Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка11/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31

29 серпня. Читаючи Біблію. Уранці, коли сторінку Біблії на хуторі читав, така вражальна картина вияву людських почуттів передо мною повстала:

«13. І не міг народ розпізнати голосу поклику радости від голосу плачу народу, бо народ сильно викликував, а голос був чутий аж далеко…» (Книга Єздри, 3, вірш 13, стор. 583).


1 вересня. На майдані коло церкви революція іде… На майдані Незалежности у самім центрі, в серці нашої прекрасної столиці революція іде… Там пам’ятник монументальний епохи брежнєвщини зірвать замірились. Се висока й розлога споруда. Революціонери зі зброєю вождя й натхненника революції по боках підтримують. Власть незрушна. Донедавна ще так вважалося. І ось сей символ монументальний зірвать замірились. А його й зірвать непросто. Динамітом треба. Вождь у землю вріс. А під землею метро. От і стоїть поки що в риштуванні дерев’яному вождь і натхненник усіх наших перемог. А по нім товпа вже гаслами негаційними червоною фарбою пройшлась. На зразок «Кат України».

Се в Київі отаке витворюється. А я на хуторі сиджу та радіо все слухаю і на хвилях «России-303» про те все вістки ловлю, вухами до хвиль тих припадаю. Але серце, серце то моє у хвилини ці до серця Київа лине і там у велелюднім натовпі перебуває. А зір мій по каменю міськім блукає, а вухо моє різноголосся ловить, щоб історичний момент непроминально зафіксувать. Час який несподівано нагрянув. Подумать тільки! Якби от десять років назад да хто сказав, що буде таке, то його тут же і у в’язницю запроторили б чи в психлікарню. А тепер от указ Кравчука чую на хвилях, що діяльність Компартії на території України заборонено. Протягом тижня усім комуністам здати партійні квитки. Їх здачу зареєструють у спеціальні списки, а потім ці списки спалять. Кумедія та й годі! Сказано же, що розум їхній в безум перетвориться. Більшовики, одного духу яких усяка, велика і мала, плоть панічно жахалася протягом століття, вважай, тепер от спалюють, змивають свої сліди останні, що засвідчують їхню приналежність до більшовизму. Справді, подумати хто б міг! Найбільш обтічно демагогічний проповідник марксизму Кравчук із партії вийшов. Щоправда, до повідомлення, що вийшов він із партії, тобто написав заяву про своє інтимне рішення секретареві первинної партійної організації 19 серпня, в день путчу, після того, як із ним, Кравчуком, генерал Варенников поговорив, і він, Кравчук, переконався, вірніш, збагнув злочинне нутро генералове, тут же й на спростування журналістів натикається. Кореспондент один на прес-конференції Кравчука десь то вже 22 чи 23 серпня да питання йому, Кравчукові давав. Його оцінка ролі КПРС у цих подіях. На що Кравчук відповів, що як от він побуває на пленумі ЦК КПРС, то тоді й усвідомить все. А на пленум партійний, як відомо, позапартійних не приймають. Так висновує той кореспондент, припускаючи, що після 19-го серпня Кравчук іще перебував у лавах КПРС. Ай, що Кравчук! Тут он на союзній сесії Верховної Ради дак шість цілих день тільки те й робили високі сановники, що свою непричетність до путчу ревно доказували. А редактор газети «Вечірній Київ» он як несподіванку емоційно вражальну наводить – лист полковника НГБ (КГБ), який про компартію пише, як про щось бридке. Гай-гай! Да хто б писав. Той, чиє рильце і пушок у крові. Щось зловісно недобре вбачає моє серце у всім тім. Багато у тім суперечливого. Проте щодо пам’ятників, то у мене своя думка. Спрагу повалення ідолів у товпі зрозуміть можна. Але ідоли – це й свідчення нашого історичного путі, це історія ходи людського духа, історія його заблудження. Від самого себе відмовитись не так і не завжди то просто. Ой, як важко від себе відмовитись.

Партію потріпали трошки. Та й усе. Найбільш ревних тепер на товпу надрочувать можна. Ой, і ревні ж будуть вони. КГБ ж, по-моєму, неуразливим залишилось. І воно ще своє покаже. Ой, покаже. Українське кагебе клянеться у вірності Україні й Кравчуку. О, нещасна Україно! О, які грішні ми! А новий союзний начальник кагебе Бакатін каже, що оголошувать списка мільйонів душ донощиків він не буде. А даремно. Хоч і вжахнулася б кожна чесна душа, але і знали б ми, серед кого живем.

Усе настійніш лунають голоси по радіо про збереження Союзу. Навіть Тетчер похвалила Назарбаєва, що він ревний захисник Союзу.

Час пульсуючий. Автобуси переповнені людьми. І куди вони їдуть? Усе стривожені. Очі їхні бігають, метушаться углибині орбіт. І враження таке, що чинять і діють сі люди не за правилами своєї природи, а за якимись сторонніми силами. Хтось то втрутивсь у сутність людини і от водить нею, як хоче, дощенту зруйнувавши її власну природу.

Усе це ніби сон, а наче і не сон. Скоріше опереточний спектакль, сценарій якого безпечно якісь то високі чинники у цій структурі витворили, уклали та й розігрують собі. Ай, вони проте і думать не хочуть, що, може, й собі самі яму копають.

Але пророкування були. Пам’ятаю, як говорили старі хуторяни, що воно саме у собі згине. А наш дядько Павло вусатий не раз говорив, що «дракону осталось жить немного». Тобто розуміть треба, що усі сім голів дракона поранені, й він головами в агонії похитує. Давно уже, дев’ятнадцять літ восени, як вже дядька нема, а от дракон іще живе. І головами сімома своїми не завжди в агонії похитує. Хоча от недавно міністр однієї прибалтійської республіки, міністр справ заграничних, заявив, що «дракону жить осталось немного». «Зверь (тобто дракон – А. К.) ранен, но жив. Мы выиграли битву, но не победу».
1 вересня. Елегія передвечірня. Сонце ідеально червоне тихе за хати хутірські сідає. Й елегія така класична надвечірня довкола розливається. Дерева, вільхи в одязі своїм іще зеленім слухають подивовано тишу прощальну. Райська мить спадає на наш закуток.
4 вересня. Малі котики проти сонця граються… Я уранці із села на Посьолок приїхав. З автобуса зійшов, у двір брата Романа вступив. А там двері повітки проти сонця прочинені. А на порозі три котики – двоє сіро-чорно-біло рябих і смугасто сірий один – граються між собою. Веселенько так. На спинки свої перекидаються й лапками одне одного зачіпають – не то дряпають одне одного легенько, не то гладять одне одного. З усього видно, так приємно їм у сонячнім світлі, у ясності світовій гратись, благами життя й високістю світу сього тішитись.
4 вересня. Ця твердошия компартійна більшість… Перебіг сесії Верховної Ради слухаю. Мені важливо з голосів зрозуміть, збагнуть, чи комуністи ізнов у наступ не перейдуть. Переходять. І Кравчук із ними, як диригент потаємний. Словами круглими то він туди, й сюди. Але замисли його не невідомі нам. Майже два дні відкладалось припинення дії постанови Верховної Ради про притягнення до арешту депутата Степана Хмари. Сам Степан Хмара на самім початку сесії у своїм виступі зажадав такого рішення про відміну попереднього рішення. Він протестував проти помилування, бо не вважає себе злочинцем. Милують тілько злочинців. Але не поспішали вони те рішення відмінять. І це засвідчувало, що більшість та у Верховній Раді іще має силу, незважаючи на зміну назв. Ах, пощо назви, суть та сама залишається! Горький згадується: «Позолота то сотрется – свиная кожа всегда остается».

Потім ся ж підпільна, вроді припинена більшість заблокувала питання про засоби масової інформації. Ідеться про націоналізацію компартійної поліграфічної бази. Се питання дуже й дуже архіважливе. Засоби комуністичної пропаганди тепер з вихилясами підуть в наступ. А тимчасом Михайло Косів пустив сльозу від того, щоб комуністів да ніхто не зобидив. Й слова поета Пушкіна при тім процитував: «…и милость к падшим призывал». Ах, не падшії вони! Вони ще в наступ підуть. І таких, як Косів, чи й помилують. А їх Верховна Рада і так, і сяк, милувала. Постанову про буле парткерівництво прийняли спеціальну. Щоб не образить кого. Виплати усі зберегти й роботою забезпечить. Й черги на квартири зберегти. Пропонували, щоб вони і в 55 літ пільгово після тяжких компартійних трудів виходили на пенсію. Бо в них сім’ї є. На цьому особливо увага акцентувалась. Ах, про мене у 1966-ім році ніхто не дбав, й про сім’ю – про Матір паралізовану – не думав. Отака чудасія на тій Верховній Раді розгорталась. Так вже жаліли, так вже жаліли тих комуністів нещасних.

А як дійшли до того, щоб синьо-жовтий прапор національний над Верховною Радою вивісить, то тут вони ізнов заблокували, уперлись. От тобі і на! І то таку твердошиїсть затяту виявили, що ніяк їх умовить не вдавалось. Й росіяни, й генерали умовляли, поки нарешті і вламали силоміць, вважай. От вже дався їм супротивно той колір. Що в нім і заложено такого неприйнятного, відразливого, щоб так затято не приймать його, навіть якщо їх і милують.
4 вересня. Перехідний період. На з’їзді народних депутатів Союзу, на сесії Верховної Ради уже фігурує термін «перехідний період». І Горбачов про нього от зараз радієво говорить. Одне тільки уточнення напрошується. Перехідний період до якого наступного періоду? До тоталітарного режиму, треба думать.
5 вересня. Й біблійні назви та імена історично переконливо із дитинства звучать. Уранці на хуторі Біблію читаю. І назви та імена, із дитинства, з шкільних книжок перших відомі – перський цар Дарій, Артаксеркс, річка Агава – так світло заглиблено історично переконливо в моїй свідомості звучать. Біблійне прочитання надає цим назвам та іменам поважно незаперечної історичної достовірності й переконливості. У світлі біблійних тлумачень все знане й незнане сяєвою істини прояснюється.
9 вересня. Збережене пророкування. Я уранці, сонце вже понад лісок синій віддалеки і вільхи ближні піднялось, на город сірою стежкою, що співає, вийшов. З городу повертаюсь. А на дворі Ганя сусідка стоїть. Із клумаком за плечима. Молоко здавать носила. Завжди така далека від усілякої політики і нашого національного розвою, вона переповідає мені те, що їй тільки-но сказала Палажка. А Палажка, скільки її пам’ятаю, також завжди далека від усілякої політики. Це вона ще зовсім недавно казала мені, що вважала, ніби путч, який учинили представники воєнно-промислового комплексу, ніби путч цей учинили українці – так вважала собі вона.

– Ні, – заперечив тоді Палажці я. – Це ж у Москві було.

– А хіба Москва не Вкраїна, – подивувалась Палажка. – А я думала, що Москва – це також Вкраїна.

А тепер от Ганя переповідає, що їй тільки-но Палажка розказала.

Давно вже це було. Рівно сорок літ тому. Стояв такий іще теплий передосінній день. У Мещишиному рові, над ровом ріс кущик калини. І Палажка із сіножатки своєї бачила, у сонці яснім, що під кущем тим якийсь чоловік сидів і все папери перегортав – і вони проти сонця світилися. А потім, відтак чоловік до Палажки підійшов і попросив води напиться. Й пішли удвох вони до хати. Й напився незнайомець, молодий іще чоловік, хлопець, води. Напився води та й каже: «Мені то вже на цім світі не буть. Але Україна буде, повстане через сорок років Україна. От спом’янете моє слово». Сказав таке той чоловік та й пішов собі із паперами своїми, за Мещишиним ровом сховавсь, у далекості світу розчинивсь.

Та запам’ятала Палажка його слова, самі вони у її свідомість мимоволі запали. Але нікому про те не говорила. Боялася. І от тільки тепер зі стіп злежаности пам’яти Палажчиної видобулись наверх слова, пророцтво того незнайомця, чиї кістки десь в ріднім краї, звичайно ж, тліють. (У більшості із них вже не було шансів на життя, але іще залишавсь шанс зоставити свої останки в рідній землі). І на схилі віку свого посміліла Палажка (буває ж, що на старості людина сміливою стає, але частіше до сміливості нас спонукає подих нових часів) та й зважилась розказать Гані, коли та молоко приносила здавать їздовому-збирачеві, про те давнє пророцтво, що на дні серця її і в стопах пам’яті залежалось. І згадала при цьому Палажка, щоб це рівно сорок років тому й сталася та зустріч із незнайомцем. Бо тоді найменша донька Палажчина Надя, яка вже п’ятий рік в могилі, тільки на ноги зіп’ялась, ходить почала. А виповнилось би Наді зараз сорок і один рік.

Переповіла мені Ганя Палажчин спогад, примружила проти сонця ліве око у численних зморшках лиця свого та й від себе вже говорить:

– Чи ти не чув таке, а я чула, що Лєльченко хоче забрать од України востошні області й Миколаїв?

– То, може, Єльцин, – кажу, посміхаючись, я.

– Еге-еге-ге, Єльцин.., – відшуканим скарбом розпростовується її густо зморшкувате лице.

– А й також Крим одтяпать хочуть… – продовжую Ганину загвинчену в штопор думку ізнов я.

Ганя качиним перевальцем із клумаком за плечима (звільнені від молока слоїки) стомлено, із натугою опускається проз колодяь на зелене болітце.

«От ідеї національного розвою і над хутором нашим у вбогій безпросвітності носяться» – спадає на мене думка і в скроні мої стукає.
10 вересня. Й іще одне пророцтво спогадалось мені… А вже в хаті коли поравсь я, то іще одне пророцтво спогадалось мені. Літо молоде 1954 року. Ах, це в тім літі я в газетах вичитував про полонених моряків танкера «Туапсе». Зацікавлено переживально схвильовано вичитував я тоді в газетах долю полонених моряків, щоб через сорок років майже біля поліграфічного комбінату «Радянська Україна» в Київі на вітрині газетній в газеті декотрих із тих давніх бранців розглядувать уже посивілих й зістарілих, життям вимучених сильно.

Так от у літі тім юнім 1954-го я пас товар на сіножаті десь то за Бецьковою хатою, і Гарасимиха стара зо мною свій товар пасла, майбутня сваха наша. Товар пасучи, вона й вовну білу, сиву, вірніш, на веретено пряла. Отак зосереджено стояла на місці, вовну пряла і на мене дивилась одним оком. Й зосередженість неабияку око її виказувало, і спогад її сплітався у слова:

– Як іще жили ми в тій хаті, що згоріла, як біля Федьота ми жили, то якось зайшли увечері були до нас троє. Хто зна, хто вони ті троє і були, зайшли до нас да й стали про життя говорить. А один і каже: «Нас, тітко, то скоро не стане. Не буде нас, тітко, але Україна буде, ізнов повстане. Як жить будете, то слово моє спом’янете, що так іще воно буде – повстане Україна. Але нас то вже не буде».

Й зосередженим оком так подовжено пильно вдивлялась за сими словами у мене стара Лександра Гарасимиха, а руками навмання вовну з кошудлатого сувою на веретено пряла. Й от знову спогадалось мені те давно переповідуване пророцтво.


11 вересня. Який прекрасний світ у глибині… Я до Богдана в село зайшов. У дворі машину зелену на яснім сонці ремонтують. Богдан у вікно уважно споглядає за роботою і час від часу інструкції дає.

По обіді Богдан іде в клоччя, на ліжко у другу кімнату. І вже час від часу заходять до нього у хату проконсультуватись. Ремонтники у передній хаті на столі встановлюють якісь мотори чи акумулятори й доповідають час від часу, яку позначку показують прилади. Відтак ремонтники відходять, а прилади на столі зостаються. Я коло Богдана навпроти під вікном на стільці сиджу. Мух гумовою «хлопушкою» б’ю. Це мені вдається. І Богдан похвалює за те мене. А я, погорджуючись, пригадую розумінням своїм, фіксую собі, що тільки те і вмію на світі робить, що мух справно бить да у грубці підпалювать (четвертинкою газетної сторінки розтопить можу). Да іще, як інколи, огірки посолить можу. 1979 року восени, при Батькові іще. У дубовім кадобці я був таких огірків насолив, що хто не їв, то прихвалював, що таких огірків на своїм віку іще не куштував. А більш, вважай, я ні до чого і не здатний, ні до якого ремесла тобто.

Відколи ремонтники пішли, віддалились, то вже Богдан посилає мене у передню кімнату подивитись, що ті прилади показують. Вони увімкнені. Треба, щоб стрілка коливалася десь біля позначки 5. Це ампери. Пояснює мені Богдан. Й тут про Ампера справжнього згадує, фізика і людину. Й розказує, що десь то був вичитав він отакий епізод із життя знаменитого ученого.

Їхав був у вагоні (тоді вже поїзди ходили) той самий справжнісінький Ампер, кудись їхав собі. Сидів в купе – це наразі значення не має, якого класу був той вагон. І куди їхав, подорожував Ампер – се теж значіння не має. Факт, що іще в купе люди сиділи поряд з Ампером. І був там чоловік в окулярах, шкельця тобто зодягнуті на очі його були, у шкельця взуті очі його були. От і став до того чоловіка пильно приглядуваться Ампер. Шкельця над очима на той час іще дивиною були. Дививсь, приглядувавсь Ампер, та й не втерпів нарешті, а звернувсь до того мандрівника, не відрекомендовуючись, звичайно, що він і є той самий знаменитий Ампер:

– Ви, звичайно, пробачте, але скажіть, люб’язний висоповажний пане, що то за шкельця у вас над очима. І навіщо ви ними очі свої затулили?

І розказав тоді подорожанин (се наразі також аніякого значіння не має, куди прямував він і звідки родом та якого міста поселянин) той Амперові. Звичайно ж, не відаючи розумінням своїм, що перед ним сидить да сам справжнісінький Ампер:

– Бачите, тут штука така, як вам, достойний пане, і розказать. У мене така хвороба очей ізвід якогось то часу з’явилася, що не бачить став я нічого віддалеки. От тільки, що довкола мене поряд, то те і бачу, а що віддалеки проглядуватись мало б, що у глибині світу, в просторовості прозорій таїться, – те для мене схованим, недосяжним стало. Але якось нараяли мені люди, ніби в Голландії (може, Бельгії – се також значіння не має) є майстер, який може сю ваду усунуть, первісний дар очам повернуть. Зібравсь я та й поїхав до нього, а це й додому вертаюсь. Він мені ті шкельця до очей прилаштував, і я наче заново на свій народивсь – усе, що віддалеки, що в глибині світу, у просторовості розміщене, ізнов, як в юні літа, бачу. І це, повірте, така радість, така радість…

Якусь то хвилю тривала павза. Ампер пильно розглядував свого співподорожанина, на його зосередженім лиці блукали думки. А потім ізнов звертається до співбесідника, каже:

– Добре, ясновельможний, високодостойний пане, якщо таке можливе, то чи не могли б ви з-над своїх очей ті шкельця зняти, та дозволити мені, щоб я їх до своїх очей приставив…

– А, будь ласка… – люб’язно запропонував подорожанин.

І Ампер приклав ті шкельця до своїх очей. Знову павза якусь то хвилю очікувально пролягла, тишу в просторі напинаючи. Чи глибину вагона проглядував він, чи в простір світовий вдивлявсь за вікно – невідомо се нам тепер, та й чи значіння, знову ж, має наразі воно, але от відтак радісний незрівнянно вигук видобувсь із усієї повнозначно глибинної сутності знаменитого ученого:

– Господи милосердний! Що я бачу. Який прекрасний світ у глибині… І барви сього світу які незрівнянні! Ах, скільки ж я утратив. Я ж усе життя, вважай, у темноті провів.

Був на ту мить Ампер, видно, уже немолодий, як для свого віку. А річ у тім, що від народження, протягом усього життя він був близькорукий, тобто міг бачити тільки людей, речі та предмети, що зблизька оточували його, може, на кілька метрів тільки. А що в глибині світу розміщене, – те сховане для нього було. І, природньо ж, здавалося Амперові, що се норма світу, що таким він і є в дійсності, і для всіх людей.

– Який я тепер щасливий і як я багато втратив… – вдячно шепотів Ампер, і незрівнянна радість вистоювалася на зосе­редженім лиці знаменитого вченого, клала на се лице нову печать. І він похапцем записував, запам’ятовував передніш, може, ім’я того майстра-чародійника, та у якім місці де шукать його в Голландії, а може, і в Бельгії де шукать його.

Розказав Богдан вичитане ним десь то колись, а може, й по радіо почуте. І тиша в кімнаті залягла незвичайна, і павза застигла. Аж політ мухи декотрої чуть. Про віщо думав о цій миті Богдан – се для мене невідомим зосталось.

А уява моя від віку минулого, від переживань несподіваних сильних того знаменитого загадкового Ампера до днів життя власного, що також уже в стопи злежані пам’яти уклалися. Й от такі виразні яскраво світлі картинки передо мною пропливать почали.

От дні весняні, вітром у глибину простору промаювані, сині, й ліс углибині синій. І світло ясно прозоре, кожен предмет, кожна річ і рисочка кожна світу проглядуються.

Або веселка після дощу в прозорості вимитій на півнеба.

Іще на схилах пагорбів Киргизії уже було. Я схилом пагорба спускавсь, сходив у сонці незвично яснім східнім в долину, щоб відтак другий пагорб подолать. А в просторовості передо мною яка картина розгорталася.

Гори високі на небосхилі картинно виразно стояли. Чітко в рисочці кожній своїй. Унизу, в підніжжі, водоспад шумлячий чистою життєдайною водою прозоривсь, на схилах килим широкий зеленів зеленню молодою, а під небесами самими вигини гір біліли.

Ще й іще в кінематографічній чіткості послідовно картинки змінювалися. Кадри булого пережитого прекрасного переки­далися, перегорталися. Аж поки укінці на білім фоні недавно прочитані слова великого поета сучасності на титрах заясніли:

не большую правду скрывает земля

чем та, что открыта для взора!

(Иосиф Бродський).


11 вересня. Після глухого хутора як заманливо велике місто зустрічать… Я із поїзда в ранньоосіннім присмерку у великім місті зійшов. І так несміло мені, закоріненому хуторянинові в громохкім мигтючими вогнями різнокольоровими велелюдді опиниться. Так несміло й заманливо мені. Аж не віриться, що от хлопчик я несмілий хутірський а висот великого міста досяг, потрапив себто у него, як законний мешканець («Був це хлопчик лагідний і тихий, Як сосновий у безвітря ліс». Із вірша Євгена Плужника). Такі переживання кожного разу огортають сутність мою, коли із хутора свого я до столиці приїжджаю, повертаюсь.

На площі біля метро, куди в підземелля впірнути іду, музика грає. Бродячі музиканти. Один з кларнетом високий молодик так хвацько граціозно уперед статурою своєю випинається. Я їх знаю. Вони по підземельних хрещатицьких переходах грають. Не раз бачив їх там. Споглядальники коло, круг витворили. А в колі танок ведуть. П’яні ізгої. Жінки здебільшого. Чоловіків майже нема. Одна бабця горбата низенька, добряче напідпитку, сама танок веде й кільця мляво витинає так кумедно, що аж ізбоку дивитись і смішно, і трагічно. Враження таке, що це десь із дна пекла ту бабцю відпустили, щоб про наступ наших смутних часів свідкувала вона. Й інші танцюристи від неї не відстали далеко ув ізгоячім падінні своїм. Так колоритно виразно ті ізгоячі ознаки на лице. Так неприховано вочевидь увесь трагікомізм ситуації, моменту, нашої смути проступає.

– Ось ту бабцю-горбуню десь із дна пекла самого перед наші очі відпущено, – кажу я одному споглядальникові, котрий поруч мене стоїть.

– А се голь танцює, веселиться, волю справляє. Їхній час настав. Буде вам, таку вашу розтаку, воля! – говорить він чи то сам по собі, чи у відповідь на мої слова.

Потішившись не то, не то посумувавши з того видива, я пірнаю в підземелля метро, бо додому ж після розлуки кортить.

Наступного дня неділя, і мене вже із самого ранку манить на Хрещатик, щоб подивиться, як же там після путчу. Настрої які панують. І вигляд який має саме серце нашої столиці – майдан Незалежности, узаконивши в цім звучанні назву свою. Іздалеку, з тролейбуса іще завважую на пагорбі високу групову скульптуру вождя. Його охоронців зі зброєю в руках, що власне і симво­лізувати мали підґрунтя всеперемагаючих ідей, силу, вірніш, символізувати мали, на яких ці всеперемагаючі ідеї тримаються, – охоронців сих чорних зі зброєю спереду і не видно вже за риштуванням. Лиш мармурова статура вождя над риштуванням д’горі возноситься, а на ній червоними великими буквами іздалеку вже прочитать можна «Кат». Се лівиш трохи від консерваторії.

Прямую через майдан і крізь підземні переходи, що Степанові Хмарі впомку зосталися, туди. І ще віддалеки балагурить починаю що то про всепереможну ходу ідей. А тут до мене вже й агітатор, пропагандист, може, підступає.

– А що ж то таке на вождеві да написано. «Кат» вроді червоними написано, – наче ні о чім не здогадуючись, наче дурника із себе строячи, кажу агітаторові, пропагандистові, може, тому я.

– А що не кат хіба скажете, – відказує на те чоловік, і з простодушністю селянською починає мені розказувать, що це ж за його, вождевою, вказівкою почали розстрілювати, – і міліони розстріляли. І тисячі, може, десятки тисяч церков понищили, й нужду на село він упровадив. І чоловік сей з наївною простодушністю подетально починає мені переповідать, як дід його за 200 грамів збіжжя у колгоспі робив. Ніби я наївний настільки, що всього того не знаю і досвідом своїм не пережив. Так подетально проте витлумачує мені ази мого ж булого пережитого той чоловік, що нетерпеливість моя збунтовується, я зі словесних обіймів співрозмовника вириваюсь і східцями мурованими (ах, який твердий тут мур, якої певності й опертя надійного ногам він надає, недаремне ж і місце упевнююче вождеві тут вибралось) і у все вгору да вгору до вождя піднімаюсь. А тут риштування у громіздкіших, мало не величних формах проступає. Зі скульптурної групи тут лиш вершечок вождевої статури проглядується. Дошками зеленими основу пам’ятника затулено. По обох боках риштування оголошення сповіщає, що згідно рішення виконкому Київради проводиться демонтаж пам’ятника. Тут же робітники, хлопці молоді залізні труби чи прутики переносять, машини вантажні тут стоять. Міліціонери, серед них і офіцери, старший лейтенант і капітан, розходжують собі зовсім не важно, ручні, вважай, свої. Де й пиха недавня їхня поділась. Але заклопотаність таку лиця їхні виказують, що й вони у чімсь то до діла сього демонтажного причетні.

Гурток людей зібравсь. Молодики все. Метушливі декотрі сильно. Нерви у них напружені до краю. Розмови зворушливі ідуть. Негаційні інтонації вихоплюються з нутруючих пристрастей гурту. Щодо вождя.

– Што, этот дол… еб!

Наче з живим тут із ним розмовляють. Людська пристрасть змириться іще з тим не може, що перед нею лиш кавалок каменю, а не жива істота, не пульсуюча плоть. «Як живий з живим розмовля». Ах, це ж про нього, про вождя, те і сказане було найвидатнішим, здається, поетом пролетарським.

Що ж, орієнтири міняються, характер пристрастів людських і способи їх вираження часто ті ж самі.

Говорять, що буде мітинг. Треба зачекать. На хуторі я часто згадував мітинги. Треба побуть. І спогади ізнов на хуторі мої багатшими стануть.

Вусатий вертлявий чоловік про мітинг клопочеться. Я його позірно уже знаю. Він права суверенності обстоює. Міцний активний діяч.

Але мітинг мені вислуховувать усе стомлююче. Я на мурові присів. Іще коло мене чоловік один сидить нужденний з лиця.

А з мітингу крізь репродуктори бадьорі голоси закликають любить українську мову, свою вірність українству все висловлюють, засвідчують. Ах, душе наша рідна, чом у будучність далі ти не прозираєш. Може, на часі уже далі нам іти, й про інше говорить. І я кажу свою думку сусідові, що поряд мене сидить:

– Приїхав я щойно із села, з рідного краю повернувсь. Дак, скажу вам, там як все було раніш, так і залишається. Голова й управа вся та ж. Голова колгоспу й сільради голова все ті ж. Ностальгія у них за минулими часами. Палиці в колеса можуть ставити вони. Шкідництвом займаться. Спалюють в деяких місцях, в деяких згноюють збіжжя. А першого секретаря райкому головним інженером спиртзаводу влаштували. Щуку кинули у воду. Структура в щипцях колишнього апарату залишається, отож і має зараз народ на місцях нову управу вибирать. До управи треба ставить людей чесних і статечних. Се суть моменту й нагальна вимога часу.

– От правильно, – осміхається у зворушенні співбесідник. – І я так собі мислю, що про те треба зараз говорить.

Тут ми, в перетині, в руслі наших думок і порозумілися. Й мені так полегшувально на душі стає, такі теплі хвилі моїм єством розливаються. Бо нема надійнішого опертя, як у світі нашім розхристанім да перегук своєї думки іще з чиєюсь думкою завважить, відчуть.

А на Хрещатику унизу інше барвисте дійство іде. Хрещатиком святкові колони рухаються. Ну, не колони, але гурти, барвно оформлені у національних кольорах люде, рухаються з витинанками своїми. На чолі військовий оркестр іде й українського козацтва марш виконує. А у гурті ось і сам Берія живий в пенсне з’явивсь. Се газета «Вечірній Київ» своє свято править.

Поспоглядавши трохи, я до філармонії прямую. А перед філармонією хор українських народних пісень співає.

Якогось пана з фотоапаратом я питаю, що то за хор. А пан той на мигах мені показує, що він мови моєї не розуміє. Я до нього російською тоді починаю говорить, а він і російської не знає. Турок чи що. Лице проте не турецьке. І тут він шварготать по-своєму почав. У шварґотінні тому слово «Америка» носилось, перекидалось, вихоплювалось із шварґотіння його.

– Ах, так ви з усіх Соєдіньонних Штатів Америки, – кажу, посміхаючись, йому.

Й він до мене несподівано розгонисто сміється:

– Я, я...

Аж тут другий чоловік із фотоапаратом, приятель, видно, того першого до нас підійшов.

– Ах, то ви янкі, – уже до цього кажу я.

– Я, я, янкі, янкі, – ще розгоностіш від несподіванки сміється і сей.

Відтак хутенько відбігає й око фотоапарата свого на мене наставляє. А сей перший тимчасом до мене упритул наближається, за плечі рукою своєю обнімає. Я зрозумів: це так щоб ми на карточці, як друзі, як приятелі, стояли в обнімочку. Ось він, з одного боку, американець, янкі, місіонер конозистий, а я, із другого боку, ізгой справжній стопроцентовий обшарпаний – й обнялися от ми. Заміри їхні я збагнув моментально. І одвернув лице своє назад ураз від ока фотоапарата заграничного. А він мене мало не за шию до обнімання тягне, а той з фотоапаратом умовляє. На мигах показує, що от карточка з лицем моїм по всій Америці в газетах рознесеться. Але стривай-но! Я впертий у відвертанні лиця свого. Нема дурних. Не на того напали. Да же я комуністичну школу загартування й патріотизму, може, он яку пройшов, і тут, у цім переконанні ти мене не проведеш. Бачучи мою принципову впертість, янкі нарешті полишають мене. Й відходять. Спершу один в плече запанібратсько-поблажливо стусана мені дає, відтак – другий, уже зі спрямування в дорогу вертаючись. І щезають відтак.

А я присутнім тут споглядальникам кажу:

– Янкі то янкі, але не на дурника ви напали.

– Річ у тім, – веду далі я, і споглядальники мене слухають, – що у Москві під час путчу згорів перший примірник мого досьє в енгебе. Другому, третьому і наступним примірникам, чув я, не завжди довіряють. А коли побачить енгебе моє лице в амери­канських газетах, то де й розшукувать мене. Живу я не в Київі, а в селі. От поки в цілім Союзі да всі села, посьолки й міста пере­трях­нуть, мою мармизу впізнаючи, то мільйони державних грошиків на це вилетить, мільярди, може. А так відвернувсь від ока фотоапаратного, і які суми державні заощадив, і від безсонних ночей енгебе уберіг. Скажіть, люди, чи не справжній совєтський я патріот після такого вчинку.

А люди сміються, і я сміюсь. І настрій веселості розпросторю­ється в дооколі. Схоже, що від страху душа людська звільняється. Бо коли сміємось ми над основами нашого співжиття, то знак полегшувальний це, що душа із окайданення виходить.

А хор співає. І не тілько пісень українських, а й російських, пісень білоруських.

Таки справді ознаки роззакабалення наче виразніш кладуться на ритми столичного життя. Але й інші, такі непривабні й тривожні, штрихи так виразно проступають у міських пейзажах. Се сміття і бруд на вулицях. Такого раніш ніколи не спостерігалося за всі 24 роки мого життя в Київі.

А й такі виразні ознаки вбогості, жебрацтва тривожать серце. Якось улітку на Хрещатику я бачив запущеного до краю косматого чоловіка босого. І певним можна було знать, що то не поза, а нужда вже. Це страшно. Відтак не раз завважував я полатані сорочки на старих людях.

Товпа стає розхристаною, забутливою і, схоже, некерованою правилами, звичаями і традиціями свого земного громадянства. Очі людей у товпі блищать, світяться і бігають. Наче хтось з космічного оркестру, нечиста сила, скоріш, управляє ними і кожен крок нервічний спрямовує. Одне на одного вони в ході своїй часто натикаються, наперед перед собою своїх собратів не завважуючи. Тут і застереження у думанні моїм із’являється – а якщо прірва перед ними раптом вирине, то і в прірву прошкуватимуть вони без оглядки. Гай, гай, хіба ж так можна!

Схоже, за ознаками ритму сучасного столичного життя, що і голод вже проглядується. Може, на порозі голоду ми вже стоїмо. Пішов я в овочевий магазин на Сирці. Капусти, моркви, буряків, чого там іще взять. Ізранку пішов. А там черга страшна. Дві години простояв. Уже і їсти той овоч (який овоч – сміття) перехотілося.

А наступного ізнов дня цибулю біля того магазину у дворі продавали. Там у черзі страшенній сусідка наша стояла, то вона мені чергу біля себе запропонувала. Але й це ще треба було ждать. Я допоки вирішив на пошту піти да пенсію одержать. Дак там іще півтори години простояв, поки ту пенсію й купони одержав. Повертаюсь до цибулі. А там цибулі трошки, черга ж велика. Сусідки вже нема – вона, цибулі взявши, відійшла. І тут перед зором моїм така з’ява раптово спалахнула. Жінки поміж собою зчепились. І тут одна другу із черги витягла й почала її нокауто­вувати, в лице кулаками бить, да так справно, як справжній тобі забіяка-чоловік. Аж дивитись було страшно, і це так жіночий загал принижує. Таке низьке падіння жінки. Бо та, висмикнута із черги, плакала, ридма ридала голосно.

Ізнов у черзі одна жінка, стара вже бабця розказувала, що ніби це нічого не стає, і черги такі великі, а ось чому. А це тому, що западники (тут я перепитав, чи не мається на увазі Францію, на що вона заперечила, що ні, що це Западна Україна, Львівщина і т. д.), бандери (тут уточнила бабця) стоять з автоматами по всіх полях і не дозволяють збирать урожай. Ані помідорів, ані огірків, ані капусти. Це щоб голодом нас заморить. А хто із поля зважиться хоч, ну, манюсіньку тобі зелену помідоринку піднять, дак того одразу ж і автоматною чергою й пристрілюють на місці. Черга стояла і слухала. Посопували лиш усі натужно, але ніхто супротивного, заперечливого слова не подав. Цікаво, хтось то такі чутки да й поширює. Не може буть, щоб таке сама та бабця вигадала. Тут треба розум верткіший, фантазія барвиста.

Ознаки деструкції суспільного життя так виразно завважу­вати можна в кожнім міськім закутку.

Матеріальне виробництво запущене. Господарство в розрусі. Кооперативи, що з’явилися, як гриби по серпневім дощі, кілька років тому, мені здається, а ні жодної речі до вжитку потрібної не зробили, – ні штанів таких, як треба, ні черевиків не пошили, ні ложки не зробили. Фінтіклюшки лиш, що їх на цяцьки дитячі хіба можна використать – і все.

За сей же час з’явились іще десятки різних комерсантських інституцій, що звучать всі мають на західний манір: біржа, бізнес, інкомбанк, акціонерні товариства усілякі і т. д. Язика поламати можна. Вони міліонами, міліардами ворочають. А толк з того який, хосен який. А ніякий животворящий, – руйнівний хіба. Взагалі у сучаснім нашім суспільнім становиську руйнівний момент превалює, посилюється.

Люди ще тримаються моди, натужно за модою гасають, ганяються, а того не відають, що, може, в найближчім часі скрута неуявна їх чекає. Ось час прийде і не до моди буде.

Фарисейство одне процвітає у політичнім житті й усяке змагання до істинності, до правди і справедливості уже в самім зародку приглушує, губить.

Проголошено в Україні незалежність. Але чомусь від того не тішиться серце моє. Фікція поки що усе це. Незалежність в Союзі. Сам Кравчук, у Херсоні й Миколаєві перебуваючи, термінами кидається: «на Україні й у всій країні». Тобто розуміть треба, що Вкраїна – це іще не країна, а країна наша – це Радянський Союз. Депутат Остроущенко закликає на сесії Верховної Ради (ах, не можна тепер того слова «Рада», а тілько «парламент») від українського громадянства відмовитись, себто не впроваджувати його, а одразу усесвітове громадянство запровадить, і на нього тілько й орієнтуватись. Тобто громадянин України одночасно може бути громадянином усіх світових держав, Гондурасу й Гваделупи, наприклад. Ай ні, не туди мисль моя хилиться! Ай, заміри їхні нам не невідомі! Се щоб представники інших держав, ну не усіх світових, а лиш одного Радянського Союзу да були одночасно і громадянами України. Тобто щоб вільний доступ вони сюди мали. Незалежносте, незалежносте!

Схоже, що вони влади реальної зі своїх рук не випускають. Вони – це комуністи (не суть, під якою назвою діють вони, а чи й зовсім безіменно) і енкаведе. Виглядає так, що комуністів вони, енкаведисти, трошки потріпали, дискомфорт їм витворили. Але нічого, вони не пропадуть. Народ же відволікають видивами повергнення ідолів і проголошенням незалежності. Народ в невіданні, товпа в невіданні іще перебуває. І се так небезпечно, бо в будь-який момент вони можуть народ сей а хоч в яку прірву вштовхнуть. Бо елементи це жодною рисочкою своєю не життєтворчі, а руйнівні усе. Уявити собі просто неможливо, до чого й куди можуть вони допровадити світ. Але що і може народ, коли його активність паралізована.

Неймовірне зміщення й змішання понять відбувається повсюдно. Ті, хто раніше вихваляв на всі голоси партію комуністів, з такою ж запопадливістю й ревно тепер гудять її, охаюють. Ті, що атеїстичні лекції читали, тепер релігійними проповідниками стали. Якби ж то і душа їхня інакшою стала. А то суть усе та ж зостається. «Позолота то сотрется, а свиная кожа всегда остается».

Досить було в минулому році проголосити в Україні ізнов чинність Української автокефальної православної церкви, як тут же і Російська православна церква в Україні себе Українською православною церквою проіменувала. Ось на тобі – бац! Я внесу плутанину в розуміння ваше.

У світлі такім все очевидніш прояснюється – хто є хто. І явним стає, що уже давно вища ієрархія Російської православної церкви (а може, не тільки цієї) енкаведе завербованою була, чекізована тобто. Гай-гай, кому ж на поклін ми йдемо і душу свою у сповіді несемо.

У газеті «Наша віра», яку редагує Євген Сверстюк, я прочи­тав от:

«А сьогодні наругу над літургією вчинили члени так званого Білого братства «Атма» (Міжнародний інститут душі), коли їм з провокаційною метою було дозволено відправити шабаш у Софії Київській. Їх керівник Кривоногов увійшов у вівтар і... всівся на престолі, оголосивши себе «патріархом нового віку».

А ось якось іду в похмурості прохолодній ранньоосінній від метро по Хрещатику – й натовп переді мною. В колі проповідник у білім одінні. Здогад одразу імпульсом в думання моє ударив: «Біле братство».

– Біле братство. Кришнаїти, – кажу про себе. – От якби Кривоногова побачить.

А це ж і є він, Кривоногов, – у відповідь мені один чоловік.

Тоді я спереду товпи зайшов і Кривоногова в лице розглядувати став. Але, виявляється, я його уже бачив, восени минулого року, біля радіо на вулиці коли вони молилися і проповідь проповідували. Тоді Кривоногов був ув одінні сивім, а тепер от в білім. Зараз, схоже, уже проповідь завершилась. Але якісь то молодики, Біблію в руках один із них тримає, щось заперечують Кривоногові, з чимсь то вони не згідні. А Кривоногов їм хвацько заперечувать став. Кривоногов має вигляд демонічний, борода, й зуби золоті, як говорить, поблискують, стрункий. Якась то сила від нього випромінюється. Бо в лице мені теплом повіває, як навпроти нього стою. Але чия та сила?

Сперечальник один хоче діткнутись рукою до проповідника, але Кривоногов каже, що доторкатися до нього не можна, й тут кілька хлопців молодих із Білого братства підходять до наврипистого сперечальника супротивного й шлях йому до Кривоногова заступають. А сам Кривоногов каже, що позмагатись він може тільки із самим Люципером, а ви, хлопчики, мовляв, іще мілко плавали.

Потім питали Кривоногова, чи є демонічні сили, чи зуроки є. І відповідав Кривоногов, що повно їх у світі. Це насамперед, екстрасенси такі усі. Кашпіровський, наприклад, що усмерть людину зурочить можуть, як тільки вона до них по якійсь то причині занедужання обернеться.

На стіні будинку поверх голів товпи й голови Кривоногова написи й малюнки виднілися. Вони нагадували споглядальникам і учасникам дійства сього, що се і є Біле братство, яке в особі своїй хоче усі релігії поєднать. А праворуч іще повідомлялося, що 1992 року в Київ прийде Ісус Христос й по лику його ми маємо його упізнать. І от Кривоногов про це говорив. І каже він, що з’ява та, пришестя – се буде моментально, як спалах блискавки. Ах, Господи, хто міг сю таїну розгадать. О тім написано, але й сказано, що нікому невідомо, коли те буть має, ніхто про те не відає, окрім Отця. Як узгодить усе те і чи узгоджується воно із християнством? Кажу так я про себе. Аж тут саме народний депутат Михайло Горинь проходить із людьми молодшими, може, також депутатами, а може, і не депутатами. Вони тільки на написи поглянули, приглянулись та й віддалились собі. А я дійство спостерігаю, і на роздоріжжю стою, в сумніваннях плаває душа моя. Але думки про останні дні линуть. Многії прийдуть в останні дні в ім’я Його. Ах, але як розпізнать?! Нехай Господь із потемків душу на світлі орієнтири виводить. Кривоногов і братство його відходять подальш до стіни. Серед дівчат стає сам Кривоногов, і починається молитва в похитуванні. А над товпою висне й застигає дух людських пристрастів, збурених у протистоянні. І з настрою того до мене думка лине: ах, чи можна сперечатись в ім’я Господнє. Чи не миліш, може, Господові смиренність наших сердець завважувати.

Відтак відходжу я від кришнаїтів. Спереду у Кривоногова хрест висить. І в дівчинки однієї, що поруч нього – також. Але минулої осени, здається, вони іще без хрестів були.

Не встиг кілька десятків метрів відійти, як іще на один натовп людський наткнувсь. Посеред кола молодий смаглявий і лисий чоловік стоїть із Біблією в руках. Українською мовою говорить, запрошує іще приходить, і це знак того, що і тут дійство також завершилось. Видно, християни-євангелисти.

А вдома по радіо слухаю розповідь літераторки Катерини Мотрич про релігійні, космічні основи життя українського народу. Вільне таке собі трактування. Як хто хоче, да так і трактує, себе у тих високих смислах утвердить намагаючись.

Відтак у «Літературній Україні» розлогу статтю поета Валерія Іллі, продовження якій іще буде, читаю. Назва тій статті «З Господом чи без Нього?» Вишуканість заголовку завважує моє розуміння, а думка про те лине, де тут ім’я, а де прізвище: «Валерій» чи «Ілля». Це поет. Я його не читав іще. Але одного разу Федь знайомив нас у підземнім хрещатицькім переході. А коли той відійшов, віддаливсь, то Федь говорив, що це грек із походження. Раніш він писав космічно інтернаціональні вірші, а відтак перейнявсь мотивами, інтонаціями українського народу. І в цьому розрізі ніби явив досить цікаві вірші. Іще передніш, до перебудови заприятелював був він із Євгеном Сверстюком і ніби із власної ініціативи, а може, і не з власної, їздив до нього на поселення в Бурятію. Й ніби сам Євген говорив, що се дуже цікавий поет і рекомендував його віршами заінтересуватися фахівцям там на Заході. Ізвідтоді я вже і знаю позірно цього Валерія Іллю. Цікаво, я десь то випадком завважив це грецьке запримітливе лице, але не знав, хто він. І ось його довільні міркування про поезію і релігію. Коли занепадає релігія, форма релігії, вірування, то й поезія тоді занепадає. Антична, наприклад. Про Гегелеві окреслення змісту і форми у мистецтві. Заперечення такого окреслення. Про поетів і не поетів, про натуралістичне і абстрактне. Уважно вирішив сю статтю прочитать. Й на неприйняття багато чого із авторових висновувань натикається розуміння сьогочасне моє.

«Майбутні дослідники встановлять, що ті згадані вище просторові побудови Баха самі є нічим, як відголосками української народної пісні, яка є основою всієї музичної культури Європи». (Хіба?);

«Релігія сьогодні, як і мистецтво, вже не має такого значення в житті людства, як раніше;» (?);

«Під знеречевленням, чи як то кажуть, абстракцією, розумію позбавлення предмета його несуттєвих ознак, а не заміну переживання осмислення»;

«Побачити справжнє обличчя світу за допомогою розуму неможливо. Це стало б можливим, коли б розум зміг відкрити ідеї предметів, тобто те, що було в уяві Бога перед тим, як він почав їх творити. Якби ми володіли ідеями предметів, то могли б їх творити, як це робив Бог. Однак нам ніколи не створити у просторі чогось такого, скажімо, як дерево чи зірка. Ми можемо лише відтворювати, спотворювати та руйнувати. Проте великі душі в цьому світі не можуть не відчувати таємничого потягу до суті предмета, до його ідеї. Стикаючись зі світом, вони залишають сліди своїх вічних поразок, свою поезію, що є образом їхньої душі. Проте від поразки до поразки ця поезія стає чимось іншим, якимись темними колами чи спіралями навколо суті».

Ай, не сказати б велемовно чи вітієвато, але смиренний поклик душі завжди заставляє нас зупинитись перед красою Божого творива, й сим творивом подивовуватись, аніж уникать в те, що неосяжне, може, людському розумінню. Сказано же бо, що страх перед Господом – початок мудрості. Й народна мудрість каже «Без Бога не до порога». Стверджує се аксіоматично, не залишаючи простору для запитальності. Нюанси, моменти. Але як в усвідомленні простоти й доцільності світобудови, як прекрасного творива Божого, випростовується наша душа й у спокої на тихі води розлягається. Чому б нам і не йти тим шляхом пізнання, відчуття й усвідомлення. Адже як часто потуги розкласти на деталі самодостатнє просте й очевидне і наш шлях до істини ускладнюють.

Як часто доводиться тепер чуть і з живих уст, і по радіо, і з паперу вичитувать, що багато хто ніби хизується тим, що ось він да про Бога в мові своїй згадує. Завважувати і висновувать можна, що це роблять в основному ті, хто ще років п’ять і більш тому про Бога і не згадували. Якби ж то інакшими стали їхні душі – то се тільки вітать треба. Але як то лише мода в них, то яке знецінення імені й ідеї в їхніх душах проглядується.

Щодо художнього процесу, то він знецінений і зневажений повністю. Два роки руйнівним страшним мечем пронеслося над нашою культурою оте зловісне: «Нема паперу». Догадуватись можна, що той клич відборонний було кинуто зумисне. Як раніш вуздечка ідеологічна, у світлі політичних постулатів єдино правильного учення була накинута зашморгом на нашу літературу і мистецтво, так тепер через брак паперу має зупинитись літературно-художній процес. Тим, хто в застійні часи був хранителем ціною неймовірних зусиль, можна сказати, ціною власного життя істинної художності, – тим поставлено заслін. Їхні набутки, створені в умовах жахливих, неймовірно страшних, надлюдських інколи до читача, до загалу і функціонування не дійдуть через брак паперу. А тим часом зухвалі перевертні, спритні крадії художні образи та ідеї тих мучеників часто за своє видають, на істинне печать всеужитковості й банальності кладуть. Для таких папір є. Й від того самого ідея мистецької штуки блякне, а художність наче непотрібною у цім світі стає. А воно так і є. Схоже, що в сучасних обставинах художні цінності а не мають ніякісінького значення не тільки для загалу, а й для так званої творчої інтелігенції. Колишні офіційні літератори тепер, вважай, масово вдаряються в політику. Треба вважать, що раніш і в літературі вони були політиками. Художнє начало настільки знецінене й зневажене в наших часах, що на ньому уже не досягнеш престижності й у суспільнім житті на чоло не станеш. Не кажучи вже щоб кавалок хліба мать від сього нікому не потрібного знеціненого наразі заняття. А як же і буть справжньому талантові, талантові істинному, як йому свої зблиски явить, хто завважить його і де місце художньої простоти у сучаснім світі.

Від отакого стану речей аж моторошно стає часто, й таку порожнечу в душі завважуєш, що аж ридать інколи хочеться. І навіть ті класичні високо зразки художньої творчості минулого не можуть порятувати тебе і високо твою душу в усвідомленні неперебутної краси піднести. Такою охлялою стає твоя зневажена душа, і сутність колись цілісна у змаганні до краси й мистецької штуки тепер розпадається. І так болісно се відчувать і завважувати. Так болісно у моменті цім будучність проглядувать.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка