Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка2/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
7 лютого. Дні стоять такі ідеально зимові... Лютий розпочавсь – і зима справжня розпочалась. Снігу, правда, мало. А так ночі морозяні, і дні морозяні. Уночі -14°–21°С, удень – не вище -10°С. І коли десятиградусні морози, то це вже тепло майже. До холодів людина, як і до всього, ніби звикає. А сьогодні, – у вікно ось поглянув, – дерева інеєм білим розцвіли.
12 лютого. За поворотом у підземеллі червоний вогник сховавсь... На станції метро. Поїзд з гуркотом відійшов, поворот праворуч у дірі темній, у свердловині під містом звершуючи. Подумати тільки: над головою гомінке рухливе місто зі всіма своїми висотними спорудами і бетонними покриттями. А тут за поворотом у підземеллі червоний вогник сховавсь.
12 лютого. Не класики. По радіо передають, читають вірші українських поетів. Такі гладенькі у слові вони, так натхненно артистично читає диктор, Насторожуюсь. Вслухаюсь. Таке гладеньке все. Чи не класика? Розпізнать значимість і рівень образності розпізнать намагаюсь, силкуюсь у відчуттях і розуміннях своїх. Порожність, велемовність за гладінню слів угадує чуття моє. Ні, не класика. І щораз міцніше на цьому здогадові упевнююсь. Кінця передачі щораз нетерпеливіше чекаю. Нарешті передача завершується. Диктор оголошує, що звучали вірші сучасних українських поетів. Офіційних, другорядних. Гладенько, але не класика.
13 лютого. Ознаки мавпування. Щодалі вперед рухається перебудова, то виразніш ознаки мавпування у назвах. У назвах насамперед виявляється воно. Що значить, наприклад, оте перейменування «голови» на «президента», запровадження «віце-президента». А парламент, прем’єр-міністр, менеджер, телефакс і т. д. І все рівняння на Захід, на так званий недавно «загниваючий капіталізм». Та як би не міняв назви, а суть та ж сама зостається.
13 лютого. На відстані слово може витворити ілюзію... Радіокомпозиції за моїми текстами про рослини звучали минулого року по радіо. І якось сказали мені, що надійшли на них листи. І я пішов на радіо, узяв ті листи додому, знайомився з ними, читав і перечитував декотрі. Й один лист зворушив мене. Ось він:

«Дорога редакція, добрий день. Велике Вам спасибі за передачу «Волошки в житі» котра прозвучала 21.VІІ. Слухаючи її я на який-то час дійсно побувала в дитинстві. Цю передачу адресовано нібито для мене. Батьків не пам’ятаю і після війни я виховувалася у дитячому будинку № 4 м. Львова. Влітку, коли росли жита, нас возили за місто в радгосп. Майже все забулося, а житнє поле з прекрасними, ніжними, синіми волошками я бачу завжди перед собою. Пам’ятаю, як наша вихователька Поліна Василівна Крутько просила нас, щоб ми виривали сині волошки, тому що вони шкідливі. Я так не думала. Босоніж заходила в глибину поля і, ступаючи по теплій, рідній землі милувалася зеленими колосочками, серед яких росли мої милі сині волошки. І коли, від ніжного дуновіння вітру колоски нахиляли свої голівки, мені казалося, що я іду по синьому казковому морю і не торкаючись води. Намилувавшись такою красотою я починала рвати великий синій букет. Потім плела віночки для дівчат. Зрештою, перший віночок я завжди клала собі на голівку, це мені дуже подобалося. Для мене це були найдорожчі дні мого дитинства. Милі, ніжні моєму серцю сині волошки я полюбила на все життя. Ніколи не забуваю свою рідну Поліну Василівну, яка була для мене мамою, вчителькою і вихователькою. Це вона передала мені любов до всього живого, що нас оточує. Рік тому я їздила у м. Львів на своє побачення з рідною домівкою і рідною Поліною Василівною. Дитбудинок знайшла сама, хоч там я не була 37 років. Походила по всіх кімнатах, коридором, заглянула у всі куточки і мені в ту мить здавалося, що я маленька і хазяйка цього будинку. Зараз там російська школа. Потім я пішла на зустріч до Поліни Василівни. Я бігла до неї швиденько, чогось боялася. Моє серце калатало, що я її не побачу. І правда, мешканці сказали, що їхня сім’я давно переїхала. Я поїхала на нову адресу і так ніхто нічого мені не сказав. Отоді я дала волю своїм сльозам, мені здавалося, що я її втратила. Ніколи собі не прощу, що я перед нею завинила. Ввечері поїхала додому і у поїзді заспокоїлась. Мені стало легше, тому що я скинула той тягар, який носила 37 років. Дуже Вас прошу, пробачте мені за мої спогади. Без цього оповідання не інтересне було б письмо. Від щирого серця дякую Вам за прекрасну передачу «Волошки в житі», заради якій, я дійсно побувала в дитинстві, про яке Вам розповіла.

Прекрасні сині волошки найдорожчі мені квіти. На жаль, я живу в місті і їх не бачу. Сердечний Вам уклін і з повагою до Вас М. І., яка завжди слухає Ваші передачі.

Дякую».


І мені здалося тоді, що настрій серця другому серцю передавсь. І я написав тій адресатці такого листа:

«Добрий день, М. І.! Я автор передачі «Волошки в житі». Тільки тепер на радіо я ознайомився із відгуками на радіокомпо­зиції. Але Ваш лист схвилював мене особливо, і я перечитую його.

Велике спасибі Вам за Вашу прекрасну душу, відкриту для розуміння краси. Ваш спогад про повоєнне дитинство зворушує, не може не зворушувати. І як це цінно, що крізь життя у десятиліття (а здогадуватись можу, що було воно у Вас нелегким) Ви пронесли ніжно-дитинне сприймання і розуміння краси, свою прекрасну душу – ці неоціненні скарби, за якими тужить сучасний світ.

Іще раз сердечне спасибі Вам, зичу Вам і Вашій родині щастя й успіху у Новому році!»

Лист за листом. Слово на відстані витворило ілюзію про людину. А ілюзія, як відомо, підносить людину.

І от зустріч. І як прикро, що побутові щоденні клопоти затулили у людині безпосередність і високість. Як жаль, що жорстока повсякденність наша своєю важкою ношею розчавлює людину.

Але на дні серця іще спалахує моментами спогад. Й іскриться інколи він.

З війни спогад. Діти утримувалися в жіночому монастирі. І перед їжею їх привчали на коліна припадати й Богу молитися.

І от дитбудинок. Інше виховання. Дітей інколи до театру водили. І протягом вистави хлопчики встигали розкішні театральні стільці ножиками порізати.

А раз було таке. Біля дитбудинку і сад ріс. Яблука, груші, сливи синьо манливі там росли. Сторож із рушницею там оберігав плоди. Хлопці якось прийшли до саду і сказали сторожеві, що його директор викликає. Сторож рушницю полишив на місці своїм, і до директора вже йде. А хлопчик один узяв рушницю і в сторожа із-заду прицілився, і вистрілив. І впав убитий сторож. А хлопчики, які вже усіма зухвалими силами своїми спрямувалися на плоди саду, застигли від раптової несподіванки. А вбивця зблід, як полотно. Усі до будинку кинулися. Убивця ж навтьоки подавсь. Через місяць тільки його й відшукали.


13 лютого 1991 року. Десь у натовпі жовто-синій колір зринає раптом... Ось уже протягом кількох років іде уперта й послідовна боротьба за утвердження синьо-жовтого кольору як національного символу в краї. І річ не тільки о знаменах. Ідеш, буває, вулицею, а десь то у натовпі жовто-синя барва ніжно манливо раптом зринає перед зором твоїм. Се шапочка на юнці юний жовто-синя, се курточка смугаста в означених кольорах, се сумочка, се поясочок на дитині, – на хлопчикові чи дівчинці. А на вечорі Павла Тичини у музеї історії Київа на вулиці чекістів на Печерську додививсь я, що коси на дівчатках ззаду жовто-синіми шнурочками зв’язані в пучечки були. Сі дівчата, затинаючись незвично, вірші великого поета декламували. Ось дівчатка стоять близько, а суть поетова віддалено від них у просторі витає. Жовто-синій колір елегійний настрій на серце кладе, а віддалено для мене недосяжно надія стоїть.
15 лютого. І знов знайома картина... Учора вулицею нашою ішов. А навстріч мені дівчина юна іде. Курточка на ній голуба, рукавички й шапочка жовті яскраво. У двір школи завернула, знайомим настроєм елегійним моє серце оповиваючи.
15 лютого. Тепер мені часто згадуються Материні слова. Пригадую, коли Мати вже паралізовані були, то якось, коли я в хаті коло них сидів, і згадали Мати були. Вірніш, сказали були таке: «Ах, якби я да була в молодих літах умерла, то, може, ви одне одного, купи трималися б, та гляділи одне одного».

Ах, як болісно мені ізнов згадувать ці Материні слова тепер, коли щораз завважуєш і переживаєш нові вияви родинного розбрату на ґрунті спадщини.


17 лютого. Змішане грішне з праведним чи навпаки... Московське радіо слухаю. Новини передають. У Київі якийсь комітет добра присудив свої премії найвидатнішим людям світу, які досягли в окресленій сфері значних висот. Се – Мати Тереза, Папа Римський, Рональд Рейган і Буш, президент Горбачов, патріарх усієї Русі Олексій ІІ, митрополит Київський і Галицький, екзарх України Філарет... Слухаєш і подивуєшся, хто зна, кого іще в цей ряд включити можна. Грішне з праведним змішане.
17 лютого. Озлоблення – стан не творчий. Прекрасне народжується тільки з любові.
18 лютого. Лютневі заметілі вишугують... Так тепло починалась нинішня зима, а як буйно розгарцювалась усередині. Вже з тиждень, вважай, вишугують щодня такі давно небачені типові лютневі заметілі. Снігу поналітало, понасипало, копна і в місті дорога зробилася. Не встигають дороги й стежки прочищати. Із вікна п’ятого поверху дивлюсь, спостерігаю часто ці стрімкі заметілі білі. Сиджу собі за столом, в білість за вікном вдивляюсь і про буле спогадую. Як ми з Батьком удвох у лютневі заметілі на хуторі у хаті сиділи, у вікно мале вдивлялись. А за вікном світ ідеально білий лютує, буря млою небо криє.

Буря небо криє млою,

Вихрить снігом де хотя;

То завиє звіриною,

То заплаче, як дитя.

(З Олександра Пушкіна, переклав Павло Тичина).

Видивляєшся, чи не затемніє де цятка. З’ява людини о такій порі – це з’ява Божа. О! Цятка зачорніла в глибині заметілі. Ні, не примара, не помилка зору. Цятка більшає, чорнішою стає, рухається, наближається. Уже поставу людську і мій, і Батьковий зір розрізняє, виокремлює. До хати, прямісінько на нашу хату постать прямує. З натугою. Дорога біла копна. У дворі вже. Двері рипають. Наші погляди в чорну порожнину дверей вп’ялись.

– Ах, куме, куме! – сміються від радості крізь сльози Батько.

Батько мій хрещений Денис. Яка радість тиха, щастя яке о такій порі гостя в хаті зустрічать. Але й після дороги копної білої такої стомлюючої як буває (це з досвіду мені відомо) Батькової хати добутись, тепло рідної хати відчуть.

Сьогодні після обіду з небес буря суцільна біла снігова злетіла, на будинок. Потемніло. Страшно аж стало. Блискавка в темені спалахнула, громи пророкотіли. Шаленіє світ, страхи імпульсами мене пронизують. По якімсь то часі буря стихає, небо прояснюється, і видно, які темні грізні хмари довкола стоять. А відтак буря біла шаленіє із ще більшою силою. Блискавка перед очима над столом спалахує яскраво, і громи рокочуть.


20 лютого. Паперова кулька пульсує.. Рух паса – ескалатора – в метро безперервний відчуття одноманітності руху нашого життя викликає. У підземелля на Хрещатику спускаюсь. І там, де сходи випростуються, пасом стають, у підземелля занурюються, свій безперервний колообіг звершуючи, хтось то кульку легку паперову кинув чи як опинилась вона тут. Вітер з підземельних чорних пахов жене кульку угору, а пас тягне її, щоб з пасів на поріг металічний викинуть. Дві супротивні сили одна одну переважить не можуть. Отак і пульсує на місці мала паперова кулька. Випадком її і люди допоки обминають.
23 лютого. Від ясного сонця весніє душа... Кілька днів погода стоїть така. Уночі мороз -8°С–4°С, а вдень ясне сонце, температура плюсова. Сніги багаті тоншають, тануть. А від ясного сонця весніє душа.
24 лютого. Це дуже нелегко – жить на чужині... Був на концерті української співачки із Канади Ганни Колесник-Ратушної, яка закінчила Київську консерваторію, успішно виступала на Київській оперній сцені, але емігрувала 1972 року на Захід. Яким чином їй вдалося тоді виїхати? Адже українців під ту пору на Захід іще не випускали. Так як пам’ятаю той час я. Може, чоловік її євреєм був? Власне щось про те довідатися й спонукувало мене в першу чергу на концерт той іти в Будинок художників.

Людей, як для такої афішованої події, зібралося не дуже багато, тобто і вільні місця були. Публіка з тих українофілів, в середовищі яких завжди почуваєш себе ніяково. Дуже тут виразно проступає зовнішня афектація, вірніш, претензія на зовнішню афектацію й національну елітарність. Гай-гай, про елітарність духа мислить треба. Ми ж бо вбогії раби, і яку елітарність в одежі можна підкреслювать за сучасного стану речей. Сі люди десь то і функціонують в окресленому суспільстві. Може, їхня роля і далека від справжнього національного патріотизму. Ах, Господь із ним, відхили, Боже, розум мій від мудрствування у моменті цім.

Огрядна, уже старіюча, в літах уже, але тримається іще бадьоро, бадьориться тобто. У чорній по п’ятах сукні. І зорі яскраві від сукні тої чорної зблискують. Дев’ятнадцятирічне перебування на Заході свій відбиток на неї наклало. Угадується се в манерах, в поводженні. Наша людина хоч ти яку одіж на неї напни, а спосіб життя свій вона виказує. Зацькована, метушлива наша людина. І що вищий ранг вона у суспільстві посідає, то тим вражаючіш ця зацькованість і метушливість проступає. Тут же спокій, незалежність, вільність – сі ознаки, що гідність людини потверджують, – проступають. В нашій же людині зацькованість і метушливість вигляду затурканості їй надають. По-моєму, нам би треба і ходить у дранті, в жебрацькому одязі, яким і є наразі наш спосіб життя, то, може, й гідність би була своя. Нам треба пильнувати вияв і збереження тих моральних вартостей і тієї людської гідності, виробляти і потверджувати які нас мав би заставити наш спосіб життя, де так багато ідіотії. Чи всередині серця свого ми щось протиставили цій ідіотії. Ах, ми залюбки і легко кидаємося на вбори західні, не помічаючи того, що душа наша не акумулює в собі досвіду пережитого, що переступаємо ми через вартості, за які покладено стільки страждань і життів. Я за що. Західна мода, і не тілько в уборах, не завжди і не в усьому прийнятна для нас. Але як виразно унаслідок випирає елементарне мавпування.

Десь то я, в якійсь газеті читав інформацію, що міні-держава екзотична, щоб уберегти національну ідентичність, запровадила закон про необхідність для кожного громадянина не зраджувати національного вбрання у повсякденному побуті.

Хіба ж і не так?! На нашому хуторі серед чоловіків тільки Уліян носить вбрання – френчі і штани, а й кожухи, які носили наші селяни іще за Польщі. І Ганя Михаїла фартушки та спідниці які має, що їх Євка Романова на машині серед лантухів чужих упізнала була, чиї вони.

А то все курточки сучасні, в яких селяни пообскубувані, попідтикувані виглядають. Щодо відчуття національної і людської гідності, то Уліян і Ганя – виразники самобутності є. А й до чужого співчутливі, шкоди комусь не заподіють, плотів не обламають у мене.

Ах, розпростерлась думка і потекла. Але до Ганни Колесник-Ратушної повернімось. Щось то співає вона. Релігійні настрої і мотиви спершу. Ведель. Пісні на слова Шевченка, Олеся. Уже Майборода пішов на слова Малишка і т. д., і т. п. Якось випадає із моєї уваги сама пісня, і рівень виконання випадає. Хіба я в тому розуміюсь. Мене одна лиш думка веде: а як ця Ганна Колесник-Ратушна потрапила у 1972 році на той Захід.

Поводження на сцені її явно виграє подлук наших акторок. Рівень не той. Справжності більше.

І от в паузі якійсь на сцену піднімається якийсь то чоловік у сірому костюмі і в жилетці сірій. Вгодований. І насправжки починає цілувать Ганну. Якби то бачились вони раніш. Речі велемовні говорить, із яких я довідуюсь, що чоловік Ганни на Заході керує капелою бандуристів.

Хто ж сей чоловік у жилетці сірій вище середньої вгодованості з упевненістю високою офіційною. І чому така податлива в обіймах його Ганна. Із довідника Спілки письменників уже дома я дізнавсь, що це був Сергій Козак – співак. Ага, вони могли знатись по Київській опері.

Щось то говорила потім Ганна Колесник-Ратушна. Її уявлення таке, що це ми і насправді будуємо власну державу, а не лиш бавимось в суверенність в лапах тих самих чиїхось, душачи самі ж найменші спалахи, імпульси власної національної з’яви, а хоч би де.

А потім вона говорила, що на чужині це дуже нелегко жить. Ув її очах бриніли сльози. Це вже, схоже, була справжність, яка і мене проймала зворушенням.

Але все-таки, яким чином вона могла потрапити на Захід у 1972 році?
24 лютого. В синій настороженості дерева стоять… Дні такі теплі. А увечері мороз невеликий спадає. І так прозоро над будинками міськими простір проглядується. Синя настороженість застигла довкруж, у надію, у проростання спрямована. І дерева із галуззям своїм численним виразно чорні в синій настороженості стоять. Усе повне одного настрою, настроєм одним перейняте.
24 лютого. А дівчата, як квітки запашні розпукуються… Дух весни у природі запах. І увечері на міських вулицях дівчата розфуфирені юні в леті нестримнім біжать. Коси їхні розпущені, вбрання здебільшого весняне. Рух очікувальний невтримний. Пристрасті буяння. Як квітки запашні розпукуються – дівчата навесні.
24 лютого. Час такий важкий, задушливий… Сьогодні на Софійському майдані і біля пам’ятника Шевченкові панахида по Іванові Богуну – нашому національному героєві – проводилась. Колись – рік тому назад – на подібні акції збиралось ще сила людей. І настрій панував бадьорий, у відродження спрямований. Зараз зовсім не те. І людей збирається жменька, і настрій гнітючий, хоча орателі повторюють одне все й те ж. Деструкція комуністичних ідей. Але яке поспільне громадянське збайдужіння. Це не робить честі і 3-мільйонному місту. В основному зрусифікований міщанин тут зовсім відгородивсь від сучасності.

Недавно був суд над Демидасем із Тернополя. Я ходив до суду. Не пускали. Зібралось кілька десятків тернопільчан-болільників. І все. Зовсім не говорять тепер про Хмару. Кожний то знає, що вини і нема, і справа непотрібна, а мовчить. «Взяли, а поки ж не мене!» – така психологія київського міщанина. Схоже, що на очах у мільйонів, мільярдів людей можна за нізащо розтерзати одну особину. І всі мовчатимуть. Але мовчатимуть вони, схоже, і тоді, коли й тисячі, мільйони, мільярди безневинно розтерзуватимуть. Справді час важкий, задушливий. А саме тепер воля народу може докорінно змінити ситуацію.

Література, мистецтво, художній процес у повному занепаді. У повному занепаді мораль.
25 лютого. А вже весна… Уранці на вулицю вийшов. Темно іще. У світлі електричнім калюжі блищать, свої відблиски кидають. Ага, сеї ночі вже морозу не було. Тихо так. Тепло. Сніг потоншав і білість свою втратив. Очікуванням світ повний.
25 лютого. Ах, як боляче се чуть… По радіо транслюють вечір з театру, присвячений 120-літтю з дня народження Лесі Українки. Вступне слово виголошує Борис Олійник. Ах, Господи! Ах, як боляче чуть слова про святе в такій імпровізації! Поскільки самі себе розпинать будем. Спогадую виступ Б. Олійника на Пленумі ЦК. Ах, про тих, чиї діти тепер закордонами раюють. Але чому ж промовчати про «раювання» батьків цих дітей у вітчизні.
25 лютого. Через двадцять літ… Двадцять років тому я сказав був Євгенові, що хвороба стала для Лесі Українки чинником її поезії.

– А якщо відкинути хворобу? – подививсь на мене Євген.

Через двадцять літ я слухаю по радіо міркування Євгена про Василя Стуса. Тюрма зробила, у тюрмі, вірніш, став він саме отаким поетом. А перед тим був дещо інакший.

І я спогадав ту нашу давню розмову.


25 лютого. Сила музики. Читаю на ніч «Життєпис» Бенвенуто Челліні. Ось по радіо в павзі музику Лисенка передають. І вона пересилює. Я читання полишаю, щоб цілковито музику Лисенка слухать, у свою рідну стихію поринаючи.
26 лютого. Метаморфози. Укінці 1989 року на одному мітингу, патетично обстоюючи цінності демократії, але такої, Дмитро Павличко говорив:

– Це не значить, що я збираюсь вийти з партії.

Але через якийсь то місяць-третій і вийшов з партії.

Навесні 1990 року на своєму вечорі Іван Драч, уже вийшовши з партії, стверджував, що він за суверенну Україну, але в Союзі (треба розуміть – іще неоновленому). Цікаво, яку думку відстоює Іван Драч тепер.

Що ж, погляди людини еволюціонізують – се закономірний, природній процес, привабливий десь у суті своїй. Якщо це так. Акт розкаяння – високий акт. Але коли ті, що вчора пропагували ревно войовничий атеїзм, сьогодні з не меншою ревністю починають свої промови тільки і словами із Святого письма, то в таких моментах трохи стає не по собі. Воно би було дуже радісно, щоб так і було насправді. Але от сі учорашні атеїсти пнуться чомусь першими сказать своє слово про Бога, а тим, хто страждав за віру (знають же поіменно, що такі є) поки що слова не надають. Тобто вони можуть і надати їм слово, але неодмінно після того, як уже самі хвалебно про Бога скажуть.

Отакий стан речей ми спостерігаємо уже п’ять років. І це зовсім не безневинна акція. Високі поняття й істина девальвуються, їхні осяйні смисли, що таким виразним різнокольоровим сяянням і дзвонами благісними світ переповнювали, блякнуть, тьмяніють. А на душі стає моторошно і порожньо. Може, ніколи ще історія не знала такої шаленої знецінки усілякої справжності, як тепер.


1 березня. У підземеллі, в метро спогадалось… Учора ввечері в метро поїзда очікував. І раптом так виразно спогадалися мені люди нашого хутора, що відійшли уже. Зворушення неймовірне на серце спало, аж сльози навернулися на очі. Значущістю незвичайною постали життя їхні ув очах моїх.
3 березня. Чим шкідливий суверенітет? У центрі на Хрещатику, де розклеюються різні афішки, я побачив учора і таку. Список депутатів СРСР, які голосували проти суверенітету республік. Зовсім не дивно, отже, було мені прочитать, що проти суверенітету проголосував Б. І. Олійник. Виходить, що сей може за що завгодно проголосувать.

Але ось проти суверенітету й такі письменники проголо­сували: Василь Бєлов, Расул Гамзатов, Сергій Залигін, Давид Кугультинов, Даниїл Гранін. Одразу й питання у мене повстало: а чим вони мотивують, що суверенітет республік – це шкідливо? Раз така позиція, то до неї має бути і внутрішня мотивація. Не будуть же вони заперечувати, що в основі їхньої письменницької концепції лежить не гуманізм, а щось інше. Самовизначення націй до того ж і комуністичним ученням, марксизмом-ленінізмом проголошується. Далі. Вони ж бували в інших країнах, в Англії, у Франції, наприклад, в африканських країнах. І не виступають же вони привселюдно зі своєю позицією. «Так і так, мовляв, усе в Англії добре, але от не добре те, що вона суверенна держава. Бо суверенітет – це шкідливо». За логікою, їм і треба б так сказать, раз уже в них є такі внутрішні переконання в окресленому питанні.

Отож, що ми спостерігаємо. Соціалізм – це вища форма демократії. І от що спостерігаємо тепер. Високі керівники соціалістичної держави (першої у світі) раптом публічно виступають проти демократів. І, отже, виходить, проти демократії. А за що тоді вони? За аристократів чи що? Так тоді треба розуміть. Чи це зміна переконань. Суть суттю залишається. Ні. Це елементарна безпринципність. Чи суверенітет чи не суверенітет – значення в даному разі не має.
3 березня. На початку березня такий яскраво сонячний день… Уночі було десять градусів морозу. А вдень – о, вдень! – день сонячний неймовірно стояв. При морозі п’ятиградуснім зледенілий сніг на вулицях міста танув. А сонце світило так яскраво, що й не сказать. Я удень по місту ходив, то аж зір мій стомивсь від яскравості надмірної. І дома я вікно затулив фіранками та й ліг відпочивати, щоб і зір мій від напруження відійшов. Схоже, якщо на початку березня та десятиградусні морози іще, то холоди можуть протриматись і до кінця місяця.
3 березня. За чим люди бігають, гасають шалено, то, може, воно і не треба їм буде. Я увечері із прогулянки вечірньої повертавсь. Коло Бабиного яру забачив гурт людей і спрямувавсь туди. Думав, аварія трапилась. Ай, ні, на щастя. Гурт ізвечора чергу на телевізори відмічає. І подумав я. Це недобра прикмета, коли люди за чим то шалено гасають. Може, воно їм і не потрібне буде. Сю думку я одній жінці сказав. І вона підтримала мене. Вона у сумці «Новий завіт» (чимало так книжок) несла, розповсюджувать комусь. Вона із церкви адвентистів. І про останні дні та ознаки часу сього говорила. А потім поїхала собі у тролейбусі. А я додому ішов та все думав, як це важко людську душу від пристрастей відвернуть. Неможливо, людині неможливо, Богові можливо.
5 березня. Через 25 років… По радіо передають: сьогодні минає 25 років від дня смерті Анни Ахматової. А я пам’ятаю цей день і мою реакцію на повідомлення ТАРС про смерть російської поетки. У природі тоді було тепліше, хоча й похмуро. А в суспільнім житті холодність неймовірна. Розпочались перші процеси над письменниками. Здається, почався суд над Даніелем і Синявським. Я чекав виклику в органи за те, що читав статтю Івана Дзюби про поета Василя Симоненка. Одні казали, що мені належиться строк, інші – що зі мною панькаться не будуть, а розстріляють. Се в основному говорили місцеві журналісти, і в районах також. Так холодно мені було на серці, коли я уже знав про смерть Анни Ахматової, і стояв у похмурості березневій біля сірого Головпоштамту у Рівному. А її вірші надо мною у сірості березневій носились:

Ни гранит, ни плакучая ива

Прах легчайший не осенят –

Только ветры морские с залива,

Чтоб оплакать его, прилетят.

А ще подумав я тоді, що от у день смерті Сталіна, через 13 літ померла і вона. І в тому, що на 13 літ пережила вона тирана, моя молода свідомість тоді силу Всевишнього заступництва і месійності зворушливо сприймала.

А тепер ось за повідомленням про день смерті великої поетки по радіо і звіт про сесію Верховної Ради пішов. А там питання – про органи. І так натхненно про їх значення і ролю у суспільнім житті орателі говорять. Єлеєм ллють і мажуть. Ну, такі вже благісні сі органи, так о людині піклуються, що і не сказать. От тільки прав для них іще замало, недостатньо. Треба більші права для них парламентові узаконить. Ах, чиє ж то життя, як не молоде кротке ними і зіпсуте вкрай, що і в романові не переповісти. А за що і про віщо. А за те, що статтю критика Івана Дзюби про поета Василя Симоненка прочитав. Вони ж то, ті, що так ревно про кожну людину піклуються, а й не попередили мене, що сеї статті читать не можна, бо люди говоритимуть, що за неї розстріл належиться. Ай, не попередили?! Упущення маленьке. Але ж достерегли, що я її читав. Яка гладка робота?! Який високий рівень професійності?!

А й тепер належного по хворобі житла не дають, як і не давали двадцять років.


5 березня. Співпадання. Сьогодні у книгарні «Поезія» я купив дві книжки «Стихотворения» Івана Буніна і «О Есенине» (спогади про поета). Переглядаючи збірник поезій Івана Буніна, я згадав, що у мене вже є книжечка його віршів. Може, ся більша. Підрахував: на 40 віршів. За 40 віршів я заплатив 2 кр. 10 коп, виходить.

А увечері додивись, що автор передмов до обох куплених мною книжок один і той же самий – Сергій Кошечкін.


5 березня. Й коти на вулицях і по дворах вже бадьоряться… Уночі ще тривають морози до -7°–8°С, а вдень сьогодні падав мокрий лапатий сніг. Увечері примерзло, і дерева у білих вуалях стоять в очікуванні. Але холод сили все одно вже не має, наступаюче тепло у повітрі носиться. Передчуттями все повне. Й коти на вулицях і по дворах вже бадьоряться.
6 березня. Ясні художні передбачення… Елегійні вірші Івана Буніна читаю:

В стороне далекой от родного края,

Снится мне приволье тихих деревень,

В поле при дороге белая береза,

Озими да пашни – и апрельський день…

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

В стороне далекой от родного края

Девушкой-невестой снится мне Весна…


Написано 1893-го року, у 23-літньому віці, на зорі життя, можна сказати. А які ясні й глибокі художні передбачення. Як точно передано настрій відчуження від рідного краю, що із фізично пережитої, душею відчутої реальності стане згодом прекрасною з’явою бунінської творчості.
7 березня. Жінки підібрані усі однакові… По радіо фрагмент (закінчення) урочистого засідання слухаю з нагоди 8-го Березня із Москви. Щось то там говорили. Укінці одна жінка, здається, академік зачитала звернення до народів Країни Рад, щоб вони голосували за «обновленный Cоюз», Горбачов запропонував проголосувати за це звернення. І вони проголосували. Усі одностайно «За». Ото треба ж підібрати таких жінок. Усі однакові.
7 березня. Формальним підвищенням цін лякають… Про підвищення цін говорив іще Рижков. Але той на слові був чесніший. Як має буть, так і казав. Його послідовники діють підступніше. Про формальне підвищення цін тільки і говорять. От-от має воно буть. Та все нема. А тим часом на повну котушку іде фактичне підвищення цін. Трьохлітрова банка полуничного соку коштує за 15 крб. Це у 3-4 дорожче булого. У 2-3 чи й більше подорожчала кабачкова ікра, салат закусочний із капусти. Очевидно ж, обіцяні ціни, якими лякають, від фактичних теперішніх підвищувать будуть. Бо як пропаганду послухать, то ціни діють поки що старі, колишні. Аж фактично воно не так.
7 березня. «І тому світ завжди благословляє і сонце, що встає, і серце, що кохає…» Вірші Василя Симоненка про кохання о вечірній порі слухаю. Такі виразно класичні у нього вірші, у молодого юнака, вважай, немов і народивсь він, щоб класиком стать. Такі звичні слова повсякденного вжитку, як образа, гнів, любов в чиїхось би вустах не звучали б так виразно поетично, як у нього.

Василь Стус – се вже зовсім інший поет. Се вже інший час й інша доля. Коли я вірші Василя Симоненка слухав, то і Василя Стуса спогадував, бо щойно перед тим повідомили, що йому присуджено Шевченківську премію. І подумав я також, що, може, Нобелівський комітет помиливсь, що Стусові окресленої премії не присудив. І Павлові Тичині що не присудив, то теж помиливсь.


15 березня. А вже весна… Нічні морози, схоже, слабнуть, припиняються. Сніг обмерзлий майже увесь із тротуарів зійшов. Потьоками мутними де біжить, із пагірків міських вулиць збігає. Сьогодні уранці, ще й шостої години не було, я вирушив до Джерела по воду джерельну. Іду у темряві іще, а морозу вже нема, не чуть. Страшно так, іще безлюдно на вулицях. Хтось десь один проїде. Машин мало. Тролейбуси поодинокі у рух пішли, а поодиноких людей не підбирають. У долину спускаюсь. Дуби на узвишшя попнулись. Ізгори пташина пісня лине. Дивно так. Справді, весна. Чоловіка, котрий воду з джерела набирає, питаю, що ж то за птаха так виспівує.

– Дрозди! – каже він.


16 березня. Спогад про давнє… Я від денного сну прокинувсь. І спогадалось чогось мені давнє. Отак у стелі помешкання міського пронеслось. Вечір у Ганниній хаті. Випили вже. Язики розпросторились, вільно вже почуваються. Сміливо.

І сказав тоді Тихін:

– Зараз час такий, що самого себе боятись треба.

А Уліян у відповідь йому:

– Якщо нам, хлопці, самих себе треба боятись, то нам нема чого жить.
16 березня. Старий Київ. Якось недавно на афішках я прочитав, що у культурно-політичному центрі, тобто в Музеї В. І. Леніна влаштована виставка робіт художника В. Акопова «Старий Київ». Тема поманила мене, і я у зручний час відвідав ту виставку. Там і сам автор стояв. Жаль, що мій намір підійти до нього виявився запізнілим – художник пішов, віддалився, поки я виставку оглядав. Але як приємно мені було у навіки зниклі куточки Київа завітать, повернутись. Ах, як любив я у кінці 60-х – на початку 70-х років такими куточками Подола, Центра мандрувать, зупиняться перед будиночками ветхими малими. На Гончарці, наприклад, на вулиці Воздвиженській. Ах, як постояти в таких місцях я любив, як манили ці місця мене. Яка висока поезія прекрасного людського осідку просочувалась з обрисів сих непоказних, часто запущених споруд. А на Татарці, де уже у вісімдесятих роках я сповідався у Макарівській церкві. Як високо і думалось у таких місцях. Прекрасні місця не тілько осідку людської плоті, а й людського духа. І от усе те, вважай, навіки, неповоротно зникло, щезло. Працівник виставки сказала мені, що чоловік, який запланував стерти з лиця міста такі заповітні куточки, ніби виїхав до Ізраїлю. І от тільки картини художника переносять нас у булу прекрасну реальність, у манливу неповторність.
16 березня. На вечорі пам’яті Надії Суровцевої. Афішки сповістили, а у «Літературній Україні» прочитав, по радіо почув, що у Музеї літератури відбудеться вечір пам’яті Надії Суровцевої, і що виступатиме там, серед інших, і Євген Сверстюк. Його побачить і почуть в першу чергу спонукало мене на той вечір піти, бо почувавсь я кепсько.

Слово про Надію Суровцеву спершу говорила, промовляла Михайлина Коцюбинська. Людей прийшло чимало. Публіка українофільська в основному, але й різнорідна. Навіть поет Микола Вінграновський сидів. І я завважував, що лице його молодяво старіюче рум’яне іще, але коли він з місця піднявсь і до виходу ішов, кінця вечора не дочекавшись, то, схоже, було, що ноги його недужі. Жінок багато було. Й шум, гамір через те потім стояв сильний, що й орателів не чуть було. Жінки в залі поміж собою говорили.

Надія Суровцева – культурний діяч початку нашого століття. У 20-х роках була вона на дипломатичній роботі у Відні. 1926 року повернулася у Харків, де їй ЧК запропонувало співпра­цювати, доносити на Юрія Коцюбинського та інших дипломатів. Вона відмовилась, і от 27 років перебувала в каторзі. Із 1956-го року по 1985 рік мешкала в Умані, і померла у 90-літньому віці. Про неї пише в «Архіпелазі Гулагу» Олександр Солженіцин, але щось то мені те не запам’яталось. Коли він писав той твір, то десять днів жив у її будинку в Умані, а на прощання подарував їй светра, бо жила вона бідно. Цікаво, що іще тоді вона у розмові комусь то сказала: «А ви думаєте Солженіцин за Україну, він – проти України». Може, се його були давні погляди, і якимсь то чином він їх іще тоді й висловив.

До неї багато приїздило в Умань людей і була вона під підозрою. Ці люди й говорили дещо про неї. По-різному. Але цікаво було слухать Євгена Сверстюка.

Надія Суровцева написала спогади. І передала вона їх в архів літератури. Надійна охорона. Рукопис зберігся, і от друкує його щорічник «Наука і культура». Коли про се говорить стали, то думка моя потекла: «Мабуть, і мені так варто зі своїми рукописами зробить. Хтозна, чи збережеться десь, у когось. Я ж в такій ізоляції?!»

Ще й іще говорили про сю мужню жінку з таким довгим життям. Привабливі повчальні деталі її життя спогадували. Й пригоди неприємні із нею пов’язані, пригадували. Як за перебування в її домі викликали в органи й допитували, нагана на столі поклавши. При цьому з посміхом говорили, як про щось дивовижно глупе й божевільне, протизаконне украй принаймні.

Але мені те посміювання болем у серці відгукувалось. А зі мною як тепер поводяться? А з іншими. Справа ось Хмари, Демидася та інших хіба законніші, чи наскільки й ще беззаконніші вони? Отож, упиватись в сих часах демократією ніби високою, у світі небувалою, да ще й посміюватись над глупством минулим – ой, як гірко, коли на очах мо’ іще більше глупство твориться.

Ось три дні вже від того вечора, а на душі моїй від тієї обставини недобре.


17 березня. Вранішні думки й образи… Я уранці прокинувсь, і такі думки, такі образи із пам’яті моєї побігли, потекли: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов» (із Павла Тичини), «Повіяв вітер степовий» (із пісні січових стрільців).
17 березня. У сірім холоднім березневім надвечір’ї через доріжку муровану на алейці міській сірий щур перебіг.
17 березня. Як зворушливо на стіні старого будинку давній напис завважить… У тролейбусі увечері їду, на Сирець із центра вертаюсь. У світлі електричнім мигтять проминально стіни старих будинків. І як зворушливо на серці стає. Коли на стіні якогось давно знайомого старого будинку давній напис завважуєш… Наприклад, «Ремонт взуття» чи «Літайте в літаках».
17 березня. Ходити увечері по вулицях тепер небез­печно… Відколи я вештаюсь по містах, мене ніхто ніколи не чіпав. Нізащо, та й вигляд не маєтний, благий завжди маю. А от тепер, схоже, що і мені по вулицях міських ходити страшно. Пристають, як, буває, я на Сирці прогулююсь. Учора в тролейбусі хтось то плював поперед себе, не відвертаючись навіть убік. А другий кашляв надсадно дуже, аж харкотиння на людей летіло. Сьогодні в тролейбусі якийсь молодик курив, а жінка до совісті його поряд закликала, щоб кинув курити, бо це правилами руху забороняється. Він не реагував. Тоді вона просить стала, щоб хоча подалі пересів. Але він не переставав курити, аж поки і не вийшов на якійсь то зупинці із тролейбуса.

Мене закортіло сьогодні прогулятись увечері на Володимирській гірці. Я із боку від фунікулера на алейку входити почав, спогадуючи, як приємно о цій вечірні порі колись прогулювавсь тут я. І людей багато літніх в основному прогулювалось тут. Аж темно тепер на алейках. І людей нема. Тілько згуки молодиків із темноти парку доносяться. І я назад повернув. Страшно стало.


18 березня. Літературознавців наших сучасних слухаючи… Коли я по радіо інколи виступи наших сучасних літературознавців слухаю, таких, наприклад, як Микола Жулинський або Федір Погребенник, то так мені прикро стає, що вони тільки й констатують літературні факти, явища, події тощо, але не просвічується, не струменить із речей їхніх подивування, захоплення художньою штукою, тобто нема фахового підходу до предмета. Складається враження, що відчуття краси полишені вони чи що.
18 березня. Але був у нас високого рівня і культури літературознавець… Коли я отак собі не раз увечері «Довідник Спілки письменників» переглядаю, портрети многії розглядую, то частенько над портретом Михайла Возняка затримуюсь. І здається мені, хоч із працями його і незнайомий за відсутністю доступу до них, що це був високої культури і професійного рівня літературознавець. Тобто – що він добре знав предмет, як історію літератури так і в мистецькій штуці розумівся, відчував прекрасне.
18 березня. Підслухана розмова. Учора 18-им тролейбусом із центра вертавсь. У тролейбус увійшли дві жінки із бандурами. Із баченого по телевізору здогадатись можна, що це двоє із відомого тріо, де і Майя Голенко є. Уже в тролейбусі переконуюсь, що це таки направду вони. Поміж собою вони розмову ведуть. І одна себе «Майєю» називає. А розмова їхня тиха, але усе про побутове, про кухню, чай і сир. І зовсім про музичне, про пісенне мистецтво не згадували. І так дивно мені було цю їхню побутову розмову слухать. І думать про те, що про своє мистецтво вони і не згадували.

На Львівській площі вони і вийшли. Одна другу на каву запросила.


18 березня. Суспільно-політичні сили виснажились… Душевний стан мій ось уже третій місяць (від Різдва) тяжкий. Дуже тяжкий. Сестра наговорила в лице мені образливого й несправедливого. Причина: спадкова хата. Їй би (сестрі) да треба було і мені слово своє супроти на часі сказать. Але я промовчав. Вона заносилась. Сказати о цім моменті їй супротивне слово – се значило б, що вона на мене накинулась би фізично. Накинулась би не накинулась, а речі мої, рукописи і документи вишвирнула на вулицю у сніг. І от нерв мій тоді стенувсь. Бо забулось те, як десять років тому вона із баняком була на мене кинулась. Я ізнов довірою родинною до них проникнувсь, а вони – ізнов із підступом до мене. Я їм рибину, а вони мені – змію. Яка тяжка це справа – спадщина. Ось де – драма душі, ось де зіскок стався. Й тому так боляче мені.

Я в розхристаності своїй душевній щовечора майже ходжу в Центр, на Хрещатик. Там збирається люд. Ось уже кілька років підряд. Там речі запальні орателі промовляють. І я підступаю. Щось то говорю, щось то зговорю, і легшає мені на душі. Я, може, вже там примітною особою став, і за мною, може, вже й сочать. Учора, наприклад, я так певно свої міркування перед людьми якимись вислослював щодо підступності й нечіткості формулювань запитань референдуму. Один молодик так уважно мене вислуховував, а потім по мові ламаній висновок я зробив, що це ж іноземець. З фотоапаратом. Кореспондент західний. І запереживав я сильно. Це ж він ще й на магнітофон мене записав, а там упізнають мене по голосу да ще й діло матимуть. Отак випадково і влипну в халепу ізнов.

Але не в тім то річ. Річ ось в чім, що спостеріг я: суспільно-політичні сили виснажуються у нас. Зникають один за одним орателі. Людей все менше й менше (але як коли) збирається. Ніби вседозволеність, гра в демократію, в плюралізм «мнєній» натикається на незмінність міцну твердих і абсурдних часто державних структур. Напівправда й омана стомлюють, деморалізують, виснажують суспільний організм.
18 березня. Остання фаза суспільної формації – це її комедія. У тому ж центрі, на тій же площі Жовтневої Революції, майдані Незалежності один оратель недавно виступав. Дивні речі промовляв він, лозунгові. Лозунги, гасла усе вигукував він: «Да здравствует КПСС – организатор и вдохновитель» і т. д. Натовп довкола орателя численний зібравсь, стояв. І за кожним гаслом натовп здригувався від одностайного сміху. Багато тут було облич явно ізгоячого становиська. Із порушеною психікою, із хворою психікою лиця виднілись. Ах, сі нещасні, вони так щиро умиротворено тішаться суспільними смутами. Не хапаймо їх, не лаймо їх, може, це їх і єдина, така рідка втіха.

Але іще об однім подумав я. На пам’ять збігли відомі слова Маркса, що остання фаза суспільної формації – це її комедія. Чи як там.


18 березня. Магазини – порожні. Я сьогодні на Подолі бував. В універмаг заходив. Нема нічого. Одні написи старі, що є те то і те, іще збереглись. І людей вже нема. Вони раніш товпами товпилися тут, якщо іще щось викидали. Тепер заспокоїлись. Я іще в гастроном там заходив. І теж нічого нема. Є сіль. І соки є. Цілий ряд банок. Але їх ніхто і не бере, бо соки непомірно дорогі. 3-літрові банки є і по 15 карбованців і по 7 карбованців.
18 березня. А кияни – ну, такі вже міщани, що і не сказать. Я спостерігаю в ці дні за киянами. У переважній більшості (на вулиці, у громадських місцях) вони вже такі міщани, що і не сказать. Схоже, що питання суспільного життя їх зовсім і не цікавлять. Вони, знай одно, усе про західняків (мається на увазі українців західного регіону республіки) говорять, про те, що бандерівці товпами ринуть на Київ та усіх тут переріжуть. Схоже, що сі міщани до черг звиклися, про матеріальне тільки і говорять. Це ж їхні діти дорослі безперестанку ламають автомати телефонні, двері у підворітнях догори ногами ставлять. А молоді наряджаються уже філігранно у весняній бідності такій. Пощо і мовить, кияни – це вже такі міщани, що і не сказать. І всі майже – російськомовні.
18 березня. До питання про референдум… Учора проводився референдум щодо збереження структури Союзу Радянських Соціалістичних Республік. А вже сьогодні під вечір чую радійні голоси, що більшість населення в деяких регіонах висловились за збереження Союзу. Але не в тім річ. Мене сильно подивувала неграмотність, сказати б, заплутаність самих запитань. Ось бюлетень для голосування на референдумі СРСР:

«Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності».

Добре. Але при чім тут права людини. Вони гарантуються Лігою Націй, ООН, і всі держави, що входять у світове співтовариство, зобов’язані виконувати їх, дотримуватись тобто. Це обов’язок кожного державного утворення, а не милість, подачка. Я на Хрещатику про це висловивсь був. І хтось то вже мою думку вловив та й те ж саме говорить. А й справді, хіба простіш не можна було поставить питання: «Ви за збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік». І все. Без омани.

Іще більш заковикисте запитання бюлетня для опитування населення Української РСР:



«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України». Такою заковикистою словотворчістю і самого себе перехитрить можна. Отак треба питать: «Ви за незалежну Україну». Все. Так чи ні. Хто ж це в бюлетень да виносить такі крючкотворні запитання. Вони мають бути прості й однозначні. І слово Ваше нехай буде – так чи ні. А то уже у самому запитанні – підступ криється, лукавство сховане.
18 березня. Надійний знак. Коли я у черзі за смаженою рибою (мінтаєм) стояв, то якийсь то чоловік, коли ми говорили про хиткість сучасного суспільного становища, сказав мені: «Коли зупиниться транспорт – то це надійний знак, що буде вводитись військовий стан».
20 березня. Така поетична донецька земля… По радіо прості поетичні вірші про донецьку землю Володимира Сосюри слухаю. І міркую от собі. Моя стріча із донецькою землею улітку 1956 року зоставила у моїй душі таке назавжди гнітюче враження. А, виявляється, вона і знаками поетичними позначена. Й виразників сеї поетичності своєї яких зродила – Сосюра, Дзюба, Стус.
20 березня. Відбувся референдум… Унеділю відбувся референдум. 70,5 процентів тих, що брали участь в голосуванні, віддали свої голоси за збереження СРСР. Народ зробив свій вибір. Сьогодні в інтерв’ю перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко із задоволенням підкреслив, що народ потвердив свою підтримку компартії. Тобто в стилі того, що народ і партія єдині, висловлювавсь він. Справді, хоч юридичної сили референдум і не має, а результати його виразно свідчать про той стан, у якому сей народ нині перебуває. Але у Київі як кого на вулиці зустрінеш, то з обуренням говорять вони про такий вибір. Погірдливо повторюючи, що по Київу за Союз лиш 44,6%. Але я от о чім міркую. Є періоди, коли роль народу ніяка. Як наприклад, у 30-і, 40-і роки, коли народ стадами, мільйонами можна було гнати на знищення, на погибіль. І вони, безмовні ішли, співчуття викликаючи. Серед них праведники погибали, люди найцінніші, генофонд, так би мовити, найвартісніший. Але є періоди, коли роль народу може бути вирішальна. Мені здається, що таким періодом є нинішній час. Приклад – країни східної Європи, де завдяки народній єдності проблеми вирішувались протягом дня. У нас же, схоже, для цих проблем потрібні іще роки, десятиліття, століття.
21 березня. Такий непевний зараз час… Такий непевний зараз час. Усе знецінюється на очах, миттєво. Знецінюються ідеї, слова, література і мистецтво, усіляка художність, віра, надія і любов знецінюються на наших очах, знецінюється усілякий благородний людський чин, побудження думки навіть такі манливі учора, сьогодні вже вартості а ніякої не мають.
21 березня. Словесна творчість, тобто писання, – це важка фізична праця. Учора я написав майже чотири сторінки тексту протягом дня. Увечері прогулювався по місту і перебував на піднесенні духу, що от за день щось і зроблено. Утоми не відчував майже. Але посеред ночі прокинувся від болю покусуючого у правій нозі. Так завжди буває мені, коли протягом дня втомлюся сильно. Отже, словесна творчість, тобто писання – це і важка фізична праця. І тут спогадую я Стефаника. Його важку виснажливу працю над папером. Це ж хтось із родичів казав йому: «Не пиши так тяжко, бо вмреш».
21 березня. Чи врятує краса світ? Краса врятує світ. Ці слова класика російської літератури Федора Достоєвського спогадав у новітніх часах у своїй Нобелівській лекції Олександр Солженіцин. А вже в часи перебудовні почали повторювати ці слова масово, повсюдно. По телебаченню і радіо, зі сторінок журналів і газет. Скрізь. Принагідно й не принагідно. До речі й не до речі. Навіть у «Спортивній газеті». Вислів приївся і втратив своє первісне значення. Отож, і міркуєш собі «А чи справді врятує краса світ?»
21 березня. Фрази із розмови. Якась жінка у тролейбусі розказує: «А думка одна тільки і йде, щоб наїстися. Нічого так не хотілось, як хліба наїстись».
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка