Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка20/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   31

Смерть Ярона

(Із оповідей дядини Федори)

Жив-був у нашому краї багатир Ярон, що понад усі багатирі багатир. Місце їхнього родинного осідку за Друхо­вою, на Березині, навпроти Кішок, здається, на Неділищах. Там видолинок ніби був. Над долами і пагорбами. І у тім видолину дубина росла. Її жовте благовісне сяяння якось середньоосіннього дня 1949 року я завважував. Чого я там опинивсь, уже не пам’ятаю. Адже це на значнім віддаленні від нас – кілометрів за п’ять було. Але дуби в жовтім листі вже стояли спокійні і величні такі. Це виразно і тепер пам’ятаю, крізь зловісні роки лихоліття й крізь діри поруйнованої пам’яті. Пополудне уже, здається, було. Короткий день осінній хоча й до потухання свого хиливсь, а все ж наче зупинивсь у випромінюванні того чогось благісно величного у супокійності золотій своїй, до чого в очікуванні вічності стримить наша душа. Ось долина прослалась, як килим-самобранка із казки. Дуби розлогі столітні посеред долини стоять. Дуби поважні надто. Про вічність свідкують. В золоті жовтім стоять. Й під ногами у них унизу скрізь золото. Трави якісь уже суцільно жовті. Комиші, й на всю доокругу цей клапоть своє випромінювання осяйне посилає.

Стояло сонце. Й увесь доокіл жовтизною бринів, загусав. Я згадував про Дубровського із повісті Олександра Пушкіна і думав чомусь, що ось такі жовто умиротворені осінні дні не для мене, малого, а для дорослих, які несуть уже у собі високу премудрість пережитого, що для мене зоставалась поки що недосяжною, схованою в імлі за синіючім лісом, перед яким зупинились дальні хутори. І як за живий взірець такого осягання миті і настрою правив мені двадцятичотирьохлітній Коля Булка (він 1925 року народження, але вже років з десять, як не більш, у могилі). Й тоді, малий, я позаздрив йому, як заздрив усім дорослим.

Отак, у такім світлі і сяянні запам’яталися мені Яронові дуби. Це було їх прощальне сяяння. Бо скоро, цілком ймовірно, що наступного року, їх і не стало. Могутня течія колективізації виявилася сильнішою над столітні дуби. Вона іще й не такі повалювала. «Где лес рубят, там щёпки летят». Улюблений вислів тієї доби. Але, як бачимо, і тоді земля красою вистигала, сповнювалось та її прощальні зблиски у всесвіт випромінювала, посилала.

На чім так розбагатів предок Яронів, що його рід на всю округу уславився іще за царя. І не так багатством, як ску­пістю, скнарістю диковинною й жорстокістю неймо­вірною в осяганні того багатства. Про це мені багато хто говорив. І Батько наші, і дядько Михаїл, і сусід Іван Йорош. Й така слава у роду того в народі утворилась і дотепер держиться. Й не змінить її, напевне. Бо коли щось у народі утверджується, то се вже надійно і навічно. І до слова те стосунок має. Народ скаже, як зав’яже.

Богдан розказував мені про старого, старезного якогось, але чіпкого за землю і за життя дореволюційного Ярона. У своїм життєвиявленні, за Богдановими розповідями, він був надто самодостатній. Окрім що рільництвом, господарством, ще займався та і роздавав усім в окрузі позики, позичав гроші під великі проценти й під заставу. Як скрута припре, то хто не побіжить, не понесеться до Ярона гроші позичать. А коли наставала неділя чи інший святочний день й у празниковій врочистості заспокоювалася, складала крила усіляка при­страсть і нагальна потреба роботи, серце старого Ярона й тоді нуртувало, не смирніючи, він у такі, Богом заповідані дні, спокою не мав. Брав тачку, який вигляд мала тая дореволюційна тачка – тепер це уже не важність, і котив її, об’їжджав, а не обходив своїх довжників. А так як ні довгу, ні процентів у багатьох не було, то осінньої пори, коли плоди землі дозрівали, Яронові у тачку в заборгованому дворі щось укидали. Гарбузи, буряки, капусту, брукву. І старий Ярон хазяйновито, не бридуючи із висоти свого поважного становиська, усе те самотужки над силу пер до свого двору.

Богдан іще розказував, що коли їхній дід Антін Сичик в Америку в 1913 році замірявсь їхать, то пішов до Ярона гроші позичать. Ярон позичив. Але під заставу хати й прилеглого шматка городу. Тобто якщо через рік із Америки грошей не перешле Антін, то Ярон забирає хату із прилеглим городом під свою руку. Й розписку, завірену нотаріусом, о тім узяв.

До року доходило. Ярон уже двічі приходив, щоби Ярина або довг віддавала, або вибиралася з хати, бо він буде її забирать разом з городом.

Аж то надходять з Америки давно очікувані гроші. Як узяв їх у свої руки старий Ярон та перелічив, скрекнув задоволено, та й каже в суворості лиця свого до Ярини:

– А що скажу, молодице, що будуть із твого Гантона люде, коли він до року спромігся заробить і прислать мені отакі гроші...

Але то був старий Ярон. Його образ десь там за пагор­бами, за далиною часу, іще до великих світових переворотів і загубився, щез. Окрім Богдана, якби не була притичина із їхнім дідом мені про нього, здається, ніхто і не згадував більш. Сей як пень старий могутній від паростини уже віддаливсь, у землю вгруз. Але дуже багато я чув від односельців, від дядька Йвана Йороша, від Батька нашого, від дядька Михаїла-євангелиста, багато я начувсь про гиншого Ярона, хоч теж уже немолодого з розповідей, але сина отого самого Ярона старого.

Його образ великого хазяїна і великого скупердяя уже побутував у моїм уявлюванні, як і сама смерть його тією власти­вістю характеру зумовлена. Але от Федорина розповідь в історію його життя незнані раніше барви і прояснення кладе.

Сей синок Ярон, як 1913 року, коли багато наших молодих та дужих одчайдушних краян подалися у далеку Америку, щоб заробить та по заморських світах пошукать кращої долі, уладнував свою яку там торбу та й із ними подавсь.

І поряд із ним у нелегкій американській праці там перебував оден горопашний нетяга, землячок наш. Торбину долярів він уже наскладав, але іще набить її тугіш годок-другий збирався перебуть там, як Ярон підійшов, наблизивсь до нього та й каже, відмовляє:

– А нащо тобі так багацько, – для тебе й тих, що маєш, грошенят на худу земельку вистачить.

Послухавсь, не ослухавсь неборака Яронової намови, та й уладнувались вони скоренько у зворотню путь до своєї далекої ізвідти домівки, до коханого рідного краю, який десь там іще є, не зник за пагорбами, долами та морями, і от манить серце необорно, що рветься воно далину долать хутчіш, аж розірватись може.

А як уже сіли вони, посадовилися у корабель, сей дім величезний, і береги американські з ока зникли, за далиною вже, – лиш води похмурі чорні довкола валами срібними зблискують, куди не глянь, вода одна, хвилі тільки грають, і вітри потужні над ними розлягаються, угадуються, твердь корабельна у хитавиці їх зустрічає та завважує, і розігралася страшна небачена і нечувана й по чужих світах драма, траге­дія, яку витворили жорстокі серця наших краян, і як її намалювала мені старіюча, але ясна Федорина уява. Узяв Ярон іще із одним одчайдухом, чия душа також гріху не побоялася, та й напали в закутку темнім на отого побратима горопашного, який високу сонцесяйну мрію про землю леліяв, спершу торбину із грошима, долярами недопаковану відняли, а його самого тіло безживне, охляле, плоть бренна, коли дух із неї виходить, розгойдали та й у море-окіян викинули. І води темні грізні прийняли в свою бездонну утробу цю безживну плоть, зрощену благодатними соками нашого вбогого краю. Та й занурюватись потому у бездонні темні глибини окіяну почала, та й осіла, може на недосяжнім далекім дні морськім, а може, у занурюванні розкопали по клаптям її великі людські рибини акули чи й самі кити пащами могутнім проковтнули. Написано ж, що Йона чотири дні і чотири ночі перебував у череві кита. Але і дух із ним перебував, і все те чинилося заради ознаки, більшої якої і не дасться невірним. Але яку ознаку міг явить сей наш неборак, безживна плоть якого поволокла у морську безодню й нитки, кінці нечуваного злочину. А таки явила, сама смерть його, на глибоке Федорине переконання, явила високу ознаку для наших краян, що ніщо у світі так собі не проминає, що навіть волосина без Божої волі не упаде.

А події далі розгорталися он яким чином. Поділив Ярон із своїм співсоюзником торбу недопаковану грошей. У цім місці Федора відзначила, як багато у житті людини для її долі важить один-єдиний крок. До своїх долучив Ярон грабунок, і добрий куш вийшов. Та й накупив земельки на Березині, а й у спадок чималий шмат одержав. І було у нього її, кажуть, аж сорок гектар. На всю округу багатир був. А що до праці, до господарки заздренний, а що скупий, то із батьком своїм не зрівнять, про те лиш притча може переповісти. Або бувальщина, яка і не забарилася.

До наймитів немилосердний та безжальний був. До п’ятого поту заставляв собі робить, жили й останні соки з людини висмоктував. Надто ж, коли обмолот ішов. Осінні дні неухильно на очах коротшали, і це Ярона повергало у розгублену несамовитість. При глупій темноті ще довго заставляв, наказував коней не зупинять. Колесо манежа крутиться, і крутиться собі, а ті ж, котрі снопи в барабан укидають щомиті наражаються на небезпеку. Хіба мало бувало у нашім краї випадків, коли через недогляд, через загавність миттєву люди рук позбувалися. У барабан із снопом потягне, помакушить, поки зойк нещасливця до манежу, до погоничів дійде, да коли то почують вони, да усвідомленням переймуться, що коней у манежі негайно зупинять треба, так нещасливець той у самім пеклі побуває. А потім руку відрізують. В такій от ситуації у наших сусідів юзепівських Аврамових уже по війні двоє по руці втратили – одного й того ж післяжнив’я відрізали руку старому Авра­мові, а через якийсь тиждень і його синові Василеві. Старий уже помер. А Василь так усе своє життя бідолаха й добуває віку ось уже п’ятдесят літ одноруким.

Так що із молотарками тими легковажить жодної секунди не можна було.

Коли ж місячні вечори осінні випадали, то Ярон заставляв молотить до полуночі.

Але вони усі хазяї такі заздренні та безжальні люто до робочої людини.

Он я недавно по російській програмі сюжетик про одного донського фермера дививсь. Той зух уже й дельтоплана купив, щоби із висоти пташиного лету в дооколі донськім звірину вивідувать та знищувать. Так він сам до того словесно по телевізії признававсь, що коли люди наймані у нього працюють, то увечері вони вже від могоричу відмовляються. Безживні й безсилі чарки піднімать чи що. То нехай би сам їм у рот поналивав, що далі буде. Але і платить зате за отаку знема­гаючу працю їм одповедньо. Плата платою, а як подумать розсудливо, то навіщо людину отако трудами в один день до знемоги заганять. Нехай собі трудиться в міру сил своїх у ритмі своїм кожна.

Але їм, сучасним бізнесменам, того розуміть не дано.

І Ярон того не розумів.

Лютий та непоступливий він був і в родинному житті. Сусід Іван Йорош що то розказував мені про його жінок, про дружину першу, і про наймичку та про дружину другу, який він жорстокий й несправедливий із ними був на грунті багатства, і які там драми та нелогічности на цьому грунті витворювалися. Я і знав доконечно, подетально воно тоді у мою свідомість із Іванової розповіді всмоктувалося. Але от час минув, й із пам’яті вивітрилося. Якби то знаття, то чому було не записать одразу. Бо що написано пером, того й топірцем нелегко вирубать. Як кажуть наші тепер рівноправні сусіди, а колись старші брати.

Ярон був хранителем міцності, єдности й непорушности власного маєтку. А той же дядько Іван іще говорив був мені, що на грунті тім неподільности власної землі із сином Яроновим яка то драма витворилась. Не хотів батько сина оженить та відділить. «А мені що землю мою ділить, так все одно якби часть тіла свого відривать, якби ногу чи руку відрізувать». Отакий привередник неподільности землі був. Якби імператор якийсь твердий непоступливий, хранитель цільности великої імперії, якою була Римська чи Російська там імперії.

І на тім груні в Яроновій родині також яка то драма велика витворилась, що вона із вуст наших краян спалахувала притчево, до чого, мовляв, ось може призвести невтолима жадоба багацтва.

Й і дядько Михаїл євангелист, коли іще Батько наші живі були, говорив якось: «А де свара у родині зайде, убереться, там розрушене все аж од підвалини буде. Он Ярона взять. Свара завелася там, так до підвалини усе рушилось, і місця не знать, не знайти».

Але надто притчево зазвучала сама Яронова смерть, яка винятковою несподіванкою, якби небеса от раптом на людські голови рушились, впала на серця усіх наших краян.

На Майдані трагедія визрівала і розігрувалася. Де Неділи­ща закінчувалися, де Омелянчикові зараз, там і майдан починавсь, лобне, не так узвишкове, як надійно тверде місце, худобою та кіньми до брунатності вибите, яко пасовисько. Майдан в Гало переходив. Ті землі продалися. Хто їх продав – я так не розпитав був Батька. Чи наш пан, а чи мазури, Зєлінські якісь. Бо там далі і мазурські слободи ішли. Он пішов був наш дядько Кузьма, Материн брат перворідний у родині їхній в Гало лика із лозини дерти та й запримітив собі юнку-мазурку із роду Зєлінських та й одруживсь.

І Батько наші гектар Гала укупили. І було це дуже давно, одразу як на новий хутір на Отраже перебрались. Бо уже з хутора ходили вони із малим Колею нашим корчувать того гектара. Там суцільно корчі вільхові й верболози росли. Мочарі поміж ними. Сіно там і опісля було неважнецьке. Низинне болотисте, вважай. Але я іще пам’ятаю, як їздили ми в Гало сіно гребти. Й тоді ще клапті сіножаті поміж корчами вільховими та верболозами порозкидувані були. Ось порозкидали ми покоси супроти сонця на сіножатках поміж корчами. А сонце уже полуденне. Вітрець і не війне. Й така романтична загадковість із небес ясних спадає та й на сіножатках стоїть. Момент поетичний у пам’яті відбивсь. Та й крізь роки гонінь і побиття голови не вивітривсь. Але який се був прекрасний поетичний малюнок, коли в загусаючих тонах червонястого призахідного сонця ми віддалялися, а поміж кущів залишаються на сіножатках копички. Я із дороги вже озираюсь, сонце при самім заході, й змалілі копички поміж кущами якби одухотворені манливі привиди. Як їм буде там посеред темної ночі, повної ляків. Думка біжить. А попереду – манливе лігвисько на полику між запічком у захищеній стінами від непроглядно темного світу хаті.

Гало було повністю викуплене людьми і освоєне під сінокоси. Громада найняла двох польових, щоби Гало сторожували від потрави кіньми та худобою, від злодія, як сіножатки копичками зацвітали. Оден сторож моквинський був – Балашовчик, а другий із Білки – Бельчанюк. Польовим треба було платить – по два злотих від хазяїна чи то за літо, чи то за місяць.

І Ярон мав у Галі кілька гектарів. І от одного разу сінокісної пори, у надвечір’ї червонім, ах, такого червоного надвечір’я іще не пам’ятало Гало і трапилося, сталося. Коли Ярон підводою вивозив із Гала своє сіно, підійшли до нього польові та й стали казать, щоби він довжок, два злотих віддав їм за сторожування. Ярон же противитись став. Мовляв, я сторожувать вас не просив. Мого не сторожуйте. Громадське сторожуйте. А при громадському на моє і так ніхто не посягне. Дивна, звісно, логіка. Що аж у польових вона спалах люті покликала. Й розбуяли пристрастю їхні серця. І вхопились вони за вила. Та й забили чи закололи вилами Ярона.

Й пішла по вбогому нашому краєві пославка. За два злотих Балашовчик із Бельчанюком Ярона вбили. І звучало це й дотепер звучить серед краян, як притча про дешеву смерть. Два злотих пожалів скупий багач, – і життя лишився.

Але Федора от вбачає у тім ще й іншу притчевість. А се за того неборака, що у темні морські хвилі Ярон із побра­тимом одним по чорнім ділі укинули. Чим кому міряєш, тією міркою і тобі відміряється. І в проглядуванні старіючої Федориної свідомості се мало звучати не як пімста, а знову ж таки як ознака, як притча. До чого може, у які дебрі завести людську душу ненаситна жадоба багатства. «Не збирайте скарбів своїх на землі, де злодій…».

Але дуже подетально розказувала мені дядина Федора про день смерти Ярона.

Що аж ось завіса часу розсунулась, де війна – не війна, і дитинство, й колективізація – усе в сторони розсунулось, а у центрі ота давня подія стала й наперед витиснулась. Да так виразно та яскраво, прозоро, правдивіш, ніби щойно учора все те сталося, діялось, а не понад шістдесят років тому.

Ось ранок настав ясний, сонце таке велике яскраво червоне на погідний день заповідало, й зо сну, перепочинку од довгих трудів короткого люд хутірський пробудився й у збадьоріння, у діяння нове усією сутністю своєю націливсь, спрямувавсь, уперед подавсь. Й худоба, коні, кури, півні, коти й собаки, птаство піднебесне – живність уся прокинулася, збадьорилася й до нового життя стать налаштувалась. Й дерева, квіти, ростини усі, щедру росу стріпуючи із листочків своїх, із пелюсток квітування, пробудилися й тихо собі у проростанні в новий день заглиблювались, щоб світ та кожде живе око своєю незрівнянною красою тішить й до тихої смиренності кожде пристрасне серце кликать, звать. Увесь пречудовий Божий світ поранковий так дзвінко сріблився й дзвенів, музично переливавсь, що аж не передать словами тієї високої з’яви, того всюдипроникного життєдайного і життєствердного настрою, що помножується в одностайнім єднанні всього сущого до світової гармонії.

І от новина, звістка страшна приголомшуюча із Гала, із Майдану випурхнула, вихопилася та й понеслася увсібіч хуторами, над пагірками і над видолинками, над житами половіючими і над стернями вже де. Над квітами й над росами срібними страшна нечувана досі в краї новина неслася, розлягалася. Ярона Балашовчики за два злотих убили. Й коли до чогось оречевленого торкалась ця новина, одбивалась об щось, так, і печать свою на тім зоставляла. Й у просторі піднебеснім відгукувалась дисгармонійно. І куди вже сягнула ся новина, який простір земний подолала, так одразу ж і освоювала сей терен, упокорювала своєю стримуючою від розбуяння життя могутньою силою. Усе ніби на місці зоставалось. І лани, і сіножатки, і городи із жовтими соняшниками, і сади, й хатки у садах, і дерева, і квіти, і роса на вітах і на квітах сріберна. А от настрій уже інакший ішов, випромінювавсь у простір піднебесний. Перед лицем нагальної і дикої смерті усе суще застигало в розгубленості, ясний світ зупиняв раптом свій неухильний розквіт у проростання. Що ж до усього живого, то новина поражала його іще відчутніш. Худоба й коні, здається, зупинялись у пасінні своїм, перед кущем трави і метелики складали уже розпростерті для лету крильця. Німували наче якусь мить. І люди зостановлювались у думанні розпростертім своїм поранковім, до осмисленого збадьореного діяння націленого.

Так упокорююче дисгармонійно розлягалася над краєм новина, що Ярона за два злотих убито.

Коли я сестрі Зосці нашій про Федорину розповідь розказав, то й вона пригадала.

Як ішли вони того ранку у Гало сіно гребти, а ранок же літній був пречудовий, срібний та дзвінкий, аж серце краси усієї не вміщало, і як на дорозі біля Михаїлових новина їх настигла. Ярона вбито. Передчуття таке перед тим іще було. Ось спереду із далини сріберної, над полями й над житами, над садками й над хатками, з-понад лісу умитого синіючого щось лине невідоме й неясне. І от діткнулось серця й усвідомлювання твойого. Ярона вбито. І рух твого єства у цілеспрямування занурений, раптом зупинивсь. І вже не знать стало, іти чи не йти у Гало сіно гребти. Бо там Ярона вбито. І ось настрій відповідний в дооколі розливсь.

Усе ніби на своїх місцях, як і раніш зоставалось, а от настрій усесвітовий уже не той, інакший. І рух твій уже не той, до діяння не спрямований.

Після миті заціпеніння, після павзи розгублености, а так завжди поражає нас усяка несподіванка, люди до отямлювання приходили. І от ціль свою кардинально змінювали. Зоставляли усю свою нагальну роботу, якою тільки що мить тому назад усім своїм цілеспрямуванням жили, недоєне, непоєне, недаване, на пашу невигнане, сіно непогреблене, варене, парене і смажене, як хто, – усе зоставляли хуторяни, якби й не було його, та на інше своє спрямування переключали.

Ішли Ярона у Гало, на Майдан побачить, як він там посеред сіножаті на траві забитий лежить. Руки розпростерши, супроти голубих небес обернений.

І Федора пішла. А там уже людей повно, видимо-невидимо, у яснім сонці тільки одіж на них цвіте різнокольорово. Декотрі матері і діток своїх за руку ведуть. Ярона забитого подивиться. Повільна хода у всіх. Світ наче зупинивсь. Застиг від несподіванки од нечуваної дивини. Час наче зупинивсь, хоча сонце д’горі неухильно підбивається.

Що ближче наближалась Федора до Майдану тим і товпа біля оказії ширшала, й розцвітала барвисто, різнокольорово, аж очі не витримували тієї многоти барв, мружились. Празник – не празник, який там празник, а все одно руки ні до якої роботи у моменті цім не надавались. Якою би не нагальною була та робота. Бо марнота марнот усе те перед лицем смерти.

А Ярон лежав собі, розпростершись, якби лантух, у робочих обладунках своїх, як він сіно віз. Плоть бренна одна безживна вже. Й нічого не скаже і не промовить. Усі пристрасті в нім погамувалися, як настає час, і погамовується розбурхане море. Порох оден. З пороху вийшов і в порох обернувсь. І не взяв із собою нічого. І не візьме. А в тую дорогу із собою нічого не беруть. Он Олександер Македонський, що вже не пак нашого Ярона був, не одними сорока гектарами володів, а цілі царства великі та могутні у походах під свою руку брав, то, кажуть, як помирав, то руки д’горі здіймав і пальці розчепірював. Ось дивіться, мовляв, що не беру із собою нічого. Якби щось і було у руці, то крізь пальці і вислизне.

А люди все сходились і сходились, натовп прибував. Скоро і поліція над’їхала. Аяк, чутка й до постерунку прилинула, не забарилась. Це ж не бідак якийсь зачуханий. Такого і в гміні знали.

Поліціянти заходились труп Ярона розглядувати да підступать до нього поближче. Кажуть, вилами його у голову, в тім’я було ударено та й забито. Чи й навіть проколото.

Сам Кациборський приїхав. Се дуже важний поліціянт був у нашім краї. Надя Сичикових казала мені, що натуральне прізвище його Квасіборський. Се вже у вимові наших краян його прізвище набуло отакого звучання. А звучить воно у нашій стороні і тепер щоденно, допоки жив Коля Кациборський, та його діти житимуть допоки. Коля – сирота й неборок, на посміховисько усім людям виставлений гіркою долею. На його ще й Маціборський кажуть. Язик людський, як дзига вертиться, на місці не висить. Але Колода – ось його справжнє назвисько. А Кациборського прибрав Миколин батько. І от за якої притчини, як мені розказували наш Батько.

Їхав сей Колода старий, не старий підводою, теж плохий чоловік, а ярмулку якусь мав, і як вітер сильно весняний дув, то він навушники ярмулки яко то на вуха понакладав по-чудернацькому. Аж навстріч йому Степан Кеб іде (батько оцього теж прибрав для себе й для потомства добре прізвисько тим, що усе говорив «кеб», тобто кеб те чи те, то все було б інакше), та й каже Колоді:

– А куди їдеш, преш, Колодо! Ярмулку нап’ялив, як Кацибор­ський.

Очевидно, у нап’яленій на вуха ярмулці отій Колода дуже схожий, уподібнений був у моменті тім на поліціянта Квасібор­ського. Це за спостереженням, за зіставленням Степана Кебового.

І став Колода відтоді Кациборським. І нащадки його те прізвисько за собою поволокли, одночасно з тим увічнюючи у нашім краї і образ справжнього Квасіборського-поліціянта.

А поки що того рокованого дня Квасіборський помахом руки наказав товпі, що кругом різнокольоровим обступала Ярона, трошки, одступить, назад податися.

І поки поліціянти бігали довкола безживного Ярона, присідали біля нього, що ніби чаклували чи оживить збира­лися, товпа безмовно стооко патрикувала за їхнім дійством. І тільки один чоловік витикавсь із товпи та все до Ярона наближавсь, тупцявся та примовляв уголос усе:

– А щоби йому таке да отаке, перетаке, а щоби йому і не знать і не сказать, що сталося да ізробилося, хто да таке міг ізробить, щоби дядька Ярона да убить. А щоби йому... І гріха не побоявся...

І в око Квасіборського упав той чоловік, і став Квасіборський за ним спостерігать, розглядувати. Лице вивчать. А по якімсь то часі і каже Квасіборський своїм підручним, іншим поліціянтам, і наказує помахом руки:

– Арештувати його! В наручники узять! Він убивця.

Й арештували летом поліціянти сього чоловіка, що один із великої товпи примовляв над Яроном та сльозу пускав.

І був сей чоловік польовий Балашовчик. А вже він на слідстві видав свого побратима по вбивству Бельчанюка, побратима по гріху.

Отсе так справжній поліціянт. Він передбачив, прогляду­вав безпомильно, хто ж то б і міг із цілої зоціпенілої товпи так уклінно плакать да ридать над Яроном, як не сам убивця.

І було слідство. І стало відомо, що польові убили Ярона за два злотих.

Ото був поліціянт Кациборський, що так класно слідство провів, психологію убійника, може, за Ломброзо вивчав і знав. Можливо, що й мої слідчі Ломброзо вивчали. Але замісто того, щоби шукать і знайти мої рукописи, вони пальчиками дуже точнісінько перед мої очі указали, по яку мірку у моїм слоїку було горілки. Аж я подивувавсь од такої надзвичайної точності. Що аж здогад побіг та й дотепер у моїй свідомості сидить, чи не вони самі, слідчі, тую мою горілку і пили. А забирать міг по наводу і якийсь Окерешко.

Квасіборський – оце слідчий був висококласний. І якщо ім’я його у Кациборського, Кацибора, Мациборського, Маци­бора, тран­сформувалось та й плутається на легковажних язиках хуторян й сельчан наших, як насміх над неборакою нещасливцем Миколою, то й чи не в докір сучасним слідчим і міліціянтам воно звучить.

А потім був суд. Який то строк, але невеликий, убійникам дали. Де подівсь Бельчанюк – те невідомо. Якось мимоволі щез він із арени сеї одіозної оказії і людської пам’яті. Що ж до Балашовчика, то його ім’я в дотичності до тієї давньої історії ще зараз часто згадується у нас при случаї, при нагоді. Від старших хуторян і від Батька нашого я багато начувся був про сього убійника, але не відбилось і не осіло воно в пам’яті моїй у деталях. Яким то чином удалося Балашовчику вислизнути крізь польські грати та й утекти чи то в Америку, чи то в Совєцький Союз. Причому тую його втечу описували, як неймовірні пригоди винахідливого одчайдуха і одважливця. І що ніби став він там у другім чужім царстві великим чоловіком. Що ніби тамтешні управники одні лиш належно й високо поцінували його талант убійника і втікача. Й у чин якийсь увели, до діла нового поставили. І став там був наш землячок чи то губернатором чи главою якого то міста.

Але до того моменту іще роки та роки сягнисті долать треба було. А тут же Федора так мальовничо описує тую давню сцену, якби жива вона ось зараз перед її старими вже очима розгортається.

Як у наручники брали Балашовчика, так зойк де-де зривався у товпі. Та й згасав тут же. «Господи! Матінко Божа!...» Вихопилось ось із чиїхось вуст. Та й оддалилось. Розсіялось у просторі.

А затим і лікар приїхав бричкою. Аяк, Ярон – се тобі не Бецько, що саньми у жнивну спекоту по піску одною клячою свої убогі снопи із поля до хати звозив. Той ніколи за життя в лице лікаря не бачив, хоча і ядушливий був. Недужому бо лікаря треба. А як умер у 1954 році, то дощок на труну не хватило, й узуті в постоли ноги молотком у труну забивали.

Ярон – се був птиця високого лету. До його праху іще за Польщі лікар бричкою чвалав, щоб оглянуть і смерть потвердить. Ніби і без лікаря не видно, що чоловік убієнний, бездиханний. Як лантух, он розкинувся, на сіножатці зеленій супроти неба голубого у своїх благих також робочих обладунках розпростерся, розлігся вільно, як заманулось наче, і ніякої величі у нім уже нема, якби і не Ярон із соковитим повнозначним звучанням імення свого, а Явтух якийсь.

І народ те бачить та завважує усвідомлюванням та розумінням своїм. А що хто засібна думає – того не знать. Думи кожного зосібна, як і люди, обступили кільцем, та й стоять довкола Ярона. Бо хто уже прийшов, так і не відходив. Не гнала його думка додому раптом вертать та до позостав­леної роботи зопалу хапаться. Се була мить значніша, важніша, й усе інше, усілякі пристрасті із душі і переживань людських вона своєю потугою витісняла, заставляючи кожне серце стишитись. І от стоять.

Тепер лікар почав довкола Яронового праха бігать, да ще ревніш, як поліціянти, у якімсь незрозумілім, недосяжнім народові цілеспрямуванні. А кожна дія лікарів для кожного із нас часто є загадкою. Хіба традиційне аж надто. «Відкрий рота!» Він заглядує. А що бачить, що проглядує там, і що знає – ми того не знаєм. Нам знать того не дано.

І присідав не раз сей лікар у білій напинанці, не яко рятівник уже, а як привид самої смерті виклично супротив усіх численних кольорів світу, що от зібралися, прилинули та й над Яроном свою барву випромінюють. І навколішки ставав лікар перед Яроном, і руки та ноги убієнного перевер­тав, як йому хотілося, і вухо своє до місця, де Яронове серце було, прикладав. А що ти там уже почуєш.

Народ, кожного зосібна, подивовувала ся виняткова увага лікаря до Яронового пороху. Але тут же і думка бігла, що не до пороху тут увага, порох він однаковий уже, що в Ярона, а що в Бецька, але до того, ким він був за життя стосовно маєтності Яроном чи Бецьком.

Нарешті лікар угомонивсь. Стояв, замислившись, і не нагинався уже більше. А потім наказав помахами рук своїх і словами накрити прах Ярона радюгою.

І коли це було зроблено, то народ іще стояв якусь мить. Ніби чогось іще вичікуючи, ніби роздумуючи, що його далі робить, куди діяння своє обернуть, спрямувать.

Все. Ярон запнутий радюгою, й допоки маніпуляції над його прахом призупинені. І тут кожний осягнув розумінням своїм значимість моменту, як одкритий прах Ярона тримав в одностайній увазі й вичікуванні довший час тому численну товпу людей. І як діткнулась ця проста істина свідомості кожного прибульця на місце лобне, високе оце, місце глибокої печалі і великої трагедії нашого вбого краю, – так народ поволеньки, один за одним і розходитись став. Й діточок котрі із собою за руку назад додому в усі боки вели. Сказано бо, що ось поражу пастиря...

У скорім часі у наш край уступили більшовики. Се примітне на нашім терені господарство почало хиріти одразу, іще до війни, але дощенту поруйноване, знищене було уже по війні. Щоби стати притчею у Михаїлових вустах. Що там, де розбрат та нелад у родині, а геть усе до підвалини поруйноване буде. На такі господарства, як Яронове, по війні більшовики накидалися із неймовірною люттю. Лють, випробувана уже в змаганнях. А се завжди потужніша лють, аніж первісна.

Так що Яронові дуби, які своїм жовтим сяянням освітили мою дитячу свідомість, як висока з’ява краси, були останньою цитаделею Яронового маєтку і спадку. Дуже скоро могутня рука усесвітового руйнівника постинала і їх.

Із живих спадкоберців, із роду-племені хто то там залишавсь іще. Сини чи хто. В Сибір їх повивозили, чи тільки мали вивозить, а вони дочасно, до вистрілу і тут, у своїм краї загинули. Про оте я чув розмови від Батька й інших хуторян. Але відбиток у моїй пам’яті воно зоставило смутний, щоби конкретикою передавать його на папір.

Та зосталася дивом і дотепер живе Яронова дочка – Ярониха. Її інакше в окрузі і не звуть, хоч натуральне ім’я своє вона також, звісно, має. І вже по однім оцім можна висновувать, яке повнозвучне потужне в нашім краї оте ім’я Ярон.

Доля її уберегла, змилостивилася над нею. Була вона уже заміжня і мала дитину. Донечку малолітню. Чоловіка ж її забила акція за участь, здається, у русі спротиву, а може, й без участі, бо на перших порах і без участі забивали наповал, а на участь списували. Якби хто що казать став. Телюк у хаті Яронишиного чоловіка застрілив. Отак прямою наводкою шарахнув і застрілив. А потім порився у миснику, видобув який то харч та й сів за столом полуднувати. Їв так усмак, що аж за вухами тріщало. Дивну властивість мав сей чоловік, що коли уб’є кого, то звірячий апетит до харчу пробуджу­вався, прокидався у нім. Отак, небіжчик убієнний ним лежить чи закляк, як падав, а вбивця сидить за столом, чи й на возі часом, як у полі діялося, звершувалося, та й їсть, меле, аж за вухами тріщить. Кажуть, що у повоєнні роки Телюк сей застрілив у нашім краї по хуторах і селах дев’яносто і дев’ять душ. Однієї душі не добрав до плану. Бо план ніби йому був застрілить рівно сто душ за які то там злочини перед Німецією у своїй Полтавській губернії.

Самого ж Телюка ховали, здається, уже в перебудовні часи, у 1990 році, і за прахом його, коли на цвинтар везли, розказували, ніхто, окрім рідні не йшов. Простолюдини усі до одного по селах і хуторах запротестували, супротив стали. А чекісти також не пішли, щоб себе не видавать, бо тоді у повітрі вже носилася новина, що ніби у східних постсоціаліс­тичних країнах будуть опубліковані чи й вже опубліковані імена усіх чекістів, поіменно кожний згаданий буде. Ніхто не забутий, ніщо не забуте. Гай-гай, наші чекісти могли би о тім і не турбуватись та свобідно проводжать свого вірненького побратима ув останню путь, як належиться. Їм бо іще працювати да працювати сумлінно, й вірно служить народові та батьківщині. Дивно, але і в місцевій газеті тоді звідомлення про його смерть уже не було надруковане.

Отож, не знать, за віщо укинули були у 1945 році Ярониху, як упіймали її, до льоху – за убієнного чоловіка, а чи за батькове багатство.

Мати наша розказували. Як нашого Колю у льох вкинули збитого вже до полусмерти, що він потому із світа передчасно пішов, що там і Ярониха сиділа. А чи били її так само люто, як і нашого Колю, а чи ні, – Мати не знали. Але от приходив до неї до льоху один ухажор, старший за неї на шістнадцять років удівець, чоловік з вигляду плохий, лисий уже, уклінний і благосклінний, але, мабуть, внутрішньо у серці мав мужність та одвагу, коли на таке діло ризиковане до льоху самовільно йти рішився. Се Марко Волохатий був. Яко муж, її нібито законний приходив. Днями й ночами коло тюрми, коло льоху стовбичить. Й усе про помилування нещасної арештантки просить. Й не так про неї, як про малютку-донечку. Ізвідкісь уже дійшло лозунгово, що більшовики – великі друзі й покровителі дітей. І о тім в одно їх благав. Схилиться уклінно, благосклінно перед начальством високим, лисиною світить, та й в одно:

– А прошу високого панства, змилуйтеся. А прошу, змилуйтеся.

Його ж відштовхували брутально:

– Уході, старік вон! А то тібя самого в каталажку бросім!..

На що наш Марко одвіт давав іще благосклонніш:

– А що ж... Воля ваша, а шкура наша...

Тобто, що дасте, скільки всиплете, то й будемо терпіть, треба розуміть було, тільки укохану ним Ярониху на волю випустіть.

Коли Мати о тім розказували потому, то й усміхалися тихенько поблажливо, – таким сей епізод потішливим у простодушності своїй для них виглядав, бачивсь.

Очевидно, оця напористість та благосклонність Маркова і дали свої позитивні результати. А може, там були задіяні і якісь інші чинники. Нам вовік не зрозуміть, не розгадать великих тайн і замірів чекістських.

Але в скорім часі Ярониху випустили із льоху і більше вже не забирали.

І стала вона жить із Марком Волохатим. Жить – поживать стали вони та добра наживать. І дитинку одну нажили. А щоби хазяйство, добро сукупне не ділить, так вони дітей своїх поодружили, та й так в однім осідку і жили. Й беручка яронська кров у них розбуяла. Як брат комбайнером був, їм збіжжя яке то молотив, так не нарозказувавсь потому, скільки там у них живності усілякої – і корів, і телиць, і бичків, і качок, і гусей, і свиней, і гиндиків. А трудились як вони до полуночі із тією скотиною. Не сказати що як бджоли, а скоріше як мурахи. До нових суспільних умов пристосувались. Ярон усе в поле вдарявсь, а сії – у доми. І не так по селах, як по містах їх воздвигать вони стали. Для грядущих поколінь, які мали би також яронську хватку успадкувать. Хватку то яронську вони, можливо, й успадкували, яронська кров нехай у них нуртує, зате імені Яронського не дано їм успадкувать. І в імлі грядущих віків уже загубиться воно. Бо не оженив через скупердяйство своє старий останній Ярон сина, щоб земля неподільною була (гай-гай, наївний Яроне, більшовики її, твою земельку, іще не раз усуспільнюватимуть та роздаватимуть безкоштовно фермерам), та й не дав могутній рід Ярона молодої порослі продовження, що й у вирі неймовірнім тотального вигублення часто, на диво превелике, уцілює одна вітка та й дає продовження.

І тут знов линуть до мене Михаїлові слова «А де чвари та розбрат у рід уберуться, так там поруйноване усе дощенту, до підвалини буде. От Ярона візьміть...» Справді так. Бо коли зникає ім’я роду, то чи ж і не є це і руйнація самого роду до підвалини. Недаремне ж і поет, молодий наш класик, написав був: «І в твоєму імені живу...»

Ось що розповіла мені того вітряного холодного передзимо­вого дня дядина Хведора. Вона, може, і ще щось то розказувала б, але дочка її Надя позирком завважила, що мати явно перевтомилась не так від розмови, може, як від тривалого сидіння, звісивши долі ноги. Та й стала укладать матір свою у постіль. І вже, скоряючись доччиній волі, лягаючи у постіль, кладучи голову свою на подушку, Хведора іще проронила ствердно: «А якою мірою міряєте, такою і вам відміряють...» Явно маючи на думці, отой момент серед пустельного і грізного моря-окіяну, коли темні могутні води прийняли у свою потугу порох одного нашого задушеного земляка.

Й уява раптом витворила моя, що ось у цім моменті голос, зойк із глибини морського дна пролунав, та й на поверхню водного плеса вихопивсь. Але поки то він до берега через цілу Атлантику дійде. А до нас уже й не дійде. В гаморі, що ним оповитий суходіл, загубиться, з рокотом пекельним новітніх часів змішається, та й не виокремиться.

Коли я вертавсь назад до брата навпрошки ізнов із Рогу, вітер уже трохи вщух. Але все одно дошкуляв іще холодом. Паслись на зеленій вруні ті ж самі коні воронії. І коли наближатись до них я став, так, позирком завваживши мене, вони припинили своє пасіння. Й наче наслуховували. А про віщо думали – тайна. Й вітер розносить уже сю тайну.

І я не пожалкував, а вдячність недільному дневі у серці ніс, що провідав дядину Федору. І йти мені навпрошки за вітром було легко.

16 лютого 1995 року.


1 березня. Ізнов це нещасливе число… Таким невдалим виявився той попередній 13-ий зшиток, що записи у ньому тривали аж цілих понад три роки. Але то і час був страшний – сірий, аж ніяк не перспективний, не на піднесенні, як хоча б попередні роки були. Там хоч якесь розпросторювання, якщо не надія, а пульсувало. У ці ж три роки се поспільна руйнація краю своїми насамперед чинниками, які у тій сфері запрограмовану ізвиш, із Москви, зі ясного Кремля акцію виконували із великою ревністю. Починаючи від головного отамана і до найнижчого за рангом, але так само активного у ревності своїй щодо самовигублення. Ся акція науково, академічно спланована була щодо фізичного вигублення насамперед українця довготривалим голодомором, так і доконечної руйнації душі окремішньої особини і цілого народу. Лукавий він плотію не насититься однією, тому душу подавай.

Що ж до мене, то усе сказане на мені поглиблено скон­центрувалось. На мене почали буртальні акції учинять, хутір розбивать, рукописи видовбувать, та шкуру з мене дерти. Останню латану свитину з шкурою здирають. Ні сорому, ні гріха. І не писни. Бо ж демократія преповна. І не скажеш нікому. І навіть у каторжан колишніх співчуття, схоже, не пробуджується. І ніхто, ніяка гуманітарна місія, не подарує мені штанів. Останні ж бо забрали. Ті, що на мені, на тілі, по швах розриваються. І на колінах супротив сонця уже світиться. Й сокиру останню, – гордість і надію мою – забрали. Все. Повністю обезоружний я. Доживсь. Докотивсь. Перекотивсь.

Се тяжкі роки були. Тут і записувать що. Творча пульсація, що у розпросторення націлилась була, так враз і померкла. А це й за многотою дрібниць побутових, як його у таких умовах ущільнених да вижить фізично, то й поготів усе життєтворче глухне у душі. Вони знають, що роблять. Викоріни із душі народу життєтворчий елемент – і сей народ уже твій. Його можна голими руками брать. Да він і сам собі на горлянку стане та й розчавлювати себе самого почне.

Оно був я недавно удома, дак усі односельчане мої, рідні усі мої, брати і сестри, рідні да такою ностальгією за минулими брежнєвськими часами охоплені і ненавистю до самих себе, що і не передать. Брат оден каже, що Брежнєв ото був дядько хороший, за нього як добре жилось. Сестра ізнов заміряється у Москву їхать, розшукувать там Горбачова да голову йому сокирою розрубать. Бо це, мовляв, він до такої анархії довів. Де воно усе і поділося, те, що було тобто. Хліб дешевий та усе інше. Брат другий ізнов про Чеченські події розказував, як по телевізії він бачив, що жінка одна чеченка також із ножем да вийшла, готова боронитись. А сестра моя друга при цім сказала: «І я ножа візьму в руки та й піду різать українців. Бо це вони у нас до того довели, що хліб став дорогий...» Я ж її просив, щоби схаменулося вона, бо такого говорить не можна. Це ж Батькові-Материні кісточки у могилі розривать. Тоді вона сказала, що допоки житиме (їй уже 72 роки) так і не переставатиме клясти призвідців нашого сучасного становиська. Затим позирнула скоса на мене, вивірячи, чи не думаю я про інших реальних призвідців. Та й уточнювать стала «Чому то при руских все було, а як стала засрана Україна, то все щезло...» Тобто нагадала, щоби знав я, що клене вона таки своїх українців. При чім не управу нашу недолугу запродану, а саме абстрактну Україну, вивірену у мріях і Шевченкових писаннях, живим уособленням якої наразі стою перед нею я, брат її рідний.

І стало у душі моїй справді страшно. Отакі сільські настрої у нас. Аж їхать у село своє не хочеться. А й куди їхать. Хутір постійно розбивають. У мене є велика підозра, що робиться теє і не без участі місцевої управи. Усі вони до мене неприхильні дуже, як до українця ніби. Як до протестанта. Й таємно мстять. Під покровом таємничости, в умовах, де законом стало «Не впійманий – не злодій» можна із беззахисним немічним інвалідом що хоч вичворять. І от і вичворяють, зганяючи силоміць мене із рідного краю, із купленого батьками шматка землі. Полишаючи мене своєї коханої батьківщини. Се не такі прості витребеньки, як їм здається. Це натуральне гоніння на творчу особистість і вигнання особини, наразі немічного самотнього інваліда із батьківщини. Се є злочин. Але нічого не буває потаємного, щоби не стало явним. І я вірю, я певний, що винуватці затіяної супроти мене гри під гасельним на часі «криміногенна ситуація ускладнюється» будуть розсекречені. Господь їм судія!

Що ж до родини, то це їм ніби також на руку, що родинний осідок розрушили. Де нелад в родині зайде, там усе до підвалини поруйноване буде. Як казав дядько Михаїл. Але переможців не судять, судять переможених. І в такім разі беззахисні та немічні також завжди винуваті.

Отакі ось мої невтішні вигляди під дану пору. І здоров’я неухильно у розрусі перебуває. А що кому до того.
14 березня. Примхи зими і весни... Цілий місяць лютий стояла така незвично тепла весняна погода. Теплінь. Сніги давно скресли, й морози забулися. А на початку березня температура сягала за +15°С. Бруньки на декотрих деревах так набубнявіли, що роздаватись довкруж блідою зеленню почали. Й чистотіл зелень викинув у Гідропарку, і кропива маленька поміж ним пробилася. А вербові котики, білі підсніжники та голубі проліски люди по підземних переходах давно вже продавать стали. Під пахвами у мене аж попріло до червоноти від тепліні такої.

Але раннє тепло завжди оманливе. Воно свою оддяку одержить. І от ця вивірена істина і на сей раз потвердилася.

12-го березня раптово похолодніло. Східний вітер задув. По радіо сказали, що у наш край із Арктики холод ринув. Сніг мокрий пішов. Хурделиця ізнялася. Неприємно як. А на ранок 13-го уже -10°С. І цілий день така температура трималася. І сьогодні от. Вітер. Хуртовина слабка. Сонечко, щоправда, моментами пробивається. Хвилі прояснення ізнов заметіль гасить, затуманює. Так що це не зовсім і радісно, коли раннє тепло. Холод затим своє надолужить. Не попустить. Сьогодні уже Явдохи. Розсаду сіять треба. А холодо як.
14 березня. І петрик над вікном завис... У теплім місяці лютому рука моя занавіску відхиляла, й об що то гладеньке палець зачепивсь. Й імпульси якби живої істоти діткнулись мого єства, мого нерву, і в свідомості теє завважування відбилось. Приглянувсь я. Аж то на шибці сонечко, петрик був. Такий ранній вісник весни. Я на руку, в долоню собі його поклав, та й милувавсь. Якби благовісне передчуття передалося мені.

Потому вже пригледівся якось. На верхній округлій шибці з-поміж павутиння сивого жмутку щось темніє, цяточка мала. Пригледівся пильніш. Аж то петрик мій завис там. Червонястий панцир його геть почорнів. Чорні крапочки червоне усе витіснили. Мертвий, звісно. І жаль стало мені мого сонечка, раннього вісника весни, що невідь звідки і взявсь у моїм міськім помешканні.


15 березня. Мене страх огортає... Коли мені хтось щось мені безкоштовно дає, дарує, то мене страх огортає, чи не здеруть із моїх плечей останню лахманку взамін того, що дали. І сталося це от від якого випадку. Мені в моєму рідному краї обіцяли в селі малу будочку збудувать, щоби я із хутора вибрався. Так от. На хуторі хату розбили, куплене колись батьками поле віддали зумисне фермерові, а мені у селі будочки не зробили.

Більше того. Унаслідок тієї обіцянки плакали усі мої грошики. Я був би за них хоча б штани купив. На будочку, що обіцяли збудовать, беріг. А я ще їм книжки із написами роздаровував. Вони ж мене брутально із мого рідного коханого краю виштовхали.

Але я тепер пригадую, як був одному чоловікові улітку 1991 року, коли ми на Лук’янівському ринку у черзі за зеленими огірками стояли, розказав про свою ситуацію. Дак він, мене вислухавши, прямісінько в лице так і сказав: «А нікогда в жізні вони тобі хатини не зроблять. Але тую, що на хуторі, розвалять. От згадаєш моє слово. Руйнівники, великі руйнівники, якими вони є, іще ніколи нікому нічого не будували. Вони тільки руйнувать і здатні».

Ах, як же він сей світ чудесно освоїв той чоловік, яке глибинне його проглядування. Яка велика мудрість у народі, незважаючи на усі втрати, проте іще захована, таїться.

Отак, тепер коли хтось мені щось дать обіцяє, я і боюсь того брать, прикидаючи, чи попереду за тим чогось гіршого не проглядується.
15 березня. Що в імені твоїм… Я по радіо часто чую це прізвище. Єхануров. Та й доскіпуванння одразу вертиться у свідомості моїй. А що в імені тім відбилось? Ізвідки таке незвичне звучання. Якби ханурик якийсь. А то ж вельми висока ужондово особа. Розпорядник усієї приватизації. Що кому захочу – те і дам, вділю. Мені ж, сиротині, і родом відторгнутому, хто що дасть. Землю, батьками куплену, відібрали. Один майновий приватизаційний сертифікат за 35 тис. крб. дали. І розчерк на нім – Єхануров. Отак і відбилось у свідомості моїй лиш імені того звучання.
21 березня. Ізнов сонечко… Я до вікна підійшов, щоби поглянуть, як за банями золотими Софії темна дощова весняна хмара муром устає, аж по кімнаті вільгістю дихає, аж остуджує цілого мене та на сон хилить. Та й ізнов біля шибки на занавісці малу цяточку завважив. На руку взяв. Аж то сонечко ізнов. Панцир червоненький у накрапах чорних. Але мале-манюсіньке, іще менше, як той перший раз було. Дивно так. Удруге до мене сонечко завітало. Я й відпустив його із долоні на волю, тобто на шибку у ріжку.
9 травня. Передвечорова травнева дивність… Учора в надвечір’ї я поїздом метро із Лівобережжя повертавсь. Сонце уже зайшло, і за вікном вагона над містом тихо слалися манливі, що ледь свідомість їх вловлювала, схоплювала завваженням, сутінкові тіни. І от дивність незвідана майнула перед зором моїм мигтливим своїм крилом. У призахідній частині неба, що навстріч неслося, хмари мурі д’горі муром стали у терасовім завихренні своїм. Геть якби гори. А унизу підніжжя зарожевілось дивними переливами. Й поміж кущами зелені прозоро молодої проглядується, спалахує уламками. Вода, Дніпро, затоки його біля Гідропарку. Подумалось. Аж ні. А може, й так. Пружок небесний унизу, біля підніжжя хмар багрово відкривсь при наближенні. Може, то й спалахувало вечірнє віддзеркалення його у воді. Не розгадать мені уже тепер причини видива того. Але таку дивну мить подарувало мені учорашнє надвечір’я. Дивність туюю виткали згасаючі небесні кольори у розбуянні молодого травня. День ось уже минув, а картина, якби жива, і якби намальована, простелена лежить перед моїм зором.
9 травня. Померла дядина Федора… Пізньої осени минулого року я ходив у Ріг провідати смертельно уже недужу вісімдесятидвохлітню дядину Федору, жінку замордованого у Караганді дядька Василя, Батькового брата. Ноги її уже зовсім не слухалися, одказали. Вона сиділа, звісивши їх долі, геть висохла, на своєму ліжкові коло груби. Із осмисленим виглядом античного мудреця на лиці, якби сам Сократ от сидів передо мною. І пам’ять Федорина, ясна, видобувала із стіп своїх злежаних напрочуд яскраві картини пережитого і баченого, що у нім кожний порух непроминальний був і у художнім сяянні своїм.

Дещо із розказаного Федорою я вже й записав. «Смерть Ярона».

Цілу зиму перебуваючи в лещатах міських мурів та в хворощах також, я проте часто згадував дядину Федору, якби її іще живою застать да розпитать про минулі дні. А коли на простір із міського задушшя вихопивсь, коли у село, на хутір приїхав, то дізнавсь, що Фведора іще жива, хоча й сильно підупала. Слабо говорить і до стінки уже одвертається. Так Гоголь, десь вичитав був я колись, до стіни одвертавсь у судний час свій.

У Великодні свята я мав намір провідать Федору. На перший день Великодня. Але на перешкоді стала сващчина у брата Романа. Відмовити у сій присутності не наважився.

А другого дня не дозволило нездужання. А третього дня я поспішив у село заявиться до Сичикових, щоб засвідчити свою наявність, бо й вони переживають, як я довго не заявляюсь.

І от вийшов у селі в садок. Щепи перед цвітінням розглядую. Аж то покійника дорогою везуть. Перехрестився. Але що було б спитать «Кого везуть?» Виходить, не дано мені, коли у свідомості не сплинуло. Уже коли наступного ранку на хутір їхав, до хутора автобусом наближавсь, так і стукнуло в голову мені: «Та же то, мабуть, Федору дядину учора везли»…

Запізнений імпульс. Хоч на цвинтар треба було провести. На похорони не кличуть. Але про смерть дядини Федори ніхто не нагадав мені із родичів.

Яка потеря, яка втрата. Аж фізично відчуваю у свідомості своїй, як з кожною такою втратою вужчає світ, як обриваються останні нитки, що мали би єднати покоління.


30 травня. Трава висока стоїть – не сколихнеться… Цілий травень прохолодою і дощами все тягнуло. Ростинність у культурі не пробивалася. Хоч молодий місяць і не показував на те.

На хуторі я ізнов. Городчик мій недогленутий, занехаяний. Але потепліло враз нарешті. 28 травня, неділя, день, як благодать висока Божа. Світ такий увесь на хуторі ясний та прекрасний. Як повернення у неможливе, як у дитинство повернення. Коли іще колгоспів не було. І як земля пестливо викохана свої барви останніх днів травневих, днів старої весни, у молоде літо розпросторювала.

І от зараз. Після прохолодного травня жита по один бік синюватою стіною стоять. Не сколихнуться. І трави місцями такі ж високі стоять – не сколихнуться. У дворі до підвіконника вершками трава дістає. Трава висипалася. І чуть у тиші, як вона росте від сонця. Мить дивна висока. Непроминальна. Відчуттям скороминущості віє. І білі вуалі кульбабки. Тремкі неймовірно. Діткнись тільки, – від одного малого поруху і розсиплеться. Як все застигло в проростанні, усе повне високих світових смислів і гармонії. Аж чуть, як земля заліковує рани, спричинені їй людською жорстокістю та недбальством.

Та ось минув день. Й та мить високої світової краси щезла, розчинилася у плині життя. Вітер розмаює верхами дерев і вершками трав. Різнотрав’я попереплутувалося, й поникло наче, хоча й високе. Стріли кульбабки скинули свої пухові вуалі, – лиш гудзики голівок сіріють, похитуючись, занурені помислами у згасання.

Літо розпочинається.
30 травня. Жито квітує… Уранці маленький вітрець налетів. І над житом за річкою легенька хмарка прозора устала, здійнялась та й хитається, висне над житом. Поміж небом та землею. Я думав, гадка набігла, що то хтось кіньми, возом дорогою серед жита проїхав та й курява збилась. Аж то ні. Хмарка не розсіюється. І хистка дуже. Прозора, аж струменить. Й думка відтак побігла: жито квітує. І Палажка потому, як прийшла, це моє спостереження потвердила.

Пополудні ось. Сонце ясне, а вітер зірвавсь уже свавільний. Деревами розмаює. І жита д’землі нахиляє. Якби хвилі зелені переливаються. Але квітування жита уже не знать, не видко. Вітер у яснім сонці хисткі хмарки невидимо розносить. Зелені грайливо переливи хвиль тільки й міняться супротив сонця. Але й те яке зворушливе. Як передчуття вже дозрілого літа й достигання у сонячнім сяянні. Яка розкіш тепер на хуторі. Які прекрасні ці благословенні дні навіть на тлі загальної розрухи і занепаду родинного осідку, як знак прощання, як прощальний знак із найдорожчим.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка