Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка4/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Місяць у Водолії


1

— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!

— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…

— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!

— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.

Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.

— Ну–ну, — кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

— Так я ось про що, пане Андрію…

— Знову ваша звичка панькатися!

— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

— У житті вистачає.

— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

— Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.

Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.

Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.

На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.

— Давно сидите?

— Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…

— Не граю! — не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: — Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні — повня, а місяць — у Водолії?

Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.

— Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?

— Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, — не знітившись, пояснила бібліотекарка. — Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.

— Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!

— Бачу, що не хочете. За чесність — дякую, — Стефанівна ледь помітно кивнула. — Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.

— Нічого я не бачу, — відмахнувся Левченко. — Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.

Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:

— Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста — привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.

Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.

Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги — але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.

Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!

— Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, — пообіцяв великодушно, додавши чого: — Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.

— Страшний секрет? — лікар з удаваною суворістю зсунув брови.

— Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо — й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?

— Знайду, — буркнула бібліотекарка. — Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?

Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.

Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…



2

Чоловіки вийшли на ганок.

Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:

— Труїться, Савичу.

— А я не курив до війни, — сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. — Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти — і ніколи не оскоромився. Саме якось закурилося, знаєте…

— Вам скільки? — Левченко підніс сірника.

— Буде шістдесят один.

— Добре виглядаєте.

— Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця — раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну — два. Ще з громадянської пам'ятаю.

— Були на фронті? В кого?

— Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

— Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

— Ви б лишили ту затію.

— Ви про що?

— Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

— Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

— То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

— Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.

— Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

— До справ, — повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: — Мені тут розказали під великим секретом…

— Що?


— Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

— Я міг стати доктором медичних наук перед війною, — це прозвучало водночас гордо й виклично. — Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

— Інше мене цікавить, — Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. — Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ — сприймайте, як хочете.

— Тоді краще прохання.

— Хай, — легко погодився Андрій. — Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все — вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають — у нашій окрузі завівся скажений вовк.

— Я підозрював, — спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. — І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

— Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав — одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

— Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

— Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

— Не знав той чоловік, кому доповісти, — повів далі. — Дуже свербіло. Признався — не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

— Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

— Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.



Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче перед наближенням атаки.

— Він нічого не розуміє, Савичу. І я разом із ним, коли це почув.

— Що почули, Андрію?

— Про слину. То була людська слина. Горло шматувала або людина, або… Думаю, всіх інших — так само вона… Він… Воно…

Сказав.

Хоч і не стало на душі легше.



3

Коли повернулися назад до хати, Люба саме збиралася.

Хоч Левченко з Нещеретом принесли з вулиці напругу, в кімнаті теж було не без цього. Схоже, Поліна Стефанівна вирішила скористатися моментом й провести з дівчиною виховну бесіду. Напевне намагалася навчити її, як поводити себе, аби предмет дівочих зітхань не вернув носа.

Андрій мав усі підстави для подібних підозр: сам вислуховував повчальні лекції про те, як важливо в непростий воєнний час триматися купи молодим та здоровим людям, юнакам і дівчатам. Важко всім, але жінкам особливо — жаліти їх треба. І не просто так, як воїн на привалі: нашкодив та пішов уперед, на Захід. Тут, у тилу, кожен мужчина цінується. А якщо разом триматися — ще краще, не всякому пощастить. Поки Стефанівна не переходила на особистості, Левченко кивав та відбивався загальними фразами. Та щойно бібліотекарка згадувала Любаню–медсестру, Андрій різко присікав спроби сватання.

Не те, щоб йому не подобалася Люба. Навпаки, за інших обставин він радо пішов би назустріч та спробував, чим чорт не жартує, створити сім'ю. Бо рвався на фронт, але здається, питання вирішене. Віднині його передова — селище Сатанів на Поділлі. В тилу теж своя війна й можуть убити будь–якої миті. Але жінкам важливіше те, що обранець уже воювати не піде. Вдовами передчасно вони не стануть — ну, хочеться їм так думати. Люба — не виняток. Та була одна обставина, з якою він мусив рахуватися. Пояснити це не міг навіть квартирній хазяйці, якій довіряв, вважаючи надійною людиною. Й складно, майже неможливо було відкрити другу, потаємну натуру не лише Любі — будь–якій іншій дівчині, котра може трапиться на його шляху…

— Куди так рано? — запитав Нещерет, і Андрій оцінив витримку лікаря: навіть сутінковий згусток не сховав виразу його обличчя після почутого.

— Піду. Заговорила я Стефанівну зовсім. Завтра на роботу вставати.

Накинувши легенький плащик та накривши волосся простенькою хусткою, Люба натягнуто посміхнулася Левченкові, даючи зрозуміти: говорить саме до нього:

— Жаль, не вдалося толком побути. Все справи чоловічі. Для нас, бабів, часу не знаходиться.

— А ми саме збиралися. Поговорити, чаю…

— Якось потім, товаришу міліціонер, — Люба обдарувала його сумною посмішкою. — Тепер уже до нас заходьте. Не все ж мені бігати. Звиняйте, що ось так увірвалися.

Ситуація надто стрімко ставала ідіотичною, розкручуючись до глухого кута. Левченко бачив неприховану образу на дівочому лиці — і нічого не міг із собою зробити. Олії у вогонь підливала Стефанівна самим своїм виглядом: стояла біля столу, стиснувши губи в пряму лінію та висловлюючи тим самим німий докір.

— Люба… Ну, якось неправильно… Хоч проведу…

— Не варто, Андрію. Займайтеся своїми справами. Ще побачимось, Сатанів не аж такий великий.

Перш, ніж Левченко придумав відповідь, Люба махнула худенькою рукою й вийшла. Не стрималася — сильніше, ніж слід, грюкнула дверима. Звук дав сигнал — Андрієві урвалося:

— Ну, Стефанівно, от як це розуміти! Ми скільки разів говорили з вами! Їй–Богу, ніхто не просить вас влаштовувати моє особисте життя!

— Не в коня корм! — огризнулася хазяйка. — Це замість подяки мені, Андрію? Не думала я, ох, не думала, що ви солдафон! Бачила всяких, але такого! Дівчину б пожаліли!

— Самі пожалійте її, Поліно Стефанівно, самі! — розійшовся Андрій. — Ось Антон Савич, старший чоловік, збрехати не дасть: ви ж буквально в койку її до мене кладете!

— І вам не соромно отак говорити при сторонніх? Про мене?

— Антон Савич — людина не чужа, раз ви всіх втравили в цю аферу зі сватанням! Хто вас просив, от хто? Тільки не кажіть, що Любина ініціатива!

— Якраз Любина! Дівчина боїться, не знає, як до вас підступитися! Ви вовком дивитесь! Треба ж бути сліпим солдафоном, аби не помічати нічого! Далі носа не бачити! Тьфу на вас, як ви набридли, як замучили!

Нещерет кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Так–так, шановні! Товариші! Громадяни! Як кажуть боксери — брек! Поліно, ви, справді…

— Що — справді?

— Захопилися дуже. Не треба. І моя провина тут є. Андрію, це я Любу привів. Точніше… даруйте, ми домовилися з Поліною Стефанівною. Щось на зразок побачення, звести вас… Вибачте, невдала ідея. Мусив передбачити… Піддався, хотілося зробити щось хороше… Визнаю помилку, визнаю. Більше не повториться.

— До чого тут помилки! — Левченко вже не знаходив сил стримуватися. –Не час! Не ті часи! Тьфу, зовсім заплутався, заговорився! Коротше кажучи, я вас обох дуже прошу — не треба таких зведень! Узагалі нічого не треба! Савичу, тим більше зараз, ви ж розумієте, про що я…

— Андрію, ви праві, — Нещерет говорив твердо, впевнено, і в голосі з'явилися нотки, котрі змусили принишкнути навіть неабияк розгнівану Поліну Стефанівну. — Обставини помінялися. Я цього не знав, ніхто з нас уявити не міг…

Наштовхнувшись на погляд Левченка, він замовк. Все довкола почало змішуватися, ставати з ніг на голову.

— Велике прохання, товариство. Одне, але — величезне. Будь ласка, давайте я сам розберуся зі своїм особистим життям. Віднині й надалі за моєю спиною й без моєї участі ви мене ні з ким не знайомите, не зводите, заочно не жените. Згода?

— Ви грубо говорите, Андрію, — докірливо зауважила Поліна Стефанівна.

— Навпаки, я за своє життя стільки не вибачався, скільки цими днями перед вами, — відрубав він. — Готовий ще раз просити пробачення, аби це допомогло нам погодити раз і назавжди: даєте мені спокій в усьому, що стосується так званих амурних питань. Годиться?

Хазяйка зітхнула й зробила для себе висновок:

— Не любите ви нікого, Андрію Левченко.

— Ви помиляєтесь, та зараз не про те…

— А про що? — раптом літня жінка зрозуміла — таки сталася якась подія, здатна стривожити незворушного, часом іронічного лікаря Нещерета. — Слухайте, я тільки тепер звернула увагу… Антоне Савичу, Андрію, ви чогось не договорюєте.

— Навряд чи вас заспокоїть, якщо я розкажу те, про що вже знає лікар, — мовив Левченко. — Єдине: треба бути обережнішим, поки нема пояснення… гм… деяким явищам природи. Ось чому Любу ви дарма відпустили.

— Я хотіла її втримати. Дівчина сама зірвалася. Може, я не те ляпнула, чи вона мене не так зрозуміла… Сиділи, балакали, вона почала істерити…

— Ми домовилися до цього не повертатися, — нагадав Андрій. — Будьте тут, на двір ні на крок. Савичу, лишайтеся з жінкою. Я Любу дожену, проведу, заодно сам із нею поговорю. Думаю, вона все зрозуміє. Дівчина хороша. Нам просто варто колись поговорити по душах. Ось і нагода.

Надівши кашкета, Левченко вийшов, і просто з ганку не пішов — побіг стежкою, надіючись наздогнати ображену медсестру досить скоро.

4

Він зрадів такій можливості.

Ось чудовий момент розставити всі крапки над «і» й пояснити Любі: вона тут ні до чого. Без багатого досвіду спілкування з жінками, не маючи права нікого пускати у своє життя надовго, тим більше — назавжди, дбайливо зберігаючи свою таємницю, своє друге й головне «я», Андрій подумки шукав для Люби правильні слова.

Не знаючи, що і як слід говорити, він збирався сказати правду, тільки правду й нічого, крім правди. Те, що вона красива й смілива. Бо не всяка ж дівчина витримає в партизанах, у лісі, вологій землянці, серед брудних чоловіків, яким сам чорт не знає, що стукне в голови, — й збереже себе. Те, що він цінує її увагу й довіру. Те, що вона справді дуже йому подобається, й за інших обставин у них, напевне, все могло б скластися. Та не війна тому причиною. Є речі, про які він не готовий, не має права повідати нікому. А коли так, то найкраще в його ситуації — просто лишитися добрими друзями. Без зайвих надій, без зайвих образ.

Андрій ще ніколи нікому не говорив подібних слів. І боявся: варто наздогнати Любу, як промова відразу розсиплеться. Видушить із себе якісь уривки, чим образить дівчину, котра не заслужила, дійсно не заслужила такого ставлення, ще більше. От же ж — він взагалі не збирався її кривдити, а вийшло — образив.

Чорт забирай!

Сутінки вже перетравлювали все довкола. Ніч обіцяла бути теплою й досить світлою. Перший день осені зовсім не відчувався. Здавалося, серпень триває й ще погріє цього року. Знайома стежка провела крізь кущі, завернула й вивела до старого муру. Звідси шлях тягнувся по відкритій місцевості, через поле, на метрів п'ятсот, і можна було розгледіти попереду людську постать. Андрій наддав, на ходу витягнувши шию й вдивляючись у темряву, намацуючи Любу далеко перед собою. Та дівчини не бачив, хоч іншої дороги тут не було. Ходять ще через ліс, але не пізно ввечері й точно — не для того, аби зрізати шлях. Навпаки, лісом не так зручно, довелося б зробити чималий гак, щоб зайти в селище з протилежного боку. Враховуючи обставини, Люба навряд чи обрала цей, задовгий шлях.

Залишивши мури позаду, Левченко пробіг ще — і враз зупинився. Поставивши ноги ледь ширше плечей, він напружився, нашорошився, наче мисливський пес на полюванні, дослухався до темряви й тиші. Нічого підозрілого не почувши, про всяк випадок примостив руку на кобуру. Пальці машинально розстебнули її. Поки не вповні розуміючи причини раптової тривоги, покладаючись лише на чуйку до небезпеки, прищеплену в підлітковому віці, Андрій завмер, постояв так кілька хвилин, старанно вдивляючись у ніч, тоді гаркнув, не шкодуючи легенів:

— Люба! ЛЮБА! Чекай, Люба!

Якби почула — зупинилася б. Чи принаймні відгукнулася. Але сутінки не відповіли, й Левченко пересвідчився остаточно: дівчини попереду таки не було. Він вискочив за нею не відразу. Проте не такий великий розрив у часі: хвилин десять, більше — навряд. Так скоро, аби зовсім зникнути з очей, медсестра відірватися від нього не могла.

— Люба! ЛЮБА! ЛЮБА!

Зараз відповіли.

Це почулося ззаду, за спиною, від залишків мурованої стіни.

Звук.


Голос.

Рик.


Немов огризалася на незнайомця потривожена звірина. Чужак, до того ж — людина зазіхає з доброго дива на її територію. Тож треба подати голос, вказати стороннім на свою присутність і на те, хто тут насправді хазяїн.

Рука вже рвонула пістолет із кобури. Розвертаючись на гарчання, Левченко одночасно стрибнув убік, збільшуючи сектор обстрілу — на випадок, якщо доведеться стріляти. Нікого не побачив, та вказівний палець ліг на спуск, великий звичним рухом скинув запобіжник. Андрій повів дулом перед собою, чекаючи нападу будь–якої миті.

— ЛЮБО!

Знову гарчання.



Цього разу не здалося.

Звук чіткий, ясний, нелюдський.

— Хто тут?

Левченко ступив уперед.

Крок.

Другий.


Третій.

— ЛЮБО!


Темна постать шаснула з–за муру.

Андрій не розгледів, хто — або що — це. Між ними виявилася досить велика відстань, і якщо це людина, то вона спритно й стрімко рухалася не на двох, а на чотирьох.

— Стій. СТІЙ! СТІЙ, ЗАРАЗА!

Для того, аби перестрибнути мур у місці, де був пролом, істота випросталася. Тепер стояла на двох, ними ж відштовхнулася від землі.

Стрибок.

Постріл.


Нікуди не влучив: той — або те — в кого він цілив, без перешкод подолало мур та помчало в бік лісу, не озираючись. Вилаявшись та знову стрельнувши, тепер уже — перед собою, в ніч немов у копійку, Андрій відчайдушно рвонув за втікачем.

Хоч як не наздогнав би.

Спритність у того була нелюдською.

Чи, може, здалося….

Та не це зупинило. Коли порівнявся зі старою брамою, око зачепилося за щось незвичне, зайве. До останнього сподіваючись — це помилка, такого не буває, нічого страшного не сталося, але й не вірячи в дива, Левченко кинувся туди.

Аби пересвідчитися: таки нога. Жіноча нога, взута в старий стоптаний туфель.

Любин туфель.

Уже не вповні контролюючи себе, Андрій узявся за ногу, потягнув. Друга нога підігнулася, плаття задерлося до середини стегон. Дівчина опиралася, та напад стався швидко, вона навряд чи встигла щось зрозуміти. Чому не кричала, він не чув нічого схожого попереду…

Левченко виволік тіло.

Сріблив повний місяць.

У його безжальному світлі дівчина лежала на спині, дивлячись на того, хто не встиг урятувати, мертвими очима.

Все ціле.

Наче.

Крім горла.



Пошматоване, розірване, перегризене.

Кров ще пульсувала, поволі заливаючи подертий плащик та світле плаття.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка