Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка15/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31

1992 рік
2 січня. Який я виняток серед мільйонів... 1-го січня, на Новий рік я рано вранці встав, щоб піти й принести води із джерела в Дубках. У вбогій самотності я ніколи не відзначаю традиційних свят, як і днів свого народження так, як це відзначають мільйони моїх соплемінників. Отож, розмірковував я собі, біля Джерела завжди черга за водою, як би рано туди не прийшов. Сьогодні ж люди зустрічали Новий рік, то, може, й не підуть за водою. І я от вільно собі наберу. Тут розрахунок мій був точний. Безпомильний.

Біля сьомої години я набрав води та й привіз. Нікого біля Джерела не було. Трьохмільйонне місто свято справляло. І подумав тоді я: який я виняток серед мільйонів. Адже ніхто із них не живе, виявляється, за моїм звичаєм, і ніхто із мільйонів не додумався, як от я, піти раненько за водою.

Я іще раз поїхав води набрать. Це було вже десь біля восьмої. І теж нікого не було. Аж коли я набрав води, зупинивсь тролейбус, із нього вискочив чоловік із бідончиками і почав на увесь голос кричать, як оглашенний: «Да здравствуют коммунисты!» Тільки луна по пагорбах дубини відбивалась. І сміявся дико він. А я подумав: «Ось другий серед мільйонів виняток». Я забрав свою воду і поніс до зупинки тролейбуса, а той оглашенний усе ще кричав несамовито: «Да здравствуют коммунисты!» Й луна в дубині пагірній по обидва боки улоговини-дороги відбивалась. Аж люди на зупинці звертать на нього увагу стали.

Я іще третій раз по воду пішов. Але цього разу вже були люди. Не багато, але були.

Ранок дивний розпогоджувався. Ясність на небі дивна, на розвесніння заповітна. І сказав хтось: «Який гарний ранок».
2 січня. Я з Ірпеня висновок виніс: «Чекізм працює у звичнім ритмі».
2 січня. А мені щось не віриться… На всіх перехрестях, по радіо та в газетах усі тільки й галасують, що про незалежну Україну. А мені щось не віриться, що це насправді і серйозно. «Вільна, суверенна, незалежна, соборна, самостійна Україна в єдинім неділимім Союзі». Так каже хтось із нашого верховенства.

Серйозні речі не робляться підступно. Серйозні речі робляться відкрито й правдиво. Це несерйозні речі досягаються підступом. Добре. Якщо задумок справді такий – утворить незалежні держави, то для цього треба й організувать відповідну інституцію, яка б регулювала розпад Союзу. А то утворюється «Співдружність незалежних держав» із такою твердою регламентацією. Стривайте, стривайте-но, панове, та же незалежних держав іще нема, а спілку їх уже утворили. Це ж гальмо на шляху до незалежності. Навіщо самого себе обдурювать. Це витворюється новий союз під диктатом Росії. Закабалення може бути іще тісніше. Про це подумать треба. «Прозрачные границы». А що то за незалежна держава, яка має такі кордони, що хто захоче, до неї вільно йде і що йому треба тут бере. Стратегічні спільні сили завжди можуть придушить найменший імпульс до свободи.

Те ж, що робить Росія з Україною, це грабунок відкритий. Мораль тут випала. Нехай ми і люди негуртові, але вже одним Чорнобилем зобиджені, й на це би треба зважить. Лежачого не б’ють, а й падаючого у прірву не штовхають. Подивовує мене ось що. Яку одверто знущальну позицію щодо нас зайняла російська преса і радіо. Не за людей нас мають. Нажиться на нас, нещасних, хочуть. І поки віку є, щоб ми були у них рабами. І не знайшлось серед великоруських культурних людей, які би голос правди у цій ситуації прорекли. Ах, як не соромно вам! Чи ж можете ви називатись спадкоємцями великої російської літератури. Так не вчинив би, здається, ні Герцен, ні Чехов. Та ви же самі ідете потоптом по цій великій літературі. Хіба того не знаєте. Плакати хочеться. Воно і наш брат добрий. Його ніяк не навчиш. Без хліба його от зоставляють, а він гуртуваться та прозрівать, один одному допомагать не хоче.

Що ж до уряду нашого – то не патріот він, а пособник Москви в остаточнім розорюванні й плюндрації України. Що тут казать. Комуністи не мають батьківщини. Се класична марксистська істина. І цим усе сказано.

У напруженім проглядуванні своїм я в найближчім будучім не бачу чогось відрадного, але хаос проглядується.

Всі ж от біржи, акції, брокери, шмокери – одне ошуканство. Виробництва нема. Вбогість нашу мафія поміж собою перерозподіляє.

Ай, в який недобрий час довелось мені народитись. І за те дяка Богові.
2 січня. А збирання гурту того чекізоване було… На майдані Незалежности протягом останніх років збиралися юрби людей. І вдень, і ввечері. Тут лаяли жовто-блакитні знамена. Агітаційні плакати порозвішувані скрізь були. Розмови які, суперечки точились запальні. І от не стало того зібрання тут. Як на замовлення було, так за вказівкою і не стало. Самі прикиньте. Воно ж не може буть так, неприродньо це. Збирались, збирались, а от відразу і не стали. Потяг людей до спілкування, до гурту не мав би так раптово урватись. Це неприродньо. Значить, хтось то керував тим зібранням. Той, що й припинив. Якась то нова ера зачалась. Я певен і це життя підтверджує: органи не перевелись, і свою тактику, систему безглуздого стеження цілковито за кожною людиною не змінили. Вони лиш назву свою поміняли. Служба безпеки. Як комуністи некомуністами стали раптом.
2 січня. І збагнув я… І збагнув я, що комуністи й енкаведисти милості не мають. Я свої зустрічі із ними спогадую, бачене й прочитане спогадую. Й от висновку дійшов, розумінням своїм збагнув, серцем осягнув, що комуністи й енкаведисти милості не мають. Буде це дитина мала перед ним чи старець глибокий, ветхий, здоровий муж, а чи каліка нещасна, розслаблена нерухома, яка от помирать через годину має, а не комуніст і чекіст його пожаліє, але тортури тяжкі й витончені застосувать може.
2 січня. Діти мають вигляд вбогий і агресивними стають… Якось в тролейбус я заходив, а людей повно було, штовханина витворилась. У нас люди, як тісно, то не переносять, щоб до них притулявсь, і тоді відштовхують тебе. Особливо жінки. А як ж буть. У Прибалтиці я спостерігав уже таку тисняву в однім тролейбусі, що й не сказать, а ніхто й звука ремствування не подав.

А тут мене дівчинка мала, мати її поодаль в захищенім від натиску закутку стояла, почала штовхати й мало не бить. Натиску з мого боку й не було. І подумав я тоді: «Яке тяжке життя стає, і от діти агресивними стають. Це вже недобрий знак».

Ізнов у гастрономі я, як інвалід, вирішив поза чергою взять п’ять баночок капусти. А тут якраз хлопчик стояв, його мати поставила одержувать товар, а сама збоку стала. Хлопчик той брав, може, сто банок капусти. Й розіп’явсь над поклажею тою, як справжній захисник скарбу. Готовий у бій кинутись в кожну мить. І він став мене відштовхувать руками, хоча я й не торкався його. І знов подумав я: «Діти агресивними стають. Який недобрий знак. Це батьки й матері їх до того спонукують, щоб силою в жорстоких умовах захищатись».

А то якось увечері в тролейбусі я бачив хлопчика, вигляд якого був убогий-убогий, аж очі світяться запально, а лице посиніло аж. І знов подумав я: «Який недобрий знак». Своїм виглядом і поведінкою діти звістовують нам ознаки часу жорстокого невідворотного, що ось гряде.


2 січня. Погасло світло реклами. Настав новий рік. Нема тої розхристаної хвацькості, із якою переважно відзначали це свято, як і інші офіційні свята, городяни, кияни тобто. Печать вбогості лягла на місто. Із сьогоднішнього дня все подорожчало в 3-4-5 разів. А й нема нічого. І хліб для інваліда, пенсіонера не розкіш вже буде. Може, голод іде, розруха насувається. Знедолених, обшарпаних на вулицях багато. Невдоволення в лице кажуть. Атож. Погибать почнуть. Що нам нещасним і робить залишається. Лиця їхні землисто сірі. Вулиці брудні, захаращені сміттям. На базарі сьогодні був, дак там уже такі ціни. Картопля, казали, – 20 крб. за кілограм. Але я її і не бачив. Морква – 12 крб. за кілограм, буряки – 15 крб. за кілограм, м’ясо – 150 карбованців за кілограм. Та й бідненько виглядає базар. М’ясо тільки один чоловік і продавав. Треба до уваги брать, що все те й прогресуватиме іще. Ціни тобто зростатимуть. А мінімальна пенсія – 400 крб. Це два кілограми м’яса, пізніше стане кілограм.

Ай, у тім і уряд наш і ми самі винні. Звичайно, первісно це Москва винна. Але ж вона придумала агресію, а ми не захищались, хихоньки да хахоньки розпускаючи. Це ж Москва почала штампувать гроші, а її поселяни (я це ще в осінні місяці завважив) до нас за продуктом загонами їхать стали да усе вивозить. От і вивезли. А наш брат радів, що казети в руки йому втикнули. А й уряд наш все плани ретельно намагавсь виконать. От і виконали. Тепер маємо. Так дурнів учать. Але нас і це не навчило.

Почали економить енергію. В помешканні моїм світло бліде стало. На вулицях рекламу червону й кольорову відключили. Це правильно. Яка вже тут реклама. Нам оголюватись час. Може, через оголення, які ми є, врозумлення до нас дійде.
3 січня. В Ірпені обласне радіо слухаючи… Коли я перебував у Будинку творчості в Ірпені, то часто мимоволі обласне радіо слухав. Це одна система мовлення – на Київ і Київську область. А от передачі, як небо і земля, такі різні. Мовлення, передачі тобто на Київ – це хоч трохи прогресивні. А от ті, що в Ірпені слухав на область, дак консервативні до неможливого, як в типові застійні часи. Тільки про те й передають, як передовики плани перевиконують. Доярки й екскаваторники. І подумав був я тоді: «Під яким тугим контролем у нас ще засоби інформації перебувають, незважаючи на позірну гласність». Це ж свідомо робиться, щоб область, село в невидінні, в затурканості держать. Ну, а Київ – це все-таки столиця, тут можна і щось прогресивніше дозувать.
3 січня. Як я те проглядую… По радіо тільки те й говорять, що от світ визнає незалежні держави колишнього Союзу, ось він, світ, свою поміч сюди пре (кому – я її не бачив), ось зв’язки різнорідні установлюються… А я собі подумав був. Світ він що, він потаємних хитросплетінь нашого життя не знає. Він обійми свої розставив. А спитай його, кого ти обіймать хочеш. Та же більшовиків. А не може воно так витворитись, що більшовики таким от чином підкорять й увесь світ, через ці зв’язки. «Што твоё, то и моё, што моё – то не твоё». Що можна спожить де, допоки споживатимуть, а потім плюндрації, руйнації піддадуть. Се їхній замір врожденний. Се сила наскрізь руйнівна. А з незалежності наших держав витвориться єдиний усесвітовий Союз.
3 січня. Яка високо божественна поезія… Я Книгу Йова став перечитувать, і яка високо божественна поезія відкрилася передо мною. Поезія смутку, поезія печалі, поезія мольби.

Із третьої глави я в розмишлянні сильнім прочитав про мольбу, про муки тяжкі Йова, які перевищують, а й заперечують знак його появи у світі.

«2. І Йов заговорив та й сказав:

3. «Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: «Зачавсь чоловік!»

4. Нехай стане цей день темнотою, нехай Бог з висоти не згадає його, і нехай не являється світло над ним!..

5. Бодай темрява й морок його заступили, бодай хмара над ним пробувала, бодай темнощі денні лякали його!..

6. Оця ніч – бодай темність її обгорнула, нехай у днях року не буде названа вона, хай не ввійде вона в число місяців!..

7. Тож ця ніч нехай буде самітна, хай не прийде до неї співання!

8. Бодай її ті проклинали, що день проклинають, що левіятана (велика водяна тварина) готові збудити!

9. Хай потемніють зорі поранку її, нехай має надію на світло – й не буде його, і хай вона не побачить тремтячих повік зорі ранньої, –

10. бо вона не замкнула дверей нутра матернього, і не сховала страждання з очей моїх!»

Ізнов четверту главу із яким високим піднесенням духу я читав, які думи про життя, його печаль і вагу, про строк Господній наверталися на мене. І про своє життя замислювавсь я.

«Перша Еліфазова мова: Невинний не гине.

І відповів теманянин Еліфаз те й сказав:

2. «Коли спробувать слово до тебе, – чи мука не буде ще більша? Та хто стримати зможе слова?

3. Таж ти багатьох був навчав,

а руки ослаблі зміцняв.

4. Того, хто спотикавсь, підіймали слова твої, а коліна тремткі ти зміцняв!

5. А тепер, як нещастя на тебе найшло, то ти змучився, тебе досягло воно – і ти налякався…

6. Хіба не була богобійність твоя за надію твою, за твоє сподівання – невинність доріг твоїх?

7. Пригадай но, чи гинув невинний, і де праведні вигублені?

8. Як я бачив таких. Що орали були беззаконня, та сіяли кривду, та й жали її;

9. вони гинуть від подиху Божого, і від духу гнівного Його погибають!

10. Левине ричання і рик лютого лева минає, і левчукам вилущаться зуби.

11. Гине лев, як немає здобичі, і левенята левиці втікають.

Мізерні ми мешканці глиняних хат.

12. І закрадається слово до мене, і моє ухо почуло ось дещо від нього.

13. У роздумуваннях над нічними видіннями, коли міцний сон обіймає людей,

14. спіткав мене жах та тремтіння, і багато костей моїх він струсонув, –

15. і дух перейшов по обличчі моїм, стало дуба волосся на тілі моїм..

16. Він стояв, але я не пізнав його вигляду, – образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я:

17. «Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший?

18. Таж рабам Своїм Він не йме віри, і накладає вину й на Своїх Анголів!

19. Що ж тоді мешканці глиняних хат, що в поросі їхня основа? –

Як міль. Вони будуть розчавлені!

20. Вони товчені зранку до вечора, – і без помочі гинуть назавжди…

21. Слава їхня минається з ними, – вони помирають не в мудрості!..»
4 січня. Ми помаленьку входимо в новий Союз… По українському радіо чую повідомлення різнорідні. Із них висновувать можна, що нова Співдружність замінить старий Союз. Про це і Буш сказав. І це на тривалий час. Він має рацію. Ах, навіщо ця гра в незалежність. Висмоктати, що можна, із Заходу, а потім і сам Захід зруйнувать, користуючись досяжністю і доступністю.
4 січня. Такі тривожні побудження серед люду спостерігаються… Учора я ходив по місту, щоб побачить нові ціни. В основному як в продовольчих, так і в універмагах нічого не було. Порожньо цілковито. Навіть те, що перед Новим роком було, пощезало. Тут висновувать можна, що то продавці той товар поприпрятували, поховали чи порозбирали іще за стару ціну, щоб нові ціни уже для покупця виставить. Деякі ціни проте мені вдалося побачить і з’ясувать. Вони приголомшують. Наприклад, сметана 250 грамів у целофанових скриньочках, її колишня ціна була 28 копійок, остання, кажуть, 65 копійок – зараз коштує 14 крб. 75 коп. Це подлук навіть останньої збільшення у більш як 20 разів. Ковбаса, яка коштувала 3 крб. 60 коп., зараз коштує за 40 крб. Так само м’ясо – 37 карбованців. Але найбільш мене здивувало ось що. Рушничок маленький в універмазі – 50 крб., а прасло (утюг), який колись коштував 5 крб., зараз – 384 крб.! Хто ж його куплятиме. В непрасованому краще ходить.

Вигляд людей на вулицях похмурий сильно. Одне на одного натикаються в ході своїй і агресивні дуже. Старики й діти викликають, будять почуття жалю. Схоже, що накочується хвиля і мародерства й бандитизму. А що ж! У підземнім переході я ішов увечері на Хрещатику. Ззаду чую оклик:

– Дед, который час!

Не озираюсь.

Зрівнюється зі мною якийсь то нахаба, і п’яний до того ж.

– Дед, который час! Што не слышишь!

Кажу, що нема годинника.

Він:


– Через месяц начнется гражданская война. Бандеры наступают.

Мовчу.


І він тоді нахабно так до мене виклично:

– Пашол на х…р!

Я й мовчу. Але у другий бік завертаю, щоб із ним не стикаться більш.
4 січня. Цей наш уряд і президент, схоже, допровадять Україну до катастрофи… Сьогодні цілий день тривала сесія Верховної Ради в означенім трагічнім питанні щодо беззахисності народу. Народ теж хороший, знав, кого вибирать в президенти. Бачили очі, то їжте. Слухав я ті виступи і партократів, і демократів. І демократи убік партократії еволюціонізували. Вони усі дійшли до ручки. І згадую я. Блажен муж, що не ходить на зібрання нечестивих. Це ж треба було десятки літ в’язничних умов спізнавать, щоб на таке зібрання ходить. Діло ясне. Фокіна і його команду треба мінять. Це шкідники. Але Кравчук заявив, що ані Фокіна, ані команди його мінять не буде. Ну, і все. Ця команда заведе нас у прірву. Моє проглядування не промацує щось чогось там світлого.

Грішні ми, грішні, Господи! Й за гріхи наші кара відповідна.


5 січня. Висока прозорість з осени… Укінці жовтня я їхав з Київа на хутір. З Рівного їхала машина службова, і знайомі й мене з собою взяли. По дорозі вони іще де то заїжджали. В села Костопільського району і в Кам’янку. Вони в контору заходили – я надворі прогулювавсь. Спостерігав, розмишляв собі. А потім знову їхали.

Перед тим тривалі затяжні дощі проносились. А після дощів день уже настав сонячний і чистий, як умитий. І долина низинна наша так виразно проглядувалась, що й не сказать. Усе умите було, вирізьблювалось чітко. Дерева дальні, хати, садки коло хат. Все умите, празникове було. Свято високе для зору. Зір мій усе те вбирав, а серце натішитись не могло тією дивною картиною. Щоб така прозорість світла осіння була. Ліси удалині синіли. Низинність вбога наша. Яка мила умита щедро наскрізно стала раптом моєму серцю. Аж дух перехоплює, аж до щему в серці моїм. А як машина їхала, то крізь ряди дерев, осокорів, напевне, й хати дальнього села рухались, бігли в прозорості, й дерева рухались.

Я казав тоді про цю дивну прозорість умитої землі, празникового краю нашого моїм супутникам, і вони також приглядувались, і щось то відбивалось у їхніх серцях, і на лицях відбивалось.

З тих пір вже більш два місяці минуло. Настала зима. Я ізнов у гомінкім велелюднім місті. Але часто, дуже часто перед моїм зором постає та картина. Щедро вмита після тривалих дощів рідна сторона. Й така висока прозорість в усьому. Так ясно світяться мутні зжухлі барви мого вбогого низинно опівнічного краю. І щем серця пронизуючий.


5 січня. Як зворушливо мені було в Ірпені про наших класиків розповіді чуть… Від початку до 27 грудня я перебував у Ірпінському Будинку творчості. Там на рушничках написано, вишито «БТ» – Будинок творчості.

І от коли я входив, піднімавсь на другий поверх в означену мені кімнату 6 в 4-му корпусі, і покоївка кімнату відчиняла, то прочинилися навстіж двері сусідньої 7-ої кімнати. Старенький, лице вимучене, зсохле, уже чоловік вийшов. А покоївка першою каже:

– Ось ваш новий сусід…

І він тут же обізвавсь:

– Давайте тоді пляшку…

Осміхнувся. Я відказав, що горілки не вживаю.

Чоловік у подальшому спілкуванні приязненьким був, хоча я поклав собі до всіх членів Спілки бути обережненьким. Мало чого може буть.

Через якийсь то день ми проте розговорилися. А потім він підійшов до мене із своєю книжкою, подарував та й каже:

– Я бачу, що ви людина порядна…

Книжка його називалася «Парижанка». Про Жанну Лябурб. Потім я був у Київі, додому їздив, заглянув у Довідник Спілки та й вичитав біографічні дані про цього Михайла Шмушкевича. Він 1913 року народження. Член Спілки з 1965 року. Російською і українською мовами видав понад 20 книжок. З книжками його я раніш не зустрічавсь. За назвами, тут є і літературні записи Ол. Диптан. Але не в тім річ.

Ми почали прогулюватись разом ірпінськими алейками та з пагорба перед вечерею або як з вечері йшли. І він розповідав мені про своє життя. Казав, що іще до війни наближавсь до нашого кордону, тобто польського, щось то там вони розвідували чи вивідували. Діло звісне. Таке могло буть напередодні 1939 року.

Потім він воював, потрапив у полон, перебував у силах французького опору. По війні його судили на 25 років, як полонянина, чи за що там. Слідство його було важке. Відсидів тільки 6 років та й повернувсь. Ночами він не спить, а слухає радіо. Так ось уже 30 чи, може, й 50 літ. Але не в тім річ. Так складалася доля його, такі перепетії її, що мав нагоду він зустрічатись із багатьма людьми, що відомими свого часу вважались, як от Вільгельм Пік чи Марсель Кашен. Й мене ті зустрічі зацікавили. У нього ніби книжка є про це така. Мене не так діячі ті цікавили, як класики літератури нашої, які уже за далиною. Але от живі іще люди, що їх голос чули, бачили їх в лице. І я став розпитувать Михайла Юрійовича Шмушкевича, щоб він мені чисто усе розповів про Ольгу Кобилянську, про Максима Рильського і Павла Тичину, якими він їх за життя бачив, і що іще зберегла його пам’ять. Кілька вечорів він мені розповідав. І це от треба записать.



Про Ольгу Кобилянську. Михайло Шмушкевич брав участь у поході в наш край восени 1939 року, у так званому визволенні нашого краю. А також в поході в Буковину він брав участь. Він ніби і кореспондентом якоїсь дитячої газети був, типу «Юный ленинец». Так от коли вступили червоні у Чернівці, то треба було одразу ж і до Ольги Кобилянської завітать. Вона мешкала у приватному будиночку в центрі міста. Той будиночок ніби Радянська Україна помогла їй купить. Вона й пенсію письменниці поклала. І от розвідка, каже Шмушкевич, донесла, що ніби Ольгу Кобилянську хочуть вивезти німці. Тут же до дому спорядили червоних бійців розвідників, очевидно. І танк до будиночка під’їхав. Це щоб німців відлякувать дулом своїм. Там і Шмушкевич був. Яка то машина і поїхала була із двору. Може, то німці за Ольгою Кобилянською приїжджали, та танк побачивши, ізлякалися та й дременули собі, п’ятами накивали. Так воно було чи не так, – хто тепер зна? Вивезти Ольгу Кобилянську хотіли, а, мо’ й бажання ненароком своє бабця нагадала. Шмушкевич каже, що щось то в роду Ольги Кобилянської було німецьке. По якійсь то лінії. Я ж казав, що в творчості її дух німецької класики присутній.

Із того, що про вивезення німцями Ольги Кобилянської червона розвідка дізналася, висновувать можна, що та розвідка повсякчас близенько коло неї працювала.

І от червоні вояки зайшли у дім нашої видатної письменниці. Ах, жорстокий віку наш! Це ж треба так, щоб від молодості до глибокої старості був у нас художній талант під пильним оком автомата. Й дотепер.

Як каже Шмушкевич, це була вже старенька бабуся. Сиділа у кріслі-качалці. Й вікно відчинене перед нею було. Там ще прислуга якась. Секретар письменниці. Ольга Кобилянська мала проблему зору. Руки в неї трусились. Писать уже вона тоді не писала. Не могла. Шмушкевич для дитячої газети написав від неї за неї звернення до радянських дітей та й удруге поніс на підпис. Вона ніби прочитала його. А потім попросила ручку. Й виправила. Там, де було написано «Дорогие ребята», на «Дорогие голубята». Її виправлення і пішло в газету. Чогось більш про письменницю Шмушкевич мені і не розповів. Може, вже й сам не пам’ятає. За давністю літ.

Але він іще розповів про своє входження в один єврейський дім. Там на підлозі від піаніно знаки, вчавинки зостались. І він сказав тоді євреєві-хазяїну:

– А навіщо ви піаніно сховали.

Й марку піаніно назвав. І це сильно подивувало господаря. І він проникся, а мусив був, до червоного бійця довірою. Й показав йому маленький радіоприймач, на той час!, який ловив і Лондон, і Париж, і Москву.

Про Максима Рильського. За словами Шмушкевича, Максим Рильський в останні свої літа, незважаючи на велику перевантаженість, був надто уважний до людини, а надто до літераторів-каторжан. Я й від інших людей це чув. Що він допоміг з облаштуванням видатним нашим перекладачам Григорієві Кочуру і Дмитрові Паламарчуку.

Й Шмушкевичу допоміг. У будівництві кооперативної квартири. Вони разом сіли в машину та довгий час їздили у Голосієво, місце вибирали, яке краще. А коли Шмушкевич сказав, що братиме 2-кімнатну квартиру, то Максим Рильський і каже йому:

– А ви беріть 4-кімнатну. Як нема грошей, то у мене позичите. Ви ж віддасте…

Справді, як от він тонко переконувать умів. І тут я подумав, що ті наші класики, нехай і про вождя писали, а інакшими, людяними були тобто до горя чужого. Це не наші, теперішні. Аже і я звертавсь о помочі, бо в помешканні погибаю, щоб помінять його. Та мої проблеми, що горох об стіну, об них відбилися. Не ті це літератори-класики тепер. Ерзац-літератори і ерзац-політики в політиці. До свого нужденного собрата вони байдужі.

Мені Шмушкевич іще одну подію, один спогад, вірніш, світлий про Максима Рильського переповідав. Було те на початку 60-х років. У московському дитячому видавництві Шмушкевич видав книжку, де щось то про Гавроша справжнього чи символічного ішлося. Ту книжку він і Рильському подарував. Рильський подякував, але сказав, що тепер її не прочитає, бо переванта­жений.

Аж одного ясного літнього дня Шмушкевич прогулювався біля Голосіївських озер. І от захекана підбігає до нього хазяйка, в якої він квартирував. Та й каже йому, Шмушкевичу, щоб він негайно поспішав он в той гайок пагірній, бо його сам Максим Тадейович Рильський розшукує, а наразі він там, у гайку, але вже і додому до них приходив. Шмушкевич, звісно, і поспішив в указане означене місце. Приходить він туди. А там така картина розгортається. Дітей назбиралось чимало. На дерева декотрі повилазили. Школярі. Діти книгу Шмушкевича читають, і що написано там, розігрують, дійство витворяють. П’єску наче розігрують. А Рильський біля них стоїть та й тішиться. Бачте, каже, книжку вашу читають. Потім ще Рильський написав був про книжку Шмушкевича і про цей випадок на сторінок аж п’ять у видавництво дитячої літератури у Москву. А з Москви Шмушкевичу написали. Приємність яка. Іще дещо Шмушкевич про Максима Рильського розповідав. По свіжих от слідах місячної давності, а вже не тримається в пам’яті моїй. А що про давнє діло говорить.


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка