Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка17/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   31

1993 рік
9 січня. Горе тим.. «15. Горе тим, що глибоко задум ховають від Господа, і чиняться в темряві їхні діла, і що говорять вони: «Хто вас бачить і хто про вас знає?»

16. О, ваша фальшивосте! Чи гончар уважається рівним до глини? Чи зроблене скаже про майстра свого: «Він мене не зробив», а твір про свого творця говоритиме: «Він не розуміє цього»?

(Книга пророка Ісаї, гл. 29, в. 15–16, стор. 874).
1 лютого. Хлопчик ловить листя. Восени було. Я повз школу у нашому селі ішов. По дорозі діти бігають галасливо. «Щаслива мить перерви», – подумав я, і моє дитинство до мене прилинуло.

Тихо наокруги. Намітково сіра пізньоосіння тиша. Із клена лист у тиші падає. Аж чуть. Зелень на нім жовто випрозорена. Елегійно тихо падає.

А хлопчик один ручки свої розвів, долоньки розчепірив. Та й листочки кленові ті ловить. Але жоден із листків не потрапляє в обійми його долонь. Шлях кожного листочка запрограмований помимо хлопчикового хотіння. Може, навіть всупереч йому.

Хлопчик д’горі свої очі здіймає, щоб падаюче листя у височині завважувати, як тільки з клена зірветься воно, та й упіймать котрого листочка уже напевне.

Але щойно листочок до землі наближавсь, так і викручу­вавсь із хлопчикових розпростертих обіймів.

Жодного кленового листочка хлопчик так і не зловив – скільки я не дививсь.


1 лютого. «Переписывание – это самое несносное занятие, которое когда-либо испытывал» (Слухаючи по радіо уривки із «Щоденника» Шевченка).

Але що сказав би на те Акакій Акакійович.



19 лютого. Не бійтеся... «7. Не бійтеся людської ганьби та їхніх образ не лякайтесь,

8. бо поточить їх міль, мов одежу, й як вовну, черва їх зжере, а правда моя буде вічна, і спасіння моє з роду в рід!»

(Книга пророка Ісаї, гл. 51, в. 7–8, стор. 906).
17 березня. Чудне та страшне... «30. Чудне та страшне стало в краї:

31. пророки віщують неправду, при помочі їхній панують священики, і народ Мій оце так кохає! І що зробите ви, як кінець тому прийде?»

(Книга пророка Єремії, гл. 5, в. 30, 31, стор. 936).
18 березня. Горе нам... «4. Горе нам, бо минає вже день, бо вже тягнуться тіні вечірні!».

(Книги пророка Єремії, гл. 6, в. 4, стор. 936).


18 березня. На дорогах спиніться... «18. На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі!»

(Книга пророка Єремії, гл. 6, в. 16, стор. 937).


18 березня. І рани народу Мого... «14. І рани народу Мого легковажно лікують, говорячи «Мир, мир», а миру нема».

(Книга пророка Єремії, гл. 6, в. 14, стор. 937).


25 травня. Додому нема вороття... Наш хутір знищено. Родинний осідок на хуторі розбито, мої рукописи викрадено іще навесні минулого року. Усе це вчинили вандали від куль­тури. Наші куплені батьками потом і тяжкою працею землі передані фермерам безкоштовно. Недоруйнований колгоспами глобально колись прекрасний доокіл, ландшафт краю вони доруйновують локально, докорінно з блиска­вичністю зору змінюють лице землі, ландшафт краю.

Сі фермери надто жорстокі й агресивні. Їхнє ставлення до хазяїв і нащадків цих куплених земель перевершує допус­тимі межі нелюдяного. Вони виживають майже вісімдесятилітню Палажку (братову жінку) із купленого нею у 1938 році осідку в Марка Шостака, який подавсь був тоді до Аргентини, з нечуваним досі садизмом. Підступно, нахабно і знущально.

Точать зуби і ощиряються й на наш родинний осідок. Завидки беруть. Як міг уціліти такий прекрасний реліктовий закуток.

У мене є, очевидно, вона не безпідставна, підозра, що й минулорічна акція вандалізму взаємопов’язана із історією цього фермерства. Принаймні в минулі роки від цього крайнього заходу щодо мене допоки утримувались. Можли­вий взаємозв’язок з управою та її структурами, органами і т. д. тут проглядається.

Історія більшовизму останніх п’ятдесяти літ – це історія боротьби із нашим хутором. Хутір терпеливо зносив усілякі витончені тортури – прямі погрози узавтра до підвалин розвер­нути хату, обшуки, переорювання городів, викорчо­вування садків, викошування в буйнім колосінні зела і таке інше.

Але ось цей фермерський хід – для хутора найдошкульніший і може стати останнім, завершальним у нерівнім двобої.

Фермер уперто переорює мені дорогу з двора. Я же говорив йому:

– А в жоднім іще царстві, в жоднім государстві да не було такого, щоби хата без дороги у світ стояла. Навіть востаннє вивезти людину з двору – то без дороги як.

Я позначив дорогу кілками. Але сі кілочки тракторами фермери враз і вибивають.

Сьогодні в яснім передлітнім полудні я вийшов надвір та й став у траві посеред двору. Дивлюсь: фермерова мати, сімдесятирічна Надя іде. За мої кілочки, повиймала та й до скирточки своєї несе. А я й кажу до неї, гукаю віддалеки:

– То ж кілочки мої.

Вона підходить ближче:

– А я думала, що мої. Бачу у площі стоять.

– Дорогу позначено. Так Нересниця казав.

– А нащо вона, а хто нею буде їздить.

– Я. А яка ж то хата без дороги з двору.

– А що ти нею будеш возить?

– Як умру, то вивезти же якось треба буде.

Відтак на образливіше вона перейшла.

– Одне дурне рихлило картоплю, та всю повивертало. А друге... Дасть йому Богдан...

Богдан – це фермер, її синок.

Для підсилення значимості говорить.

І подумав був я та й Палажці сказав:

– Це за гріхи цієї землі сам люцифер на неї зійшов у великій люті.

І відповіла Палажка скрушно:

– Мабуть, так.

Отож, маємо терпіти.

Але так недобре стало у моїй душі. І вирішив я на Марцелівку піти, пройтись, прогулятись, розвіятись. Розди­витись, як же виглядає сей поетичний закуток мого далекого дитинства, де я товар пас.

Сонце таке ясне, і в полуденній ясності усе проглядається виразно. Тільки ж ландшафту колишнього первісного вже не повернуть, тільки ж булого прекрасного не повторити. Одне нагадування тільки у піднебесній високості і висне.

Усе зруйновано дощенту. Боліт нема. Корчів нема. Комишів сивих нема. Ровів, де щучки водилися, а як вода пересихала у них, то з грязюки ми в’юнів викопували, нема. Духу болотного із пахощами п’янкими не чуть.

Усе зруйновано невідновно, незворотньо.

Я на наш хутір із висоти пагорба поглянув, на фермерове хазяйнування. За рік усе змінене. І навіть позаторішнє пустирище яким поетичним мені тепер бачиться. Булого не повернуть. Усе зруйновано дощенту. І навіть якби ізнов на пасовиська, на пустирище сі землі поперетворювати, то це все одно були б уже не ті пасовиська, не ті пустирища. Минуле не повертається, прекрасне буле може тільки в уяві відновитись.

І я відчув осиротіло себе серед цього рідного видозміненого дооколу. Й пейзажі краю вже не піднімали у моїй душі високої поетичної наснаги, як то колись бувало.

І повторив я подумки і вголос услід за Томасом Вулфом «Додому нема вороття».

Аж зирк ліворуч. Дорогою піщаною із ліска підвода парою коней виїжджає. У полуденній ясності високій. Понад житом до мене наближається у теплі світлім мліючім. Стою самотній й глибінь самоти своєї осягаю. Одинокий пастух Джеймса Ласта.

А жито слабеньке. На болото піску білого навозили та й жито посіяли. Не росте зело на штучних болотяних супісках. Тут і насіння не вернеться. У думці собі прикидаю.

Підвода зі мною зрівнялась. На возі сидять двоє. Сивий молодший, другий не сивий іще, але старіший з лиця. Може, лісники, у думці прикидаю, чи не прискіпляться, що до лісу приглядуюсь, як би порубать. Психологічно конфузної ситуації очікую. Першим і напругу розряджую:

– Слабкий колос росте на болоті. Зіпсували землю.

– А увесь світ вони зіпсували.

– Я ці місця з дитячих літ пам’ятаю.

– І садки пам’ятаєте?

– Аякже. Янів садок ось там був. Садки іще багато літ стояли, як мазурську слободу спалили. А потім тут посели­лися, жили Федось, Кергез і Балашовець.

Котрий молодший, але сивий мене й питає заінтриговано:

– А чи ви знали Федося?

– А чому ж не знав. Знав.

– А чи ви упізнали б зараз Федося?

– Та, мабуть, ні.

– А ось Федось перед вами, – і він показав на старшого, але не сивого іще.

Почали згадувати прекрасне буле.

– Так, можна було б пожить, якби не виштовхали, – підсумував розмову Федось.

Та й поїхав нивку, яку він на сіножатці освоїв, оброблять.

А я стояв посеред маленького жита на болотянім штучнім супіску і повторював подумки і вголос:

– Додому нема вороття.
28 травня. Наступ на родинний осідок посилюється... Після акції вандалізму, вчиненої минулої весни на наш родинний осідок, схоже, було якесь невеличке затишшя. Після того мене кілька разів попитували, чи не продаю я хати. Хто попитував. Кеб питав, Роман Булка питав, поміж бабами носилося, Ганя мені Михаїлова розказувала, що ніби фермерові я самовільно хату продаю, і навіть уже ціну склали. А цієї весни два інші фермери – Дениса Седуна й Івана Репука синочки самі підходили до мене і питалися, чи не продав би я хати. Я відказав, що допоки житиму, хати Батькової не продам, оберігатиму, як матиму, цей заповідний родинний закуток. І їх просив також охороняти це місце у мою відсутність. Вони пообіцяли словом, але при думці, схоже, зосталися супротивній.

Й тепер я от жалкую, що отак навпрошки й одкрив їм свою сокровенність щодо хутора. Адже ставлення до цього заповідного нашого родинного закутка у них однозначне і наміри відомі, угадуються. Як би його усе те, красу, бережену роками, захопить і в дику ужитковість перетворить. Люті приватновласницькі пристрасті розбуяли в їхніх душах. Се сумна прикмета сьогочасної доби. У такім світлі яку чорну непроглядність уява малює.

І ось події останніх весняних тижнів засвідчують, жах на мене наганяють, що акція вандалізму триває, наступ на родинний осідок посилюється.

Якось у мою відсутність недільного дня під коморою в садку два лігвиська витворено, траву витолочено. Брат Роман казав мені, що то хлопці з дівчатами випивали у неділю. Чиї хлопці? Був хлопець Гандрія Маслянки (Шипілова), він заїкається, шипить, тому і Шипіловим прозвали, іще інші були.

– А чому ж ти їм нічого не сказав? – запитав я брата.

– А я з людьми об’їдаться не буду і сторожем коло хати не буду... – відповів брат Роман.

Я сказав, що так не годиться, треба оберігать родинний осідок. Тоді на мене накинувся брат, братова Євка і їхніх троє дівчат, небожат моїх. Недобра витворилась ситуація, атмосфера. Я від них пішов. І вже от третій тиждень не заходжу.

А якось то був ізнов унадився Степан Батрак із села над очі перед хатою рибу вудить. Собаку із собою веде. Ровера веде, траву толочить, собака по садку бігає, траву витолочує, і на моїм дворі мене з хати не випускає, норовить укусить, такий недобрий собака. Я сказав, що Степан Батрак – не хазяїн, і просив його сюди не ходить, бо він – «нарушитель спокойствия». Степан розгнівався, але іще приходив. Я прикидав у думці, що його гнів може мать для мене недобрі наслідки, накличе пімсту на мою голову. Степан, прикидав я собі, може о тім властям у селі доложить. Власті сільські до мене й до родинного осідку також не байдужі, не прихильні тобто. Якось був позустрів мене сільський голова Хоменко із двома міліціянтами, старшими лейтенантами та й каже мені:

– Ось я вам на хату купців привів...

– Добрі, – кажу, – мені купці. Я же хати не продаю іще.

– А ви же у селі строїтесь?..

– А коли то те іще буде, – відповідаю.

Минулої неділі вийшов я був надвір ополудні, запах диму чую. За болітцем під корчами вогнище розклали. Якби хто знав, як тяжко у конфлікт вступать, але іду. Данилка покійного молодший синочок Славік і ще якийсь чорний молодик із подругами своїми та діточками повмощувалися, траву витолочили.

– А нехай би ви вогню під хатою не розкладали, – кажу. – Сухість яка у повітрі стоїть.

– А ми сальця посмажимо, – каже Славік.

– Та й траву витолочите, як косить, – веду далі.

А ми не знали, що тут косять.

– То більше не приходьте.

– Не будемо.

Але, схоже, пімста в їхні серця вже заскочила.

І от через кілька днів, у четвер, на Вознесіння я через Дуброву до села пішов, і собачка, що був до хати прибивсь, за мною біг. Щоправда, мене засік Барашкін (його були Байрамо­вим на польовому прозвали за схожістю до справдешнього Байрамова, туркмена, який в наших краях партизанив, да так і зостався тут). Байрамов-туркмен у заготскоті працював, трудивсь. Один тракторист був завів і здав корову на базу тому Байрамову та й тішиться на польовому, що він Байрамова бачив. А хтось питає?

– А який той Байрамов?

– А отакий, як он оцей, – і показав на Надеждиного Мішу. Отак Надеждин Міша і став Байрамовим. Але це прізвисько за ним довго не утрималося. Скоро ні з сього, ні з того його стали звать Барашкіним. Очевидно, так зручніше, похап­ливіше для вимови).

Отож, як учора я до села ішов уранці, то Барашкін уже сидів із вудкою біля Болітця над річкою, канавою.

– Ну, й куди, Івановичу? – поспитав мене.

– А до сусід... – відповів я.

Але він бачив, що я до села пішов. Може, кому й доніс. Як знать.

Надвечір повертаюсь я із села додому. А пліт добротний, яким Міша Йорош загородив свою нивку коло садка, ущент порваний, із люттю скаженою. Попелище. І на попелищі дротини, у землю повтикувані, висять, якби шашлики смажили. Із двору дрова носили. В городі бували. Сліди пімсти скрізь, озлоблення заривакуватого скрізь.

Семен Лапка коло корови стояв, але, бачу, до Микитиних пішов. І я собі одразу за ним пішов, хоча й дощик став моросить. Ноги вже промокать почали й штани заросив.

Ганя Микитина каже, що там кінь Романа Булки стояв, троє їх було, возом під’їхали, у дворі ходили. Але, хто вони були, не знає.

А мені на думку збігло, Палажка говорила, що Романова Булчиного жінка у фермера капусту садила. Виходить, поміж ними зв’язок існує. І чи в усій цій історії із плюндрацією хутора та руйнацією родинного осідку, не проглядується взаємо­зв’язок, одна рука проглядується. Чи не задіяні тут вороже настроєні супротив мене, як літератора, місцеві владні структури, органи і т. д., у зв’язку із місцевими хуліганськими елементами.
28 травня. Посеред ночі до моєї свідомості прозорі клясичні рядки прибігли...

Я прокинувсь посеред ночі, й такі прозорі клясичні рядки прибігли до моєї свідомості: «Спить. Дрімає земля».


28 травня. Похмура тиша яка несказанно... Уночі йшов дощ. Після ряду прохолодних доволі ночей (до +4°С) це була перша тепла ніч. Я проспав цілу ніч довгим сном, що пода­рував мені відносне душевне заспокоєння, незважаючи на дошкульні витончені підступи супроти мене довко­лишнього світу.

Сьогодні дощ не йде, але похмурість сива висне над землею, і тиша зелена похмура несказанно стоїть, аж чуть, як дерева в пишній молодій зелені застигли, і городина, котра більша, як от часник, і та, що тільки пробивається, петрушка й бурячки. На сон у таку передлітню похмуру тишу хилить, й передчуття благісні одпочинку в твоїм єстві розлягається.


30 травня. Поезія Федора Тютчева уже не діє на мою душу... У червонім кухрі, змайстрованім добротно Адамом 1948 року, я учора в нашім родиннім осідку на хуторі томик віршів Федора Тютчева до рук узяв. Посеред двору сів і почав читати. Але ті вірші уже не зворушували моє серце. Я поглянув на рік видання тієї книжки. 1986-й. І пригадав, коли десь того року і купив її в районній книгарні, то також сидів посеред двору, читав ці вірші, і як тоді зворушували вони моє серце, яку елегію настрою витворювали.

Пригадую тепер собі ті високі переживання та й міркую, чи то так сильно постарів я за ці роки, що зачерствіло серце моє, чи то протягом цих бурхливих перебудовано-лібераліза­ційних літ сталася, відбулася така разюча нівеляція, девальвація художності. І хоча постарів я за ці роки сильно, а все ж схиляюсь до останнього. А й справді бо, коли іще в історії були часи, щоб художнє начало так зневажалось у житті, а художня творчість не поціновувалась. Зачерствіла у такім стані реальності, наша душа вже не здатна сприймати речей мистецтва, тішитись ними.


30 травня. І стало жаль мені того цуценяти... Я давно мріяв про собачку. Але хіба він дасть собі раду, якщо я тижнями відлучатимусь із хутора. А що він робитиме узимку. Це ж не кішка, що терпеливо чекала, дожидалася мене протягом чотирьох літ, й витримувала суворі зими, ночуючи по чужих горищах.

І ось тижнів два тому хтось підкинув мені цуценя. Найімовірніше, що його привіз із села Степан Батрак. Бо сам казав, що знайшов його недалечко нашої хати у машиннім гумовім колесі і радив мені прихистити та доглядати його. «Що сам їстимеш, те і йому подавай».

Цуценя було гарненьке. Зверху чорне, а лапки й черевце сиві. Лапки грубенькі, черевце, як барильце, вушка висять. Піднебіння чорне. Буде яркий пес. Він.

Цуценя було наскрізь промокле й тремтіло. Не так від холоду, може, як, схоже, від переляку. Я погладив його, і воно зрадніло відгукнулося, заспокоюючись, що нарешті є хазяїн.

Я простелив на току у клуні постіль із соломи, подав цуценяті їжу і воду. Воно поїло, напилося, покуняло трохи, просохло, і увечері вже вдячно лащилося біля моїх ніг, петляючи хвостиком.

У клуні воно й ночувало. Але посеред ночі я прокинувся від писклявого скавуління. Співали солов’ї, й воно відповідало на їхні трелі. Може, цуценяті здавалося, що то скавулять пискляво інші цуценята.

Було проте се цуценя неслухняним, своїм носиком та лапами воно не тільки зрило місцями тока, а й робило шкоду на городі, де я полов і огортав грядки. Я його вчив, що так робити не слід, не можна, навіть легенько бив різкою по задній частині, воно заходилося неймовірно розпачливим скавулінням, немовби із ним і справді чинять казна яку екзекуцію. Але й після того воно крадьки норовило у мою відсутність, у відсутність погляду мого, пробратись на город і наробити шкоди. Я ізнов вчив його. Але цуценя в розумінні науки було важким і не піддавалось перевихованню.

Тут я подумав, що, може, й справді те цуценя мені підки­нув Степан Батрак, Дердук. Бо норов у нього Дерду­ківський. Та й згадав одну давню уже стрічу. Коля Ганнин, його іще Беньо звали, був одружився на Дердуковій Вірі. Характерами вони не спарувалися, і Коля часто колотив Віру, бувало, навіть за столом у людей на якійсь притичині давав у шишак, по загривку. Де вони вже тільки не жили, хоч і збудували їм нову хату. Пішли врешті до старого Дердука жить.

Навесні 1969 року, така ясність розпогідлива заповідалася, якось ішов я із села чи, може, в село, аж тут назустріч мені Коля Ганнин відро із сміттям несе. Привіталися, поручкалися, я й питаю його:

– Як живеш?

– А неважно…

– Та чому?

– Бо сильно тяжолий народ Дердуки. Ніяк не піддаються перевоспитанію...

Про систему й засоби Коліного перевиховання я уже знав. І хоч мої засоби перевиховання були куди слабкіші, різочка маленька, але собачка, схоже, також не піддавався перевихо­ванню. Може, і в своїх колишніх хазяїв він шкодив, за що і був спроваджений у світ.

І хоч у моменти перевиховання собачка скавулів неймо­вірно, як та привередлива дитина, яку і побили, приласкуючи наче, заходилася непогамовним репетом. У такі моменти в очах собачки відбивались агресія і мольба, беззахисність. Дивитись у собачі очі було неможливо, бо в перспективі у них проглядувалась пімста. І я тут же й припиняв перевиховання.

Проте собачка скоро про те забував і лащився коло мене іще прихильніш та ніжніш. А коли я подовгу затримувався в хаті, він бився лапами у двері, скавулів приязно, повискував ласкавенько, дерся лапками навіть до вікна, крізь прозоре хотів мене побачить. Помаленьку він звикав до мене, а я до нього.

Я дав йому паспортне ім’я Жук, не так за схожість масті чорної, як згадав, що на Посьолку є один чоловік на прізвисько Жук. Собачка уже відгукувався на своє ймення. Я перевів його в гусячий хлівчик, обладнавши його під буду. Він скоро звикся до нового помешкання, хоча кілька разів і гріб лапами яму, щоб у клуню пробратись. Видно, там було йому затишніш, захищеніше, вірніш. Двері клуні зачинялися. Він уже гавкав, як хто чужий ступав у двір.

Якось песик пішов зі мною на пасовисько. Там був Семен Лапка. Ми посідали на горбику, на зсунутім Бецишинім хатниську. Собачка лащився поміж нами. Пристав і до Семена. Лизав йому руки. Я пішов додому, а цуцик зостався біля Семена. Пробув на пасовиську кілька годин. Під вечір я прийшов на пасовисько за собачкою, Семен Лапка перейшов в інше місце, але цуценяти біля нього нема.

– А десь він тут був. За Палажкою біг. Вернувся потім. Став нюшкувати, може, твоїх слідів шукав.

І я спрямувавсь на горбик, де ми сиділи і де я залишив собаченя. Підходжу, а воно лежить там, калачиком згорну­лося. Забачивши мене, зраділо сильно, та й пішли ми додому. Я знав, що вірні хазяїнові пси залишаються там, де їх востаннє зоставить хазяїн. Будуть на цій місцині день, два, чотири, зовсім голодні, й нікого до себе не підпускають. Схоже, що й цей собачка уже мав таке почуття вірності.

Нехай би він і був у мене. Що мав би я до спожитку, тим і з ним ділився б. Але реальність жорстокіша за наші сенти­менти. На початку червня мені треба їхать. І коли повернуся – не знаю. І як то буде жаль, коли, повернувшись, дізнаюся про його загибель. Я думав про його майбутнє.

У четвер я мав іти в село. І собачку беру із собою. Переніс через кладку. А воно помуркує тільки. Дивиться сумно. Передчуттів не приховати ні людині, ні звірові. Далі через Дуброву собачка покірно біг за мною, схоже, і не стомлю­ючись. В Ольсі, повагавшись трохи, сам перебіг і через кладку. Та чим ближче підходили ми до села, тим розпачливіший настрій оповивав мене. Що із ним робить? Де знайти хазяїна? Навстріч мені ровером їхав чоловік. Завваживши миле цуценя, став посвистувать. Собачка і побіг на той посвист. Чоловік посвистував і озирався. Жук відбіг у супротивнім напрямі уже далеченько. Може, тому чоловікові і потрібен був собачка. Це було найпростіше вирішення проблеми, що знімало б із мене провину.

Коли озирнувсь, а собачка женеться за мною по асфальто­вій дорозі з усіх сил, якби справжній пес.

Увійшли в село. Біля фабричних будинків прогулювався якийсь собачка більший і породи іншої. Мій дворової був, той дрібнішої. Жук одразу уздрів його, відійшов від мене, перебіг дорогу. Та й стали вони знайомиться.

Я полегшено зітхнув. Рішенець визначивсь сам по собі. Свого собачки я не кликав, але він і не біг за мною. Подумав я собі, нехай залишається. Може, друг допоможе йому знайти хазяїна.

Озирнувсь уже за школою. Жук за мною не біг.

Відтоді минуло кілька днів. Тепер я часто згадую те цуценя. Мені стало жаль його. Невідомість його подальшої долі кладе на серце відчуття роздвоєння і провини. Але як я міг вчинити й інакше у цій скутій жорстокою реальністю ситуації.
1 червня. Античні руїни прекрасного булого... Узимку буйні вітри розірвали гребеня на стрісі. Якось їхав ровером Затерчин Валік і обіцяв мені ті діри глицею позасипати, бо коли дощ, то тече сильно. Стелю вода пробиває. Нема у сучаснім світі нічого страшнішого для незахищеної людини, як тече над головою дах. А ти самотній, і родина відмовилась од тебе. Я братові нагадав був, що треба би цю хату вже перекрить, а він на те порадив мені:

– А же ж бери та крий.

Але і від чужих, окрім шкоди, ніякої допомоги не жди. Отож, зрозуміло, із якою радістю зустрів я Валікову обіцянку мені гребеня на стрісі полагодить. Щоправда, він тут же і запитав, двома пальцями, великим і вказівним, на мигах показавши:

– А зараз у тебе нічого такого нема?

– А нема. Ось на тобі «на пиво».

І поклав у кишеню йому три сотні. Учора я пішов у Борок назгрібать і принести трохи глиці. Ополудні туди пішов. Стоїть теплінь вже літня висока. Полуденний настрій самоти довкруж розлігся й в піднебессі висне. Десь по згірках й пагорбах у яснім сонці, по видолинках у тінях, по освітлених прозорих коридорах поміж сосон блукають самотні душі, витворюючи уявлення про присутність скрізь отого високого незнищенного Sinn, – усесвітової свідомості.

Оповитий суцільно довколишніми впливами, але перебу­ваючи ув елегійних настроях відсторонення, я поволеньки у Вовковий закуток забрів. І перед моїм зором постало на галявині під лісом Демидишине хатнисько. Верха в будівлі вже нема. Одні розвалини, такі антично класичні в своїй невідворотності руїни. Груша одна на хатниську стоїть дика, і то їй верх усихає. Я будівля яка там була, благенька, як іще на початку 50-х років більшовики розкидали Демидову хату, руйнуючи Вовковий закуток, то Демид не здався, обладнав собі маленьке помешкання у невеличкій клуні. Усі ж інші уцілілі Вовки розбіглися хто куди – в Малинськ, до Костополя. Я кроками виміряв ту Демидову кімнату, 4 х 3 = 12. Дванадцять квадратних метрів. Тут було одне віконечко у стіні, стояла мулярка – плитка і грубка чи й піч іще. Після смерті Демида хранителькою свого останнього кланового родинного Вовкового осідку років двадцять п’ять була Савета Демидиха. Вона день у день із подиву гідною мужністю і повсякденною життєвою ґрунтовністю у локально сконцентрованих умовах нашого жорстокого віку вела боротьбу за виживання, рівночасно нагадуючи своєю клунею світові про існування у цім місці колись прекрасного людського осідку – Вовкового закутку.

Подумати тільки. Протягом кількох десятиліть Савета щоліта самотужки заготовляла сіно для корови, а якщо уроджувалася теличка, то й для телички, бичків вона збувала одразу ж, ув оригінальний, іще домамонтового періоду спосіб. Серпом зжинала кущі по видолинках і ровах, радюгою приносила у двір і висушувала на осонні. Бадилина до бадилини – і назбирувався віз, другий сіна. Таким же чином заготовляла вона і лікарські рослини. Висушене зілля радюгою заносила в аптеку – одержувала копійки на хліб. Бо пенсії Савета не мала, позаяк Демид витримав усі тортури, а заяви в колгосп не подав, вважався індусом, а вона відповідно – індускою. У цій її праці межі не було. Бо Демидишина клуня стояла на межі колись двох районів, відтак двох колгоспів. Про те Демидиха говорила так: «А мені границі нема – щу Моквин, а щу Хотинь, щу Гамерика, а щу – Совєцький Союз».

Одного жнивного тихого місячного вечора, одні лиш тіни бовваніють химерами в сяєві лагіднім «...И звезда с звездою говорит», на хотинській стерні заскочив Савету із радюгою соломи бригадир. Рейваху наробив. Солому витрусив, а радюгу забрав. Ще й наказав уранці на правління у контору з’явиться.

То була жахлива, жахами переддня страшного суду напов­нена ніч для Демидихи. Мало сказать, що тяжкі роздуми обсіли її голову. Вона радюгою виносила у посадку, між сосонок із двору чималу копичку соломи, яку в такий же спосіб і наносила. Не так обходило її, що заберуть, хоча і це мало значення, а як одвіт держать. Написано, щоб не турбуватись о тім, що казать вам в судний час, – звиш сказано вам буде. Та як не билась Демидишина думка, мов риба об лід, а одвіт не надходив. А може, то судний час іще не настав.

Уранці, як і наказано було, попленталася Савета у кол­госпну контору на правління. Правління сходилося, уже й зібралося. Чекали голови. Савета сиділа ледь жива. Нарешті й голова Плутинський з’явився.

Першим взяв слово бригадир:

– Уважаєме правлєньє, я прошу дать сили, щоб поїхать і обібрати Савету за її антисовецький проступок...

Усі уважно слухали. Вслухався й пильно придивлявся голова. Усі чекали його слова й рішення. А він кинув гнівний погляд на бригадира та й каже:

– Ах, ти безстиднику. А що ж там у неї оббирать? Віддай їй радюгу.

Мало що Демидисі було повернуто радюгу. Голова нас­тільки розщедрився, змилостивився, що учинив для Савети щорічну премію Нобеля. Було наказано щороку виділять для її корови п’ять соток сінокосу на лузі. І коли наста­вала сінокосна пора, то, проїжджаючи мимо Демидишиної клуні, голова неодмінно погукував:

– Савето! Шукай косаря, вже трава достигла.

І пленталася понад ліском Демидиха до Кирила, щоб ішов на одробіток (картоплю копать) уранці скосить на лузі даро­вані п’ять соток луга.

Коли я у Київі одному знайомому літераторові пере­повідав цю бувальщину, то він простосердо дивувався і не вірив, що таке може буть насправді, що в історії колгоспного руху такого не бувало, щоб один милосердний голова да індусці виділяв щороку п’ять соток луга да й сповіщав іще сам «Шукай, Савето, косаря, уже трави достигли».

Але все-таки це не вигадка, а реальний факт. Бувають же і в нашім житті винятки.

Написав оце та й із свого пережитого одну бувальщину пригадав.

Узимку 1975 року в Київі на Великій Житомирській підібрала мене міліцейська служба та й до витверезнику на Подолі спровадила. Забрів був я в одну точку у підвалі, яких тоді на Великій Житомирській чимало було. А там знайомі дніпряни ювілей журналу відзначали чи то Ларису Павлівну на пенсію спроваджували, та й мене шкаликом, другим... третім почастували. Десь на вулиці я втратив свідомість, мене й спровадили.

Уранці опам’ятавсь, чи не в сумнозвіснім домі хто зна і як опинивсь, подумав. А відтак став просить міліцію і лікаря (жінку), щоб вони ні в райсоцзабез, ні в Спілку журналістів не сповіщали, а 15 крб. я сплачу. Слізно просив. Бо буде мені горе. І що ви думаєте. Не сповістили.

Потому кому я не розказував про цей благородний виняток міліції – не вірили. «Да я два рази їх поїв. Обіцяли не сповіщать, а сповістили. Це не ті», казав один.

Але і тут я не вигадав.

Отож, і в нашій системі бували винятки. І їх із пам’яті не викинуть. Як і з історії не можна викинуть Демидишиного життя. Що було, те було.

Останні кілька років Демидиха доживала у свого сина на Посьолку. Й ті останні її роки, розказували, були повні іще жахливішого мучеництва, аніж все її життя. Казав же Мирон: «Ся людина все життя мучиться, а на старості ще й покутує». І мудрість його слів незаперечна для кожного такого випадку.

Цієї зими Демидиха померла у віці 83-и літ. Її смерть сталася із остаточною руйнацією її колишньої оселі. Казав колись старий Гарячий: «Якби то так жить, щоб жив, жив, та все надбане спожив, а тоді і вмер».

Тут так і сталося.

Чужі чи свої довершили ту руйнацію, але от я стою над розвалинами, рештками Демидишиної клуні і осягаю розумінням своїм, яке ж це і прекрасне місце для людського осідку. Кутова галявина, з двох сторін лісом оторочена (був лісок, уже стає лісом), а третя сторона у пояс до схід сонця відкрита. Тихо. Прикидаю собі у думці, що тут затишніш од людського шкідництва, як у нашім надрічнім закутку, де людська недремна шкодлива пристрасть чатує й переслідує твою беззахисність безперестанку. «Тут би у затишку соснового спокою і творить іще можна», прикидаю собі в думці. У нас же із появою фермерів спокою не ждать.

Я пригадую, як іще на початку перебудови мене звору­шували вірші поета Федора Тютчева. А тепер от став читать, і не зворушують. Чи я так зістарівся за ці роки, і зачерствіло серце моє, а чи така разюча девальвація художнього у житті відбулася, сталася.

А довкола висока ясність розляглась, і в піднебессі висне нагадуванням незнищенне Sinn. Й нагадування про прекрасне буле випромінюють антично класичні руїни Демидишиної клуні. Такі ж манливі, як і вічно манливі для людського духу справжні античні руїни.


5 червня. Таке повсякчасне звучання класики... Я тільки й висипляюсь, що на хуторі. Прокидаюсь, щоправда, разів п’ять-десять щоночі, але відтак і знов засинаю. Я наче відпочиваю од піврічної міської утоми, од хвороби, розкошую у тім спанні. І тільки пробудившись, свідомість моя осягає, як багато часу змарновано. Розумінням своїм осягаю, який беззахисний я у цім світі, ні кола, ні двора, от доживаюсь, нагряне зима, а я й переночувати де не матиму. Увесь вік доглядав Батькову оселю, з пастухами витримував нерівний бій, а щоб укінці без прихистку, без даху над головою зоставсь, він дірявий і тече, проблеми господарські обсіли так, що голова обертом іде, руки опускаються в безпорадності, і я теряюсь. Але тільки-но подумаю про творчість, що мізки ось уже півроку такі слабкі, що ніякої творчості не витримують, і думка, котра не йде, на папір крізь них у форми не фільтрується, – тільки-но подумаю о тім, так усіляка втрата часу перед втрачає своє жалкування.

А от сьогодні, ранок такий поранково літній молодо ясний, я надвір вийшов, сіни прочинив, й ластівки так і літають, так і літають над моєю головою, зраділи, що вхід до кубельця у сінях нарешті отворений. Й одразу у сприймання готове побігло: «Ластівки літають, бо літається...» І подумав я, як повсякчасно бринить довкола нас звучання класики.


5 червня. Ромашкове поле. Сьогодні я повертався із магазину. Ніс торбу із продуктами. Хліб і солянка із капусти в банках. Ішов навпроти стежкою через траву-сіянку. На пагорбові, на найвищім місці посеред лану зеленого зупинився. Мене зачарували білі клапті ромашки посеред лану зеленого. Достигла трава хвилями перекочується, допоки зір убирає. А квіточки з очицями жовтими у віях білих стоять пишно й велично купками. Й немов кажуть: «Візьми мене. Ми ж такі хороші». Кожна квіточка зосібна каже. Їх тут море незліченне. А поміж ними д’горі ще й сині волошки свої голівки здійняли.

Прозора целофанова торбинка, що скло, а мнеться (подивування Ликова) у моїй більшій торбі знайшлася. І я став ті ромашки рвать. Спершу поодинці, а потім і жменею. Рву й пригадую, від чого ж і помічне це запахуще зілля. Треба в Носаля прочитать. Рву й не натішуся тією красою. І як симетрично вони купками у цім місці порозкидувані. І як одні поміж одних стоять. Котрі більші виразніші, то на довших стеблах, і краса їх величніша, дрібніші поміж тими унизу. Як купки кожна по-різному світяться, за яскравістю й великістю своєю. Яка симетрія у тім білім цвітінні.

Уже коли нарвав, скільки собі треба було, та віддалятись став, то і осягати став завважуванням своїм, що ж я і наробив. Я клапті ті дива білосніжного на хвилях зелених понівечив. Більші решітці позривав. І симетрія порушилась. Клапті білосніжні вже не так світяться яскраво на килимі зеленім. Хтось же то і недаремне сказав, що ботаніці властива симетрія.

Торба моя із продуктами поважчала. Але чи відновлять квіти, що позосталися, попередній пишний стрій, – міркую собі, залишаючи ромашкове поле, віддаляючись.


9 червня. Ізнов звучання класики... Посеред ночі був прокинувся. Й ізнов звучання класики бриніло біля слуху мого: «Спить. Дрімає земля».
9 червня. Ходить сон коло вікон... «Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота. Питається сон дрімоти, де ми будем ночувати. – Де хатинка тепленька, де дитинка маленька». Цю пісеньку проспівала вісімдесятилітня бабуся, а перед зором моїм малювалась затишна хатинка, й таким теплом повіяло від картини, і я в стан розслаблення зануривсь.
13 червня. Людське серце лукаве... «9. Людське серце найлукавіше над все та невигойне – хто пізнає його?

10. Господь, що досліджує серце, що випробовує нирки, щоб кожному дати згідно з путтю його, за плодом учинив його».

(Книга пророка Єремії, 17, вірш 9-10, стор. 956).
23 червня. Проклятий той муж... «5. Так говорить Господь: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!

6. І він буде, як голий той кущ у степу, і не побачить, щоб добре прийшло, і він пробуватиме в краї сухому в пустині. У краї солоному та незамешканому...

7. Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь – то надія його!

8. І він буде, як дерево те, над водою посаджене, що над потоком пускає коріння своє, і не боїться, як прийде спекота, – і його листя зелене, і в році посухи не буде журитись, і не перестане приносити плоду!»

(Книга пророка Єремії, 17, вірш 5-8, стор. 956).
23 червня. Хто багатство набув, та неправдою... «11. Куропатва висиджує яйця, яких не принесла, – це той, хто багатство набув, та неправдою; він покине його в половині днів своїх, і стане безумним при своєму кінці...»

(Книга пророка Єремії, 17, вірш 11, стор. 956).


23 червня. Така нез’ясовно висока безвихідна печаль... Я учора вранці приїхав, повернувсь із хутора в Київ. Страшенно стомлений. Така важка була дорога. Проїзд дорожчає, а людей подорожуючих не меншає.

У великій втомі доплентавшись у своє міське помеш­кання, я вмикнув радіо і почув, що помер етнограф Іван Гончар, який протягом десятиліть вів важку боротьбу за збереження і утвердження своєї національної ідентичности. Щоправда, так складалося, що мені жодного разу не щастило побувать у його музеї. Але про його подвижницьку роботу я начувсь іще із 60-х років. Се ім’я звучало відтоді на вустах усіх українофілів.

Незважаючи на втому, я ополудні вирушив до Володи­мирського собору. Там відправляли панахиду. Людей було багато. Відправу вели митрополит Філарет і Володимир Романюк, намісник патріарха Мстислава. Тут іще й думка про Мстислава, який недавно відійшов, стояла надо мною.

З годину простояв я у соборі, й така нез’ясовно висока безвихідна печаль оповивала, сковувала мене, що й не передать. До чого б то? Якесь знамення, може, у тім. Ось відходять особистості, з якими пов’язувались такі високі наші надії. І це будить недобрі передчуття. Бо так було й раніш. Відхід значних особистостей завжди сприймається симво­лічно. Як правило, це завжди будить передчуття нової ери. А будучина наша так слабо проглядується. Чорні сили згущуються, й у такій розгубленості опинилась кожна чесна душа.


26 червня. По радіо слухаючи «Мойсея»... Сьогодні у своїм задушливім міськім помешканні я сидів за столом і писав. Випадком увімкнув радіо. Передавали радіовиставу за поемою «Мойсей» Івана Франка. Я ліг на свою постіль і настроївся на слухання. Й поема зазвучала для мене по-новому. Такий високий класичний склад. Така божественна висока художність.

Як з душевної розпуки Мойсей віддаляється в пустиню й налягають на нього спокуси, чорні демони нічної пустині. Яке глибоке проникнення у східний світ. Яка виразна й чітка кожна фраза. Яке проникнення у глибину речей, у суть речей. Про камінь, наприклад, як сказано, коли падає він, як скеля дробиться: «І чи знає, де кождий шматок заспокоїться хоче». Це високий рівень світової класики. І я пожалкував, чому я раніш не увімкнув радіо, щоб і першу частину «Мойсея» послухать.

Затим і про Івана Франка я подумав. А щоб не говорили про митця, а в твориві його відбиваються божественна суть, вищі заміри.
28 червня. Не плачте за вмерлим... «10. Не плачте за вмерлим, і не жалкуйте за ним, – але плакати – плачте за тим, хто відходить в полон, бо вже не повернеться, і не побачить землі, де він народився...»

(Книга пророка Єремії, гл. 22, в. 10, стор. 963).


28 червня. Горе тому... «13. Горе тому, хто неспра­вед­ливістю дім свій будує, а верхні кімнати – безправ’ям, хто каже своєму ближньому працювати даремно,
2 липня. Отпустите меня в Гималаи... Учора був у Гідропарку. А там із гучномовця пісеньку співала дівиця: «Отпустите меня в Гималаи, а не то я кого-нибудь съем...» І хлопчики їй підспівували «Отпустите ее в Гималаи, а не то она кого-нибудь съест…»
28 листопада. Ціна хліба. «16. І сказав Він (Господь) до мене: «Сину людський, ось я поламаю підпору хліба в Єрусалимі, і будуть їсти хліб за вагою та в страху, а воду будуть пити за мірою та зо смутком.

17. Щоб відчули вони брак хліба та води, і жахнулися один з одним, і вони знидіють за свій гріх».

(Книга пророка Єзекіїля, гл. 4, в. 16-17, стор. 1030).

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка