Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка6/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

«Чапаєв»


1

Голуб упізнав цей зламаний ніс.

Каліцтво на лиці відразу кидалося в очі. Це не привертало спеціальної уваги, бо кругом зараз вистачало не лише дорослих чоловіків, а й жінок та навіть дітей, позбавлених війною рук, ніг, очей. Поруч із безногим танкістом, у котрого ще й обгоріла частина лиця, бородань із незграбно вивернутим набік, розплющеним на переніссі носом виглядав ледь не пестуном долі. Але погляд Голуба зачепився за щось знайоме — і він тут же посунувся вбік, аби Офіцер випадково його не помітив.

Чому і яким чином той виринув саме в Сатанові, Голуб поняття не мав, та особливо цим не перейнявся. Ігоря Вовка він лишив на березі річки, в тайзі, біля підрізаного Балабана. Тепер Офіцер тут, їхні шляхи перетнулися, й такий розклад Голуба не дивував. Хіба він укотре отримав підтвердження — світ справді тісніший, ніж здається. Й відразу почав думати, чим загрожує або, навпаки, допомагає йому поява типа, з яким довелося разом рвати кігті.

Розказати Теплому про Офіцера треба. Навряд чи він — лягавий, і там, у таборі, мусора провернули хитру комбінацію з його введенням до ближнього кола Проші Балабана. Звісно, від них можна чекати будь–якої підлоти. Та на виході всяка гра мусила мати старт і фініш. Реальної ж, притомної кінцевої мети саме для такої тривалої комбінації Голуб із усім своїм чималим кримінальним досвідом не бачив.

Вивести на втечу самого Балабана? Для чого? Ну, припустімо, був план, та його справді міг поламати Голуб. У такому разі, для чого гратися далі?

Ні, сто пудів… гаразд, хай дев'яносто, залізних дев'яносто, що Офіцер вибрався з тайги. Йому теж підфартило, і нині вони в однаковому становищі. Це може стати в пригоді Жорі Теплому — а може й не зацікавити. Подумаєш, ще один бродяга–втікач. Толку з нього…

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета — звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають — ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі — холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає — так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав — мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське — у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше — вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше — його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам — й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано — у великому місті. Києві, а ще краще — Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він — нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду — й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба — винюхати все, пов'язане зі складами.

Ясно, розклад зміни караулу навряд чи вийде дізнатися. Такі питання самі по собі звучать підозріло. Але варто спробувати розговоритися з кимось із служивих. Вони ж нудьгують, коли йдуть у звільнення — нема де подіти себе. Хіба чайна при базарі, її чоловіки оминають, і бійці, котрі несуть службу на складах, нічим не гірші. Які ще розваги в невеликому селищі…

Ось чому Голуб пішов до чайної.

Де й уздрів Офіцера.

Той зайшов до заклубленого сизим тютюновим димом приміщення, відразу рушив до саморобної фанерної стійки, привітавшись із кількома знайомими по дорозі. А Голуб, розташувавшись із кухлем пива в компанії таких, як сам, лише в кількох метрах від того місця, негайно закашлявся. Опустив голову, дозволив постукати себе по спині. При цьому перемістився так, аби Офіцера йому перекрив один із нових знайомих.

За традиційним гармидером ніхто не звернув увагу на мужика, якому розбавлене пиво пішло раптом не в те горло. Так само не зважали тут на безногого танкіста з баяном: навіть той, хто потрапляв у чайну вперше, дізнавався — звуть його Вася. Каліку прикочує сюди на саморобному возику із коліщатками донька, дівчинка років десяти. Доставляє акуратно, рівно на час відкриття. А коли пора закриватися — повертається за татом. Грошей баяністові майже не кидають, зате постійно підгодовують та підпоюють, й ось таким, ситим та п'яненьким, дитина забирає батька додому. Адже інакше доведеться думати, як нагодувати героя війни самим — її мама працювала в одній із селищних контор, упорядковуючи безкінечні папери.

Взявши собі пива, Офіцер на ходу хлюпнув трошки в підставлений кухоль баяніста, перекинувшись із ним кількома фразами. Про що говорили, Голуб не почув, та й не дуже хотів. Намагаючись не потрапляти в поле прямого зору того, хто готовий був убити його на березі Глухої Вільви, він не зводив погляду з бороданя. При цьому підтримуючи не надто обов'язкову бесіду з тутешніми завсідниками. Довго Офіцер у чайній не затримався, натягнув картуза, вийшов, махнувши на прощання знайомим.

Відразу ж попрощався й Голуб.

Давши Вовкові невеличку фору, а потім — пішовши назирці.

Саме хилилося до вечора, стояв будній день. Ігор перетнув базар, який почав згортатися. Не зиркаючи в різні боки, рухаючись так, ніби нічого йому тут не загрожує, довів шпигуна до знайомого вже тому Будинку культури. Там Офіцер про щось коротко перемовився із немолодим чоловіком. Той прилаштовував на спеціальну дошку з написом від руки «Кіно» саморобну афішу з рукописним: «Завтра на прохання — «Чапаєв»!» — а тоді, товариські хлопнувши його по плечу, відчинив двері, зник усередині.

Перший порив — підійти до дядька з афішею й запитати, хто такий оцей, із бородою, Голуб приборкав. Причому з певним зусиллям. Неодмінно ж ляпне потім Офіцерові: мовляв, цікавився тобою тут один, ніби між іншим. Вовк насторожиться, бо заліг на дно, рило в пуху, тіні власної шугається, факт. Тож вирішив поки прикинути, ким його колишнього співтабірника можуть у цьому Сатанові вважати.

Відповідь знайшлася швидко. Не інакше пристроївся Офіцер тут, у Будинку культури. Придурився кимось, тягне лямку звичайної радянської людини. Служить, отримує продуктові картки.

Ну–ну…

Майданчик перед будинком був невеличкий, проте доволі відкритий. Лишаючись тут стояти далі, Голуб опинявся на виду. Тому, забувши про свою головну мету, відійшов і розташувався зі своєю ковінькою так, аби бачити ганок та вхідні двері. Не живе ж Офіцер там, не спить. Хоча… хрін знає, як тут у нього все склалося. Приготувався чекати довгенько, навіть почав думати, куди б переміститися, поміняти точку. Але менш, ніж за годину, з приміщення вийшли один за одним кілька людей. Переважно жінок, якщо не рахувати літнього кіномеханіка. Одна вела за руку хлопчика років семи, видно, брала з собою на роботу. Офіцер залишив будівлю останнім. Спершу старанно закрив на висячий замок вхідні двері, тоді обійшов будівлю по периметру, зачиняючи ззовні ставні на вікнах. Вже насунулися швидкі вересневі сутінки, і Голуб зрозумів: робочий день закруглився. Значить, справді пристроївся спритний Офіцер. Ким? Ключником… чи сторожем, отак, мабуть, правильніше буде.



Не звертаючи ні на кого увагу, поводячи себе на диво спокійно, Ігор рушив у бік, протилежний тому, де зайняв позицію Голуб. Той же, знову давши йому відійти, пошкутильгав слідом. Намагаючись тримати дистанцію та при цьому не забувати кульгати на ту ногу, на яку припадав.

Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці — далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.

Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше — не ховаються й не курять.

Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо — той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.

Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.

Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.

Так би й прогавив старого знайомого.

Ну–ну…


2

Загальні збори Левченко проводив удень.

На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення — головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.

Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».

— Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!

— Товаришу старший лейтенант! — пробасила Парторгша у відповідь. — Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.

— Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?

Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…

— Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?

— Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б — політично важливо! Будете сперечатися?

— З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, — погодився Андрій. — Хіба гарикатися.

— Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».

Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.

— Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина — нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?

— Забобони. Я воювала в тутешніх лісах. Вовкулаків не буває. Часом деякі двоногі страшніші за перевертнів. Або самі ними є. Ви міліціонер, товаришу Левченко, краще за мене це знаєте.

— Знаю. Та це не означає, що громадянам не треба спокійно, публічно пояснити: вовкулаків не існує. А всякий, хто сіє паніку, — працює на ворога. Допомагає йому, деморалізує населення на звільнених територіях. Раптом недругам тільки того й треба.

— Хто ж тоді на людей нападає?

— Тут інше питання, — Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. — Міліція займається, процес іде.

— Вовків ловить?

— Чому — вовків? Бачте, Тамаро Василівно, ви теж туди! Розумна жінка, воювали, нагороди є, член партії, вдова комуніста, а туди ж — вовки…

— Люди хочуть знати, що відбувається в селищі.

— Так я вам про що і кажу! Бачте, самі ж згодні!

— Але перед «Чапаєвим» буде випуск хроніки! Потім — сам фільм! Знаєте, коли це закінчиться? Вже стемніє! Люди бояться пізно ходити, товаришу Левченко! А ви ж затягнете час своєю лекцією чи що там у вас ще! Хіба я не права?

— Цілком, — довелося визнати Андрієві.

— Пропоную вам такий вихід, — пробачила Парторгша, задоволена черговою перемогою своїх аргументів. — Зберіть удень партійних працівників, керівників, селищний актив, коротше кажучи. Проведіть розмову з ними. А вже далі хай відповідальні товариші говорять із людьми далі, ширше, як то кажуть. Приймається?

— Резонно, — погодився Левченко.

…І ось тепер у актовому залі, котрий при потребі перетворювався у кінозал і майданчик для танців під патефон чи баян, зібралося з півтора десятка людей. Може, це краще, вирішив Андрій. Всі налаштовані по діловому, менше буде галасу та дурних вигуків із місця. Привітавшись з деким особисто, решті махнув, примостився спершу на краєчок збитої нашвидкуруч сцени. Подумавши, легко застрибнув на неї, ставши перед залом, немов лектор чи справді актор самодіяльного театру. Почав без передмов та обов'язкових і через те — зайвих слів:

— Товариші, ви знаєте, чому я попросив вас зараз зібратися. Ситуація в нашому селищі склалася не дуже проста через всі ці…, — хотів сказати спершу «злочини», потім — «убивства», та зрештою знайшов, як здалося, більш підходяще слово: — … через всі ці наглі смерті. Не так давно тут ще були німці. Роки окупації, страх, утрата надії. Але радянська влада повернулася на Поділля назавжди. І хоч країна воює, а наша доблесна армія продовжує бити ворога, люди вірять у перемогу та втомилися боятися. Ні для кого не секрет, що сили міліції обмежені. Натомість банди, котрі складаються з дезертирів, зрадників, злодійських недобитків, піднімають голови. Озброюються. Не дають нам із вами налагоджувати таке нормальне життя, яке можливе далеко від лінії фронту у військовий час. Мені доводиться визнавати, що особового складу міліції не завжди вистачає, аби дати бандитам і спекулянтам–мішочникам адекватну відповідь. Що, товаришу Маківник?

— Ви наче виправдовуєтеся зараз, — мовив із місця голова місцевої парторганізації. — З ситуацією всі ознайомлені. Конкретніше говоріть.

— Йдеться про те, — вперто повів далі Левченко, завершуючи попередню думку, — що, коли міліція, грубо кажучи, ловить бандитів, це всі розуміють. Але вже кілька місяців ми знаходимо трупи людей у довколишньому лісі. Не можемо пояснити толком, хто або що стало причиною їхньої наглої смерті. Ось тоді починають виникати й ширитися забобонні, страшні, нікому не потрібні чутки.

— Народ боїться невідомого, — вставив із свого місця одноногий директор школи Іван Худолій. — Це тільки дітвора в нас на перервах у вовкулаків грається.

— Таке є?

— Ще й не таке! Прибиральницю, бабу Пашу, двоє архаровців так налякали! Підстерегли за рогом і рикнули на два голоси! Довелося самогоном відпоювати стару жінку.

— То діти, — посміхнувся Маківник. — Їм цікаво.

— Ось бачте, вже намацали першу проблему, — пожвавився Андрій. — Треба з батьками роботу провести! Якщо комуністи — по партійній лінії! Бо це нікуди не годиться!

— Ага! — підхопив у тон йому Худолій. — Точно, не годиться. Один — Боря, синок Каті Липської, поштарки. Інший — дружок його новий, Юрко, син Лариси Василівни, вчительки.

— Жінки товариша Сомова? — уточнив доктор Нещерет.

Його Андрій так само запросив. Присутність людини, котра знала більше за інших і стільки ж, скільки він сам, у непростій ситуації додавала впевненості.

— Його, — кивнув директор школи. — От що ви начальнику НКВС скажете? Хто з ним роботу проведе? Пацанам дванадцять і десять років відповідно.

— Це має якесь значення? — стрепенувся Маківчук.

— Звичайно, має! — Худолій навіть підвівся, спираючись на костур, і тепер повернувся обличчям до присутніх, явно збираючись перехопити ініціативу в Левченка. — Війна, діти хоч як дорослішають. Я педагог, між іншим, ще з довоєнним стажем, у мене грамоти почесні є…

— До чого тут твої грамоти, Іване Григоровичу? — відмахнувся Маківник. — Не про них говоримо.

— Не про них, — легко погодився той. — В пічку мої грамоти, хай згорять. Але дітей я відчуваю ось! — розчепірена долоня лягла там, де серце. — Війна, у їхніх головах — це рік за півтора, як не більше. Дорослими рано стають, то не новина. Тільки ж дітьми лишаються, факт. І передають своїми діями настрої дорослих! Наші з вами настрої, товариші, це теж не слід забувати!

— До цього й повернемося, — підсумував Андрій. — І ближче до конкретики. Настрої тривожні… Та що говорити… Звичайно, я не тутешній, хоча знаю кожного з вас, ніби сто років…

— … а ми — вас! — вклинився Маківник.

— Ага, дякую…, — збившись на мить із думки, Левченко вкотре витримав коротку паузу. — Отже, товариші, я про що хочу сказати. Можливо, в цих краях ходять якісь давні забобони, котрі пустили глибоке коріння. Стою на квартирі в нашої шановної бібліотекарки, вона провела лікнеп. Прояснила, що в назві нашого з вами Сатанова нічого нечистого нема. Зовсім інше походження, не від Сатани. Взагалі вона тут народилася й усе життя живе. Батьки її тут народилися та прожили, й прабатьки…

— Товаришу Левченко, даруйте, але оце ви зараз нагадуєте попа! — пробубнила Парторгша. — Різне там церковне мракобісся. Сатану згадали, ще заведіть, як на проповіді – Абрам народив Ісака, Ісак народив Якова… Ось я теж із цих країв. Батьки мої так само в Сатанові народилися, яке це має значення?

— Має, має. Ось ви сказали — коли партизанили, ні разу не стикалися зі схожим нападом вовків на людей. Хоча хижі звірі в лісах — природно. Ви мені про реальність розказали. Поліна Стефанівна розповіла кілька місцевих казок, не те, щоб страшних — цікавих. Та жодна з них прямо не стосується вовкулацтва в наших краях.

— Усе ж таки, до чого ви хилите? — поквапив Нещерет. — Вода, вибачте, товчена в ступі.

— До того, Савичу, до того. На людей нападає звір. Це факт, котрий не викликає сумнівів, — зараз Андрій почав озвучувати присутнім частину своїх висновків. — Інший доконаний факт: раніше ніщо подібне тут, у Сатанові, та в околицях місцевим не загрожувало. Ані до війни, ані навіть до революції. Були, звісно, випадки, коли хижак різав худобу. Таке трапляється кругом, не вважається надзвичайною подією. Щойно вовк остаточно нахабніє, збиваються до гурту чоловіки–мисливці, йдуть до лісу та вбивають його.

— Хочеш зробити так само, тезко? — запитав молоденький лейтенант Андрій Борисов, взводний з охорони складів, теж запрошений Левченком, із яким вони, фронтовики, без церемоній перейшли на «ти». — Облаву? Я автоматників виділю. Мої орли зовсім застоялися там, у казармі. Якась розвага.

— Ми не бавимося, Борисов. Для забави кіно придумали. Сьогодні взагалі «Чапаєва» привезли. Так що відпускай бійців, хто заслужив, на вечір сюди. Кажуть, танці потім. Під патефон. Трофейні платівки, місцеві дівчата…

— Мої бійці, тезко, вже чоботи гуталінять, кому підвезло.

— Ну бач... А полювання… Влаштувати можна. Тут у чоловіків також є зброя на руках. Просто я не думаю, що прочісувати довколишні ліси нині на часі. Веду ось до чого. Нема ґрунту для забобонів, пов'язаних із вовками–перевертнями. Так само не можна впевнено твердити — орудує величезний скажений вовк. Хоча б тому, що напади відбуваються з дивною періодичністю. Якимось незрозумілим мені чином пов'язаною з так званими місячними фазами.

— Даруйте, Андрію, — знову втрутився лікар Нещерет. — Повня — атмосферне явище, якщо можна так сказати. Це як сходження або захід сонця, дощ, вітер. Природа, словом. Тому називати її «так званою» — помилка.

— Гаразд, хай, — легко погодився Левченко. — Це навіть трошки ускладнює ситуацію. Яким чином повний місяць прямо або непрямо впливає на чергову появу хижого звіра? Звідки він узявся, раз ніколи в цих краях такого не помічали раніше? Чого не тікає звідси, а вперто сидить десь у лігві? Я тут наводив довідки, до речі… Ніде в сусідніх районах, у довколишніх селах схожого не фіксували. Значить, щось тримає звіра саме тут, біля Сатанова! — піднісши голос, він труснув стиснутою в кулак рукою з виставленим уперед, ніби указкою, вказівним пальцем. — Зрозуміли тепер, товариші, до чого я веду і для чого вас зібрав?

Відповіддю було мовчання. Здається, аж тепер до присутніх, тих, хто активно говорив, і тих, хто відсиджувався мовчки, починав доходити моторошний зміст сказаного. Насолодившись досягнутим ефектом, Андрій повів далі, вже — нормальним голосом, не нагнітаючи:

— Начальник УНКВС товариш Сомов переконаний — вовк тут ні до чого. Під хижого звіра, так би мовити, працює людина або група людей з метою залякати місцеве населення. Це його версія. Він має на неї повне право. Я ж притримуюсь іншої думки: людей ніхто не залякує. Вони самі бояться.

Думав — зараз запитають, чого саме, та зібрання мовчало. Левченко, вкотре витримавши багатозначну паузу, підбив проміжний для себе підсумок:

— Бояться невідомого.

Парторгша прокашлялася, неквапом витягнула папіросу, розім'яла її пучками — до війни не курила, привчилася в загоні. Процес чомусь дуже її захопив. Не відводячи очей від пальців, мовила:

— Хто ж, по–вашому, цей невідомий, товаришу начальник міліції? Або… що ж це таке?

— І якої холери не йде звідси, — додав Худолій. — Може, його тут годують?

— Кого? — тут же спитав Борисов. — Кого годують, шановний?

Левченко легенько плеснув долонями.

— Оце вже, товариші, питання не до вас. Складність ситуації знаєте, в чому? Складу злочину нема. Жертви не були близькими знайомими, хоча жили ніби в одному невеликому селищі. Смерті об'єднує лише спосіб нападу, це пішли мої професійні пояснення. Інтервал між ними теж великий. Місця всякий раз різні, а останній випадок — взагалі, можна сказати, в межах Сатанова. Так далеко з лісу він… воно…, — знов запнувся, – це ніколи не виходило. Тому логіки й здорового глузду в низці смертей, що сталися від травня, не бачу. За великим рахунком, міліція не повинна займатися нападами звірів на людей. Особливо — коли йде війна, а округу тероризує банда Жори Теплого. Сил ще й на вовків або інших звірів у нас просто нема. Саме тому я вас і попросив зібратися сьогодні.

— Тобто? Не зрозуміло все одно, — Маківчук висловив спільну думку. — Ми замість міліції мусимо ловити скаженого вовка?

— Міліція теж не повинна ловити скаженого вовка, — парирував Андрій. — Завдання, або, якщо хочете — прохання до вас, товариші. Треба організуватися, розбити Сатанів на сектори, піти по людях. Зайти в кожну хату, в кожен дім. Поговорити по можливості з кожним. Чи зробити так, аби розмову передали далі. Довести до людей не вимогу, а прохання: без паніки. Вокулаків не існує. Забобони підривають бойовий дух людей у тилу, адже саме тут і зараз кується наша перемога. Всякий населений пункт сьогодні — кузня фронту. Гарні ж будуть ковалі, якщо боятимуться сірого вовка. Зверніть увагу: хижака ніхто не бачив за весь цей час. Словом, поки міліція справді не може, не має права та, визнаємо це, жодних підстав шукати вовка в лісі, візьміть боротьбу з панікою на себе. Зрештою, кому ж іще, крім вас… комуністи.

— Я кандидат, — нагадав лейтенант Борисов.

— Нічого, тезко, — Левченко посміхнувся кутиком вуст. — Значить, йдете по людях. Пояснюєте про батіг та пряник. Що за пряник зійде — поки не придумав. А батіг такий: хто сіятиме паніку, поширюватиме чутки про перевертня, таке інше — кримінальна відповідальність. За законом воєнного часу. Аж до розстрілу. Сміливо валіть усе на мене — начальник міліції сказав, і крапка. Ясно?

— Так точно, — відповів за всіх Худолій.

— Тоді дякую, що слухали. Можете бути вільними. Я все сказав. Хіба що в когось питання з'явилися. Є?

Знову відповіло дружне мовчання.

— Ще раз спасибі.

Обсмикнувши гімнастерку, Андрій вдягнув кашкета, фасонно козирнув людям і швидко вийшов першим.

Хотів піти скоріше, бо увесь цей час йому муляло знання, якого не мали інші. Побоювався, аби це не помітили, не розкусили певну нещирість начальника міліції. Тому й намагався в процесі не затримувати погляду на Нещереті — лікар єдиний розумів, про що недоговорює Левченко.

Бувають вони, перевертні.

Принаймні, одна людина–вовк точно ховається десь поруч.

І Андрій майже проговорився. Адже підозра, що з таємничим лісовим звіром може бути якимось незрозумілим поки чином пов'язаний хтось із місцевих, сформувалася остаточно. Стриміла в голові.

Та ледь не зірвалася зараз із язика.



3

— Не хочу лякати вас, Ларочко.

— Лякати? Невже ви можете налякати більше, ніж оці чутки про вовкулаку, Поліно Стефанівно?

Стара бібліотекарка зібрала розкладені на столі карти. Акуратно, трьома пучками взяла старий мундштук, справжня слонова кістка. Зробила затяжку.

Вона курила не часто, пояснивши Ларисі, що не отримує від нікотину жодного задоволення. Цигарку скручувала собі сама, маючи невеличкий запас папіросного паперу. Для цього тельбушила вже готову, фабричну папіросу, змішувала тютюн із висушеними й тоненько нарізаними духмяними травами. Потім димила цією ароматною сумішшю й переконувала саму себе, що процес сприяє розслабленню та заспокоєнню. Ларисі ж було все одно, звикла до будь–якого тютюнового диму ще до війни. Ігор задля мужності чомусь вирішив ще й навчитися курити, хоч не лише вона — всі, хто добре знав його, казали — не пасує. Це заводило Вовка, і за короткий час він ніби назло самому собі перетворився на завзятого курця. Коли ж почалася війна, задиміли, здавалось, усі довкола. Лариса взагалі дивувалася, як їй вдалося триматися без курива, що в теперішній час вважалося ледь не поганим тоном.

— Про це я окремо розкажу. Якщо слово дасте.

— Слово?

— Чоловіка вашого не тішити моїми казочками. Хоч не такі вже це й казочки…

— Мій чоловік, нагадаю, офіцер НКВС. Чекіст. А там казкам не вірять.

— Хіба? — Стефанівна пустила струмінь диму вбік, поклала мундштук на стару металеву попільницю так, щоб попіл падав їй усередину, машинально перемішала карти. — Працівники органів державної безпеки готові не тільки повірити в казки, а й самі вигадати кілька, аби це допомогло в боротьбі з черговим ворогом народу. Чи я помиляюся?

— Я ж просила вас, Поліно Стефанівно, не вести зі мною подібних розмов.

У Ларисиних словах не чулося жодної нотки докору — вона лише сухо нагадувала старшій товаришці про певну домовленість.

— Хіба це розмови, Ларисочко? Нічого небезпечного, звичайні побоювання. Він, здається, теж полює на вовка.

— Чому — теж? Хто ще? І потім…

— Що? — руки бібліотекарки завмерли, пальці ледь стиснули колоду.

— Сомов не ловить вовків. Він просто не вірить, що тут орудує хижак.

— У що ж він вірить?

— Ми з ним мало про це говоримо, — Лариса не скаржилася, як і раніше, тільки констатувала факт. — Ми з Віктором узагалі мало говоримо.

— Останнім часом?

— Не лише. Про його роботу — тим більше. Але обмовився мені: всю цю історію з нападами на людей сприймає підступами ворога.

— Тому я й проситиму вас не ділитися з ним моїми підозрами.

— Вашими? — Лариса не стримала посмішки, тут же зрозуміла — це виглядає не зовсім ввічливо: — Даруйте, Поліно Стефанівно… У вас є підозри? Кого і в чому ви підозрюєте?

— Не підозри. Думки, — руки почали звично мішати карти. — Я мислю, значить, я існую. Знаєте, до речі, хто це сказав?

— Здається…, — лоб Лариси збігся зморшкою, — … Не Декарт?

— Вірно. Як любить говорити мій квартирант — так точно. Рене Декарт, був багато століть тому такий філософ. Читали його праці може, а?

— Він же математик. А я вчитель математики.

— Вам викладали в інституті математику Декарта?

— Мені дивно, звідки ви знаєте про нього тут, у…

Лариса затнулася.

— Кажіть, кажіть далі, — карти в руках Поліни Стефанівни заходили швидше. — Тут, у Сатанові. В глушині, в провінції. Ви ж киянка, вірно?

— Так точно. Як любить говорити ваш квартирант.

— Тоді мусите знати, що Київ не завжди був столицею. В мене є стійка підозра, що коли ви народилися, Ларисо, ваше рідне місто столицею не вважалося. Чи вважалося, але коротко. Наш Кам'янець–Подільський теж певний час був столицею української республіки. Ось про це, між іншим, при вашому чоловікові точно не варто згадувати. Хоч він напевне здогадується про мою довгу пам'ять. І так само я не завжди працювала в провінційній бібліотеці, Ларисочко. Ми з вами якоюсь мірою колеги.

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.

— Змова?

— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.

— Досі не розумію, до чого ведете.

— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.

— Знаходили?

— Так. Запитайте, де.

— Де?

— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.



Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.

— Німці пояснювали якось?

— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.

Лариса потроху почала розуміти.

— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?

— Було. Пішло. Тепер знову.

— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?

— На те у кожного свої причини.

— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?

— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.

— Заходів?

— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?

— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.

— Вірно думаєте. Скарга дійшла за адресою. Бургомістр сумлінно передав її німецькому коменданту, без чийого рішення не мав права приймати своїх та вживати будь–яких заходів. А герр комендант підмахнув наказ: знайти скаржників та покарати з діючим законом.

— Закону?

— Законом, Ларисо. Він забороняв нам скаржитися на повітових старост. На місцеву поліцію ще можна. Окремих поліцаїв навіть показово карали — за мародерство, наприклад. Або за зґвалтування неповнолітньої. Часом знаходилася управа й на начальника поліційного куща. Проте староста, Ларисо, уже був недоторканий. Налякані жорстокими нападами хижака наші люди на короткий час втратили гальма. І поплатилися за це. Анонімних невдоволених виявили дуже легко. Забрали всіх, їх було п'ятеро. Четверо, повторюся, немолоді вже люди. П'ята — дівчина–школярка, чотирнадцять років, трохи крива на праву ногу. В поліції били, змусили писати листи, вирахували за почерками двох — кривеньку та її сусідку, тітку. Вони так конспірувалися, писали по черзі. Обох на шибеницю, Ларисо. При всіх, зігнали людей на майдан — глядачів. Інших скаржників поліцаї змушували стати катами. Одна жінка не захотіла. Пан німецький офіцер без вагань застрелив на місці. Тоді двоє інших, старий дід–пастух та вдова Терлецька, вибили колоди з–під приречених. Мені продовжувати?

Лариса немов гляділа на себе згори, дивуючись й обурюючись водночас власній здатності спокійно слухати страшну історію. Хіба зблідла, але загалом тримала себе в руках, кивнула.

— Хочете знати, чим усе скінчилося?

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.

Лариса перевела подих.

— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?

— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.

— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.

— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?

— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».

— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?

— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.

— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?

— Про кицьку.

— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…

— Не аж так.

— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.

— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?

— Закон фізики наче.

— Так точно.

— А оце вже — мій квартирант говорить. Ми надто часто його згадуємо нині, вам не здається, Ларисо?

— Зривається само. Але ви праві, — гостя стурбовано глянула на годинник. — Засиділася. Вечір уже, поки за Юрою зайду. Все пояснили. Хоча так налякали… бр–рр, — повела плечима. — За всім цим так і не зрозуміла, чекають на мене неприємності, і чи справді вони — неприємності. Порівняно з тим, що я почула.

— Зміни.

— Тобто?


— Я про зміни говорила. Не про неприємності чи якесь інше лихо. Але в наш час зміни не конче можуть бути бажаними. Тут я за стабільність.

Лариса не погоджувалася.

Та вголос про це вирішила не казати. Для чого їй вкотре з найменшого приводу визнавати — мало війни, ще особисте життя не склалося.

І так буде завжди.



4

Надворі Ларису огорнули сутінки й туман.

Вересень перевалив за половину, і зараз починався дивний, незрозумілий для неї період, коли вечір наставав якось відразу. Здається, все довкола ще видно, та варто зупинитися, перекинутися з кимось на вулиці парою слів, зазирнути в магазин чи зайти на коротко до бібліотеки — й цього часу було досить, аби інший, темніший час доби вступав у свої права швидко, непомітно.

Подібні відчуття Лариса Сомова порівнювала з входженням у річку в незнайомому місці. Скільки разів так бувало: ступаєш з берега, під ногами — пісок чи суглинок, вода доходить спершу до кісточок, далі торкається середини литок, за кілька кроків ледь сягає голих колін. Та враз нога провалюється стрімко, тепер — по пояс. Від несподіванки заточуєшся й добре, якщо втримаєш рівновагу, інакше шубовснеш.

До того її ж улюблене бабине літо тривало цього року чомусь не дуже довго, вкотре зарядили занудні дощі, нагадуючи людям, яка пора року впевненіше вступає у свої права. Правда, сьогодні лиш сіяло, кілька годин по обіді. Але туман усе одно змішався з сірими сутінками, ніби навмисне згущаючи їх, викликаючи в Лариси чомусь спогади про каву з молоком — давно не бачену, забуту розкіш.

Власне, вона сама змусила себе не згадувати про напій, який завжди смакував. Сомов звідкілясь притарабанив бляшану банку, на дві третини заповнену справжньою меленою кавою. На ній усе було написано німецькою, шрифт із виразними елементами готики. І якби ще бляшанка була повною, хай розпечатаною, Лариса б не ремствувала. Проте Віктор приніс додому саме почату каву. І вважаючи, що трошки знає чоловіка, вона вирішила — трофей, поза сумнівом. Явно не бойовий. Надибав десь на обшуку, забрав собі на правах старшого. Інше походження бляшанка навряд чи мала. Та нехай би подарунок, під час війни не варто гребувати й надкушеним — Ларисі все одно вперто хотілося вірити, що офіцер НКВС вчинив саме так, а не інакше: здобув бляшанку силою. Через те не торкалася кави, хоча пахнула вона божественно.

Сомов же каву не любив, та вливав у себе, як він казав, принципово. У чому полягав дивний принцип — вживати те, що не смакує, Лариса не розбиралася. Й, коли чесно, не дуже–то й хотіла. Адже сама мала інший принцип, котрий не могла до кінця пояснити навіть собі: по можливості не переймалася, що допомагало розкрити чоловіка з чергової сторони. Після реєстрації шлюбу вона, лишаючись на самоті, часто подумки доводила самій собі — Віктор Сомов її не цікавив, не цікавить, і навряд чи її ставлення колись поміняється.

Дала їхньому шлюбу ще вісім років. Юркові стукне вісімнадцять, він уже стане дорослим, неодмінно піде вчитися, та й армійську службу ніхто не скасовував… І ось коли син почне самостійне життя, тоді спробує розлучитися й вона.

Не боялася.

Бо трошки знала Сомова.

Заважатиме, дуже заважатиме.

Але не вб'є.

Так, їй удасться вирватися. Поки ж усе заради сина. Потерпить Сомова, нічого. Час є, відступ підготувати можна.

Затишніше закутавшись у шаль, Лариса впевнено й швидко рушила стежкою крізь затуманені сутінки додому. Ці думки крутилися не вперше, приходили постійно, з ними лягала та вставала. Не відступали, навіть коли розмовляла з Сомовим… і не лише розмовляла. Навпаки, саме в ті моменти вони ставали чіткішими. Плани на майбутнє без Віктора — реальнішими. А спогади про Ігоря — стійкішими. Як математик, мислила реалістично, прагматично. Й розуміла: навряд чи колись побачить Вовка, хоч живим, хоч мертвим. Так само будучи свідомою того, що її теперішній чоловік тільки прикидається байдужим. Насправді ж намагається відстежувати давнього ворога навіть там, куди Ігор потрапив завдяки його зусиллям. І не дозволить йому вийти на волю.

Нічого.

Вісім років.



Ще вісім років.

Карти лягли, показуючи незрозумілі навіть Поліні Стефанівні зміни в її найближчому житті. Хай би так і було. Втім, картинки з мастями не оцінять усіх її теперішніх та найближчих перспектив. Тож особливих змін Лариса, признатися, не чекала. Взяла до уваги слова старшої приятельки лише з ввічливості, зважаючи на самотність Стефанівни та потреби в рівному спілкуванні.

Чесно кажучи, Ларису більше зачепила розказана бібліотекаркою історія. Саме її вона, дружина офіцера НКВС, чудово зрозуміла. Й відзвітувала собі в повній мірі, чого саме, вірніше — кого саме бояться люди в Сатанові, коли стараються не надто розводитися про лиховісні хижацькі напади.

Але це зовсім не означало, що пізно ввечері слід ходити самій.

Без остороги.

Лариса знову запахнула щільніше шаль, притримуючи краї, та ще прискорилася.

Щоб зрізати кут та швидше дійти до будинку Липських, так чи інакше треба дістатися старої брами. З того місця шляхи розходилися в будь–який зручний для того, хто йде, бік. Лариса вже подумки будувала звичний для себе маршрут. Коли повернула й попереду забовваніли серед клаптів туману залишки муру, заспокоїлася.

Нічого не сталося.

Та й не станеться.

Не буває вовкулаків.

Стояла можлива тільки ранньої осені тиша. Над старою брамою крізь туман проглядався місяць.

Давній мур був уже зовсім поруч, із правої сторони. Порівнявшись, мимоволі повела плечима. Та дівчина, з лікарні, загинула, кажуть, десь тут. Ще щільніше, наскільки це було можливо, загорнувшись у шаль, Лариса, подумавши мить, перекинула її з плечей на голову, на манер хустки, різким жестом запахнула. Навіть на мить заплющила очі, аби не дивитися в той бік.

Крок.

Крок.


Ще крок.

Ще.


Нарешті моторошне, хай знайоме місце, лишилося за спиною. Можна полегшено зітхнути.

Немов у відповідь на ці думки ззаду вчувся рух. Не здалося — хтось, виринувши з кавово–молочних сутінок, не дуже криючись, біг за нею.

Тяжке хрипке дихання.

Звір.


Ні.

Крига страху скувала миттєво. Голова розуміла — треба чимдуж тікати. Ноги ж не слухалися, ніби примерзли до землі.

Далі все відбулося не з нею.

Ось він за спиною. Незнайомий запах. Не тварина… але й не людина… Чи може…

Треба кричати. Почують, порятують, люди кругом. Не так близько, але — кругом.

Пізно.


Міцні обійми–лещата. Запізніла спроба крикнути.

Жорстка — долоня, лапа? — запечатала рота.

Спробувала вкусити, на рефлексі. А потім її стиснули, нахилили, потягнули.

Лиш тоді зомліла.



Розділ шостий
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка