Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка10/31
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.86 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31
22 липня. За річкою вибирають льон... За річкою льон блідо жовто зелений вибирають комбайном. За ним, по льоновиську жінки в червоному й білому ходять. Немов лелеки. А на вільшині листя таке густо зелене. А отава густа в садку ніжно зелена. Яблука іще ранні не дозрілі. Й миршаві такі. І грушки миршаві на одній-єдиній в садку груші.
22 липня. Стара верба не дала пагонів... Стара верба в садку над річкою, коли її зрізав узимку Роман, не дала пагонів. Дивно: чому б то? Й гладенький низький пеньок от біліє.
22 липня. Чутки про смерть перебільшено... Як в селі на Старині умерла дядина Пестина, то ніхто нам на хутір і знать не дав, а от із Костополя якимсь то побитом дійшла чутка до нас на хутори й на Посьолок, що помер Валік Кебової Палажки, Пальоха. Був у нашому селі в якихсь то роках по войні головою сільради якийсь наїжджий чоловік, слабкий з вигляду та плохий, але не вредний сильно, як то такі бували. На прізвище Пальоха. От і Валіка сього малого іще чомусь то прозвали Пальохою. Ачому? Да просто якось за схожістю, яку ясний молодий зір добачив, і прозвали. Був він мій ровесник, мав слабке також здоров’я, але якось то відпрацював у Костополі все життя склодувом і вже в 50 літ вийшов на пенсію. Пив то пив він проте, казали, сильно.

І от прийшла, донеслась якимсь то побитом чутка, що Валік-Пальоха помер. Із родичів дальніх котрих, із знайомих хто зібралися та й поїхали до Костополя Валіка ховать. Прихопили із собою дещо. Швагер, наприклад, його Яша взяв із собою трьохлітровий слоїк горілки.

Прибула, значить, ця депутація у Костопіль, у двір заходять, а у дворі сам хазяїн, Валік-Пальоха походжає. Сіли вони з усього того та й посиділи добряче, випили тобто, за столом. Не везти ж із собою назад прихоплене.
23 липня. Досить тільки зважитись... Я в сумніваннях великих перебував, коли обмірковував, брити мені цього року голову чи коси вже позоставити аж через зиму. Але так вона муляла мені та голова із волоссям. І от крок зроблено. Я ножницями вирізую латку на лобі. За годину й обчикрижив, і сам собі побрив голову. І так легко мені стало, так легко. Й не жалкую, що на такий крок зваживсь. Сталося це між 20 і 21 годинами 19 липня. А взагалі подивовуюсь собі тихенько в самоті, чому це люди варуються бритоголових, сахаються, як чогось незвично антиприроднього. А це ж так легко стає і на голову, і на увесь організм, і на процес думання.
23 липня. Як зворушливо давню річ спостерігать... Переді мною на столі у Батьковій хаті на хуторі лежить дерев’яна котушка з-під ниток. Такі котушки дерев’яні вже давно вийшли з ужитку, натомість нитки намотуються на котушки картонні тепер. Але як зворушливо давню хорошу річ перед собою спостерігать... Це як спомин про пережите буле прекрасне, як нагадування Вергілієвого, що найкращий день для нещасного роду людського уже відійшов. («Перший, найкращий з усіх, для нещасного роду людського День проминув...» Вергілій, поема «Про земле­робство»).
23 липня. Зухвале проникнення... За клуню вийшов, на картоплю милуюся, як білим цвітом по густо зеленому вона цвіте тривалий ось уже час – два тижні як я на хутір приїхав, а скільки іще цвістиме.

Увагу зору мого гарбузиння привернуло. Ай, не буде у цім році гарбузів, тільки цвіт жовтий густо пробивсь, і зав’язь в’яжеться. Коли ж вони понаростають і дозріють. Осінь вже з висот небесних на землю спадає поволі. Аж то дивлюсь: в прибудовці дерев’яній біля клуні, в нужнику, що я сам його із старих дощок збив, хвостиком огудиння свого гарбузиння в таку вже шпарку влізло, пробилось і назовні далі вгору поповзло. Туди й руками того хвостика не спрямував би. Це ж як розростеться, то метикувать хто буде: як же огудиння те й залізло туди та зашморгнулося. Це ж як верблюдові да крізь вушко голки пройти.


24 липня. Послідовників карають сильно... Послідовників карають не слабше, а іще сильніше, може, аніж піонерів. Узяти хоч би справу Хмари. Як переконуємося, тих, що збиралися біля суду і готелю, били не слабше, ніж самого причинника, призвідника тобто сеї причини, а сильніш, може.
24 липня. Парадокси. По радіо слухаю, що нарешті після 73-х років, майже, чинного управління суспільством зареєстровано в Міністерстві юстиції Комуністичну партію, узаконено тобто її. То що ж, виявляється, що 73 роки вона була поза законом і управляла суспільством незаконно, поза законом.
24 липня. Густа липнева зелень усюди довкола, але найгустіша на дубові... Усюди довкола така густа липнева зелень, аж очі вбирає спокоєм своїм вистояним. Але найгустіша зелень на дубині, що так пишно розрослась на Друхівському цвинтарі. Аж чорна вона там у застиглому спокої своєму.
24 липня. І благовісний дух понад дубами устає... Я за клуню учора був вийшов. В полуденну сторону зір мій спрямований, на Друхову дивлюсь й рідними краєвидами милуюсь. І над дубами столітніми цвинтарними (відколи себе пам’ятаю, були вони так само могутні вже і шатристі темно зелено) такий благовісний дух устає і о східну сторону в небеса піднімається, лине, струменить... І так манливо благісна стає та латка небесного простору світової безодні, так вирізняється вона, серед небозводу. Атож як! Не може буть, щоб на цвинтарі да не було праведників, і щоб дух їхній тут не витав да благість в дооколі не випромінював. Одного з них і я сучасник – Пилипа Гонти.
27 липня. Й епізод драматичний із життя нашого Адама спогадавсь... Як звичне, уранці на хуторі я сторінку Біблії прочитав «... і кожного слабого з них повезли на ослах» (Друга книга хронік, 28, вірш 15, стор. 567). І спогадавсь мені одразу драматичний епізод із життя нашого Адама – швагра, коли знесиленого його в пісках Маньчжурії в році 1945-ім на корову посадовили, і їхав він годин кілька отак, аж поки сили його не відновились, аж поки не наповнивсь він силами життєутверджуваними. А то маленький лейтенант мало вже був не пристрілив Адама, як охлялого геть вкрай, але в останню секунду помилував, розслабилось, пом’якшало серце його:

– Ладно. Больно уж глаза у тебя синие. И небо жарко синее. Садись на корову.

І пройшов Адам опісля ще у поході важкім тім через всю Маньчжурію і через Китайщину всю. Й життєутвердні сили уже більш ні разу не полишали його. Навіть у неймовірній, надлюдській втомі. Аж до самого Порт-Артуру. Десь то посеред пагіркової екзотично Китайщини, побіля Великої Китайської стіни, може, у долині розлогій, по обидві сторони гори одні високі, й звірини ніякої не позустрілось їм, там тільки орли по горах тих й над горами літали, із синіх небес, з безодні глибокої небесної до них в долину прилинула звістка, новина усесвітньоісторична, що Америка на Японію, на Хіросіму й Нагасакі скинула атомні бомби. Й війна, на яку вони простували, отже, скінчилась.

У липні 1988 року я часто, щотижня, заходив на Старину. Адам уже лежав майже постійно коло вікна під яблунею. Й удод, якого домашні вперто витурювали із дупла яблуні, а він із рівною ж затятістю в те дупло просивсь, уривавсь, схоже, уже не цікавив Адама.

Коли я заходив у хату, Адам на вбогій постелі своїй біля вікна лиш заходивсь неймовірним плачем. Очі його на довгу тривалу мить заплющувались д’ горі, від них пасмами зморшки на лице натягувались і тремтіли сильно, здригувались. Адам увесь здригувавсь, а сльози не текли. Коли ж розплющувались його очі по довгій затяжній павзі, то були вони розгублено сині-сині. Якось під час одвідин моїх у моменті отакім подумав був я. А хоч які сині сі розгублені очі, але найжорстокіший лейтенант у мимовільнім сентиментальнім розслабленні своїм вже, мабуть, не спричинився б до порятунку.

Через тиждень Адама не стало.

Сьогодні уранці один біблійний рядок своєю високою поезією покликав оці, мої уже, спогадування.
30 липня. Люди чи звірі... Небіж Сергій, майор і військовий музика, пообіцяв мені, що коли у четвер повертатиметься із Погорілівки зранку від своєї сестри, а моєї небоги Наді, то заїде до мене на хутір разом зі своєю сім’єю – дружиною і донькою. Я і чекав четверга, горілки четвертушку налив, до зустрічі готуючись.

Настав четвер. Але перед тим усе змінилося. До мене на хутір приїжджали голова райвиконкому, голова колгоспу і з редакції, щоб якось вирішить і натомість Батькової хати збудувать мені у селі маленький (ну, як собача будка) дачний будиночок, на який я міг би розраховувати як на те у морі житейському. Ах, не збудують вони мені. Я перевершив рекорд усіх хутірських наших прошаків. Я ходив у колгоспну контору 29 разів. І справа ні на міліметр уперед не посунулася. Сей голова – це злостивий мучитель. Його дуже тішить мучити калік, старців, слабких, коротше. Ах, ти ж візьми сильних помуч.

Вони щось то там на слові, не направду, може, обіцяли. І я не став у четвер дожидатись Сергія, а вирушив на Посьолок на автобус до села в означеній справі раніш. А тим часом і Сергій-небіж зі своєю сім’єю на хутір завітали. І мене не застали. Вони під колоду посеред двору під траски поклали дещо для мене. Огірків трохи, кашу гречану в банці і ягід-чорниць, у газеті загорнутих. Це вже мені Сергій сказав, як я у селі в сестри його навідав. Ще й попередив мене, щоб не подумав я, що то чари які, а їв принесене безпечно.

Другого дня тільки повернувсь я на хутір додому, на колоду посеред двору зразу ж зір мій упав, зачепивсь. Дивлюсь: газета розгорнена на вітрі розмаює, а на землі чорниці сині порозкидувані, висипані з газети лежать. Уже потім під корою в’язовою розшукав я, добачив гречану кашу у літровому слоїку та огірків трохи, чималенько. Подумав я, хто тут ходив – людина чи звір? Їсти, споживать принесене чи позоставить? Якщо звір походив, то можна б і споживать безпечно, якщо ж людина – то берегтись треба. Але чому не зачеплено огірків і каші. Людина сього не проминула б, зачепила б. І думка моя до того схилятись почала, що таки звір з газети ягоди висипав – собака, може, понюхав, кіт сірий смугастий сусідський (із вікна хати я не раз завважував, як чужі коти важно по дворі походжають – розходжають собі. Цікаво так, кота з вікна завважувати, як він тебе не бачить), їжак, може, їжачиха чи їжаченята, дітваки їхні (потішні такі, коли в надвечір’ї спокійнім тихім по отаві сріблясто зеленій на ловитву й собі перевальцем із денного сну відправляються), ну, щур, може, (той теж газету здатен розгорнуть. При згадці про щура тут свідомістю і єством моїм вже легке відворотне бридження пронеслося. У руїнницькім цілеспрямуванні його вже щось людське угадується).

В упевненні, що звіряча се робота, я став визбирувать у миску ягоди, що можна визбирать було. Водою налив, полив та й їсти почав, смакувать. Звір, бач, і слоїка не зачепив із кашею, бо накривкою він накритий, і огірки йому да і ягоди ні до чого – не смакує тим. А що газету розгорнув да розсипав, то просто з інтересу, подивитись, помацать, що воно там. От сі міркування безпечність мою упевнювали. І став я їсти не тілько чорниці, а й кашу гречану, а й огірки. Тільки інколи моментами до свідомості моєї страх докочувався – а що як тут да й людина походила? Сього треба берегтись. Мало що може буть. Се ж не звір безневинний. Людина в підступі своїм настільки вигадлива, таке може учинить, що й не додумаєш ти, не догадаєшся. Що й казати, вже протягом десятиліть боюсь я людей, а й із дитинства іще, вважай, боюсь їх. Присутність їхня лякає мене переслідуванням своїм. Як Батько померли, то я і житло, помешкання своє, і тут і там, з острахом завжди на якийсь час зоставляю, що от люди зайдуть та поламають, та шкоди понаробляють, в розпач мене ввергнувши. Коли я ізнов удруге із Сергієм зустрівся та мову про принесене ним ми завели, то із розмови тієї нашої упевненість моя, що то справді звір походив, подужчала. Й такою милою довірою пройнялося серце моє до того звіра, бач от без потреби він і шкоди не зробить, а що газету розгорнув, ет, дрібне, треба ж і йому було подивитись, проглянуть, да помацати рильцем своїм, чи нема тут смачненького чого. Звір не нашкодить без потреби, рідко коли нашкодить без мотивів доцільності життєвої. Ах, людина не така, вона вигадлива надто в підступах і провокаціях своїх. І так раптом жаль зробилося мені сих представників нещасного роду людського, що не до них, а до звіра спрямована мила осміхнена довіра моя.
2 серпня. Раптом несподівано Батько спогадались... Коли я електричкою від Здолбунова до Київа довго марудно стомлююче їхав, то моментами, смугами вже дощі проходили, а по всій дорозі за вікнами вагоновими така одностайно густа низинна липнева зелень гляділа. І десь то побіля станції Райки раптом спогадались мені Батько. Як вони за тиждень перед смертю своєю на полику поміж піччю і грубою лежали. Вони уже не говорили і знать було, що не викрунутись їм, не протримаються довго на цім світі – помруть. І тільки тоді сестри перебрали їх, нову сорочку червоно рябу зодягли на них. Й такі врочисті празниково виглядали в тій сорочці Батько, як ніколи в житті. То завжди були вони за роботою буденно занехаяні, аби в чому полатаному, й у хворобі буденно занехаяні були. Одягові своєму за способом життя свого, за тяжкістю його ніколи значення не надавали, не могли надавать. І от ся картата червона сорочка, ся врочистість празникова незвична, така ясно свіжа охайність. І Батько не говорять вже, і жили сині на їхніх руках здуваються пульсуюче і ширшають, цілі руки синіми роблячи. І Мокреня, кума їхня із Рогу, в ногах стоїть і причитає:

– Ах, Господи! А трави ж які у садку, трави які буйні в садку поросли.

Й конвульсивно хапаються Батько руками за віконні рами, ніби почули вони і діткнувся їхньої свідомості Мокренин голос, і пориваються трави ті шовково буйні побачить.

Такі святково врочисті у картато червоній сорочці були тоді, виглядали Батько, як ніколи за життя свого цілого. А плоть їхня вимучена недугою уже синіла прогресуюче у нестримнім невідворотно згасанні своїм.

І раптом ся Батькова остання високо незвична врочистість Батькова несподівано спогадалась перед станцією Райки.

Да так і виринає інколи перед очима.


2 серпня. Як ми зустрічали Буша... Афішки сповістили напередодні, що 1 серпня до Київа приїздить президент США Джордж Буш. Вказувалось, де й коли він має буть (неточно). На Хрещатику проїздом до Верховної Ради (туди я не піду), біля Софії і в Бабинім Яру. Тут вже треба вибирать, де буть. Я вибрав Софію, хоч в Бабинім Яру встановлювали трибуну, там виступатиме. Але передбачав, здогадувавсь, що як так, то до Бабиного Яру, до пам’ятника буде там не підступить. Мій здогад виявивсь правильним.

О 12-ій я вже був на Хрещатику, на майдані Незалежности. Народу зібралось чимало. Погода похмура, хоча дощ іще не починавсь. Гасла понаписувані були українською і англійською мовами, але ніде не зустрічав я, щоб російською. Й посеред дороги офіційне гасло українською і англійською: «Ласкаво просимо, пане президент Буш на Україну». Серед гасел, що їх тримали люди над краєм вулиці були різні, як от «Пригноблений народ України вітає президента вільної країни», аж до явно антимосковських. Були, тримали у своїх руках люди гасла на захист народного депутата Степана Хмари.

Я дві години ждав на узвишші в натовпі в похмурості сірій, щоб із висоти приїзд президента, церемонію ту своїм зором зафіксувати. З узвишшя, знав я, що самого президента не розгледжу, а хоча б і у відкритій машині він їхав – мені грунт було самому церемонію приїзду зором своїм зафіксувати.

Ось машини та тролейбуси все рідше проїжджають. Серед поліціянтів, що рух контролювали, момент очікування скорого завис. Се був знак, що вже десь то їдуть, і недалеко. Інші поліціянти по краях дороги стіною впритул одне до одного стали, щоб усі гасла позатулять задами й спинами своїми. Люди невдоволення своє висловлювали, декотрі на якісь підставки поставали й гасла ті тримали поверх голів міліціянтових, міліціянтських.

Нарешті на Хрещатику зі сторони Печерська показались, випурхнули міліцейські машини, мотоцикли, за ними всі інші, й броньовані. Я бачив, як крізь віконечко рукою помахував, і рукав білий. То й був президент. Секундно, хвилинно проминуло все те, а напруги очікування он скільки, як дива. Пишності особливої не було. Ніксона у 1972 році куди пишніш у Київі зустрічали. Я сам бачив, як на Печерську в садах побіля Аскольдової могили тоді мотоциклісти (мо’ кілька десятків їх) тренувались, до зустрічі президента Ніксона готуючись. Й у центрі всі будинки старі ментом перефарбували у свіже – який в коричневе, а який і в голубе. Тоді Ніксон, казали, із Борисполя (43 кілометри) на Печерськ до Київа всього 23 хвилини їхав – таку неймовірно велику швидкість розвивали машини. Що й казати, не та тепер пишність, і це засвідчує, наскільки ми убогіші стали, збідніли наскільки за цих 19 літ.

Хтось оголосив, що треба іти до Софії, і от я в гурті людей до Софії вгору піднімаюсь. Там по обидва боки – від скверика й від тролейбусної зупинки – вже люди збирались. Знамена все жовто-сині, але й інші були, тільки не державно офіційні. Люду все прибувало, рівно ж, як і міліції. Десь після четвертої аж години вже гасла почали вигукувать. Одне скандували з півгодини, може: «Хмарі – волю!» Голосно, на увесь майдан. У павзах коротких ще скандували: «Україні – волю!» І як машини урядові ті ж самі з’явились, то так само голосно скандували. Може, президентові здавалось, що це його так вітають сердечно, бо щось схоже він говорив, як по радіо уже сьогодні я слухав. Але учора тоді подумав був я, чи не скаже він радникам своїм: «Ось світ об’їздив я, племена й народи бачив різні, а такого іще не чув, щоб одне й те ж увесь час вигукували». І попросить потім він радників своїх роз­шифрувать, що то і означає те «Хмарі – волю!». Але в одно­стайному тривало безперервному вигукуванні того гасла до моєї свідомості линула з дооколу упевнююча надія. Аяк! Якщо народ привселюдно перед світом да заявить про свій біль – то се ознака його життєутвердності.

Тут я позустрів був Федора В. Ми про се, про те перемов­лялися. Машини від Софії поїхали до Бабиного Яру, а народ у збудженні сильнім простував вулицею Софійською униз на майдан Незалежности. На початку Софійської ми з Федором зупинилися, щоб спостерігать одну конфліктну ситуацію.

Посеред вулиці стояла міліційна машина. У ній сиділи офіцери-міліціянти. І от один молодий зух капітан, на передньому сидінні, зухвало виклично з якоїсь то причини сказав одній жінці:

– Мы еще вам покажем!

Натовп рухомий, що в збудженні своїм простував униз, враз зупинивсь біля тієї машини. Багато людей обступили ту машину. В основному жінки літні вже, але й чоловіки були. Капітана стали ганить, а він огризаться. Тоді натовп розлютивсь. На зуха капітана посипались кількаповерхові смачно мовлені лайки, матюки сипали переважно російською мовою, із жіночих все ніжних розхвильованих вуст:

– Тебя повесить мало, гадина!

– Он угрожать посмел...

– Да тебя вместе со твоим Григорьевым повесить мало…

– Да придет вот скоро время и тебя в камеру вместе со своим Григорьевым запроторят...

– Да ты на мои трудовые деньги живешь, стерва. Да мы весь ваш партапарат кормим, и тебе партапарат крохи из стола своего дает, наглец ты…

Я сказав Федорові, що це цікаво й треба поспостерігать. Ми зупинились біля машини міліційної. І я став розглядувати лице того капітана. Воно й справді було виклично нахабним, м’яко кажучи. Але капітан, бачучи таку одностайну збудженість товпи, замовк і лиш очима кліпав. Тут Федір висловив думку, що натовп сей може перевернуть машину з усіма міліціянтами. А що ж! Це ж збуджена товпа. І це розуміть треба, а хоч і міліціянтові.

Якась то жінка була наблизилась упритул, лице в лице, до того капітана, лице намірилась уже його дряпать. Але якийсь то чоловік українською мовою розважливо зупинив її, умовляючи:

– Руками його чіпати не треба. Говоріть, що хочете, а от руками не чіпайте.

Й з вуст жінки тієї, заохочуванням збудженої, ну такі вже да смачні кількаповерхові лайки й прокльони посипались на голову капітана, аж він потилицю почухав. За лицем його спостерігать можна було, яка то велика мука йому усе те зносить. Але що поробиш, видно, омоновців по причині приїзду Буша вирішили на народ не випускать, і народ се відчув.

Одні жінки, відлаявшись собі смачно досхочу, відходили, інші приступали, щоб накипіле із серця виштовхнуть. Скільки часу конфліктна ситуація та тривала, хто і зна, бо ми полишили ту міліційну машину й униз спадистою Софійською вулицею подались. А там збудження накипало у ще більш вібруючій пульсації. Народу – не розминутись. Очікувалось, що повз Будинку профспілок вертатиметься із Бабиного Яру Буш. Сюди війська покликані були. Полковники, підполковники, майори походжали все й народ до тротуару підштовхували, натискали на крайніх. Вигуки запальні неслись, зривалися, відривалися від барвистого різнокольорового натовпу й зависали над майданом Незалеж­ности:

– Геть воєнну хунту!

– Геть омон!

– Ганьба міліції!

– Ганьба прислужникам партапарату!

Особливо ж дошкульні й смачні вигуки виривалися з товпи, коли з’являлася з-за повороту вулиці машина з міліціянтами.

– Народ не сприймає міліції, як своєї, й армії, як своєї, не сприймає, – сказав Федір, те спостерігаючи. Й запитав був ще він одного військового полковника:

– А ви не входите до спілки українських офіцерів?

– А я такого Союза не знаю, – відповів полковник. Й одвернувсь.

Вирує майдан Незалежности, кипить. Тут же збоку і прес-центр. Кореспонденти все заграничні. Американські, англійські, канадські, ще хто зна і які. Й апаратура усе загранична. Тут же й телефони сіро стальні стоять. Дивно так спостерігать. От пульсація серця України у секунду одну вже лине й сягає Вашінгтона, Сінгапура, може, Гваделупи самої, може, Гондурасу, може самого.

Один з камерою своєю на мене наставивсь, а я відхиляюсь і його питаю, на візитку акредитаційну дивлячись:

– А ви з якої газети?

– А я не з газети – я з Канади, – відповів він.

Кореспонденти й оператори все молоді хлопці й дівчата. Так підохочувані збудженням товпи професійно спокійно роблять вони своє діло. Аж дивитись мило мені, як професіоналові. Ах, знімайте, ах, робіть своє діло! Се не Буша віншує Україна, се біль свій вистояний напоказ світові виставляє вона. Кипить, вирує у високих спалахах емоцій, у змаганні до правди й справедливості серце України – майдан Незалежности. Схоже, що до масового пробудження у протистоянні, до усвідомленого протистояння товпи спонукували напади на народ омоновців, що останніми місяцями почастішали. І все те ось фіксується апаратурою за граничною в непроминальності кожної миті. Що гасел – не злічить і не вичитать усіх. Завтра про Україну знатиме цілий світ.

І нашого брата тут чимало. Такі осміхнені дитинно невинно їхні лиця. Декотрі й знайомі мені. Атож як! Суспільні бродіння, зрухи суспільні у яскравім спалаху своїм – це завжди празник для хворої свідомості, це віддушина для її сірого існування. Ось черга вистроїлась, щоб інтерв’ю давать. Хоч голос твій запишуть, а хоч лице на карточку знімуть, а завтра, позавтра з’явиться воно у якійсь там «Санді таймс». Дивина та й годі!

Якийсь чорний азербайджанець підступив до нас.

– Ви з Баку? – питаю.

– З Баку, – каже.

– А що ж ваш Народний фронт замовк? – питає Федір.

– Хорошо вам говорить, если вас вот да и не трогают, – відказує далі азербайджанець. – А у нас вот больший, чем у вас, толпа была, и танки прямо по толпе пошли, а самолеты с моря налетели… Хорошо вам говорить.

І Федір висловлює думку, що, може, є в тім якась логіка, що Україна спочатку мовчала, коли танки ішли, а тепер от, коли, схоже, що танки вже не йтимуть, пробуджується.

Хтось то ту думку почув і каже:

– А іще й у нас можуть танки піти й літаки з неба налетіть.

Товпа жде Буша, а Буша нема. Хтось каже, що Буш – це агент Москви, агент Горбачова. Він і приїхав у Київ за завданням Москви, щоб Україну із Союзу не випустить.

Проїхало кілька міліційних машин, а Буша нема. Тільки тепер над товпою пронісся здогад, що його повезли обхідною дорогою, повз музей Леніна, щоб бунт товпи перед очі його не випускать. А воно цілий день так завбачливо і робилося, щоб оці зовнішні негації товпи да затушкувати, тобто щоб очі того президента убік від товпи відводить. Бо вже сильно закипіла товпа у негаціях своїх.

– Да уже той Буш на літак сідає. – Чийсь голос в павзі між одностайними вигуками прорвавсь. І, схоже, діткнувсь він свідомості кожного, до отверезіння покликав. Як генерала-міліціянта, так і рядового ізгоя.

Ось бачу підполковника, однофамільця мого, що в році 1983-ім до мене кулаком по столу стукав, бив по столу зухвало, лякаючи мене, коли я до нього о правім ділі прийшов, він тепер начальник міліції центрального району. Розповідали мені, що особливою агресією й консервативністю щодо демократичних рухів вирізняється. Се й по лицю зухвалім його я не раз завважував, бачачи під час конфліктних ситуацій його в місцях велелюдних, на мітингах протестуючих тощо. А тепер поник от лицем бачся, і в очах не то злість нереалізована, не то переляк. Аяк! Товпа народна завихрена збуджена – се тобі не жарт. Вона розімнять кого хоч може. Тим більш як по причині приїзду президента усіх з’єднаних штатів не дано сизволєнія в товпу омон надрочений пускать з ланцюга і у вічі сій товпі газ кидать. Торжествує товпа! Ах, це зовсім не жарт, панове міліціянти, а хоч і які правоохоронці, коли народна товпа, як те море, розхвилюється й із своїх берегів почне виходить. Це зовсім не жарт, панове!

Ряди міліціянтів і військових, що стіною синьо-зеленою, кордоном ось таким рівно прямим проїжджу частину вулиці від маси відділяли, умить розпалися, ланцюг в усіх кільцях своїх розірвавсь. І товпа умент охляла із високого збудження свого. Моноліт на уламки розпавсь. На майдані Незалежности різнокольорові гурти ураз відособлено там-там повстали, зорганізувались, такі барвні, й знамена синьо-жовті поверх, немов лілії водяні серед плеса водного.

Багато й розходяться уже. Ми прощаємося із Федором у злощаснім підземнім переході. Я іду в дієтичну їдальню обідать чи вечерять вже, як і вважать. Із їдальні мене ізнов своїми токами манить, веде до себе майдан Незалежности. Сіре небо низько нависає передчуттями дощу. Передосінню дихає низьке сіре небо. Я до гуртів підходжу й балагурю собі, як звичне, запитуючи:

– А хто говорить – депутат чи кандидат?

Але на сей раз переді мною посеред гурту таки направду стояв депутат. І то не який-небудь собі, а зі значком «Депутат Верховної Ради». Низький рясно сивіючий чоловік, молодшого, може, нас віку із сіро-землистою депутатською втомою на лиці. Із Народної Ради. Якийсь кандидат наук і завідуючий кафедрою в інституті. Говорив усе про парламентсько-депутатські шляхи відродження й розбудови України. Як от мудро веде сю дипломатичну лінію Кравчук. Які еківоки робить Народна рада. Говорив про те, що більшість комуністів у Верховній Раді – се цілком нормальні люди, які за розбудову України, що з Іваном Плющем він був у Канаді, мед-горілку із ним пив і це отакий чоловік, (великим пальцем при цьому показав). Розповідав про зустріч із Бушем у Верховній Раді, і що він там говорив, які ляпсуси допустив – те розказував.

Народ запитував, а народний депутат відповідав. Тут і я своє запитання кинув, не втримався:

– А про Хмару при Бушеві говорилось?

Ще депутат зі словом не зібрався, а вже з гурту голос вирвавсь:

– А це унутреннє дєло...

І хтось то тицьнув вказівним пальцем себе в живіт.

Здається, депутат і не дав відповіді на моє запитання. Але трохи іще говорив, про неправильну тактику Степана Хмари говорив. Щоправда, і про вудочку, на яку він попався. Казав, що і у Народній Раді його не сприймали, а були навіть такі, що говорили: «Якщо на засіданні Ради буде Степан Хмара, я туди не піду». Говорив про те, що найголовніша помилка і найтяжчий переступ Степана Хмари полягає в тім, що він доторкнувся до руки полковника Григор’єва. (При цім депутат показав, як саме Степан Хмара доторкнувся до полковничої руки). Ще депутат говорив, коли ішлося про інцидент в готелі «Україна», що Степанові Хмарі треба було б порадитись із Народною Радою, як йому діяти і як поводитись.

Від Степана Хмари депутат на якусь то іншу тему перейшов. Звісно, що все про розбудову суверенної та правової України говорив він. Але тут, у моменті цім, і я своє слово вставив, що ніби Екзюпері це говорив, що коли десь страждає хоч одна людина чи дитина плаче хоч одна скривджена, то світ не може буть щасливим. Не встиг я сказать це, як один старий гривастий чоловік, на актора схожий, чия пісенька уже відспівана, так і визвіривсь на мене агресивно:

– Не Экзюпери, а Достоевский. Знаток литературы нашелся…

Я промовчав. Справді, може цю думку висловлював і Достоєвський. Але якщо навіть і так, то хіба не міг таке й Екзюпері подумать, у своєму «Маленькому принці», наприклад. Та не в тім річ.

Ошерешений, я позадкував подалі від депутата й від гурту на крок якийсь відійшов. Тут молодик стояв, густо чорною шерстею на лиці оброслий. І він сказав до мене:

– Агітує за Кравчука у президенти.

А я молодикові тому розвинув свою думку. Ах, якби ж да так можна було ізробить, щоб от, скажімо, розстрілять 32 міліони душ із 52 міліонів, а для решти 20-х міліонів відродить націю, створить і розбудувати суверенну правову державу у Союзі суверенних держав, то чи будуть сі позоставлені 20 міліонів і щасливі, і нащадки їхні чи щасливі будуть. Але в тім то й річ, що у розбудові такій не можна переступити ані через одного праведника. Бо кров його з небес волатиме над нашими нащадками, знещасливлюючи їх. Коли ж сказано, що жодна волосинка не впаде з голови помимо волі Його, то подумаймо, чи ж хоч один праведник да не на обліку у Нього.

Почав накрапать дощ. Депутат віддалився у супроводі двох кремезних молодиків. І я через підземний злощасний перехід до тролейбуса простую. У підземнім переході хор «Чумаки», завершуючи свій виступ уже, доспівує «Червону калину». Я на мить зупинивсь, і думка до мене прилинула. Спогадав я. Ось рік тільки тому на місці от цім в кутку стояв кремезний вусатий, так доладно етнічно національно складений козак і проникливо співав «Журяться, тужать сини України, що так марно минають літа...» Я часто його згадував, але ніколи більше не зустрічав. Де він тепер? Щоразу при спогадуванні ішла така думка.

Уже на Сирці я позустрів одного старого сумирного характером єврея, який спеціально приїжджав із Виноградаря побачить в Бабинім Яру Буша. Але не побачив. Тут скрізь, за його свідченням, стояли міліціянти, і доступу до Яру не було. Як і передбачав я. Й маніфестацій бучних, й вольностей, отже, не було. І не пожалкував я, що тут не перебував я, а в центрі. Бо був би тут, не побачив би того, що в центрі.

А вранці наступного дня я слухав репортаж по радіо про сю подію, виступи Буша й Кравчука слухав. Як і передбачав Федір, у Бабинім Яру Буш оте ж і говорив про трагедію. Й що наші зусилля спрямовані на те, щоб подібне не повторилось. І Буш, і Кравчук говорили про райдужне вітання киянами президента. Добре. Бушеві справді могли іще не розшифрувать того «Хмарі – волю!» і він міг сприйняти ті вигуки за вітання в свою честь. Але ж радники Кравчукові то вже, напевне, донесли були йому, що то за привітання було.
3 серпня. У тому ж контексті... Наступного дня по від’їзді Буша під вечір я ізнов навідався на майдан Незалежности. Іду від Прорізної, а тут автобуси стоять такі жовтуваті у три входи, як із Березного на Костопіль у нас їздять. Й штовханина якась побіля автобусів тих, когось то запихають п’яного в автобус. І вояки юні у зелено перістих строях, в беретах і тільняшках. Такі і вчора були. Гурт стояв. Мені сказали, що то десантні війська. А сьогодні кажуть, що то десантники із військового десантного училища на майдані Незалежности день десантника справляли. Да потасовочка поміж ними, п’яненькими, видать, мала виникла. Тобто хтось когось то побив чи порізав. Тут і міліціянти ходять, розходжають собі. Майори чинні. Свято, схоже, уже завершилось. І юні вояки у зелено-перістих строях, в беретах і тільняшках відходять, щезають собі, розсіюються. Уламки свята їхнього розвіюються в дооколі. І подумав я: «Ах, це ж, напевне, і свято тут, у місці сім, і замислене було. Ось Буш від’їхав, шановна народна товпо, і ми вам будем показувать. Мало омоновців, дак десантників будем у товпу іще кидать». Се ж у тому контексті дійство, протидійство розвивається.
3 серпня. Йосиф Бродський – великий поет сучасності... Кілька днів тому було. Я зайшов у книгарню «Поезія» на майдані Незалежности. Книжечка невелика на дешевому папері у Таллінні видрукувана лежить: «Йосиф Бродський. Стихотворения». Ціна кусається: 7 крб. Але портрет поета із котиком на обкладинці. І я беру сю книжечку, пригадавши, що колись був 4 крб. пошкодував за томик листів Томаса Манна про літературу, то і тепер жалкую.

Я приніс книжечку додому й почав читать. Не усе із боку словесного відбивалось у моїй свідомості, не все торкалося емоційної сфери моєї. Лиш дещо. Як, наприклад: «Взгляд оставляет на вещи след», «Узнаю этот вечер, налетающий на траву», «Небо серого цвета кровельного железа», «Пленное красное дерево частной квартиры в Риме», «Звуки рояля в часы обеденного перерыва», «Снег идет, оставляя весь мир в меньшинстве» і т. д. Не стилістику і синтаксис поета сприймав я розумінням своїм. Але дивний високий настрій передававсь у процесі прочитання мені, підносив високо і мою сутність, випростовуючи завихрення в моїм думанні й відчуванні на тихі води. І подумав я у цім моменті: «Йосиф Бродський – великий поет сучасності». Може, словесна прозорість і простота у якихось місцях його віршів і здається мені складною й не одразу сприйнятною і засвоюваною. Але ж він за походженням предків своїх із давньої пагіркової східної країни. Тобто генетичні основи його свідомості вкорінені там. І те, що проглядується для нього взірцем ідеальної простоти, для нас інколи може здаватися вишуканим і ускладненим. Тут річ лише у своєрідному рівні свідомості й способі проглядування речей і світу. Дія ж високої поезії на людську особистість і її свідомість завжди несподівано сильна.

Як і в кожного великого митця, манить мене перечитувати ранні речі Йосифа Бродського, милуватись, тішитись зорею його життя й у спалахи поранкової його свідомості уникать. Ніби поранкову зорю і свого життя в тім пізнаєш. Як вабить завжди велике й справжнє в начатках своїх, у прозорій світлій дитинності розглядувать.
Ни страны, ни погоста

не хочу выбирать.

На Васильевский остров

я приду умирать.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - -

И увижу две жизни

далеко за рекой,

к равнодушной отчизне

прижимаясь щекой,

– словно девочки-сестры

из непрожитых лет,

выбегая на остров,

машут мальчику вслед.
Тут і присвята є: «Е. В., А. Д.» і рік написання – 1962-ий. І думка моя уже над книжкою у здогадах розростається, хто ж то були оті «Е. В.» і «А. Д.», котрі «словно девочки-сестры, выбегая на остров, машут мальчику вслед». І хто за походженням вони – іудейки також, чи слов’яни, а мо’ й кореянки з чорними, вузькими манливими очима. І чи є вони десь тепер, і які вони тепер, вигляд який мають зі своїх уже «прожитих літ».

Ах, се вічна загадка Поезії, се тайна вічно манлива Її!

Коли 1987 року Йосифа Бродського запитали, чи забажав би він повернутися до Ленінграду, то поет відповів: «К месту прежней любви не возвращаются».

І запитали тоді його: «Ну, а як же бути з отим «Ни страны, ни погоста…»

– ?

Ай, пощо тут дошукуватись. Згадай-но, як сусідку Люсю недавно вже з хутора нашого син із Полтавської губернії приїхав забирать двома машинами. Коси рвала на собі, голосила й ридала так сильно, що хутір не видавав в доокіл такого розпачливого плачу від початку свого існування. На одній машині везли Люсю, на другій – корову й сіно. Але розказували потім мені. Уже по якімсь то часі із полтавської тієї землі хтось то із наших людей їхав свій, наш край провідать. І Люсі запропонував дорогу в рідний край провідать. Але. Тут вона і відмовилась. «К месту прежней любви не возвращаются».



Ага! Ми й не уявляємо собі сповна, яке велике значення в житті, у свідомості, в психіці й поведінці людини зоставляють насильницькі, ґвалтівні, вимушені чинники.

І тут логіка Поезії часто вступає всупереч з логікою життя, тобто не завжди узгоджується з нею.


4 серпня. Се важко затяте тринадцяте число... Десь більше місяця тому я зупинивсь при писанні свого роману на 413-ій сторінці. Да так протягом місяця і зрушить із місця ніяк не міг. Переступить через тринадцяту ту сторінку не міг, хоч і не один раз силкувавсь. І от сьогодні, нарешті, подолав її – на 414-у перейшов. І згадалось мені, що книжка, яку почав був читать Обломов, також була розгорнута на 13-ий сторінці. Й пилюкою обростала вона.
7 серпня. І в імені відбилось... (читаючи Йосифа Бродського). Рядки поета прочитав:

И если мы произведем дитя,

то назовем Андреем или Анной.

Прочитав, і здригнувсь від зворушення. Епізоди власного життя і долі моєї спогадались мені. Яка велика й незбагненна сила поезії в проглядуванні й передбаченні руху явищ життя й переплетінні їх.

І ще рядки:

не большую правду скрывает земля,

чем та, что открыта для взора!

(стор. 94).



10 серпня. Помер астронавт... Я у міському помешканні на Сирці на кухні часник із хутора (вирощений там) їв із хлібом, в олію вмокаючи. А радіо (репродуктор) передавало новини із Москви. Серед інших було повідомлення, що помер американський астронавт Джеймс Ірвінг у віці 61-го року. 1972 року побував він на Місяці, й відтоді нездужав він серцевою недостатністю.

І тут спогадав я його виступ у Молитовному домі в Святошині глибокої осени 1988-го року. Його церква називалась «Високий політ». Він так молодо, юно тоді виглядав, аж не вірилось, що час йому відведено короткий. «Несподівана смерть астронавта», подумав зараз я.


19 серпня. Перебудовний період завершивсь… Сьогодні вранці у день Спаса другого, в день Преображення Господнього, я київське радіо на хуторі увімкнув, щоб останні новини о 8-ій годині послухать, а й годинника свого звірить, бо він був учора опівночі зупинивсь. І от почув я. Диктор повідомив, що «ми одержали таке повідомлення». У зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконувати свої обов’язки Горбачов увільнений від обов’язків президента. Його місію узяв на себе віце-президент Янаєв. Утворено Державну надзвичайну комісію, у певних частинах СРСР вводиться надзвичайне становище. Проголо­шується верховенство союзних законів над усілякими іншими законами. Неодмінна цілісність територій СРСР.

Видано вже перший указ, яким, серед іншого, забороняються мітинги й вуличні походи, засоби масової інформації контролюватиме комітет по надзвичайному становищу.


24 серпня. Перебудовний період повертається і про­довжується… У дні перевороту люди в більшості своїй посмутніли. У ніч з 19-го на 20-е серпня я не спав. Але й від інших людей я чув, що вони також в сю ніч не спали. Проте на декотрих лицях я бачив, спостерігав, як на них бігали лукаві зайчики. Се Євка Романова раділа, що от нарешті збулось, і наведений буде порядок. Сусідка Ганина у селі огрядна усе бігала, й лукавий грав, вигравав на лиці її, що ось, мовляв, усе тепер у крамницях буде, надто ж для дітей, за тиждень все подешевшає, як обіцяли заколотники. У Гані Микитиної подібний зайчик лукавого бунтівно вигравав. Отже, висновувать я міг, що події отакі значні мають космічне походження. Й тиснення їхнє, уплив їхній на людську психіку носять також космічний характер.

У ті перші години перевороту такі сумні думки линули, сходили на мене. Не так о фізичних муках наступних думав тоді я, хоч і про се усе думалось, а о тім думав я, що усі записи мої останніх трьох років тепер пропадуть, що пульсування думки художньої тепер припиниться, усілякої думки пульсування тепер припиниться. Гірко стало так і життя подальше усі смисли втратило.

Проте походеньки щодо будівництва хати я продовжував. І от коли ішов я із контори вранці о 7-ій годині через сад, то голова бронзова вождя Леніна видалась мені білою. Так воно і насправді було, коли я з пам’ятником зрівнявсь і став його спереду розглядувать. Хтось то уночі над пам’ятником вождя познущавсь-пожартував. На голову його пілотку, із газети згорнуту, було накладено, в зуби цигарку вставлено, а під праву руку червоний прапорець. Потішна така картина в трагічній ситуації й в настрої сумно густім. І вітер в похмурості передосінній густо до жовтизни й побуріння зелене листя на деревах розмаює. Людей на вулиці, на роздоріжжі навпроти парку, навпроти саду іще не було в цій поранковій тиші. Лиш вітер густо зелене до жовтизни й побуріння листя на деревах розмаював. І мені зробилося страшно, щоб мене ніхто не побачив, що ішов я цією стежкою та й зафіксував своєю свідомістю за ніч отут скоєне, вчинене. Я іще подумав, що от у цьому місці неподалік діда Романа осідок у самім центрі села був. А Батько наші маленьким, як пани у саду на місці пам’ятника оцього тепер м’яча приїжджі молоді, паничі й панянки, грали, і м’яч до нас у двір через дорогу залітав, то Батько наші малий м’яча того ловили і їм подавали, а паничі й панянки й цукерки їм давали. Було се в році, може, 1905-му. І от похмурого ранку 20 серпня 1991 року, через ціле століття вважай, я на цім місці, п’ятдесятитрьохлітній стою. Звісно, що провокація. Бо хто із наших поселян, нехай і з числа бешкетників та п’яниць зухвалих, міг те учинить. Це ж треба було драбиною д’ горі до високого чола вождя добуваться. Ах, кому він да потрібен із наших поселян! Але це вже зачин, це вже причина, зачіпка, за якою можна якщо не ціле село перестрілять, то багатьох наших поселян до слідства потягнуть. І мені раптом від думки тієї стало невимовно страшно. Й поспішив я із цього місця, не озираючись.

Особливо важкі дні для мене були – понеділок і вівторок. До розпросторюючого думання нічого не йшло – усе думання сковувало. Се тепер легко говорить, а тоді як його було пережить. І коли думав я, що при такім режимі доведеться помирать, то завидував я тим, що відійшли вже у світліші часи. Але над усе тривожила мене доля тих думок людських, що на папір лягли і лягти б мали.

Дивно стало так. По телевізії агресивні диктори з пафосом лякаюче агресивним читали накази, укази нового керівництва. І се, такий поворот речей у світі діяло на людину, сковувало її розпросторювання. Але з-поміж страху десь порухи до терпіння й порятунку душі пробивалися.

Увечері ще я дививсь прес-конференцію нового керівництва, коли у селі в сестри ночував. Я дуже хотів її подивиться, бо події то поворотно темно історичні насувалися й для орієнтації у просторі історичнім мені та інформація конче потрібна була. Як витримувать доведеться і наскільки режим сей нещадним виявиться. Але домашні, хатні там, сестра особливо, байдужі до тієї інформації були. Ах, нам і без того клопоту вистачає!

На прес-конференції п’ятеро комітетчиків тільки було – Язов, Павлов і Крючков відсутні були. Такі сірі втомлені лиця неінтелектуальні аж ніяк. Люті і страшні лиця. І найлютіше серед них – лице Янаєва. Але й нажахані втомлено усі сильно. Янаєв в нігтях рук своїх тремтячих усе колупавсь, длубавсь. Журналісти, не так зарубіжні, як свої, совєтські, усе дражливі питання давали. Як от: «Які ресурси має утворений комітет, щоб так одразу населення поспільно все продовольством і житлом забезпечить?», «Чи радились ви у Піночета, як до перевороту брались?», «З яким із двох переворотів – Жовтневими 1917 року і 1964 року ви свій порівнюєте?» На останнє запитання її авторці, зухвалій молодій дівчині, Янаєв сказав, що таке порівняння небезпечне, а вона йому губи закопилювала, й д’ горі очі зводила, й посмішка лукава коло вуст її грала. І тут я згадав, як уранці на хвилях «Свободи» слухав виступ Анатолія Стреляного. Він характеризував Янаєва. Коли від комітету молодіжних організацій він став віце-президентом, то на увесь Союз привселюдно заявив, що він дуже сильний, яко мужчина, самець тобто, і жодна жінка іще не виривалась із його лап незадоволеною.

Наступного дня по радіо передавали звіт про цю прес-конференцію. І те місце, де Янаєв говорив про те, що порівнювати його путч із переворотом 1917-го і 1964 років небезпечно, викинули. І я зрозумів, що цензура вже діє. В «Останніх вістях» Українське радіо розповідало про якогось то ініціативного голову колгоспу – комуніста, який ще із 1981 посилено про колгосп дбає. І тут до мого розуміння професійного дійшло, які ж це страшно сірі часи заступають.

Турботи про хату я не позоставляв, але думка ішла, що книжка про рослини не вийде. А взагалі як дехто із родичів питавсь мене, що то за власть заступила, то казав я, що це дуже строга власть, яка забороняє газети, книжки і позакриває школи. Жартував так, а декотрі думали, що і направду школи позакривають.

Коли по побіді 19-го серпня я в село їхав да на Посьолок прийшов, то запитав: «Чи не стоять іще тут танки? Я ось тихенько поза клунями пробиравсь на Посьолок, усе думаю, що тут уже танки стоять». Дехто сміявсь. Але подібні судження я і в селі чув. Люди, молоді хлопці, які на мою будівельну ділянку прийшли, говорили, що ніби в Голубному, то вже дві танки стоять. І се, може, була ознака: режим, що посміх від дій своїх викликає, нетривкий.

Уже другу ніч після путчу я спав непробудно від утоми. І їжа особливо не йшла в ці дні. Не писалося. Роману проте, як і щоденника, я не мав наміру припинять писати, поки не відберуть, але просто в ті дні не писалося. Ще думав я, може, характер мого письма зміниться. Я то завважував у відчуттях своїх, що в дефіциті свободи художні вартості ціну нову дістануть. В печальні дні несвободи художні вартості не меркнуть. Вони, може, унаслідок переслідування й гоніння носіїв їхніх не фіксуються, не розростаються барвно цвітінням. Але промовисто угорі виснуть своїми значними смислами, закликаючи людей до сумління: «А що ж ви, люде, й наробили?», «А що ж ви, люде, й робите?»

Я вже у думках перебирав також, кого арештовуватимуть в першу чергу. Що зі мною робитимуть? – уявити точно не міг, але передчував, що добра не ждать. І все-таки найбільш тривожило у своїй власній долі, що буде із моїми рукописами.

У ті дні моя увага все тяглась до радіо, а батарейки осіли зовсім. Слухав, і подивовувавсь твердій позиції Єльцина і москвичів. Чув про барикади і охорону російського парламенту беззбройними людьми. Се великий подвиг беззбройним, безоружним супротив танків стать. Се великий подвиг. Тут кожна особина іде на смерть.

Трималися й прибалти.

Мовчала тільки Україна. Парламент тобто, уряд. І се значило, що нова влада пройде по нас безборонно. І якими безповоротно манливими тоді видавались хоч трохи вільні дні перебудови. Й от у мить одну все рушилось.

Дививсь по телевізії, в селі перебуваючи, в ті дні виступ Кравчука і по радіо його виступ чув. І збагнуть не міг – у вчинкові його чого більше: розгубленості чи підступу.

У середу я з самого ранку «Свободу» російською мовою слухав. Передачі велись безпосередньо із російського парламенту з Москви. Це були справді напружені години, хвилини і секунди. Радіо моє «Россия-303» на осілих батарейках а ледве говорило, я його до вуха приставляв. Повідомляли, що танки на народ посунути мають, і штурм будинку Верховної Ради почнеться. То був справді драматичний момент.

І от ополудні десь ситуація змінюється. Оголошують, що телебачення транслюватиме перебіг сесії Верховної Ради РСФСР. Це мене одразу насторожило. Щось то змінилося в ситуації? Далі почали передавать, що пішли чутки, ніби усі путчисти в повному складі в супроводі військ (танків) спрямувались до аеродрому Внуково. Чутки пішли, ніби вони спрямуватись хочуть на літаку в Львів. Отож вже почалось. І тут надія хистка до моєї свідомості на хвилях радієвих линула. Уже під вечір певніш усе прояснюватись почало. Того ж вечора і Горбачова до Москви привезли.

А в четвер, 22-го серпня, Москва раділа й веселилась Перемозі. Й у мільйонному натовпі гасло розгулювало «КПСС – шайку убийц – к ответу!» Дивитись по телевізії усе те було обнадійливо хвилююче і зворушливо. Й думки мої того дня все навколо тих подій оберталися. Горбачов був переляканий і змінений. Проте скоро оговтався й у новій ситуації почав свою вірність й відданість виявлять комуністичній ідеї і соціалістичному виборові. І на сподівання мої огірчення найшло. Чи варто було з такими потугами й одчайдушністю да рятувать?»

Але от у суботу, 24 серпня, нові події. Надзвичайна сесія Верховної Ради України. Про свою позицію під час путчу звітує Кравчук. Еквілібристика. Демократи ставлять питання про опечатання будинків і припинення діяльності КПУ за посібництво у путчі. Ставлять питання про звільнення Степана Хмари. Не проходить. І тоді більшовики переходять у наступ. Депутат Матвієнко, колишній секретар ЦК ЛКСМУ договорюється приблизно до того, що і Рух треба розслідувать за його причетність до путчу. Відтак наступ більшовиків, як і Кравчука, стає відверто нахабнішим.

І що я почув. В той день, коли Росія тріюмфувала свою перемогу, на Україні виносить вирок Степанові Хмарі почали. О, це вже перевершує усе! Це вже жах. Але поза тим сесія приймає акт про незалежність України. Але я не радію з того, я вловлюю у тім підступ і згадую марксистське визначення, що більшовики не мають своєї батьківщини.

Я цілий день радіо прослухав і такий втомлено жахаючий настрій виніс із усього того. Це ж справді жахливо у світлі подій, коли Горбачов розпустив КПСС, а Гуренко самостійну КПУ утворить погрожує. Що ж це буде? А це таке буде, що із лап комуністичного режиму нам не вибратись, навіть якщо із нього звільняться усі народи. Більш того, до нас на Україну з’їдуться усі гнані комуністи з усього Союзу і вільне, щасливе нам життя витворять. Більшовики ж інтернаціоналісти і вони не мають своєї батьківщини. Моторошно раптом стало, як я о всім тім думать став.

Минулий тиждень – це як дивний нереальний сон. І тут іще подумать треба перед тим, як тішитись. А чи не ігрища, чи не забави се все більшовицькі? Та в евфорію не впадать, пам’ятаючи, як Михалочко старий був говорив: «Собака собаку не вкусить, і ворон воронові ока не виклює».

Цікаво проте було розумінням своїм завважувать, де і хто в дні путчу перебував. Євген Сверстюк у США, а Мстислав Ростропович у блокованому будинку парламенту Росії. Тепер Ростропович у Париж повернувсь. Цікаво, чи повернувсь уже Євген Сверстюк до Київа.


25 серпня. Ай, да Янаєв! Іще до тієї ж теми. Се той Янаєв, що із 60-х років його підпис у матеріалах газетних завжди стояв укінці за секретарями ЦК ВЛКСМ, як голова комітету молодіжних організацій. От тобі і комітетчик. Шороху на цілий світ наробив, а тільки два дні царем побув. Сьогодні радіо повідомило, що радник Горбачова маршал Ахромеєв собі кулю в лоб пустив.

Дядина Настя на Старині недужа, коли я до неї провідать зайшов і запитав, чи знає вона, що за три дні вона два перевороти пережила, то сказала:

– А я щось чула.

– А що ви чули?

– Що Горбачов у Крим відпочивать поїхав.

– І все? – запитав я.

– Усе, – відказала вона.

І се спостереження моє з Євгеновим із США судженням збігається, що селяни на Україні нічого не знають. Найвище скажуть вони, що щось то там у Москві було, а що і не скажуть. Ай ні, вони до Москви іще не дійшли розумінням своїм – Крим у їхній пам’яті тільки зачепивсь.


26 серпня. Їхні заміри далекосяжні виразно про­глядуються… Коли до влади прийшла хунта, то Кравчук закликав зберігати спокій, не маніфестувати, а добре працювати на підприємствах, в полі і на фермах.

Обласна газета «Червоний прапор» 22 серпня, уже після поразки путчу, помістила цілу сторінку із анонсами на інших сторінках, із фотографіями про діяльність ОУН-УПА. Проглядується, і як тут не збагнуть, що усе те тенденційне, розраховане на поїдання одне одного і самого себе, готувалось воно наперед, і страшно уявить, які жахливі були б цих замірів наслідки.


26 серпня. Якою бути нашій церкві… Від минулого року в нашому селі на місці 1963 року зруйнованої церкви почали будувать нову церкву. На сьогоднішній день зовні споруда стоїть готова, з куполами усіма своїми. Залишилось оздоблення. І от повстало питання – якій бути нашій церкві – російській православній чи українській автокефальній церкві. З цього приводу між парафіянами спалахнули суперечки. Більшість людей села за свою автокефальну церкву, але окремі (в основному жінки) – за російську православну церкву. З ревністю незвичайною вони обстоюють тільки істинність саме такої. Їхні докази – молитви українською мовою не приймає Бог.

А ось недавно із небогою моєю, яка має вищу освіту, така розмова відбулася. Вона теж проти автокефальної церкви.

– Правити в церкві треба тільки слов’янською мовою, бо цією мовою говорив Христос, – каже вона.

Вона не із своєї голови каже, а десь то хтось то такі чутки поширює на наш вбогий темний народ.

Я дещо розказав небозі, що знав, про українську автокефальну православну церкву. З подивованим супротивним запереченням слухала небога. По виразу її лиця висновувать можна було, що мої докази її не переконали.
26 серпня. Такі дражливі повідомлення… Сьогодні розпочалась сесія Верховної Ради СРСР. Процедурне питання розтягнулося на дві години. Там одностайності в осуду путчу нема. Багато хто викрутитись хочуть. І це такі дражливі настрої у відчування й осмислення цих подій вносить. Як би тут метаморфоза не відбулася. Путчисти в нові структури увійдуть та зміцнять їх. А то ж як. Причому відчувається, що там над залою дух неподільності союзу носиться. А хоч за яких умов. І це тривожне. На розпросторену нашу мрію на волю ці нові інституції сильніш діяти можуть.

По радіо повідомлення також пролунало, що керуючий справами ЦК КПРС покінчив життя самогубством, тобто пустив собі в лоб кулю. Так то воно так. А хіба не може буть, що його просто прикінчили, як і Пуго. Треба було менше знать. Що Мар’я-сусідка казала. У перевороті булі пережиті виживали ті, хто нічого не знав. А хто знав щось, той не виживав.


26 серпня. Осінь свій настрій над краєм розпростерла всюдипроникно…
28 серпня. Високе сяєво свята. Сьогодні Успіння Божої Матері. Храмовий празник у Друхові. Там відзначення сього свята, скільки я пам’ятаю себе із дитинства, завжди було бучним і носило не так релігійний, як чисто світський характер із ситими обідами і пиятикою. І скільки пам’ятаю я себе із дитинства, то день цей завжди був сонячний святково врочисто. Таке високе сяєво свята на межі літа і осени.

От і сьогоднішній день такий. А по радіо передають п’єсу у виконанні оркестру під управлінням Джеймса Ласта «Одинокий пастух».


28 серпня. Невловимо хисткі суспільні настрої… Україна проголосила незалежність. Цікаво тільки знать, в межах се неділимого єдиного Союзу така незалежність проголошується чи таки направду. Дивність викликає та обставина, що за незалежність одностайно проголосувала комуністична більшість. Це її тактичний хід, треба думать, підступ, може, але ніяк не патріотичні імпульси тут діяли. Знаючи і відчуваючи розумінням своїм комуністів різних рівнів, я висновувать із знання свого можу певність, що це саме так. І се мене насторожує. Як би не опинились ми в полоні націонал-комунізму, бо така обставина може відкинути нас в ситуації справді непередбачувані.

Останнім часом радіо донесло мені на хутір повідомлення, що опечатано майно партії. І знов усе це здалось, видалось мені, як нереальність, як дивний сон, чи опереточний сценарій розігрується. Справді, подумать хіба всерйоз можна, що от діяльність компартії припиняється і вона вже більше не діятиме. Думать треба, що обставини унаслідок розслідування з’ясуються, і вона (компартія) діятиме у всесиллі усіх інституцій своїх і усесильного арсеналу свого могутнього – у тісній співдружності з кагебе причому. Коли ранньої весни 1985 року похмурого сірого дня одного ішов я, від Софії спустивсь по вулиці Калініна, тепер Софіївській, униз до Хрещатику, то випадком наткнувсь я на фотографічну карточку, що була приклеєна на дошці рекламній. На карточці тій вождь усесвітового пролетаріяту Ленін був зображений в останній час свого земного життя у позі сидячій. Вигляд вождь мав немічний і викликав співчуття. Я й довго не став розглядувать карточку, хутенько й віддаливсь. Але у віддаленні вже довго осмислював момент. І вкінці роздумів своїх на мене думка найшла: «Ага, це кагебе щось то із партією не поділило. Продовольство, може, шмотки, може, дівчат не поділили поміж собою. І сказало кагебе партії: «Ах, невдячні які! Ми от основну роботу робимо, наші руки по лікті в крові, а ви благами більшими, ніж ми користуєтесь. Ось начувайтесь, ми вам покажемо!» Й усе, що опісля діялось, я й розглядував протягом шести років усі події у тім розрізі. А се вже фінал. Може, не фінал. Кумедія та й годі. Може, як провчено буде, як належиться, комуністів, то їх знову до діла буде покликано. Але поки що гумористичні настрої одні лиш імпульсами пробиваються. Я у село іду понад ровом уранці, й росою щедрою зарошуюсь по вуха. А назустріч мені від Посьолка другим берегом рова Ганя Микитина іде, за плечима радюга, ноша важка до землі її хилить. Навстріч зрівнюванню із нею я кажу:

– Хто рано ходить, тому щось і дістанеться. Прочули, що більшовицьке барахло ділять, роздають, то одразу ж і подалися в село, і вже несете щось.

Ганя подивовано дивиться на мене:

– Яке барахло, чиє барахло?

І тут я розказую їй, що чув по радіо, що припинено діяльність компартії, а майно її опечатано.

З подивованого обличчя Ганиного я завважую, що нічого з того, що я їй розказав, вона і не второпала. А й сама вона каже:

– А ти мені все те потому розкажеш, як буде в тебе час.

На що я їй відказав:

– А от все, що я вам розказав, то так і є воно все.

Ми й розійшлися на тім.

У селі на гумористичній ноті тій я іще декому балагурство своє виказав. Посмілішав я. А все одно остороги, перестороги на мене жахами линуть з дооколу. Страшно стає мені в якихось моментах. А хіба ні. Непевністю ще все піднебесся просякнуте.

Я сестрі про світову ситуацію розказую. А вона мені:

– А на лихо воно мені. У мене он клопоту скільки. В мене ось баняки киплять.

Коли ж збагнула вона, що це наступ на комуністів ведеться, то просльозилася аж вона, так їй жалко стало Костика-бригадира-комуніста, бо він завжди їй коні давав, коли вона визначала сама. За це вона напророкувала якось раніш, що Костик неодмінно в рай потрапить. На увазі малось, що після смерті, отже, сей рай земного Костикового життя на увазі не мавсь.

І от несказанно жалко стало сестрі бригадира. І, видно, так зрозуміла вона ситуацію, що це такий репресивний наступ на комуністів ведеться, що їх неодмінно вішатимуть і вбиватимуть. І що я ніби на стороні того. В таких от граничних полярностях функціонує мислення сестрине. Так ординарно мислять комуністи, які протягом століття тільки те й робили, що здійснювали репресивні акції. Ну, може, не мислять, але вид такий подають. У самій суті своїй демократи виключають акції насильства, репресій. Однак се не заважає комуністам чутки пускать і розповсюджувать, що нібито ось демократія скоро усіх до ноги комуністів переріже.

Нісенітниця все те. Але от і для сестри сі чутки переконливі, й у супротивному переконать її неможливо.

І це уже в мій город кидає сестра, коли переповідає Материну розповідь.

За німців се було, діялось. Пішли Мати в Березне. А там жидів до ями вели чи мали тілько вести, а поки що були вони в гетто за гратами. Й із співчуттям стали Мати на них дивиться. А одна жидівка до них і каже, гадаючи, певно, але помилково, що Мати тим тішаться:

– А ви не тіштеся, бо із нами сьогодні те роблять, що з вами завтра робитимуть.

І Мати тут із нею погодились:

– Так, завтра і нам буде те, що вам сьогодні вже є.

І тут всі жиди, що в гетто перебували, в обороні Матері стали, що так співчутливо мудро відповіли.

І в цім моменті сестра знову мало не розплакалась, просльозилась. Її почуття до мого сумління адресувались. Так жалко їй стало Костика. І щоб не тішився я, що сьогодні комуністів убивають, бо завтра зі мною те буде. Ах, хто їх чіпає! І їхні методи ніхто, і в жодній країні, поки що в повній мірі не застосовував. Але просто їхній час минув. І якщо з нутра мого пробились гумористичні інтонації, то що ж у тім злочинного. Та й марксисти хіба не свідчать, що комедія – се остання фаза кожної суспільної формації.

А потім я в Березне поїхав за хлібом. А й до ситуації придивитись. Дивно, що в кіоску нема газет. Три тільки маленьких: «Рівне», «Вісті Рівненщини», «Ленінським шляхом» (районна). При вході в автобусну станцію читаю афішки Руху. Там, зокрема, повідомляється, що перший секретар райкому партії у перший день (може, другий) путчу нібито сказав, що іще два роки тому се треба було ізробить.

Сів я на лавочці біля автобусної. Сів та й думаю. А настрій суспільний у воздусі надо мною носиться. Розслаблено раптом так стало мені, вільність усім єством я відчув. Ось містечко, і вільний дух над ним витає. Як за царя, наприклад, чи за Польщі, коли над людиною влади іще жорстокої надто не було. Вільний дух над поселеннями людськими тоді допевна витав, розлягався. І так добре стало мені. Ось ти прийшов у містечко, посидів, і ніякого стеження за тобою нема. Так добре раптом стало на душі моїй. Та ось хмарка темно-синя із заходу виходить і сонце заступає. Й інша думка на мене лине, котиться. Страх ізнов охоплює, стискує мене. Невловимо хисткі суспільні настрої в повітрі носяться.

А вже в селі мені Задека розказував.

Є в районі директор комбікормового Лисовський. Ах, знаю його. Це він у нашу школу ходив. І це він потім написав був мені листа, про провокативність якого я лиш пізніш міг догадуватись.

Так от у перший день путчу той Лисовський ніби сказав до робітників:

– Таку розтаку вашу, тепер ми із вами по-другому говори­тимем.

Третій день триває Верховна сесія Союзу. Я слухаю дещо по радіо, а дещо й по телевізії у селі дививсь. Враження сумне й тривожне. Дух агресії там переконливий. Російська Федерація і Верховна Рада Союзу (Собчак) спрямували в Київ делегації нащот переговорів про ситуацію в республіці. Горбачов каже, що до кінця відстоюватиме Союз, а якщо Союз розпадатиметься, то він, Горбачов, піде у відставку. І це відгукнулось агресією в певних колах. Й упевненістю.

Радіо «Свобода» передало, що Кравчук вийшов з партії. А Гуренко підпільно провів пленум партії. Кравчук сказав, що про це не знає нічого. Ой, не віриться. Ой, буде нам, іще буде.

Міністр оборони Союзу маршал Шапошников сказав твердо, що військ із Прибалтики не виведе. А посол Союзу в США сказав, що стосунки Союзу зі Штатами стануть прохолодними, якщо вони, Штати, визнають Прибалтику. Ой буде нам, іще буде.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   31


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка