Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка19/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31

Дерево родоводу Батькового. При дворі пана Три­буховського служив був на стельмошні, а може, й льокаєм у нашому селі парубок Мина. Якої ставності і вроди – пам’ять не зберегла. Фізичні властивості його, може, в інших особинах роду повторюються й видозмінюються. Одного разу пан Трибу­ховський привіз був із города Вільно дівчину литовку. І стала вона служить при дворі панському в покоях чи на кухні там – не збереглося. Навіть імені тієї литовки не збереглося, а не кажучи уже про опис її вроди та ставності. І от узяв пан Трибуховський та й оженив того парубка Мину із тією дівчиною литовкою. І став називаться той рід новоутворений Литовчиним. Став сили набирать, і був потужним родом на все село.

Від Мини пішли були діти. Але із них у пам’яті до мене передались тільки двоє. І то тільки з чоловічої гілки. Наш прадід Степан, він помер у 1913 році, був паралізований 35 років і ходив у милостину. Батько розказували, що його й не пускали, але він просто звик, навикся до того. Отже, Степан народження 1830 року, а його батько Мина, треба прикидать, що десь із 1800, або далі близько якогось. Був іще його брат Порфир, батько Сичикової Ярини. Сей помер 1924 року. Надгробний пам’ятничок якось я на цвинтарі зелений бачив і там напис прочитав.

Але коли землю 1861 року роздавали, то Мина грунт одержував, 24 десятини у Розі, де Федорина хата зараз стоїть.

Серед Степанових дітей були такі: 1) Роман, наш дід, 2) Опанас – батько Михаїла, Дениса, Івана та Антона, що біля шосейної дороги ще й зараз зберігаються їхні обійстя та хати, 3) Максим – батько Левка та Миколая Литовчиного, що і зараз іще живе, він 1909 року народження, 4) Назар, сей був 1886 року народження, 1913 року поїхав ув Америку, там і зостався. А тут у Назара була дружина Голубка, у неї був син Іван, на фронті загинув, а життя без Назара уже наро­дивсь син Йосип, і його стали звать Голубом, хоча ніякого відношення до Голуба він не мав, а скоріше – до Голубки. По причині появи на світ цього Йосипа, кажуть, Назар і з Америки не повернувсь. Наша Зоська розказувала, що Голубка дуже гарно і фігурально танцювала. На якімсь то весіллі запам’яталася вона Зосці картинно, й дотепер сестрина пам’ять те береже. А що відіб’ється в натурі вражально, те і в пам’яті людській печать свою незмивно покладе.

Коли Батько наші у 1916 році служили в царській армії в Богульмі, то вони писали дядькові Назарові в Америку, а Назар присилав їм гроші – по 15 рублів. Се тоді іще були великі гроші. І брат Гандрій з Америки гроші їм також присилав. Маючи такі великі гроші, за їхніми мірками Батько пристрастилися були до гри в гроші. В армії царській тоді було це вельми популярно. Одного вечора Батько так захопились тією грою, що програли усі прислані Назарові 15 рублів. Але тут же з необоримою ревністю кинулися у гру далі. Що то найшло таке на них. І почали вигравать. Грали, допоки свої Назарові 15 рублів не повернули. А як тільки повернули, то й перестали грать. І більше вже ніколи не грали.

Про кого то із Степанових дітей іще в селі говорили (Недвор­цові вони), але точніш, хто то мав буть, я так і не знаю.

Дід Роман померли у 1920 році. Мали тоді вони 54 роки. Отже, народження були десь 1866 року. Чи 1865 року, може. Коли наш Батько тяжко помирали були у 1980 році, то прийшла тітка Домка (вона і зараз ще жива) та й стала перед ними і каже до нас, присутніх, у хаті, в першу чергу до мене:

– Отак і батько наш Роман помирали, як пригадую. А точнісінько так. Д’горі лежали і важко дихали.

Баба Параска, дружина дідова Романова, Батько казали, що вона із роду Лярових, померла уже у 1940 році. Померла вона у хаті, де зараз живе Федора. Про неї у Федори світлі згадки. Як баба Параска ходили по хуторі та показували усім, тішилися фотокарткою добротною гамериканською, видать, може, і кольоровою уже, що її Назар з Гамерики прислав. Се братова вона, баба Параска, Назарові була. Фотокартка була весільня. На знімку Назар із своєю судженою новою у вельоні розкішнім. І сам убраний, якби якийсь великий пан. Фотокартка та була великою втіхою для баби Параски. Що так вона із нею носилися. Аж яскраво це й тепер із Хведориної пам’яті випромінюється.

Але Мати наша про бабу Параску й інше розказували. Що були вони несумиренні, як свекруха, і часто Матір зобиджали, як словом, так і ділом. Були раз кинули ножниці, й вони руку Матері порізали. А коли вже Мати з Батьком і з дітьми малими на хутір наш куплений вибиралися, то ніби сказали були баба Параска Матері нашій спересердя: «Іди, щоб тобі там на рік по утопленику було» (малося, звісно на думці, що хата під самою річкою поставлена була). Дитяча пам’ять моя ті Материні розповіді сприймала дотично вразливо. Але, може, усе те витворилося на лінії одвічної несумиренності «свекруха-невістка». Не повинні би буть ті прокльони такі затяті віщунські, лиховісно провісницькі. Та же ніхто із нас у річці не втопивсь. Топивсь, щоправда, я у повоєнний рік, коли штанці коров’ячими кізяками забруд­нені, у корж коров’ячий сів, прати примостивсь, та й посковзнувсь по глейові. Але тоді Мати мене граблями вирятували.

Це тепер я так розсудком примирить Матір із бабою Параскою силкуюсь, а дитинне моє сприймання, звісно, на стороні Матері було.

У баби Параски і діда Романа було десятеро дітей. П’ять хлопчиків і п’ять дівчат. Баба Параска померли, і не передчуваючи, очевидно, ай, що да з їхніми дітьми от в скорім часі станеться. Баба Параска померли, коли усі їхні діти іще живі-здорові були.

Діти діда Романа і баби Параски.

Андрій, 1889 року народження. Перворідний. Був він письменний. 1913 року разом із групою краян-зухвальців поїхав на заробітки до Америки. Під ту пору уже був одружений. Жінка Зіна із роду Костюкових, її брат Терешко Костюків також був у Гамериці, і помер 90-літнім відносно недавно. 1913 року народилася дочка Манька, яка живе у селі на Башті ще й зараз. На її кажуть «Михальова Манька». Це по імені свого чоловіка Михаля Чумака, який загинув у влітку. Був узятий у Білокоровичі та й не повернувсь.

1921 року, на Водохреща дядько Гандрій повернувся із Америки. Мати розказували. На Йордані народ зібравсь, на ріці, на льоду. Ополонка вирубана, і хрест льодяний стоїть. Священик службу відправляв Водосвяття. І день похмурий морозяний такий. Аж тут чутка, новина рознеслася «Гандрій з Гамерики їде». Із лісу, з Бору він, із-поміж дерев темно-зелених, морозом дихаючих, виринув, кіньми, підводою, саньми, може, виїхав та й прямісінько на гурт, на зборище водохрещенське велике і їде. А новина поперед нього не­сеться, й до вуха от діткнулась «Гандрій з Гамерики їде». Він через Москву з Америки їхав. Додому якийсь балашів­ський дядько його підвозив. Але в пам’яті моїй не вкладається, як у січні 1921 року, у нас вже Польща була, міг він через Москву додому добраться, подолать такий величезний простір, охоплений війною і розрухою. І то не сам іще він їхав. А добро американське зароблене із собою віз, провадив яким то нез’ясованим для мене чином. І ніхто не розкаже уже тепер. І в Батька я не допитавсь. Віз він чемодани чи торби із черевиками, светрами та хустками американськими яскравими. Віз він також і доляри. Частину долярів у нього у Москві вже більшовики забрали. Сказали дядькові: «Віддай нам, а як приїдеш додому, то на пошті усе сповна, до копієчки одержиш». Ага, так ото він тії доляри і бачив. «Шо твойо, то й майо, што мойо, то не твойо». Але семилітнє відлучення від краю не вибило назовсім у дядька Гандрія уявлення про звичаї й традиції цього краю і його управників. Частину долярів він віддав, а частину якусь зашив собі у штани і вклав яким то робом у черевики на собі. Якщо заберуть доляри, то із душею уже. Ті доляри, як і добро, вищими силами бережені були й допровадились благополучно на втіху превелику цілій родині до нашого вбогого краю. Дядько Гандрій почав роздавать, роздарювать ці коштовні заморські речі, що кому. Щоби ніхто скривджений не був, а тішивсь річчю та використвував її на здоров’я. А все одно усім догодить не вдалося. Недаремне ж кажуть, що людям і Бог не вгодить. Чи то хустка, чи то светр, а чи й те і те водночас, дісталися нашій Матері яскравіші на барву, й це заздрість у Гандрійових сестер викликало. «Он Ярина невістка, чужа кістка, братува, а їй лучче дісталося, хоча ми і рідні сестри» – стали говорить вони позаочі. Й те до дядька Гандрія дійшло, до розуміння його. І сказав він прямо в очі сестрам молодшим своїм: «А щоб я такої мови більш не чув. Та же вона сирота-одиниця».

Як Батько із матір’ю своєю бабою Параскою й усіма меншими братами та сеструнями вибралися у Ріг на хутір, на спадкове Минине поле, дядько Гандрій не довго пробув у сільському нашому обійсті у самісінькому центрі села. Трохи походив він на фабрику, а затим переговорив із паном Валєвським (був він, дядько у селі вже статечною людиною, гамериканцем, Мариканцем, іще були в селі й доокіл люди, що побували за океаном і додому повернулися, але ні на кого не казали американець, тілько на дядька нашого, вкладаючи у прізвисько те не лише поняття маєтності, але статечности й поважности передовсім), та й заходивсь у нього земельку собі, хутора куповать. 16 гектарів за кілометр від нашого поміж дорогою друхівською, річкою та ровом укупив. За доляри, що їх зашив у штани й під підметки черевиків приладнав, щоб більшовики не відібрали, укупив, й на Юзепівці, за річкою трохи укупив. Те Маньці, дочці віддав у придане й хату там вибудував, як заміж за Чумакового Михаля вона вийшла. Й собі хату добру вистроїв, і другій дочці Оголі, як вона узяла приймака із Озірців Талимона, теж багатиря. Усі три хати з-поміж інших хат хутірських вирізнялися білою-білою оцинкованою покрівлею. Такої білої бляхи я ніде не бачив. Особливо яскравіла вона у морозяні зимові дні, коли сніги білі-білі проти ясного сонця мружились. Й усе те витворювало надзвичайно світлу барву, хати тільки клаптями й дерева, ліси удалині чорніють, усе інше, цілий світ увесь, – одна первозданна світлість. Та барва повертала мою молоду свідомість, коли до школи ішов, до первотин світу, у глибинну давність, коли нічого іще на землі не було, і світа не було, тільки свідомість одна (Sinn) ширяла над пустелею білою. Садка дядько Гандрій гарного висадив. Він і дотепер зберігся. Під тим садком ми із Батьком та дядьком Гандрієм стояли недільного похмурого дня, олов’яні хмари, як вовна овеча, усе пливли і пливли через небо, та й дивилися, як дорогою, за метрів 400 від хати на Друхову їхали німецькі мотоцикли. Почалась війна. Це один із моїх перших споминів на дні уже старіючої пам’яті.

Клуню велику дядько мав. Поодалік од хати, до річки, на моріжку. Там і манеж стояв. Круг вибитий кіньми витворивсь і не заростав уже. Як молотаркою збіжжя молотили. Клуню колгосп розібрав, а хати і досі стоять, тільки бляха на них похмурніла трохи, а Маньчину то перемалювали.

Господарем дядько Гандрій був добрим, водивсь із статечними та поважними людьми села й дооколу, такими, як Сичик, кумувавсь і сватавсь із такими, але був уважним та прихилля виявляв до вбогого, помагав йому, але ніколи не зобиджав, і слава про його порядність та статечність ще й понині живе в переказах серед старших наших краян. Саша наш розказував мені недавно, як коли він біля молотарки був, то слідкував, щоб усі робітники добре нагодовані були, бо Зіна норовила що то приховать, а дядько тут же їй і виказував при людях. «А де м’ясо. Давай на стіл людям м’ясо, бо вони наробилися». Особлива ж дружба була у дядька Гандрія із нашим Батьком, його рідним братом Іваном.

Ми були вбогі, як грецькі миші. І дядько Гандрій помагав нам усім. І як хліба не стане до нового, то мішок дасть, і картоплі, і поросята щороку давав, Мати казали. І гроші. І чи нужда яка, горе спостигне, то підтримував завжди. І то не принижуючи, а дух підупалий бадьорячи, гідність людську зашатану вбогістю поновлював. «А приходь, Іване, та набирай скільки треба». Правда, і йому помагали. Батько орали завжди, сіяли. Мати з дівчатами жито жали. А коли молотили – то це як свято, як празник. До молотарки цілою родиною ішли. Й коли приходили увечері потомлені та закіптюжені, та коли помилися у річці всі, та наніч поскладалися на вбогих лігвиськах своїх, то іще до сну жили споминами, як там усе було, в деталях, біля молотарки у дядька Гандрія, а менші котрі іще довго перемовлялися, що кому, якого гостинця дядько Гандрій дали, а ще важніш, як осміхалися вони привітно, яблуневоцвітно дивилися, та ласкаве жартівливе слово промовляли до кого й по голівці кого гладили.

Що й казать, добрі були у нас дядько Гандрій. Про це і Батько, і Мати, і Саша, і Коля, й усі наші, і чужі усі люди говорили. Але від жодної душі не чув я на дядька чогось осудливого. Переважно про багатіїв осудливе говорять, що вони скупі, несправедливі і т. д. Цього про дядька ніхто не говорив. А тому у прізвисько оте «американець» вкладали поняття статечности й поваги. Може, й справді заморські далекі краї поклали на дядькове серце яку то незмивну печать розсудливости і людяности, які виділяли його з-поміж краян. А може, і був він таким від народження. Бог поклав на серце його ті привабливі якості.

Дядька я не пам’ятаю. А якщо відбилось щось, то дуже смутно. Сивий, низько стрижений, як у хату до нас увійшов.

Проте моє ім’я до нього має безпосередньо притичину. Як уродивсь я був, то мали мене записать Юрієм, бо на Юрія уродивсь. І от коли лежав я малий уроджений, то прийшов і дядько Гандрій мене побачить. Та й стали мудровать, як мене назвать. Брат старший Роман бігає, йому п’ять років було, та в одно «Нехай зветься Вовков Грицько», «нехай зветься Вовков Грицько». Такий чоловік кульгавий на Вовковому хуторі був. Його Телюк з акції уже по війні пристрелив був. А дядько Гандрій сміється та й каже Романові: «От і ні. Буде зватися так, як я». Так і записали мене Гандрієм, всупереч календарному імені. Гай-гай, як давно це було. Я уже пережив дядькові літа.

Помер дядько Гандрій пізньої холодної похмурої осени 1943 року і мав від року 54 роки. Дістав запалення легень. Може, він і переніс би його, якби не нашкодили. Пішла чутка, що дорогою їхатимуть німці. Очевидно, відступатимуть уже. Узяли дядька та й винесли під річку під корч вільховий, щоб той демарш німців перечекать. Полежав він на сирій землі та й двостороннє запалення легень дістав. А німці так і не їхали.

Як справи дядькові вже були кепські, то Батько поїхали підводою на Березину за лікарем. То ніби лікар вояків УПА був. І привезли лікаря. Він уважно оглянув дядька. Відкликав Батька убік та й каже: «Хто він вам?» – «Брат». «А він не буде жить. У нього запалення легень». Треба здогадуватись, що то був добрий лікар. Та й поїхав собі. А дядько Гандрій скоро і померли. Мати розказували, що як зайшли вони, то так пильненько дивиться тільки». Іще жить хотів. Такий висновок зробили із того дядькового погляду Мати. А я пам’ятаю тільки. Як Мати випроваджали когось із старших наших, здається, брата Колю та й наказували: «Тільки ж не забудься, як зайдеш, та стань на коліна та перехрестись, та Богу помолись». І як поцілувати дядька розказували, навчали. Щоб не проминув чого. Таку важність на той обряд покладали. І в цьому останньому пошанівку яке високе мірило поважности до дядька мало буть.

Важко сказати, якби провадилося дядькове Гандрійове життя, якби зостався він жить іще кілька місяців. Чи тривало би його благородне випромінювання на родину й доокіл. Се уявить важко. Але безпомильно можна передбачить, що чекали би дядька тяжкі тортури при новім режимі. Найімовірніше, що його зіслали би в Сибір, яко куркуля. Шістнадцять гектарів поля. А мо’ й не діждав би він до того виселення. На місці прибрали б. І Євдоха, дочка дядькова, якось казала мені: «А батько і так не були б. Вони такі, що щось би в лице сказали б, бачучи таку несправедливість».



Лександра. Не знаю, якого року вона народження, але ішла за Гандрієм. Була замужем за Мартином. Мартин поїхав у ліс. А як верталися із лісу, то біля криниці зупинилися на водопій. Валка возів. Черга за відром вистроїлась. Один злий мещанюк (так у нас корінних жителів Березного, містечка, називали, вкладаючи у поняття і негативні інтонації, але не євреїв) вихопив відро та й став поза чергою поїть. А Мартин із ним сперечаться став. Вихопив мещанюк кілка та урвав тим кілком Мартина в потилицю. Мартин і перекинувся. Тільки червона кров по білому снігу побігла.

Скоро десь по тому померла і Лександра. Давно те було. За Польщі. І в пам’ять мою увійшло з переказів.

Від Лександри і Мартина залишились діти. Сироти. Вони розбрелися по світу, як таку можливість принесли із собою Совєти.

Перворідний їхній син 1919 року народження був по світах залізничником і зупинивсь у Краснодарі десь. Тихон їздовим у колгоспі, пив та й помер передчасно. Іще котрийсь то помер із старших, Іван, здається, що його діти позосталися. Миша, 1922 року народження. Був вояком УПА. Але Ганя Михаїлова розказувала, ніби він в переходьки обернувся, а з переходьків ізнову втік. Його упіймав Телюк та й били страшенно. Казав Миша, що нікого так сильно не били, як його. Це кожному так здається, що його б’ють найшпаркіш. Але Мишу, видно, били добряче. Потім відбув десятку у Воркуті. Затим року 1963 повернувсь і живе у селі. Муляр і взагалі чоловік майстровий.



Давид. Він 1930 року народження. Пам’ятаю, як підлітком служив він у наймитах в Мариканцьових. Пас товар. Циба­тий був. Потому пішов ув армію. Та й там і зоставсь. У Калінін­градській області. Зрідка приїжджає, навідується.

Катерина. 1894 року народження. Дружила із Сичиковою Яриною. Була замужем за Зозулею, багатиром, і син у них уродився Іван, здається, у війну загинув. Володя Зозуля, син, зоставсь. Потім Катерина, овдовівши, вийшла заміж за Седуна Юхима, теж удівця, але ніби він до її і замолоду сватався. Померла вона у 88 років, уже після Батька нашого. У 1982 році. Тяжко помирала. І я часто до них навідувався та приносив дещо. А взагалі тітка Катерина любила мене дуже, як найменшенького і часто пригощала цукерками, як до нас приходила. Цукерки тоді були великою розкішшю.

Як помирала тітка Катерина, то так благословляла мене: «Щоб ти дожив до моїх літ, і мав ясний розум, як у людей». Потім затнулася, та й додала: «щоб ясніший розум мав, як у людей». Очевидно, те перше порівняння видалось їй із яких то міркувань неточним.

Я назбирав часнику із нового врожаю та й ніс унеділю до тітки Катерини. Вийшла навперейми Мариканцьова Оголя та й каже: «А чи знаєш ти, що померла тітка Кате­рина». Я так і пішов прямо. Часник у сінях висипав.

Федора. Не знаю, якого року народження. Чи за Катери­ною, чи за нашим Батьком. Була вона замужем у Михальових. Не пам’ятаю. Померли. Діти залишились сиротами. Ось вони. Оксеня, я її не знаю. У ліску у Симонового Давида хаті живе. Гандрій, у Юхимовій хаті живе. Худобу любить. Багато держить, а тому не дає, худюща. Це він як пас товар, а до нього приїхав начальник міліції, щоб заставить де робить, а він каже: «Іди за мене товар пасти, то я піду тогді на роботу». Й це Гандрій також сказав був, як я зайшов до нього: «А вічно поснотеча така. Коли не зайдеш, то горілки нема». Якщо горілки нема, то і поснотеча, по його так виходить.

Іще Маня. Вона приймака прийняла Федя, що мені помагав.



Батько наш. 1897 року народження.

Домка. 1905 року народження. Вона замужем була за Гороб’єм. Він давно помер. Діти. Надя за Іваном Задекою, Зоська сиділа за зв’язки з УПА. Вийшла за Морозового Микиту та й поїхала жить у Ростовську область. Там і тепер живуть. Миша – Горобей, і Гандрій найменший. Родину визнають. Домка іще живе. Принаймні восени жила.

Оксеня. Здається, вона народження між 1910 і 1913 роками, тобто між Василем і Никоном. Була вона замужем за Таранцем. Ні Оксені, ні того Таранця я не пам’ятаю. Жили вони у Розі. По війні уже було. А Ріг – це ж неподалік од Березини, це ж сама столиця Руху УПА. Уночі зробили хлопці криївку. А вранці стала Оксеня коником орать, щоб сліди потопту біля криївки приорать. Аж гульк, уже й акція їде. Хтось доніс за ніч. Вони копають, а донощик уночі доносить собі побіг. От нарід. Оре Оксеня коником, а енкаведистська акція навпрошки до неї котить. І до криївки відразу. Та й Оксеню привели. Як заручницю. Стань коло криївки і кажи хлопцям, щоб виходили. Самі енкаведисти поодаль одійшли. А з криївки бабах, та й вцілили в Оксеню. Цілились в енкаведистів, своя куля вкоротила життя Оксені.

Ляш. Здається, був він 1902 року народження. Залишились дочки Галя і Ганя. Дуже бідували вони, як сироти по війні. До нас приходили, щоб пообідать коли і щоб дали що. Потому, уже в 50-х чи й на початку 60-х років спродали хату та й оселились у Рівному. Там і зараз, здається, живе Ганя, а Галя померла.

Василь. Федорин чоловік. 1910 року народження. Був Мишко. Він мій ровесник. Відбув армію. Захворів на білокрів’я та й помер десь на початку 60-х років. І от Надя, що із нею зустріч моя вперше на Федориному дворі.

Никон. 1913 року. Останній синок діда Романа. Сиріткою залишилась Женя. Я теж, на жаль, уперше побачив її цієї осени. Її мати – рідна Федорина сестра. Отож Федора доглядала її як рідну. І жила вона по війні у Федорині хаті. 1943 року народження. Нашого Колі хрещениця.

Федора мені отаке розповіла подетально. Бо те, що всілося у моїй пам’яті із інших розповідей, було далеко неповним. Не знаю, правда, який то був рік 1945, 1946-ий. Надійний схрон було викопано у коморі Федориної хати. Й продуха у комору назовні була виведена. Й там перехову­валися і Ляш, і Василь, і Никон, й усі інші. Але допоки. Донесли. Наш народ такий, що на сю акцію ласий. «Чому у нас відступників так много». Франко іще завважив. І от прийшли енкаведисти до схрону. А там Ляш, Василь і Никон сидять. Й енкаведисти із ними уже переговори ведуть. Ті із підземелля, а ці іззовні. «Вилазь і здавайсь!» – в одно гукають, наказують нападники. Брати радитись почали, стали. Ляш і Василь схилялись, щоб здаватись. Никон же на одному стояв: не здаваться. Й така картина із Федориної розповіді в моїй уяві вимальовується. Никон першим люк схрону відкрив та й до поєдинку спрямувавсь, націливсь. І тут кулі нападників прошили його смертельно. У Друхові, здається, крадьки поховали його. Відлуння про той потаєм­ний похорон відбилося у моїй пам’яті. Ляша і Василя узяли живцем, Ляша збили так сильно, печінки повідбивали, що він і помер скоро. Два тижні тільки полежав у тітки Домки та й помер. Енкаведисти уже знали, що добили смертельно.

Василя теж сильно збили. Але, мабуть, не настільки. Його повезли із групою бранців – краян у далеку Караганду. Строк, треба розуміть, дали. І був у сусідньому таборі один хуторянин. Панас Вітковець, здається, – хуторянин також наш. Се дуже велика важність у такім далекім світі, як Караганда, поряд буквально, у сусідньому таборі биття спорідненого серця, присутністю свого хуторянина відчувать. Ось тут він недалеко, й дихання його розпросторюється в дооколі за пагорбом та у воздусі рідкім бринить.

Більше того. Як наставав вихідний, як Господь посилав неділю, то Панас відпрошувався у свого начальника табору, щоби він дозволив йому піти у сусідній табір та й провідать там свого земляка хуторянина Василя. І начальник теє Панасове прохання уважував, відпускав тобто. А коли приходив Панас до Василевого табору, то уклінно припадав перед начальником тутешнього табору, так, мовляв, і так, є потреба із землячком своїм хуторянином неборакою побачиться. І сей начальник назустріч Панасові ішов. Давав розпорядження відпустить на якусь там годину бранця лихої долі та неслави Василя, щоби із своїм землячком Панасом зобачився та погомоніли вони годину-другу о тім, що на серці у них лягло, та й до негласної гласності проситься.

І так не однієї неділі бувало. Чи у натурі, в природі со­вєцьких концтаборів такеє могло буть, і що то були за табо­ри, – це вже зовсім інше питання. Але принаймні так мені переповідала тую бувальщину сама вісімдесяти­двохлітня Федора, на полику під грубкою сидючи й долі ноги, немічні жадний крок уже ізробить, звісивши, укриті теплою радюгою. Й лице у неї було осмислене й надхненне сильно, якби у просвітницького мислителя, у мислителя епохи Просвітництва, вірніш. Отож, чи будемо ми послідовність Федориної оповіді переінакшувать. Й чи у силі ми, якщо переінакшимо, що то змінить уже у цім шаленім світі.

Уже наближалось літо. Стояв такий яскраво соняшний день, що і не передать. Одне от сонце, а сяяння його от все одно чомусь не таке, як у нас, розмірковував собі Панас, ідучи тієї неділі, як звичне, провідать свого землячка небораку Василя.

Але на сей раз начальник табору зустрів Панаса із лицем похмурим, і ця похмурість лиця його виклично дисонансу­вала празниковій сонячній ясності.

– А не дозволю тобі побачиться із Василем. Більше ти його ніколи вже не побачиш.

Та й розказав, що трапилося.

У таборі бранці лихої долі сильно голодували. І як на бурій червонясто землі почала витикатися, із надр пробива­тися немічна прозора зелень, так каторжани одразу ж і накинулися на неї. Та й стали зілля теє бліде виривать, в рот укидать, жувать, а котре і варить. Більшого, невідомого йому, зілля нарвав і Василь. Наварив у горнятку табірнім малім, напився. Та й помер. А зілля теє називалось караганда.

Вислухав Панас сумну оповідь начальника, перехрис­тивсь, а сльози прозорі самі скапувать почали. А відтак до діла. Мертвому у землі сирій лежать, а живим – про живе.

– А ви справочку мені дайте, щоби там усе чин чином було списане, як ото ви розказали. Що Василь такий то і перетакий роду і племені якого, і номер який його, уже серед живих не числиться.

– А зачєм она тєбе? Справка то? – начальник побільшені очі на Панаса звів.

Панас же розсудочно на те:

– Мені то така справка справді ні до чого. Із землі Василя не зведеш. Але у Василя у його нашім коханім краю зосталася вірная дружинонька Федора, двоє малих діток. Для них така справка – це справді велика важність. Знаєте, пане началь­нику, у нашій стороні зазвичай такий існує, що навіть коли муж пропав безвісти, то вірна дружина має чекати, і навіть якби пару знайшла собі, трапився хто, то не звінчають їх. А як уже смерть мужа настигла – то вона удовиця. Й вільна собі життя ізнов зв’язувать. От для чого першим ділом потрібна така справка…

Не став далі вислуховувать начальник табору, а подавсь справку оформлять. Незабаром і приніс. І у ній все чин чином було списано, як належиться.

А в скорім часі тую означену справку одержала Федора. Пошта принесла її. Виплакалась добре удовиця. Загорнула папірець у хустинку та й поклала її за образ Святого Миколая Чудотворця на покуті.

Не знадобилась тая справка Федорі, щоби паруваться із ким, ізнов заміж виходить. Так удовицею і прожила ціле довге життя, згорювала. Але сильно помічним виявився той маленький папірець в однім подальшім ділі.

Спершу новина, розлягаючись пагірками і видолинами, прокотилася хуторами, що вивозити будуть. А потім котрогось то похмурого, бордові хмари муром на західнім небосхилі стали, і акція нагрянула у Ріг. І в Федорину хату завітали. Чоловік невисокий, але коренастий, сорочка суконна довга на нім широким, як шлея, ременем перев’язана. Ремінь той унизу аж до колін із сорочки фалди витворював. Міцна пряжка спереду так сяє, аж іскриться. Серп і молот на ній. Це уже пізніше у нас почали, стали говорить: «Де серп і молот – там нужда й голод». Тихий такий, і не скажеш, що з акції, що енкаведист. Уважний, щоправда, сильно. Велику червону книжку з-під правої руки на стіл поклав, розложив та й вичитує. А там усе списано. І Федора, і дітки малі. Так і так каже, звідомляє. Ви належитесь до вивозки. Готуйтесь і збирайтесь. У Сибір. Коли підводи приїдуть, щоби уже готові були.

Федора в сльози спочатку. Ридать почала та на діток малих, що до неї тулилися, не розуміючи, о чім річ, вказувать стала.

– Тіше, тіше… – з притиском вичавлював чоловік із себе слова, немов би сік із якого то заморського овочу вичавлюють. – Москва слєзам нє вєріт…

Й тут, при тих словах енкаведиста опам’ятання на Федору найшло. Ногами ступила вона на лаву біля покуття, на святешнє місце, вважай. Із-за образу Святого Миколая Чудотворця вузлик виймає та рятівного папірця розгортає.

Узяв його енкаведист та й читає поволі. Раз читає, удруге читає. Окуляри зняв, очі ніби мружить, але упевнено дивиться уперед, ніби крізь простір хати проглядує. А потім і каже:

– Це дуже важний документ. Ви носіть із собою, а куди би не йшли. В уборну, звиняйте, ідете, так і справочку із собою, по воду ідете, – справочку із собою. І нікому в руки не давайте. Перед очі показуйте, а в руки нікому не давайте.

Так і учинила із тією справкою надалі Федора. До запаски, до тіла свого на шию прив’язувала у хустинці тую справку, і не розлучалася, а куди би не йшла, на город, на нивку жито жать, чи у ліс санчатами по парослю соснову їхали, й у сні не розлучалася із великим скарбом, тим. І так із дня в день, з місяця в місяць, із року в рік. Років із десять, може. Аж коли уже Сталін помер, зміни при Хрущові великі почалися, і кожному, а й Федорі також стало ясно, що, здається, до Сибіру їх у ближчім часі не повезуть.

Але був у Федоринім житті іще один тривожний день. Пізньоосіннього, уже заморозки на землю спадали, сиві, заклекотіли вози по хуторах. І в Ріг наїхали. Вивозить почали. Що плачу було, що голосінь, а смутку, то й піднебесся увібрать його не в змозі було, небеса не витримали б. Й аж дотепер той густий смуток над хуторами нашими висне, через п’ятдесят літ не розвіюється.

До серця того дня притиснула Федора рятівну справочку, по хаті в розпуці швендяє сюди-туди, якби потеряна стала. Хотіла при наближанні підвід клекоту узяти дітей та й податись із дому на хутори дальші, на Березину, на Мокре, у Постомицьке. Але що те дасть. Думка й зупинила її. Куди ти втечеш. Це як Батько розказували про його бійця, що утікаючому Батькові в шишак заїхав, як вони від нього у лісок утікали: «Вот дурак. Худа ти бєжіш. А от калхоза ти нікуди не убєжиш». Зосталася Хведора в хаті. У вікно тільки позирає. Та завважує поглядом своїм, як сусідів он вивозять. Клумаки на підводи жбурляють. А люди, батьки і діти, посеред двору навколішки попадали та й моляться. А їх уже й підштовхують. Завершуй, мовляв, скоріш. Ніколи. Коні простоювать не будуть. І, попрощатись із рідною землею не дають.

Натерпілась того дня Федора. Надивилась. Ось-ось надвір заїдуть. Але обминули. На заїхали тоді по Федору. І пізніш ніколи вже не заїхали.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка