його рукою. Й чоло окровавлене. А його ж іще троє омоновців одразу замірились і лупцюють люто з усією сили, аж зубами білими скреготять. І стільки у виразах їхніх молодого зухвальства і неприхованого задоволення і смакування. Кожна жива плоть по-різному задовольняє свою спрагу. А на лиці і в русі зупиненому старця стільки безоборонності і смирення. Якби самий взірець християнського благочестя.

Так от і стоїть перед моїм зором той промовистий знімок. Уже на хуторі.

Такої лютої січі не пам’ятає Софія Київська. Навіть з часів ординських. Національні державні прапори виривали із рук людей і шматували з особливою запопадливістю. Із матюканням чотирьохповерховим добірним російським:

– А мы вас, этаку разтаку мать, с лица земли сметем.

Себто нас, українців, із лиця нашої землі геть зметуть. А що ж, і зметуть. До того воно ідеться.

Котрі ж молоді та дужчі, ті проривали міліцейський заслін і рятувалися втечею. Але і таких переслідували з особливим оскаженінням. Їх наздоганяли омоновці там унизу, аж на Хрещатику, побивали люто до півсмерті.

Се дивовижне щось творилося, як розказують, чого й не передать, і від чого серце холоне і кров у жилах стигне.

Це ж треба такий міцний вишкіл отим манкуртам молодим супротив усього українського дать, таку лють нищення в серце заронить.

Я був біля Софії Київської уже після того сумнозвісного побоїща. Могилу Патріярха охороняли вдень і вночі. Але дух міцний протистояння носивсь у цьому місці. Й по тому висновувать, догадуватись можна було, яка же майстерно, за чекістськими нормами, провокація улаштована була.

Якісь то благовісні струни місця сього, що бані, хрести церков із небесами сполучали, урвалися. Поблякла Київська Софія, і золотого гомону не чуть. Порозвішувані фото-газетні документи розповідають про скоєне.

Я читаю уголос, а якась літня жінка слухає і каже пошепки:

– Тихше, бо он міліція. Про себе прочитайте і відійдіть.

Читаю, що президент висловив співчуття потерпілим омоновцям (?!!!). Але коли я став коментувать уголос декому сю наочну ніби агітацію і пропаганду, то застеріг, що за мною пильнують. Тут цілодобово швендяють провокатори. Очевидно, кожен звук записується і кожний людський крок фотографується.

Щоночі, розповідають, з’являються нападники і посягають розбити Патріярхову могилу. Кидають камінням в охоронців. Ся могила тут виставлена якби на глум і знущання, якби увесь наш народ виставлений на глум і знущання.

Така сумна ця картина.

Супротивна сторона розмовляє виклично російською мовою.

– А хлопчика, хлопчика вбили? – кажу я вголос невідомо до кого.

І мені тут же відповідають:

– Нет. Сам удавился.

Українська мова тут викликає лють і небачену у світі алергію у супротивної сторони, що підтримувана владою. Кажуть, що ніякого побоїща тут і не було. Що це все вигадки українських буржуазних націоналістів. Такі ж самі розмови точаться і в тролейбусах 16-му і 18-му, які проїжджають мимо.

Я сам чув, як оден агресивно настроєний молодик переконував, «што я православный, и окроме русской право­славной, никакой церкви не должно быть».

Я узяв та й зауважив, що душа його досить бунтівна, й що це чи й узгоджується із християнським смиренням. Він же на моє зауваження відповів із ще більшою агресією:

– Дай Бог, чтобы выбрали Жириновского, мы тогда покажем вам нашу душу…

Іще чув, як дві жінки у тролейбусі перемелювали цю подію:

– Святой нашолся! К Софии поперся...

– Да он же два раза в тюрьме сидел. А кто в тюрьме сидел, святым быть не может.

Тут же хтось і запитав:

– А за што сидел?

Одна із тих жінок відповіла:

– Первый раз за воровство, а за што другой – не знаю.

Але тут у тролейбусі знайшлася одна єврейка та й стала вона тих жінок ганить:

– Ах, как вам не совестно. Такие сплетни распускать. Вот вся наша беда в том и состоит, что вы такие на свете есть да сплетни распускаете.

Всі очікували сороковин після смерті Патріярха, тут же й чутки носились на Майдані, що «тогда и похлеще еще будет. Вот увидите». У тоні тих розмов проглядувалось явне залякування, щоби ніхто у день сороковин не смів сюди приходить.

Дуже печально було усе те чути і спостерігать. І свідомість моя бігла в будуче і думку зроджувала, що довго, дуже довго іще дух побоїща виснутиме, носитиметься тут. І багато часу мине, поки благовісний настрій ізнов зійдеться над Київською Софією.

Але коли я приїхав у свій рідний край, то відлуння київських подій уже носилося тут. Найнеймовірніші чутки, провокації зривалися з уст моїх односельчан-чекістів з агресивною інтонацією.

І серце мені підказало, що треба мовчать. І осягнув я розу­мінням своїм, що розпочався який то новий невідомий іще період в нашій новітній історії. Акція самознищення триває. Хтось то, одне відомство, чітко сплановує сьогод­нішні дії, і вони вже працюють на зловісні події, що грядуть ось у недалекому, може, майбутньому.

Нарід же сіромаха або мовчить, або певним чином прислуговується до цих подій.

Така сумна реальність нашого нещасного краю.

8 вересня 1995 року.


19 жовтня. Євангельське... Яке трепетне передчуття неминучості…

«27. Затривожена зараз душа Моя. І що я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те я й прийшов на годину оцю…»

«35. І сказав їм Ісус: «Короткий ще час світло з вами. Ходіть, поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде…

36. Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали».

(Євангелія від св. Івана, 12, вірші 27, 35, 36).
22 жовтня. Якби дерева ізнов зацвіли. Усередині жовтня. Така теплінь неймовірна кожного дня стояла. Прозорість далини і небес. Цвітуть осінні тихі небеса… Навпроти червоного Київ­ського університету у скверику біля Шевченко­вого пам’ятника випало, лучилось мені посеред отакого дня бувать, проходить. І зупинивсь я у подивуванні великім. Спокій у природі над­звичайний. Золотий. Доокруги все золотом осяяне й горить. Листя іще на деревах. Земне тяжіння іще не покликало їх. А може, і кличе, та затримались іще, в останню путь свою зрушити не зважуються. «…где листья приближаются к земле великим тяготением распада» (Й. Бродський). Листя цвіте. Жовто, багряно, червоно… З переливами. Око не осягає цієї казкової гри кольорів. Лише пишність їхня супокійна одбивається у свідомості. На півсвіту тая предивная картина розляглась, заполонила. Піввіку більш прожив, а чогось подібного не бачив, світ на очі не являв. І от став я та й зачудувавсь. Із дякою у серці Творцеві великою. Яким прекрасним може буть і осіннє цвітіння дерев. Іще яскравіше та промовистіше в інтонаціях, аніж весняне. З тією тільки різницею, що те весняне у розбуяння молодого життя спрямоване, націлене, а це осіннє – у життя згасання.
22 жовтня. Темінь лякає… У сестри. Ми з першокласником Сергієм, як повечеряли уже і він руки помив, посідали у кімнаті за стіл, та й приготувалися, щоби він правою рукою учився букви писать, бо лівша. Я перед тим іще лекцію усно йому читаю, який це великий Божий дар для людини – дар письма. З допомогою письма ми можемо розшифровувати думки царя Навуходоносора через тисячі літ. «А подивись-но, Сергійку, які прекрасні букви у своїй будові архітектурно, кожда із них. Ось, до прикладу, яка прекрасна голівка у «я»…» І тут раптом не стало світла. Струм електричний перестали подавать. Сергійко сміливий. Він од столу на ліжечко своє оддалився, здогадуватись можна, улігся, розлігся там та й небилиці теревенить свої школярські й дитинячі вулично. Але тут іще із нами перебував чотирирічний Ілько. Спостерігать настроївсь, як брат його старший правою рукою букви виписувать буде, бо лівша. Ілько темені страх як боїться. І він, стоячи на підлозі, притисся до мене щільно, а руками обхопив мою шию. Та й занімів отак. І що я до нього не говорив, а хоча би слово проронив, обізвався хоча би. Принишк. Очевидно, йому, бідолашному, в темені доокіл усе ляки бачились. І видавать перед ними себе голосом боявсь.

А світло все не з’являлось. Лиш очікування світла у нашій свідомості в темені загусало. Вистоювалось.

По якімсь часі я узяв Ілька на руки. Він поступливо із охотою на те одразу ж і піддався. Висновувать тільки можна було, що страх темені у нього не проходив, а ще більш розроставсь. Ілько іще чіпкіше ухопився ручками за мою шию і голову мою до себе ближче нахиляв, якби надійний щит од ляків. А тим часом Сергійко, розлігшись на своєму ліжечку, усе розповідав, як він не боїться жодних ляків, і може навіть посеред темної ночі надвір у двір і поза хлів вийти. І хоч би тобі що.

Ілько усе тремтів біля мене, й не подавав голосу ані на жодне моє розпитування. А про віщо думав і у яких формах бачилися, увижалися йому ті ляки – се тайна, оповита темінню. Се володіння темені. Одне тільки можна здогадуватись, щоби не виказать перед ними себе, і занімів він так міцно.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка