Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка13/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31
23 вересня. «Окаянные дни» Івана Буніна. Книжки зараз подорожчали неймовірно. Яка книжка раніше коштувала до двох карбованців, то тепер 10, а то і 15 карбованців їх ціна. Невеличка книжечка, буває, 3-5 карбованців коштує. Се я називаю номінальну, магазинну вартість літературної продукції. У кооператорів, тобто перепродувальників цієї ж самої літератури, вона вже коштує у три, чотири, а то і більше разів дорожче, тобто 50-60 карбованців одна книжка. У Київі на майдані Незалежности я бачив, як 2-томник Ніцше продавали за 200 карбованців. Ніхто його, правда, і не купляв. Тільки я і подививсь. «Так мовить Заратустра», «По той бік добра і зла» – все твори, які я прочитав у високім натхненні й спалаху духа високім іще в 1968-ім році у затишнім старім поетичнім приміщенні колишньої академічної бібліотеки.

У книжковому магазині в Березному я недавно побачив невеличку книжечку в червоному і чорному оформленні. «И. А. Бунин. Окаянные дни». Щоденникові записи періоду великої російської смути 1918-1920 років. Іван Бунін іще тривалий час (до року) мешкав у Одесі.

Ціна сієї маленької книжечки – 3 карбованці. І я, не вагаючись, беру її. Кожне слово видатного Майстра завжди манить, а тим більш слово тобі іще невідоме, а тим більш слово документальне, таке, як щоденникові записи, в якім манливо загадкова душа поета, митця проступає виразно, а місцями й оголюється.

Такі книжки треба брать, не прогавлювать, і грошей на них не шкодувать. Їх і перечитувать одразу треба, як тільки час дозволяє.

Книжечку я прочитував у дорозі, коли від Здолбунова у Київ їхав, і коли цією ж електричкою назад із Київа до Здолбунова вертавсь. За вікном вагонним численні станції пробігали, села й поселення неслися навстріч, навстріч дух часу стривоженого нісся, ідеї демонтажу зловісної Системи у воздусі в піднебессі носились, зависали, а я перегортав сторінки книги, й так виразно фрагментарно епізоди звершеного булого передо мною розгортались, – й свідомість моя углиб, до витоків сієї зловісної Системи рухалась, основи її монтажу осягала.

Й одкривалось мені (я і сам про те знав, але упевненості надавалось), що не щиро простодушними були уявлення людей, головно філософів та письменників початку нашого століття про соціалістичні ідеї, тим більш про їх суспільне уреальнення, як торжество повсюдної справедливості, рівності та братерства, про більшовизм, як з’яву наскрізь гуманістичну, що тільки, знай, зорю звільнення усім знедоленим і несе, й зоря та із Кремля ясного світить знедоленим та нужденним, як єдино і можлива, єдино й існуюча у світі зоря надії. Далеко не щиро простодушними були такі уявлення. Але, мабуть, більше лукавства тут шукать треба – та й проглядуване. Іван Бунін в «Окаянных днях» своїх цілком одверто вже тоді, у 1918-1920 р.р., пише, що гасла «повсюдна рівність, справедливість, братерство» – се лиш порожній дзвін ошуканства в устах кровожадних і звіроднилих інтриганів, терористів й провокаторів, одержимих дикою пристрастю руйнації світу. Се лиш ширма для прикриття руїнницьких інстинктів товпи, що з місця свого зійшла, що берега рушилась. А й вони хіба не одверто казали у програмнім гімні своїм: «Мы весь, мы старый мир разрушим до основания…» Ай-яй-яй! І це вже тоді розумів, бо бачив живу реальність, Іван Бунін. То чому цього не могли сповна збагнути ті ж Максим Горький чи Максиміліан Волошин. Про яку романтику оновлення світу можна говорити й уяву леліяти, коли дикі пристрасті людські потоплюють у крові усі без винятку, а може, й найцінніші, найдостойніші, найпрекрасніші форми життя. Хіба, зруйнувавши їх, да можна було хоч для одної людини, для особини хоч однієї щастя витворить. Фікція усе те. І якщо вже тоді розумів розумом своїм сю елементарну істину реальності Іван Бунін, то чому сього не міг збагнути Степан. Мені здається, що се вже в пізніші часи, під гаслами справедливості, рівності й братерства чинилось найзнущальніше насильство і руйнація – і це вже стало нормою повсякденності, отоді тільки, по-моєму, можна було говорить про романтичну віру нових поколінь в романтичне оновлення світу, що гряде. Одвічні дитинні ілюзії у моменті цім фетишизувались. А в 1918-1920 роках, коли старі прекрасні цінності іще були на лице й живі, щиросердість таких побуджень навряд хіба можна було припускать. Лукавство скоріше тут має проглядуватись.

Десь 1968-го року, у якийсь давній, дореволюційній книжці, а й в Ніцше також, здається, я був вичитав міркування: «Откуда такие угрюмые личности, как социалисты, выдумали идею о всеобщем равенстве и братстве». Справді, звідки? Й того не може буть, щоб чесна, мисляча людина сього не могла зрозуміть. Із двох, отже, одне – або страх, або лукавство. Або й те, і те.

В своїх оцінках подій, що відбуваються, в характеристиках людей, одержимих пристрастю насильства, Іван Бунін гранично безкомпромісний. Одне для нього ясне: на співробітництво із насильниками він не піде, хоча б це коштувало йому втрати батьківщини, а й самого життя.

Та пощо переповідать. Найкрасномовніше його позицію пояснюють щоденникові записи. Осягаючи те, що діється, стривожена свідомість до основ, до первотин лине, до зачатків небаченого суспільного зруху, і в біблійних істинах причини сущого висновувать намагається:

«Мир, мир, а мира нет. Между народом Моим находятся нечестивые; сторожат, как птицеловы, припадают к земле, ставят ловушки и уловляют людей. И народ Мой любит это. Слушай, земля: вот Я приведу на народ сей пагубу, плод помыслов их».

Это из Иеремии, – все утро читал Библию. Изумительно. И особенно слова: «И народ Мой любит это… вот Я приведу на народ сей пагубу, плод помыслов их».

В щоденникових записах згадується десятки імен тогочасних політичних, військових діячів, філософів, письменників, видавців, подаються їх дефініції, і це інтерес до читання посилює, зацікавлює. А десь-десь згадується і просто N.N. якийсь то, а мені пощо він, без конкретного означення особи і читать нецікаво. У місці цім завважуєш, справді яке то значення має документальність в описах.

У вихорі драматичних, трагічних подій сприймання письменника загострене:

«Люди спасаются только слабостью своих способностей, – слабостью воображения, внимания, мысли, иначе нельзя было бы жить.

Толстой сказал про себя однажды:

– Вся беда в том, что у меня воображение немного живее, чем у других…

Есть и у меня эта беда.

Грязная темная погода, иногда летает снег».

У час небачених суспільних зрухів, у вирі подій загострено драматично-трагічних завжди пульсує з’ява, зблиски картин і видив краси несказанно чистої. Й серце митця відкрите її вловлюванню, хоч би в якім розхристанні не перебувала його свідомість.

«Опять несет мокрым снегом. Гимназистки идут облеплен­ные им – красота и радость. Особенно была хороша одна – прелестные синие глаза из-за поднятой к лицу меховой муфты… Что ждет эту молодость?

К вечеру все по-весеннему горит от солнца. На западе облака в золоте. Лужи и еще не растаявший белый, мягкий снег». (стор. 17-18).

І вже в Одесі:

«Ночью лил дождь. День серый, прохладный. Деревцо, зазеленевшее у нас во дворе, побледнело. И весна-то какая-то окаянная! Главное – совсем нет чувства весны. Да и на что весна теперь?» (стор. 36).

Те, що діялось пізніш, а й дотепер діється, зневажена як свобода, уже тоді проглядувалася:

«Воровский шептал нам, что он «совершенно раздавлен» новостями из Европы: там будто бы твердо решено: никакого вмешательства во внутренние русские дела… Да, да, это называется «внутренними делами», когда в соседнем доме, среди бела дня, грабят и режут разбойники!»

«Честь безумцу, который навесит человечеству сон золотой…» Как любил рычать это Горький! А и сон-то весь только в том, чтобы проломить голову фабриканту, вывернуть его карманы и стать стервой еще худшей, чем этот фабрикант». (стор. 38)

«С утра было серо, после полудня дождь, вечером ливень.

Два раза выходил смотреть на их первомайское празднество. Заставил себя, ибо от подобных зрелищ мне буквально всю душу перевертывает. «Я как-то физически чувствую людей», записал однажды про себя Толстой. Вот и я тоже. Этого не понимали в Толстом, не понимают и во мне, оттого и удивляются порой моей страстности, «пристрастности». Для большинства даже и до сих пор «народ», «пролетариат», только слова, а для меня это всегда – глаза, рты, звуки голосов, для меня речь на митинге – все естество произносящего ее». (стор. 39)

Хіба те, що становить сьогоднішню суть режиму, уже не проглядувалося тоді:

«– Сперва меньшевики. Потом грузовики, потом большевики и броневики...

Грузовик – каким страшным символом остался он для нас, сколько этого грузовика в наших самых тяжких и ужасных воспоминаниях! С самого первого дня своего связалась револю­ция с этим ревущим и смердящим животным, переполненным сперва истеричками и похабной солдатней из дезертиров, а потом отборными каторжанами». (стор. 41)

Хіба не те саме тепер. Тільки замість грузовика – танки.

«Вся грубость современной культуры и ее «социального пафоса» воплощена в грузовике» (стор. 42)

І власне безсилля перед цією грізною силою:

«И каждый день это самодурманивание достигает особой силы к вечеру, – такой силы, что ложишься спать точно эфиром опоенный, почти с полной верой, что ночью непременно что-нибудь случиться, и так неистово, так крепко крестишься, молишься так напряженно, до боли во всем теле, что кажется, не может не помочь Бог, чудо, силы небесные. Засыпаешь, изнуренный от того невероятного напряжения, с которым просишь об их погибели и за тысячу верст, в ночь, в темноту, в неизвестность шлешь всю свою душу к родным и близким, свой страх за них, свою муку, да сохранит и спасет их Господь, – и вдруг вскакиваешь среди ночи с бешено заколотившимся сердцем: где-то трах-трах-трах, иногда где-то совсем близко, точно каменный град по крышам, – вот оно, что-то таки случилось, кто-то, может быть, напал на город – и конец, крах этой проклятой жизни! А наутро опять отрезвление, тяжкое похмелье, кинулся к газетам, – нет, ничего не случилось, все тот же наглый и твердый крик, все новые «победы». Светит солнце, идут люди, стоят у лавок очереди… и опять тупость, безнадеж­ность, опять впереди пустой, долгий день, да нет, не день, а дни, пустые, долгие, ни на что не нужные! Зачем жить, для чего? Зачем делать что-нибудь? В этом мире, в их мире, в мире поголовного хама и зверя, мне ничего не нужно…» (стор. 44)

«Впрочем, и я – только стараюсь ужасаться, а по-настоящему не могу, настоящей восприимчивости все-таки не хватает. В этом и весь адский секрет большевиков – убить восприимчивость. Люди живут мерой, отмерена им и восприимчивость, вообра­жение, – перешагни же меру. Это – как цены на хлеб, на говядину. «Что? Три целковых фунт!» А назначь тысячу – и конец изумле­нию, крику, столбняк, бесчувственность. «Как? Семь повешенных?!» – «Нет, милый, не семь, а семьсот!» – И уж тут непременно столбняк – семерых-то висящих еще можно представить себе, а попробуй-ка семьсот, даже семьдесят!» (стор. 48)

Але хіба не збігаються ці міркування Івана Буніна із міркуваннями сусіда нашого і свата Мирона. Бунін – всесвітньо уславлений письменник, а Мирон – неписьменний селянин, а от розмірковування їхні рівновіддалені в часі – однакові.

Ранньої весни 1977 року, коли наш Коля помирав, а Мирон сторожував, доглядав його, діялось. Горіла Мещишина хата. Може, діти її підпалили, а може, горілку гнали, то й зайнялась. По-різному тоді говорили.

Дев’яностолітній, а вже більш як дев’яностолітній (дев’яносто два тоді йому було) Мирон дивився у вікно, як полум’я червоними язиками таки направду стріху з’їдало, й було видно, як лати вже горять, палають.

Дивився Мирон та й казав:

– Тепер нічому не дивуються. Якщо хата згорить, то кажуть: «А оно одна згоріла. Ет! Якби то тридцять, що одна».

А далі Мирон і таку бувальщину із свого юного життя розказав.

У Хотині їхньому в лісі така придибенція була прилучилася. Пішов якийсь то пан, а може, підпанок у ліс на полювання, а в сей же час один мужик по гриби пішов. І от намірився той пан чи підпанок у зайця чи, може, в другу яку звірину стрілять. І сталося ж так, що у зайця, якого він бачив, який перед його очі показався, він не вцілив, а вцілив у чоловіка, якого за кущами не бачив. І вбив насмерть його. Й така то була дивина, така оказія прикра, щоб чоловік да чоловіка вбив, що про випадок той, може, десять літ пам’ятали і спогадували.

– А тепер, – продовжував далі Мирон, – як скаже хто, що десь чоловіка вбили, то зразу ж і перепитують: «А оно одного? Ет! Якби сто». І Мирон при цьому рукою махнув, ніби муха пролетіла чи комара задушили.

«По приказу самого Архангела Михаила никогда не приму большевитского правописания. Уж хотя бы по одному тому, что никогда человеческая рука не писала ничего подобного тому, что пишется теперь по этому правописанию» (стор. 60)

«Когда совсем падаешь духом от полной безнадежности, ловишь себя на сокровенной мечте, что все-таки настанет же когда-нибудь день отмщения и общего, всечеловеческого проклятия теперешним дням. Нельзя быть без этой надежды. Да, но во что можно верить теперь, когда раскрылась такая неска­занно страшная природа о человеке?» (стор. 62)

«Сейчас (одиннадцатый час, ночь) открыл окно, выглянул на улицу: луна низко, за домами, нигде ни души, и так тихо, что слышно, как где-то на мостовой грызет кость собака, – и откуда только могла она взять эту кость? Вот дожили, – даже кости дивишься!» (стор. 63).

«Шел и думал, вернее, чувствовал: если бы теперь и удалось вырваться куда-нибудь, в Италию, например, во Францию, везде было бы противно, – опротивел человек! Жизнь заставила так остро почувствовать, так остро и внимательно разглядеть его, его душу, его мерзкое тело. Что наши прежние глаза, – как мало они видели, даже мои!» (стор. 72).

«Распад, разрушение слова, его сокровенного смысла, звука и веса идет в литературе уже давно» (стор. 80).

«Как раз читаю Ленотра. Сен-Жюст, Робеспьер, Кутон… Ленин, Троцкий, Дзержинский… Кто подлее, кровожаднее, гаже? Конечно, все-таки московские. Но и парижские были не плохи» (стор. 82).

І на багатьох сторінках прощання з минулим:

«Прочитал биографию поэта Полежаева и очень взволно­вался – и больно, и грустно, и сладко (не по поводу Полежаева, конечно). Да, я последний, чувствующий это прошлое, время наших отцов и дедов…» (стор. 86).

«…более опытных мерзавцев по провокации вы нигде не найдете…» (стор. 90).

«Наука, искусство, техника, всякая мало-мальски чело­веческая трудовая, что-либо творящая жизнь – все погибло» (стор. 98).

В Одесі Іван Бунін ховав свої записи поміж віконними рамами. Справді, якби їх знайшли, хіба не загрожувало б його життю. Отже, він знав ціну слова. Що й казати, тільки із-під пера людини, що спізнала, склала істинну ціну слову, й могло з’явитись «Життя Арсеньєвих», або «Косарі».
26 вересня. Яка упокорююча молитва Єздри... Після тривалої перерви я ізнов уранці читаю. Й так вразила мене упокорююча молитва Єздри:

«6. І сказав я: «Боже мій, соромлюся я та стидаюся піднести, Боже мій, обличчя своє до Тебе, бо беззаконня наші помножилися понад голову, а наша провина виросла аж до неба!..». (Книга Єздри, 9, в. 6).

«13. Але народ численний, і час дощів, і нема сили стояти на вулиці. Та й праці не на один день і не на два, бо ми багато нагрішили в цій справі». (Книга Єздри, 10, вірш 13).
26 вересня. Вранішня ідилія. Коли я в Березне вранці приїжджаю (пізніше вже автобуси не ходять) за потрібкою якою або в жонди які, і коли ті жонди до 9-ої години іще зачинені, то я ходжу містечком, нуджуся. І тоді манить мене пагорб високий, де школа-інтернат над рікою. І йду я вуличкою, піднімаюсь на пагорб той вгору наче, до схід сонця. А сонце над лісом синім радіаційно уже висить застигло, й осіннє золото навкруги ллє. Стою я на пагорбі. Праворуч – сад інтернатівський, ліворуч – райвно тепер, а колись за Польщі школа тут була. Тиша. Настроєм заспокоєння будинок цей оповитий. І думка моя лине, пливе про те, як цілюще упокорююче заспокійливо мало б на душі розпогоджуватися і в працівників-освітян, котрі тут цілоденно просиджують, і у вікна з кімнат своїх поглядають.

Унизу ряд осокорів в блідій уже зелені спочивають, чи зі спочинку до млявої згасаючої бадьорості на день пробуджуються. Ще нижче, над самою рікою, й над урвиськом праворуч – лози, верболози. Вода в ріці проти сонця застигло просвічується. Вода в річках восени стигне, й холодне, холодіюче дедалі дно їхнє так гостро фізично відчутно проглядується. За рікою – луг, пастівник, нива. Синій ліс радіаційний. На схід очі мої спрямовані. Усі красоти зір мій видивляє, проглядує. Хвилин двадцять, півгодини я деколи простоюю так, аж поки пора відкриття жондів не настане, куди я за потрібкою приїхав. І так щільно в настрій заспокоєння я входжу, так густо розчиняюсь я в настрої тім, що аж серед людей у містечко вертатись не хочеться, і боязко.

А от учора, коли я вуличкою на пагорб сей благовісний вранці ішов, піднімавсь, то така картина переді мною ідилічна раптом повстала.

На тротуарі супроти якоїсь то хати сидять поруч собака і кіт. Лапи свої передні повипростували й голови свої долу на лапи поклали. Та й дивляться в одностайнім єднанні не то у просторінь, не то на мене. Схоже, що таки мене виглядають, роззирають. І я зупинивсь та на них дивлюсь. Пес і кіт. Як часто ворогують вони. А тут – така чиста вранішня ідилія.


26 вересня. Щось таємниче сіро змигнуло перед моїми очима... Я сьогодні уранці на току щось то собі у клуні робив. Квасолю збиравсь виносить ізнов надвір, щоб обривать її. Аж тут в імпеті сильнім повз двері щось то змигнуло перед моїми очима. Щур не щур. Більше наче. Кіт. Біг наче не котячий. Надвір виходжу. Роззираюсь. Двоє собак, більший і менший, обоє руді, захекані, в імпеті також сильнім, язики повисолоплювані, вскакують у двір. Ага, ясно. Заєць, вухань сірий. І собаки за ним женуться.
27 вересня. Бобри перегатили Річку... Очевидно, бобри водилися, а може, випадком запливали, і в старій нашій Річці. Правда, живцем я їх ніколи не бачив, віч-на-віч із ними не зустрічався. Але пам’ятаю такий випадок. Пізньої березневої весни 1962 року, в останню мою університетську весну я приїхав був після тяжкої хвороби, із небуття наче повернувшись, додому на кілька тижнів відпочить перед захистом дипломної роботи. Вода у старій, не перекопаній іще Річці з берегів вийшла, розлялася у другій половині березня.

Одного такого весняного ранку в час високої води вийшли Мати з відром воду в Річці брать (тоді ще колодязя у нас не було, не викопали, а воду і влітку, і взимку, як і навесні та восени так само ми із Річки брали). Довго, здається, і не брали Мати воду, а в хату повернулись зворушені сильно, подивовані. Й почали розказувать.

Як вийшли вони воду брать, да стали вони край вулички із двору, а висока вода коло ніг їхніх розгонисто плещеться, то таку картину на протилежнім березні, на тім боці побачили. Із води на пагорб, не охоплений іще водою, на острівок малий, вийшов із води звір. В коричнево-темнім кожушку волохатім. Може, більший, як кіт, але, може, менший, як собака. Вийшов із води на твердь земну, на острівок малий, водою іще неохоплений, ліг на спину, да й став собі викачуватись, а хвіст у нього пушистий, плескатий наче, так і вертить тим хвостом сюди-туди, викачуючись собі смачно. Аж зирк одним оком. Матір завважив, очі їхні в єднанні зчепилися, погляди перетнулися. Востаннє перекинувся, звівся на ноги свої звір. Поволі до води почеберяв. А відтак – хлюп! – і пірнув у воду. Мати від несподіванки й розгледіти його добре не встигли. Але така несподівана зустріч надовго подивувала нашу Матір. Щоб таке як кіт чи собака, а у воді жило. Ще довго усім сусідам-хуторянам розказували вони про свою зустріч несподівану із водяним дивом. Й при цьому лице Материне ясніло таким незвично радісним усміхом, що рідко коли мені у них при їхньому нужденному житті доводилось спостерігать. Стали прикидать – що б то таке і могло буть. Одні казали, що то видра, інші – що бобер.

Дивина згодом забулася. А Річку скоро випростали, перекопали. Ані видри, ні бобра тут більш ніхто не зустрічав. Правда, казали про ондатри. Я й сам років сім тому, уже по Батьковій смерті не раз в надвечірку спостерігав, як по водній гладіні щось пливе, хтось то пливе, й конусом завихрення від нього розходяться, як від справжнього тобі пароплава. При наближенні й розпізнать можна було: маленька руда звірина. Ондатри. За описами й переказами.

Але от три роки тому в Річці біля хати поселилися бобри. Розпізнать їх легко можна за ознаками осідку їхнього, як про те розказують або в книжках описують. Спершу бобри почали з’їдати (зрізувати) прирічкові лози, тонші, відтак і грубші. Так справно деревце зубами перетне, одні смужки від гострих зубів око милують. Кажуть, що бобер гризе дерево не тільки задля цілі, доцільності, а щоб зуби поточить, зубам роботи завдать, – такі вони у нього міцні. Й стоматолога їм не треба. Відтак почали й бересточки, в’язки, що понад Річкою з насіння попроростали, стинать. Вони мені для дров знадобилися б. Котре грубше я й приволікав у двір. Нори бобрячі почали завважувати, наступать на них. А так: іде людина стежкою понад Річкою та й провалюється. Минулого літа я сам був у бобрячу нору по пояс проваливсь. Заступом став мірять, чи довга вона, то заступ увесь і сховавсь. Почали розказувать, що деякі люди і живцем бачили звірків, зустрічалися з ними, Люся, наприклад і Романова Євка. Я ніколи з ними не зустрічався. Щоправда, минулого літа якось то був вийшов в сутінках вечора на вуличку до колодязя, дак від колодязя щось сильно похапцем залопотіло й у Річку плюхнулось. «Не інак, як бобри», – подумав я. Особливо активно нищить прирічкові дерева стали бобри цього літа. Напали на вільху. Уздовж берега до кладки смужкою такий гарний рівний вільшник виріс, око милував. Уже тички добрі були. Може, сот кілька там деревець було, а тепер жодного, вважай, не позосталося. Декотрі пообгризувані стовбурці я брав у двір, заносив, інші – таємниче кудись щезали, пеньочки зубчасті тілько й зоставалися.

Але от якось випадком на Річці за осокором напроти садка й хати, напроти вже комори, вірніш, побачив я, гілля вільшинове стирчить. Саме зачепилося чи хто Річку узявся перегатить. «Мабуть, саме зачепилося, а може, хлопчаки перегатили, як рибку ловили», – подумав я. Так деколи роблять вони. Але гілля не відпливало. Його більшало, як завважив мій зір. Тоді вже нарошне я підійшов до берега ближче зі сторони садка. О, леле, що я побачив! Та же це справжній гаток. Позгризувана бобрами вільшина технічно інженерно повкладувана, туди-сюди кінцями, й землею повимощувано. Вже й рівень води піднявсь, і протилежний берег риє. У селі був, так і там переміну завважили. Кажуть, щось то вода в Річечці спала сильно, зміліла Річка, мабуть, у Друхові в ставках заставки поставили. А я посміхаюсь та й кажу, що то бобри коло моєї хати Річку перегатили. Щодень гаток вищав і грубшав. Вода о південну сторону від загати в Річці наче помутніла, стоячою стала, як заводі. Таке поетичне водне плесо зробилось. «Помутніли заводі в озерах» згадав я, стоячи якось біля колодязя. А потім іще кілька разів виходив до колодязя, щоб помилуватись стоячою гладінню води. «Який поетичний тон» – думка ішла. І знов відомі рядки поета згадувались.

На Болітці бобри перегризли грубого бересточка, а навпроти хати кинули впоперек Річки ще грубшу вербу й гілля її на тім боці повідгризали.

Я подумувати став, що й порч мені звірята ці роблять. От дрова відбирають. Й береги проти хати вода порозмиває. Нори під хату саму, хідники бобри пороблять, що й хата перевернеться.

– А ти скажи їм, хлопці, посуньтеся собі десь до Мещихи, – казав Богдан.

Й радив мені гатка розвернуть.

Але й осмисленню те піддав, згадавши при цім, що Галя-поштарка казала: «Зачепи бобра, то не буде добра». А в мене й так його, того добра, все життя не було. Й від того кроку вирішив я утриматись. Але розгадуванням своїм стала манить мене тайна великої інженерно доладно зорганізованої роботи бобрячої. Й коли вони усе те роблять і яким чином переносять чималі й важкі деревця. На плечі беруть, стаючи в ряд, та й несуть чи як?

– А ти можеш побачити, – сказав Богдан. – Як місячно уночі, то зроби засідку та й побачиш.

Й та думка побачить бобрів за роботою засіла в мені.

Якось однієї ночі я й прокинувсь опівночі – о другій годині. А ніч така місячна. Видно, хоч голки збирай.

Прочумався я, та збиравсь уже вдягатись, щоб тихенько з хати вийти, узнать, звідкіля вітер дме, та й стать проти вітру, десь під кущем причаїться, і висліджувать, підстерігать, як бобри свою каторжну роботу роблять. Проти вітру дух мій до них не донесеться. То й не почують мене, а й не побачать, бо зір вони, хтось казав мені, мають слабкий.

З ліжка, із постелі своєї убогої був уже устав, піднявся я. Але думка тут моя в іншому напрямі рухатись почала. Й не тому зовсім, що лінощі здержували в нерухомості мене спросоння.

Думки мої ось о чім попливли. Я раптом уявив, як о миті цій за стіною дерев’яною, в метрах десяти – п’ятнадцяти буквально від мого єства, життям стомленого, бобри дружно загату укріплю­ють, гуртом переносять берегом повалену деревину, попідстав­лявши численні свої волохаті плечі, спини попідстав­лявши. Покректують оно в напрузі, натужуючись. І от раптом не здержується, струшується моє причаєння, й наполохані звірята умить нажахано відсахуються, й ноша важка спадає з пліч їхніх. Й нажахані сильно плюхаються вони у воду, хто куди і як попало. Допливають до нір своїх, а потім визиратимуть, винюхуватимуть, чи щез я, віддалився, чи, причаєний, висліджую їх. Подумать тільки треба, чи вільно почуватимуть після такого нічного переляку надалі себе бобри. Ай, ні! На все життя ні. Чи брати­муться зі спокоєм і попередньою безпекою вони за свою таку важну роботу. Ніколи! Згадай-но! Сей переляк хіба із твоїм переляком зрівнять можна, коли у твоє життя безпардонно 18 березня 1966 року втрутилися органи МГБ, пошматувавши брутально і твою душу, і спосіб художнього світовідчування і думання. Й відтоді твоє життя вже не життя. Що то значить в автономію особини втручання. А для звіра хіба не те саме. У цім моменті висліджування якась то значна світова струна єднання рветься.

І в моїй уяві перед моїм зором тут раптом кадри кінемато­графічні, знімки з преси і книжок пропливають. На них – звірі великі й звірята малі у ситуаціях незвичних, в моментах неспо­діваних. Як кролик тремтить перед наближенням удава. Або як буйволи на пасовиську своїм спочивають. І пташечка як у джунглях виспівує. Споглядання цих документальних кадрів не тільки розширює наші пізнання, а й відчуття краси будить, естетичну насолоду подає. Й подивовуємось ми як часто майстерності вислідника потаємних моментів із життя звіра, одважності деколи подивовуємось натураліста того ревного. Ах, поверхневе се наше враження. Бо про другий бік картини ми забуваємо, другої сторони сутності бачити не хочемо. Приглянь­теся, як тремтять на тих картинах у спокої ідилічнім малі звірята і як спокою ніби не мають звірі великі, ніби не по собі їм. Ніби хтось то чигає за ними. Ах, то нам тільки здається, що ось ми мудрі й винахідливі які, до звіра наблизились крадьки, технічне око своє на нього потаємно наставили – й уже карточки цілому світові роздаєм. Звір нас не бачив, а ми його запеленгували й тайну його життя, подробиці поведінки вивідали. Й тішимось прозорливістю наче своєю, а до сього ще й письмо спокушаємо «І ти пізнаєш істину, і істина зробить тебе вільним». А того знать і допускать не хочемо, що звір то нас, може, і не бачив, але зловісну могутність нашого ока технічного, нашого вивідувального чекістського погляду на собі відчув. І відтоді, з цього моменту уже вовік не матиме той звір спокою. Серед численних пересліду­вань і ловитв світу сього наш таки погляд найвразливіший, найдошкульніший для звіра, може.

Згадай-но ізнов своє життя останніх тридцяти літ. На які тільки рифи незгод натрапляло воно в своїм завихренім плині. Але все-таки найтрагічнішим, найбезкомфортнішим у ньому було те, що безперестанку на тебе було націлене недремне око чекістське. Це ніби заведений на зчеплення і спрямований в твоє серце наган. Й відчуття а хоч улітку, хоч узимку, а хоч і навесні, ясного дня і темної ночі, в бадьорінні твого єства, і вві сні. Таке життя. Не життя, а катьорга.

Подумаймо: ми й до звірів свої чекістські форми вивідування й висліджування застосовуємо, пеленгуючи їх на карточку крадьки, у самих звірів на те згоди не питаючи.

Й тут думка моя в інше трохи русло завернула, попливла. Став я дещо зі свого життя перегортать, проглядувать. Як померли і Батько, то зостався я цілковито сам. Дружини, друзів нема, а й з братами-сестрами стосунки розладнались. Корову спродали, поросят ніяк тримати, курей також, із домашніх тварин одна кішка напризволяще зосталася. Й душа моя до дикого – бігаючого й літаючого звіра потягнулася. Мухи та щури й миші – сих я не перетерплював, се шкідники агресивні сильно, руйнації господарку піддають, цілу господарку рознести можуть. Але птахи, ластівки, наприклад, сиві ворони – до сих моє серце приязню клалося.

Ластівки у сінях собі кубельце, теремок змайстрували. Я старався їм не заважать, двері відчиняв, щоб залітали. Нарошне ніколи не полохав сих ніжних тендітних пташок. То й вони мені взаємністю відповідали. Часто, як і хатні двері були прочинені, а я в хаті коло плити поравсь, то вони сідали на двері зверху й щось то щебетом переповідали мені довгенько без упину. Я сідав на ослоні та вислуховував терпляче їх. Може, то вони оповідали мені казку про дивні пагіркові екзотичні краї Індії та Африки, в яких я ніколи не бував і вже, напевне, не побуваю, а вони щойно навесні ізвідти повернулися, а восени і от знову туди полетять. А одного разу мені раптом здалося, що то душі наших Батька – Матері до мене прилинули, розважить свого синочка в самоті несказанній, та й виповідують мені тайну життя, допоки що для мене незбагненну, повчання дають.

Довгі роки на нашому обійсті гніздувалися сиві ворони. То на вербі, то на осокорі, то на березі мостили вони кубло своє. Якось Богдан сказав мені, що це дуже мудрі птахи, і я завважував, що вони доброзичливці для господарки. Не раз я бачив таку картину, коли пастівником біг до нашої хати чийсь чужий кіт, то ворони запеленговували його з висоти, налітали почергово і клювали так дошкульно, що кіт нявкав-плакав наче у відчаї, аж поки не вертавсь кудись назад – рятувавсь втечею. Але коли наша кішка із поля, з ловитви на мишей верталася, то ворони її не займали. Своя. Але я ніколи не втручався у життя цих птахів. Й вони відповідали довірою. Наприклад, було таке, коли щось то робив я на городі в останній день травня, то ворони почали з гнізда, із верховіття густо зеленої берези скидать до лету своїх дітваків-підлітків, бо в пір’я вже убралися вони. Було чуть, як бебехкають вони об гілля гладке біло березове. Котрі на гіллі й затримувались кігтями своїми, а котрі крізь шатро густо зелене, боки пооббивавши, на землю, мені під ноги майже падали. Але я їх не чіпав. І старі ворони батьки з того лементу ніякого не учиняли, знали, що я їхніх дітваків не зачеплю. А потім так самі вільно й безпечно ті підлітки по плотах у дворі й біля колодязя ходили, з жердини на жердину перелітали. І я постійно тут в кількох метрах, а то і ближче, впритул часто від них знаходивсь, перебував, щось порядкуючи по господарству. Я то знав, що сю ідилію наших взаємин споглядає пильне око батьків воронів із висоти, й у такі моменти часто зі зворушенням майже фізично відчував, як у пульсуючім пташинім єстві розростається до мене довіра, й моє осягання світу ставало повнішим, і я єднавсь зі світом в серці у своїм.

Або коли я повертавсь із зимівлі в Київі одного похмурого ще прохолодного квітневого дня на хутір, як перелітна птаха, то, повідмикавши хатні й сінешні двері, двері з комори і з клуні, переконавшись, що все гаразд, всідався із полегшенням на колоді посеред двору. От і довгожданна мить зустрічі. Й раптом відчуття таке дивне мене проймало, що хтось то дивиться на мене. Мої очі тягнулися вгору. І бачив я: на розпростертому над двором великому гіллі в’яза сиділи дві сиві ворони й пильно розглядали мене. Зовсім зблизька, так що я міг зазирнути в їхні очі. От і зустрілися знов. Наші погляди перетнулися струнами єднання й порозуміння. І подумав я: «Чого більше у воронячих очах – цікавості чи співчуття. Ворони наче проглядували мою долю й тривожилися запитально: «Ми от да не одні, а впарі. А що ж то він і за птаха така, що йому й пари нема. Сидить сам». Й те мені передалося, в думання моє увійшло.

Або якось то у серпневім загусаючім надвечір’ї стояв був я у дворі. А із заходу сонця, де окраєць неба іще загрависто полум’янів, скоками ушвидшеними через усе пасовисько, на якому тепер льон розісланий лежав (крізь нього трава відростаюча пробивалася), мале звірятко темно-буре прямісінько на мене бігло. Звірятко тендітне, й скоки його граціозні. Прямісінько на мене бігло, й при наближенні його я не знав, що робить. Тільки коли у двір вскочило, то праворуч трохи завернуло, та шмиг проз мене під комору крізь шпарки підмурівки хисткої. Ласочка. Я знав, що це звірятко-доброзичливець до господарки, мишей виловлює, але не відав, що вона в господарці нашій є. Вона ж про моє існування, виходить, знає, не раз, може, й бачила мене, коли не дуже то й боїться. Й від усвідомлення цього моє серце в стан піднесення увійшло, а по тілу теплінь розляглася. Й смислами високими моє вбоге життя у тихім серпневім надвечір’ї сповнилося, засяяло у відчуттях зворушення.

Їжаки – сі потішні голчасті колючі релікти із безодні, з глибокої товщі віків – водилися у нашому дворі, відколи я себе і пам’ятаю. Самітник не самітник, себелюб не себелюб. Однолюб, що нікого й ніщо не визнає. При зустрічі соромиться чи варується. І от носика кумедного, ніжок, якими щойно чеберяв, уже нема. Згорнувсь клубочком. Упізнай візьми, де ніжки, а де спина. Але й ми добрі, до клубочка сього живого, як дихає, то голки ходять, підступаємо да патичком (рукою – ні, бо колеться, а й страшно, ну ж, візьме розкриється да за пальця рильцем своїм укусить) перевертаємо. Кортить побачить і упевнитись, чи й насправді і куди його ніжки та рильце щезли. Таки нема. Суцільні голки колючі округ, усе однакові. Клубочок. Тільки в однім місці ямочка ніби. Й так, і так його перекидаємо. Сміємось, насміхаємось. А того й до голови не беремо, що, може, боляче йому, а й неприємно, коли тебе отак зблизька мацають та розглядують.

Правда, не пам’ятаю, щоб хтось у нас забивав їжаків. Але пригадую, до колгоспу іще, як одноосібниками ми були, а я пас корову, і теля до паші прилучали, то теляті на морду надівали «їжака», щоб воно не ссало корови. «Їжачок» сей був зроблений із шкурки справдешнього їжака. Але де дістали її – того я не знав. Не може буть, щоб для цієї цілі зумисне живого їжака вбили, хіба мо’ розчавленого де знайшли, розчавлені їжаки на дорозі ми інколи зустрічали. Та як би там не було, а оте прив’язування живої шкурки їжачої до телячої морди – це хіба не знущання, не насміх над цілою породою їжачою?

Тоді, у дитинстві, я іще чув перекази, що їжаки й ручними бувають, якщо їх приручити, в хаті живуть, молоко з мисочки хлепчуть уночі та хлопають під ранок дивно так, спать не дають. Але чомусь вірив у те мало, бо при зустрічі їжаки завжди відгороджувались від нас, у клубочок згортаючись.

Одного разу випадком я побачив в потерусі старій маленьких їжаченят в кубельці. Такі маленькі рожевуваті голі тільця. Голочки їхні іще не пробилися, і де вони пробитись мали, лиш бугорки поздималися. Й пульсують й ритм дихання істоти незахищеної малої.

Коли як уже померли Батько, я сам зостався, часто в самотині наодинці із собою зоставсь, то все частіш мені на очі і їжаки стали попадаться, натраплять. Сиджу, бувало, в тихім надвечір’ї хутора, а він, дивись, від клуні й чеберяє собі травою. Де поверх трави, а де розгортає. Але досить мені було свій знак подать, про себе заявить, кашлянуть, наприклад, як їжак тут же і зупинявся. Відтак і в клубочок згортавсь. І з місця не зрушить, поки я не відійду, з очей його не зникну, щоб не бачив я його, тоді він і в путь свою рушить. Пам’ятаю, раз був я в хату зайшов, такого сполоханого, причаєного їжака на своїм місці позоставивши. І скільки я крізь вікно в сутінках не дививсь на нього, то він із місця не рушав. Тільки як перестав за ним шпигувати, і аж потім вийшов надвір, то їжака вже не було. Пішов на ловитву свою. Їжаки удень переважно сплять, а увечері виходять на ловитву. Настигаючи свою здобич, вони можуть розвивати велику швидкість. Одного разу я бачив, як з берега Річки їжак прожогом, кулею кинувся до води, – а жаби у воду – тільки бльох!

Але із спостережень своїх у співіснуванні нашому я став висновувать, що краще їжаків не займать – ані рукою, ані предметом яким, ані навіть поглядом. Всього того вони, не сказати, щоб бояться, але, схоже, варуються, найменше втручання у їхній сутності враз дискомфорт витворює, напевне. Отак раз подумавши, надалі я став уникати зачіпать сих реліктів із глибини віків, не звертать уваги на них навіть поглядом при зустрічі. І що помічать я став, завважувати краєм ока свого. Їжаки певніше, безпечніше почувать себе стали. До того вже дійшло, що я от у дворі десь сиджу собі, чи йду, а їжак із клуні вийшов на ловитву свою, і вже не зупиняється, а простує, куди наміривсь. Поміж без, в гущавину, в пущу темну занехаяну. Аж по недовгім часі серед трави коричнево-бурою спиною вирине у садку. Та й почеберяє короткими ніжками своїми чорними у загасаючій темряві спокоєм очікуваним поміж деревами – яблунями й грушами на край садка. Для кого очікуваний у темряві спокій – а для їжака час праці настав. (Warte nur, balde Ruhest du auch» (нім.). Із Гете: Зачекай лишень, скоро відпочинеш і ти.

Або як потішно заспокійливо було спостерігать мені, коли на молоду отаву під вечір у двір, при сонці іще, виходили з клуні молоді їжаченята й перестрибували наче по верхівках трави, молодого бадилля. Вони провалювалися у траву, молода отава не витримувала тендітної ваги і тоді вони викарабкувалися нагору наче стрибками.

А одного разу... Одного разу о полудні, я стежкою білою від сонця на город ішов, а вона ж, стежка на город співала біло, аж дзвеніла. І дзвін той у сліпучий високо простір линув – й там губивсь.

І от під клунею на розі на латці сонця найяснішого на глиці торішній буро зжухлій злежаній (я її ще минулого літа із бору кілька радюг приніс, щоб гребінь на стрісі полагодить, усипать щільно – гребінь не лагодивсь, сам по собі продірявлювавсь, а глиця під клунею на розі злежувалась) їжак лежав. Се був старий, бурий, аж жовтий їжак. Вільно розлігся, розпростерся собі і спав, посапуючи. Хропіння аж розлягалося, й черевце оголене сизе ніжно пульсувало. Й ніжки короткі випростались у спочину натрудженім. Я знав, що їжаки трудяться уночі, на ловитву звечора відправляючись, а вдень відпочивають. Якось одного разу у Борку, о полудні яснім серпневім гриби розшукуючи, я раптом на картину натрапив. Під ялинкою на глиці спав їжак, ніжне сизе черевце своє, реліктове, із глибини віків збережене й до нас принесене, оголивши. І сонячні зайчики, що крізь шпарки земного шатра ялини пробивалися, бігали. Я й не став релікта сього в серпневім полудні тривожити – одразу ж відійшов, поміж іншими ялинками пробираючись.

Але на розі під клунею се була картина ясніша і вражальніша. Так розкішно при яснім полудневім сонці на злежаній бурій глиці старий, аж жовтий, їжак розлігся. І ся картина зачудувала мене сильно несподівано. І зупинивсь я в подивуванні великім, забувши аж, за чім і на город був стежкою ішов. За пір’ям цибулі чи зіллям ніжно зеленим кропу. І десь то подивування моє сильне, зачудування сією елегійною ідилією, енергія від цього зачудування психічна довкола розійшлася, розляглася, і їжака старого сплячого діткнулась. Й у миті якійсь застигло, зупинилось, перебоїте стало пульсування на сизому черевці реліктовім їжаковім. Імпульси невидимі плоті його діткнулись. Й у сні зробилося їжакові раптом так, що хтось то стоїть над ним і подивовано розглядує його. І стан сей його був десь на межі сну й реальности. Зі сну в реальність відчування його прояснювались, розсіювання важкості стан настав. І старий їжак розплющив праве око. Й погляди наші перетнулися. І якусь то коротку лише мить у дрімоті, що на межі між сном і реальністю, розглядував мене сей дивний релікт. Але тут же і заплющив око в напівдрімоті. Згортатись не став. Ага! Упізнав реліктовою свідомістю своєю, що із глибини віків. Із товщі тисячоліть ось в цей мент мені на свідкування донеслась. І знов вже безпечно у береги свого заслуженого від нічної ловитви полуденного сну увійшов. І от така висока довіра до мене давньої реліктової свідомості сильно, до сліз зворушила мене. Й зачудування іще сильніше найшло на мене, в настрій і думання моє линуло. Се ж треба так. А я і не здогадувавсь, що пильніш, аніж я за ними, їжаки за мною стежать, мене наскрізь своєю старою тисячолітньою свідомістю проглядують, роззирають. І якщо вже у моїй присутності їм можна вільно і безпечно спати на яснім сонці полуденнім, на глиці полежуючи, – то якої ж іще довіри треба, якого ж іще порозуміння між нами, якої ж єдності іще між рівнями нашої свідомості шукать.

І нараз так тепло й рідно зробилося мені в самоті моїй на Батьковому хуторі, що і не сказать. І не тілько на той день, а й на усі наступні дні – на все життя, може. Таке щемке болісно відчуття рідності до світу внесла у мою сутність ся полуденна мить. Як я під клунею на злежаній глиці їжака старого жовтого позустрів, коли стежкою на город ішов. А стежка на город співала.

Й нове наповнення моє самотнє життя літнє на хуторі дістало. Хоч і не дістаючи ні від кого (із людей) цілковито ніякої практичної підтримки й допомоги, свідомістю своєю я завважив (у глибині аж десь свідомості), що не зовсім уже самотній я тут. За мною слідують, кожний порух мій завважують звірі й птахи в ближнім дооколі. Й свідомість їхня, із глибини віків реліктова навіть, із моєю молодою свідомістю перетнутись стримить.

Й от ся істина, як відкриття й усталення водночас на думку мені в полунічну цю пору прийшла. Ах, ми співіснуємо поряд, тіла наші лиш стіною дерев’яною тонкою роз’єднані, а свідомість наша у воздусі плаває, зависає, усілякі перегородки й перепони долаючи. А не перетинається іще допоки. Але автономність душі шануємо.

Від птахів і їжаків думання моє про бобрів ізнов потекло. Встати ось із своєї вбогої постелі, сонливість із себе струсити, надвір у місячну ніч вийти та й заскочити бобрів, застати їх за працею одностайною дружною їхньою. Котрі на лапки задні поставали, д’горі поспиналися й зубами своїми міцними, як різцями гострими, знаки роблять, – тільки стружка летить. Хтось казав, що у них зуби міцні, ідеально дужі, а деревину перегризають вони ще й тому, що зуби ті роботи, дії вимагають. Кожен орган без дії хиріє.

Котрі в ряд поставали, та й на плечі зрубану, перегризену деревину закидають, плечі свої під неї підставляють. Ще треті таким ось трибом деревину до річки на плав несуть, до загати провадять. Труд який організовано одностайний. Уявив я собі таку картину, панораму сю, що ось застану її, перед зором моїм відкриється. Але й наступний мент уявивсь раптом. Мене завважили. Як вислід­ника сприйняли. Шпіона. Ай, недобре як. Ах, тут уже не до пошанування автономії душі. Переполох! Уявив я сю картину, й так некомфортно зробилося моїй душі! Як тоді я виглядатиму перед бобрами?! І думка моя далі потекла, розпросторюючись. Це ж не може буть, щоб вони, бобри, да за три роки і не знали, не відали про мене, про моє існування. Якщо зором своїм мене не завважили, то, може, у норі слухом своїм кроки мої, гупання моє не раз завважу­вали. Не може буть, щоб не завважували. Але так от добре і безпечно їм себе почувать, що я за ними не слідкую. Довіра у свідомості їхній все зростає, й свідомість та у воздусі носиться, із моєю свідо­містю перетнутись прагнучи. Може, довіра й спонукувала місце для гатка напроти хати вибрать, напроти, де ліжко моє стоїть, і я на вбогій постелі своїй лежу.

І передумав я вставати й у місячну ніч надвір іти, щоб бобрів заскочить за одностайною працею їхньою. Нехай! Колись-то, може, трапиться момент, десь то в імлі грядущого ховається мить нашої зустрічі. Нехай обростає вона бобрячою довірою за толерантність мою і автономію душі пошанування. І коли той мент настане, то не стенуться вже бобри, а, як і їжак, привселюдно свою довіру виявлять. Десь то в імлі грядущого ховається мить нашої зустрічі.

А поки що бобри настійно розбудовують, укріплюють свій гаток. А вода берег правий риє. Й безпечно почувають бобри себе в роботі своїй. А я щодень завважую; шкоду роблять мені. Гайок в запустіння перетворюється. Ізникають верби, вільхи, берестки, в’язина, що самосівом понад Річкою пішла кучерявитись. Але я гамую в серці біль господарника. Ради омріяної в імлі грядущого несподіваної зустрічі з бобром. Де довіра їхня цвітом єднання проросте, а свідомість наша у воздусі плаваюча у моменті тім перетнеться.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка