Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка5/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Частина друга

ВЕРЕСЕНЬ ТРИВОГИ
Розділ четвертий

Антигени


1

Теплий ніби виринув із ночі.

Голуб чекав дві доби. До того довгенько крутився в самому Кам'янці, намагаючись вийти на його людей. Заходив здалеку. Мав при собі трошки коштовних бряцалок: потрусив евакуйованих у Пермі, довелося залишити по собі два трупи. Не те, щоб шкодував. Просто в нинішньому становищі, коли нема на кого особливо покластися, не ризикуючи нарватися на вирок блатного товариства, іншого способу замітати сліди не бачив.

Ті, хто зможе його впізнати, жити не повинні.

Отак.

Через те працював сам. Тримав дистанцію від тимчасових, випадкових компаній. Не світився ніде. Але водночас поле діяльності без підтримки таких, як сам, було значно обмеженим. Нічого, обходився тим, що вдавалося надибати, негайно роблячи ноги з чужої території.



З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.

Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.

Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.

Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.

А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.

Почувся шум — скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота — не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину — не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.

— Хто послав? Хто наказав? Говори, підор, зараз говори!

Голос Теплого впізнав відразу. Його важко з кимось сплутати. Та сказати нічого не встиг — коротко замахнувшись, Жора влупив дулом по лобі, тепер цівка крові потекла ще й з брови, швидко заливши ліве око.

— Хто прислав? Кому служиш, падло? Смерті захотів? Смерті, смерті?!

— Не треба… Теплий, це я…

— Бачу! Все я бачу! По мою смерть прислали тебе, га? Кажи, підорюга!

— Ти що! Жора! Ти що, це ж я…

— Прислав тебе хто!!!

— Скажу!


Дуло відсунулося. Промінь уже не бив у очі. Зробивши крок назад, Теплий запитав не так злобно:

— Валяй. Сповідуйся. Чого мене шукав? Завалити?

— Я до тебе, — Голуб витер кров із лиця. — Нема куди більше йти. Мені самому вирок оголосили. Ще ніхто не знає, що я Балабана… того…

— Балабана? Прошу Балабана? Ти? Чим доведеш, Голубе?

— Слухай… Послухай мене, Теплий… Не можу довести. Ми були сам на сам, там, у тайзі. З нами ще один… Не наш, Офіцер…

— Чому Офіцер?

— Кликуха. Політичний, з війни… Посадили за якусь дурню, не має значення… Він з нами тікав, Балабан таке рішення прийняв. Де зараз — не знаю. З тайги міг не вийти. Але навіть якщо вийшов — не свідок. Хер знає, куди його понесе. Тобі доведеться мені повірити, Теплий.

— З якої радості я мушу вірити тобі?

— А з якого переляку ти вирішив, що я хочу тебе замочити?

Промінь знову вдарив Голубу просто в очі.

— Ти знав, де мене можна знайти. Чутки ходять — мені вирок, Балабан та інші авторитетні злодії під цим підписалися. Де гарантія, що тебе з–за колючки не вивели спецом, аби вийшов на мене та виконав? Могли впрягти тебе в дурне діло, ох, могли.

Голуб наново стер кров, витер руку об штани.

— Хотів слухати — слухай. Грохнеш мене — вали, чорт із тобою. Тільки хто ти? Великий авторитет? Сейфи до війни ламав, потім оскоромився мокрим. Масть не підходяща, щоб усі злодії нашої великої країни спали й міркували, як би ото Жору Теплого підрізати за те, що зсучився. Ти один такий? А ось ні хріна! На кожного час тратити — мозолі зіб'єш. Де тебе шукати — знаю, бо люди з волі вирахували. Сліди лишаєш за собою, Теплий. У твоєму… нашому з тобою становищі це недобре.

— Немає нічого нашого з тобою, Голубе.

— Поки нема, Жора, поки що. Приніс я тобі звістку в дзьобі. В мене он у самого земля під ногами горить. Але ніхто спеціально до тебе ката не засилає. Крутиться така думка, за це відповідаю. Та полювання за тобою, мною чи кимось іншим не аж так на часі. Не віриш — більше мені нічого сказати. Віриш — послухай мене, зливаємося звідси разом. Пірнемо далі, відрубаємо зайвих. Заляжемо на дно, пересидимо хоча б рік. Уляжеться — знову повилазимо. Ось такі мої тобі слова. Ось для чого я до тебе йшов. Сказав усе. Вбивай, Жоро.

Промінь поволі посунувся вбік. Голуб побачив — рука з револьвером теж опустилася.

— Ну, раз так… Тоді здоров, бродяга.

Не встигнувши отямитися, той раптом опинився в коротких та міцних обіймах. Щойно Теплий відсторонився, Голуб пробурчав:

— Пішов ти к чорту, Теплий… То в морду лупить, то обнімається…

— А ти не собачся, Голубе, не собачся. Мою історію краще за мене знаєш, бач, складно розказав. Як мені думати накажеш про все? Про тебе, наприклад. Падаєш з неба, базариш про те, як старого пахана підрізав, тицяєш якесь ржавйо… Перевірити мусив. Хіба ні?

— Твоє право. Тільки ти, Жора, злодія по морді вдарив.

— Так і я не урка базарний, — Теплий розвів руками, заховав револьвер у кишеню широких штанів. — Зап'ємо мирову. І вважай, проїхали. Замазано?

Голуб зробив вигляд, що йде на величезну поступку, тиснучи простягнуту руку.

— Замазано. Ти мене тут лишаєш?

— Є інша хаза. Не одна. Але тебе, Голубе, точно Бог послав.

— Бога нема.

— Значить, є хтось інший. Бо як ще пояснити, крім втручання звідти, — кивок угору, до стелі, — чому ти мене дуже вчасно знайшов. Новини приніс важливі, ось що.

— Важливі?

— Мене оголосили, Голубе. Виглядає, знають, де моє лежбище. Валити звідси треба.

— Куди?


— Інтересне питання. А ще краще — з чим валити? Без хрустів далеко не забіжиш. Бо хрусти — це ксиви, безпека. Не повна, ясно, але — безпека, Голубе. Тому з нами кантуйся. Разом не пропадемо.

— Для того й шукав тебе, Жора. Скільки вас?

— Зі мною — четверо. Було п'ятеро. Одного лягаві поклали з місяць як.

— От вовки!

— І я про це, — Теплий примостився поруч на лежаку. — Ми залягли поки. Так, виступаємо по дрібноті, але не те все, не те. Саме надибали справу, вірняк. Якраз підключишся. Недалеко, в селищі одному. Сатанів називається. Пошурували там мало–мало. Тільки місцеві мусора, думається мені, вже чутка заспокоїлися. Понюхаємо ще трохи, зробимо — і рвемо кігті звідси. Я б до моря подався.

— Чому — до моря? До якого моря?

— До Чорного найближче. Одеса–мама, знайомих тьма. Бував я там до війни. Заляжемо в катакомби — хрін знайдуть. А ще, Голубе, кордон поруч. Контрабандисти, їм війна — мама рідна. Отакий у мене план. Годиться?

Зовсім Голубу легше стало.

Правильно мислить Жора. Чомусь він сам не додумався про кордон та контрабандні стежки. Здорово зникнути з цієї країни, давно пора.

Голова.


Недарма сейфових замків, об які Теплий обламає зуби, ще не придумали у світі.

Так кажуть, у всякому разі.



2

Із бородою Ігор почувався в безпеці.

Спершу було не надто затишно — звик голитися нехай не щодня, але так часто, як дозволяла війна. Навіть у тюрмі й таборі його брили. Цього вимагали дійсні санітарні норми — розводити вошей та бліх начальство не хотіло, можна й по шапці за комах отримати. Але перехід на нелегальне становище вимагав міняти зовнішність. Борода виявилася одним із перших елементів маскування.

Він узагалі швидко переконався — чим простіше, без затій перевтілення в іншу людину, тим менше шансів спалитися. Коли робили нові документи, дуже схожі на справжні, сказали: ім'я краще залишити, а прізвище змінити мінімально. Тепер він став Ігорем Волковим. А пояснювався хід просто.

Досвіду життя за чужими документами він не мав. Значить, до оновлених паспортних даних доведеться звикати. Якщо забудеться, втратить пильність і не відгукнеться на теперішні ім'я та прізвище, тут же викличе підозру. Тим більше — у військовий час. Зараз перша–ліпша відповідальна працівниця тилу накручена закликами про максимальну пильність, бо ворог не дрімає. Найменший сумнів у власних паспортних даних — і все, можна зливати воду.

В такому разі шлях утікача — до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало, чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почувати себе впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею — зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.

— Не зрозумів, — здивовано мовив тоді Ігор. — На чиє лихо?

— На наше. На моє, мабуть, — уточнив Гуля сиплувато. — У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора — ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.

— Тобто?


— Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених — так само. Чуть затліє — все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?

— Не знаю, — зізнався чесно.

— Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…

— Не мій.

— Хай не твій — просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав — не карайте. Пальця відрізав.

— Хто? Кому?

— Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка — або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю — хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися — не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.

— Без документів?

— Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.

Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.

Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо — під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу — невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або — редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина — в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це — диверсія. Чому ж його недогляд — тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…

Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.

Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць — досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…

Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.

Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.

Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.

У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури — дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.

Йому належала й робітнича картка. Правда, довелося домовлятися неофіційно. Єфрейтору Волкову, як звільненому з війська через поранення та контузію, закон ще давав додатковий пайок. Але в селищній раді чиновник натякнув, причинивши щільніше двері — от аби товариш Волков поставився з розумінням до того, що цих благ саме тепер не отримає, питань до нього не буде ніколи й ні в кого. Гаразд, вирішив тоді Ігор, усім треба жити. Так і сказав уголос. Після чого гладун із більмом на оці — той самий селищний службовець — довго, навіть запопадливо трусив йому руку, зазирав у вічі, прозоро обіцяв завжди допомагати в разі чого.

А коли знайшовся дах над головою, Волков зробив для себе остаточний та незворотний висновок: Бог — він усе ж таки є. Що б не казали комуністи. Просто, мабуть, у кожного своє уявлення про Всевишнього. А той, як сила вища, боронить всякого, хто раптом перестає в ньому сумніватися.

На квартиру його взяла стара міцна баба Надя, чия хата стояла на околиці Сатанова. Ліс починався відразу за її городом. Варто лиш перейти невеличку, метрів зі сто, відкриту, де–не–де вкриту кущами поляну. Цим житлом закінчувалася вулиця.

Від решти забудов хату баби Наді відділяли дві, дощенту спалені німцями. За кілька тижнів перед відступом есесівці накрили там партизанську розвідку, оточили, зайняли вогнеметом. На лихо здійнявся сильний, зовсім не березневий вітер. Полум'я перекинулося на сусідню хату. Перелякані люди вижили дивом — встигли заховатися в льох, потім уночі обережно вибралися з–під згарища, втекли до лісу. Хата баби Наді вціліла, і з того часу опинилася ніби штучно відрізаною від інших сусідів.

Коли Ігор побачив її, прийшло в голову — вона відірвана від світу.

Його це влаштовувало.

Не встиг освоїтися в маленькій кімнатці на вузькому лежакові — приїхав із Кам'янця прибитий дорожнім порохом ЗІС. З нього вийшов діловий, круглолиций та абсолютно лисий підполковник інженерних військ, разом із ним — стурбована, заклопотана й помітно втомлена жіночка не першої молодості, дуже схожа на хазяйку Волкова: така сама негарна, грубувата, лиш зморщок менше. Поки водій, вусатий мовчазний сержант, приніс відро води й мив припорошене авто, гості взяли бабу Надю штурмом.

Із короткої та нахрапистої розмови Ігор зрозумів: некрасива молодиця — єдина бабина донька, підполковник — її чоловік, у них недавно народилася дитина, а інженер постійно в роз'їздах, бо в тилу є чим займатися. Живуть вони в Кам'янці–Подільському. Квартира казенна, пайок посилений, няньку тримати не хочуть. А допомога там, де є немовля, вкрай потрібна. Тож бабу Надю вирішено забрати з собою на невизначений час. Та побурчала, але затримувало тільки небажання кинути хату без нагляду. Побачивши квартиранта й дізнавшись, що він — комісований єфрейтор, підполковник у наказовому порядку звелів Ігореві лишатися тут, ніби на бойовому посту, й блюсти порядок до повернення хазяйки. Сама ж баба Надя натякнула — картоплю ще не викопали, і старший офіцер швидко вирішив питання. Скільки там того городцю! Сержант на пару з жильцем озброїлися лопатами, за кілька годин впоралися, картоплю завантажили в багажник, чесно лишивши Ігореві мішок. Тим часом підполковник зібрав тещу. Так уже під кінець дня Волков несподівано для себе — й не знаючи, як радіти з такого чудесного збігу обставин, зостався сам у хаті, котра стояла на віддаленні.

Чого ще треба людині, котра не хоче привертати до себе зайву увагу!

Але потім, коли все так вдало склалося, Ігор відчув усередині порожнечу та невпевненість. Бо, заховавшись від ворожого світу, не уявляв, що і як робити далі.

Він вирвався з табору. Вижив. Має нові документи, починає нове життя.

Лиш новою людиною не став.

І Лариса тут, поруч. Волков ризикнув заради можливості вирвати дружину та сина з чіпких лап Сомова. Й намірів своїх Ігор зрікатися не збирався. Тепер треба зрозуміти, як це втілити. Адже для цього доведеться розкривати себе. Тим самим ставити хрест на нинішній, дбайливо збудованій легенді.

Він не уявляв, яке майбутнє чекатиме Ларису з ним отаким. Не придумав, як звести рахунки з її дійсним чоловіком, офіцером НКВС. Хоч вірив їй, але все одно мусив розібратися — раптом жінка сама, з доброї волі, вирішила бути з іншим.

Словом, для Ігоря в Сатанові все тільки починалося.

Ларису вже бачив. Шкільний сторож не міг пропустити повз себе вчительку. Та поки намагався не надто кидатися їй в очі, не проявляти себе. Хоч жінка спокійно кивала при зустрічі, не впізнаючи — або, як припустив Волков, не вірячи, що її колишній чоловік міг із доброго дива перелетіти сюди, на Поділля, з Пермського краю, мов на чарівному килимі.

Добре. Терпіння потрібне. Ігор не квапився.

Поки місцевим, включно з міліцією та НКВС, узагалі не до нього.

Коли з'явився в Сатанові, тут уже боялися скаженого вовка.



3

— Ви можете це зробити?

— Теоретично, Андрію, освіти в мене вистачає. Практично — не гарантую.

— Що заважає?

— Я не судовий медик. Не експерт–криміналіст. У мене досвіду нема.

— У нас на фронті в польових умовах поранених оперував ветеринар. Ніхто цього не знав. Коли врятував від вірної смерті вісьмох бійців та командирів, іншим стало байдуже, яким бикам він колись у своєму колгоспі хвости крутив.

— Дякую за порівняння, Андрію.

— Мені ніколи вибачатися, Савичу. Ви можете провести такий аналіз тут, своїми силами?

Доктор Нещерет відгорнув простирадло з Ларисиного тіла. Вкотре глянув на потворну рану з висоти свого зросту. Тоді начепив окуляри, нахилився, придивився уважніше. Робив це не вперше, всякий раз даючи Левченку надію. Та й сам Андрій відчув: лікареві після їхньої недавньої розмови дуже кортить провести аналіз слини, яка лишилася на тканинах шкіри жертви. В тому місці, де її прокусили зуби хижака.

…Коли в морг примчав стривожений та водночас — розлючений Сомов, чутки про черговий напад звіра встигли розійтися мало не по всьому Сатанову. До лікарні, куди Левченко з наспілим доктором привезли тіло, збіглося зо два десятки людей. Їх пригнали гнів та переляк. Дотепер вовк чатував у лісі, і з цим, попри все ж таки жахливу загибель людей, сатанівці якось мирилися. На те й хащі, аби хижак чатував. Зрештою, є стара, мов світ, приказка: вовків боятися — по гриби не ходити. Але цієї ночі звірюга ніби порушила якусь невідому, наче самою природою укладену угоду: ліс — її територія, до людей не заходити. Той, хто йшов до лісу, мусив прийняти факт: там зустрінеться з вовком. Через те місцеві вже після другого нападу почали збиратися по гриби–ягоди гуртом.

Нині ж вовкові стало тісно на своїй території.

Це значить — селище так само небезпечне, тут не сховаєшся.

Андрієві довелося викликати з відділу підмогу, і десять міліціонерів відтіснили людей. Як з'ясувалося трохи згодом — лише для того, аби чисельніший натовп дуже скоро зібрався біля будівлі міліції, вимагаючи від начальства в особі Левченка негайно почати облаву, вистежити хижака та вбити. Андрій терпляче пояснював: зараз уже ніч, шукати звіра в лісі о такій порі безглуздо, зранку він особисто займеться. Хоча тут же додав, коли люд трохи заспокоївся: ані органи міліції, ані тим більше — НКВС насправді не мають повноважень займатися відстрілом вовків та інших тварин. Повинно бути офіційне розпорядження. До того часу у Сатанові можна оголосити комендантську годину, аби люди точно не вешталися ночами.

Знову почулися обурені вигуки. Левченко запропонував: раз такий засіб не годиться, прийдеться самим вважати, дбати про власну безпеку, сидіти вечорами по хатах. Ніби трохи попустило, й Андрій з відчуттям виконаного обов'язку поросив народ розійтися. Люди розбіглися охоче, згадавши — надворі таки ніч, а вовка ще не вбито.

Проте легше не стало. Закликаючи всіх зберігати спокій та обіцяючи навести порядок, Левченко дурив сам себе. Заодно — доктора Нещерета, котрого мимоволі втягнув у історію, зробивши своїм спільником. Йому єдиному повідав, що — або кого — бачив при світлі повного місяця. Тут же висварив себе за нестриманість. Та виправдався: видовище було настільки незрозумілим, настільки вражаючим, що хотілося розказати комусь негайно. Добре, хоч лікареві — адже налякати страшною казкою цілком міг Поліну Стефанівну.

До набігу Сомова вони встигли переговорити дуже коротко та змістовно. Антон Савич відразу спитав, чи готовий Андрій визнати: стріляв не в людину, котра чомусь бігла від нього на чотирьох лапах, а у великого звіра. Ним може бути вовк. Левченко зрозумів: Нещерет правий. З місця нападу, від мурованої стіни, тікала незвично крупна істота. Яка — і з цим Андрій теж, зціпивши зуби, погоджувався, могла здатися більшою, ніж треба, в напівтемряві. Враження ж підсилювало сяйво місяця.

А ще — та дивна історія з аналізом слини. Левченко не вважав себе підвладним різним стороннім впливам, проте згодився: не доведено, що горло попередньої жертви могла перегризти людина, збив із пантелику, варто Андрієві було потрапити у відповідну атмосферу. Бо все зросталося: чудернацькі підозри, обережні чутки про перевертнів, котрі вже не перший місяць ширилися Сатановом, та й напад вовка всякий раз припадав на час повні.

Сюди додається загострене почуття провини, не без того. Левченко ж міг не дратувати дівчину, спокійно провести її додому. Хтозна, раптом уберіг би…. Словом, тут навіть людина, котра звикла мислити раціонально, почне сумніватися в собі.

Але Андрій загорівся можливістю зробити аналіз слини, залишеної на вражених тканинах шкіри мертвої Люби.

Коли з'явився Віктор Сомов, вони припинили небезпечну розмову. Для всіх, у тому числі — начальника відділу НКВС, пригода мусила вважатися черговим, п'ятим від моменту повернення в Сатанів радянської влади, нападом хижака на людину. Саме так, жодних інших версій. Втім, капітана подібна установка згори зовсім не заспокоювала.

— Що це значить? — гаркнув він, тицьнувши пальцем на труп.

— Мертве тіло, — стримано відповів Ігор.

— Ти в мене попащекуй, — Сомов сказав так за звичкою, без жодної злоби, бігло оглянув дівчину. — Знову залякування. Терор. І не говори мені більше нічого.

— Ви думаєте, товаришу капітан державної безпеки, хтось засів у лісі та цькує людей скаженим вовком? Випускає його, даючи команду «фас»?

— Я припускаю будь–яку думку, товаришу Левченко, коли йдеться про підривну діяльність антирадянських елементів.

— Чому ж тоді таку тактику не можуть обрати бандити Жори Теплого?

— Все може бути, старлею, — зараз Сомов говорив дуже серйозно. — Хоча бандити… Вони чого хочуть? Грабувати. Людей вбивають, а коли чиниться найменший опір. Представників влади в тому числі. А ось для націоналістичного підпілля подібні вибрики — залякування. Терор, не інакше. Оці так звані повстанці, вороги радянської влади, вбивають завіграшки, з голої ненависті. Ну, добре, — він зиркнув на наручний годинник, швидко виправився: — Тобто, нічого доброго насправді… Але… гаразд, напишеш мені рапорт. Я зі свого боку дам знати в область, ситуація нештатна. Хай скажуть, що з вовками робити. І чи варто щось робити взагалі.

— Тобто, на гальмах спускати?

— Двоногих хижаків вистачає, Левченко. Банду Теплого ніхто з тебе не знімав, і це — завдання номер один. Ось і складеш мені заодно план оперативно–розшукових заходів по Теплому. І ще таке… Два списки для мене підготуй. Перший — нових людей, котрі сюди, до нас прибиваються. Тут, у тилу, зараз всякої швалі може бути навалом. Користуються тим, що народ повертається на звільнені території, по домах, а багатьох чекає порожнє місце. Там хату зруйнували, там село зрівняли з землею, десь рідних із корінням вирвали, справа звична.

— На жаль, — вставив Нещерет.

— А? Що?

— На жаль, справа звична, — повторив лікар.

— Я не плачуся, Антоне Савичу. Констатую факт — сумнівного елементу повно кругом. Значить, усіх, хто в Сатанові недавно, мені на папірець. Другий список — ті, хто міг мати стосунок до так званих повстанців.

— Партизан?

— Бандитів, буржуазних націоналістів, німецьких прислужників, — відрубав Сомов. — Вбивство Тищенка, попередника твого, їхніх рук діло. Тут ти нічого не скажеш проти?

— Згоден.

— Отак. За моєю інформацією… Гм… Точніше, за орієнтуванням УНКВС області, в довколишніх лісах орудують їхні летючі загони.

— Орудують?

— Можуть орудувати. В них є певна підтримка серед місцевих. Тому навіть слабенька підозра про такі зв'язки може знадобитися.

— Це справа міліції?

— Ні. Але міліція зобов'язана надати списки непевних осіб до НКВС. Займайся бандою Теплого. Чутки про перевертнів присікай. Хто почне щось ляпати — за шкірку й до мене, далі вже не твій клопіт. Що таке?

— Ви звідки знаєте про перевертнів?

— Слухай, Левченко, ми в одному місці живемо, одних людей чуємо. В мене дружина вчителька, не забувай. Діти всі страхи переказують, які від батьків удома чують. Ось на яку паніку роблять ставку підривні елементи. І я пішов…

…Тож знову лишившись наодинці з мертвим тілом, Андрій та доктор Нещерет уже не розуміли, чи варто після такого взагалі повертатися до перерваної розмови. Адже будь–які подальші дії не поліпшували ситуацію. Навпаки, могли спровокувати ще більшу небезпеку.

Тим не менше, Левченко уточнив:

— Цей аналіз — він складний?

— Як вам сказати, Андрію, — доктор пошкріб нігтями під сивим клинцем борідки, за звичкою тупцяючи й пересуваючись на місці. — За інших, сприятливіших умов, не дуже. Треба взяти невеличкий шматочок шкіри разом із м'ясом, хоча б звідси, — він легенько торкнувся скальпелем центру рани. — Це називається біологічний матеріал.

— Це — ваша медсестра, — вирвалося в Левченка.

— Як для людини, котра воювала, ви справді надто вразливий, Андрію.

— Аби не говорив із Любою за двадцять хвилин до смерті… Хоча правильно, зараз це, особисте, заважає. Давайте далі.

— Значить, отримуємо біологічний матеріал, — Нещерет немов читав лекцію студентам, в очах блиснув ледь помітний вогник захоплення власною справою. — Його треба зафіксувати від подальшого розпаду.

— Тобто?


— Щоб не гнило, — терпляче повторив лікар. — Для цього згодиться формалін. Можна звичайний медичний спирт. Але це гірше, зростають шанси знищити потрібні бактерії. Потім ще різні процедури… Не буду вас плутати в непотрібних термінах. Вам же, Андрію, результат важливіший.

— Вам хіба ні?

— Мені теж. Ну, до справ, — він потер руки. — У результаті нам, можливо, вдасться в польових умовах виявити антигени…

— Що? З чим це їдять?

— Ви погано вчилися в школі, Андрію. Хоча… не певен, що природничі дисципліни вам викладали старанно.

— Може, поясните краще? Бо виховувати та вчити мене не треба.

Нещерет зітхнув, блазнювато закотив очі.

— Це такі речовини, товаришу офіцер, котрі свідчать про генетичну відмінність. У нашому випадку — того, хто залишив частки слини на вкушеному місці. Якщо вивчити клітини навіть під звичайним мікроскопом, можна з мінімальною похибкою виявити, кому ця слина належить. Чоловікові, жінці або — тварині. Приблизно так, до речі, провели той аналіз, результатами якого ви мене намагалися приголомшити.

— І вразив, хіба ні?

— Інтрига, Андрію. Зацікавили, ось що суттєвіше. Саме тому я спробую піти вам назустріч.

— Чому — мені? Хіба вам, Савичу, не цікаво самому?

— Цікаво, — лікар зараз відповів серйозно. — Причому дуже цікаво. А знаєте, товаришу Левченко, що найцікавіше? Для чого вам самому результати такого аналізу. І чи збираєтесь ви оприлюднити їх хоча б половині населення нашого й без того наляканого Сатанова.

— Що ви хочете сказати?

— Вірите у причетність до нападу на людей різних там повстанців — чи ні? Між нами, в це ж готовий повірити хіба що сам товариш Сомов. А ви, Андрію?

— Може, й так, — відчувши, що починає ступати на хистке, Левченко промовив це обережно.

— Ну, і що ж ви готові припустити про походження слини з попереднього аналізу? Помилка — чи все ж таки людина напала?

Андрій все ще не квапився з відповіддю, і Нещерет повів далі впевненіше:

— Так я закінчу. Ви готові до того, що дослідження ран в інших, давніших жертв скаженого вовка дали б такий самий результат? І якщо це так, визнаєте правдивість чуток про людину, здатну перетворюватися на вовка? Чи навпаки — повірите у вовка, котрий під час повні перетворюється на людину?

— Казка…

— Мабуть. Ви повірите в страшну казку? А повіривши — розповісте людям? Почнете шукати для своєї зброї срібні кулі?

— Чому — срібні?

— Іншими вовкулаку не вбити, Андрію. То як, ризикуємо? Робимо аналіз, додаємо собі знань? Чи багато знань — багато суму, як сказано в Екклезіаста…



4

Настрій чоловіка Лариса навчилася вгадувати дуже швидко.

З Ігорем було складніше. Вони зблизилися ще зі школи. Чотири роки жили разом у законному шлюбі. Та навіть за таких обставин вона не готова була признатися собі: чоловіка, котрого давно впустила у своє життя, вивчила досконально. Пізнавши ближче його батьків, Ларисі, в дівоцтві — Ушинській, стало ясно, від кого її хлопець перейняв флер утаємниченості.

Вірніше, це не була скритність у прямому розумінні. Так само не напускав він на себе непотрібної загадковості, аби зацікавити всіх навкруги. За прикладом батьків, Ігор намагався по можливості тримати дистанцію, ніби знаходячись із довколишнім життям на відстані щонайменше витягнутої руки. Часом Ларисі кортіло поговорити з чоловіком, котрого водночас сприймала як близького друга, про все те жахливе, що дедалі частіше відбувалися в країні. Наприклад, чому вчора приймали милих сусідів у себе вдома, а від сьогодні з ними краще не вітатися… Проте він якось так дуже легко, просто, ненав'язливо виходив із небезпечних розмов. Намагаючись спершу уникати різких однозначних оцінок, а потім — взагалі обговорювати подібні теми.

Дивно, але саме в такій поведінці Лариса не бачила боягузтва або слабкості духу. Навпаки, триматися так означало мати міцні, треновані нерви. Й певну силу, яка дозволяла лишатися незворушним у моменти, коли інші починають панікувати. Роблячи при цьому невиправні дурниці. Чоловікова здатність всякий раз приймати зважене, правильне рішення, при цьому не втрачаючи обличчя, означала для Лариси таємницю. Яку вона в Ігореві так і не змогла до кінця розгадати.

Натомість Віктор Сомов — цілком передбачуваний.

Коли він знайшов їх із Юрком, аби з місця в кар'єр повідомити про арешт та засудження Ігоря, молода жінка чомусь не мала жодного сумніву, як розмова піде далі. Так і сталося. Сомов не ускладнив собі життя, хоча б для пристойності влаштувавши Ларисі бодай короткий період залицянь. Замість того, не дочекавшись, поки вона дочитає чоловікового листа до кінця, заявив: дружиною засудженого за політику краще не бути. Уточнив — для її дитини ліпше.

Лариса не встигла заперечити. Хоч не надто й хотіла – в неї просто не знаходилося в той момент потрібних слів. Сомов же атакував далі. Пояснив буквально на пальцях: у нього є можливості швидко оформити її розлучення з Вовком. Для цього слід написати заяву про небажання далі вважатися дружиною ворога народу. Після того Віктор скоренько влаштовує їхній шлюб, бере родину під опіку та, відповідно, на повне утримання й забирає з собою на місце нової служби. Де б вони не опинилися, йому надається житло. Дружина ж офіцера НКВС без проблем отримує роботу за фахом. Вчитель математики? Хай буде так.

Припущення підтвердилися абсолютно точно. Хіба що Лариса не могла передбачити, в якій саме формі, в який спосіб Сомов запропонує їй себе. Коли розклав усе по полицях, все одно розгубилася — настільки, що не мала сил опиратися стрімкості й натиску ще одного давнього знайомого.

Так вона стала Сомовою.

Законний шлюб зобов'язував спати в одному ліжку та виконувати подружні обов'язки. Лариса прийняла й це, адже сама, без примусу, в силу обставин погодилася оформити стосунки. Втім, у всьому, пов'язаному з ліжком, складалося не так уже погано для неї. Коли настала та сама перша ніч, Сомов від несподіваної радості, через те, що вдалося без опору завоювати жінку, якої домагався давно, напився. Все скінчилося для нього дуже швидко, хоч сам новий чоловік, як переконалася Лариса потім, мало що запам'ятав.

Їй лишилося трошки підіграти йому.

Тоді.

Й надалі.



Згодом узагалі зітхнула з полегшенням. Служба в апараті УНКВС, потім – призначення в Сатанові, котре вимагало ще більшого навантаження, забирали весь Вікторів час. Лариса навіть навчилася вираховувати й передбачати повернення Сомова додому, аби під цей час відправляти спати Юрка й вкладатися самій. Вона чула прихід Віктора. Та лежала з заплющеними очима, вдаючи втомлену та міцно сплячу. Справді засинала, коли Сомов, крекчучи, сопучи, часом — відригуючи вечерю, й майже завжди — дихаючи перегарними вихлопами, мостився поруч. Попервах ще намагався чогось домогтися, клав руку на стегно чи сідницю, легенько термосив. Іноді Лариса зображувала сонне: «Я заморилася сьогодні», але загалом узяла за правило не реагувати на подібні жести.

Зрештою, вони звикли один до одного.

Це якщо не зважати на напади люті, котрі Віктор, до його честі, все ж таки стримував при Юркові. Та це зовсім не означало, що лють не гамувалася. Може, якби Лариса час від часу дозволяла їй виходити, цей неприємний вантаж не накопичувався б десь глибоко всередині Сомова. Але не могла нічого з собою вдіяти. Щойно Віктор зривався, миттю натикався на холодну стіну спротиву. Частково озброївшись спостереженнями, частково — власним досвідом, Лариса переконалася: жінка в такому стані для чоловіків набагато небезпечніша, ніж здатна кричати й істерити у відповідь, кидаючись взаємними звинуваченнями, згадуючи старі образи й придумуючи на ходу нові.

Тож варто було Вікторові зараз переступити поріг, як вона відчула: сталося щось дуже неприємне, невтішне для нього. І подія якимось незрозумілим Ларисі боком стосується її.

— Юр, уроки зробив? — запитала спокійно, тим самим застерігаючи Сомова від початку серйозної розмови твердим поглядом.

— Математика лишилася.

— Чому ти завжди починаєш зі складного? Навпаки, поки є сили, лузай те, що простіше.

— Так математика ж непросто, мам!

— Хто тобі це сказав? Невже два плюс два для семирічного хлопчика складніше за чистописання?

Лариса посміхнулася, заохочуючи й Сомова. Той сухо кивнув, навіть кинув:

— У мене ніколи диктанти не виходили. Вчителька казала — мої зошити не можна показувати стороннім. Пам'ятаєш, Ларо? Ще всі сміялися.

— Було, — погодилася Лариса, ще трохи відтягуючи початок явно неприємної розмови.

— А чого ви сміялися? — поцікавився Юра. — Мам, що тут смішного? Дядь Віть, а?

Так вони домовилися відразу, й на дотриманні цієї умови Лариса наполягала категорично — її син не називатиме нового чоловіка татом, а Сомов нічого не робить для того, аби оформити усиновлення.

— Розумієш… Слухай, поясни ти дитині, твої ж диктанти.

— Дурниця взагалі… Ну, вчителька в нас була дивна. Вона якось видала перед усім класом, коли перевірила диктанти: бачте, це не написаний текст, це — шифрограма. Ще приймуть за ворожий тайнопис. Буде тобі, Сомов, веселе життя. Доведеться писати пояснення, де треба, розбірливим почерком.

— А де треба, дядь Віть?

— Де треба — там і треба.

Лариса промовчала. Сомов навмисне не сказав, що немолода вчителька, педагог старого гарту, не просто так ризиковано пожартувала. Вона розгорнула й показала всьому класу ці каракулі. А потім хтось поцупив зошит та почепив на дошку в коридорі, де звичайно висіла мальована стіннівка з карикатурами на шкільних двієчників та хуліганів. Згодом, уже по закінченні школи, Лариса випадково дізналася: першою справою, порушеною Віктором Сомовим, щойно він влаштувався на службу в НКВС, було звинувачення тієї самої вчительки в підготовці замаху на товариша Сталіна. Пізніше в газеті надрукували: викрита змовниця мала буржуазне коріння, потай ненавиділа радянську владу, знала англійську мову. І, як англійська шпигунка, перекладала підривні, написані троцькістами пасквілі англійською, переправляючи їх за кордон.

Що ж, він саме зараз згадав ту історію.

— Відпочинь, Юр. Поки тепло й не темно, побігай на вулиці. Подихай повітрям, наберися сил. Математику зробиш, я перевірю й сядемо вечеряти. Бо в мене теж купа зошитів, а там такі тайнописи…

Лариса відмахнулася, ніби закликаючи всіх не морочити голову. Юрко любив, коли дозволяли зробити паузу в уроках, підхопив легеньку курточку й чкурнув на двір. Озирнувшись йому вслід, Сомов важко пройшов, грюкнув табуреткою, сів, аби дивитися прямо на дружину. Та, своєю чергою, відсунула невеличкий стосик зошитів, відкинулася на спинку стільця, поправила білу шаль на плечах, схрестила на грудях руки.

— Що трапилося? Тільки давай без непотрібних вступів, Вікторе.

— Не мій метод. Правильно придумала пацана відправити. Я сам збирався вигнати.

— Вигнати?

— До слів не чіпляйся, — Сомов кахикнув. — Я скажу, але він не повинен знати, пацан. Ти мусиш. Вовк утік із місць позбавлення волі, Ларисо.

Вона рвучко підвелася.

Стілець шарпонула надто різко. Не втримався, упав, і здалося — гуркіт від падіння струснув кімнату. Здригнулася і сама Лариса. Зняла окуляри, поклала на стіл перед собою, вперлася стиснутими кулачками в стільницю, опустила голову, уникаючи погляду Віктора. Затим, уже спокійніше, повернула окуляри на місце. Підняла стілець за спинку. Сіла, примостила на поверхні столу гострі лікті, сплела пальці рук перед собою. Могло скластися враження — вона молиться. Навіть самій Ларисі на коротку мить так уявилося, бо запитала те, про що зазвичай просять у Бога, почувши таке:

— Живий?

Видно, Сомов чекав схожої реакції, бо до тривоги додалася нитка задоволення.

— А тобі б як хотілося?

— Смерть Ігоря мені точно не потрібна. Я взагалі проти, аби помирали люди.

— Війна.

— Мені війна також не подобається. Тобто… Вибач…

— За що?

— «Також» — не те слово. Не годиться. Люди, звісно ж, помирають не лише на війнах. Історія знала хвороби, епідемії, голод… Трошки більше, як десять років тому, ми таку пошесть пережили. Але епідемію можна зупинити, якщо почати лікувати людей. Голоду на буде, коли дати всім поїсти. Кого потрібно вилікувати чи нагодувати, аби зупинити війну?

— Ти вчитель математики, Ларо. Не політик, не філософ. Я бачив філософів. Дуже далекі від народу, дуже. Тому трудовий табір для них ідеальне місце. Наближає до людей та їхніх справжніх потреб максимально.

— Ігор теж був там, вірно? А він не філософ.

— У нас не обов'язково багато філософствувати, щоби стати ворогом народу. Особливо, коли народ воює з фашистами. На війні краще менше думати. Задумаєшся більше, ніж треба — станеш на ворожий бік. В окопах не забивають собі голови дурним, Ларо. Там інші завдання.

— Ти говориш так, ніби сам сидів у окопах.

— По–перше, я на фронті все ж таки був. І ти це знаєш. По–друге, кожен має свою ділянку фронту і захищає її так, як наказує партія. Це теж тобі відомо.

— Партія наказала тобі посадити Ігоря в табір?

— За наказом партії я викриваю ворогів, Ларо. До речі, хочу тобі нагадати, раз ми вже завелися. Твій колишній чоловік — не ворог.

— Ти визнаєш це?

— Я ніколи такого не стверджував, Ларисо.

Сомов, стиха порипуючи шкірою чобіт, перетнув кімнату, сів навпроти дружини, закинув ногу за ногу. Діставши папіроси, хотів закурити — але передумав, примостив коробку на столі, накрив рукою, поплескав долонею. Повторив:

— Ніколи не казав я, що твій колишній — ворог. Знаєш, чому? Бо якби він справді був ворогом, не загримів би на п'ять нещасних років. Його б прямо там, на фронті, поставили перед військово–польовим судом. А потім, за вироком — до брустверу. Закони воєнного часу, мусиш розуміти.

— Чому ж він тоді сидить?

— Уже не сидить. Бігає. Зробив собі тільки гірше, але про це іншим разом. Йому радянська влада дала шанс, Ларисо. Зупинила на півкроку до дійсної зради батьківщині. Відправила на перевиховання. Відсидів би, повалив ліс на благо народного господарства. Часу подумати досить. Тепер усе помінялося.

— Як саме?

— Ігор Вовк утік. Значить, поза законом. Якщо не подохне десь у тайзі, якимось дивом виповзе — його можуть застрелити будь–коли.

— А якщо не застрелять?

— Додадуть за втечу. Це — мінімум десять років.

— Раптом не спіймають?

— А тобі б як хотілося?

Лариса закусила нижню губу. Зняла окуляри, легенько потерла пучками очі.

— Мені б хотілося, Вікторе, аби Ігор лишився живим. І його не знайшли. Щиро кажу. Думай про мене, що хочеш. Ламати собі голову, яка відповідь тобі сподобається, мені неохота.

— Ларо, мене цілком влаштовує ось така відповідь. Іншої я від тебе й не чекав. Скажи ти щось інакше, тоді я б напружився, бо не повірив би. Дякую за чесність. Ілюзій стосовно того, як ти ставишся до мене, я позбавився давно.

— Вони були, ілюзії?

— Були надії, Ларисо. Можливо, колись доведу, що я тобі не ворог.

— Ти мені не ворог. Я не спатиму з ворогом у одному ліжку.

— Але я й не друг, — жорстко відказав Сомов. — Раз уже зайшло про наше ліжко… Ти чудово розумієш, що я зараз маю на увазі, коли нагадую про твоє ставлення до мене. Добре, досить. Ти не кривила душею, можу за це знову подякувати. Тільки мені дозволь теж говорити чесно.

— Інших стосунків я не прийматиму. Тобі це відомо, Вікторе.

— Звісно, — Сомов відкрив коробку, взяв папіросу. — Тому сказав тобі про втечу Вовка. Не те, щоб це державна таємниця. Навпаки, він у розшуку. Чим більше свідомого народу в курсах, тим скоріше втікача злапають. — Пальці стиснули порожній кінець гільзи. — Мені повідомили про чепе, бо я все ж таки мав стосунок до його справи. — Губи стисли папіросу, в руках з'явилася сірникова пачка. — Хочу тебе попередити, Ларисо, аби в разі чого, до мене з твоєї сторони не виникало жодних непотрібних питань. — Чиркнув сірником, підніс вогник до папіроси, прикурив, подивився, як він догорає, загасив тліючий вогник біля самих країв пальців. — Не знаю, що за чорт смикнув твого колишнього рвонути з табору. Не уявляю, куди він може податися. Але якщо колись, раніше чи пізніше, Вовк намалюється тут, у цих краях… Або десь інде, куди мене переведуть по службі… Я вб'ю його, Ларисо. Не тому, що в дитинстві не мирилися. Чи через те, що був твоїм чоловіком. Він злочинець, і я його вб'ю.

Відповіді не почув.

Лариса й не шукала її. Всупереч почутому не знаходилося слів. Після такого краще на щось переключитися. І вона, вдягнувши окуляри, підвелася та пішла до плити.

Хай там як, а чоловік повернувся зі служби. Хоче вечеряти. У неї є свої думки — але й обов'язків господині ніхто не скасовував.

Сомов курив, вдоволено стежачи за дружиною. Тішився не сказаним. Душу гріло розуміння того, що Лариса не знає й напевне далі не знатиме іншого.

Наприклад, того, що він жваво цікавився обставинами втечі.

Й буквально видер у колеги із солікамського відділу НКВС важливу для себе інформацію.

Там, на місці, серед багатьох інших опитали такого собі Божича, начальника оперчастини табору. З його свідчень вдалося виявити дивний збіг, який міг як вказати на слід втікача, так і не мати жодного значення. З'ясувалося: табірний кум узяв Вовка в розробку, мав на цінного агента серйозні види. Тож з власної ініціативи довідався, де зараз знаходиться родина в'язня.

І Вовк разом із двома блатними пішов на втечу за кілька днів потому, як йому раптом повідомили: колишня дружина Лариса в шлюбі з ним, капітаном Сомовим.

Тоді тенькнуло. Віктор почав наводити довідки далі, й дуже скоро виявилося: зі злодіями у Вовка налагодилися стабільні контакти. Блатні чомусь довіряли йому. Через це Божич вирішив почати активну оперативну розробку, не шкодуючи часу й засобів, навіть підіграючи Ігореві. Один із утікачів, старий авторитетний злодій, чиєю довірою користувався Вовк, знайдений у тайзі мертвим. Хтось зарізав, та це не має значення. Сомову важливим видалося інше: готуючи втечу, такі люди, як цей загиблий авторитет, підходять до питання капітально.

Значить, Вовк міг стати його довіреною особою.

Не без підстав вважаючи себе досвідченим чекістом, Сомов провів паралель між Ігорем та міцними зв'язками старого злодія на свободі. Без них утікачеві не вдалося б зникнути так надовго. Звісно, Віктор припускав, що той міг просто не вийти з тайги. Але не заспокоював себе цією думкою. Зважав на пору року. Серпень для того, хто тайгує — не найтяжчий місяць.

Отже, Сомов усе ж таки схилявся до можливої появи Вовка недалеко від його колишньої родини.

Рано чи пізно.

Завтра, за тиждень чи за місяць.

Нікому цю версію не озвучивши, Віктор вирішив чекати на нього сам.

Якщо він помиляється — Вовка колись усе одно схоплять та покарають належним чином.

Якщо ж ні…

Добре жити й працювати в невеличкому селищі. Всі на виду. Особливо чужі, приблудні, відразу привертають увагу.

Таких за його наказом віднедавна бере на список начальник міліції Левченко. Навряд чи когось пропустить.

5

Початок нинішнього вересня ще не здощив.

Левченко чудово розумів, що за таких розкладів жодних слідів круг залишків муру не виявить. Але як тепер, так і раніше міліція взагалі не обстежувала територію там, де знаходили жертв вовка. Цілком логічно та обґрунтовано не вважаючи місце, де лежала роздерта людина, місцем скоєння злочину. Навіть у світлі останніх, дуже дивних подій, Андрій все ще погоджувався: напад хижака — не кримінальний злочин, швидше — трагічний, нещасний випадок. Припущення про існування вовкулаки далі вперто не вкладалося в голові. Великий звір: ось у що готовий повірити Левченко.

Проте загострена потреба провести огляд повторно, самому, поки доктор Нещерет вовтузиться зі своїми дослідами та аналізами, привела Левченка туди, де загинула Люба.

Було по обіді. Сонце поволі рухалося до заходу, та все ж світило яскраво. Андрій навмисне підгадав момент, аби кругом нікого не було, щоби його дії не привернули зайвої непотрібної уваги.

Пішов один.

Бо як поясниш комусь, крім Савича, чому вирішив пошукати саме людські сліди…

Отож.


Не гаючи дурно часу, Андрій зайшов у браму, під прикриття мурованого прямокутника. Даху не було, промені вже били не прямо в середину. Хоч залишки кам'яних стін давали тінь, світла все одно мусило вистачити. Знати б, що збираєшся розгледіти.

Ставши спиною до пройми, Левченко, плюнувши на устав, запхав руки в кишені галіфе. Примружився, намагаючись уявити, як усе могло статися. Пробував робити так і раніше. Але тут і тепер дії нагадували слідчий експеримент.

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!


Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше — двоногій. До того ж — у темряві ночі.

Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне — ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися — десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться — але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?


Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав — не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди — кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

— А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням — зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний кущик пильним поглядом, крутив головою. Якийсь час рухався навмання, аж враз укляк, присів, у русі спритно й легко витягаючи пістолет.

Дослухався — ну, як здалося.

Ні.

Десь попереду справді хтось ходив, так само скрадливо, як і він. Невідомий та поки невидимий за деревами рухався паралельним курсом. Фронтовий досвід згадався тут же. Андрій почав пересуватися зовсім безшумно, й пішов на звук, намагаючись шуміти не гучніше, ніж листок, що падає з дерева.



Того, за ким мимоволі почав полювати, розгледів скоро.

Лісом ішла жінка в довгій темній спідниці, кофті, з прикритою хусткою головою та чоловічих кирзових чоботях. Вони або виявилися на номер більшими, тому й робили рухи жінки незграбними, або вона сама не надто переймалася тим, аби ходити тихо. В руці несла плетений кошик. Андрій відразу прогнав думку про те, що вона шукає гриби: верх запнений рядниною — це те, що Левченко примудрився побачити зі свого місця, сховавшись за широким стовбуром.

Коли вийшла на видне місце, Андрій розгледів, нарешті, профіль та впізнав жінку. Катерина Липська, вдова, зовсім недавно поховала матір. Така вже доля — старенька пережила німців, а як прогнали їх, за місяць відійшла. Зараз Катерина жила з сином удвох, хлопчикові років одинадцять, здається.

Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші — все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.

Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк — людожер.

Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?

Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.

Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.

Дивно.

Підозріло.



Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.

Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.

Отакі, значить, справи.

Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.

Або — боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.

Або — не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.

Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.

… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет — тривожного й водночас нетерплячого питання:

— Вийшло, Савичу?

— Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».

— Хіба тут можуть бути варіанти?

— Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете — не вийшло. І навпаки: я вважаю — нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.

— Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.

Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:

— Або пес десь бігав, який линяє. Або…

— Вовк! — випередив Андрій. — Вовк же, правда?

— Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.

— Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це — від вовка?

— Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, — він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, — … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…

— Але слину тварини від людської відрізняєте?

— Так, тут не помилюся.

— Тоді почнемо знову — вдалося, Савичу?

Нещерет зітхнув.

— Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.

Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:

— Що? Коліться, Савичу, ну!

— Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу — можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?

— А вночі від мене тікав вовк.

Це прозвучало дуже буденно.

Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина — вовк — звичний порядок речей.

Війна вчить нічому не дивуватися.

Розділ п'ятий


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка