Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка9/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Ліс


1

Доповівши в обласне управління НКВС про загибель начальника Сатанівського відділу, начальник міліції Андрій Левченко признався собі: це максимум того, що міг зробити.

Як діяти далі — поняття не мав. Взагалі припустив: можуть відсторонити. Навіть посадити. Причину знайдуть. Бо уявив реакцію обласного керівництва на причину смерті капітана Віктора Сомова.

Перегризене горло.

Левченку не потрібен був поруч компетентний лікар Нещерет, аби з першого погляду визначити той самий почерк.

Тіло знайшли в кущах. Виявив Володька, місцевий пастушок, сирота, якому ще з літа довірили пасти тих корів, котрі дивом пережили окупацію. За це хлопцеві давали молока й хліба, по черзі годували. Володька приймав усе з мовчазною вдячністю, говорив мало, і, коли Андрій якось зустрів його вперше, вирішив — німий. Йому пояснили: коли минулої осені тут почалася каральна операція, хлопчина ледь устиг втекти до лісу. Сам бачив із укриття, як вбивали маму та бабусю. На короткий час мову дійсно мов відібрало. Потім уміння говорити повернулося — бажання особливого не було.

Але все одно криваве видовище в кущах неподалік від битого шляху вулиці стало для пастушка шоком не меншим, ніж загибель рідних. Люди, чиї будинки стояли неподалік, чули навіть крізь зачинені вікна пронизливий крик переляку.

Саме хлопчачий лемент вигнав їх на двір рано вранці.

Тож коли Левченка підняв черговий, і він разом із ним примчав мотоциклом на місце, довкола бездиханного тіла Сомова товклися настрашені громадяни. Отже, якщо тут і були якісь сліди, їх устигли затоптати.

Звичайно, потім наспів Антон Савич. Сам Андрій у наказовому порядку звелів присутнім розійтись. Знаходитися вдома треба тим, у кого нема роботи. Тим же, в кого вона є — бути на робочих місцях. Вважав своїм обов'язком додати: всякий, хто поширюватиме чутки, стане посібником злочинців, за що закони військового часу передбачають максимально суворі покарання.

Звісно, не налякав. Розумів це: роти не позакриває, не зашиє, тим більше — не розведе своїм наказом людей по норах, аби сиділи, не рипалися й боялися собі на самоті. Чутки поширяться Сатановом досить швидко.

І головною буде навіть не нагла смерть начальника місцевого НКВС.

Хижак–убивця, ким би він там не був: безумною людиною, велетенським скаженим вовком чи міфічним перевертнем, — тепер уже не чигає на свої жертви в лісі. Не стереже їх на околицях. Він глупої ночі запросто гуляє вулицями Сатанова, шукаючи собі нову жертву. Нині це капітан Сомов. Наступною жертвою може стати всякий, хто бачив його закривавлений труп. А потім, якщо всі заховаються по хатах, зачиняться зсередини та сидітимуть, наче миші, звір не зупиниться.

Повноправний володар мороку сам прийде в кожний дім.

Так селище впевнено й невмолимо огортав страх — серед білого дня.

— Як думаєте, Андрію, чого далі чекати? — запитав Нещерет, коли тіло Сомова поклали до моргу поруч із вчорашніми трупами, й додав: — Іронія долі, погодьтеся.

— Ви про що?

— Кримінальні злочинці лежать поруч із офіцером державної безпеки.

— Не бачу іронії. Перед смертю всі рівні. Це лиш підтверджує відому істину. А ось чого чекати… Яка відповідь вас цікавить, Савичу?

— Бажано — правдива.

— Я не збираюся брехати. Тим більше — вам. І ви, і я надто багато знаємо про, скажемо так, деякі особливості того, кого люди вважають скаженим звіром. Але через напад саме на Сомова варіантів найближчого розвитку подій виникає аж… кілька. Жоден вас не втішить.

— А вас?


— Та й мене… Спробую пояснити, Савичу. Дотепер, хай це прозвучить неправильно й цинічно, жертви оцих нападів у дійсності мало, кого цікавили. Навіть Люба, ваша медсестра — хто вона? Ми з вами її знали, шанували, говорили з нею. Дівчина могла поплакати, згадавши якесь своє горе, сміялася з чиїхось жартів. Була живою, веселою, сумною, мала свої радості, труднощі, клопоти — але все одно її нагла смерть нікого не зачепила, не стривожила, не вразила.

— Мене вразила, Андрію, — спокійно зазначив Нещерет. — Не лише мене, Поліну Стефанівну теж. Ви ж бачили, на похороні були люди…

— Я теж перейнявся, Савичу! — вигукнув Левченко. — Не хочете ви мене зрозуміти! Загибель Люби, як і напади невідомого з гострими зубами на інших, — горе, трагедія. Але… як би це пояснити краще… Наша внутрішня. За межами Сатанова по тій–такі Любі ніхто не заплаче. Люди пережили німців, іде війна. Населення вбивали з будь–якого приводу і просто так, без приводу. Для розваги та забави. І ще вам нагадаю, — Андрій стишив голос, — до війни… Не так уже й давно це було, а здається — ціле життя назад… Так ось, до війни хіба мало народу зникало? За людиною приходили глупої ночі. Саджали в темну машину, везли в нікуди. Й рідним дуже щастило, якщо вони дізнавалися потім, куди можна писати листи.

— Я міг би розказати вам багато подібних історій, — стримано мовив Антон Савич. –Та давайте домовимося: знаємо, про що говоримо. Обмежимося натяками. Ближче до наших справ, будь ласка. Вони мене більше хвилюють.

Андрій кивнув, зосередився на насущному.

— Значить, повторюю востаннє, більше не буду. Смерть звичайної людини, у наших умовах, та ще й помножених на воєнний час, не викличе жодної реакції. Хоч молода жінка, хоч старий дід. Вовк убиває, людина з вавкою в голові — без різниці. Розбиратися з цим, шукати вбивцю, ким би він не виявився — моя, начальника міліції, справа. Службовий обов'язок, я за це робочу карточку отримую, пайок посилений. Навіть загризені бандити не так важливі. Ось тут точно не має значення, хто з ними розправився. Ідентифікують, закриють справу, закопають десь на задньому дворі в спільну могилу — все, забули. Нагла загибель офіцера НКВС — це, товаришу Нещерет, набагато серйозніше. Особливо, і я наголошую на цьому, під час війни. Пояснити докладніше, чи самі вже зрозуміли?

— Валяйте, Андрію, пояснюйте. Бо я не певен, що зрозумів вірно.

— Зволите, як кажуть буржуї в кіно. Сьогодні, вже до вечора, в Сатанові буде офіцер із обласного управління з широкими повноваженнями. Триматиме прямий зв'язок із Києвом. Але вважайте, що вказівки надходитимуть із Москви. Хто передаватиме їх, Київ чи з Лубянської площі, не має значення, погодьтеся. Варто стурбуватися іншим: у нашому селищі й без того спокій людям тільки сниться. А відтепер про нього взагалі краще забути на час, поки тут товариші чекісти не прочешуть усе густим гребінцем. Не виявлять з десяток прихованих ворогів, аби не їхати з порожніми руками. Й не залишать після себе замість Сомова іншого. Котрий може стати, раз відверта розмова в нас пішла, набагато гіршим за нашого загризеного капітана. Так стисне кулак — полетять, як у тій народній казці, клоччя по закутках. При тому, що справжнього вбивцю Сомова ніхто не знайде.

— Звідки така впевненість, Андрію?

— Бо органи державної безпеки, Савичу, особливо — під час війни, працюють не для виявлення реальних ворогів. Хоча це теж є, сперечатися не буду. Але для НКВС дбати про безпеку держави означає примушувати громадян цієї держави сидіти тихо, наче миші. Говорити те, що треба. І лише тоді, коли накажуть. Без цього все розсиплеться.

— Ви кажете не дуже приємні речі. Страшні…

— Нічого. Я вже переконався — вам можна довіряти.

— А раптом ні?

— Значить, спеціальна група з області прибуде сюди не даремно. Повідомте їм щонайменше про одного неблагонадійного. Глядиш, на мене все й повісять, нікого більше не чіпатимуть.

Звично тупцяючи, Нещерет пересунувся трошки в бік, зітхнув:

— Ваша так звана фронда, Андрію, збоку виглядає досить кумедно. Ви ж чудово розумієте — нікуди я на вас скаржитися не піду, жодних сигналів органи від мене не отримають. Просто… як би так правильніше сказати…

— Давайте, як є.

— Ви аж тепер проявилися. Повністю розкрилися, до кінця. Або майже до кінця. Чому? Що вас раніше стримувало?

— На це ви самі можете відповісти.

— Вірно, — легко погодився доктор. — Інакше запитаю. Ви з кимось були раніше отак відверті?

Левченко скривив кутик рота.

— Навіть із собою такого не дозволяв, Савичу, — зараз він лукавив, та вирішив пробачити собі, вів далі: — Й не дозволив би ще довго. Війна. Ті, хто був на фронті, на передку, в окопах, добре бачили, хто стояв за спинами. Стояв — не зовсім правильне слово… Ховався, ось як треба. Особістів там не люблять. І бувають моменти, коли це не дуже–то й приховується. Вони мстиві, злісні, рано чи пізно все одно знайдуть спосіб звести рахунок на свою користь. Знаю кілька випадків, коли колеги товариша Сомова тихцем стріляли в спину не лише сержантам, а й офіцерам. Завжди можна списати на ворожу кулю. Попри це я досить чітко собі уявляю наслідки наглої смерті саме офіцера НКВС. Ні за кого в нашій країні влада так активно не заступиться.

— Обережно з вами погоджуся, — кивнув Нещерет. — Але давайте закінчимо. Ви згадали кілька варіантів розвитку подій у Сатанові. Це найгірший описали, чи помиляюсь?

— Ні, на жаль. Все це нас чекає в разі запуску каральної машини на повну.

— Яким може бути інший варіант? Не такий неприємний для всіх нас?

— Знайти вбивцю. Справжнього. І чим швидше, тим краще. Ким би він не виявився в результаті, де б він не ховався.

Андрій сам не повірив, як просто й невимушено все це вимовив.

— І все? — перепитав Нещерет, теж здивований таким рішенням.

— Хіба ще щось потрібно?

— І то так… Ви знаєте, де його шукати?

— Антоне Савичу, дорогий ви мій! Я навіть поняття не маю, кого шукати…

2

Треба побути на самоті.

Іншого придатного для цього місця, ніж залишки старої брами, Левченко собі не уявляв. Правда, в світлі останніх подій відсутність начальника міліції на робочому місці, в управлінні, в невеличкому, не дуже затишному, але — окремому кабінеті виглядала щонайменше дивною. Якщо взагалі не підозрілою. Та Андрієві не хотілося забивати голову подібними речами. Зараз потрібно максимально зосередитись, зв'язуючи докупи нитки, вже сплетені в його голові за ці дні.

Тож віддав підлеглим розпорядження, котрі вважав необхідними. А саме — завантажив особовий склад по вуха дурною роботою. Звелів поділити між собою будинки в радіусі до двохсот метрів від місця, де знайшли труп Сомова, й обходити людей по черзі. Ставлячи важливі й безглузді водночас питання: хто що бачив або чув минулої ночі. Результат обходу знав наперед, але мусив зайняти чимось міліціонерів — правильним, марудним та марним водночас. Поки сатанівська міліція товктиметься на місці, імітуючи бурхливу діяльність, сам начальник може собі дозволити усамітнитися.

Якщо він правильно прорахував, активні дії стануть обмеженими відтоді, як його територію займе десант із НКВС області. Й візьме ініціативу до своїх справедливо караючих рук. А віддавати їм ініціативу не хотілося. Адже, як уже прогнозував Левченко, без винуватців не обійдеться. І якщо не вийде на реальний слід, працівники органів державної безпеки знайдуть той, котрий їх найбільше влаштує задля підтвердження ефективності власної праці.

Загнавши мотоцикл за браму, аби його не відразу можна було побачити з дороги, Андрій зайшов під прикриття мурів, присів, упершись спиною в камінь. Діловито примостив на коліна планшет. Витягнув звідти аркуш паперу, олівець. Примружився, ловлячи думку.

Значить, так: звір чи людина?

Вовк — або чоловік?

Зародилася каламутна підозра: нападати й безжально убивати теоретично могла навіть жінка. Проте відсунув припущення подалі, до крайньої потреби. Постукав тупим кінчиком олівця по поверхні планшету.

Чийсь диявольські жорстокий план — або все ж таки перевертні існують…

На користь цього фантастичного припущення — слина, яка, з висновками відразу двох фахівців, може з однаковим успіхом належати людині й тварині. Також залишки вовчого хутра на кущах, крізь які ломився, тікаючи під захист лісу, страшний убивця. Нарешті — спосіб позбавлення життя: роздерте, швидше за все — перегризене горло.

На секундочку, товариші, в дев'ятьох дорослих людей.

Четверо з яких здорові сильні мужчини, здатні дати собі раду. Гаразд, хай троє, поранений не рахується. Але від цього не легше: хтось же впорався в лісовій темряві з двома головорізами, а буквально за добу — з досвідченим та озброєним капітаном НКВС.

Левченко замислено стукав олівцем по планшету. Хотілося курити, та вирішив не поспішати — видасть собі куриво як приз за добру роботу.

Поїхали далі.

Чорт! Здається, він сказав це вголос, навіть вигукнув, чим міг привернути до себе непотрібну увагу. Хай тут нікого нема поруч, а раптом би хтось проходив… Добре, мовив Андрій подумки. Загадка є, пояснити її елементи поки не виходить.

Хоча…

Левченко чітко бачив перед собою смертельну рану на шиї Сомова. Почерк, якщо можна так сказати, один. Лиш щелепи або чим там воно рвало горлянки, за широтою розкриття мало нагадують тваринні аналоги. Точніше, собачі або вовчі. Не кажучи вже про екзотичніших хижаків на кшталт тигрів або росомах, які в тутешніх лісах не водяться.



Цю характерну особливість визнавав Антон Савич, ніяк не коментуючи. Левченко ж свідомо не повертався до сліду від укусу — хоча б через небажання збивати себе й Нещерета з пантелику.

Вкотре уявивши роздерті місця так, ніби дивився впритул, Андрій категорично відкинув припущення про хижака чотирилапого.

Діяв двоногий.

Ким би він не виявився.

І ось тепер — остаточно він, без жодних середніх родів. Якщо дійсно орудує чудовисько, воно має людську подобу. Кусає своїми зубами чи застосовує незрозумілі поки що пристрої, аби нагнати додаткового страху — з'ясується. Але ось факти на користь версії, котра вже перетекла в глибоке переконання.

Убивця спершу збиває жертву з ніг. Потім — оглушує чи придушує можливий опір в інший спосіб. І тільки тоді пускає в хід, скажемо поки так, щелепи й зуби.

Приймається.

У такому разі казки про перевертня можна й треба забути. Проте вимальовується інший персонаж — хтось сильний та зовсім безумний.

Живе в лісі. Нападає на випадкових людей без видимої причини. Не переслідує, здається, жодної мети. Звісно, дуже вчасно знешкодив трійцю бандитів. Хоча Левченко схилявся до думки, що втікачі самі нарвалися на несподіваного ворога. Він не полював на них навмисне.

А тоді увійшов у смак. Вибрався зі свого не визначеного поки сховку, аби підстерегти капітана Сомова. Втім, навряд чи він чекав саме Сомова — міг просто шастати нічним Сатановом. Хтозна, раптом робив це щоночі. І лиш уперше за весь час нарвався на випадкового перехожого — чи, навпаки, піддатий капітан наскочив на нього. Як би там не було, цей напад виявився фатальним. Принісши разом із загибеллю начальника відділу НКВС безліч серйозних проблем…

Пальці перекрутили олівець вістрям донизу, стиснули.

Згори аркуша Левченко намалював півколо, закрив середину широкими штрихами. Так окреслив ліс. Знову примружившись, згадав місця, де знаходили загризених сатанівців раніше. Наніс їх на свою імпровізовану карту, намагаючись дотримуватись лиш йому одному відомого порядку. Подібна картина давно складалася в голові, Андрій навіть збирався якось прикинути її на топографічній карті місцевості. Та з чистого аркуша все сприймалося трошки інакше.

А саме: тіла виявляли в різних місцях. Але — в одній частині лісу.

Тій, яку Левченко бачив щодня, проїжджаючи або проходячи пішки повз залишки давньої брами.

Затято прикусивши губу й зовсім по–дитячому шмигнувши носом, Андрій з'єднав уже поставлені жирні крапки лініями. Потім намалював одну велику, спільну, повів далі по аркушу. Накреслив прямокутник — місце, де сидів зараз сам, і де знайшли тіло медички Люби. Хоч вийшло примітивно, ні на що не схоже. Геометричні фігури, намальовані безнадійним двієчником, і сторонній тут не розбереться. Та Левченкові результат видався більш, ніж красномовним.

Уявивши собі місця нападів та розмістивши їх на малюнку, переконався: якщо в нього існує лігво, стежка туди веде звідси. Від залишків древнього муру — вглиб лісу. Тут кругом — його територія. Можливо, моторошний нападник навіть помітив її, чи, принаймні, вважає, що помітив. Якби це було не так, усякий раз виходив би з лісу в інших місцях, у цьому Андрій вкотре переконався.

Таких збігів не буває.

Вбивця бродить десь тут. І не просто вештається — хтось або щось його саме на цій території тримає. Можливість нападати на людей, гризти горлянки й тікати? Навряд. Ким би не виявився тутешній страшила, він не позбавляв людей життя, аби прогодуватися. Шматки з тіл у жодному випадку не вигризав, отже, про людожерство говорити не слід.

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає — чи не може перешкодити — нападам на людей. Убити цього нещасного — по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, — у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця — а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

Якщо, знову ж таки, всі припущення вірні, Катерина, знає, про те чи ні, володіє зброєю неймовірної руйнівної сили. Варто лиш вказати годованцю на того, кого вважає своїм кривдником — і порве відразу, навіть не задумуючись.

Згорнувши змальований аркуш, Андрій заховав олівець у планшет. Потім дістав папіросу, стиснув губами, витягнув запальничку, видобув вогонь. Підпалив плід власних роздумів, підкурив від вогню. Дочекався, поки догорить, тоді кинув на землю.

Випростався. Розтоптав попід носаком чобота.

Уже знав, що робитиме. Здавати вдову Липську не збирався. Але поговорити по душах із нею слід. Пояснити, що чекатиме її земляків від навали енкавеесівців. І спробувати витягти жінку на відверту розмову.

Чомусь Левченку здалося — у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.

Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.

Зараз тримав курс на розв'язку.

3

Липська була в себе в дворі.

Не сама — поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.

Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши — гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім — відразу закрила квітчастою хусткою, що досі лежала на плечах. Гукнула дітям:

— Так, забирайте вашого Сірка до хати, — і тут же, не встигли хлопці почати демонстрацію послуху, прикрикнула, піднісши голос: — Боря, кому я сказала? Забув?

— Про що забув? — вирвалося в Левченка.

— Матір два рази не повторює, — відрізала Катерина. — У нас така домовленість. Великий вже.

— Дорослий, — підтвердила Лариса, включаючись. — Для мого Юри приклад. Ніби різниця у віці невелика, а наче старший брат.

— Обалдуй, — винесла синові вердикт Липська, проводжаючи поглядом пацанів, котрі тягнули цуценя до хати, тримаючи за передні лапи, аби пробував іти на задніх. — Боря, не мучте того Сірка! Ви його мені ще курити повчіть!

— Невже вчили?

Подив Андрія був щирим, хоча розумів — говорять зараз зовсім не про те. Та й Ларисині очі йому це підказували. Погляд тривожний, але, всупереч очікуванням, не відбивав страху, невпевненості в собі або суміші цих двох відчуттів. Хоча мав би, адже, як не як, ця молода жінка кілька годин тому стала вдовою. Левченко не знав, які там у них були стосунки з покійним Сомовим удома й, чесно, зовсім не бажаючи пхати носа в чуже подружнє життя. Та все ж відчував раніше прохолоду в її голосі, коли згадувала про чоловіка в його присутності.

Всяке буває. Перший чоловік сидить — для нинішніх часів це не дивина й не новина, швидше — даність. Проте Лариса могла сумувати хай би для виду. Втім, цілком можливо, молода вдова не оговталася від шоку. Зрештою, до щоденних смертей в країні звикли, як би прикро це не прозвучало.

Але погляд Катерини привернув більше уваги. У ньому Андрій прочитав недовіру до себе. І якщо Сомова грати почуття не вміла, то Липська впевнено виконувала перед ним і для нього одній їй зрозумілу виставу. Що підтверджувало підозри: так само живе подвійним життям. І є жінці, що приховувати. Причому — не лише від нього, начальника міліції. Її гостя теж навряд чи допущена до таємниць.

— Не було чого робити, — кивнула між тим Катя. — Не знають, як того цуцика приручати. То все мій бузувір. Ларисин культурний, городський. Не стукне в голову стягнути в діда, шкільного сторожа, махорку, як оцьому артисту!

— Ма–а–ам! — протягнув від порога Борька, для чиїх вух це все говорилося.

— Не мамкай мені! Ще спасибі скажеш за школу, прогульник.

— Так сама ж, ма–ам!

— Води наносиш та картоплі навариш! У лушпинах!

— Разом із Юрою, — вставила Лариса. — Давай, сина, давай, не лінуйся. Впрягайся, як кажуть. Слухайся тьотю Катю. Тепер у неї в хаті двоє мужчин, так що нам буде вдвічі легше.

Замість відповіді Юрко незграбно козирнув, приклавши руку до перешитої під його голову солдатської пілотки. Така сама, як у малого Бориска. Цей примостив свою на манер Наполеона й час від часу поправляв. Бо горизонтально убір погано тримався на коротко стриженій, аби не давати плодитися вошам, хлопчачій голові.

Левченко не зміг пояснити собі, чому відзначив — червоних зірок спереду не було на жодній.

— Так що там із махоркою? — запитав Андрій, коли пацани разом із чотирилапим другом нарешті зникли в хаті.

— Нічого особливого. Скрутили цигарку з шматка газети. Мій розумник розкурив, потім Юркові тицьнув. А тоді вирішив Сірка їхнього оскоромити. Носа тварині попік. Добре, хоч я побачила, — Катерина зітхнула. — Біда з ними.

— Без них теж, — додала Лариса.

— Та й кругом біда, — Липська знову зітхнула. — Ви по чию душу, товаришу начальник?

— Чому відразу по душу...

Левченко не чекав зустріти тут вдову Сомова. Але разом із тим склалося досить вдало — адже по дорозі до Катерини так і не придумав приводу для візиту. Якщо його підозри мають підставу та цілком реальні, поява начальника міліції без вагомої причини може насторожити цю втаємничену жінку. Та присутність Лариси стала несподівано доречною.

— Я шукав вас, — Андрій повернувся до Сомової. — Вибачте, мусив би від самого початку… Прийміть співчуття, все таке… Можливо, якась допомога…

— Нічого ви не повинні для мене робити, — відмахнулася Лариса. – За співчуття дякую. Так розумію, у вас своїх справ по горло. Мій…, — чи Левченку здалося, чи слово «чоловік» справді застрягло у неї горлі, мов кісточка, — словом… Віктор… капітан Сомов… Підкинув усім ще клопотів навіть своєю смертю… загибеллю… Хіба ні?

— Але я не вважав і далі не сприймаю вас, Ларо, зовсім уже чужою. Ми ніби друзі. Містечко маленьке, Поліна Стефанівна вже все знає, очі виплакала від самого ранку…

— Ні.

Андрієве красномовство раптом висохло.



— Тобто — «ні»?

— Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, — спокійно пояснила Лариса. — Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу — ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, — кивок у бік Липської, — так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення. На міліцію теж косо поглядають, на військових. Помічали?

— Ні, — збрехав Левченко.

— Вам і не положено, — Лариса посміхнулася кутиком рота. — Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати — домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?

Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.

— Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…

— Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.

— Як? Ви про що?

— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.

— Чому?


— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?

— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.

Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.

— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.

— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?

— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…

— Нічого, все в порядку.

— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?

— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.

— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.

— Ви збираєтесь їхати з Сатанова?

— Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.

— О! Який?

— Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.

— У місцевій школі вчителі потрібні теж.

— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.

— Навіть так?

— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.

— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?

— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.

Левченко діловито потер руки.

— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.

Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.

Чіткої відповіді не буде.

Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.

З якою метою?

Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?

Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.

— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.

Левченко говорив, дивлячись на Ларису.

Та сказане адресував насамперед Катерині.

Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.

Не лише для себе, а й для нього.

Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.

Не вагаючись.

4

Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.

Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.

Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо — коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.

Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.

Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.

Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.

Сам давно веде подвійне життя.

Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.

Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.

Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.

Все це може виявитися пов'язаним — а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.

Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.

І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень — єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.

До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.

Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили — будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ обласного управління, Андрій був абсолютно не впевнений у ефективності таких дій. Імітація бурхливої діяльності вирувала повним ходом. Але з огляду на потрясіння, котрі чекали людей уже найближчим часом, подібний струс повітря — значно краще, ніж справжній, серйозний та жорсткий трус місцевого населення та довкілля.

До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому — не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.

Пощастило — чекав недовго.

Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.

Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.

І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше — коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим — лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.

Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.

Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.

Сонце світило крізь верхівки.

Катерина побачила переслідувача.

Спершу не розгледіла, хто це — просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.

— Ще раз здрастуйте, — мовив голосно.

— Для чого ви тут, товаришу офіцер? — теж голосно, до того ж — несподівано дзвінко запитала Катерина.

— А ви?

— Гуляю.


— З протигазною сумкою?

Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.

— А ви — з пукавкою. На полювання?

— Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?

— Я свого відбоялася. Ходити лісом — злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…

— Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.

Андрій ще трохи наблизився.

— Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.

— Я десь це вже чув.

— І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте — побачите, офіцере.

— Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто — поговоримо. Будемо говорити, Катю?

— Про що?

— Є в мене кілька питань, — ще крок. — Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, — ще крок. — Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.

— Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.

— Поясню. Раз так складається — все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.

Ще крок.


— Стій!

Пролунало за спиною.

Вірніше — збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.

Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:

— На місці стояти! Зброю кидай!

— А якщо…

— Як що — не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!

Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.

Рвучко звели затвор. Брязнув метал.

Розділ дев'ятий

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка