Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка14/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31
17 листопада. Ой чий то кінь стоїть... Я увечері, в моросяві густій пізньоосінній 16-м тролейбусом на вечірній моціон у центр міста із Сирця їду. На майдані Незалежности тролейбус перед зупинкою, перед тим, як розвернутись, півколо робить. Із вікна бачу: на бруківці кінь справжній стоїть. І у свідомість мою так і прилинуло «Ой чий то кінь стоїть?..» Я й промовляю ці слова уголос. І се викликає реакцію: з вуст людей заклопотаних злітає посмішка й осяває прохід. На вулиці роззираюся. До голови коневої дівчина притулилась. А кінь худий-худющий. Дивно так сприймається ця картина у міському середовищі. Роздивляюсь. Раптом до дівчини підходить хлопець. Вони беруть коня за повід і ведуть його за ріг будинку. Я ще ззаду роззираю коня. Ставний. Але худий-худющий. «Ой чий то кінь стоїть?..» – лине до мого вуха із далини, із неба пізньоосіннього темного.
24 листопада. Ворота міста на ніч позатикувані... «19. І бувало, як падала вечорова тінь на Єрусалимські брами перед суботою, то я наказував, – і були замикувані брами. І звелів я, щоб не відчиняли їх, а тільки аж по суботі. А біля брам я поставив слуг своїх, – щоб тягар не входив суботнього дня!»

(Книга Неємії, 12, вірш 19, стор. 609).


27 листопада. Уночі мені снилася заграниця... Життя моє утруднюється не з кожним днем, а з кожною хвилиною, можна сказать. Тут я піонер, тобто іду попереду своїх співплемінників, які, може, родинами, громадою де, де крадійством захищені. Я ж зовсім безоружний, беззахисний, безпомічний. І спереду моїх тривог – проблема житла. Воно не захищене, його по суті нема – ані в місті, ані на хуторі. Я простуджуюсь, я задихаюсь. І більшовики мені хати не зроблять, і не дадуть. Один чоловік у черзі за картоплею, коли я йому свої тривоги й проблеми переповів, так сказав мені:

– Більшовики тобі хати не зроблять. Вони а що хоч можуть ізробить, хоч світ навіть зірвать, але хати не зроблять. Ні...

І я в тім настійніш усе переконуюсь, й довіра моя до більшовиків, але не оно через те розвіюється в рештках своїх, і прозріння моє стає цілковитим, уповні, вершини своєї сягає. Мрія моя, як і мрія Бецькова, стає нереальною. Тут ізнов розповідь Матері пригадую.

За Польщі, за Пілсудського іще, наші поселяни, хуторяни збиралися в когось-то в хаті, і такі довгі розмови на тих посиденьках тривали, аж сиза сутінь у воздусі посеред хати загусала. Й серед інших розмов і про таке от говорили. Що от скоро більшовики прийдуть, да мужикам усе роздаватимуть. Як у край наш більшовики уступлять, ввійдуть, заглибляться, дак зразу все й роздавать почнуть: землю, воли, кожухи. Що кому. А Бецько Митро, був такий чоловік на хуторі, сусід наш, найбідніший серед хуторян чоловік був, хата, як курник, мала, візьми та й виткнувсь:

– Я то нічого не хотів би – ані землі, ні поля, ні кожухів, ані волів не хотів би, – я тільки хотів би, якби мені більшовики хату поставили.

То як умер він 1954 року, то дощок в колгоспі не було, маленька хата йому вийшла, ноги, в постоли взуті, молотком забивали, в колінах вони зігнулись.

Й от у настроях таких перебуваючи часто, коли невідоме грядуще лякає і не проглядується, до мене часто думка лине з простору: «От якби хтось узяв мене за границю, то й поїхав би. А хоч куди – в Гондурас чи Гваделупу, навіть в Африку саму – хіба не знайшов би я з людьми порозуміння. Звісно, жебракував би. І до того насампочатку признаюся».

Якось я на Хрещатику двом неграм Кваме Нкруму похвалив. Дак вони неймовірною довірою до мене проникнулись, аж тепло стало мені коло серця. Я сказав їм, що іще тридцять років тому прочитав «Автобіографію» Кваме Нкрума, і ще тоді був я зворушений мужністю сього чоловіка, його відданістю своєму народові. І коли ті двоє негрів дивилися на портрет Левка Лук’яненка, то я сказав їм, що от і у нас такий чоловік є – ось він. І тоді один негр ствердно кивнув головою, а другий сказав:

– Кваме Нкрума – єто герой Африки.

Я також ствердно упевнив їх в тому, а потім поспитав іще:

– А українською мовою ви не говорите?

– Мальо... – сказав один із них.

– Російською лучче? – розвивав послідовність я.

– Лучче, – відповів той самий.

Вони збирались відходить. А відходячи, так ввічливо розпрощалися зі мною, аж у зворушення моє думка ізнов прилинула з простору: «От якби я і в Африці самій опинивсь, то не пропав, далебі не пропав би. Вони не зобидили б мене». Та й кого не зустрічав я – узбеків, туркменів, киргизів, таджиків, литовців, естонців, латишів, я завжди з поважанням говорив їм у лице про їхні святині – і лиця їхні в гідності розпросторювалися, й моє серце теплінь зворушлива огортала, і впевненість утверджувалась, що от направду не загинув би я серед жодного із їхніх народів. Далебі не загинув би, не позоставили б вони мене в біді моїй. Але чому ж тоді серед своїх соплемінників завжди так трудно мені, що нема мені ані пари, ані прихистку. В чім же гріх мій нескупленний? Й коли о покуті тяжкій замислююсь я, коли грядуще проглядую, то аж моторошно стає мені. І щораз в такі моменти одна і та ж думка лине з простору: «А що якби справді знайшовсь хтось да повіз мене за границю, може, лекше було б мені віка там добувать. Чужі люди доглядали б мене. А я в лице їм про їхні святині за те говорив би». Як це упевнююче в гідності в лице людині про святині її народу говорить.

А цієї ночі уночі мені заграниця приснилася. Так наче я опинивсь десь за морем, за океаном, у Каліфорнії десь, й наче в джунглях або кактусових заростях ходжу-походжаю собі в чужині далекій од дум своїх і коріння свого морем-окіяном одрізаний-одрубаний. Отаке враження, що десь за водами глибокими моє коріння у землі рідній зосталося й думи мої над землею тією зависли-носяться. А сам я ось далеко від тої милої сторони, й некомфортабельно так мені, душі моїй зробилося, гірко й самотньо зробилось безпорадно, що і не розказати. Захищено фізично наче мені було там в заграниці тій, тобто проблеми виживання мого той світ на себе узяв, але так безпорадно в одірваності своїй за водами, за морем-окіяном стало, зробилося мені. Й рукою до свого краю не подать. Хоч і звикавсь я часто перед тим, що вже сягаю рівня усесвітового громадянина.

Таку відірваність у жовтневі дні сього року відчував я був, мандруючи по Прибалтиці. Що ось за перевалом, за дібровами прекрасними моя рідна сторона, куди душа моя стримить.

Минулої ночі мені приснилася заграниця.


1 грудня. Що нас найбільше обурює... «Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість, усі інші види зла ніщо у порівнянні з нею». (Еммануїл Кант).
1 грудня. А літак уже чекав... Дивний сей український парламент. Депутати у нім прямо й з вихилясами голосують і виявляють уголос свої антиукраїнські настрої. Став би ось у парламенті французькім, англійськім хтось із членів його да антифранцузькі, антианглійські настрої й заклики проповідувать. Як то би із нього спитали. А тут більшість (компартійна) потягнулась до голосування за союзну угоду, а літак уже чекав і, Кравчук із Фокіним заспішили на літак ту угоду підписувать. Як же зрадливо, над краєм своїм знущально виглядає. Запопадливо угодницька старатливість яка. Не ждать добра від тих людей.
1 грудня. Настрої й пристрасті референдумні… Напередоді референдуму такі настрої різнорідні по місту чуть, й пристрасті розігрують сильні. Одні за Кравчука, й демократів бандерівцями обзивають, які усіх до ноги почнуть вирізувать, у першу чергу дітей та стариків, як тільки до влади дорвуться, другі Кравчука називають партапаратником.

І в мене тривога сильна в ці дні в душу забралась. Такі настрої непевні й передчуття не обнадійливі. Що більшість проголосує за незалежність, то це, очевидно, поза сумнівом. Але, мабуть, таки виберуть Кравчука. Тоді моя уява проглядує у глибині грядущого, що там нас очікує щось жахливе, а може, й остаточна пагуба, як народу, звісно, що Кравчук сей підпише усі московські договори. І що потім витвориться – можна тільки подумать, уявить тільки можна.

Портрети кандидатів у президенти збирають, на деяких, на портретах Лук’яненка й Чорновола пишуть хулу. В товпах, поміж товпами ходять шпики енгебе. Їх упізнать одразу можна. Хоча вигляд у них вже не такий упевнено нахабний, як раніш. Й у них перспектива потері власті на лицях відбилась.
1 грудня. І хто б міг подумать років десять тому… Цьогорічний великий жовтень, тобто 7 листопада полярно відрізнявсь від усіх 73-х попередніх. Уранці поїхав я на Хрещатик, на майдані Незалежности з тролейбуса зійшов. А там тихо, відносно порожньо майже. Пам’ятника В. Ульянову – вождеві усесвітового пролетаріату вже нема на пагорбі – обгороджено там зеленим сиво тином. Там дійство якесь влаштовують – пародію на комуністичні ідеї, спектакль про полковника Григор’єва і депутата Хмару розігрують. І я туди підійшов, шпики енгебістські проте густо ходять, одного давнього знайомого із них позустрів. Останнім часом він в ЦК працював, а зараз, за його словами, в одній фірмі працює. «Що іще вишпиговують вони і яка їхня сила?» – думка до мене прилинула. «А таки велика ще їхня сила» – відповідь сутність мою скувала.
1 грудня. Дівчинка заплакала – й серце моє заридало… Після голосування уранці о 8-ій годині. А проголосував я за незалежну Україну та за президента Левка Лук’яненка. Із нашого дому ніхто іще о цій порі не голосував. До мене передчуття таке найшло, що, може, вони взагалі не голосуватимуть. Тобто настрій їхній до долі краю суцільно нигілістичний. Аяк, із способу життя їхнього й настрої їхні випливають.

До обіду відтак се, те дома робив, але тривога мене усе не полишала, не відступала все від мене: які то настрої випро­мінюють мої соплемінники, чи в проглядування грядущого спрямовані очі їхні, а чи так просто збайдужілі й охлялі вони – й не то спочуття викликають, не то гнів, не то гіркоту болючу, ніяковістю й соромом серце роздираючу.

А по обіді я надумав у місто переїхать да подивиться, що воно на вулицях діється, сплески настроїв які хлюпають, хитаються. Портрети кандидатів у президенти й усіляку іншу наочну агітацію вже познімали, а де на стінах наприклеювали, то подерли, пошкрябали лиця їхні й очі повичавлювали. Кравчукові теж.

Люд снує і в купки збивається. Кореспонденти з апаратурою шмигають. Молоді та хвацькі усе. Московські й заграничні є. Бородаї. Й голобороді. До одного білого голобородого я прика­завсь, признавсь. Вискочив, як Пилип з конопель. Я до нього. Звідкіля, мовляв, і чого, мовляв. А він: – Российское телевидение.

– Ну и как?

– А вы как?

І тут око моє сітчасту балабушку завважило сизу. Мікрофон. Переляк. Ай дудки! Я на всі 180 та й навтеки. Почуєш від мене. А чорна апаратура фотографічна операторська вже іззаду на мене жах викрадення тайни кладе. І віддаляючись трушки, я жах той із себе зістріпую. За поворот пошти на Хрещатик іду. А там у закутку муру коричневого вишнево гранітного, що від міжміської переговорної станції до радіо ближче на таку картину натрапляю. Ах, який затишний сей камінь, сей грубий мур, яке упевнююче відчуття прихистку серед безмежжя міської нівеляції й обезличення будить він. Недаремно ж се місце, закуток сей, цяточку малу міста великого облюбував отой нетяга із землі донецької пагірньої, нещасник і подвижник великий серед жорстоких бур часу нашого розхристано стрімкого чи уповільненого бездумно безпричинно, як коли. Сей мужній бранець більшовицько-енгебістської психіатрії. Але неупокорений. Я завважив його десь місяців два тому, коли іще теплінь свою щедру осінь була крильми голубими над містом розпростерла та й випромінювала. Він так доладно й кожного переконуюче обладнав сей маленький закуток грубого муру міського. Написи одні зір кожного, а хто б не проходив, драмою життя реального в себе вбирають і мізки до думання штурхають. Прізвище сього бранця Степанчук. Він зазнавав переслідувань і тортур, екзекуцій протягом 30-ти літ. А і я мало що менше – 26-ий ось уже. Лице його змордоване, але горде. Вигляд простий та благий. Тут і фотографії родини, що також бідність та страждання усіх домашніх виказують. Тут і медичне заключення відомого психіатра Семена Глузмана про відсутність хвороби. Горе тому, хто іще здужає тікати від переслідувань психіатрії й від хвороби, отже. Але не мед і тому, як мені, що тікати вже безсилий, – і єдиним порятунком у цім світі для кого є визнання хвороби. Ах, і те, і се – яке то горе. Але все одно сей Степанчук упокорив мене з першого погляду граничною справжністю свого лиця. І став ув очах моїх взірцем серед життєвих рифів моїх, очі заплющу – а лице Степанчука так і ясніє у граничній справжності своїй.

Одного разу, коли він говорив, що втричі, у сто разів краще було би йому в тюрмі, як в психіатрії. Так мріяв він у психіатрії про тюрму. То я сказав з товпи йому:

– Вірю, брате, у тисячу разів у тюрмі краще, ніж в психіатрії.

Бо і я не раз в психіатрії про тюрму мріяв. І, здається, слово моє до нього долетіло й лиця його з печаттю справжності високої діткнулось, бо так реакція на нім запульсувала, якби коли від згуку, вітром з далечини принесеного, стрепенеться, й запульсує слабо людське лице.

А от сьогодні, як підійшов я, то натовп людей чималий, а самого Степанчука нема. Донька одна лиш стоїть. Підліток. Таке нещасне зацьковане дівча.

Конфліктна ситуація витворилась. Міліціонери два стоять. Майор один. Я його пам’ятаю ще з весни по вуличних конфліктних ситуаціях. Вроді тихий з лиця, але настирний і підступний.

Річ ось в чім. Він хоче знять верхній плакат, на якім написано приблизно: «1 декабря я и моя семья отдадим свои голоса за взвешенную радикальную позицию Левка Лукьяненко, а не за махровую демагогию Кравчука». Але тут за дівчинку заступились люди. І я, несмілий, переляканий, свій голос подав:

– Ні, це буде насильство. Це гвалтівництво. Гвалтувати такої дівчинки не можна. Це їхня доля, це їхнє життя, і зачіпать його, гвалтувать його не можна, якщо ми хочемо будувать незалежну Україну.

Майор підступив до мене. Я трошки ізлякавсь, але не дуже. Й продовжував говорить отако. Й це у мене складно виходило, аж люди те помітили, завважили, який я оратель.

Але де не взявсь чорний вусатий молодик у чорному одінні – плащі. Він щось шепнув майорові по-змовницькому. Й виказало що вони спільники, з однієї групи тобто. Відтак чорний молодик у чорному одінні вийняв ножика й почав відрізати той верхній плакат. Декотрі люди протестували, і я також. Аж подивовуюсь, де та сміливість у мене взялась. Зробивши своє діло, молодик відійшов, і я поспитавсь його.

– А ви хто?

– Я з Одеси…

– Гості так не поводяться.

– А це моя Україна. Я тут хазяїн.

– Насильники й гвалтівники, – прорвалось у мене.

Але вони байдуже підступно хутко віддалялися, як відда­ляються гвалтівники, й зловісна чорна тінь від них на тихий поетичний закуток міський упала.

А дівчинка зайшлася невимовним плачем, як плачуть підлітки після згвалтування. Й серце моє заридало. А якась жінка підійшла до дівчинки й голубила її, і голову гладила, і примовляла щось. Але те не розраювало.
2 грудня. Але чому так незатишно, важко й безпер­спективно в серці у моїм… Уранці передали повідомлення, що в переважаючім відсотку народ України проголосував за свою незалежність. Затим дізнавсь я, що президентом також переважаючою більшістю обраний Кравчук. Навіть у Київі! Овва! Що вибитись він може за першим разом – таке я передбачав. А от нащот Київа та киян того подумать не міг. Деталь також іще. Скільки напередодні я не ходив, не шнякав вулицями Київа, до кого не приставав із передбаченнями про Кравчука, дак усі при згадці імені сього мало не плювалися, тобто виказували свою позицію, що за нього не голосуватимуть. Аже проголосували. Значить, то висловлювали вони настрої не справжні. Шпики тобто це були. Й коли я сьогодні уранці поїздом метро їхав да одному зухові про те сказав, то він потвердив, що то так, тобто що шпики.

Ну що ж. Тут слів нема. Кого народ хоче, того й вибирає. Але усі собі, на себе тобто. Тут можна щось то скинуть на махінації – й такі могли буть. Тут до уваги треба взять партактив, колишній, й увесь актив управлінський теперішній. Може, ще армію. Генералітет. Але й простолюдини добрі. Оті брати твої й братихи Євки.

Сьогодні з Ірпеня на пошті дожидався я у село до Богдана – Славіка подзвонить. Не додзвонивсь. Чекаю. Сиджу, куняю. Чоловік один, мужичок поряд сидить. Теж куняє.

– Значить, вибрали Кравчука, – кажу.

– Вибрали, – киває він головою і мляво продовжує. – Вибрали. Нехай добиває. Бо не знаєш, що той Чорновіл може наробить.

І тут я подумав. А й справді. Нехай добиває, але в інше становисько не піду. Тобто уявлення яке. Управник, старшина тілько й може те робить, щоб добивать. Раб волі не любить. Воля лякає його. Він і проголосував за незалежність тому, що до того закликав Кравчук. А якби Кравчук закликав до супротивного, він голосував би за супротивне. Раб волі не мислить і не допускає. Він не уявляє її. Навіть би, коби якийсь благодійник да ту волю давав, а він все одно вважатиме, що той благодійник хоче добить його. Замисливсь я над тим, і такою оголено беззахисною стала моя душа. Звісно, що в сій ситуації нічого доброго не ждать мені особисто, ані поліпшення становища свого гіркого, ані розвою для художності.

Отой простолюдин на пошті ніби за переважаючу більшість усе сказав.

Тому то й не тішать мене надто радісні мельодії, що радійно линуть усе, й веселитись з нагоди історичного моменту й свята запрошують, закликають.

Але я часто думав у ці дні про Україну, її долю та будучину. Й на однім думка моя зупинялась. Й одне ясно, як день Божий. Україна під цю пору в центрі світу опинилась. Очевидно, тут таки Боже Провидіння. Від нас може багато залежать не тільки для самих себе, а й для інших народів. І якщо ми не так поведемся, або повелися вже, тобто якщо злегковажимо месійністю своєю, то горе неописуване спаде на нас усамперед. А й Чорнобиль попередженням для нас хіба не був, але попередженням, виходить, не став у мисленні нашім. І що тут можна сказать. А нічого, що ми дурні, темні, гноблені та непросвіщенні, що затюкали нас. Ай, досить. І як хитрувать, то самого себе перехитрить можна.
2 грудня. І що найбільш жахливе у тім… І коли моя думка до первотин у тім напрямку розпросторюється, то найбільш жахливе в тім бачиться мені, що се якийсь майстерно скомпо­нований сценарій розгортається, дійство діється. І все, що пов’язане з путчем, і путч самий, і референдум, і Акт незалеж­ности, і прогнози й передбачення Глоби… Якийсь скомпоно­ваний сценарій, у якім жодної яви випадкової, розгортається. І жодних порушень, жодних відхилень.
2 грудня. Се може буть захоплюючий роман у листах… Моя житлова проблема улягається в папку офіційних листувань і в зошит записів «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Се будуть дуже цікаві твори. І їх можна буде видавать осібно. Але й у цім зошиті кортить мене дещо записать. Три листи ось:

«Голові Шевченківської районної Ради м. Київа П. Й. Рома-нюку.

Кондратюка Андрія Івановича (адреса: 254060, вул. Щусєва, 6, кв. 77).

Високоповажний Павле Йосиповичу!

Я інвалід ІІ групи. Член творчих Спілок журналістів і письменників. Понад 20 років мешкав у квартирі № 29 в будинку 8-А по вулиці Великій Житомирській, зазнавши «раю» спільної кухні: дії мікросоціальної сфери, коли двері не раз виламувались і сокирою рубались, а над моїм майном, хоч і яким, чиннили вандалізм, грабували його; дії і явищ та стихій природи, коли від дощів і танення снігів квартиру не раз затоплювало, піддаючи речі руйнації, а в кімнаті від тепла батареї і надміру вологи витворювався своєрідний спертий дух, роблячи моє дихання важким.

У зв’язку з капітальним ремонтом будинку в листопаді 1986 року мене поспішно й вимушено відселили на вулицю Щусєва, виявивши при цьому несправедливість, не врахувавши ані стану мого здоров’я, ані інших обставин, ані мого бажання. Я хотів повернутись у цей будинок або якби мені надали житло в районі, де цей будинок знаходиться.

Дім мого теперішнього помешкання (йому вже більше 30-и років) типу відомих «хрущовок» розташований на розі вулиць Щусєва і Коротченка, в одному із найбільш заблокованих рухом транспорту місць Київа, і переходити навіть таке рухоме перехрестя мені щораз стає проблемою. Кімната міститься на п’ятому останньому поверсі, і щораз проблемою стає також підніматись на п’ятий поверх пішки, я до того ж маю іще гіпертонічну хворобу, тиск піднімається до 140/230, і хвороба ніг прогресує.

Сантехніка у квартирі в аварійному стані, вікна й двері вже треба мінять. Скрізь протяги. Через кімнату проходить (не виведена на горище) обігрівальна труба, яка через несправності в сантехніці нагрівається особливо сильно, утворюючи в кімнаті смердючу задуху – я задихаюсь – треба постійно відчинять вікно – і от від протягів ізнов простуджуюсь, наживши вже й радикуліту, застуджені нирки. А влітку від даху у кімнаті температура часто піднімається за +30°С, у вічі при відчиненім вікні летить пташиний послід голубів, що масово облюбували собі це місце, летить принесене ними сміття, пір’я.

У зв’язку з тим, що під час відселення до мене виявлено несправедливість, прошу поміняти мені цю квартиру, тобто повернути у будинок 8-А на вулиці Великій Житомирській після капітального ремонту. Адже житлоплоща, яку я там залишив, дозволяє це зробить. Або надати мені захищене житло десь у тому місці. Це місце дороге мені. І, зважаючи на всі обставини, треба було б вислухать мене. Тим більш, що виконком Шевченківської райради у вересні 1990 року прийняв рішення про заміну мені житла.

Мені 54 роки. 23 із них я несу незалежний від мене важкий присуд долі і часу. Моя хвороба кваліфікується як одне з найтяжчих людських страждань. Доля і так ще розпорядилась, що я самотній. Наразі, а й далі тим більш потребуватиму соціального захисту. І забезпечення мене нормальним захищеним житлом було б великою полегкістю у моєму житті.

Десь читав я чи по радіо чув, що в якійсь то країні одна благодійна організація опікується, щоб людям, які мають отаку хворобу, надавали краще житло. А мене ж, не врахувавши здоров’я і бажання, із кращого місця і будинку переселили в гірші умови, порушивши при цьому і мої законні права на житло.

Останнім часом я кілька разів звертався до Вас з окресленого питання. Але мене не почули. Іще раз уклінно прошу Вас звернути увагу на мої проблеми. Житлові умови неухильно доруйновують моє здоров’я. І не виключено, що в якийсь час це може виявитися трагічним.

А. Кондратюк.»

Із тим листом я в черговий раз направився до означеного голови. Та його того дня не було. Заступник перший був. Я спрямувавсь за порадою попередньо до іще одного заступника, не першого, а по культурі. Звів мене із ним випадок, коли свої книжки для Самбірської бібліотеки приносив. Він мене «паном» назвав. Значить демократ. УРП. Але поводження його дивне, розглядувальне до ненатуральності. Він тому заступникові першому подзвонив, і це, мабуть, зашкодило. Бо скоро після моїх відвідин я одержав із райвиконкому поштою цидулку отакого змісту й тексту: «г. Киев-60, ул. Шусева, 6, кв. 77, Кондратюк А. И.

Уважаемый Андрей Иванович.

Ваше заявление в исполкоме Шевченковского райсовета народных депутатов рассмотрено.

В связи с отселением жильцов из дома № 8-а по ул. Б. Житомирская, для капитального ремонта, Вам, по Вашему согласию была представлена кв. 77 в доме № 6 по ул. Щусева, в 1986 году для постоянного проживания.

Решением исполкома № 575 от 17.09.90 года, Вы включены в список на замену жилой площади на равноценную на нижних этажах, либо в доме с лифтом.

К сожалению все квартиры в доме № 8-а по ул. Б. Жито­мирская после ремонта распределены.

В связи с отсутствием свободной жилой площади в цен­тральной части города, исполком удовлетворить Вашу просьбу возможности не имеет. Ваш вопрос будет рассматриваться при подходе Вашей очереди.

Первый зам. председателя Т. Шкудун».

Збагнувши, що мені нічого не світить в проглядуваній перспективі, я тут же іще раз записавсь на прийом до голови. Й посланнячко сотворив. Таке:

«Голові Шевченківської районної Ради м. Київа П. Й. Романюку

Кондратюка Андрія Івановича (254060, м. Київ-60, вул. Щусєва, 6, кв. 77).

Заява

В означеній справі щодо заміни мені житла я звертався до Вас кілька разів письмово і особисто. І от одержав відповідь за підписом першого заступника голови райради П. Шкудуна, з якої, а також із розмови з інспектором т. Руденком мені стало відомо, що в будинок № 8-А мене не повернуть. П. Шкудун пише, що квартира 77 в будинку 6 по вулиці Щусєва була надана мені «по согласию». Але це не так. І тут треба роз’яснить ситуацію іще раз.



Насправді все було ось як. Своє бажання надати за станом здоров’я мені відповідне житло в центральній частині міста я висловлював не раз напередодні відселення перед капітальним ремонтом будинку, клопотання у цій справі надсилала Спілка журналістів колишньому голові Київради В. А. Згурському.

Восени 1986 року в моєму помешканні кілька разів вибивали двері. Відключили світло, перекрили газ, побили вікна. Мене не захистили. В ЖЕКу сказали:

– Значит так нужно.

У райвиконкомі:

– Мы к этому не причастны.

Я був загнаний в кут і опинивсь в одчаї. Ішла зима. А поставте себе чи будь-яку іншу людину, нехай і здорову, на моє місце.

От тоді мені запропонували квартиру 77 в будинку 6 по вулиці Щусєва. Я ж тоді казав, що це житло не відповідне моєму здоров’ю. Але що мені було робить? І я був вимушений (вынужденный) переходить хоч куди. А для цього мені подали підписать папірець. І називать це згодою не треба. Є люди, можуть засвідчити, як я не погоджувався на те житло і в якому одчаї перебував. Про це може засвідчить і народний депутат, член виконкому Шевченківської Райради Василь Губарець.

Далі. Якщо у 1990 році було прийняте рішення про заміну мені житла, значить у 1986 році була допущена помилка (я хворий з 1969 року, а не з 1990-го). Треба зараз і виправлять помилку, а не включать мене у нову чергу (скільки разів). Це нелогічно. Це несправедливо.

І це боляче. Через мене переступають, і я передчасно можу загинуть від беззахисності. Будучи причетним до художнього світу, як і боляче мені, що ось так відсторонюють від суспільства і культуру. І яка перспектива тоді у нас? Адже не хлібом єдиним живе людина... Навіть в найскрутніші часи.

А. Кондратюк.»

Побачу, як розвиватиметься сюжет далі. Очікую сильного одкоша.
3 грудня. І я подумав був... Якось у передвиборні дні, у підземному переході на Хрещатику переходячи, я натрапив був на єдину й дивну афішку. Дивною здалась вона мені через свою виключність. «Знатні» люди України, передовики виробництва, діячі науки і культури агітували проголосувати за Кравчука. Усе, як в минулі часи. Я подивувавсь немало. А затим став вичитувать ті імена, підписи тобто. Першим ішов музика Анатолій Авдієвський. Там, в ряду тобто тому, розумінням своїм я іще виокреслив літературознавця Миколу Жулинського і співачку Євгенію Мірошниченко. «Микола Жулинський – то звісно», – думка моя потекла. Але яким чином се пропонувалось Авдієвському і Мірошниченко? Вони ж все-таки музики. За першим пропонуванням у них острах сутністю їхньою розійшовсь, щось то втратить, вони іздавна заангажовані. Не може вже ж буть, щоб до горла ножа приставляли. «Але імені Анатолія Солов’яненка в цьому ряду проте нема», – розгорталась моя думка далі, коли я уже від тої афішки відходив.
3 грудня. І тему завершуючи... І тему завершуючи, ах, які слова б’ються в сутності моїй: «Україно, туго моя, Україно, болю мій!», «Ах, і ти, народе, чому ж відхиляєш ти пророків і пастирів, які посилає тобі Господь! Адже це післанці Божі. А як ти не міг розпізнати їх?! Що ж чекає нас, грішних, після чину отакого?»
3 грудня. Я в Ірпені... З 2-го по 27 грудня я маю путівку в Ірпінський будинок творчості. Ах, яка тут творчість. Але добра мені кімната. Простора. Якби для постійного проживання мені така була. Ось як небагато я від життя і хочу. Але цього не хочуть зрозуміть.

Тут годують «жирно», як сказав би був швагро Адам. Їжа це трохи не моя. Мені скромніше, може, треба стіл. І щоб їжа була несолена. Як їси, то воно солоності й не відчуваєш, а вже опісля солоність в потягові організму до води про себе знать дає.

Кімната ж на другому поверсі в четвертому корпусі, кімната шоста розчудесна. Крізь вікно я бачу дерева голі й сосни зелені, за них зачеплюється мій погляд, й вони на мене дивляться, у вікно зазирають, в тиші причаївшись.

Се каштан перед самим вікном округлі голі віття-цурпалки розпустив. А думка моя углибінь часу злежаного потекла. Се Павло Тичина в Ірпені з вікна на каштан дививсь влітку 1936 року, й тоді звістка про смерть Максима Горького надійшла. Згадую затим, що і Григір Тютюнник писав своїй одній московській перекладачці: «Приїжджайте в Ірпінь. Там розкіш».

І спалось мені уночі добре. Повітря у кімнаті чисте, а не таке смердючо-задушливе, як у моєму київському помешканні. І тут я іще раз переконуюсь в своїй невибагливості, як мало мені треба, і як неймовірно неможливо доказати це людям і світові.

Тиша. Посеред дня благісна тиша зависла над столом у кімнаті. Й за вікном у густій сірості пізньоосінній над темно-зеленими соснами тиша висить. Сосни не ворушаться. Одна лиш дисгармонія, один лиш дискомфорт: згуки поїздів за соснами. Вони й посеред ночі павзи у сні роблять, силою моці стрімкої своєї спонукуючи єство моє із потавання в нереальність до реальності уставать. І це дискомфорт.

До поїздів, кажуть, звикнути треба. Але я в це не вірю. До чогось неприроднього людина, як форма життя, звикнути не може ніколи. Вона просто примирюється зі станом втручання в її тишу, в її автономію, звикається із доконаним фактом гвалтування. Отак і в суспільстві. Людина стає мудрим рабом.

Варівко мені ходить в їдальню, зустрічатись з письменниками. Це вносить ніяковість у мій стан, не вирівнює, не розпросторює думання у тиші, так необхідного для творчості. Твориво будь-якої штуки – се річ дуже й дуже інтимізована. Сей процес не терпить наразі у моменті присутності собі подібних чи просто до сієї справи дотичних. І от тільки ти настроївсь, розпросторивсь на думання вільне усамітнене, як уже й час в їдальню іти. І зустрічі ці мимовільні в ніяковість мене одразу ж і повергають, настрій неокріпший іще у вистоюванні враз розсіюється. Шкода як. Ізнов на настрій такий збиратись треба. Але хіба це легко.

Ні, найзатишніш і найпродуктивніш писать – це все-таки на хуторі. Якби худоба там не паслася.

Але згадав ось я. Костянтин Паустовський по війні, житла не маючи, по будинках творчості свої штуки писав. Але це хороші вистояні в повільності твори. Я навіть і не подумав би, що вони в таких умовах написані, але в листах самого Костянтина Паустовського про те вичитав. Цікаво, чи душевний дискомфорт від подібних зустрічей він також відчував?



Сьогодні уранці після сніданку ходив у місто, прогулятись і в книгарню зазирнуть. А коли назад вертавсь, то завважив ліворуч цілий ряд нових будинків. Вони булий пейзаж з місця цього закутку з лиця землі стерли. Тут вільхи раніш росли, гайок поетичний елегійні настрої у простір випромінював. У пізньоосіннім густім надвечір’ї я на пагорб у це місце йшов. І двоє карих коней паслося у гайку тому. Вони мене завважали, від пасіння свого голови попіднімали, й погляди наші перетнулися. Уже пізніше я прочитав вірш поета Миколи Рубцова про зустріч з кінськими очима, й картина та побачена ураз спливла перед очима. І так щоразу вже потім. Тільки-но епізод той згадувавсь, так і вірш на пам’ять біг. Й навпаки. Вірш згадувавсь, так і картина колись побачена з далини перед очі напливала.
3 грудня. Гострота завважування. Вулицею іду. Навстріч мені, тільки з другого боку вулиці, чоловік іде. Високий. А обличчя його дивне. Щока одна червона-червона, сплющена, й око наче сплющене. Вада. Від травми, очевидно. Й та частина лиця чоловікового дивиться як жива печать чиясь пульсуюча. І я очі долу опускаю, щоб не завважувати вади чоловікової тієї, щоб наші погляди не стрілися. Іду в напрузі проте. Але в якімсь то моменті не витримую напруги. Цікавість погляд мій у бік чоловіка помимо волі моєї веде, як тільки ми зрівнюємось. І от реакція несподівано неочікувана. Чоловік той кидає й на мене раптовий погляд свого другого промацючого тебе наскрізь безвадного ока. Таке гостре завважування й промацування один одного.
3 грудня. Мій хутір – моя творча і життєва пожива. В Ірпені свою рідну сторону згадуючи, я в усвідомленні своїм висновую: хутір наш – моя незамінна життєва і творча пожива.
3 грудня. Мені здається... Мені здається, що в тиші Ірпінського будинку добре було б щось то вже написане вдруге переписувать та виправлять. Або над листами Миколи Гоголя сидіть та й писать про се – тобто над листами Миколи Гоголя спостереження свої викладать.
3 грудня. Схоже, велика російська література... Я над цим часом тепер замислююсь. Схоже, велика російська література, одна думка про яку усе моє єство раніш на висоту возносила, зараз перебуває в стані деструкції. В моїм усвідомленні й відчуттях моїх ся деструкція сталася минулого літа, коли я прочитав брошуру Олександра Солженіцина «Как нам обустроить Россию». Після того я чомусь не зміг більше читать його твори, хоча й пробував кілька разів. І кожного разу згадував, що хтось то казав був мені, ніби Кнутові Гамсунові у війну через тин до нього перекидали його книжки за колабораціонізм тільки. Й щораз далі в усвідомленні своїм я завважую деструкцію великої російської літератури, і щораз від того знесилююсь я, і у світу ясного шукаю, а в Бога прошу творчої поживи собі.
3 грудня. Так поволі іде зима... Після передчасного похолодання у жовтні настало тривале потепління. І вже от грудень настав, а іще відносно тепло, плюсова температура і вдень, і вночі. Але неухильно, хоча й поволі, ця температура тепла наближається до нуля. Стоїть густа насуплена пізньоосіння сірість. Вітер прохолодний подме, зірветься з простору, в лице мокрістю ударить, і тільки тоді зір твій завважить у повітрі дрібні прозорі краплі. Й з подивуванням завважуєш, осягаєш, що насуплена густа сірість випрозорюється. Але вітер стих, крила свої зложив, і сіра насупленість ізнов докупи збирається, над землею висне низько. І тільки передчуття змін у природі, в повітрі носяться, і тільки наближення до білої ясності в сутності речей визріває.
3 грудня. В провінції згасає гумор... Від якогось то часу я почав уранці купляти одну лиш газету «Правду». Тому що вона зараз найдешевша – п’ятнадцять копійок тільки одне число і коштує. Уранці підходжу до київського кіоску та й кажу, посміхаючись, як коли:

– А більшовицька газета «Правда» є?

– Є, – відповідає кіоскерка, й собі осміхається звільна.

І так кожного разу.

А сьогодні і в Ірпені до кіоску «Союздруку» підійшов та й питаю:

– А більшовицька газета «Правда» є.

Звичайно ж, легенько при тім осміхаючись.

– Нема, – відповідає мені кіоскерка, але на її насуплене лице не пробивається жодного натяку на усмішку.

Схоже, що в провінції з віддаленням від центру гумор згасає. Це тільки в центрі гумор пульсує безнастанно, й пульсацією своєю шумливі міські дооколи осяває.
3 грудня. Агресивна московська преса... Я часто по радіо останнім часом чую, що московська преса й радіотелевізія супротив України випади робить. Якось я тому особливого значення не надавав, зблизька до себе тих чуток не підпускав. Аж сьогодні в Ірпені біля залізничного вокзалу на вітрині газету «Труд» мій зір завважив. Згадка про Ільфа й Петрова одразу попливла. Й газета поманила до себе. Став розглядувати я її. Очима одну статтю випадково пробіг. А із тієї статті така неприхована агресія супротив України і справді на мене голки свої спрямувала. Ще раніш випадком щось схоже я і в «Известиях» завважував.

Якось я в поліклініці час коротаючи, більшовицьку газету «Правда» став розглядувати, проглядувать. Від букви першої і до букви останньої, від початку й до кінця розглядував-проглядував я її. Написано, що газета ся незалежна. Але то формально. Насправді листочок цей компартійний від першої до останньої буквочки. І про віщо б не писалося, яка би статейка, мала чи велика, не була, один захист більшовицьких ідей так і проглядається, так і просякнуто усе цим намаганням. Намаганням олжу за правду перед читальником виставить. І тут я згадав нашого однокурсника-журналіста Льоню Олішевця, який іще в 60-х роках писав Тетяні Тесс в «Известия», що якби існував да такий лакмус, щоб ним можна було правду серед олжі просвітлювати, то від газети «Правда» хіба один заголовок і лишився б, – все інше спливло під розчинною дією того лакмусу, яко лжа.


3 грудня. Світ визнає Україну... По радіо передають, що світ починає визнавать Україну. Першою про таке визнання сповістила Польща, за нею – Канада. Але іще попередніше, до референдуму іще, Україну визнала Угорщина.
3 грудня. Максим Богданович – моя давня любов... По радіо передають: сьогодні відзначають 100 років від дня народження білоруського поета Максима Богдановича. І згадалось мені. Років двадцять тому, уже після лікарні, якийсь то час в якімсь то моменті так зворушували, так на серце лягали мені вірші сього поета, що відійшов на зорі життя. А один і донині звучить в моїй свідомості незнищенним знаком творчого життя, який у перекладі на українську мову звучить приблизно так:

...над синню бухти,

де я вмираю, я не самотній,

я книгу маю з друкарні

пана Мартина Кухти.
3 грудня. Книги під рукою – се невичерпна пожива... Я другий день в Ірпені. Щось то записую увесь час собі! Але от завважую, про себе в свідомості визначаю і стомивсь я уже. Не так стомивсь, як виснаживсь. Мізки мої на думку й образ сухі, бідні стали. І тут пожива для них потрібна. Я на стіл просторий із лежанки глянув, й осяяло мене: такою поживою, щоб нові образи й думки будилися, може буть хороша книга. А я жодної книги із собою не взяв.

А тепер ось згадую, що Іван-сусід, паралізованим уже будучи, говорив. Він таке на слова Марїні, що книги – річ не потрібна, говорив:

– Е, ні. Книга – се, як би сказать. Се як людина хороша. Її чекаєш. Вона ось прийшла і говорить із тобою.
3 грудня. Що то значить, коли тебе визнають сусіди... Якось навесні, коли вже ціни відпущені були на волю, я купив в «Будинку тканин» на Хрещатику відріз синьо-сизої матерії (5 метрів 60 сантиметрів), яка знадобиться могла б на сорочку. Вона проте пролежала аж до цих пір. У контексті стрімкого руху часу, коли все неухильно на очах дорожчає, постала потреба і шить сорочки. І коли я в швачок поспитав поради, чи з тої матерії дві сорочки вийде, то мені сказали, що не вийде. На одну сорочку треба 3,5 метра.

Одного разу я спакував матерію в торбу та й поніс в Будинок побуту на Поділ. Жінка, яка мала те шити, сильно подивувалась, що я її сусід. Вона мешкає теж на Сирці на вулиці Котовського, дуже із того задоволена, й мене прийняла за свого. Замірявши мої габарити, вона пообіцяла, що пошиє дві сорочки.

В призначений час я поїхав на Поділ готовий виріб тієї майстрині забирать. Вона разом із сорочками у вузлику й окрайці мені передала. Уже дома я розгорнув сорочки та примірять став. Й велике було моє подивування, що сорочки зшиті добротно, на совість. Просторі, на мої габарити розраховані, не чавить ніде. Трошки закороткі, але ж вона про те й говорила, що в довжину може не вистачить надто на довгі. Я розгорнув вузлика. Й тут подивування моє іще більше було. Усі окрайці, й манюсінькі, складені акуратненько були. Були й більші, якими довжину сорочки доточить можна. Й так радісно зробилось на серці моїм. І так добре, коли щодня ту сорочку на себе накладаю. І подумав я був тоді. От що то значить, коли тебе визнають сусіди.
4 грудня. Зі сну прокинувсь я, і давнє спогадалось мені... Я в Ірпені зі сну прокинувсь вранці, і давнє спогадалось мені. На останньому курсі факультету журналістики у Львові після хвороби на початку 1962 року я перейшов у гуртожиток на вулиці Шота Руставелі. На високім пагорбі стояв той двоповерховий, малий як для гуртожитку будиночок. А перед самим будиночком пнувся вгору пагорб іще вищий («Вище гір можуть буть тільки гори...»).

Але не о тім річ. Іще перед хворобою, захопившись Гегелем (ах, хто ним за молодістю своєю не захоплювався), я взяв був ув університетській бібліотеці чорний поважний томик з академічного видання філософа. Там була «Естетика» Гегеля. Зі своїми конспектами я приніс цю книжку в гуртожиток із підвальної квартири, що її наймав ув одної тітки в центрі міста. Але вже передніше прочитав її. Просто тішився присутністю цієї книжки біля себе, й це підносило мій дух.

Та десь та книжка в гуртожитку затерялась. І кого не питав, в яких закамарках не шукав, так не з’являлася, не виринала вона перед лице моє.

Аж настало літо, прийшов час прощатись з університетом і зі Львовом. Але перед відмельдуванням ще треба було обійти з обхідним листком, щоб усі служби печать поставили й порозпису­вались, що ти нікому нічого не винен.

Поткнувсь усамкінець я до бібліотеки.

А там мені:

– Де том Гегеля?

– ?!


– Де?

– Загубивсь.

– Ай-яй! Шукайте. Це ж таке видання, таке видання…

Не підписують. У розпачі я сюди, я туди. Дудки. Й в універси­теті мене тримать по цій причині хто буде.

Зм’якшуватись став мій непіддатливий спочатку бібліотекар. Він, може, іще думав, що я «зажилить» той том хотів. Й усамкінець лиш піддався на мої відчаєні умовляння:

– Добре. Купіть щось із питань преси, але щоб не дешевша книжка та була.

Я тут же побіг у центральні книгарні, купив та й приніс тому суворому непіддатливому бібліотекареві грубу червону книжку з питань більшовицької преси.

Але це ще не все. Коли я спрямувавсь уже на вокзал у дорогу, то однокурсник наш Аркадій Пастушенко, трохи приятель мій, (він вже помер) сказав мені, що книжка та знайшлась. У когось то вона там є. Але це треба було кудись іще йти, отже, від’їзд мій відклався б. І я не пішов розшукувать ту книжку, щоб віднести її у бібліотеку. А потім пожалкував був.

І ось сьогодні, коли уранці я від сну прокинувся в Ірпені, мені й спогадавсь той давній випадок.
4 грудня. Як світ визнавати почав, то і Росія визнала... Як дехто в світі Україну став визнавать, то і Росія вирішила Україну визнать. По радіо передають заяву Єльцина (Лєльченка). Се довга тирада з розгалуженими обумовленнями.
4 грудня. Угадування... По радіо твір українського класика передають. Така запашна барвиста проза. Але чия? В останніх означеннях я іще вагаюсь якийсь час. Та ось картина, ось фраза звучить: «Зазеленіли верби над Россю, зазеленіли трави над берегами». Сумнів розвіявсь: Іван Нечуй-Левицький. Кінця передачі чекаю. Так і є. Упевнююсь цілковито.

Я уже віддавна завважив за собою здатність на слух угадувать, тобто коли по радіо слухаю, чиї то твори передають, хоч, буває, і самих творів тих я не читав. Інколи угадую приблизно, але часто – і зовсім точно. Як авторів українських, так і російських. В основному – класику. Власне, від того й починається моє угадування: класика це чи не класика, справжня література чи ерзац? І який рівень цієї справжності. Се я починаю розрізнять, незважаючи на усі артистичні потуги актора-читця. Й уже потім думка про авторство біжить.

Так я безпомильно угадував Буніна, Лермонтова, Лесю Українку, Плужника, Антонича й багатьох інших, коли слух мій заставав читання десь посередині, коли ім’я автора вже прозвучало.

Он я який! Мене б референтом по літературі кудись узять. Але того завважувати не хочуть.


6 грудня. У смерті старого – нового народження... Ще кілька днів тому стояла густа пізньоосіння сірість. Сиві тумани приносили прохолодну мряку. У якихсь то павзах налітали бистрі вітри й приносили прозорі шпаркі краплини. Як приємно було відчувать їхні вдари на своєму лиці. Які благовісні імпульси розходилися по твоїм єстві, які теплі хвилі передчуттів вони будили. Рівночасно із прозорими прохолодними краплями у воздусі насилось проясніння.

І от час переміни настав. Уранці почав падать мокрий сніг. Під вечір стало пришерхать. Учора ввечері я ходив через залізницю в містечко прогулюватись. А довкола забіліло, як зима. Угору до неба очі звів. А воно темно-синє бездонно глибоке. Лиш місцями окрайці волохатих сивих хмар. Сьогодні увечері прогулювавсь – так мороз, може, до десяти градусів сягає. В руки і лице чуть. Ковзкість одна на стежках і дорогах. Впасти боїшся. Справжня зима. Ясність одна навкруги, пуп’янки весняного світла в природі вже заложені. І думаєш з подивуванням в серці й в усвідомленні своїм. От як то воно буває в житті і в природі. Щойно вчора, вважай, стояли похмурі короткі пізньоосінні сірі дні, а тепер вони вже так далеко-далеко в недосяжності своїй, у стопи злежаності часової уляглися. Але рівночасно із смертю їхньою нове родиво зайнялося, і ясністю своєю з’яви світ осяває.


11 грудня. Яке точне порівняння. По радіо слухаю: «Данило засинав, як трава, що нахиталася за день». Справді, яке точне порівняння. Се роман Юрія Яновського «Вершники» передають. Я угадую. І це наразі безпомильно. Але справді яке порівняння. Се ж бачить треба, слухать і відчувать.
16 грудня. Прийшов до мене білий кінь та й каже: «Дай води напиться!» Тут в Ірпені у заповідному місці кінь ходить. Я його кілька разів серед дерев – серед вільх гінких і беріз білокорих бачив, зустрічав. І він на мене дививсь, мій погляд шукав. Якось я узяв карафку та й пішов до джерела по воду. Набрав води, повертаюсь собі в кімнату. Аж то із гайка, з-поміж вільх інших високих і беріз білокорих той білий кінь виходить і прямо до мене, на мене іде. Я зі стежки до кущів звернув. Кінь за мною. Думаю, може, він кусається. Ізлякався навіть трохи. Є ж коні, які кусаються, або задніми ногами хвицаються. І те, і те мені в дитинстві із конями бувало. Один наш кінь добре мене за лоба вкусив.

Як і собак, коней зблизька я від тих пір побоююсь. А же цей підступає упритул навриписто. Я вже й не тікаю. Аж він язик показав та й чмокає, на карафку із водою дивиться, каже очима: «Дай води напиться!» А як я тобі дам. В карафки шийка вузенька. «Іди до джерела – там і напийсь!» – показую йому рукою. Тільки тоді він і відстав од мене. Іду та й думаю, а може, його хтось тут поїв отак з карафки.


20 грудня. Який важливий один голос!.. 8 грудня у Мінську Кравчук підписав угоду про співдружність – прообраз нового Союзу. Десять днів життя засвідчують успішне просування у напрямку стабілізації цього нового державного утворення. «Співдружність» – це лиш фраза. Ай, перестаньте, панове, що то за держава, як вона не має кордонів, тобто її кордони вільні для східного сусіда. Якщо ця держава не має власної валюти й армії. Ой, перестаньте, панове, цю гру в незалежність. Народ знав, кого вибирав. Те й одержує тепер.

І от сьогодні Верховна Рада висунула заяву, щоб трошки одержать і фактичну незалежність. Тобто хоч право виходу із того Союзу нового зафіксувати. Почали голосувать. І от дивно. 226. Приймається. А якби 225 – не прийняли б. І один голос, отже, вирішальним може буть.


21 грудня. Сей Плющ – також добра птиця... Про економічну сучасну кризу в краї, тобто про те, що на Україну голод насувається, змусили говорить на сесії Верховної Ради Фокіна. Щось то й говорив Фокін, виправдовувався. А щоб питання йому не давали, то Плющ міністрів випрадуваться покликав. Поки міністри виступали, то й час закриття сесії наспів. Ще Хмара хотів щось сказать, а він його перебив, на потім слово обіцявши. Ах, де те потім! Такі обхідні маневри на сесії Верховної Ради і Кравчук не раз робив. І сей Плющ теж добра птиця.
21 грудня. В Ірпені, як у казці... Увечері вітер стих, сніг падать щедро почав. Й дерева, ялинки, сосни, й листяні дерева і кущі білим казково зацвіли. В Ірпіні, як у казці. Я став посеред доріжки й диво те видивляюсь. Краса неймовірна і ні з чим незрівнянна. І подумав я, це ж треба, щоб момент такий витворивсь, така гармонія в дооколі розлилась, єдність вітру і снігу і всього, щоб сніжинки падали й на гілці затримувались, такі симетричні візерунки снуючи, витворюючи. Це ж треба єдність така у природі. Осібний елемент не зацвіте так яскраво.
22 грудня. Вірші поета слухаючи. Вірші Симоненка слухаючи по радіо...

Небо в сутінь буває сірим,

А насправді воно голубе.
22 грудня. З білого снігу зірвавсь чорний ворон... Уже другий день падає теплий пишний сніг. І усі дерева, галуззя чорне численне їхнє білим цвітом химерним зацвіло. Увесь світ зацвів біло. Й дивно так неймовірно на серці. Настрій передріздвяний. Із творів Гоголя. Й із одного передноворічного львівського вечора. Тиша наслуховуюча. Я із Київа електричкою в Ірпінь повертаюсь. На станції сходжу. Пагірцями ковзькими в долинку спускаюсь, щоб не впасти. А сніг падає. І ось із куща, що білим ідеально цвітом розцвів, раптом зривається ідеально чорний ворон. Й у суцільно білім полі перед моїм зором чорне коло креслить.
23 грудня.

У долині десь місто спить

З відкритими очима. Михайло Семенко.

З журбою радість обнялась.

Олександр Олесь.

Берестечко волиняк заорює,

Та ніяк не може заорать.

Євген Маланюк.


23 грудня. Досить тільки подумати... Якось по радіо передавали концерт за замовленнями. Передавали пісню, слова до якої написав народний депутат Шовкошитний.

Боже, якщо ти є, –

Дай Україні волю!

І подумав я, хіба ж можна так писать. Ще й віри нема, а вже сумнів закладений. Треба ж сильну віру мать.

А ще я подумав, вірніш, згадав рядки, які вичитав у грудневі дні 1952 року у шкільній граматиці: «І лише гідний той життя та волі, хто кожен день іде за них у бій». Слова, здається, належали Гете.

І от тільки подумав я, як по радіо передали, що якась то віруюча жінка також протестує проти тих рядків Шовкошитного. Каже, що так писать не можна.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка