Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка12/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   31
14 вересня. Ким він був і ким от став. Мені Славік у селі анекдота, а може, й бувальщину переказав.

Діялося се тоді, на нашій милій Україні, а може, і не на Вкраїні, а десь іще, але у ті глибоко застійні часи, коли усіляка найменша річ і штукенція у зіставленні розглядувалась. Тільки у такім зіставленні вона і проглядувалась, якою мізерною була вона до революції чи за панської Польщі і якою значною та величною стала за нових часів. І се нове значіння своє сій речі допомогла виявить виключно і цілковито Радянська влада.

От в одному селі один голова колгоспу і каже одному їздовому, щоб той на сході велелюднім у клюбі при народі розхвалив Радянську владу і його, голову колгоспу рівночасно, мовляв, ким він був за панської Польщі і ким ось став за Радянської влади.

Надійшов час сільського сходу, людей у клюбі зібралося повно. І сидять і стоять котрі. Голці ніде впасти. У президії на сцені спереду голова колгоспу, поряд із ним – парторг. Їздовому слово надали. До трибуни підійшов він та й говорить почав. Говорив в основному про те, яка бідність неймовірна спостерігалався в їхньому селі за панської Польщі, і от яка заможність повсюдна запанувала тепер, за Радянської влади. Усе інакшим стало. Не ті хати, городи не ті, худоба й коні вже не ті, й кози вже не ті. І хто сій переміні небаченій і нечуваній – причина. Звісно хто – вона ж, Радянська влада. Ах, що про худобу, корови й коні говорить!

– А ви погляньте, – вів далі своєї пісеньки їздовий, – на нашого голову колгоспу. Да я його із дитячих літ, голопуцького пам’ятаю. На моїх очах росло. Ким воно було раніш. Да ніким, скажу вам, громадо, гнидою воно було – більш і ніким. А підростать стало, то ще паскуднішим робилося. Що вже розбишака, а злодій – то на увесь край не знайдеш такого. Не одну комору обібрало. А тепер, погляньте на нього, громадо, та й полюбуйтеся, що витворила із нього Радянська влада. Тепер він голова колгоспу, чоловіком став, носа задер, за столом перед вами у президії сидить...

Запишавсь від тих розхвалювань їздового голова, аж груди йому розпирає, аж пахтить довкола та пишність. Що аж парторг не втримавсь, від столу до трибуни перехиливсь та просить їздового пошепки:

– А ти й про мене щось таке скажи.

Але проте дійшли ті слова до їздового, діткнулись розуміння й цілеспрямованої мови його. По павзі маленькій він далі продовжував:

– Або ось погляньте на парторга, що поряд із головою сидить і ровесник його. Я й цього змалечку знаю. Дак ким воно було за Польщі? Дурень, я вам скажу, якого світ іще не сплоджував і не бачив. Такий вже телепень був, що й не сказать і не переповісти.

А тепер хто він – парторг, морду яку наїв, поряд із головою за столом сидить.

Парторг і собі запишавсь від тих слів сильно. Й обидва вони, голова і парторг, запишані гордістю сильно, за столом сиділи набундючені, а їздовий іще продовжував два рівні, дві якості скороминущого життя нашого зіставлять.
14 вересня. Я віддаюся вічній переміні... Вийшовши із свого міського помешкання уранці, проблукавши цілі години, стративши безплідно дорогоцінний час у штовханинах в черзі за таким-сяким харчем, я лиш в обідню пору вже повертаюсь додому. Умикаю репродуктора і, стомлений, падаю на ліжко. Й думання моє пронизує усвідомлення: яке це все таки щастя мати у великому місті яку не є, а свою власну нору, щоб із велелюддя гамору прийти і на постіль вбогу свою упасти.

І от коли лежав уже я в розслабленні на вбогій постелі своїй, по радіо почали передавать вірші Максима Рильського – вірші про любов. Такі прозоро класичні вірші неокласика. Я заслухавсь. Якась цілісна суцільно світлість пронизувала кожен рядок звучання. І подумав я, чи світ такий світлий, а ні на що незважаючи, тоді був, а чи то поет такий. Се як зіставлять я став із часом розхристаним нашим. Та й з поетами сучасними. Де то бралось воно тоді у них? Із дев’ятнадцятого, може, віку перейшло. Ах, думи, думи, не нагадуйте мені, де воно й поділося.

Лежав я на вбогій постелі своїй у місті гомінкім, слухав поезії Максима Рильського про любов, і втома моя з тіла виходила, а думання моє на тихі супокійні води розпросторювалося, линуло. І так мені добре й затишно стало раптом, в такім спокої вгомонилася душа моя. Лиш слова стояли надо мною світлими життєтворчими рядами:

Я віддаюся вічній переміні –

Я полюбив поля молочно-сині.
14 вересня. Іще по радіо почуте... Ізнов по радіо вислів чую, який в серце моє западає: «Щоб жити, треба воля, велике сонце і маленька квітка». Се сказав великий казкар опівнічних країв Ганс Христиан Андерсен.
15 вересня. Станьте, як діти. Тепер, від якого то часу на київських гомінких вулицях, у самім серці нашої прекрасної столиці усе частіше несподівано раптом можна зустріти пропо­відників-євангелистів. Вони переважно у центрі кола стоять, проповіді свої проводять, а люди, як де і як коли, більше-менше довкола них збираються. Слухають, помічники їхні людям запрошення, листівочки, а то й книжечки малі з висловами із святого письма роздають.

Інколи я питаю їх, до якої церкви вони належать, яку церкву представляють. То у більшості випадків відповідають ухильно:

– А ми християни.

– Я знаю. Але конкретніш – баптисти, п’ятдесятники чи адвентисти.

– А то так не називають. Ми просто християни.

Як правило, проповідники запрошують людей приходити до їхньої церкви, віддаватись молитві і в своє серце брати Спасителя. Але з товпи на той поклик озиваються неохоче, несміло, скоріш.

Учора іду від метро «Хрещатик»: несподівано раптово на гурт людей натрапляю. Колом стоять вони, а посередині проповідник в руці Біблію тримає і українською мовою до народу говорить. Проповідь, схоже, його уже закінчилась, і тепер от звертається він до присутніх:

– Хто хоче з молитвою звернутися до Господа, підійдіть сюди. Ми будем молитися спільно.

Очі його очікувально запитливі по колу бігали, людські погляди ловили. Настала очікувальна павза. Але ніхто не наважувавсь. Може, й визрівав, виброджував у людських душах, в сутностях їхніх порух зробити крок уперед, але несмілість, нерішучість, скоріш, утримували той порух у своїх лабетах – й людина з місця свого не зрушувала.

Аж ось дитина, хлопчик один п’ятилітній із місця свого переднього назустріч проповідникові рушив. І подивовано зрадів проповідник хлопчикові, в блаженному усміхові засяяло його лице. І сказав він у душевнім піднесенні, що написано ж, будьте, як діти. Якщо не станете, як діти, в царство Боже не увійдете.

Відтак узяв проповідник малу руку хлопчикову у свою руку. Й так тримаючи її, знов звернувся до товпи:

– Отож, станьте, як діти.

Й очікувально запитально ізнов бігали очі його по товпі. І знов напружена павза витворювалась. Аж поки іще один хлопчик, вже більший, не спрямувавсь до проповідника, і рука його лягла на руку того попереднього хлопчика, що першим до проповідника був прийшов. А потім із кола, з обичайки людської почали люди виходить, жінки, чоловіки, старші, молодші – і руки їхні одна на одну клалися, сплелись.

– А тепер будем молиться. Отже, станьте, як діти.

І за проповідником повторювали вони слова молитви. Й було це зворушливо. Бо, може, й справді ставали в моменті цім вони, як діти. Хіба потому у вирі розхристаної повсякденності вони ізнов не стануть дорослими. І як ставало мені їх жаль, якщо відбудеться із ними зворотна метаморфоза. Нехай би і залишались, як діти.

А із стіп злежаности пам’яти моєї в думання розпросторююче картина драматична насувалась. Ось Микола Гоголь, помираючи, до стіни лице своє відвернув. Не говорив він уже, й ні о чім не просить. Й останні записані ним слова були про те, що якщо не станете, як діти, в Царство Боже не ввійдете.


15 вересня. Такий неінтелігентний чин інтелігенції... Другий день у Київі в Будинку кіно по вулиці Саксаганського триває форум інтелігенції України. Відкрив його Олесь Гончар. Виступали різні. Кравчук, Мовчан, Борис увечері говорив, що і професор Брайчевський. Того я хотів би послухати. І от сьогодні з 10-ої ранку радіо слухаю, щоб не пропустить кого, що його послухать хотів би я.

Першим виступає Степан Хмара. Цього я і хотів би слухать. Бо він чи не один із многих говорить діло. Просто говорить, але діло.

Про реконструкцію Верховної Ради (перевибори зараз небезпечні). Вивільніть кілька десятків партапаратчиків. Заядлих. Таких, як колишній перший секретар ЦК комсомолу Матвієнко, який поводить себе нахабно. 24 серпня у Верховній Раді він закликав арештувати демократичні організації (Рух), які виступали проти путчу. Я пам’ятаю його цей виступ, по радіо на хуторі слухав. Раніш я й інше слухав. Коли його обирали на голову постійної комісії, то він таким телятком був прикинувся, ягням і демократом. Це щоб пройти на голову, а потім він ікла показав. Справді підступно-нахабний чоловік.

Іще говорив Степан Хмара про зміну теперішнього керівництва на всіх рівнях. Про розбудову української армії говорив. Діло, одне слово, говорив. І його слухать би нам треба. Але от різко ведучий обриває його – регламент скінчивсь. Має виступать Микола Жулинський. Сей бо щодня по кілька разів виступає. Функціонер з порожнього в пусте перемелює, й товче воду у ступі. Й інші орателі товчуть воду в ступі. А Степана Хмару треба було б іще хвилину послухать. Дак ні ж. І зал йому не дозволив. І се такий неінтелігентний чин інтелігенції...


16 вересня. А се вже щось на справжність схоже... По радіо іще раніш чув, а й на форумі тому інтелігенції нагадували, що о 15-ій годині 15 вересня відбудеться всеукраїнське віче. Думка моя до цілеспрямування хилила, що треба іти. І от я завчасу збираюсь та й вирушаю собі. Тролейбус шістнадцятий у рух уже спрямувавсь, але я знак подаю, щоб і мене взять, бо чув, що під час віче тролейбуси через Софійський майдан не ходитимуть. Жінка-водій мій поклик-знак завважує й тролейбуса зупиняє, і двері переді мною прочиняються.

– Якщо на свято, то треба взять, – сміється жінка.

Я дякую і кажу:

– Аякже. Тільки на свято.

А на майдані біля Софії уже маєво жовто-синіх знамен, барвність на яснім сонці розмаїта. Аж сяє все з-за повороту. День такий осінній ясний, яких вже не багато в цім році буде. Полудень уже минув, а небо синє, лиш сизі хмарки платочками по краях поодинокі. Й тепло іще. + за двадцять. Згадую, що се ж Максим Рильський писав у вірші, що днів таких уже, може, не багато. Й Олександр Твардовський, схоже, щось подібне писав, що днів осінніх ясних таких, може, вже не много.

Далі думка моя лине, розпросторюється о тім, що се ж місце поблизу Софії місцем мого осідку колишнього було і мало б надалі буть, у будинку 8а на Великій Житомирській, якби мене ізвідти силоміць не виштовхали. І жалощі проймають серце моє, що в місці цім жити я вже більш не буду.

Потім повз суд, де недавно Степана Хмару судили, іду я до того хорошого будинку поблизу, бо там яточки стоять і, видно, продають щось. Люди стоять. Продають сяке-таке: воду, цукерки, печиво. Бідно. Риби нема. І ятки мене не зацікавлюють більш. Але тут завважую я, що люди усі посходились до Софії у празниковому вбранні, декотрі в підкреслених кольорами національних строях, інші в сучасній моді національні кольори підкреслювали (й се зір мій відзначав) – усі люди, як на свято, посходились, і тільки я, як лакишмон, прийшов. Ай, вибачайте мені, – в дусі мою причетність завважуйте і шукайте.

Третя година наближається. Дзвони із Софії дзвонять. Ну, не сказати, що дуже золоті чи сріберні, як за Тичини дзвонили, але все ж дзвони – і вони серце у зворушенні тріпотіть заставляють. Газети, значки продають на кожному кроці. Міліції майже нема, не те, що на колишніх мітингах. Тролейбуси ходить перестали, й погуками міліціонерів людей не розштовхують. Машин радіо і телевізії багато. Гучномовців багато. На одній машині, де написано «Телевидение СССР» хтось закреслив отак. Людей проте відносно не дуже багато. Приміром, в день відзначення Дня злуки, се, здається, у січні 1990 року, тут набагато більше людей було. Увесь майдан заповнений був ними, й вуличні прилеглі розтоки заповнені були. Ще ентузіазму більш було тоді. А зараз от більш празниковості.

Орателі виступають. Але я не дуже дослухуванням своїм в їхні речі вникаю. Одне й те ж. Які ми патріоти, да як мову свою любимо. Мову свою з дітками своїми нам усе життя не варт було покидать. А зараз час діла настав. Нам думать треба, як далі жить. Хазяйнувать як, кого і яким чином до управи настановить. Орателі про це рідко які говорять. Хіба депутат Степан Хмара.

Я у товпиську людей хочу із знайомих когось забачить, зором своїм розшукать. Але око моє нікого не намацує – ні Федора, ні Бориса, ні тим більш Євгена. Того я ніколи на жодному мітингу не зустрічав.

Але ось раптом мене хтось поштовхом у плече потурбував:

– Пробачте, чи не Ви Андрій Кондратюк?

– А він, Євгене, – осміхаюсь.

Це рівненські літератори Євген Шморгун і Микола Пшеничний.

Відтак уже на однім місці я зупиняюсь. Стоїмо, про се, про те говоримо. Вісторонено.

Розходимось. І тут свято барвою сяйною своєю спалахує. Музика духова зазвучала. Марші національні дзвенять. Володимирською шереги простують. Я уперед вириваюсь, щоб спереду усе бачить, проглядувать. Відійти трохи уперед, зупинитись і проглядувать, роззирать. У строях синіх вояки ідуть. Дивно: невже свої? А за ними ветерани. Гай-гай, як уціліли вони? Пригадую із дитинства, що в нашім краї багато не здавалися. Підривались на гранатах. Хто в лапи потрапив, то замордовували того. Судили в основному тих, хто продававсь, або видавав когось. Здається, мені Володя Марточин розказував. З Городища чи якогось другого села був упіймавсь один вояк. І як не мордували його, а дух його не схитнувсь. Що пальці у дверях чавили, що голки під нігті заганяли – то ще не все розказати, як про те мордування розказувать. Але дух його не схитнувсь, і нікого не видав він. А під ту пору, як котрийсь із упійманих бранців да нікого не видавав, то його живим і не випускали – замордовували усмерть. Уже після якоїсь то точки висхідної, коли енкаведистам ставало ясно, що полонянин сей не розколеться, нікого не видасть, то від мордувань налякуючих переходили до справжнього замордовування смертельного. Людська плоть для них уже переставала бути об’єктом щонайменшого вивідування. Ся плоть людська опинялася поза межами для них усіляких відчувань, і головне – поза межами болю. Ся плоть полінякою ставала, іграшкою для забави, об’єктом розігрувань людських низьких і диких часто пристрастей ставала. Життя тоді в ніщо ставилось, зневажалось геть нанівець життя.

Дак от коли енкаведисти в серцях і розумінням своїм усвідомили, осягнули, що добитись од того вояка вже нічого не можна, хрест тобто поставили на ньому, то неймовірне чинить почали вони із ним. Відрізувать вуха вони воякові почали, а вояк той при цьому, знай, одне вигукував: «Слава Україні!» Потім носа довбать йому довбали й відрізували, а він усе вигукував: «Слава Україні!» Відтак очі воякові видзьобували, а він усе вигукував: «Слава Україні!» Нарешті язика йому вирвали – і лише тоді вояк той перестав вигукувати «Слава Україні!»

Але й таке в наших краях довго по подіях тих говорили, що серед тих, кого судили, не було таких, щоб не розкололися, не видали когось. Таких, хто нікого не видав – тих замордовували насмерть. Ніхто із тих, хто у полон потрапляв, не зоставався чесним і живим. Живим міг зостатися тільки мертвий.

Так у нашім краї говорили тоді, на тім і дотепер стоять.

Про те й думав я і вояка того, земляка нашого відчайдушного, що усе вигукував доостанку «Слава Україні!», спогадував я, розглядаючи старих, підтоптаних, вимучених вояків тих на параді.

Й розумами своїми нащот того поділився я з добродієм одним. Вислухав він мене, і про того одчайдуха сказав:

– Ото справжній патріот!

Але розважливо сумнівання мої розсіював:

– Чого ж, кому судилось жить, то й чесні виживали. Під хвилю таку чоловік потрапив, на слідчого такого натрапив. Багато чого могло сприять, щоб чоловік вижив.

І моє думання в те русло схилялося, пливло в тім руслі.

На майдані біля Софії ще така придибенція скоїлась, прилучилась. Хтось то на висотному жилому будинкові, на дахові самім гасло через усе полотнище вивісив «Київ проти Москви». Се гасло умить і завважилось. З трибуни про це гасло Дмитро Павличко сказав, що гасло це не наше. Тут же до того будинку у двір молоді зухи побігли, понеслися. Й от уже на дахові катавасія зчинилася. Намордашників дістали ті провокатори, а знамено те з гаслом було вирване з їхніх рук, до трибуни, до ніг Павличка принесене було, й ногами ніби своїми наступив на шмаття те народний депутат Степан Хмара. Я того не бачив. Але відголоски тих розмов до слуху мого дійшли.

А коли процесія та урочиста із сірим будинком зрівнялась, то на будинкові тому було зауважено синьо-жовтий прапор. Й це викликало в багатьох присутніх посміх. Юнак якийсь націлив око свого фотоапарата на знамено, так щоб і фірма МГБ на карточці було. А полковник міліції, посміхаючись, сказав до того юнака:

– Не фотографуй, бо іще скажуть, що то ти повісив.

Й загальний сміх полегшено розлігся поміж людьми. Ах, яка ж і благословенна ся мить, коли панцир жахів спадає із людини в дооколі яснім, як дим, розсіюється.

А я все наперед забігав, і так мені дивно зворушливо було спереду дивиться, як та процесія синьо-жовта у висхідне при сонці яснім рухалася. Такі ясні дзвони жовто-синьо зринали з натовпу барвно рухомого людського й розлягалися в дооколі об каміння, об мури міські музикою. Се була дивна нечувано маршова стройова музика. Маршові мельодії «Повіяв вітер степовий...», «Ще не вмерла Україна», «А ми тую червону калину...» линули. І це брало серце й душу у розчулений щем, й віковічна зневаженість людського єства і вбогість наша крайня, несмілість наша, що в затурканість місцями густо переросла, так на лице виразно проступає. Аж плакать хочеться. І вбогість життів отих численних, що в неволі відійшли, затурканість і вбогість батьків твоїх, що до моменту сього не дожили. Так жалко стало їх. Відчуття спадкової несмілості та вбогості імпульсами пронизали наскрізно усе моє єство, аж сором перед світом не раз сковував мене.

А потім я не забігав уже наперед, зупинявся на місці, щоб зблизька вояків маршуючих, у строях синіх, ветеранів підтоптаних, вимучених сильно таборами сталінськими і наступниками Сталіна, оркестрантів щоб зблизька розглядувати.

А міліціонери – полковник, підполковник високий (він заступник начальника міської поліції) попереду йшли і вулиці звільняли від машин, тролейбусів, щоб святковій процесії сій вільно було іти. Смирненькі тепер такі ці міліціонери. Й управля­ються вільно із таким великим числом людей, екстремістів, можна сказать, недавніх. Я пам’ятаю, як оці ж міліціонери – полковник, підполковник і майор щойно навесні на майдані Незалежности, коли люди звільнення депутата Степана Хмари вимагали, розганяли тих людей, гасла із їхніх рук виривали, й такі переко­шено агресивні лиця в них були. І от тепер ті самі міліціонери охороняють, а не переслідують тих самих екстремістів. Дивно спостерігають ці метаморфози. Але коли пильненько пригляну­тись до міліціянтів сих, то завважить можна, що гляд у них вовчий. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться. Більш нічого й не скажеш до моменту.

Перед пам’ятником Шевченкові процесія зупинилась, й люди з маршу того пішли вклонитися поетові. А потім – знову маршем, на Хрещатик. І знов музика барвисто осяйна. Ах, це зовсім не та музика, що нею традиційні демонстрації на Першотравень і на Жовтень супроводжували. Там сумбур увесь, а тут барвність звуків осяйна, до розмислів спонукуюча. А на серце зворушення високе кладеться, й елегія – в душі.

На Хрещатику по обидва боки люди гуртами збирались. Роззирались, роздивлялись. Одні схвальне тільки говорили, й лиця їхні розпросторювались у передчутті вільності духа:

– О, це вже щось справжнє!

Й російською мовою схвальне говорили. І смагляві східно юдейські лиця до нашого, а й свого, національного відродження тяглись.

Але й інші картини в моменті спостерігать доводилось. Лиця агресивні в люті перекошені кулаками погрожували:

– Бандеровцы идут. Придет на вас ваш черед ишшо! Националисты.

Сі лиця були нації неозначеної – росіяни, юдеї, а ймовірніш усього, що самі ж і українці.

А на майдані Незалежности потім ще мітинг тривав. Виступали депутати, і не тільки. Й мова все про те ж велась, ішла. Про незалежність. Один старий вже колишній вояк армії УПА виступав. Він зворушення своє висловлював, що не сподівавсь до такого моменту дожить. Він іще щось хотів був сказати, але від зворушення сильного далі говорить не зміг, а заплакав.

Сутінки уже спадали над Київом, а дійство те патріотичне тривало. Моє зворушення влягалося. Я чекав 16-го тролейбуса на свій Сирець, дививсь у вікно добротного колишнього і мого будинку. За нього погляд мій зачепивсь. А думка все солодким щемом в нездійсненність розросталася: як би добре було жить, помешкувать за котримсь от вікном у самому центрі. Щоб події усі та видива зблизька із помешкання свого спостерігать.
21 вересня. Картоплі повикопувано, й ліси жовто-бурою барвою міняться... Я електричкою ізнов від самого Київа до Здолбунова їхав. Кілька разів доводилось мені цією дорогою протягом літа їздить. Восьмигодинна стомлююча путь. Й краєвиди за вікном кожного разу мав я час розглядувати. Села зелені з городами в проростання невтримно спрямованими проносились перед моїм зором навесні. А тепер от стишились барви в заспокоєнні. Картоплі повикопувано. І тільки стьожки кукурудзи зжухлої по картоплиськах де-де простяглись. По картоплиськах де-де сіро лисніючух гарбузи поодиноко свої жовті, смугасто рябі котрі боки свої повиставляли, повідривані від матернього кореня свого – гарбузиння. Десь то на городи впорядковані уже, вважай, люди виходять, настрій полегшення виносять. У барвах осени пожухлих смутних стоять де-де поза клунями на городах своїх одинокі постаті селян, дух полегшення випромінюють, і дух полегшення над ними в’ється.

Але от села, поселення людські із городами своїми лісами змінювалися, придорожні лісосмуги уже пропливали за вікном. Се як сяєво золота райського, се як з’ява несподівано елегійна небесна. Поміж зеленню стиглою густою вистояною латками справжнього золота сяєво. В іншім місці бурі латки, плями бурі із густої зелені проступають. Ще в місці третім сув’язь, суміш золотого з бурим, коричневим переплелась. Ах, який се колір, барва яка велично згасаюча. Який супокій кладе вона на душу вашу.

А коли уже до Костополя мчавсь потяг, то сі барви над лісом прослались певніше й сміливіше уже. Але тут на мене відчуття вбогості нашого рідного краю найшло, нагорнулося сильно. Ну, так вже сильно, аж ніяково зробилося мені серед людей. Чого ми бідні й убогі неймовірно. Я на думці не лише матеріальну вбогість маю, а може, більш нашу невизначеність у світі. І чого се відчуття вбогості так сильно виразно накладено на обриси краю.
21 вересня. Було колись на Чудо... 19 вересня – свято Чудо. Колись то в нашім краї на це свято дещо і робили селяни. Але із днем цим у нас події пов’язані, які запам’яталися. В останні роки у нас вже й картопель не копають цього дня, й інших хоч яких робіт не роблять.

Мати розказували. Налаштувався був один хазяїн в поле скородить посіяне жито, а йому і кажуть:

– Та же сьогодні Чудо, куди ти їдеш скородить.

А він і відповів:

– Ось як поїду зараз в поле та стану чудить...

І поїхав таки. Й скородить почав. Та недовго він скородив. Буря раптом знялась Вихрить піском білим почало. І вихор один білий нісся прямісінько на того чоловіка. А коли досяг його, то чоловік і впав раптом на ріллю, коні його в боронах запряжені зупинилися. Паралізувало того чоловіка. Паралізованим він був, доки й жив, не було йому вже ради, а жив іще довго.

От від того часу й не беруться в нашім краї в цей день за роботу, а хоч би якою нагальною вона була.

А ще, розповідали мені Батько й Мати, в цей день 1939 року (мені півтора роки іще не сповнилося тоді) жахлива ситуація у нас витворилась. Позавчора прийшла була до мене на хутір Палажка, й настрій більш як п’ятдесятилітньої давності із її спогадувань ожив. 17 вересня – вікопомний день, як колись писали, для західноукраїнців. Радянська Армія прийшла зі сходу визволяти своїх знедолених братів. 17 вересня для нас зі Москви, зі ясного Кремля засіяли зорі, зійшло сонце. А насправді тихого осіннього дня, вранці 19 вересня, на Чудо над краєм нашим пронеслася чутка «Поляки, мазури мужиків ріжуть». Де кого застала та звістка, так і зірвавсь кожний з місця свого. Хто в полі картоплю копав, а в колисці на кілку висячій дитинка спала, то дитинку іще вихоплювали з колиски – колиску полишали в полі.

Батько наш хрещений Денис кіньми нісся, ускочив підводою до нас у двір, на возі його дружина Тетяна сиділа. Голосно вигукнув Денис до нашого Батька:

– Да же людей ріжуть, а ви, куме, сидите!..

Але Батько й Мати наші відмовились утікать. Батько сказали:

Тут ріжуть, а там вішатимуть. Куди я тікатиму з малими дітьми. (На думці, очевидно, насамперед мене і малось).

– Ну, то я погнав, куме. В мене дітей нема.

Пилюка тільки за ним знялася. Й з інших доріг та стежок їхали підводами й бігли на ногах своїх втікачі. На руках діток малих несли. До ріки Случ прямували вони. Палажка із першим чоловіком своїм Василем підводою їхали. Сусід Мєшок Іван до них пристав. Він узброївся знаряддям навіть. На довгий кілок вила з двома зубами приладнав. І як вояк погрожував у дорозі ними невідомо кому. У Холопах вийшла одна мазурка та й каже до людей:

– Ніхто вас різать не буде. Та же ми все життя разом живемо.

Але Мєшок пригрозив їй вилами:

– Ось як буду я іти назад, вертатимусь, дак я тебе цими вилами приколю.

Валка довга возів зібралась хутко. На возах здебільшого кожухи лежали. Шмаття сяке-таке. Їхать збирались, тікать у ліс, в якісь-то Вири. Жах неймовірний, що злинув раптово на людей, на голови їхні спав, імпульсами по єству громади пронісся, в якійсь то фазі й стишуватись почав. Зупинилися наші поселяни, раду радить стали. Що його робить. Аж ось зі сходу, із-за лісу темного, з-за ріки над головами їхніми літак пролетів, у напрямі домівок їхніх позоставлених, що в одночасся для кожного незамінно дорогими зробились. Руки охляли для подальшого руху у втечу. Й нарадились старші назад вертать. Вертались уже поволі. Імпету того не було. Як найшов, налетів із піднебесся жах той неймовірно силь­ний, так і зникать почав, розсіювався. Господь опам’ятання повертав людям.


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка