Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка18/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31

1994 рік
14 січня. Про пророків... «1. І було мені слово Господнє таке:

2. «Сину людський, пророкуй не Ізраїлевих пастирів, пророкуй та й скажеш до них, до тих пастирів: Так говорить Господь Бог: Горе Ізраїлевим пастирям, які пасуть самих себе! Хіба ж не отару повинні пасти пастирі?»

(Книга пророка Єзекіїля, гл. 34, в. 1-2, стор. 1071).
17 січня. Цей такий справді невезучий день – понеділок... Свої побутові походеньки я почав зранку. І в який жонд я не заходив – скрізь від’ємна реакція, скрізь суцільне невезіння. На протезному заводі об’явлення мене зустріло «До 1 лютого замовлення не приймаються...», хоч і мав на руках гаран­тійного листа із міськсоцзабезу. У відділі соцдопомоги сказали, що ніяка помоч мені й надалі не світить. У благодійному товаристві «Благо», куди я попхався за заманливим оголошенням, мені запропонували догляд, але щоби я приватизував їм свою квартиру. У кімнаті ветеранів на Дорогожицькій, де я стояв на обліку, мене повідомили, що вже виключили зі списків і порадили звернуться в інший мікрорайон. В тім іншім мікрорайоні саме йшла довго­тривала безкінечна нарада.. І я попхавсь пізно пополудні додому одпочивать. Справді невезучий сей день понеділок.
26 березня. Розумний мовчить цього часу... «10. Вони ненавидять того, хто у брамі картає, і обриджують тим, хто говорить правдиве.

11. Тому, що нужденного топчете ви, і дарунки збіжеві берете від нього, що ви набудували будинків із каменя тесаного, то сидіти не будете в них; понасаджували винограду улюбленого, та не будете пити із нього вина!

12. Бо я знаю про ваші численні провини і про ваші великі гріхи: тиснете ви справедливого, берете ви підкупа та викрив­ляєте право убогих у брамі.

13. Тому то розумний мовчить цього часу, бо це час лихий».

(Книга пророка Амоса, 5, в. 10-13, стор. 1134).
13 квітня. Горе тим... «1. Горе тим, що задумують кривду і на ложах своїх учиняють лихе! За світла поранку виконують це, бо їхня рука має силу.

2. Якщо піль жадають, то грабують вони, а домів – то хапають.

І вони переслідують мужа та дома його, і чоловіка й спадки його».

(Книга пророка Михея, гл. 2, в. 1-2, стор. 1145).


4 серпня. Над краєм стояла небувала спека... Над краєм стояла цілий липень небувала спека. Коли я добирався із Київа електричкою на Здолбунів протягом дня, так картоплі й городина уздовж залізничної колії геть чисто місцями повсихали, почорніли, а де блідо іще зеленіли клаптями, згасаючи. Й на хуторі застав іще потужнішу спеку. Городина повсихала на глиниську, канава пересохла, й у колодязях води помаліло. Й дихання моє тяжким зробилось. Я завважив старіючим розумінням своїм, що і на мене спека діє згубно в буквальному розумінні. Козюк Славік, він же фізрук, як віз ровером провіянт від Гані-тещі, то казав уранці, що вчора у селі було +36°С. А я подумав собі, згадав інформаційні давні повідомлення, що в яких ото краях, в Італії, чи в Сан-Франціско, від небувалої спеки троє душ були умерли. Це грізно, коли повінь, але це грізно, коли і спека також. Це так незвично, коли жарка духота із низьких небес на зелень ллється і наскрізно край оповиває. Спека на опівнічний низький край кладе печать вбогості. Спека у степовім краї, у пустині, може, велич природи витворює, але не в опівнічній низькій стороні. Там небеса бездонно високі, а тут низькі небеса.
13 серпня. Як люди умирають від спеки... Я не раз по радіо чув, що в яких то світах, над Балканами чи над Кордільєрами стоїть небувала спека. І в якім то царстві, у якім то государстві, у Греції чи навіть у Болгарії від спеки загинуло три чоловіка. І я подивовувавсь тоді, як то могло статись, щоби від спеки да загинула людина. Просто не уявляв собі, уява моя не сягала, хоч думка про те ішла, як ото могло статися, щоб від спеки гинули люди, яким чином тобто від спеки умирає людина.

І от я так незвично тяжко переживав цьогорічну спеку. На тілі з’явилася висипка. Й стало мені зрозуміліш, як ото від спеки умирають люди. Просто виразніш проступають усі болячки особини та й концентруються в трагічній неминучості своїй.


26 листопада. Як починається зима... Було ізранку тепло, тихо, але похмуро. Так наче увесь світ у мокрому сивому мішку опинивсь. По обіді сталося. Із чорних сирітливо пізньоосінньо галузок виразних на деревах скапувать, сльозиться почало. А відтак задощило, й іще похмуріш зробилося, якби вечір насунувсь раптово, хоча й не пора за стрілками годинника іще. Так завжди тривожно незвично нам оте дочасне сутеніння оком завважувати й серцем відчувать. Якби ось затемнення Сонця настає чи кінець світа.

А небавом і вітер зірвавсь, дощу нагнав, що у білий сніг нечутно перейшов. Мухи білі налетіли.

Увечері ж, коли я на Велику Житомирську повертавсь, уже й морозом дихнуло -2°С. Отак і зима почалась. Сталося се 11 листопада. Правда, потому іще відлиги та потепління в павзах чергувалися. Але то вже зимове було. Осінь відійшла.
26 листопада. У мене черевиків нема – усі мої черевики прокисають... Того ж таки дня я і застудивсь. Промокли ноги. Дивно. У цьому році я купавсь у Дніпрі аж до 25 жовтня. У повітрі температура вже висіла -6°С, у воді +4°С, а я купавсь. Холодна вода обпікала мене, й так добре почувалось мені опісля, як зодягавсь. Але тут на тобі – і простудивсь. Але перед тим два тижні я вже був у своїх краях, то не купавсь.

Хоча річ і не в тім. Упродовж років я уже не маю путніх черевиків. Усе такі, що промокають. Не так протікають, як киснуть. Аби-но ступив ногою у вологе чи холодне, на мерзлу землю, а чи яку би там не було твердь, дак одразу підошва і мокріє. Мокріє устілка внутрішня, мокріють шкарпетки, ноги мокріють. І тоді моє горло зчавлює, да так невідступно сильно, що і не сказать. Від горла простуда перехоплюється у бронхи, у груди і спину. Й отако тривать може довго. Як правило, я затворяюсь у необлаштованій міській оселі, де продуває, у схрещуванні висотних протягів. Простуда не відступає довго-довго. Цілу зиму, буває. Й таке відчуття неприкаяне мене огортає. Відчуття непередаваної, несказанної безпомічності. Неначе на котрімсь, – північнім, а чи полуденнім – полюсі холоду я опинивсь. І нема у мене жодної із перспектив на одужання. Тобто що простуда не минеться. І я тоді з нетерпінням терпеливо очікую весни, плюсової температури в дооколі, й простуда нарешті відступає.

Отак мені буває майже щозими – від 1986 року.

Минулорічна тільки зима була винятком. Я цілу зиму обливавсь холодною водою, і простуда не звалила, не поду­жала якось мене. Й це так упевнююче тішило, обнадію­вало мене і на нинішню зиму.

Аж не проминуло. Два тижні з хрипотами я пролежав у цілковитій бездіяльності. Тепер тільки потроху оклигую.

А мислі мої усе ідуть, линуть про черевики. Де і яким чином їх роздобуть. Такі, щоб не промокали. Заграничні якби, американські, із рантами рифленими грубими. Це моя давня мрія. Якій, очевидно ж, так і не судилося збутись. Я уже й до рухівців, і до каторжан колишніх звертавсь. А все намарне. Не подарує світ мені таких черевиків.


27 листопада. Се таке справді нещасливе тринадцяте число... За три попередні роки я написав, нашрайбав аж 12 зошитів щоденникових записів. А коли на 13-ий зошит уступив, так за три роки ніяк дотягнуть його не можу. Щоправда, за два остан­ніх роки я й романа-мозаїку «До могили Еммануїла Канта» утнув. На сторінок сімсот. Але останній рік – це зовсім бездіяльний рік.

Щоправда, і роки ці були розтлінні дуже. Зміна прези­дентів. Гра в незалежність, а між тим таке узалежнювання України, якого іще світ не знав. Витравлення душі цілковито. Наступ чекізму триває.

Батьків хутір розбили і продовжують розбивать. Руко­писи повикрадали. Зі мною поводяться найбрутальнішим чином. Ні совісті, ні милості. «Латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають...» Я оце Шевченкове на стінах многостраждальної хати понаписував. Але й те їхніх жорстоких сердець не діткнулось. Диявол може заспокоїтись, вгамуватись, тільки якщо прах перед собою побачить. Бездиханний. Та й і то не завжди. Над трупом, над кістками ізнущаються, щоби похіть, щоб злість зігнать, бо переповнюють вони серце.

І надо мною так. Ще й насміхаються. Чутки серед поселян мого рідного краю розпускають. Що я багач, вельможа і невідь який. У школі на педагогічній раді колишній голова сільради, мені теє передали, так і сказав про мене ніби: «А він книжки видає, то гроші великі має».

Батьками трудами тяжкими колись куплену землю фермерові-зайді передали зумисне. І він тим хизується. Бізнесмен. Новий яркий руйнівник землі.

До гоніння на мене, звісно, перед усім причетна місцева влада, міліціянти різні там, і т. д., чекісти. Хоча я не виключаю причетності сюди і з Рівного, і з Київа також. Сказав же мені був колись рецензент, як я про отой делікатний момент списування із мене нагадав був йому, що я іще пожалкую. Усе то є люди заангажовані чекісти іще раніш, та й продов­жують нищення своєї культури і національного духу в нових умовинах. Циніки вони непробудні.

У глухий кут я загнаний. І не скажеш нікому. І для преси обнародувать не хочуть. Буквально кожне слово написане із рук виривають. За думкою сочать. Що вже тут говорить про друк. Він неможливий. Дивно, що й каторжани колишні у цій ситуації говорять і пишуть, ніби у нас свобода, скрізь у слові, да така вже, да така, що і не передать. Справді дивно сеє від них чуть і читать.

А тут ще і голод за горло бере. Уже чотири роки я напівго­лодний. Потрібні елементи в організм не поступають, а ті, що були у нім вивітрюються.

Й ніхто не поспівчуває мені у тім. Родину хтось натравив на мене, звісно хто, – витівки Мойсари, – що вони на мене накидаються люто, і кожний, родич дальніший, і родич ближчий усе матюжать мене. Й Україну матюжать, що ніби в усім тім подорожчанні життя Україна винна. Й на мене поглядають скоса, що ніби то я тую Україну й вигадав, а не було її ніколи насправді. І «дядька Брежнєва» хвалять.

Ще й бюрократія на кождім кроці заїдає. Про яку твор­чість у таких умовах може іти річ. Життєтворчий дух щез. А й вік, а й здоров’я. Воно усе своє бере. І відходить. Віршик «Нобелевская премія» Бориса Пастернака ізнов біжить:

Я пропал, как зверь в загоне,

Где-то люди, воля, свет,

А за мною шум погони,

Мне наружу ходу нет.


Темный лес и берег пруда,

Ели сваленной бревно,

Путь отрезан отовсюду,

Будь что будет, все равно.


Что же сделал я за пакость,

Я убийца и злодей?

Я весь мир заставил плакать

Над красой земли моей.


Но и так, почти у гроба,

Верю я, придет пора –

Силу подлости и злобы

Одолеет дух добра.


Ах, як міцно у нашім краї вкоренились звичаї бать­ківщини великої російської літератури – переслідувать усіляку художність, як з’яву краси, учиняти гоніння та тортури на творчу особистість. Ах, яка це уже міцна традиція!
27 листопада. Написалось – та враз і згадалось... У якій то документальній книжці бачив я фотку. Похорон Бориса Пастернака. Там, здається, і лице Роберта Рождественського визирало, що згодом став придворним поетом. А от улітку цього року уже й він помер. Життя продовжується. А вони ж, здається, чекісти, так шкодували, що дозволили Пастер­накові померти у власній постелі. Хіба не жаль? Тепер от ті самі йому музеї отворяють та меморіальні дошки ставлять. Хіба не наруга над поетом.
27 листопада. Коли на мене те дике гоніння улашто­вувалось... Коли на мене теє дикеє гоніння улаштовувалось, щоби підступами, залякуванням і шантажуванням найтяжчий щодо особини кожної переступ учинить – із рідного краю її силоміць виштовхать за єдину провину, що цяя особина пише, до художнього світу тобто належить, то в часі тім тільки й голосу було чуть, що про розбудову вільної, соборної, незалежної, самостійної України, про надвеликі права і вольності.

Се іще слідчий мені був сказав, щоби я у грошовім виразі визначив суму до інфляції, щоби здерти її з якого то названого, але невідомого мені в лице злодія-пацана, в мою користь. Я ж від грошового виразу відмовився, я повернення рукописів і речей моїх убогих жадав. Тоді цей слідчий запропонував мені відмовитись од відшкодування розпискою. Ще й сказав, що в супротивнім разі вони мене слідством заганяють. А що мене заганять, я ж конячка уже немічна, дохленька, можна сказать. Паче аби спекатися зайвого клопоту, я і дав таку розписку-підписку, що ні від кого відшкодування у грошовім виразі не жадаю.

А все ж недобре по тім на душі стало. Зате слідчий у серці своїм торжествував. Оці наче й безневинні розписочки-підписочки, а вони внутрішньо волю послаблюють. За моє, як кажуть, жито мене іще й побито.

І я зарікся відтоді: якщо обікрадуть тебе, то ні за яких умов до міліції не звертаться, щоби зайвого клопоту і переживань на серце своє не брать. Спокійнішою щоб душа твоя була. І пораду кожному такую жартома даю: якщо обікрадуть вас, не надумуйте собі до міліції теліпаться. Бо іще винними зостанетесь. Це якщо уже покличуть. Або забирать приїдуть. Тут уже нікуди не дінешся й не викрунешся. Тут уже – лапки д’горі. А так чого б ото самому у мішок теліпаться.

Й тут на пам’ять біжить одна бувальщина, яку мені Володя Попач якось розказував.

Коли служив він ув армії десь на початку 50-х років, то й узбек один у їхній часті служив. От одного разу бачить, дивиться Володя, що якби щось то їсть, жує собі узбек. Підійшов відтак та й питається того:

– А що то ти, вояче, жуєш?

– Риба... – відказує йому узбек.

– А де ж ти її упіймав? – подивувався Володя. Бо й справді у місцевості тій ані річки, ані озера доокіл не було. Хіба що болітце маленьке.

– Сам припрыгал... – спокійно відповідає далі узбек, продов­жуючи жувати.

Як з’ясувалося насправді, пожовував собі узбек жабу. Сю притчову бувальщину Володя Попач розказував стосовно нашого Саші, як він невдало до Ганни у приймаки пішов. Але ж ніхто його і не силував, під ружжом не вів туди – «сам припрыгал»...

Отож, досвід і напучування маючи, я твердо собі постано­вив: а хоча б останню сорочку із мене здерли, а не оно’ латану свитину, так не піду в міліцію заявлять. Обійдусь вже якось. Сам на себе гріх візьму.

І от коли удруге в серпні 1994 року вандали брутально познущалися над многостраждальною Батьковою оселею, останні сокири, пилки забрали та цвяшки повитрушували, ті, що від забивання труни Батькової позосталися, більш уже брать не було чого, то не пішов я більше у міліцію заявлять. І редакторові районному сказав, що не піду. Зайвих клопотів не хочу. І не пішов я. Але редактор, здається, ходив до заступника начальника міліції та просив, щоби вони до мене м’якіш ставилися. Треба розуміть, щоби по загривку з нальоту не давали, якщо мене ізнов обікрадуть. А я на теє і вроджений, щоби безперестанку обкрадувать мене. Якщо навіть уже й рукописів у мене нема, й штанів навіть якщо на мені нема.

Отож, коли не йдуть тебе забирать та мордовать, то сам не пхайся. Навіть якщо й сотні разів тебе обкрадатимуть. Рукописів, звісно, не вернуть, хоча вони й не горять. До цих пір Стусові рукописи вертають, та все ніяк повернути не можуть. А штанці, а сорочки, а сокири та цвяхи – се ж діло наживне. Рукопис уже більш не наживний. Нехай беруть собі та штанцями моїми вбогими та сокирами, нещасними статками нехай тішаться та розкошують допоки. Сказано: каптан требують, то й сорочку із себе скинь та й віддай. Лев Толстой о цім також писав. Нехай розкошують та тішаться допоки пани маститі, на глум нещасного каліку беручи.

А начальник страхової компанії «Оранта», як ураган пронісся та з хат і хлівів дахи позривав, написав був супроти мого прізвища резолюцію «Згідно, за винятком Кондратюка Андрія Івановича». Тобто що на многогорішню хату й клуню допомога від стихії не передбачена, позаяк стріха на них солом’яна. Стріха, бачте, винна, що вона солом’яна до цих пір позосталася, якщо коні й свині не винні.

Не знаю, хто був у ці дні за прокуратора, який там Понтій чи й зовсім не Пілат, а за президента в Україні, тоді були Кравчук та Кучма, за гетьманування се їхнього отаке розпинання за слово в наших краях тривало. О, нещасний мій краю, о, гіркі твої звичаї успадковані!



1995 рік
16 січня. Я був написав заяву... Якось улітку В’ячеслав Медвідь порадив мені написать заяву до Спілки письменників про визначення стипендії. Ніби Уряд України через Мініс­терство культури визначив 15 стипендій на Спілку. На 1, 2 і 3 роки. Як кому. Й суми, як на бідність нашу, можливі – до 2 млн.

Я тут же сів та й настрочив таку заяву на ім’я Голови Спілки Ю. Мушкетика: «Прошу визначити мені стипендію, щоб я мав змогу хоча б частково завершити свої творчі заміри і плани, що їх здійснити у минулому не мав можливості унаслідок причин загальновідомих».

Минав час. Але із тим усе ще нічого не було ясно.

І от недавно я зайшов до Спілки і від секретаря О. Лупія дізнавсь, що мені у тій заяві відмовлено попередньо, хоча невідомо іще, що із тією справою взагалі буде.


29 січня. Голова в холоді, а ноги – в теплі... Я тричі за цю зиму уже перебув грип. Перегрипував. Останнє перегрипу­вання дало ускладнення. На суглоби. У руках і ногах це я відчув. Та й землячкові одному зі Здолбунова сказав про своє грипування. А він і каже мені, що це грип таке ускладнення на суглоби дає. Сей грип і на серце ускладнення дав. Тиск учора 180/130. І мені ясно стало, що треба діять, щось ізнову робить треба. Бо здоров’я розхитується. І я сьогодні вранці вирішив прогуюватись. Вийшов на Володимирську гірку. Невеличкий морозець. Вітрець пронизливий. А на зупинці 71-го автобуса молодик стоїть із головою оголеною. Й подумалось мені. Тримай голову в холоді, а ноги – в теплі. Й іще подумалось мені. Вітер на весну повернув. Адже, за моїми спостереженнями, саме напровесні молодиків похворсить оголеною головою усе більшає.
29 січня. Як мені Ганя Михаїлова розказувала... Восени, коли я приїжджав був на хутір, так захотілося мені провідать і віддаленіших родичів своїх, котрі більш прихильніші до мене та ціну життю знають. І серед них в першу чергу Ганю Михаїлову, троюрідну сестру по Батьковій лінії. Але вона завжди до мене прихильно ставиться, розуміючи єдина із великого роду моє реальне становище – відторгнутість і незахищеність, гоніння із боку властей. Гані 72 роки. Її життєва доля також многотрудна. Трудівниця, як бджілка. І усе життя – сама. Як Михаїла, батька її, у 1951-му році забрали, арештували, за теє нібито, що проповідував «Американське царство», тобто царство Боже. Як віруючого, віри євангельської, карали дядька Михаїла. Шість літ він відбув наче у Ленінградській психіатричній лікарні. На ньому ніби досліди робили, як академік Павлов на собаках. Там він і занімів був, тобто втратив дар мови. Й посивів увесь, збілів. Такої білої-білої сивизни я ніколи не зустрічав у житті. Навіть у російського президента Лєльченка, як його називає Микитина Ганя, читай, – Єльцина. 1956-го року, уже після 20-го з’їзду КПРС, привезли дядька Михаїла в село санітари два ленінградські та й скинули біля сільради, як поліняку. Його потому до Рижого Левка в хату унесли. А від Левка додому уже наш Коля підводою привіз – прийшла Ганя і попросила, щоб поїхав.

Михаїл довгий час, років кілька вилежував в гамаку у садку вліті, а взимку на печі. Аж поки не одійшов, не заговорив. Мороза Михтодьові діти вперше виявили те та й рознесли по хуторах і по селах. Що ніби він притаївсь. До управи теє дійшло. Й інвалідність із дядька Михаїла тут же ізняли. Але він став одужувать. І ще багато-багато, цілих тридцять років, тяжко гарував та проповідував Біблію із високим пафосом.

Але люди і дотепер, по дядьковій уже смерті, осудливо кажуть, що Михаїл притаївсь був та й занімів. Але я вважаю, що лапи, пазурі, у які він потрапив був, не такі, щоб там притаюватись, я трошки тую систему знаю. Там із нього слово видерли б. Скоріше, що із переляку чи від ліків, чи від тортур дядько Михаїл таки справді мову втратив. А як став оклигувати, відходить, то і мова вернулась.

Того ж таки літа 1951 року, коли забрали Михаїла, в родині трапилося іще одне велике горе. Мар’я, мати їхня, п’ятдесятирічна поверталася із базару, вчепилася за борт машини, якось то її відкинуло та й убило. Погибла. Дітей залишила у родині біля десяти. Найменшеньким було що то 2 чи 3 роки. Ганя була найстаршою, ото увесь клопіт на неї і спав. До колгоспу Михаїл не пристав. Індусами були, гоніння зазнавали. Обкрадали іще їх. Отож, знать можна, як трудно їм доводилось. І все спало на Ганині плечі. Щодень пропадала вона на ринку. Зеленню й усім іншим, що вдома було, торгувала. І се вже стало звичкою, що коли і поліпшилось їхнє життя, так вона все торгувала і торгувала. Ті тяжко добуті й чесно гроші, либонь, і пропали у неї, як почали тепер гроші в кожного витрушувать.

А тепер от, коли усі молодшенькі порозходилися та повлаштовувалися по світах собі, і сама залишилася. Як хранителька цього колись зелено розкішного обійстя.

І стала мені Ганя оповідать. Про давнє, про минуле. Про родовід. Про людей із нашого роду, які уже за далиною, згадувать ми почали. А потім про молоді літа свої Ганя згадувала.

Як по війні. То, мабуть, були роки 1944-1945-ті, покликали її до села на фабрику паперову працювати. Кілометрів п’ять повних, ходу було. Але це іще не все. Скільки переляку та переживань було. Й такі от картини передо мною розгорталися.

На фабриці акція стояла. Постерунок НКВД щось на зразок. Й енкаведисти, Телюк, заставляли її собі помешкання білить. Бо знали вже, яка старатлива й безвідмовна Ганя у роботі.

А якось, як вийшла Ганя увечері за село, додому повер­таючись, уже в посадку біля Федота уступила, так із темряви щось, хоч в око стрель, потопт до неї спрямувавсь навперейми. Й тіни чорні наблизились. Стрибки були. І серед них брат наш двоюрідний Стасько. Він потому десятку відбував на Колимі за сприяння УПА, але ніколи мені не розказував, що і в стрибках був. Стасько уже два роки як помер, та забрав із собою навічно загадку, а де його істинне лице перебувало, чи в УПА, а чи в стрибках.

Розказувала Ганя, я сидів на ослоні, така тиша неймо­вірна хутірська у колишній хаті, що знала й пору шумнішу, тут голоси людські колись розлягалися, застигла в похмурості та й висне. І так добре мені теє переживать. І про Стаська думка лине, де істинне лице його було. І чому ж він не прояснив цеє на сім світі. Щоб такою докірливою розгадкою ось наблизилось воно до мого усвідомлення. Ах, як багато може відкрить нам ось така випадкова несподіванка.

А потім у житті Ганинім була одна страшна мить.

Уже й не далеко до доми зоставалось. Біля Масійової Сані була вже вона. Як перестрів її Самовар. Самовар наш сельчанин. Спершу діяв він в УПА, а потім перейшов в НКВД. І був це енкаведист лютий, яким лютим тільки й може буть переходько. Його потому убили. Невідомо хто убив. На Білецькому мосту посадили. Вудку в руки втикнули, а цигарку в ніс. Ніби рибу вудить. Недільний ясний ранок такий благісний соняшний. Аж хто не йде, так на ту картину натикнеться, та й вжахнеться неймовірно, і настрій празниковий із нього спаде, із свідомості осягання раптом вивітриться. Але повертає Ганина розповідь іще до живого Самовара. Перестрів він її на дорозі біля Сані Масійової. На коні сидів. Нагана вийняв та й і каже:

– А що, ходила більшовикам писульки носить. Відійди два кроки, і не оглядайсь, стрілять буду!

Ганя відходить, як Самовар звелів. Але останнє слово іще доказує:

– А хіба ж ви удень не там на фабриці були, де і я...

Річ у тім, що цю акцію Самовар учинить замірявсь від імені УПА нібито, а сам уже служив у НКВД. Акція теро­ризму була би списана на УПА. І о тім сказала Самоварові Ганя.

Й стала віддалятись. Усе й далі. Й далі. Ніг під собою не чула. А потім і побігла. Аж біля місточка Кебового зупини­лась та й озирнулась.

Така жахлива мить була.

Іще розказувала Ганя потому про свого їхнього брата Сашу. Був це хлопчина сумирненький. Сімнадцять років уже минуло йому, як другі Совєти у наш край уступили. Здебільшого лежав він на печі, щоб виду свого доросліючого уже не виказувать, як акція нагряне. І от раз акція нагрянула. Телюк сюди-туди по хаті обернувсь всюди- сущо, мовби післанець того підземного чогось. На піч заглянув та й і каже:

– Алє, ану злазь.

Сашко зліз.

Уже большой, – каже Телюк. – Собірайсь, пайдьом с нами.

Більше ані печі, ані дому свого не судилося бачити Саші. Його із якоюсь то партією бранців повезли в Караганду. Там він і помер. Очевидці розказували, із Караганди прилетіли до нас вісти, що тяжко голодували вони там. А вода все солона та недобра була. А пить сильно хотілося. Ото хто напивсь тієї карагандинської води, упився нею, так напала на них червонка. І повмирали вони. І більше свого дому вже не бачили. Серед них і Саша Михаїлів помер. Ганя іще що то мені тоді розповідала. Як пославка була запущена, провокація, що Жидків обікрали (Жидок – це насправді ніякий не жид, а вуличне прізвисько), та й стрибки стали Михаїлових по тій причині шмонать і дещо з речей позабирали. Такий тобто кавальдос, хід конем ізробили, як вони і тепер зо мною роблять, що це все «пацани», й треба перевірить дещо. Заміри їхні нам не невідомі. Сим усім хотіла підкреслить Ганя. Ще й осміхалася при цьому мудро життєво доконаною мудрістю.

Ганя й іще щось мені розповідала б, бо наша розмова тільки входила у вільне русло, розпросторювалася. Життєві плини все із пам’яті надходили. Родовід увесь наш проглядувавсь. Тіни предків наших до затишку хатнього покликані були. Як вони жили, свої дії благочинні у минулім вже часі провадили гідно та достойно, щоби і ми із них взірець брали.

Але тут рипнули двері. Увійшла Ганина сестра Надя з онуком височеньким. Розмова наша, звісно, урвалася. І я пожалкував. Чи буде коли іще така нагода.
2 лютого. Федора, як мислитель, на ліжкові сиділа і розказувала... Федора – наша дядина, дружина Василя, рідного Батькового брата. Остання із гілок Батькової родини, яка іще уціліла. Іще є рідна Батькова сестра Домка. Вона 1905 року народження, лютого місяця. Отже, якщо Домка дотепер жива, то їй уже сповнилось 90 років. Вона найстарша із усіх десяти дітей Романових, дітей діда Романа, серед яких і Батько наш були. Ніхто так не наситивсь днями своїми, як Домка. Восени я заходив до Домки. Вона і мала вигляд уже дев’яностолітньої, іще по дворику прогулювалася. Але коли я щось то про буле, про минуле, про пережите мову заводив, то пам’ять Домчина уже не відгукувалася яскраво. А я ж про родовід силкувавсь допитаться.

І от дійшла, донеслась до мене чутка, що занедужала тяжко Федора. Вона живе в Розі, на хуторі, що від хутора нашого кілометрів п’ять. Сестра Ганя мені розказувала, що Федора дуже хвора і про всіх нас, дітей Іванових, усе розпитує. А як той, а як тая, і Гандрій як? От те і діткнулось мого серця сумлінням, що треба Федору провідать. Адже усі ми під благодаттю Божою ходимо. Сьогодні є, а взавтра – уже і нема. Але тільки в листопаді підібрав я час та нагоду Федору провідать. І то день видавсь такий шпаркий та поривистий.

Була неділя. 7 чи 8 градусів морозу. Мороз сухий прихопив. Гострий вітер з полів пилюку зривав, земля іще снігом не вкрилась. Й у лице гнав. Вітер саме в лице мені дув, коли я у Ріг до Федори ішов. Точніше, у ліве вухо вітер мені дув. Я був у плащику і конфедератці. Але тоді після регулярного дніпровського купання я не зважав на холод і сміло вирушив у дорогу. Й у непогідь, несприятливу для розглядування дооколу, я все таки зацікавлено розглядував позосталі іще хутірські хати, адже не був у цій стороні, вважай, вже років п’ять.

Навпрошки ішов. А де і дорогою, де стежкою. Коні на зеленій житній вруні паслися. І ще віддалеки мене завважували. Й голови свої від пасіння піднімали. Наслуховували наче. Й наче роззирали мене. А думка ж у них, либонь, линула, чи їх іду забирать, переривать пасіння.

От і канава вже, такі безглузді канави попроривали тут у порядку меліорації. Он і хата Федорина на горбу. Стара колишня хата. У ній від 1922-го по 1928 рік Батько наш із родиною своєю цілою жили, із братом та сестрами молодшими, як дядько Гандрій із Америки приїхав. Батько, коли уже недужі були, як багато мені розказували, як вони у Розі жили. Але навік серцем і душею полюбили свій куплений тяжкими трудами хутірський закуток.

На дворі машина стоїть. Легкова. Й жінка у військовім френчу дрова бере. Й мене завважує. Жде із дровима, бачучи, що я уже в двір уступаю. Привіталися.

– Тітка Федора в хаті?

– В хаті. А ви хто будете?

– Гандрій Івана дядька. Родич ваш. Брат, – уточнюю.

Й собі здогадуюсь, що це дочка Федорина Надя. Сестра двоюрідна. А я й не бачив її зроду. Вона десь у Рівному з юності перебуває. Та й у Федори я десятиліттями не бував. Йдемо в хату. У хаті чоловік Надин із Пересопниці, гідністю за своє історичне село перейнятий наскрізно. І знає, що сам Кравчук на «Пересопницькій Біблії» присягу приймав.

Але око і на теє цілиться, щоби й пляшка на столі була. Вони телятко у Федори зарізали, приїхали от та дещо візьмуть і поїдуть авто собі. І не про них річ, а про Федору.

Федора сиділа в ліжкові під грубою, ноги долі спус­тивши, ковдрою укрита. Худенька зовсім. Лице біле-біле, як полотно на сонці вибілене. Але очі уважні. Й осмисленість у лиці цілком проглядується, робота пам’яті зактивована триває. Й теє випромінюється в простір напівтемної хатки. Лице мислителя у дядини Федори було. Якби лице Вольтера, Дідро чи самого навіть Жан-Жака Руссо, як їх на портретах малювали, у дядини Федори було.

Дуже добра пам’ять у недужої Федори збереглася.

– А ти давно приїхав? – бадьорим поглядом привітала мене дядина, подаючи тим виразний знак, що моє життя, хоч і у віддаленні, але під її наглядом перебуває повсякчас. Тобто допоки дядине життя жевріє під зорею, так і моє життя, дні й кроки мої під її оком, наглядом, проглядуванням та опікою у її думках родинно перебувають. Про побутово гостре й практичне тілько із родинним зацікавленням розпитувала мене Федора.

– А сестри тобі плаття перуть?

Ай, дядино, дядино, тут не до плаття і не до прання. Там такий кавальдос після Батьковї смерті учинився, що не до того. Але хіба про те Федорі скажеш. Нащо казать. Нехай по своїй необізнаності вона думає, припускає, що там щось є, але не настільки, як воно насправді є. Завваживши цей потужний Федорин апарат пам’яті, уже я перейшов у наступ. Та й став її розпитувать. Спершу про родовід Батька нашого. Ось що розказала мені Федора й із пам’яті інших людей що записав я.


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка