Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка2/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

В'язні Глухої Вільви


1

Зламаний ніс зараз майже не болів.

Правильніше було б сказати — до болю Ігор Вовк просто звик. Коли його нарешті випустили з бараку посиленого режиму в зону, чоботи вертухаїв ще нагадували про себе. Та, прийшовши до тями, Ігор обережно обмацав себе і переконався: пощастило, ребра, здається, цілі. Руки–ноги теж. Дзвони в голові більше не калатали, вона не паморочилася. Хоча Вовк розумів — від такого потужного й безжального удару автоматним прикладом без струсу мозку, хай середньої тяжкості, навряд чи обійшлося. В сухому залишку — збитий набік ніс, але це дурниці.

Могли б і розстріляти.

Сутеніло. Бригади зеків щойно привели з робіт, вже пройшла перекличка, і всі розійшлися по бараках. Ігор переступив поріг свого нового дому. Доведеться називати його так, адже п'ять найближчих років ув'язнений Вовк Ігор Миколайович проведе тут. Хіба що з часом переведуть до іншого табірного пункту, далі, ближче до холодної Півночі.

Це буде залежати від доброї чи злої волі капітана Віктора Сомова.

Долю Вовка вирішив він, організувавши донос та закрутивши справу. Ігор досі дивувався, наскільки тісним може бути світ, що звів двох ворогів дитинства серед великої війни в одному полку. Старший лейтенант Вовк командував саперною ротою, капітана Сомова перекинули на особовий відділ. Не будучи прихильником складних конспірологічних схем, Ігор уже тоді, коли йому наказали здати зброю та оголосили заарештованим, подумав, дивлячись на задоволене лице Сомова: «Я так і знав». Звісно, було звинувачення, на допитах усе спростовував. Але раз за справу взявся, засукавши рукави, такий досвідчений майстер, Вовк не залишив для себе жодних шансів.

Слідство велося швидко, як того вимагають закони військового часу. Наперед розуміючи, що програє, процес установлення істини — формальність, і військово–польовий суд найближчим часом може визнати його ворогом народу, Ігор усе одно намагався опиратися. Це вже принцип.

…Якось, у дитинстві, четверо босяків на чолі з Вітьком Сомовим загнали його в глухий київський двір, аби пояснити, хто в районі хазяїн. Варіантів вирватися неушкодженим у Ігоря не було. Сомов виріс на вулиці, серед міської шпани, мав друзів та покровителів між дорослих кримінальників. У чотирнадцять років із Вітька почав складатися доволі серйозний вуличний боєць, і Вовк зі своєю музичною школою достойним суперником для нього не був. Тим не менше, Сомову подобалося цькувати Ігоря не самому, а невеличкою зграєю. Називав це полюванням, всякий раз заявляючи: поганий вовк із зайця. Подразником справді виявилося прізвище: аби не воно, худорлявого, хворобливого з вигляду хлопця з футляром від скрипки ніхто б не чіпав. Та Сомова чомусь завело. І коли, на горе Ігоря, батьки переїхали з Полтави до Києва й він пішов до нової школи, Вітько Сомов із першого ж дня, як вони опинилися в одному класі, взявся за новенького.

До того випадку все у дворі обмежувалося або дражнилками, або — щиглями, підніжками, плювками та синцями. Небажання постійно лишатися битим змусило Ігоря освоїти науку виживання, й тікати від неприємностей хлопець наловчився досить скоро. Вітько цькував новачка не щодня, залежно від настрою, і бувало — тижнями не звертав на Вовка увагу. Але варто було йому отримати чергову «двійку», за яку вдома батько виписував нещадного прочухана, як накопичена лють негайно виміщалася на звичному вже об'єкті. Такі ситуації Ігор з часом теж навчився передбачати.

Але все погіршилося, коли в нього прокинулася симпатія до однокласниці Лариси Білецької.

Дівчина не відштовхнула новачка. Навпаки, гордо відшиваючи довколишніх хуліганів, ця холодна панночка з довгим волоссям раптово задружилася зі здохляком — так називав об'єкт своїх знущань Сомов. І щойно побачив обох на вулиці за ручку, тут таки дав зрозуміти Ігореві, чим недруг відрізняється від лютого ворога.

Там, у глухому дворі на Рейтарській, підліткові стало ясно — вирішується його доля. Від Лариси відступатися не збирався. Надії перемогти чотирьох — жодної. Та хлопець, затиснутий у куток, поставив футляр до стіни, закрив його собою й став відчайдушно захищатися. Спершу просто не хотів здаватися без бою, лише відбивався, не атакував. Та в розпал короткої сутички ніби щось підказало схопити уламок цеглини, невміло замахнутися й сильно затопити Вітькові в лоба, пустивши кров. Той спершу здивувався. Потім — оскаженів. І вже за кілька хвилин цей самий уламок у його руці розбивав пальці на правиці зухвальця, а потім — скрипку в нього на очах.

У лікарів для батьків Ігоря було дві новини. Перша — хороша: пальці зростуться, калікою не лишиться, з ким не буває, діти. Друга — погана: про уроки музики доведеться забути. Втім, трагедією це стало хіба для тата з мамою: Вовк–старший грав на роялі в консерваторії, а дружина–скрипалька акомпанувала. Спадкові завдатки хлопець мав, але ходив до музичної школи скоріше з поваги до батьків, аніж виношуючи мрію стати великим маестро. Отже, спроба опору грубій силі раптом дала користь: сама собою відпала потреба освоювати нецікаву, хоч напевне корисну музичну науку.

Займатися стрільбою та боксом синові музикантів теж не дуже хотілося. Але й тікати від Сомова з компанією набридло. Побиття ж скрипки та скалічена рука мали для Вітька плачевні наслідки. Бо тато залучив якихось київських родичів, і ті зробили все можливе, аби малолітнього хулігана взяли на міліцейський облік. Також тиждень Сомов не ходив до школи, а коли прийшов, оминав ворога десятою дорогою, хіба зиркав хижо, в очах нічого хорошого не читалося. Лариса невідомо, звідки дізналася й повідала Ігореві по великому секрету: батько після візиту міліціонера так відходив сина, що той добу не вставав із ліжка, а решту днів не наважувався вийти з дому — мусили зажити синці з гулями.

Проте Вовк здогадувався — пауза буде недовгою, і вирішив діяти на випередження. Ось чому вступив до ОСОВІАХИМу[3], де вперто вчився стріляти, заодно — стрибати з парашутом, та почав ходити на бокс, де йому якось у запалі зламали носа вперше. Батьки зойкали, підключили знайомих хірургів, лице привели майже в первісний вигляд, після чого Лариса сказала — Ігор абсолютно перестав нагадувати їй капітана Артура Грея. На що почула у відповідь: ти як була Ассоль[4], так нею й залишишся.

Зміни, котрі відбувалися з головним ворогом, повз увагу Сомова пройти не могли. Та він вичікував, усупереч власній злостивій натурі, довго. Кришку зірвало, коли побачив, як Лариса поцілувала Ігоря в щоку, зовсім тоді ще невинно, дружньо. Наступного дня Вітько перестрів його по дорозі додому. Стояло бабине літо, але настрій Вовка був зовсім не осінній — він провів Ларису після кіно й летів назад на весняних крилах щастя: вона не чмокнула, поцілувала по–справжньому. Як їм обом, нецілованим, здавалося — по–дорослому. Сомов виступив із сутінок, за ним стояли вірні вуличні гвардійці, і тоді — теж уперше в житті — Вовк побачив перед собою жало ножа у витягнутій вперед руці.

То був вечір подвійного хрещення: любовного та бойового. Ігор ніколи не думав, що навчиться бити першим. Просто вдарив, коротко замахнувшись. Боксерського досвіду не набув, вуличні бійки не обтесали, бо все, що було з ним дотепер — лише іграшки. Та удар вийшов неочікувано вдалим — Сомов не впав, але хитнувся, схопившись рукою за щелепу.

Другого удару не було. Ігор, не розуміючи, для чого це робить, загорлав на всю вулицю, ніби підбадьорюючи самого себе криком, налетів на ворога, штовхнув двома руками з усієї сили. Отоді Вітько впав, сильно стукнувшись кібчиком об тротуар. А переможець не взяв руки в боки, оглядаючи поле битви, — дременув геть, дуже надіючись, що за ним не поженуться.

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

— Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, — говорив Віктор. — Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш — і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі — або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

— Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

— Вашими молитвами.

— Бога нема, Вовк. Релігія — опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен — валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума — начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім — було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.



2

— Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

— Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола — обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч — залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні — портрет Сталіна.



Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича — хтозна. Та в певні моменти здавалося — ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або — поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити — вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

— Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

— А мовчиш чого?

— Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

— Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

— Ні, — рука торкнулася зламаного носа. — Уявив, як виглядаю.

— Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

— Вірю, громадянине майор, — легко згодився Вовк. — Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

— Веселун, — голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. — Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, — погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість — так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. — У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

— Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

— О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив — добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

— Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать — смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

— Мабуть.

— А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі — не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

— Цікаво.

— Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

— Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, — голос Вовка зазвучав твердіше. — Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

— Навчишся, — серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: — Смачно. — і потім, без переходу: — Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

— Якого?

— З фронту. З війни. Почнеш бикувати — роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.

— Розстріляли?

— Ага. Як війна почалася — прийшов спеціальний наказ. Усіх біляків, як потенційно небезпечний елемент, здатний вести антирадянську агітацію в місцях позбавлення волі, до вищої міри соціального захисту. Ось я біляків до стінки й поставив. Що ти думаєш? Один, дідок такий, з бригади сучкорубів, «Боже, царя храни» залудив. Та ще так красиво, сука, голосина поставлений — наче в мого батька–батюшки в церковному хорі, в півчих. Я аж заслухався. Але не в тому річ, — майор зробив третю затяжку, традиційно повторивши при цьому: — Смачно. Так до чого це я? Бач, біла кістка все терпіла. А наш брат, радянський офіцер, лізе давати здачі. Навіть якщо після того отримує десять діб БУРу. Ось за це я тебе, Вовк, поважаю… Чи як це правильно сказати… Хай буде: поважаю. Довіряю. Підпишеш папірця?

Промовив таким буденним тоном, що Ігор спершу розгубився:

— Папірця? Ви про що?

— Про те саме. Я, такий–то, засуджений, колишній офіцер Червоної Армії, даю добровільну згоду співпрацювати з оперативною частиною… Казенний документ, по суті. Зате ставлення отримаєш відповідне. Під моїм особистим захистом, січеш? Хто я тут, не забув?

— Ні.


— Скажи — хто я тут?

— Бог, — в'язень здивувався, з яким трудом йому далося це слово, але, схоже, Божич цього зовсім не помітив.

— Правильно. І Бог тебе тут буде берегти. Я слухаю твоє позитивне рішення.

Від диму в Ігоря вже задерло в горлі. Він прокашлявся. Не допомогло — гидкий присмак нікуди не подівся.

— Водички? — поцікавився Божич.

— Не треба, — відповів Вовк, не стримався, додав: — Дякую. Отак відразу…

— Чого тягнути? З ким тобі, бойовому офіцеру, ще мати справу в місцях відбуття покарання, як не з адміністрацією?

Пекучий погляд майора Ігор зараз відчував фізично. Стало незатишно, захотілося відвести очі, і в той же час Вовк не бажав, аби це сприйнялося слабкістю. Але не стримався, забрав погляд, перемістив його на вигнуту спинку помпезного стільця. Пильний кум миттю це засік, крекнув задоволено, мовив із неприхованою гордістю:

— Подобається? Всім подобається. У мене ось ціла артіль чалиться, ще з тридцять сьомого. Контрик із Ленінграду, старенький такий дідок, колись клепав меблі для буржуїв. Своє виробництво, на замовлення робили. Постачали кращим родинам Санкт–Петербургу, хе–хе. Тепер ось за додаткову пайку працює на головне управління таборів. Я взагалі подумую, як у своєму хазяйстві налагодити таку–сяку кооперацію. Треба ж гроші для країни заробляти, та й табір утримувати, не все ж сидіти на шиї в держави. Війна, жирно дуже. Коли переб'ємо фашистів, роботи стане ще більше. Ні, паразитами ми не будемо! — кум значуще підніс пальця догори. — Паразити по бараках. Найперші — хто по твоїй статті, політичні. Ти–то людина нормальна, тому я з тобою і говорю, Вовк. Довіряю, а ти оціни.

Ігор вирішив — ліпше мовчати. Та Божич, виглядало, вже не хотів спілкування. Захопився, сівши, вочевидь, на свого улюбленого коника, вів далі:

— Читав твою справу, поки ти виправлявся в БУРі. Уважно читав, багато думав, деякі довідки наводив. Щось із тобою той капітан Сомов не поділив, — миттю відчувши реакцію Вовка, поспішив уточнити: — Тільки без цих… Без ілюзій… Органи не помиляються. Не для того нам партія і особисто товариш Сталін довірили цю складну ділянку. Тим більше, коли воєнний час, і ворогом може стати кожен.

— І я правильно сиджу? — вирвалося в Ігоря.

— Правильно, — відповідаючи, Божич бровою не повів. — Але слухай битого опера: по–хорошому твій Сомов мусив зібрати більше доказів твоєї антирадянської діяльності. Бо майструвати справу за один анекдот… Хоча я на фронті не був. Просився — не пустили. Без мене тут хазяйство розвалиться до фундаменту, комусь і це треба робити. І все ж таки, коли ворог кругом, за язиком стеж. Знаєш, що я тобі скажу? — масивна долоня кілька разів легенько хлопнула по поверхні столу. — Херня якась між тобою та Сомовим. Кішка чорна пробігла, бачу. Тільки він тобі життя врятував, якщо хочеш знати.

— Як це?


— Отак. Дуже просто. Почни начальник особового відділу полку збирати на язикатого старлея матеріальчик, можна підшити на розстрільну статтю. А так — анекдот. Не смішний…

Ігор вирішив не намагатися переконувати Божича в тому, що жодних анекдотів не розповідав. Напевне майор правий: йому взагалі не слід розуміти причину давньої ворожнечі Сомова та Вовка. Тож вирішив і далі мовчати. Майор же сприйняв це по–своєму:

— От і правильно. Тебе мій колега врятував від вірної смерті. Передав мені, можна сказати, в надійні руки. Не підеш же ти, фронтовик, до злодіїв у компанію. Харош телитися, засуджений. Розписочку?

Ще одна угода з дияволом, подумав Ігор. Така сама, як вимога Сомова написати прощального листа Ларисі, де він непрямо відмовлявся від неї та сина. І теж — письмово. Цікаво, чи накаже скріпити кров'ю…

Осяяло раптово. Вовк здивувався, як подібне взагалі могло прийти йому в голову, щойно згадав про Ларису. Побоювався всерйоз — не зможе сказати цього, коли потягне довше. Тому видав відразу, готуючись до гіршого:

— Умова є.

Божич саме насипав тютюнову смужку на розкладений паперовий прямокутник, мастирячи нову смачну цигарку. Коли почув, рука завмерла, пучки розтиснулись, тютюн посипався на стіл.

— Що в тебе є?

— Умова, — тепер голос Ігоря звучав твердіше та впевненіше.

Складені в пучку пальці потерлися один об один, струшуючи рештки тютюнових крихт.

— У цьому кабінеті… На цьому табірному пункті… Ніде в Солікамську зеки не ставлять умов табірній адміністрації. І якщо я тебе пробачаю, Вовк, то лише…

— Прохання. Не умова — одне прохання. Для мене важливе, раз нема іншого вибору. Просто допоможіть, громадянине майор.

Тут Вовк зрозумів, як праві ті, хто каже про електрику в повітрі. Здається, ще трохи — й коротке замикання, вибух, катастрофа.

— Припустимо. Я до тебе поки нормально ставлюся. Чого хочеш?

Напруга повільно почала спадати. Ігор відчув, як по спині тече велика противна крапля поту.

— Ви говорили — читали мою справу. Вивчали, наводили довідки… Можливості ж у вас є. Дружина моя, Лариса. Син Юра. Куди писати — не знаю. Ну, хотів би їм писати, один лист на… не знаю… скільки там мені можна… якщо можна…, — слова й думки чим далі, тим більше плуталися, та мовчання й увага Божича надавали куражу. — Мені б знати, де вони тепер. З Києва евакуювалися кудись за Урал чи в Сибір, у дружини в тих краях далекі родичі. Виїхали ще влітку сорок першого, я наполіг, натиснув, організував… Можу сказати, на яку адресу писав раніше. Так легше шукати, правда ж?

Майор пожував губами. Зітхнув, наче щойно закінчив тяжку марудну роботу. Знову взявся до цигарки, крутив, заклеїв язиком, підкурив, затягнувся.

— Смачно, — і без переходу. — Шукати для тебе, Вовк, я нічого й нікого не збираюся. Заслужити треба. І взагалі, засуджені аж у такі стосунки з адміністрацією не вступають. Але послужний список у тебе… Та й ситуація цікава. Перший фронтовик у моєму хазяйстві, все таке… Довідки наведу. Обіцяю. І листа своїм зможеш написати. Тут, у кабінеті. Під моїм контролем. Я його сам прочитаю. Годиться?

— Лади. Отоді й розписку зробимо. За одним рипом, — підхопив Вовк, остаточно осмілівши.

— Наглий ти. Подобаєшся мені. Спрацюємось, — майор великодушно підсунув йому через стіл кисет і папірець. — Кури. Тільки тут. І пішов у барак. Я тебе викличу, як щось знатиму. Дивись, ти слово дав. Слово офіцера.



3

Того хлопчину звали Леонідом.

Прізвища Ігор не знав й не надто цим переймався. У таборі всі, навіть не кримінальники, а звичайні «мужики», відгукувалися лише на прізвиська. Низенького вісімнадцятирічного кишенькового злодія тут прозвали Рохлею, і спілкуватися з ним широкому загалу не рекомендувалося. Він належав до категорії табірних парій, так званих пєтухов, і тиснути йому руку або просто підтримувати стосунки означало самому потрапити до відщепенців. З усіма не надто приємними для чоловіка наслідками. Але випадок Льоньки — Рохлі був не зовсім типовим.

Це Вовк дізнався, коли нові знайомі дали повний розклад по звичаях у таборі.

Просвітницьку роботу вів старий досвідчений ростовський злодій Прохор Чуракін, більше відомий, як Проша Балабан. Знайомство кримінальників із Ігорем почалося швидко й майже відразу після того, як він переступив нарешті поріг бараку — місця, яке щонайменше на п'ять наступних років мало бути його домом. Привітавшись, запитав стримано, де вільне місце: тюрма й пересилка дечому вже встигли навчити, ставши своєрідним початковим класом освіти каторжанина. Коли вказали, пройшов, спершу — присів, потім — приліг на нари. Вечоріло, розумів — завтра разом із іншими піде на роботу. Валити ліс або ще кудись, куди розподілить бригадир із числа засуджених. Тхнуло тюрмою, брудним та кислим, запахи давно в'їлися в одяг та шкіру. Змити це не вдалося ані холодною, ані неймовірно жаданою гарячою водою. Здається, тюрма лишиться з ним, у ньому та довкола нього назавжди.

Ігор прикрив очі. Нікому в бараку не було жодного діла до чергового товариша по нещастю. Напівморок сопів, смердів, зітхав, стогнав, кашляв, тихо й незрозуміло перемовлявся, час від часу щось жував, відригував, пускав вітри — словом, поводив себе так, як організм великої дикої тварини. Тепер і Вовк — його частина.

Оскільки за часом не стежив, не міг згодом точно сказати, коли саме до нього підійшли, аби покликати до Балабана. Ігор враз відчув рух поруч, миттю розплющив очі, реагуючи на небезпеку, стрімко сів, спустивши ноги з нар та готуючись до будь–якого розвитку подій. Тривога виявилася марною. Замість загрозливого ворога ядуча барачна півтемрява щербато посміхнулася. Гостре, хитре й водночас дитяче лице стриженого під машинку незнайомця дивилося зверху вниз цілком дружньо. Око з помітним більмом підморгнуло, і щербатий коротко пояснив, де і хто хоче його побачити.

Злодії в законі, справжні господарі табору, займали дальній куток, де трималися невеличкою громадою та стежили за життям бараку. Місце, де розташувався старий Балабан, взагалі відгородили від цікавого ока новою ковдрою. Сам смотрящий був жилавим, доволі бадьорим чоловіком, чий вік на око визначити було непросто. Судячи з усього, злодійство давно стало його головною професією, а тюрми й табори — звичним місцем перебування.

Невеликий досвід спілкування з кримінальниками дав Ігорю можливість зрозуміти: зараз, коли йде війна, професійним злочинцям значно простіше пересидіти тут, аніж ризикувати на свободі зловити у військовий час кулю прямо на місці скоєння злочину. Розстрілювати без суду вимагав виданий та підписаний самим Сталіним ще восени сорок першого відповідний указ. Закони ж кримінального світу вимагали, аби з волі в'язнів гріли. Працювати разом із усіма той таки закон забороняє, і злодії — законники та їхня обслуга зі статусом нижче освоїлися в таборах навіть краще, ніж їхні подільники по той бік колючого дроту .

Розмова з Балабаном виявилася на диво короткою. Звелася в основному до монологу битого злодія, Ігореві ж доводилося лише слухати. Що ще робити в цій ситуації, крім мовчки кивати й з усім погоджуватись, поки не придумав. Зате чітко усвідомив: місцеві злодії вирішили висловити йому повагу. Насамперед Спершу Балабан запропонував чифірю — густу, виварену в бляшаному кухлі концентровану чайну заварку, почав без зайвих церемоній:

— Чекали, коли вийдеш. Нам не по поняттях з тими, хто за політичною статтею. Але ж вороги народу — вони слабкі, доходяги. Сидять собі, наче миші, про Карла Маркса перетирають. Ти молоток, справжній бродяга. Гарно вертухая мусорського отоварив. За це тобі від людей велика уважуха. Сиди спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. У разі, як хату[5] поміняєш, — маляви перед тобою підуть. Той, хто мусорам ворог, нашому брату перший кореш.

— Нікому я не ворог, — мовив Ігор, відразу додав: — І не друг. В смислі… Сам по собі.

Тобі люди руку подають, — тон Балабана зовсім не змінився.

— Дякую за довіру. Тільки… як би це пояснити… Офіцер я. Воював. Те, що сюди впав, — зла воля одного типа. У нього зі мною давні рахунки. Рано чи пізно все з'ясується, помилку виправлять, мене випустять…

— Ша, — зупинив жестом Балабан. — Офіцером хочеш бути — будеш. А про помилки й справедливість, так це тобі справді до політичних. Можете про це базланити, скільки завгодно. Їм нічого іншого робити не лишається, крім світової, мать її так, революції. Навряд чи вони тебе до себе приймуть.

— Мені й не треба, — зараз Ігор говорив абсолютно чесно. — Я не проти радянської влади. Так вийшло. Збіг обставин, розумієте. Не цікаво з політичними, трошки послухав їх на пересилках. Деякі речі по ділу говорять. Але в цілому не згоден.

— Ніхто й не просить тебе з ними погоджуватись чи не погоджуватись, — терпляче пояснив Балабан. Просто знай: таких, як ти, Офіцер, у нас поважають. Завжди можеш приходити. Не чифіриш — так посидиш. Про війну нам розкажеш. Може, бачив там суку одну.

— Війна не казка, аби розказувати, — парирував Вовк, до якого вже дійшло, що Офіцер — тепер його кликуха, подобається це йому чи ні. — І що за сука, не розумію.

Кривив душею. Бо насправді вже знав, кого називають суками: злодіїв–законників, котрі почали служити органам державної влади, насамперед — міліції та НКВС. Це означало зсучитися, адже закони кримінального світу забороняли тим, хто їх дотримується, багато чого. Мати офіційну родину, наприклад. Або працювати в якій–небудь конторі. І, звичайно, служити в армії, навіть коли йде війна. Порушники оголошувалися поза законом, на них відкривалося полювання, єдине покарання — смерть.

— Жора Теплий.

— Поняття не маю. Вперше чую.

— Та ясно. Теплов він у миру. Георгій Аркадійович. Ведмежатник, сейфи для нього — насіннячко. Цінували бродягу люди, мав авторитет. Я сам, грішний, за Теплого підписувався багато разів. За те мусив потім вибачатися, окремий вузлик собі зав'язав, — Балабан трохи ковтнув з кухля, скривився, гукнув: — Голубе!

Відхиливши ковдру, ковзнув знайомий Ігореві кримінальник зі щурячим писком. Знову чомусь вишкірився, відкривши щербину. Нічого не питаючи, підхопив кухоль, так само мовчки зник. Підігрівати, дійшло до Вовка, денце його кухля теж устигло вихолонути.

— Отак, — вів далі Балабан. — Тією весною, минулою, приперлися сюди архаровці в погонах. Пошикували каторжан на плацу, кажуть: треба, браття, послужити Батьківщині. Є шанс змити провину кров'ю. Добровольці — два кроки вперед.

— Штрафників вербували, — зрозумів Ігор. — Їх завжди перед атакою кидають, на німців. Зброю не завжди дають. Вони біжать, гу–га кричать…

— Що кричать?

— Замість «ура». Хто придумав — хрін його… Але по тому гу–га, ходять чутки, фріци вже смертників пізнають. Їм же відступати заборонено, тільки вперед. Або куля в груди, або — в спину. У них кулемети за спинами, з наших окопів.

— Падли, — схоже, Балабана це не здивувало. — Тільки не жаль. Не людей вони стріляють. Ті, хто виходять, мусять розуміти, на що підписуються. А Теплий, скажу я тобі, знав навіть більше, ніж треба.

— Ви про що?

— Вийшов зі строю, як положено. Потім, кажуть, до фронту не доїхав. Підірвав, ноги зробив. Цинкують, повоювати навіть трохи встиг. Герой, мать його… Нема різниці, — старий злодій відмахнувся, немов проганяючи свої ж слова. — Все одно форму мусорську вдягнув.

— Солдатську.

— Перевдягатися можна, для маскування, — тепер Балабан говорив із повчальною ноткою. — То по роботі, для справи треба. Тут, Офіцере, розкладка інша. Дійшло до мене таке: з ним іще один чоловік тікав, Костя Капітан. Разом тут, на Вільві, чалилися. Так собі микичу, змовилися вони вдвох піти від самого початку. Ну, втерлися в довіру, понюхали пороху. Під кулі, як розумію, не лізли. Підкроїли час, напали на солдатів. Когось убили, прорвалися в глибокий тил. Чоловік той Теплого й вивів, бо знав місцевість. З–під Курська він, Костик–то. Я його в різних серйозних справах бачив. Не останній фраєр, дядя діловий. А далі доходить сюди сумна звістка: труп Капітана відшукався в Курську. Червоні звідти вже тоді німців вибили…

— У сорок третьому, влітку, там гаряче було, — погодився Вовк. — Якщо хотіли ці ваші Теплий із Капітаном загубитися, правильне місце вибрали.

— Є така думка, — згодився Балабан. — Малява чому прийшла за Костю? Знали, що заліг на кичмані. Знаходять тіло біля місця, де колись барижила його маруха. Німців вона якось пережила. Коли їх витиснули, все вирішила закрутити заново. Наш брат, чесний фраєр, нікуди не подівся. А жити ж якось треба дівці. Костя Капітан з нею мав справи до війни. Намалювався ніби між іншим, здрастє вам… А потім за десять метрів від халупи старому дружкові заточку загнали просто в серце. Щоб, значить, подумали на давнішнє кодло, ніде не шукали. Але Жора Теплий заколов, не інакше.

— А я чув… Ну, не можна злодіям убивати. Тим більше, він грабіжник, я так розумію.

— Все ти вірно чув. Тільки випадок із Теплим особливий. Є на ньому пара жмурів, ще до війни. Менти про те не знають. Ясно, ніхто з наших його лягавим не вломив. Але Жора — мутний, ох мутний… У тебе яке звання було?

— Старший лейтенант.

— До війни ким був?

— Як… Учився. Закінчити не встиг, мене з останнього року призвали. Воювати пішов рядовим. Потім, улітку сорок другого, послали на підвищені офіцерські курси, — й для чогось додав: — Сапер.

— Бач, навчили стріляти. І людей ти вбивав, Офіцере. На мінах їх підривав. Тільки ша про ворогів. Люди — вони всі живі, кожне за життя хапається. Німець на війну помирати пішов? Хріна з два! Сидить собі та й міркує: кулі не для нього, з ним такого не трапиться, не зачепить його. Ти теж так думаєш, правда? Не бреши. Краще промовчи, ага?

Вовк мовчки кивнув.

— Отак, — задоволено гмикнув Балабан. — З Теплим те саме. Він утік не на війну. Воювати йому не в жилу. Але на волі довго не побігає.

— Чому?

— Бо про те, що це він Капітана підрізав, люди швидко дізналися. Одне діло — з окопів утекти, цього навіть наш закон вимагає. І зовсім інше — свого брата–блатного вбити. Значить, тепер Жора і для «червоних» поза законом, і для «чорних». Для нас, значить, для братви. Тут же заслали маляви — шукати його, паскудника, треба. Мене люди слухають, дещо вже зробили. Не швидко. Часи зараз сам знаєш, які, Офіцере. Але знайшли, є й у цьому всьому лайні приємні новини.



— Де? — вирвалося в Ігоря.

— Тобі яка печаль?

— І правда.

Виринув Голуб, повернув кухоль. Торкнувшись денця, Балабан тихенько скрикнув, трошки попікшись, але не розізлився — навпаки, сьорбнув із задоволенням, зобразивши на лиці вираз вищого блаженства.

— Щось я забалакався з тобою. Ну нічого, більше про наші справи знатимеш. Про Жору так, до слова. Сидить він у мене отут, — сухим, зігнутим у гачок пальцем старий злодій легенько постукав себе по лобі. — Вважай, познайомилися. Компанію собі сам вибирай. До себе не кличемо, закон не дозволяє. Але в разі чого тримайся нас, Офіцере. А від політичних — подалі.

— Могли б не попереджати. Я їх сам не дуже люблю. Влада — вона і є влада, нема чого виступати.

Чесно кажучи, у той момент Ігор Вовк дещо кривив душею. До війни досить стримано сприймав повідомлення про викриття та арешти ворогів народу й оголошені вироки. Не надто радів, але й не дуже печалився. За прикладом батьків, взагалі старався не обговорювати друзів сім'ї, котрі раптом виявлялися поплічниками англійських чи японських шпигунів. Або — учасниками змови проти партії, уряду і особисто товариша Сталіна. Загалом намагався жити в найкращій у світі країні й ні про що крамольне не думати. Війна значно підправила його погляди, а власна історія зародила серйозні сумніви в тому, що сотні тисяч інших вироків не могли винести так само. Проте за звичкою уникав політичних, хоча вже не ставився до них насторожено.

Але й бути з кримінальниками Вовкові теж не випадало. Тим більше — після пропозиції майора Божича. В кожному бараку кум має очі та вуха, це — факт. А значить, пронюхав — новачком зацікавилися злодії. Закони тактики передбачали спробу начальника оперчастини використати це. Тому повторна розмова про співпрацю з адміністрацією ладна обернутися для Ігоря смертним вироком. Погодившись, ризикує засвітитися одного разу перед блатними, і тоді Балабан із його можливостями запросто посадить стукача на ніж. Відмовившись, потрапить під шалений пресом, адміністрації, і дійсно надовго пропишеться в БУРі.

Ось так у перші ж дні в таборі колишній старший лейтенант Вовк, не бажаючи того, опинився між молотом майора Божича та ковадлом Проші Балабана.

Ні він, ні хтось інший навряд чи могли уявити, що події, котрі прискорили подальший вибір Ігоря, запустить Льонька–Рохля.

Відома табірна «дівчинка».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка