Андрій Кокотюха повний місяць роман



Сторінка14/14
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Післямова

Перший успішний експеримент, у рамках якого в людини прижилися трансплантовані від тварини органи, провели в Білорусі. На початку третього тисячоліття, конкретніше — в середині так званих «нульових» років, у клініці Мінська жінці пересадити тканини щитовидної залози кроля. Тепер хвора може відмовитися від замісної гормональної терапії, якої потребувала після перенесеної операції — хворіла на рак. Про це світові повідомив професор Білоруського державного університету медицини Станіслав Третяк. За його словами, цей експеримент над людиною був першим у світовій практиці, котрий завершився вдало.

Збіг обставин неймовірний. Згадану операцію провели рівно за шістдесят років після подій, описаних у романі, який ви щойно прочитали. І, що найцікавіше — майже вісімдесят років потому, як про реальність подібних експериментів заговорили в тогочасній Європі. З подачі вчених, котрі представляли нову, десяти років не стукнуло, державу під назвою Радянський Союз.

Отже, народжений лише авторською уявою сюжет, який перетворився на детективний трилер «Повний місяць» і, сподіваюсь, не змусив вас нудьгувати, має під собою цілком реальну основу. І одкровення вигаданого героя, доктора Антона Савича Нещерета — зовсім не наукова фантастика, не марення божевільного й не сенсаційна історія, викладена за публікаціями «жовтої преси».

Професор Ілля Іванов справді існував. У середині 1920–х років він навіть був публічної, досить популярною особою. Його діяльність не засекретили, навпаки — експерименти Іванова зі створення нової людини висвітлювалися в тогочасній пресі й навіть фільмувалися для документальної хроніки. За неперевіреними даними, саме постать Іллі Івановича та його невтомна дослідницька діяльність надихнула Михайла Булгакова на ідею повісті «Собаче серце».

Хоча варто визнати: сюжети про експерименти над людиною, точніше — про спроби створити нового індивіда, в згадані часи були надзвичайно модними. Булгаков просто вирішив бути, говорячи сучасною мовою, в тренді. Але, на відміну від романів того ж радянського фантаста Олександра Бєляєва, його повість відразу заборонили. Опублікувавши лише через шістдесят з гаком років після написання, та закріпивши успіх однойменним фільмом — без перебільшення, блискучим. Не всякий навіть сьогодні читав повість Булгакова. Проте мало знайдеться тих, хто не бачив стрічку «Собаче серце», не цитує її героя — професора Преображенського, та антигероя — Поліграфа Шарикова.

Адже саме вигаданий професор раціонально, логічно та категорично, кожним своїм словом доводить ще в момент написання, коли радянській владі не стукнуло й десяти років, чому її не повинно існувати. Натомість Шариков, перетворений його генієм із дворового пса на людину, наочно демонстрував не лише особистий крах його творця, а й крах радянської комуністичної системи, котра спирається на таких шарикових.

Далеко ходити не треба: роман, який ви щойно прочитали, писався в тривожний, складний, трагічний для України період. Ми, кожен у міру сил та можливостей, з болем та кров'ю прощалися з системою, в якій комфортно могли існувати лише штучно створені шарикови, і з якої все важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально — одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.

Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова — заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?

Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина — амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або — до Америки, або — до неназваних, але все одно — ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.

Тягнеться вона від першої чверті ХІХ століття, коли дев'ятнадцятирічна британка Мері Шеллі написала на парі свій роман «Франкенштейн або сучасний Прометей». Він явив світові модель, котра демонструє й попереджає водночас: експерименти зі штучного створення людини ні до чого хорошого не призведуть, лише наплодять чудовиськ та монстрів. Пізніше ідею підхопили та розвинули теж англійці Роберт Льюїс Стівенсон та Герберт Веллс. Перший у «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда» показав, у що виливаються досліди людини над собою з бажання відділити світлий бік від темного. Другий послідовно моделював способи проведення та катастрофічні наслідки експериментів не лише над людьми, а й з живою природою в «Невидимці», «Острові доктора Моро», «Стравах богів» та інших романах.

Саме Веллс, волею долі, зіграв у радянських експериментах над людиною хай не першу, але і не останню роль. Фактично благословивши їх. Адже досліди Іллі Іванова втілювали в реальному житті те, що читачі Веллса вважали науковою фантастику — терміну «роман жахів» тоді ще не було.

Радянська влада розпочала не лише медичні досліди над окремими добровольцями, намагаючись перетворити мавп на повноцінних людей. Система, котра виникла внаслідок більшовицького перевороту глибокої осені 1917 року в Росії, почала один грандіозний та, як показав час, руйнівний політичний, соціальний, суспільний та культурний експеримент над мільйонами людей. Змінювалася, переважно — насильницьким шляхом, сама людська природа.

Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім — ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…

Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття — один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод — всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.

Ось так сталося, що два гуманісти майже одноголосно почали схвалювати все, що втілювали чи намагалися втілювати в життя радянські вожді. Серед іншого, саме Максим Горький, автор хрестоматійної «Пісні про Буревісника», став співцем перших у Радянському Союзу трудових, а по суті — концентраційних таборів. Адже там, за колючим дротом, мудра влада перевиховувала людей працею. Аби в результаті отримати новий соціальний тип — людиноодиницю. Сатирики Ілля Ільф та Євген Петров попервах навіть підсміювалися над цим терміном, навіть написали фейлетон. Пізніше стало ясно: це зовсім не смішно. Адже рахунок «людських одиниць» пішов на мільйони.

Трагічні наслідки ми вже бачимо. В тому числі — на Майдані та всюди, де громадяни, через каліцтва, біль кров та смерті, здираючи шкіру до живого м'яса, прощаються з радянським та пострадянським минулим.

Тому цей роман, котрий задумувався як ретро–детектив у популярних нині історичних реконструкціях, в процесі написання вилився у констатацію очевидного факту: всякі експерименти над людьми, хоч їх десятки, хоч мільйони, неприпустимі. Бо, незалежно від тривалості в часі, все одно виллються в жахливий фінал. Адже «Повний місяць» писався уривками — почавши вдень 19 січня 2014 року, на Водохреща, вже ввечері автор цих рядків закинув усе й був на вулиці Грушевського в Києві, де вже кілька годин тривали бойові дії.

Відтоді знаходити час та зосередитись ставало дедалі складніше. Зате під фінал твір, який за жанром — детективний трилер, ідеологічно оформився у неприйняття будь–якого насильства над людиною, хоч фізичного, хоч політичного, хоч психологічного. Сподіваюсь, ви це помітили, зрозуміли й пробачили мінімальний пафос деяких рядків або абзаців.

Задум виник значно раніше. Кілька років тому мене попросили терміново, за одну ніч, переписати чужий сценарій документального фільму, в якому окремим пунктом йшла розповідь про досліди Іллі Іванова. Так я вперше дізнався про це, вирішив — з цього можна зробити основу для роману.

Наступним поштовхом стали фільм Володимира Хотиненка «По той бік вовків» та незгасаюча цікавість українців темою вовкулаків та інших монстрів на кшталт чупакабри, котрі живуть у лісах та нападають на людей у невеличких селищах.

Затребуваність читачами творів із історичною основою теж зіграла свою роль. Вона ділить перше місце читацьких уподобань із українською готикою. Всі складові треба було використати й старанно перемішати, аби не переборщити з жодним інгредієнтом. Від вашої думки залежить, вдалося автору це чи ні.

Окрім згаданих вище джерел натхнення були ще джерела інформації. Це — книга Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля», короткий зміст якої переповідає героям доктор Нещерет у будівлі напівзруйнованого об'єкту. Як жилося людям на окупованій німцями території, з описом устрою та функціонування окупаційної адміністрації, докладно дізнався з книги Бориса Ковальова «Населення Росії в період нацистської окупації» та дослідження «Рідня. Поліція і партизани на прикладі України 1941–1944» авторства Олександра Гогуна, Івана Дерейка та Анатолія Кентія. Порівняння показало: суттєвої різниці між життя росіян та українців на окупованих територіях у роки Другої світової війни не було.

З рештою, як не відрізняється життя народів у країнах, де панує тоталітарний режим. Адже від радянської влади страждали всі окуповані землі та поневолені народи.

Нарешті, надзавдання прочитаного вами роману — якщо не довести на прикладах, то заявити й ствердити: українці не підтримували радянський режим масово. Опиралися йому активно, зі зброєю в руках, і внутрішньо, з дулею в кишені. Таких насправді була переважна більшість. Ось чому українці повільно, але вперто перемагають ту систему. Й там, де її підтримка була найбільшою, там, де експеримент над людьми ніби вдався швидше, ще довго не настане спокій. Тим не менше, здоровий глузд переможе.

До нових зустрічей!



А. К. 2 червня 2014 року, Київ

Примітки


1

Бійці так званих «частин особливого призначення» («части особого назначения, ЧОН, чоновец» — рос.), котрі почали формуватися 1919 року при радянських партійних структурах: губкомах, райкомах, міськкомах, комітетах на підприємствах тощо. Були військово–політичними загонами, вважалися самостійними збройними формуваннями. Призначалися для боротьби з контрреволюцією, дуже швидко набули статусу винищувальних загонів. Проіснували, в тому числі — на території окупованої більшовиками України, до 1925 року.



2

Постановою Державного Комітету Оборони від 22 серпня 1941 року «Про введення водки на постачання» в діючій Червоній Армії було запроваджено від 1 вересня видавати 100 грамів алкоголю міцністю 40% у день на особу. Стосувалося як бійців, так і командирів. Документ підписаний особисто головою ДКО Йосипом Сталіним.



3

ОСОВИАХИМ (рос.) — «общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству» — масова суспільно–політична та військово–патріотична організація в СРСР. Створена 1927 року, після 1948 перейменована в ДОСААФ.



4

Ассоль і капітан Артур Грей — герої повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила» (1922), класичного зразка романтичної прози першої чверті ХХ століття.



5

Хата (жарг.) — Тут: тюремна камера або табірний барак.



6

Бугор (жарг.) — бригадир у таборі, керує роботою табірних робітничих бригад. Переважно належить до кримінального середовища, але не має статусу «злодія в законі» чи «авторитета». Найчастіше може бути або положенцем — кримінальний злочинець, ще не прийнятий до злодійської касти.



7

Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках від 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства. Згортання непу почалося з другої половини 1920–х років, фіналом стало «розкуркулення» заможних селян та політичних репресій «буржуазних посіпак».



8

Карліс Ульманіс (1877–1942) — латвійський політичний та державний діяч. На посаді прем'єр–міністра Латвії 1934 року влаштував військовий переворот, після чого став президентом країни. Офіційно називав себе «батьком нації», згодом почав співпрацю з радянським урядом, підтримав введення радянських військ у Латвію та окупацію країни 17 червня 1940 року.



9

Біблія (жарг.) — колода карт.



10

Шпилити (жарг.) — грати в карти.



11

УПА–Південь — структурна одиниця Української Повстанської Армії. Діяла на території більшої частини Поділля: Хмельниччини, Вінничини, а також частково Київщини, Житомирщини, півночі Тернопільщини та півдня Рівненщини. Активність дій припадає з літа 1943 до весни 1944 року. Загальна чисельність — до 1 500 вояків. Після повернення в ці регіони радянської влади повстанські частини, належні до УПА–Південь, діяли на згаданих територіях невеликими групами. Наприкінці 1946 року підрозділи припинили партизанську боротьбу, перейшовши до підпільної мережі ОУН(б).



12

«Готов к труду и обороне (ГТО) (рос.) — Програма фізкультурної та спортивної підготовки у СРСР. Створена як єдина система для військово–патріотичної підготовки громадян. Існувала з 1931 по 1991 рр.



13

Нагрудний знак суспільно–політичної організації ОСОВИАХИМ (общество содействия обороне, авиации и химическому строительству), котрим у СРСР у 1930–1940–х роках нагороджували влучних стрільців.



14

Увага! Міни!



15

Сетон–Томпсон, Ернест (1860–1946) — канадський письменник–анімаліст, дослідник та громадський діяч. Один із засновників скаутського руху в США. Твори перекладалися багатьма мовами, в тому числі — російською. Друкувалися як до 1917 р. так і після. У часи культу особи Сталіна в СРСР на перевидання наклали негласну заборону саме через причетність письменника до скаутів. Знову почали видавати, в тому числі — українською, після 1956 р. і дотепер.



16


Gott (нім.) — Бог
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка