Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка16/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31

Про Павла Тичину. Шмушкевич щось то одразу від’ємне, негативне говорить став. Що, мовляв, не такий інтелігентний сей чоловік був, як Рильський. Але дізнавшись, що в моєму розумінні Павло Тичина – геніальний поет, Шмушкевич тут же й погамував свій тон, павзу зробив у цім місці. Й відтак стишніше, поблажливіш, з іронією де-де став говорить про Тичину.

До війни те іще було. Якось то газета московська дитяча «Пионерская правда», чи яка там замовила була Шмушкевичу організувать для неї виступ, статейку якусь, Павла Тичини. Сумлінний кореспондент і подавсь на помешкання до поета. Він тоді, здається, іще неодружений був. Павло Тичина сказав, що статейку напише на такий то день, і слова свого дотримав.

І тут Шмушкевич поблажливо, але з осміхом розповідав про Тичину, який він десь поза світом цим у житті перебував, творчістю своєю, може, тілько полонений.

Коли удруге зайшов до нього кореспондент, то відчинив Тичина йому нагий, вважай, в одних трусах тільки. Посеред кімнати купа паперів порозкидана. Може, то вірші його. Десь то подуви вітру налетіли, чи протяги пронеслися, стали папірці ті злітать, перевертаться, а він їх ловить, хапать почав, схилився над ними, аж труси із нього спадають. Може, так воно і було, мо’ щось тут і не те зберегла пам’ять Шмушкевича. Ах, да як би воно не було, то не вписувавсь своєю поставою наш поетично геніальний Тичина в жорстокість віку нашого. Ах, які це несумісні означення – геніальна поетичність і тотальна жорстокість віку!

Шмушкевич далі здебільшого і наголошував на оцій дивакуватості поета, – се як властива ознака високого таланту в побутуючих розповідях про нього. Так кажуть. Якщо високо геніальне, то має буть у ньому щось дивакуватого. І то вже як не гандж, а безвадність, що маємо її прощати, легенько в душі посміхаючись. Ах, пересічна наївносте! Пощо ж до свого рівня ти завжди звести хочеш і те, що нам недосяжне та непіддатливе.

Іще Шмушкевич переповідав мені одну бувальщину, вірніш, епізод один з життя Тичини, що йому його Олександр Копиленко розповідав був.

Приїхав якось Олександр Копиленко іще з кимось то до Павла Тичини на помешкання та й кажуть йому. Ось надворі машина стоїть. Збирайтеся-но, Павле Григоровичу, та поїдемо в школу якусь сільську. Там вас діти чекають. Виступите перед ними, вірші свої прочитаєте. Неясно, яка то пора саме була – весна, осінь чи зима. Тичина, звісно, безвідмовний був. А куди йому і відмовлятись вже було, як живцем у добрі лапи попавсь. Скоренько зібравсь, та й у двір чи на вулицю виходить, де та машина там стояла. А супровідники його, Копиленко і ще хто там, десь то забарилися ззаду. Тим часом Тичина відчинив двері та й увійшов у машину. Вони іззаду бачили, що він увійшов. Та й, спокійні собі, одвернулися, розмову продовжували чи на яке там друге діло відлучилися. Певні ж бо: Тичина в машині. А Тичина як одними дверима у машину увійшов, так другими супротивними дверима і вийшов. В натовпі людськім розчинився, чи за деревами міськими щез.

Вони про своє знай говорять. Заговорились. Відтак до машини увійшли, повсідалися та й «вйо!», поїхали. Від’їхали вже трохи. Вулицю там якусь. Назад оглянулись. Та же Тичини нема. Тут вони назад і вернулися. Знову до помешкання Тичини дзвонять. Двері осміхнений Тичина відчиняє, як ні в чім не бувало. Та й безвідмовно люб’язненько запрошує.

Чи то як жарт а чи як дивакуватість усе те розцінить. Розповідає Шмушкевич, а в мене думка побігла. Стривайте-но, стривайте-но. А може, і не такий наївний той Тичина був. Чи не жах набіг на нього (перед війною те діялось), а хто зна, в яку іще школу і крізь який темний ліс ви його повезете.

Іще про один випадок із життя Тичини розповів мені Шмушкевич.

Це вже було в останні роки його життя. На з’їзді письменників України. Треба вважать, у 1966 році. Там і Шмушкевич був. Підходить до нього один знайомий Тесля. Він філателіст був, а ще збирав книжки з автографами письменників. Як тільки Шмушкевич це прізвище назвав, то я одразу згадав, що пам’ятаю його, прізвище тобто. Відколи я в Київі, то воно мелькало у міських газетах. Замітки він подавав у «Куточку Філателіста». Ці ж газети і про його смерть сповістили, уже десь у 80-х роках. Дак от той Тесля підійшов на з’їзді письменників до Шмушкевича та й просить, щоб той повів його до Тичини, щоб поет йому на книжці автографа поставив. Шмушкевич і зробив так. А Тичина вислухав Теслю, та й очі на нього звів:

– А вам що, нічого робить, що ви такою дурницею займаєтесь. Я вам кажу, перестаньте цим займатись.

Але Тесля на своєму стояв, і автографа все вимагав. Тичина ж безвідмовний був. Він узяв книжку та й написав Теслі, щоб той перестав займатись тією справою, щоб автографи збирать. Отак приблизно і написав.

Але моя думка вже і далі побігла. Що, може, Тичина тут щось то і більше розумів. Далі сягала його думка, аніж то ми о тім здогадуємось.

Потім в кількох вечорах розповідав мені Шмушкевич про Володимира Сосюру. Спогади про нього у Шмушкевича були теплі. Схоже, що вони навіть приятелювали, і поет називав Шмушкевича «Мишком».

Був якийсь то ювілей поета. Газета «Радянська Україна» замовила йому написати вірша. Звісно, про партію, чи про Батьківщину щось там – про Країну Рад.

Сосюра сам прийшов у редакцію і сказав, що вірша він напише тут же, але з однією умовою. Щоб йому тут же і гроші виплатили, щоб випить, бо унизу його ждуть хлопці. Йому обіцяли . Поет сів десь то у кабінеті й тут же написав вірша, якого визнали чудовим. Гроші йому виписали. Гонорар неплохий. Але як його одержать. Директорові видавництва Ямпольському від Сосюриної Мури (дружини) був наданий суворий наказ не виплачувати йому грошей, а тільки їй. Не раз уже було, що вона скандали директорові влаштовувала.

І от стоїть поет Володимир Сосюра із папірцем перед дверима директора видавництва та й труситься. Зайти боїться, що грошей не дасть. Аж тут і Шмушкевич випадком іде.

– О, Мишко! – зрадніло охляло вигукнув Сосюра.

І став свою біду розказувать. Боїться, що Ямпольський не дасть грошей, а там же хлопці ждуть. І став молить поет Шмушкевича, щоб той до директора зайшов та гроші вихлопотав. Шмушкевич таки зайшов і упросив директора. Ювілей же, мовляв, і хлопці надворі ждуть.

– А ті хлопці завжди ждуть! – Ямпольський сказав. – Але що ж буде, як от Мура нагряне, вона волосся на мені повидирає.

Та все таки гроші видав. Зраднілий Сосюра розцілував його, директора, і чимдужч поспішив на вулицю, де на нього чекали хлопці.

Був і такий випадок. Дружина Сосюрина Мура потрапила у тюрму. Це вона за гендель якийсь там у тюрму потрапила, каже Шмушкевич, – не за політику, як сама о тім тепер говорить. Що ніби сам Берія жадав її. Виявляється, Мура і тепер ще жива.

Так от, овдовівши, Сосюра якось то увечері, літнього теплого вечора сидів на лавочці, а до нього підсіла молода дівчина. Поки Мура каторгу відбувала, він і одруживсь. А тут і Мура, рік за роком непомітно проминув, вертається, і почала Мура суперницю свою волочить, та шуби її забирать.

Одного разу чогось то був Шмушкевич у Спілці, а там парторг Спілки і представник суду сидять, і Сосюра перед ними, та й вимагають од Сосюри вони, щоб дав тверде слово, кого любить і з ким жити має, із Мурою чи із молодухою новою. А Сосюра все вагається й каже, що обох любить.

– Ні, – каже судовий виконавець (думать треба, що і з наганом тоді) – мені завтра до суду іти, і треба визначитись на одну…

А тут якраз і Шмушкевич на очі навернувся.

– О, Мишко! – покликав Сосюра. Як рятівне це для нього було. – От ти скажи, що його робить… Нехай він скаже.

Шмушкевич, як видно, і спрямував якось розгубленість нажахану Сосюрину. Жить із ним заосталася Мура. Вона й тепер, виявляється, іще живе.

Про Сосюру Шмушкевич і оцей світлий спогад розповів.

Якось то їхав Шмушкевич потягом на Донбас. Може, 50-і то іще бідні роки були, коли цукерки силу мали. Шепіт по вагону пронісся: «Один дивак, якийсь чоловік, ходить і цукерки роздає дітям». Ось уже і проти його біля Шмушкевичевого купе чуть. Зрівнявся. Аж то Володька Сосюра, і справді дітям, які у вагоні є де, цукерки роздає.

В Ірпені мені іще Олекса Новицький дещо про наших славетних розповідав. Якось ми зійшлися були і з ним. Про Григорія Косинку розповідав. У нього спогад про новеліста надрукований є. Показував мені. Про Володимира Сосюру Новицький мені таке розповідав.

Якось то улітку, до війни це іще було, ішов він, Олекса Новицький, вулицею Воровського. Там психіатрична клініка була. Здогадуватись треба, що тепер там інститут травматології. Аж коло тину Сосюра стоїть у смугастій в’язничній лікарняній одежі. Та й каже Новицькому, просить, щоб він приніс йому штани та ще якусь одежу. То він би перебрався та й дременув ізвідси, бо дуже вже йому тут остогидло в психіатричній неволі. Новицький так і зробив. Таким от чином поет Володька Сосюра на волю вибрався, а потім дякував своєму рятівникові.

Олекса Новицький іще розповідав мені про Максима Рильського, як він в Ірпені перебував, про Андрія Малишка. До цього завжди багато молодих поетів приходило.

А він он на другому поверсі був. На балкон до них виходив та й казав їм: «Зачекайте, хлопці, я іще пару віршів напишу». Так швидко він писав.

Розповіді Новицького були, може, менш колоритними, як Шмушкевичеві. Але і те для мене цікаве було.

Новицький казав мені:

– Це були зовсім інші люди, як сучасне покоління. Це люди ніжної душі були.

І подумав я: «А й справді, хоч і пішли були вони на компроміс, а яку людяність у ставленні до свого скривдженого собрата, собрата-картожанина виявляли і в останні дні свого життя».

Тому то й вирішив позаписувать оці свідчення людей, які із ними спілкувалися. Допоки вони є.


9 січня. Так поранково різдвяно тихо у Київі… На перший день Різдва я прокинувсь рано. Та й поміркував собі. Куди його податься в самоті своїй. Подамся-но я до центру міста, де закутки міські мені з двадцятилітньої давності милі. Може, там десь і на службу в автокефальну православну церкву свою зайду. Звичайно, в наймилішим місці сторозтерзаного Київа мого зійшов двісті розіп’ятий я. Біля прекрасного будинку історичного на вулиці Великій Житомирській, куди доля на горище завела мене помешканцем буть. Зійшов із тролейбуса, глянув на будинок, що в стадії капітального ремонту котрий уже рік перебуває, та й побігло в пам’яті моїй. Се Анна Ахматова таке посвідчення мала на свій будинок. І проти графи «должность» стояло «жилець». Ах, на жаль, я вже такого посвідчення до цього дому не матиму ніколи. Мене ізвідси витурили підступно насильно напостійно. Й вороття мені туди уже нема. Як повідомив недавно перший заступник голови Райради.

Ахматову теж із свого будинку виселяли, але насильно одкрито. Й коли виселяли, як і Грабову нашу одкрито, речі її, шмутки, манатки Ахматової виносили, то вона сиділа й перекладала Овідія. Я про це читав ясної морозяно-снігової зими 1970 року, коли у високій мертвотній синяві сумнозвісного дому у Кирилівці перебував, коридорами довгими його коли проходжувався, надії ані найменшої на повернення у світ живий бадьоріння не мав, в журналі «Новый мир». Академік Жирмунський про те писав. Я нічого тоді вже не сприймав. Так далеко на грань страждання в дорозі до спокою зайшла свідомість моя. Я вже байдужний до колихань сього світу був. Й звичне бадьоріння уже не пульсувало в сутності моїй. І от раптом прочитаний в «Новом мире» епізод сей щось то зрушив у моєму єстві, і десь углибині білої безрушності забринів для мене слабкий поклик.

Таке було, й тепер воно принагідно тихого Різдвяного ранку із злежаности пам’яті спливло.

Я до гастроному заходжу. Тихо. Порожньо. Ковбаса подешевшала у різдвяну ніч. Коштувала вчора 43 крб. за кілограм, сьогодні – 26 крб. Варена, низької якості. І більш нічого. І людей нема. Я виходжу. Коло Софії порожньо. Дивно. Сірий ранок настоюється, а людей нема. Давні мури несуть і випромінюють ознаки руйнації і запустіння. Мури натомлені від руйнації. Я кінофільм Андрія Тарковського «Андрій Рубльов» згадую. Промінь відродження після запустіння. Але тут він іще не засяяв і не проглядується. Після Чорнобиля хіба тут покладено густу печать запустіння.

Я Володимирською до Андріївської церкви простую. Але там не правлять служби.

Згадав, що тут в котрімсь домі Григір Тютюнник мешкав. Униз спускаюсь і роздивляюсь. Тут, чув, дошку встановили меморіальну. Чомусь здавалось, що це в котромусь із малих будиночків притулок йому надали були в 60-х роках. Аж ні. У червоному п’ятиповерховому рубленої російської архітектури будинкові. Тут мій випадковий один знайомий на другому поверсі в комунальній квартирі жив. Дід самотній. І помінятись був не проти. Але не на п’ятий поверх. Може, то і Григорова кімната якраз. А чого в житті не буває. Таке миле серцю місце. Надвечірками стиглими передосінніми я прогулюватись тут любив. Під шатами старовинними на схилі пагорбу на лавочці сидів. Й камінь, мур давній навпроти себе розглядував. А поруч дві повії вино, пляшку вина розпивали. Відкрить все не могли. Мене о тім попросили. Й випить вина пропонували. Такі червоно барвисті повії смиренно сумирні в надвечір’ї стиглім вино пили.

Я дошку меморіальну Григора Тютюнника розглядую.

Ах, ці місця і Євген Сверстюк любив. Він нижче по Андріївському узвозі кімнату в 1969 році наймав. Праворуч у дерев’янім будиночку, де фільм «Дні Турбіних» знімали. Якогось то сонячного безвихідного для мене ранку літнього я позустрів тут був Євгена, і він запросив мене до тієї кімнати. Опісля того він опіку надо мною взяв. І порятував.

Відтак Десятинною я на Володимирську гірку майже біжки поспішаю. Нужда. А й тут яке запустіння завважую. Мури вилущуються на будинках. В трапезній Михайлівського монастиря служби нема також. Людей рідко. Перехожі окремі. Як руйнація сильна пройшла, пронеслась. А таки пронеслась. А де ж сліди відродження? Нема. Поки що. Може, і не буде. Може, вже роковано це на запустіння.

Я до поліклініки прямую. За поворотом вулиця Чекістів, до майдану Незалежности веде вона. Тут планетарій був. Відеофільми іще минулої зими показували. І я сюди ходив.

Ах, зміни тут. Вулиця уже Костьольною зветься, а не Чекістів. Тут в риштуваннях сходи вже. І напис польською мовою. Планетарію вже нема. Костьол реставровують. Цегли купочки стоять. Став я розглядувать. Так просто доладно все тут. І дошки на риштуванні не зайві, а припасовані. І цегла де бита, купочки осібно поскладувані. Щоб не пропало. Невже і цегла польська. З Польщі привезена. На відбудову тиху розважливу справді заповідано. І подумав я. Навіть після найлютішої руйнації відроджувать помаленьку можна, щоб не пропадало нічого. І робить помаленьку все те, що треба. Помаленьку, але добротно. Ах, який простий цей шлях відродження. Як мало потрібно людині. Ось цеглину випалить. Цеглина готова, а там помаленьку одна до одної – і мур уже готовий. Стіна возноситься, і ти поміж стінами затворений опинивсь. І в’язень, і хазяїн водночас. В своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Як же все це просто, щоб не руйнувать, а послідовно потрошку будувать щось. Ось камінь до каменя, й цеглина до цеглини. Господи, як мало треба людині! Тільки щоб і старий мур не руйнувать, а поновлювать коли. Ось старий мур оновивсь, – і як прекрасно це. Яка нитка золота єднання. І безперервний дух творення як виразно пульсує в процесі тім. Такі розмисли оповили мене, коли стояв я біля оновлюваного костьолу, де колись планетарій був, – колись то передніш іще тут також костьол був, але його зруйнували більшовики.

Й помітив я, у сірій поранковій тиші дух творення витав. Се запустіння тимчасове лиш, се перед оновленням запустіння. Один лиш імпульс життєтворчий – і дух творення безперервний потече.

Я далі униз на Хрещатик іду, спускаюсь. Київські мури давні й ближчі до нас оглядаю. Міський доокіл змінивсь. Старі помпезні гасла пощезали, познімали їх. І «КПРС – керівна і спрямовуюча сила», і «КПУ – бойовий загін КПРС», і «СРСР – оплот мира и социализма» – цього всього нема. Й монумента огрядного, скульптури багатопланової вождеві усесвітового пролетаріату нема. Якісь віншування з Різдвом вишивані повивішувані. Просто. А навпроти костьолу будинок старий восьмиповерховий добротний вже сліди розрухи виказує. А ще ж недавно, здається, як на капітальний ремонт його ставили, то, розказували мені, уночі машини поприїжджали та й повивозили насильно жильців комунальних з усіма манатками їхніми. Так у нашім домі Грабову, інваліда по психіатрії, посеред білого дня вивозили. А в будинку тім партапарат із Ради Міністрів поселили, перевірених ідейно всіх.

Боже, як виразно яскраво у тиші поранковій різдвяній, у порожнечі від людей іще сліди руйнації старого Київа видно, знать. Як все зруйновано. Насильно, жорстоко, бездумно. А ми того й не помічали за гаслами помпезними. І от тільки як гасла ті познімано, й усе те оголено одкрилося. Боже, яка плюндрація вишукано підступна неймовірна! Смерч над древніми мурами пронісся. І уціліле от що імпульсу творення чекає. Воно піддатливе іще оновленню. Один імпульс лиш творення потрібен. І побачив тут я, як же затишно колись у сім старім Київі було, яка висока поезія осідку людського тут скрізь розіллята була й висне вона іще над місцями цими, над пагорбами благодатними благовісно. Висне крізь десятилітню плюндрацію і крізь Чорнобиль висне.

Із щемким відчуттям сеї поезії благословенного осідку людського я додому на Сирець повернувся й над життям власним, історією міста, історією та долею народу розмишлять став.
10 січня. Два очка зосереджено пильні, а два уже застиглі… Останнім часом мій зір усе частіш зупиняється на київських дітях, уражених Чорнобилем. Бліді, білі сині їхні лиця. Під очима синьо. Й погляди углибінь втуплені застиглі зустрічаються. Й одіж на них хоч і новенька буває, а як лантух, як опудало на одних кістках висить. У вагоні метро із Гідропарку їхав. Бачу хлопчик із матір’ю сидить. Років 10-и – 12-и. Й материне обличчя бліде. Десь-то у місці такім вони живуть, що там радіації понатрушувало. Але хлопчикове обличчя то вже зовсім плохе. Синє наскрізь. І синява та вражаюча. В плоть його вросла наскрізь. Очі темні, й попід очима темно. Втуплені кудись удалечінь вони, застиглі, віддалені уже від світу сього. І це страшно. Крім жалю, страх мене охопив. Аж на якійсь то станції іще жінка одна із хлопчиком зайшла. Сей хлопчик менший, шестилітній, може. На лиці іще кровинка пульсує, й очі сумно зосереджені іще щось то проглядують в глибині. Думка в них іще б’ється. Отак і сидять два хлопчики відсторонено. У двох очах іще думка пульсує, б’ється, змигують час від часу вони, а двоє темні вже у безмежжя заглиблені, незрушно застиглі уже.
10 січня. Так упевнено голод насувається… Новий рік почавсь. І вбогість наша оголено проступила. Ціни підскочили вдух. У п’ять, десять, двадцять, у сто разів подорожчало дещо. Цей процес назвали лібералізацією. Але яка це лібералізація. І який це ринок. Ринок – це коли зранку одна ціна, дорога, а увечері – друга, дешевша. Відповідно до того, чи має сей товар попит. У нас же це монополізоване завищення цін, і більш нічого. Я пригадую, як улітку великими машинами вивозили гнилі помідори й інші овочі, вони гнили, їх вивозили, але ціни не збавляли. Нехай пропаде, а ціни не попущу. Так і тепер.

Магазини продовольчі й промислові стали повністю порожні. Росіяни у такім випадку кажуть, «пусто, хоть шаром покати». Власне, за моїми спостереженнями, простолюдинові що доступне. Хліб і молоко іще доступні. Більш нічого не доступне. Пенсію ж поклали мізерну. Вона й на мінімальну у переважаючій більшості не тягне. 400 карбованців. А кілограм м’яса на ринку коштує 150 карбованців. Про одежу, про взуття і мови буть не може. Овочів нема, фруктів нема. Лиця людські посиніли. Очі тільки їхні розгубленістю світяться. Теряються люди. Особливо старі. Й діти розгублюються. У черзі за хлібом я бачив, як один хлопчик поперед мене став хліб відламувать та їсти. А я потішав його, що їсти можна. Це не сором, і спонукував, заохочував його до того, щоб він скибочку відламав та й жував собі, поки що. А хлопчик на те відповів, що зараз їсти багато не можна.

Вбогість наша неприховано враз оголилася. Як це все-таки страшно, коли голод упевнено насувається. Воно ще не голод зараз. Постояти в черзі і ще можна взять хліба. Але, окрім хліба, і нічого більш. Як вижити в цих умовах – таке питання стоїть перед міліонами тепер. Городянами насамперед. В селі, може, воно кому і легше, а кому, може, і тяжче іще. Господь його знає. Жахи обіймають, як подумать тільки. Спостерігаєш повсякденне життя, на людей скривджених дивишся, та й думаєш собі, розмишляєш, до чого ж то наша Україна дійшла. Схоже, що Україна може стать ареною розгулу диких імперських пристрастей. І ще якою. Та й наші керівники у тім повинні. Щоб думати о тім, як би захистити свій нарід, вони два роки навперебій тільки те й робили, що один перед одним навперебій доказували свою вірність соціалістичним ідеям та соціалістичному виборові. А ще український буржуазний націоналізм гудили. Ну, й догудилися. Засвідчуючи свою відданість Москві, вони повивозили увесь правіянт в Росію. Іще в грудні вивозили поспішно, а й передніші місяці вивозили. І от тепер ми стали нагі, роззуті й голодні. Тепер руку свою, лікоть свій смокчи, та й доказуй свою вірність Москві. А й народ він теж хороший. Послухать його, то він Росію захищає, в голоді вірність комунізмові засвідчує. Він і Кравчука своєю більшістю вибрав. Те, що твориться на Україні – це не Україна моєї мрії. І не мрії тих, що в борні за неї життя віддали. А тут ще Лєльченко (Єльцин) учора сказав, що «Севастополь – это гордость русских моряков». Так кажуть. Тобто Чорноморську фльоту він до Расеї хоче повністю оттяпать. А й армія, що на Україні дислокована, хіба стане вона українською армією. Це подумать треба, це розмишлять треба. Тут іще може катавасія, заворушка завариться. Тут така каша може завариться, що і додумать годі.

Ходиш вулицями Київа, вглядуєшся в стривожені, в насторожені людські лиця, та й себе острах бере. Щось не віриться в незалежність, якщо коло неї стали вчорашні комуністи. Подумать тільки. Адже більшовики не мають батьківщини. Марксистське визначення. Для них вона лиш гасло. А за гаслом і продадуть.


11 січня. Рівень культурності народу… Я заходив у редакцію журналу «Ранок». І там мені Василь Губарець подав маленький папірець із якогось журналу. Колись він мені цей папірець уже показував. І зміст його так часто на умі вертиться.

«Размер гонорара, получаемого авторами за их произведения, имеет ли какое-либо значение для истории литературы и оценки литературной деятельности писателей?» – спрашивал в 1885 году петербуржский журнал «Новь». Далее следовало:

«На этот вопрос американский критик Вайт самоуверенно отвечает: «Народ, который не оплачивает в достаточных размерах труд и талант своих писателей, народ, который заставляет этих писателей считать литературное занятие лишь побочным, народ, который позволяет своим писателям тратить часть таланта на занятия, недостойные, данных им от Бога дарований, – такой народ не имеет права причислять себя к образованным… Скажите мне, сколько вы платите вашим писателям, – и я вам математически вычислю, на каком уровне культурности вы находитесь».
11 січня. Біль і туга…

«22. Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа – тоді тужить…»

(Книга Йова, гл. 14, в. 22, стор. 635).
11 січня. Плем’я молоде, незнайоме… Я кілька днів тому вичитав, що сьогодні біля Республіканського стадіону відбудеться мітинг. Скликає його українська спілка націоналістичної молоді. І я вирішив піти. Та й пішов на означену годину. Людей жменька. Такого малолюдного мітингу я іще й не бачив тут. Від стадіону народ суне з дітваками своїми. Плином. Ялинка там чи інше якесь дійство. А сюди заникнуть і не подумають. Настільки збайдужіла товпа до свого майбутнього і долі України, незважаючи на посилювані утиски, на голод майже уже. Так збайдужіли ми.

Як і в попередні мітинги, значне місце на цім мітингу зайняв чекістський корпус. Ах, чекізм живучий і процвітає, ні на що не дивлячись. Це ж треба мать такі величезні, що нещотні, кошти, щоб і в біді, у голоді, вважай, уже за кожним поселянином краю такий посилено міцний нагляд утримувать. Хто що де сказав і де й коли пукнув хто. А спитай, – навіщо? Усе те акуратненько до діла прикладається та підшивається.

А між тим молоді хлопці, які на мітингу виступали, говорили зворушливо й запально. Були й справжні орателі, що в кишеню за словом не полізуть – і слово у них за словом в’яжеться, як по маслу котиться. І з речей тих їхніх перед зором моїм реальний стан в сучасній Україні вимальовувавсь виразно. А він незавидний, аж плакать хочеться. Нас ошукують де, як і хто може. Та найбільш росіяни. Вивозять до Москви, до Кавказу й в інші пункти усе, що іще можна вивезти, – рештки вивозять. Обібрали нас, як липку. А ми стоїмо, як дурні, беззахисні, й ніхто нас не пажаліє. А, звісно ж, в розумінні своїм нахабнім за дурнів і має. Уряд наш Москві запроданий і їй свій народ грабувать допомагає. Нема ні кордонів, ні митниць. А купони – не спин. Нові купони стали, та ще більш і поспішніш вивозять, щоб не прогавить, не забариться. Ми ж тим часом роками вирішуємо питання національного знамена – приймать його чи не приймать. Се, звісно, заманка, увагу відвернуть таким чином легше. Ти от загавився, а тобі молодці в твоїх кишенях вже і шмон роблять, що є, вшимонали. Нам би тверезішими стать, да упертись якось, захиститись хоч пробувать. Бо за горлянку схоплять, і не зогледишся. От сі молоді люди мітингуючі до того й закликали нас, як свій народ. Послухав я, послухав, що це плем’я молоде, незнайоме. На відміну від демократів. А за молодістю, звісно ж, рація завжди. Молодість – надія наша, хоч не угнатись вже нам за нею.

Бачте, наші демократи ось уже протягом кількох років все розпинають себе та привселюдно в груди б’ють, як люблять вони росіян, які толерантні вони щодо них у поводженні своїм. На ідеальну сторону моральності, сказати б, усе напирають. Клянуться сусідові своєму в дружбі непорушній. Усе це добре, безсумнівно й незаперечно з боку ідеальних оцінок. Але річ у тім, що під перегук речей отсих полюбовних до сусіда той сусід уже давненько кишені твої повивертав, що там брязкало, забрав – і не брязкає вже, не дзвенить. Ти іще речі полюбовні до небес возносиш, а сусід уже з плечей твоїх останню твою свитину, сіряк знімає. Вознось речі полюбовні! Клянись у вірності й толе­рантності. Сусід тільки посміхається. А воно вже йому, як кажуть поляки, до дупи. Як подумать, то сам ти яким перед ним та й перед світом постаєш.

І от люди сі молоді віяння прозріння в наші ось таким чином задемократизовані уми несуть. Це вже щось нове. Самозахисти­тись суспільно вони закликають. Останні гасла щодо походів на Москву. Це або жарт або несерйозність.

А чекістський корпус працює бездоганно, усе те на вус мотає. І в Москву передає тут же, напевне.


12 січня. І душа за снігом тужить... Із тижнів два, а то й більш стоїть типово безсніжна погода. Таке буває інколи на початку року. Булий сніг розтанув, зійшов, пройшли дощі, вулиці не заметені повисихали. Вітер здійнявсь, і у вічі потеруху несе, очі ріже, від гострої пилюки вулиць міських. І раптом душа моя за снігом затужила. Своєю білістю він так вирівнює міські пейзажі. А хоч і будь-які пейзажі. Сніг дихання вільне дає, груди розпросторює. І от прийшов я додому. За столом усівся. А за вікном сніг пролітати став. Й полегшено зітхнула душа моя, за снігом стужена.
12 січня. Ходити по вулицях увечері тепер небезпечно, а говорити в чергах іще небезпечніш...

Схоже, що в повсякденнім житті міськім виразно ознаки хаосу проступають. Учора ввечері я на Сирці прогулятись вийшов. Вулиці напівосвітлені. Економлять світло. Я в один тихий про­вулок завернув, а там молодики хвацькі вигицують. Поруч людей нема – я і злякавсь. Я у другий закуток – там молодики агресивніші іще. Я й до рухомої вулиці подавсь. А й тут ватагами молодики шастають. Не став я довго прогулю­ватись, на п’ятий поверх до свого помешкання подавсь.

А сьогодні вранці ізнов було. Поїхав пораненьку я на станцію метро «Вокзальна», щоб карбованці на дрібну монету помінять. Її тепер скрізь вимагають, а ніде розмінять не можна. Тільки на станціях декотрих метро і можна. Рідко на котрій станції і міняють. Там черги звивисто довжелезні вистроюються.

Стою я в черзі. А інколи мене, як самітника, й поговорить тягне, на слово тягне, побалагурить хочеться. А про що говорить. Звісно, про поточний момент говорю. Що от перебудова закінчилася, епоха лібералізації розпочалась, – найпрекрасніша епоха в стадії розвинутого соціалізму, вважай, на грані повного комунізму уже.

Говорю, балагурю собі. Сміх він рятує інколи. А й Маркс що про сміх говорив, згадаймо. Потім про те, що вивозять з України все, що тільки можна вивезти. Про це й на мітингу вчора говорили, кажу.

Аж тут чую:

– Никто ничего не вывозит. Болтовней, враньем зани­маетесь. В очереди слухи пускаете. Голода не будет.

Очевидно, супротивну реакцію тут викликала моя українська мова. Воно яку картину найчастіш спостерігаєш у місті Київі. Тільки-но привселюдно почнеш у громадських місцях говорити українською мовою, дак одразу до тебе й з причепкою пристають. А щоб ти не говорив, одразу супро­тивне виклично й брутальне починають тобі в лице говорить. Як із кошеням починають поводитись із тобою. Така ворожа немило ця українська мова корінному киянинові. Як із нижчосортною й кримінальною істотою починають із тобою говорить, тільки-но з вуст твоїх прорветься українська мова, вона слух їхній, немов гарматою чи ракетою разить. Із українською мовою у вуличнім вживанні дуже обачним треба буть.

Дак от на станції метро «Вокзальній» ті двоє мене в анти­радянській агітації та пропаганді почали звинувачувать. Що ніби я паніку в чергах розводжу, і маю за те відповідать. Я сказав, що тепер допоки гласність і їхній час іще поки назад відкрито не повернувсь. Це їх розлючило іще більше. А тут і дівчина одна іззаду мене їм підгавкувати почала. Теж, видно, їй мова українська не до нутра прийшлась.

Один з них театрально розігрувать став:

– Вот вы западник (мається на увазі, що я із західно­українських земель, а як він про те знає?), а я из Черкаской области – ну и што?

А й справді – що? Я ж про те і мови не заводив. Я тілько говорив, що голод наближається. Хіба це секрет. Хіба не напівголод вже?

Із довгої звивистої черги за мене ніхто не заступивсь, і я ту розмову припинив. Справді, навіщо встрявати. Іще хтозна що тобі можуть пришить та й в енкаведе відвести.

Сьогодні ж на Житньому базарі я про свою вранішню пригоду якійсь жінці розказав, переповів. А вона й каже мені: «А це чекісти. Це вже висилають їх, розсилають їх, щоб чутки збирали, хто що говорить, щоб підслуховували».

Подумав я, подумав та й висновувать став собі: «А може, жінка і має рацію». Час такий непевний, що тепер і в чергах привселюдно на вулицях щось то говорить небезпечно.
14 січня. Безмежжя розпачу Йова... Яке незглибиме безмежжя розпачу Йова перед лицем Господнім.

«10. Звідусіль Він ламає мене, – і я йду, надію маю. Як те дерево, вивернув Він...

11. І на мене Свій гнів запалив, і зарахував Він мене до Своїх ворогів:

12. полки Його разом приходять, і торують на мене дорогу свою, і таборують навколо намету мого...

13. Віддалив Він від мене братів моїх, а знайомі мої почужіли для мене,

14. мої ближні відстали, і забули про мене знайомі мої...

15. Мешканці дому мого, і служниці мої за чужого вважають мене, – чужаком я став в їхніх очах...

16. Я кличу свого раба – і він відповіді не дає, хоч своїми устами благаю його...

17. Мій дух став бридкий для моєї дружини, а мій запах – синам моєї утроби...

18. Навіть діти малі зневажають мене, – коли я встаю, то глузують із мене...

19. Мої всі повірники бридяться мною, а кого я кохав – обернулись на мене...»

(Книга Йова, глава 19, вірші 10-19, стор. 639).


17 січня. Майк Йогансен – поет незвичної форми... По радіо ополудні слухаю літературну передачу. Читають вірші Майка Йогансена. У мене на хуторі є його збірочка віршів. Але тут нове звучить. Ай, який поет незвичної форми. Яке заглиблене романтичне устремління в космічне безмежжя. Ліси, бори, ріки й небеса – усе наближене й одухотворене до краю. Усе й віддалене рівночасно. Для звичайного ока і серця звичайного. Бо все тут незвичайне. Як слухав його віршів читання, то так багато рядків записать, позанотовувать хотілося. Щоб не відійшли проминально. Але прослухав от – і слова ті в свою обітницю – в безмежжя простору – ізнов полинули, за свідомість мою не зачепилися. Лиш настрій високий і зоставсь. Це треба книжечку його перед собою мать. Та й почитувати, коли під настрій. Про дерева – про дуба, явора й березу, про бори, що як поети, і про хмари білопінні. Це дуже чистий романтично поет. І якщо кажуть, що незвично зодягавсь він, і за сю незвичність любили його, то й поета його не можна не любить. Адже в основі його віршів – виключно любов. Любов любов і має будить.

Останнім часом по радіо часто слухаючи, напівзабутих з 20-30-х років, я усе неухильніш переконуюсь, якою високою була тоді наша поезія передовсім. Далебі не соромитись, як то вважалось, за хуторянськість нам треба, але гордитись за її високість – можна.


23 січня. Людина мізерна супроти Бога. Уранці по сторі­ночці читаю Біблію, Книгу Йова. Й глибини незбагненного перед розумінням моїм повстають, і висока поезія в кожнім слові світиться.

«1. Отож, і від цього тремтить моє серце і зрушилось з місця свого.

2. Уважливо слухайте гук Його голосу, і грім, що несеться із уст Його, –

3. Його він пускає попід усім небом, а світло Своє аж на кінці Землі.

4. За Ним грім ричить левом, гримить гуком своїм величности, і його він не стримує, почується голос Його.

5. Бог предивно гримить Своїм голосом, вчиняє великі діла, яких не розуміємо ми.

6. До снігу говорить Він: «Падай на землю!», а дощеві та зливі: «Будьте спільні!»

7. Він руку печатає кожній людині, щоб пізнали всі люди про діло Його.

8. І звір входить у сховище і живе у своїх лігвищах.

9. Із кімнати південної буря приходить, а з вітру північного – холод.

10. Від Божого подиху лід повстає, і водна широкість тужавіє.

11. Також Він обтяжує вільгістю тучу, і світло своє розпорошує хмара,

12. і вона по околицях ходить та блукає за Його проводом, щоб чинити все те, що накаже Він їй на поверхні вселенної, – Він поводить її чи на кару для краю свого чи на милість.

(Книга Йова, глава 37, в. 1-12, стор. 658-659).


14 лютого. Собаченя – дівчинка... Уранці сьогодні до магазину ішов. А на стовпі оголошення мій зір поманило: «Во дворе игралась собачка девочка. Кто-то забрал. Просим возвратить».

Ах, наївна невинна дівчинко-собачко, пощо граєшся ти легкодумно, о підступності гадки іще не допускаючи! Де ти тепер. І хто невинність повертає.


15 лютого. Книгу псалмів читаючи. Я Книгу псалмів читаю: «1. Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків». (Книга псалмів, Псалом 1, в. 1, стор. 665).

А думання моє ось о чім іде. Думання моє про депутатів нашої Верховної Ради – колишніх каторжан, іде. Це ж треба терплячку яку мать, щоб два роки там висидіть і щоденно йти на компроміси. Подумать тільки – два роки тупцюватися над жовто-синім знаменом, поки нарешті узаконить, удержав­нить його. Це треба спочатку із скрежетанням зубів виступать проти України й усього українського, щоб укінці проголосувати за незалежність України. Фізично ті ж самі люди. О, вони за що вгодно проголосувати можуть!

І от каторжани з кількадесятилітніми строками ідуть щодень на цю раду. Ідуть на компроміси. Та же на початку їхнього життєвого путі можна було піти на компроміси і не стать каторжанином. Треба було сказать лиш «Україна вільна в сім’ї братніх народів!» Що вона вільна, вони кажуть тепер. А поки що вона, як і тоді, отак і тепер однаково вільна.

Я мислю собі так, що лукавого не перехитриш. Чи ж варто ходить на таку раду? І часто мені стає жаль тих каторжан. Сучасність же нова десь мимо і них проходить.


19 лютого. Агресивні неприятелі... Сесію нашої Верховної Ради слухав. Від писання свого відхилився, а слухав. Герб – тризубець мали приймать. Без символіки нашій державі уперед не рухатись, як сказав Кравчук. Тризуб паплюжить почали. В основному російськоговорячі депутати. Під різ­ними приводами. Найперший привід, що символ бандерівський. Ах, се знайоме розколювання народу. Жоден нападник так дощенту не знищить народ, як це він сам себе може нищить. Досить тільки іскорку, досить розпалить його. Українською мовою супротив тризубця не виступив жоден оратель. Виступаючі ж орателі свого ворожого щодо України єства і не приховували. Від гекаче­пістського путчу вони були присмирніли трохи, а тепер от ізнов у наступ агресивно пішли. Да іще з якою агресивністю.

І от результат. За тризубець проголосувало тільки 201. Менше половини. Справді дивний сей наш парламент, що супроти України та її народу, супроти історії його на твердих компартійних позиціях стоїть. Компартійна більшість діє.


28 лютого. Що краще...

«16. Краще мале справедливого, ніж велике багатство без­божних, і то багатьох...».

(Книга псалмів, Псалм 36, вірш 16, стор. 691).
1 березня. Уся надія на Бога...

«1. Розсуди мене , Боже, й справуйся за справу мою із людьми небогобійними, визволь мене від людини обмани та кривди!

2. Бо ж Бог ти моєї твердині, чого ж Ти покинув мене? Чого я блукаю сумний через утиск ворожий?

3. Пошли Своє світло та правду Свою, – вони мене будуть провадити, вони запровадять мене до Твоєї святої гори та до місць пробування Твого».

(Книга псалмів, Псалом 42(43), вірші 1-3, стор. 697).
31 березня. Така велика спека... Радіо слухаючи... У Кенії стоїть така страшна спека, що гинуть навіть верблюди. Над краєм уже тривалий час не видно жодної хмарини.
8 квітня. «4. Світло сходить у темряві для справедливих! (Книга псалмів, Псалом 111(112), в. 4, стор. 754).
24 квітня. Вже, вже... Малий Сергійко від хліва іде, а я у двір вступаю. Мене забачивши трьохлітній хлопчик, внучок по сестрі, осміхається до мене приязно. Личко його новину радісну несе. А думка оформитись не може. Й вуста тільки й спромоглися промовить захоплено:

– Вже, вже, вже... корова бичечка лиже...

Тобто корова отелилася, хотів сказать він, як згодом я з’ясував.
29 квітня. Душа моя слабне...

«81. Душа моя слабне від туги за спасінням Твоїм, – чекаю я слова Твого!

82. За словом Твоїм гаснуть очі мої та питають: «Коли ти потішиш мене?»...

(Книга псалмів, стор. 760).


10 червня. Буває...

«12. Буває, дорога людині здається простою, та кінець її – стежка до смерти».

(Книга приповістей Соломонових, гл. 14, в. 12, стор. 795).
11 липня. Для всього свій час... «1. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом:

2. час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене,

3. час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати,

4. час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати,

5. час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів,

6. час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати,

7 час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити,

8. час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!»

(Книга Еклезіястова, гл. 3, в. 1-8, стор. 821).
3 жовтня. Наше відродження...

«Розум холодний під фльором туману

Істину всю обнімає:

Наше відродження – втішна омана,

Нас вже частини немає».

Грицько Чупринка


6 жовтня. Міра вільності... «Ні один народ неможливо зробити зовні більш вільним, ніж він вільний внутрішньо» (Олександр Герцен).

Цей вислів я прочитав на виставці в «Українському домі» (колишній Музей Леніна) письменників українського зару­біжжя (західного). А на майдані Незалежності уже студенти намети розбили. Вони вимагають виходу України з СНД. Я спогадав осінні молоді дні 1990 року, коли тут голодували студенти. І слабка надія ізнов імпульсами теплими пробивалася із моєї душі.


6 жовтня. Забилося серце моє... «4. Забилося серце моє, тремтіння напало мене несподівано; вечір розкоші моєї змінився мені на страхіття».

(Книга пророка Ісаї, гл. 21, вірш 4, стор. 864).


12 листопада. Театр – чарівна країна. «Театр – чарівна країна, і хочеться, щоби частка цієї чарівності залишалась і після того, як актори підуть зі сцени» (Томас Вулф).
12 листопада. Непогана копія. «Один пейзажист, дивля­чись на прекрасний захід, завважив: «Непогана копія. Але якби ви бачили мій оригінал» (Томас Вулф).
26 листопада. Риси і сучасної літератури... Недавно у журналі «Сучасність» я вичитав міркування поета Богдана – Ігоря Антонича. Вони і про стан сьогоднішній нашої літера­тури свідчать:

«Новітня хвора душа видала й може видати лише хвору творчість. Треба вилікувати найперше нездорові основи нашої епохи.

Цілющий лік міг би, може, принести досвід минулого, але модерна література відвернулася зовсім від нього. Цілко­витий розріз із традицією є виявом гордовитості та снобізму сучасних творців і дає, очевидно, лихі наслідки. Сучасне мистецтво саме собі замикає двері до відродження».

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка